Великі магістри ордена тамплієрів

Стр 1 из 5Следующая ⇒

Прочани прибували у Святу землю морем з Європи двічі на рік: перед Великоднем та в кінці літа. Програма-мінімум складалася з моління в церкві Гробу Господнього й купання в Йордані, а як сувенір на батьківщину привозили пальмову гілку.

1113 року в Палестину здійснив паломництво руський ігумен Даниїл. Оскільки мандрувати самому було небезпечно, він приєднався до почту короля Бодуена, який саме тоді вирушив у похід на Дамаск. Даниїл залишив спогади про свою мандрівку. «Князь приряди мя к отрокам своим, — пише він, — и тако проидохом места те страшная свои царскими без страха и без пакости». І додає: «А без вои путем тем никто не может пройти».

Асасини здійснювали, як ми сказали б сьогодні, терористичні акти поодинці; розбійницькі ж ватаги, військові загони прикордонних мусульманських князьків діяли гуртом. Боронячись, християнські володарі могли розраховувати лише на кількасот кінних рицарів — васалів та субвасалів. Міські гарнізони складалися звичайно з 30—80 рицарів. «Загальна мобілізація» всіх хрестоносних держав збирала близько 2 тисяч важкоозброєних кіннотників і 20 тисяч легкоозброєних піших стрільців. Але «франків» (місцева назва європейців) у Палестині було не так уже й багато, на кінець XII ст. їх залишилось лише 100—120 тисяч. Додатково до васалів християнські государі вербували найманців з числа прочан. Утримання одного рицаря-пілігрима коштувало досить дорого, 400—500 безантів на рік, а це було більше, ніж прибуток від середнього лена з двох поселень. Поза тим постійно діюча служба безпеки була потрібна.

Згаданий вище Жерар з товаришами, засновниками першого в Єрусалимі госпіталю на території бенедиктинського монастиря, невдовзі побудували «на відстані каменя, кинутого від церкви св. Гробу» інший монастир з відділенням для хворих. Новий монастир освятили на честь блаженного Іоанна Елеймона, александрійського патріарха VII століття. Перший християнський монарх Єрусалима Годфрид Бульйонський доручив Жерарові налагодити в монастирі лікування поранених і хворих хрестоносців. Четверо рицарів погодились допомагати йому. Вони дали чернечі обітниці бідності, послуху й цноти і вбрались у чорні суконні плащі бенедиктинців з нашитим на грудях білим восьмиконечним хрестом (бо саме вісім благ чекали на праведників у раю). Незабаром у назві госпіталю грецький святий поступився місцем Іоаннові Хрестителю, На початку 1113 року спеціальною буллою папи Пасхалія II рицарі-монахи були визнані як «Орден вершників-госпітальєрів св. Іоанна Єрусалимського». Відтоді їхні мантії стали червоними, нашиті ж на них хрести залишились білими.

Рицарі храму

Тамплієри, навпаки, носили білі мантії з червоним хрестом. Це право надав їм папа Євгеній III під час першого засідання великого капітулу ордену в Парижі 1147 року. А заснували цей орден 1119 року дев’ятеро хрестоносців на чолі з Гуго де Пайєном, небагатим уродженцем Шампані.

Все, що відомо нині про тамплієрів, поділяється на дві нерівні частини. Більшість фактів характеризує зовнішній бік їх діяльності — поведінку, політику тощо, і це не стільки факти, скільки їх інтерпретація тими, хто мав з тамплієрами справу. І зовсім небагато інформації залишилось про суть та причини саме такої поведінки й політики. Про цей бік буття тамплієрів знали лише втаємничені.

Повна назва ордену — «Бідні рицарі Христа й Соломонового храму». Французькою мовою «храм» — «temple», звідси «templiers». Головна резиденція ордену знаходилася з південного боку палацу єрусалимських королів, там, де він змикається з церквою Святого Гробу. Раніше церква була мечеттю аль-Акса, араби звели її на місці, де, за переданням, стояв храм царя Соломона. Головним завданням храмовників, а згодом орденів госпітальєрів і тевтонів (останній було засновано під час третього хрестового походу) вважались оборона та розширення християнських держав на Сході, боротьба з мусульманами, замирення місцевого населення.

Військова діяльність

Рицарі в червоних і білих мантіях — госпітальєри і тамплієри — супроводжували прочан, відколи ті стали прибувати в порти Палестини. На шляхах до святинь на відстані денного переходу знаходились застави, де троє-четверо рицарів переймали і паломницькі гурти й вели їх далі. Госпітальєри, як і раніше, забезпечували гостей житлом, годували й лікували, а коли треба було — то й ховали їх. Але невдовзі харитативна діяльність відійшла на задній план. Вже за другого великого магістра Раймунда де П’юї орден став переважно військово-рицарським об’єднанням; звідси й слово «вершники» в назві.

Казарми рицарів обох орденів були мало не в кожному місті. Башти їхніх фортець височіли в усіх стратегічно важливих пунктах хрестоносних держав від Едеси до Синаю. Однією з кращих була цитадель госпітальєрів Крак де Шевальє на відрогах Лівану площею два з половиною гектара. Вона була оперезана подвійними стінами циклопічної кладки (руїни їх збереглися донині) й убезпечена видовбаним у скелі ровом. Тут міг поміститися двохтисячний гарнізон. З 1110 по 1271 рік Крак де Шевальє 13 разів облягали сарацини, і 12 разів фортеця витримувала облогу.

Цитадель Маргат, передана госпітальєрам 1186 року, була ще більшою. Вона розмістилась на 4 гектарах, мала підземне водосховище і стільки запасів, що гарнізон міг витримати п’ятирічну облогу. Маргат піддалась лише 1285 року: підривники султана Калауна здійснили підкоп під її головну башту.

Коли 1128 року на соборі у Труа затверджувався перший статут тамплієрів, його керівник, ідеолог другого хрестового походу Бернар Клервоський склав панегірик «На славу нового воїнства». Тамплієри — ченці за духом, бійці за зброєю, писав автор. Світський рицар випещений, розчепурений, марнославний; тамплієра же не обходить зовнішнє, показне: він діяльно служить Богу. Тамплієри згуртовані й дисципліновані, діють не за власним розсудом, але згідно з наказом.

Ще 1150 року тамплієрам як «найхоробрішим та найдосвідченішим у воїнській справі» було віддано в Палестині фортецю Газа, двома роками пізніше — Тортозу в Тріполі, згодом — цитаделі Торон де Шевальє, Бет Жибелін. Вони як ударний загін 1151 року брали участь у штурмі Аскалона і майже всі загинули.

Воїнська мужність орденських рицарів незаперечна, хоча й вони, бувало, зазнавали поразок. Під час третього хрестового походу один з його учасників, англійський король Річард Левове Серце продав тамплієрам за 100 тисяч безантів відвойований ним у Візантії острів Кипр, Роком пізніше там спалахнуло найбільше за всю історію хрестоносного руху повстання місцевих жителів. З його придушенням тамплієри не впорались і продали це володіння єрусалимському королю Гі де Лузиньяну.
Ієрархія та обітниці

Військовим цілям хрестоносців мала служити передусім ієрархічна побудова духовно-рицарських орденів. Вони були суворо централізовані. На чолі ордену стояв великий магістр (у тевтонів — гросмейстер). Далі йшли провінціали, бальї, пресептори, командори тощо. Начальники всіх рангів складали раду — генеральний капітул. Великого магістра обирала колегія виборців, і він обіймав свою посаду пожиттєво. В ордені панувала сувора військова дисципліна; кожен рицар беззаперечно підкорявся вищому за званням. Це надавало орденським загонам силу пущеної вправною рукою стріли. Можливо, саме заради такого ефекту рицарі й складали чернечі обітниці послуху, цноти та бідності.

Щоправда, бідність тамплієрів виглядала своєрідно. Якщо один з параграфів їхнього статуту наказував двом рицарям їсти з однієї миски, то інший вимагав від кожного мати трьох коней. Заборонялось полювати з соколами, грати в кості, співати світських пісень, гучно сміятись, вести зайві розмови. Порушники карались і штрафувались (регламентації різного роду покарань відводилось 40 параграфів статуту).

Найчастіше, звичайно, порушувалась обітниця цноти. Тамплієри, зокрема, розуміли її двозначно. Заборона брати шлюб визнавалась ними беззаперечно, що ж до позашлюбних зв’язків із жінками, то, казали вони, «захисники Соломонового храму можуть дозволити собі втіхи, оспівані цим мудрим царем».

