Козацька проблема в Речі Посполитій. Козацькі повстання кінця ХVІ ст. Діяльність П. Сагайдачного



Наміри взяти козацьке військо на державну службу сягали 20-30-х років XVI ст. Вони пов'язувалися з проектами великого князя литовського Сигізмунда І та черкаського старости Остафія Дашкевича. Але через брак коштів у скарбниці Великого князівства Литовського та незначну кількість осілої заможної верстви козацтва, на яку уряд міг би спертися, цим намірам судилося залишитися намірами. Згодом правлячі кола Великого князівства Литовського ще декілька разів зверталися до козаків, пропонуючи службу і плату при замках (востаннє 1568 р.), однак безрезультатно.

Від другої половини XVI ст., часу постання Речі Посполитої, вирішення козацької проблеми набувало ознак не тільки військово-стратегічної, а й суспільно-станової та міжнародної проблем. Козацтво, яке чимраз активніше заявляло про себе як про окрему силу, соціальний стан із визначеними правами, у тодішньому становому суспільстві виявлялося аномалією. Відповідно, вирішення козацької проблеми точилося навколо легалізації козацтва як суспільного стану, який існував реально, але не був визнаний польським урядом. Вирішення козацького питання мало також забарвлення міжнародної проблеми. Свідченням цьому було збільшення кількості несанкціонованих козацьких походів на турків, татар і в Молдавію. Вони виявляли слабкість зв'язків козацтва з властями і ставили Річ Посполиту в непевне становище з боку Туреччини. Тому необхідність розв'язання і цієї, пов'язаної з козацтвом, проблеми також ставала дедалі очевиднішою.

У суспільній думці висловлювалося чимало пропозицій щодо способів вирішення козацького питання. На початку козацько-польських відносин пропонувалися майже всі теоретично можливі способи розв'язання проблеми. Серед них: фізичне знищення козацтва, його заборона, трактування козаків як звичайних найманців, визнання козацтва як окремого суспільного стану, утворення на Придніпров'ї автономної території з козацьким самоврядуванням.

Чи не найчастіше висловлювалася ідея фізичного винищення козацтва, але вона не набувала широкої підтримки. Привілейована суспільна верства мусила зважати на суспільно-політичну роль козацтва. Усі прекрасно розуміли значення козацької служби на татарському прикордонні. Уряд таки побоювався, що у випадку репресій козаки перейдуть на службу до московського царя. А це погіршило би стратегічне становище самої Речі Посполитої. Іншою формою ліквідації козацтва, здавалося б, могла бути його заборона. Однак і тут виконавча влада поводила себе дуже стримано й не піддавалася на подібні заклики. Навіть на формальну, юридичну заборону козацтва власті погодились єдиний раз - після 1596 р. Утім, безперспективність подібної політики не викликала сумніву, і вже 1601 р. з ініціативи канцлера Я. Замойського сейм знову офіційно визнав існування козацтва.

Проте найпоширенішим у панівних колах Речі Посполитої останньої третини XVI ст. стало потрактування козацтва як форми військового найманства. Вже 1570 року, тобто відразу після Люблінської унії, польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август дає доручення вибрати з-поміж козаків на державну службу "певний почет", що мав діставати річну платню зі скарбу, і вчинити "постановлення між козаками низовими", тобто упорядкувати козацьке життя відповідно до загальнодержавного. Перша спроба реалізувати такий проект була здійснена 1572 р. зі створенням козацького загону, який мав одержувати платню з державної скарбниці. Наймані козаки (300 душ) були записані в окремий реєстр (список), від чого дістали назву "реєстрових козаків". їхнє офіційне призначення полягало в охороні південно-східних кордонів від турецько-татарських нападів. Але основна мета створеного полку козаків під командуванням шляхтича Яна Бадовського полягала в запровадженні певного контролю над Запорозькою Січчю.

Невдовзі реєстр припинив існування, але ненадовго. У 1578 р. новий польський король Стефан Баторій, проявивши законодавчу ініціативу в сеймі республіки, скористався правом наймати на військову службу корони чужинців. Це право він поширив і на козацтво.

З їхнього середовища організовується реєстровий платний полк, який підпорядковувався князеві Михайлу Вишневецькому, старості черкаському; тут повторюються умови, складені із Сигізмундом Августом в 1570 р., а безпосередньо на чолі козаків стає шляхтич Ян Оришовський. У 1581 році було вчинено реєстр козацького полку. Цікавий його склад: козаків зібрано з усіх українських земель у різній пропорції, немало тут було також білорусів. Вольності козацькі окреслювалися у грамоті короля Баторія від 1592 року. Фактично саме цими акціями козаки й визнавалися як окремий стан.

Попри окремі суперечливі обставини в діях польського короля, козаки отримували статус регулярного війська. За свою службу вони мали отримувати платню грошима або натурою. їм було надано ряд привілеїв, зокрема: мати право власності на землю; виведення з-під юрисдикції феодалів, влади старост, воєвод, міських магістратів. Вони мали свій суд. Отже, козаки користувалися правом власної військової, адміністративної та судової юрисдикції. У володіння створеного війська було передано містечко Трахтемирів (нині село на Київщині) із монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих козаків. Реєстру було дано кілька гармат, королівський прапор і литаври. Окрім того, реєстровики звільнялися від податків і повинностей, мали право безмитного заняття промислами й торгівлею.