Рицар, вступаючи до ордену, зрікався прав на пристрасті та власну волю, на сім’ю й дітей, на маєток і місце у світському суспільстві. Але натомість він ставав членом могутньої корпорації з цілями глобального масштабу. І якщо в майбутньому ордени, особливо храмовників, набули величезного значення і впливу, це пояснюється не в останню чергу додержанням рицарями своїх обітниць. Як-то кажуть, спочатку вони працювали на свою славу, а згодом слава почала працювати на них.

Привілеї та зловживання

Духовно-рицарські ордени підкорялися лише Риму, обминаючи місцеву як світську, так і церковну владу. Вони не платили ні десятини, ні інших податків, навпаки — всі церковні ієрархи, з папою включно, щороку давали їм «дотації». Ніхто не мав права вимагати від братів васальної присяги. Жоден монарх не міг втручатися в їхні справи — ні судити, ні віднімати здобич, ні секвеструвати (заборонити право) володіння. Привілеї тамплієрів було зафіксовано 1139 року в спеціальній буллі папи Інокентія II, і всі його наступники їх підтверджували. Приблизно такі ж права дістали 1154 року госпітальєри, а згодом тевтони.

Ці привілеї на ті часи були настільки щедрі, що самі по собі викликали роздратування й заздрість. Тим більше, що ордени зловживали ними. Наприклад, капелани госпітальєрів відправляли релігійні обряди навіть у містах, що перебували під інтердиктом, тобто в стані відлучення від церкви. Посварившись з єрусалимським патріархом Фуше Ангулемським, ті ж госпітальєри під час його проповідей у церкві Гробу дзвонили в усі свої дзвони, аби його заглушити, а якось навіть здійснили напад на цей храм.

Військова діяльність храмовників та госпітальєрів спочатку не сягала за межі Святої землі, проте нові інтереси з часом повернули їх на європейський континент. Почалося з судноплавства. З плином часу рицарі стали не тільки зустрічати, а й перевозити прочан з європейських портів, а згодом самі почали будувати судна. Врешті-решт їм було заборонено перевозити більше 1500 прочан і будувати більше двох суден на рік.

Госпітальєри спеціалізувались на придбанні нерухомого майна. Вже за кількадесят років після створення орден володів сотнями поселень, виноградниками, млинами, земельними угіддями на Сході й Заході. До орденських маєтків належали десятки тисяч кріпаків.

Тамплієри ж віддавали перевагу грошовим операціям. Невдовзі орден став мовби міжнародним банком з відділеннями в усіх столицях Європи й на Близькому Сході. Коли під час підготовки до другого хрестового походу королю Франції відмовили генуезькі та пізанські банкіри, він звернувся до великого магістра тамплієрів Ебрара де Барра, і той надіслав необхідну суму. Навіть папи були їхніми клієнтами. Тамплієри давали гроші в борг під заставу землі й цінностей, брали на зберігання золото, здійснювали операції з дарчими грамотами й заповітами.

Діючи на одній території, госпітальєри і храмовники часто конкурували, а іноді навіть ворогували між собою. Якось грспітальєри в одному порту перебили майже всіх храмовників. Папа Григорій IX докоряв орденським рицарям за те, що вони не захищають Святу землю, виконуючи тим свій обов’язок, а тільки цьому заважають, вчиняючи чвари через який-небудь млин. Один тогочасний автор писав про обидва ордени, що вони є терпіти не можуть один одного. Причина цього — жадоба до земних благ. Що набуває один орден, викликає заздрість у другого. Кожен окремий член ордену, за їх словами, відмовився від будь-якого власного майна, зате вони хочуть мати все для всіх».

«Милосердя і знання» було гаслом тамплієрів. Однак фінансові зобов’язання заступали, було, обов’язок милосердя. Про це свідчить один епізод часів відвоювання мусульманами Єрусалима.

Коли 2 жовтня 1187 року це місто підкорилося Салах ад-Дину (Саладину), він повівся гуманно. Не було ані крові, ані руйнувань. Християнам дозволялось протягом 40 днів виїхати, сплативши викуп: за чоловіка — 10 золотих, за жінку — 5, за дитину — 1. Але близько 20 тисяч бідняків не мали таких грошей і звернулись по допомогу до тамплієрів та госпітальєрів. І ті відмовили! Вони, мовляв, не мають права розпоряджатися чужими грошима, відданими їм на зберігання. Тільки загроза бунту примусила їх змінити рішення й оплатити свободу семи тисяч чоловік. Решту було продано в рабство.

А десятьма роками пізніше єпископ Сайди звинуватив тамплієрів у тому, що вони не повернули єпископу Тиверіадському 1300 безантів і різне майно, теж віддане їм на зберігання.

«Диверсія» короля Філіпа

І все-таки, мабуть, реноме тамплієрів як банкірів було досить високе, бо коли 18 травня 1291 року хрестоносці залишили Сен-Жан д’Акр, останній свій оплот на Сході, і повернулись до Європи, король Франції Філіп IV Красивий віддав їм на зберігання у їхній паризькій резиденції Тампль не абищо, а всю державну скарбницю.

Метою життя цього монарха була велич Франції. Він топив у крові будь-які заворушення й заколоти і таким чином підкорив бунтівних баронів. Звільнився від васальних обов’язків щодо Англії, відвоювавши в неї Аквитанію на французькому атлантичному узбережжі. Успішно боровся з папством: наклав податок на церкву, втручався в рішення соборів, примусив перенести святий престол з Рима до Авіньйона. Прибрав до рук безліч капіталів — але грошей йому все-таки бракувало. Тамплієри ж — він знав — володіють незліченними скарбами, але Франція не може з них скористатись, бо орден екстериторіальний. То чому б йому, королю, не стати рицарем ордену, а з часом і його великим магістром?

І король звернувся до Жака де Моле. Але той відмовив — з тієї причини, що за статутом монарх не може бути водночас і королем, і командором.

Філіп змовчав, але перевіз скарбницю з Тампля в Лувр. А про орден у народі пішли чутки: що наживаються на голоді, торгуючи зерном; що продали мусульманам Гроб Господень; що богохульники й христопродавці, чародії і содоміти. Власне, такі чутки ходили завжди, але саме тепер король зажадав від храмовників покласти їм край і заради честі та інтересів ордену провести слідство. 140 мешканців Тампля були заарештовані, згодом були репресовані й інші орденські осередки. Невдовзі діяльність ордену було заборонено по всій Європі.

Відповіді на запитання

Судді тамплієрів були небезсторонні, бо заздрісні й корисливі. Їх прокурори — ортодоксальні інквізитори. Адвокатів у суді інквізиції не водилося. Якби ж такий сміливець і знайшовся — однаково тамплієрів міг захищати лише той, хто знався на таємній науці. Однак завіса над езотеричними (таємними) знаннями відхилилася для загалу тільки останніми роками.

Але якби в них з’явився обізнаний адвокат, спочатку він міг би зацитувати віршований роман німецького поета Вольфрама фон Ешенбаха «Парсифаль», закінчений 1210 року, тобто задовго до процесу. Дія роману відбувається в Європі, на Сході та в ідеальному просторі. Герой — рицар Парсифаль на шляху самовдосконалення шукає королівство святого Грааля. Грааль — поширений за Середньовіччя символ небесного блаженства у вигляді або каменя, який впав на землю ще за часів царя Соломона, або чаші з кров’ю Ісуса Христа — чаші причастя. Королівство Грааля — не конкретне місце з географічними координатами. Воно всюди, де сповідують доброту й справедливість, скромність і мужність — душевні риси, що їх і досі називають рицарськими чеснотами. Ці чесноти мають свою ієрархію. Парсифаль, не знаючи, що доброта й співчуття вищі за доблесть і мужність, на довгі роки видаляється з королівства. А охороняють Грааль (в Ешенбаха це — камінь) «храмовники, чи тамплієри, рицарі Христової віри».

У своїй фортеці в Газі храмовники зберігали, разом зі святим списом та іншими реліквіями, смарагдово-зелену прозору чашу на золотих ніжках у формі левових лап, здобуту при підкоренні Цезареї. Вони були впевнені, що то і є чаша Грааля з невидимою Христовою кров’ю і що вони покликані її зберігати.

Щоб втілити в життя свій таємний девіз «Будувати себе, будувати храм, будувати державу», тамплієри потребували влади, владу ж давало золото. Ось чому вони збирали скарби. Проте шляхетну мету заступили собою нешляхетні засоби її досягнення. Об цей поріг спіткалися всі, хто намагався збудувати на землі царство Боже. Певно, таке завдання взагалі не під силу жодним людським спільнотам, і будувати «царство Боже на Землі» спроможна лише кожна окрема людина у своїй душі...

Тамплієри були християнами, хоча зналися й на гнозисі, за яким Бог — це Дух, що пробував у всьому. Але тактики вони вчилися в асасинів з їх абсолютною зневагою до моральних засад. Потрапивши в полон, рицар у разі потреби міг зректися хреста. Зробити це йому було нелегко, тому й умовляв він себе заздалегідь, що розп’яття чи ікона — шматок дерева, а Бог як жив, так і житиме в його душі.

Статуя, що видавалась слідчим інквізиції ідолом з котячою головою, якому нібито тамплієри поклонялись, мала назву Бафомет (після засудження тамплієрів інквізиція знищила всі зображення Бафомета); її призначенням було забезпечувати реалізацію їх устремлінь. Саме слово виникло як результат своєрідного кабалістичного прийому «нотарикон». Кожна літера у складі слова розвивається в самостійне слово, яке з цієї літери починається, або нові слова починаються з початкових літер слів у якійсь фразі. Так, латинська фраза «Templi omnium hominum pacis abbas» перекладається як «Абат храму миру всіх людей». Слово Ba-p-h-o-met, розшифроване кабалістично (справа наліво), являє собою перші (а інколи дві-три) літери слів з цієї фрази. Бафомет правив за символ упорядкування вольових імпульсів усіх ланок ієрархічного ланцюга, тобто, за уявленням тамплієрів, служив для передання енергії кожного рицаря до «абата». Певно, саме сконцентрована в Бафометі енергія додала сил Жаку де Моле перед смертю, перелилася у його прокляття ворогам ордену...

Перейшовши до обвинувачення в содомії, адвокат скрушно похитав би головою. Ніде правди діти — було, як і в багатьох закритих чоловічих колективах. Отож «содомітським» цей орден був не більше, ніж будь-який інший. Частіше обітниця цноти порушувалась через жінок. Літературний образ тамплієра створено у романі Вальтера Скотта «Айвенго» (Бріан де Буагільбер) і в романі нашого сучасника, польського письменника Ярослава Івашкевича «Червоні щити» (князь Генрік Сандомирський, між іншим, історична особа, роки життя 1127—1166). Обидва закохуються в єврейок, що, за статутом тамплієрів, — майже смертний гріх...

Утім, тамплієри відзначались віротерпимістю. Цікаву історію щодо цього розповідає їхній сучасник Усам ібн Мункиз у «Книзі повчання». Буваючи в Єрусалимі, він, попри те, що був мусульманином, заходив помолитись в одну з каплиць церкви Гробу (колишню мечеть аль-Акса).

«Коли я заходив у мечеть, а там жили храмовники — мої друзі, — вони надавали мені для молитви маленьку мечеть. Одного разу я ввійшов туди, сказав «Аллах акбар» і почав молитись. (Як і годиться мусульманинові, обернувшись у бік Мекки, тобто на південь.) Якийсь франк увірвався до мене, повернув обличчям на схід і крикнув: «Молись так!» До нього кинулись кілька храмовників, відтягли його від мене, і я знов став молитись. Однак той франк знов кинувся на мене... Храмовники знову вбігли й відтягли франка. Вони вибачились переді мною й сказали: «Це чужоземець, він приїхав днями з франкських земель і ніколи не бачив, щоб хто-небудь молився інакше як обличчям на схід».

А проте один смертний гріх у тамплієрів таки був. Їх невимовна гординя впадала у вічі всім сучасникам. Якось Річард Левове Серце, почувши від одного священика заклик покаятись у гріхах, відповів йому: «Ти радиш мені зректися моїх трьох дочок — гордині, жадібності й розбещеності. Ну що ж, я віддаю їх більш гідним: мою гординю — тамплієрам, мою жадібність — цистерціанцям і мою розбещеність — попам». То була гординя втаємничених — людей, які знають більше від інших. Гординя особливо непростима, бо ж рицар несе хрест саме заради «інших». Те, що цей гріх пристав до тамплієрів, — скоріш за все, результат їхньої невдалої, кажучи по-сучасному, кадрової політики. Бути рицарем духовного ордену швидко стало в Європі престижним і вигідним. Але першою і категоричною вимогою для претендента було благородне походження. Отож і зібралось в ордені гоноровите дворянство. Таких, як згадані вище тафури, без обітниці бідні й послушні, не прийняли б до ордену. Не прийняли б нікого з місцевих релігійних братств на території Палестини, що складалися з городян та ремісників одного етнічного походження. З орденами їх пов’язували васальні стосунки. В Акрі, наприклад, існували італійські братства Пізанців та св. Духа, іспанське — св. Якова, англійське — короля Едварда Сповідника. На час перебування в Палестині до братств долучались земляки — пілігрими й купці. Але благородними й знатними ці люди не були — отож і не могли стати членами ордену.

І останнє питання щодо різниці в долях обох орденів. Рицарі-госпітальєри, на відміну від втаємничених у гнозис храмовників, займалися в основному практичною діяльністю. Вони в порівнянні з тамплієрами нагадують тих євангельських «бідних духом, що їм належить Царство Небесне». Тому, мабуть, орден Іоанна Єрусалимського існує й досі.

Справа № 103514

Арешти за цією справою почалися в Москві в ніч з 10 на 11 вересня 1930 р., а вже 9 січня наступного року помічник начальника 1-го відділення Секретного відділу ОДПУ підписав акт обвинувачення. В ньому стверджувалось існування анархо-містичної контрреволюційної організації «Орден Світла», гілки давнього рицарського ордену тамплієрів. Члени ордену називали себе рицарями, об’єднувались у гуртки-загони, вивчали містичну літературу й, на думку гебістів, готували антирадянський переворот. Орден Світла ставив собі за мету «боротьбу з радвладою як владою сатани». Це робилось, як визначило ДПУ, «шляхом протидії та шкідництва радвладі на колгоспному фронті, серед радустанов та підприємств». Нижче, правда, уточнювалось, що «підривна робота» являла собою «спроби євангельської пропаганди серед селянської маси», а також сімейні вечірки, де «шляхом знайомства з містичними творами, оповідання казок, читання доповідей, через співи й музику здійснювалась обробка в анархо-містичному дусі намічених для вербування до орденських гуртків осіб». Гуртківці також влаштовували платні вечори, кошти від яких ішли на потреби музею Кропоткіна й на допомогу ув’язненим та засланим анархістам. Орден мав і дочірні (як тут не згадати слово «васальні») організації: «Храм мистецтв» — об’єднання артистичної та художньої інтелігенції (саме її силами влаштовувались «платні вечори»), а також гуртки в Нижньому Новгороді й на Північному Кавказі. Серед «змовників» були перекладачі, літератори, викладачі вузів, продавці книг і розповсюджувачі видань «Союздруку», друкарки, стенографістки, артисти, художники, домогосподарки.

На зустрічах гуртківців проводились бесіди про самовиховання, боротьбу з власними недоліками, необхідність оволодіння знаннями й майстерністю в обраній сфері діяльності, щоб через неї змінювати на краще своє оточення.

Вироки було винесено порівняно м’які: 3—5 років таборів чи заслання, примусова праця на Біломорканалі. Не слід забувати, що репресивна машина тоді лише набирала обертів і що кількома роками пізніше «радянські тамплієри» так легко не відбулися б.

Але вражає інше. Віддалені в часі й просторі від хрестових походів інтелігенти, тобто аристократи не крові, а духу, обрали собі за приклад не кого-небудь, а тамплієрів! Мабуть, їхня ідеологія зведення всесвітнього храму духовності становила гідну противагу брутально-матеріалістичній ідеології більшовизму.

Якщо так, то вирок, винесений орденові рицарів Храму більш як 600 років тому, був-таки несправедливий і справа підлягає перегляду. Католицька церква реабілітувала засуджених колись інквізицією Жанну д’Арк і Галілео Галілея. Може, черга колись дійде й до тамплієрів.