Реєстрові козаки вступали з Польською державою у договір як самостійний привілейований вільний стан. Фактично до цього часу польсько-литовське законодавство не знало такого стану, як козаки. Виникнення реєстру мало ще й те значення, що відтоді офіційно були визнані лише ті козаки, яких уписували до реєстру. Усе ж інше козацтво, тобто його переважна більшість, опинилося на становищі невизнаної, або нелегальної маси, і цим поставлено поза законом.

Реєстрове козацьке військо у польських офіційних документах називалося "Низовим" або "Запорозьким військом". Ця назва виникла через те, що нести службу воно повинно було за порогами, на низі Дніпра. "Військо Запорозьке", на відміну від війська Запорозької Січі, розташовувалось у північній частині України. Згідно з ординацією 1625 р. (Куруківська угода), польський уряд змушений був визнати за реєстровими козаками право обирати старшину і, зокрема, сотників, надавав їм адміністративні й судові повноваження щодо козацького стану. Тоді ж у реєстровому козацькому війську було запроваджено полково-сотенний устрій. Було сформовано шість полків: Білоцерківський, Київський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський. Якщо долучити їх до "вольностей" Запорозької Січі, то матимемо поважну територію, на якій було своє козацьке військо, своя адміністрація, панували православна віра, національна судова та освітня системи. Власне, було створено всі передумови держави, тобто автономності краю, що входив до складу Речі Посполитої.

Структура управління й функції посадових осіб реєстрового козацтва також були приблизно такі ж, як і в Запорозькій Січі. Відмінності полягали в тому, що вищим органом адміністративного, військового і судового управління в реєстровиків виступав уряд генеральної старшини на чолі з гетьманом, який затверджувався королем Речі Посполитої. Остання обставина ставила гетьманів реєстрових козаків у залежність від волі польського монарха. Генеральна старшина - генеральні осавули, обозний, суддя, писар - була дорадчим органом при гетьмані. А вищим органом самоуправління реєстрового козацтва також була загальна військова рада, яка принципово не відрізнялася від ради запорожців.

Польський уряд часто використовував реєстрових козаків у війнах із сусідами та для боротьби проти Запорозької Січі. Чисельний склад реєстрового війська змінювався залежно від обставин війни та вимог повсталих козаків, які від кінця XVI - першої половини XVII ст. стали рушійною силою селянсько-козацьких повстань. Так, наприклад, у 1617 р. в реєстрі налічувалось тисяча козаків. 1618 р., під час походу польського війська на Москву, до реєстру було вже записано 10 600 козаків, а 1619 р. за Роставицькою угодою між повсталими козаками і польським урядом - лише три тисячі.

Щоб остаточно підірвати сили українського народу, Річ Посполита вдалася до надзвичайних за жорстокістю репресій щодо козацтва. Після поразки козацького повстання Я. Острянина та Д. Гуні 1638 р. сейм ухвалив "Ординацію Війська Запорозького реєстрового". За цим документом реєстрове козацтво було поставлено під суворий контроль королівської адміністрації та позбавлялося багатьох привілеїв, а самі козаки перетворювались "у хлопів".

Зокрема, "на вічні часи" було скасовано виборність гетьмана та іншої старшини, скорочено реєстр. Посада гетьмана заміщувалася посадою королівського старшого комісара з військовою та судовою владою над козаками. Резиденція комісара - Трахтемирів. Подавалася і форма його присяги. Козацький суд ліквідовувався. У розпорядження комісара, який обирався сеймом на пропозицію коронного гетьмана з-поміж шляхтичів, передавалася особлива гвардія з польської шляхти. На посади полковників і осавулів також призначали лише польських шляхтичів. Отож козацька старшина з комісаром мали залежати від польських гетьманів. Для нагляду за козаками й виконанням ними своїх обов'язків полковники мусили постійно перебувати у своїх полках. Було встановлено офіційні обмеження і щодо місцевості проживання реєстрового козацтва Вони мали мешкати тільки у прикордонних містах Черкаського, Канівського і Корсунського старосте. За ординацією 1638 р. найвищим виборним козацьким урядом залишався уряд сотника. Та й його сейм позбавив права на судочинство ("древних юрисдикцій, прерогативов").

Полки по черзі мають ходити в Запорожжя для охоронної служби від татар. Морські походи козакам заборонялися. А на Запорожжя козак міг іти тільки "з паспортом комісара", інакше пійманий карався на смерть. Заборонено вступати в козаки міщанам й одружувати з ними своїх дітей. Також поверталися козацькі землі "старим володільцям".

Отож, з виданням "Ординації Війська Запорозького реєстрового" козаки зводилися до помічного польського війська, призначеного для сторожової служби. Всі ознаки Козацької держави скасовувалися. Поляки намагалися силою повернути козацтво у давній статус, знищивши державні чинники в його устрої.

Реєстрові козаки сприяли пробудженню в козацтві свідомості своєї відокремленості від інших станів у польській державі. Попри офіційні обмеження, процес творення нового активного соціального стану, що став носієм і захисником української національно-релігійної самобутності, не перервався.

Отже, на середину XVII ст. в Україні фактично одна проти одної стояли дві держави-антиподи: Річ Посполита і християнська козацька республіка, чию окуповану територію прагнуло визволити запорозьке козацтво - носій державності українського народу.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 250;