Эта военно-монашеская организация известна у нас под несколькими названиями:
-Орден бедных рыцарей Иисуса из Храма Соломона;
-Орден бедных братьев Иерусалимского Храма;
-Орден тамплиеров;
-Орден храмовников.

На французском языке также несколько названий этой организации:
-de Templiers;
-Chevaliers du Temple;
-L`Ordre des Tampliers;
-L`Ordre du Temple.

На английском : Knights Templas.

На итальянском: Les Gardines du Temple.

На немецком: Der Templer;
Des Templeherrenordens;
Des Ordens der Tempelherren.

Официальное наименованиие этого Ордена на латинском языке, которое ему было дано Римским Папой при учреждении -
Pauperurum Commilitonum Christi Templiqne Solamoniaci.

Руководителями Ордена (Великими Магистрами) в различное время являлись (всего их было 22):
1. Гуго де Пейн (Gugo de Payens) с 1119 по 24 мая 1136;
2. Робер де Краон с июня 1136 по февраль 1149;
3. Эврар де Бар с марта 1149 по май 1150;
4. Бернар де Тремеле (de Tramelay) с июня 1151 по 16 августа 1153;
5. Андре де Монбар 1153-1156;
6. Бертран де Бланфор с 22 октября 1156 по 1169 ;
7.Филипп де Милли с 1169 по 1170;
8. Одон де Сант-Аман (Eude de Saint-Amand) с 16 апреля 1170 по 1180;
9. Арно де Ла Тур с 3 января 1180 по 30 сентября 1184;
10. Жерар де Ридфор с октября 1184 по 4 октября 1189;
11. Роберт де Сабле с 1189 по 1193;
12. Жильбер Эраль с 1193 по 1201 ;
13. Филипп де Плессье с 1201 по 9 ноября 1209;
14. Гийом Шартский с 1209 по 26 августа 1219;
15. Пере де Монтегаудо с 1219 по 1232;
16 Арман Перигорский с 1232 по 17 октября 1244;
17. Гийом де Соннак с 1244 по 1250;
18. Рено де Вишье с 1250 по 1256 ;
19. Тома Беро с 1256 по 25 марта 1273;
20. Гийом де Боже (Guichard de Beaujeu) 13 мая 1273 по 1291;
21.Тибо Години (Thobaut Gaudini) с 1291 по 1298;
22. Жак де Моле с1298 по 6 мая 1312.

В 1118 (1119?) году в период между Первым и Вторым Крестовыми походами французские рыцари Гюг де Пайен (Gugo de Payens) и Жофруа де Сен-Оме, и еще семь других французских рыцарей (Андре де Монбар, Гундомар, Ролан, Жоффрей Бизо, Пэйн де Мондезир, Аршамбо де Сент-Эйнан) взяли на себя заботу о защите дороги, ведущей от побережья Средиземного моря к Иерусалиму, от разбойников и грабителей. Предполагалось в первую очередь защищать христианских паломников, прибывших в Святую Землю поклониться христианским святыням в Иерусалиме. Король Иерусалима Болдуин отвел им под резиденцию часть своего замка Тампля (Temple), построенного на месте деревнего иудейского храма Соломона. Эта группа рыцарей объединилась в военно-монашеский Орден под названием "Бедные рыцари Иисуса из Храма Соломона" ( по другим источникам "Бедные братья Иерусалимского Храма"), однако их в обиходе стали именовать по месту резиденции тамплиерами или рыцарями Храма или храмовниками.

Вступая в Орден рыцари одновременно становились монахами, т.е. принимали монашеские обеты послушания (покорности), бедности и безбрачия. Устав тамплиеров, как утверждается, был разработан самим св.Бернаром и утвержден на церковном Соборе во французском городе Труа Римским папой Евгением III в 1128 году. Основой Устава храмовников послужил устав монашеского Ордена цистерианцев (не военно-монашеского, а просто католического монашеского), самого строгого и жесткого устава.

Рыцарь, вступая в Орден тамплиеров отрекался не только от всей мирской жизни, но и от родственников. Его пищей должны были служить лишь хлеб и вода. Возбранялись мясо, молоко, овощи, фрукты, вино. Одежда лишь самая простая. Если после смерти рыцаря-монаха в его вещах обнаруживались золотые или серебряные изделия, или деньги, то он терял право на похороны на освященной земле (кладбище), а если это обнаруживалось уже после похорон, то тело надлежало извлечь из могилы и бросить на съедение псам.

На деле оказалось, что эти требования для публики. Тамплиеры прославились самыми жадными относительно военной добычи, чувственных развлечений и винопития, не стесняясь убивать и грабить кого угодно, включая и единоверцев. Это хорошо описано в романе В.Скотта "Айвенго". Хоть это и художественное произведение, но исторические хроники подтверждают этот стиль поведения храмовников в Англии.

Члены Ордена тамплиеров делились на три сословия:
-рыцари;
-священики;
-сержанты (служители, пажи, оруженосцы, прислуга, солдаты, охранники и т.п.).

В отличие от, скажем Тевтонского Ордена, монашеские обеты у тамплеров принимали все сословия и все строгости Устава относились ко всем членам Ордена.

Отличительными знаками Ордена тамплиеров были белый плащ-мантия для рыцарей и коричневый для сержантов с алым восьмиконечным крестом (известен еще как "мальтийский крест"), боевым выкриком: "Босеан", флагом (штандартом) черно-белое полотнище с девизом "Non nobis Domine" ( это начальные слова 9 стиха псалома 113 "Non nobis Domine, non nobis, sed nomini tuo da gloriam... - не нам, Господи, не нам, но имени твоему дай славу...); гербом Ордена стало изображение двух рыцарей, едущих на одном коне (символ бедности тамплиеров).
По некоторым источникам у сержантов изображение креста было неполным и он имел вид буквы "Т".

От автора. Не стоит полагать, что белый плащ с красным крестом был чем-то вроде униформы тамплиеров и они все дружно одевались одинаково, как современные офицеры или солдаты. Покрой, фасон, размеры и местоположение креста - все это определялось самим рыцарем. Вполне достаточно было иметь плащ белым вообще и иметь на одежде красный восьмиконечный крест. Вообще, у крестоносцев (не только тамплиеров) было принято носить крест на груди, отправляясь в крестовый поход, и на спине при возвращении из похода.

Рыцарями Ордена могли стать только французы (позднее и англичане) благородного происхождения. Только они могли занимать высшие руководящие должности (великий магистр, магистры владений, капитульеры, каштеляны, драпиеры и т.п.). Впрочем, относительно национальности соблюдалось это не слишком строго. Среди рыцарей встречаются и итальянцы, испанцы, фламандцы.

Сержантами Ордена могли стать как богатые горожане ( занимали должности оруженосцев. счетоводов, управителей, кладовщиков, пажей и т.п.), так и простые люди ( охранники, солдаты. прислуга).

Священиками Ордена могли стать священики католической церкви, однако, вступая в Орден, такой священик становился членом Ордена и подчинялся только магистру Ордена и его высшим сановникам. Епископы католической церкви и даже сам Папа теряли над ними власть. Священики выполняли духовные обязанности в Ордене, хотя и рыцари Ордена были наделены правами духовников. Любой член Ордена мог отправлять свои религиозные обязанности только перед орденскими священиками (исповедь,причастие и т.п.).

Трудно теперь выяснить чем Орден тамплиеров завоевал себе очень быстро огромную популярность, но буквально в течение нескольких лет в его рядах насчитывалось уже более 300 только рыцарей, среди которых оказалось немало принцев, герцогов.

Возможно, принадлежность к Ордену обеспечивала его членам личную безопасность и физическую защиту их самих, родных и имущества от произвола соседних князей, королей и других крупных феодалов, особенно в период отстутствия рыцаря в своем имении (участие в крестовом походе), позволяла поправить свои финансовые дела за счет добычи от крестового похода. Ведь не стоит забывать, что в те времена Закон так мало значил. Прав был тот, кто сильнее. А обидеть члена Ордена, означало обидеть весь Орден.

Хотя Орден был провозглашен нищенствующим, но богатство его стремительно росло. Феодалы разных стран дарили Ордену поместья, села, города, замки, церкви, монастыри, налоги и подати от которых стекались в кассу Ордена. Уже в 1133 году бездетный король испанской провинции Арагона Алонсо I, который также владел Наваррой и Кастилией, умирая завещал все свои владения орденам тамплиеров и госпитальеров. Хотя это завещание не было исполнено, но восшедший на арагноский престол Рамиро эль Монхе откупился от орденов очень крупными подаяниями. Французский король Филипп I Август дарит в 1222 году Ордену огромную по тем временам сумму в 52 тысячи золотых.

Однако, как доказывают многие историки, истинной основой богатств Ордена явились не военная добыча и пожертвования, а активная ростовщическая деятельность, фактически, создание банковской системы Европы. Когда евреи, признаваемые сегодня основателями современной банковской системы еще не поднимались выше уличных менял, тамплиеры уже располагали развитой системой кредитования, векселирования, денежные операции велись не только с помощью золота, но и ценных бумаг.

В 1147 году начинается Второй Крестовый поход. Составилось две армии - немецкая и французская.. Последняя двигалась через Смирну, Эфес и Лаодикию. Небольшой отряд тамплиеров, находившихся при войске, прекрасно обученных и дисциплинированных, хорошо ориентировавшихся на местности неоднократно выручал предволителя армии французского короля Людовика VII, организуя охранение, правильное построение колонны и намечая места отдыха и привалов. Это обеспечило французам возможность благополучно добраться до порта Аталии. Нехватка кораблей для переправы в Палестину привела к тому, что морским путем туда смогли отправиться только рыцари, а пошедшие сухим путем оруженосцы, пехота крестоносцев все погибли. К 1148 году в Палестине собрались лишь остатки двух армий крестоносцев - немецкая во главе с королем Германии Конрадом и французсская во главе с Людовиком VII.

Тамплиеры убедили обеих королей идти завоевывать Дамасск. Взять Дамасск не удалось. Вскоре стало известно, что к городу движется большое мусульманское войско во главе с Атабеком и крестоносцы были вынуждены вернуться в Европу.

Хотя Второй Крестовый поход закончился полным провалом, но заслуга тамплиеров в том, что крестоносцам вообще удалось дойти до Дамасска и не погибнуть полностью еще на полпути.

В довольно таки продолжительный полувековой промежуток времени между окончанием второго Крестового похода (1148) и началом третьего Крестового похода (1189) история северной Африки богата событиями борьбы между христианами и мусульманами. Здесь было все - и свирепая жестокость и тех и других, и заключения союзов, и предательство и успешные штурмы городов как с одной стороны, так и с другой. Во всех этих событиях тамплиеры принимают самое активное участие, стремясь как к насаждению христианства в святой Земле, так и к своему собственному укреплению. В 1177 тамплиеры участвуют в битве при Аскалоне и вносят существенный вклад в победу христиан; в 1179 на берегу реки Иордан они терпят поражение от Саладина и заключают с ним перемирие.

В 1187 году Саладин вторгается в Иерусалимское королевство и осаждает Тивериаду. Он захватывает город и в плен попадает немало тамплиеров во главе со своим великим магистром Жераром де Ридфором. Некоторые исторические источники утверждают, что великий магистр купил себе жизнь принятием ислама и согласием на казнь всех тамплиеров, взятых в плен вместе с ним. Чтобы там ни было, но из всех тамплиеров, взятых в плен в Тивериаде в живых оставлен был только он.

В течение нескольких недель все крепости королевства пали. Затем наступила очередь и самого Иерусалима и Тира. Тампль - штаб квартира тамплиеров также оказывается в руках Саладина.

В 1189 году начинается Третий Крестовый поход. К 1191 году после двухлетней осады крестоносцам удается овладеть крепостью Сен-Жан д`Акр (Акра). Тамплиеры, принимавшие активное участие в осаде крепости размещают в городе свой Тампль ( так традиционно уже называется штаб-квартира Ордена).

15 июля 1199 года, т.е. в самом начале Четвертого Крестового похода крестоносцам удается вновь овладеть Иерусалимом. Тамплиеры учиняют зверскую резню мусульман у стен своего старого Тампля. Как отмечал один из магистров Ордена тамплиеров в письме папе Римскому "...знайте, что в портике Храма Соломонова и в самом Храме наши люди проезжали верхом сквозь нечистую кровь сарацин, которая доходила лошадям до колен". Историки того времени пишут, что в Иерусалиме во время резни крестоносцы уничтожили более 30 тысяч мусульман и иудеев.

В октябре 1240 года брат английского короля Генриха III Ричард Корнуоллл сумел поссорить и натравить друг на друга мусульман Египта и Дамаска после чего в мае 1241 года добивается заключения мирного договора с египтянами, по которому крестоносцы получили большую часть Палестины, включая Иерусалим. Ему удалось бескровно одержать крупнейшую по тому времени победу. В это время тамплиеры, предав общее дело крестоносцев, вступают в сговор с дамасцами и совместно с ними нападают на войска египетского султана Аюба. Более того, они нападают на силы Ордена госпитальеров, выбивают из Акры тевтонских рыцарей и берут в плен часть госпитальеров, оказавшихся в Акре. Тамплиеры по отношению к своим собратьям ведут себя крайне жестоко, не позволяя последним даже похоронить своих павших.

Вскоре султан Египта Аюба, вступив в союз с хорезмийцами, вытесненными татаро-монголами со своих земель восточнее Каспийского моря (Согдианы(?)), поднимает мусульман на священную войну со всеми христианами. В середине июля он осаждает Иерусалим и через шесть недель овладевает городом, учинив там резню, не уступавшую по масштабам, резне устроенной тамплиерами в 1199 году. В 1243 году в битве при Газе египтяне в союзе с хорезмийцами наносят жестокое поражение объединеным силам крестоносцев. С поля боя живыми выбрались 33 тамплиера, 26 госпитальеров и трое тевтонов.

Таким образом, предательство тамплиеров в 1241 году привело к коренному перелому в многолетней борьбе христиан и мусульман за Святую Землю в пользу мусульман. Последующие Крестовые Походы, несмотря на то, что крестоносцам порой удавались отдельные победы, сколько нибудь заметных положительных результатов уже не давали. Седьмой Крестовый поход (1248-1254) закончился сокрушительным поражением, причем тамплиеры и здесь проявили себя не лучшим образом. Их участие в походе ограничилось предоставлением денег для выкупа, попавшего в плен французского короля Людовика IX. Зато тамплиеры отличились в присвоении имущества, убегавших от преследования мусульманами европейских колонистов, междуусобными стычками с рыцарями госпитальерами.

В 1270 году французский король Людовик IX начинает Восьмой (последний) Крестовый поход, закончившийся полным провалом. В последующие двадцать лет египетские султаны город за городом отнимают у христиан - Арсуф 1265, Яффа и Антиохия (1268), крепость госпитальеров Маркаб (1285), Триполи (1289). Затем настала очередь Иерусалима.

В конце 1290 года мусульмане подступили к Акре, в которой в это время находился Тампль храмовников. Обороной Акры руководил великий магистр ордена Гишар де Божо. Гарнизон насчитывал 15 тыс. чел, включая 900 рыцарей тамплиеров и госпитальеров. После шести месяцев осады, мусульманам с помощью стенобитной машины удалось обрушить одну из башен крепости. Видя неминуемое поражение около четверти гарнизона, в основном госпитальеры, пошли на прорыв и и удачно совершив посадку на корабли, бежали на остров Кипр. 18 мая 1291 мусульмане ворвались внутрь крепости. В ходе боя уже внутри крепости пали около 300 рыцарей тамплиеров во главе с великим магистром де Божо. Остальным (несколько сотен) удалось укрыться в Тампле. После нескольких дней переговоров, в ходе которых тамплиеры обманом заманили в Тампль около 300 мусульман и затем всех их перебили, султан Амелик Азашраф сын умершего в начале похода 19 ноября 1290г. султана Калавуна приказал подвести под Тампль мину. Как пишет историк Д.Легман :

"Утром... султан, отчаявшись взять Тампль приступом, отдал приказ о его разрушении. Под фундамент был сделан подкоп, и башню подперли деревянными стойками. После этих приготовлений подпорки подожгли. Когда пламя ослабило опоры, башня со страшным треском обрушилась и все тамплиеры погибли под обломками либо сгорели в огне"

От автора.Очень сомнительно, что эта огромная по объему работа была проделана в течение 1-2 дней. Ведь Тампль большое сооружение, в котором укрылось несколько сот человек. По меньшей мере на это потребовалось 2-4 месяца. Вероятнее всего, эта мина подводилась мусульманами в течение всего времени осады

Однако, некоторые источники утверждают, что в ночь накануне гибели Тампля 11 храмовников через тайный ход покинули Тампль, погрузились на поджидавший их корабль и отплыли на Кипр, увозя с собой все сокровища Ордена тамплиеров. Имена их стерла история, кроме одного - Тибо Години. избранного в том же году на Кипре Великим магистром Ордена.

В 1298 году мантию Великого магистра надевает последний предводитель Ордена Тамплиеров Жак де Моле, бывший до того Великим приором Англии (наместником Ордена в Англии). Обстановка вокруг Ордена к тому времени складывалась неблагоприятная. С отказом от идеи Крестовых Походов выхолащивается и смысл существования военно-монашеских орденов. Тевтонам удалось найти поле деятельности для своего Ордена и обеспечить себе активное место в военно-политической жизни еще на полтора-два века. Они перебрались в Европу и занялись приобщением к европейской цивилизации с помощью креста и меча племен пруссов, литовцев, живших на юго-восточном побережье Балтийского моря. Тамплиерам не повезло. После падения Акры им на Святой Земле уже не было места и они размещают свой Тампль на Кипре, этом убежище всех христиан, бежавших из Палестины и не очень ожидаемых у себя дома в Европе.

Жак де Моле, понимая, что только военные победы и возврат на Святую Землю могут спасти Орден и продлить его существование, идет на отчаянный шаг - только силами тамплиеров предпринимает крестовый поход и в 1299 году берет штурмом Иерусалим. Но удержать город тамплиеры не смогли и уже в 1300 году им приходится вновь оставитьПалестину, уже навсегда.

Орден быстро опускается до уровня наемного войска и разбойников. В 1306 году брат французского короля Филиппа IV (Красивого) Карл де Валуа, желая подарить своей жене титул императрицы Константинопольской, организует крестовый поход против греческой церкви, освободившейся уже тогда от власти Рима. Папа Клемент V побуждает неаполитанского короля Карла II, объединившись с тамплиерами начать военные действия против греческого короля Андроника II. Тамплиер Роже (Roger), командуя флотом, высаживается на берег и берет штурмом Фесалоники, но затем вместо того, чтобы атаковать силы Андроника, поворачивает вдоль побережья и опустошает Фракию и Морею, находившиеся под властью греческих принцев, которые исповедовали католицизм.

Орден после этого похода получает богатую добычу, но возбуждает против себя враждебность европейских монархов. Иметь вблизи себя мощную организованную военную силу (по оценкам историков Орден в то время имел до 15 тыс. рыцарей, сержантов и священиков) и к тому же неуправляемую, самовольную и агрессивную никто не хотел. Казавшиеся несметными, богатства Ордена и их обширые владения, разбросанные по всей Европе также приносившие немалые доходы, возбуждали алчность светских владык.

Рыцарские ордена, в начале эпохи крестовых походов активно поддерживались Римскими Папами, т.к. последние полагали в их лице иметь свою собственную военную силу, которая может обеспечивать папскому престолу кроме духовной еще и светскую власть над европейскими монархами. Отсюда и столь большая автономизация рыцарских орденов, их полная независимость не только от светских монархов, но даже и от церковников (в ряде стран католические епископы и аббаты тогда находились в большей зависимости от местных феодалов, нежели от Рима). Однако автономизация рыцарских орденов сыграла и с папским престолом злую шутку. Великие магистры стали чувствовать себя независимыми и от Рима. Поэтому, когда светские монархи задумали уничтожить Орден тамплиеров, Папа Римский Климент V был всецело на стороне французского короля Филиппа Красивого. Впрочем, он и вообще находился тогда в полной зависимости от короля. Даже папский престол в 1309 году был перенесен из Рима в Авиньон

Французский король Филипп IV, испытывавший острую нужду в деньгах и с трудом удерживавшийся на троне из-за постоянных финансовых столкновений с французскими купцами, дворянами и даже простым людом (парижский мятеж под руководством Куртиля Барбета в июне 1306г.) предлагает Великому магистру Жаку де Мале перенести резиденцию Ордена с Кипра в Париж, мотивируя это якобы организацией нового крестового похода, планами объединения Ордена госпитальеров с тамплиерами под эгидой последних.

Сейчас уже невозможно выяснить, верил ли де Моле в эти намерения или же полагал, что Филипп хочет использовать Орден против без конца восcтающих против короля французов. Однако, дальнейшее пребывание на Кипре было бесперспективно, а Франция сулила возможность стать владением Ордена, тем более, что большая часть южной Франции представляла собой сплошные владения Ордена тамплиеров

Сохраняя на Кипре свою основную резиденцию Тампль, де Моле строит новый Тампль в Париже, создавая его в виде мощного фортификационного сооружения.

Осенью 1306 года де Моле в сопровождении 60 рыцарей, загрузив 12 лошадей золотом (едва ли не весь золотой запас Ордена) отправляется в Париж. Зимой 1307 года де Моле уже в Париже. Однако он не знает, что заговор против Ордена зреет с 1305 года. Уже составлено обвинительное заключение и отослано Римскому Папе. Уже согласованы планы инквизиции во Франции, Англии, Италии, Кипре и других странах по одновременному аресту всех тамплиеров.

В начале октября 1307 года во все города Франции были разосланы запечатанные приказы короля с пометкой "вскрыть 12 октября". 13 октября 1307 года одновременно по всей Франции были арестованы и заключены в тюрьмы около 5 тыс. тамплиеров. В других странах произошло то же самое, хотя и не сразу и не столь решительно. Арестованы во Франции были абсолютно все тамплиеры - от великого магистра до последнего слуги. Полагают, что не более одной-двух сотен тамплиеров сумели скрыться. Блестяще задуманная полицейская операция удалась полностью, хотя в те времена полиции и не существовало.

В Англии же король Эдуард II долго противился аресту тамплиеров. В декабре он пишет папе Клементу V что в Англии репутация Ордена безупречна и что причиной столь тяжких обвинений является скорее всего алчность короля Франции. Однако влияние Папы в Англии было слишком велико и Эдуард 10 января 1308 года отдает приказ об аресте тамплиеров. Однако выполнение приказа шло неспешно и халатно. Известно, что в январе 1311 года шериф Йорка получил выговор от короля за то, что десятки тамплиеров до сих пор проживают в городах.

В Германии король Генрих ограничился тем, что объявил Орден распущенным, однако еще и в 1318 году госпитальеры жаловались Папе, что хотя Орден и распущен, но тамплиеры продолжают владеть своим имуществом и проживать в замках.

В Италии приказ папы об аресте тамплиеров был выполнен быстро и неукоснительно.

Однако, Ордену был нанесен сокрушительный удар и фактически 13 октября 1307 года Орден тамплиеров прекратил свое существование. Во всяком случае, как организованная сила, как дееспособная организация. Хотя маршал Ордена, драпиер и казначей были арестованы на Кипре только 27 мая 1308 года, но судебный процесс против тамплиеров уже шел вовсю и эти последние высшие сановники Ордена просто ожидали своей участи.

Истинные причины разгрома Ордена ясны из вышеизложенного. Однако, как это всегда водится, Ордену были инквизицией предъявлены обинения, скажем так, формальные, хотя очевидно многие из обвинений и не беспочвенные.

Прежде всего, высшим руководителям Ордена были предъявлены обвинения в ереси и святотатстве. Самым существенным было обвинение в том, что в Ордене господствовала не христианская религия, а смесь ислама и идолопоклонства. Многие тамплиеры признавались под пыткой в том, что они плевали и мочились на крест. Ряд обычаев, норм и правил поведения, одежд были заимствованы тамплиерами явно из мусульманского мира. По современным меркам это вполне понятно -люди, проведя много лет в иной среде, так или иначе перенимают что-то. Вместе с тем, есть свидетельства того, что великий магистр Жерар де Ридфор потерпев поражение в битве при Хиттине в 1187 году, попал в плен со всеми своими рыцарями и был отпущен Саладином после того, как он принял ислам. Возможно, что определенное влияние ислама на тамплиеров действительно имелось. Ведь мусульманский мир того времени по ряду параметров был более цивилизован, нежели христианский. А рыцари-монахи того времени не очень то были сведущи в науках и грамоте. Высокие познания мусульман в математике, астрономии, географии и многих других науках и ремеслах могли произвести большое впечатление на тамплиеров и вполне возможно смешение внутри Ордена элементов христианства и ислама. Нельзя забывать, что орденские священики не были связаны с католической церковью и не находились под ее непосредственным надсмотром и влиянием, т.к. они починялись лишь непосредственно Папе, т.е. фактически варились в собственном соку.

Среди многих пунктов обвинения (всего пунктов обвинения 172) было обвинение в гомосексуализме многих тамплиеров.

От автора. Вот откуда происходит этот способ надежно очернить, опозорить, вымазать грязью любого человека (политического деятеля, военачальника), организацию, учреждение. Хотя, читая Библию, неоднократно натыкаешься на места, убеждающие в том, что в древности этот грязный порок был очень распространен. Настолько распространен, что потребовалось неоднократное его осуждение в Святой Книге, чтобы в христианском мире к нему стали относиться, как к одному из самых тяжких грехов. Вполне вероятно, что тамплиеры и грешили этим способом, но не более, чем их обвинители. Да и современность показывает, что чаще всего обвинения в гомосексуализме беспочвенны и что это порок более всего распространен в сообществах (церковь, артистическая, писательская, поэтическая и журналистская среда), из уст которых чаще всего и бросаются обвинения в адрес других людей, организаций.

Большинство признаний было вырвано под пыткой. Достаточно сказать, что из 140 арестованных в Париже тамплиеров в период с 18 октября по 24 ноября 1307 года умерло под пытками 36.

Юридически Орден Тамплиеров прекратил свое существование на основании булл Папы Римского Клемента V от 22 марта 1312 года (Vox clamsntis), 2 мая 1312 года (Ad providam) и 6 мая 1312 года (Considerantes dudum). С точки зрения современного права это законные распоряжения, т.к. и создан Орден был также буллой Папы Римского.

Последний Великий Магистр ордена Тамплиеров Жак де Моле был признан виновным в предъявленных ему обвинениях, приговорен к смерти и сожжен на костре в 1314 году в Париже.

Так заканчивается двухсотлетняя история одного из трех наиболе известных и оставивших заметный след в истории средневековья военно-монашеских организаций эпохи крестовых походов. С началом крестовых походов эти Ордена родились, расцветали, были детищем эпохи и с ее окончанием сошли с политической арены. Тамплиеры сошли с арены с шумом, оставив после себя множество легенд; госпитальеры долго пытались найти свое место в политической мозаике последующих веков (еще российский император Павел I номинально был избран Великим Магистром этого Ордена) и их бледная тень под названием Мальтийского Ордена существует и сегодня. Дольше других на поверхности удерживались тевтоны. Только к середине XVI века начинается закат Тевтонского Ордена. Он существует и поныне и под своим же названием, но это уже просто общественная больничная благотворительная организация.

Вокруг имени тамплиеров к веку XIX стало накапливаться немало мифов и легенд мистического толка. Особенно в это преуспели борзописцы, делавшие сенсации вокруг новомодного тогда течения франк-массонов. Массоны и сами были склонны к мистицизму и любили намекать, что Орден тамплиеров не прекратил своего существования в 1312 году, а ушел (говоря современным языком) в подополье, и что франк-массоны прямые продолжатели и наследники дела тамплиеров (какого дела, и в чем его суть?). В середине XX века ряд шарлатанов от литературы использовали "тайны тамплиеров" как основу для написания романов с мистическим или полумистическим привкусом. Однако все гораздо прозаичнее и проще. Орден тамплиеров существовал и был разгромлен, был и умер. Вот и все. Все остальное от лукавого, точно также, как и новый российский миф о золоте партии.

Ведення

Тамплієри ( фр. templiers від "temple" - храм, "храмовники") або Бідні Лицарі Христа та Храму Соломона ( лат. Templique Solomonici ) - Духовно-лицарський орден католицький, заснований в Святій землі в 1119 невеликою групою лицарів на чолі з Гуго де Пейном після Першого хрестового походу ^[1]. Один з перших по часу заснування з релігійних військових орденів, поряд згоспітальєрами.

В XII - XIII століттях орден був дуже багатий, йому належали великі земельні володіння як у створених хрестоносцями державах на території Палестини і Сирії, так і в Європі. Орден мав також широкими церковними та юридичними привілеями, дарованими йому особисто папою римським, якому орден безпосередньо підпорядковувався, а також і монархами, на землях яких проживали тамплієри. Орден нерідко виконував функції військового захисту держав, створених хрестоносцями на Сході, хоча головною метою його установи була банківська діяльність .

Однак у 1291 християнські поселенці були вигнані з Палестини мусульманами, а тамплієри, щоб зберегти орден, майже повністю переключилися на лихварство і торгівлю, накопичивши значні матеріальні цінності, і тим самим викликаючи заздрість королів і тата.

В 1307 - 1314 роках члени ордену піддавалися арештам і жорстоким переслідуванням з боку римо-католицької церкви, великихфеодалів і королів, в результаті яких орден був скасований і розпущений татом Климентом V в 1312.

З приводу чисельності Ордена в історіографії існує тенденція, яка перебільшує число його послідовників: Вільке вважав, що в Ордені близько 15 000 лицарів; Цеклер - 20 000 лицарів; Мальяр де Шамбюра - 30 000 лицарів. Всі ці цифри дуже великі і не співвідносяться з кількістю лицарів, які брали участь у війні Філіпа IV з Орденом: у Франції було заарештовано 538 лицарів, на Кіпрі - 75 лицарів, на Майорці - билися 25 лицарів, і всі були повалені. І Франція, і Кіпр, і Майорка були окремими наставництва Ордена. Очевидно, й історики переносять чисельність самого Ордену, в цілому, на кількість лицарів у ньому.

Великі магістри ордена тамплієрів

Тамплієри

Історія Ордену Тамплієрів
Легенди тамплієрів
Друк тамплієрів
Список великих магістрів ордена тамплієрів
Тамплієри в Англії
Тамплієри в Шотландії
Список тамплієрів
Список місць, пов'язаних з тамплієрами

Сучасні асоціації

Тамплієри (масонство)

Гуго де Пейн (1119 - 24 травня 1136)
Робер де Краоном (червень 1137 - 13 січня 1149)
Еврар де Бар (1149-1152)
Бернард де Трембле (червень 1152 - 16 серпня 1153)
Андре де Монбар (1153-1156)
Бертран де Бланшфор (1156-1169)
Філіп де Міллі (серпень 1169 - квітень 1171)
Одо де Сент-Аман (1171 - 8 жовтня 1179)
Арно де Торож (1180 - 30 вересня 1184)
Жерар де Рідфор (1185 - 4 жовтня 1189)
Робер де Сабле (1191 - 23 вересня 1193)
Жільбер Ераль (1194-1200)
Філіп де Плессі (1200 - листопад 1209)
Гійом де Шартр (1209 - 26 серпня 1219)
П'єр де Монтегю (1219 - 28 січня 1232)
Арман де Перигор (1232 - 17 жовтня 1244)
Річард де Бур (1244 - 9 травня 1247)
Гійом де Соннак (1247 - 11 лютого 1250)
Рено де Вішье (1250 - 20 січня 1256)
Томас Берар (1256 - 25 березня 1273)
Гійом де Боже (13 травня 1273 - травень 1291)
Тібо Годен (серпень 1291-1293)
Жак де Моле (1293 - 13 жовтня 1307)

Історія ордена

Зародження

Мечеть Аль-Акса, південно-східна частина храмової гори. На цьому місці знаходилася штаб-квартира тамплієрів.

У роки, що послідували за взяттям Єрусалиму в 1099, багато хто з учасників Першого хрестового походу повернулися на Захід чи загинули, а створені ними на Сході нові держави хрестоносців не мали достатньої кількості війська і умілих полководців, здатних належним чином захищати кордони нових держав. У результаті паломники, щороку були на уклін до християнських святинь, часто піддавалися нападам грабіжників або іновірців, а хрестоносці були не здатні забезпечити їм належну охорону. ^[2] Приблизно в 1119 р., французький дворянин Гуго де Пейн, зібрав вісім своїх родичів-лицарів, включаючи Годфруа де Сент-Омера, і заснував орден, поставивши собі за мету захистити пілігримів в їх паломництвах по святих місцях на Близькому Сході. Свій орден вони назвали "Жебраки лицарі" ^[3]. Вони були настільки убогі, що на двох осіб у них була всього один кінь; в пам'ять про це їх друк довго являла собою зображення коня, на якому сидять два вершники ^[4]. Про діяльність ордена, як і взагалі про орден мало хто знав аж до Собору в Труа в 1128 р., на якому орден був визнаний офіційно, а священика святому Бернару Клервоський доручили розробити його Статут, в який були б зведені основні закони ордена.

Середньовічний історик Вільгельм, архієпископ Тирський, канцлер Єрусалимського королівства, історик - один з найбільших в Середні століття, в своїй праці документує процес створення ордена:

У тому ж році кілька шляхетних лицарів, людей істинно віруючих і богобоязливих, висловили бажання жити в строгості й слухняності, назавжди відмовитися від своїх володінь і, зрадивши себе в руки верховного владики церкви, стати членами чернечого ордену. Серед них першими і найбільш знаменитими були Гуго де Пейн і Годфруа де Сент-Омер. Оскільки у братства не було поки ні свого храму, ні житла, король надав їм тимчасовий притулок у себе в палаці, побудованому на південному схилі Храмової гори. Каноніки стояв там храму на певних умовах поступилися частиною обнесеного стіною двору для потреб нового ордена. Более того, король Иерусалимский Балдуин II, его приближенные и патриарх со своими прелатами сразу обеспечили ордену поддержку, выделив ему некоторые из своих земельных владений - одни пожизненно, другие во временное пользование - благодаря чему члены ордена могли бы получать средства к существованию. В первую очередь им было предписано во искупление своих грехов и под руководством патриарха "защищать и охранять идущих в Иерусалим паломников от нападений воров и бандитов и всемерно заботиться об их безопасности".

- William of Tyre. Historia Rerum in Partibus Transmannis Gestarum: Bk.XII, chap.7// RHCr Historiens Occidentaux. - Pans, 1844. - Vol.1. - P.520.

В самом начале своей деятельности ордену предписывалось только охранять паломников и первые рыцари ордена образовывали нечто вроде братства мирян. Орден составлял группу рыцарей на службе храма Гроба Господня. ^[5]

Правитель Иерусалимского королевства Балдуин II выделил рыцарям в юго-восточном крыле Иерусалимского храма, в мечети Аль-Акса, место под штаб-квартиру. А Бернар Клервоский, разработавший Устав ордена рыцарей Храма, стал и патроном ордена. С той поры орден стали называть как Орден Храма, а рыцарей - храмовниками (тамплиерами).

Святой Бернар Клервоский, покровитель ордена

Тамплиеры, присутствовавшие на Соборе в Труа, развернули во Франції і Англии активную и успешную кампанию по вербовке в орден, для чего большая их часть, следуя примеру Годфруа де Сент-Омера, отправилась на родину. Гуго де Пейн посетилШампань, Анжу, Нормандию и Фландрию, а также Англию и Шотландію. Помимо множества неофитов, орден получил щедрые пожертвования в виде земельных владений ^[6], что обеспечило ему стойкое экономическое положение на Западе, особенно во Франции, и подтвердило его первоначальную "национальную" принадлежность - орден считался французским. Однако очень скоро идея присоединения к этому духовно-рыцарскому ордену захватила также и Лангедок, и Пиренейский полуостров, где близость враждебно настроенных мусульман заставляла местное население возлагать надежды по защите на крестоносцев.

29 марта 1139 г. папа Иннокентий II издал буллу, названную им Omne Datum Optimum, в которой говорилось, что любой тамплиер мог свободно пересекать любую границу, освобождался от налогов и не подчинялся никому, кроме самого папы римского.

Связь с Храмом Соломона

Один из вариантов креста, использовавшийся орденом Тамплиеров

Поскольку они не имели ни церкви, ни постоянного прибежища, король дал им на время местожительство в южном крыле дворца, близ Храма Господня

- Гильом (Вильгельм) Тирский, хронист XII в.

"Храм Господень" - имеется в виду Второй иерусалимский Храм, построенный вернувшимися из Вавилонского Изгнания иудеями, во главе с пророками Ездрой и Неемией, и разрушенный римлянами в 70-х гг. н. е.. Во время существования Иерусалимского королевства Храмом Господним именовался т. н. " Купол Скалы ", он же - Золотой купол или, на арабском, Куббат ас-Сахра. Мечеть "Аль-Акса" ("Крайняя") именовали Темплум Соломонис - Храм Соломона. Они - а также, позднее, и дворец Иерусалимского короля, были построены на территории Храмовой горы - там же, где стоял разрушенный римлянами Иерусалимский храм. Главная резиденция тамплиеров располагалась в южном крыле дворца. На средневековых планах и картах, изображающих Иерусалим, вплоть до XVI века Храмовая гора носит название Храма Соломона. К примеру, на плане Иерусалима 1200 года ясно можно прочитать "Темплу Соломонис". Отсюда и название самого ордена. В документах 1124-25 гг. тамплиеры именуются проще - " рыцари Храма Соломона " или " рыцари Иерусалимского Храма ".

"Подлинный Храм - Храм, в котором они живут вместе, не столь величественный, правда, как древний и знаменитый Храм Соломона, но не менее прославленный. Ибо всё величие Соломонова Храма заключалось в бренных вещах, в золоте и серебре, в резном камне и во множестве сортов дерева; но красота Храма нынешнего заключена в преданности Господу его членов и их образцовой жизни. Тот вызывал восхищение своими внешними красотами, этот почитается из-за своих добродетелей и святых деяний, и так утверждается святость дома Господня, ибо гладкость мрамора не столь угодна Ему, как праведное поведение, и Он печется больше о чистоте умов, а не о позолоте стен."

- Exhortatio S. Bernardi ad Milites Templi, ed. Mabillon. Parisiis, 1839, torn. I, col. 1253-1278

"Помещения их расположены в самом Храме Иерусалимском, не столь огромном, как древний шедевр Соломона, но не менее славном. Воистину, всё великолепие Первого Храма состояло в бренном золоте и серебре, в полированных камнях и дорогих породах дерева, тогда как очарование и милое, прелестное украшение нынешнего - религиозное рвение тех, кто его занимает, и их дисциплинированное поведение. В первом можно было созерцать всяческие красивые цвета, тогда как в последнем - благоговеть пред всевозможными добродетелями и благими делами. Воистину, святость - подобающее украшение для дома Божия. Там можно наслаждаться великолепными достоинствами, а не блестящим мрамором, и пленяться чистыми сердцами, а не золочёными филёнками.
Конечно же, фасад этого храма украшен, но не каменьями, а оружием, а вместо древних золотых венцов стены его увешаны щитами. Вместо подсвечников, кадильниц и кувшинов обставлен этот дом сёдлами, упряжью и копьями."

- Бернар Клервоский (1091-1153), "Похвала новому рыцарству"

"В 1118 году на Востоке рыцари крестоносцы - среди них были Жоффрей де Сен-Омер и Хуго де Пайен - посвятили себя религии, давши обет константинопольскому патриарху, кафедра которого всегда была тайно или открыто враждебна Ватикану со времен Фотия. Открыто признанной целью тамплиеров было защищать христианских пилигримов в святых местах; тайным намерением - восстановить Храм Соломона по образцу, указанному Иезекиилем. Восстановленный и посвящённый Вселенскому культу, Храм Соломона должен был стать столицей мира. Чтобы объяснить название тамплиеры (Храмовники), историки говорят, что Балдуин II, король Иерусалимский, дал им дом в окрестностях Храма Соломона. Но они впадают здесь в серьёзный анахронизм, потому что в этот период не только не оставалось ни одного камня даже от Второго Храма Зоровавеля, но трудно было и определить место, где эти храмы стояли. Следует считать, что дом, отданный тамплиерам Балдуином, был расположен не в окрестности Соломонова Храма, а на том месте, где эти тайные вооружённые миссионеры Восточного патриарха намеревались восстановить его.
Тамплиеры считали своим библейским образцом каменщиков Зоровавеля, которые работали с мечом в одной руке и лопаткой каменщика в другой. Поскольку меч и лопатка были их знаками в последующий период, они объявили себя Масонским Братством, то есть Братством Каменщиков"

- Элифас Леви (аббат Альфонс Луи Констан), "История магии"

Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 544; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 5 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!