Тексти договорів є у файлі, що скидав Латиш.



36. Переяславська рада 1654 - загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького 1648-57 уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами - Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. Восени 1653 Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.10.(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бугурліним. У його складі були також окольничий 1. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовентсва. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6(16).1.1654. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. В ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово переменно не бывает". Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу. Всього у день П.Р. присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор - хоругву, булаву та шапку. Після П.Р. представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 127328 осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники І. Богун, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим. У результаті П.Р. та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.

37. Після 1654 року почався новий етап Визвольної війни. Незмінною залишилася мета української держави: припинення панування Речі Посполитої та об’єднання українських етнічних земель в козацькій державі. В результаті прорахунків московського уряду щодо оцінки військово-політичної ситуації бойові дії 1654-1655 років привели до спустошення Брацлавщини. Гетьман Хмельницький почав шукати союзників серед інших країн. Йому вдалося значно покращити відносини з Кримом та Туреччиною, переглянути стосунки з Трансільванією та заключити важливий альянс зі Швецією.

Після Переяславської ради 1654 р. і входження України до складу Московської держави Річ Посполита не відмовилася від претензій на панування над Україною. Вона розпочала активну підготовку до нової війни. Б.Хмельницький зосередив зусилля козацтва і всього українського народу на реалізації державницьких планів, на підготовці належної відсічі загарбникам.

Укладення договору України з Москвою привело до перегрупування військово-політичних сил. Польський уряд пішов на зближення з Кримським ханством, намагаючись використати татарську орду в боротьбі проти України та Московії. Влітку 1654 р. Польща й Кримське ханство підписали так званий "Вічний договір", що передбачав надання взаємної військової допомоги у боротьбі проти їхніх спільних ворогів.

 

Московська держава, оголосивши війну Польщі, розпочала незабаром проти неї військові дії. Основні московські сили у травні 1654 р. налічували 40 тисяч. На території Білорусі та Смоленщини розгорнула воєнні дії армія під командуванням Олексія Михайловича. Цар вирішив у першу чергу відвоювати ті землі, які втратила Москва за Поляновським миром.

У війну на півночі вступило козацьке військо. У травні за наказом гетьмана на допомогу цареві відправлено 20-тисячний козацький корпус під командуванням наказного гетьмана полковника Івана Золотаренка.

Переяславсько-Московський договір викликав велике незадоволення з боку короля Яна Казимира, польських урядовців, магнатів і шляхти. Намагаючись зруйнувати дружні українсько-московські відносини, польський король і уряд оголошують Б.Хмельницького "злим зрадником".

Серед козацької старшини, частина якої була незадоволена договором, розгортають агітацію польські агенти. Поміж старшини поширюються "обманні" листи Яна Казимира, литовського гетьмана Я.Радзивілла, коронного гетьмана Станіслава Потоцького, в яких говориться про "зрадництво" Б.Хмельницького. Полковник І.Богун, якого польські агенти намагалися залучити на свій бік, відіслав ці підбурювальні листи Хмельницькому. Гетьман наказав прибити їх до шибениці.

Московське командування проігнорувало зміну у військовій ситуації, той факт, що головне польське військо готувалося для наступу на Україну. Тут під проводом Б.Хмельницького зосередилися основні сили козацького війська, до якого входило лише кілька російських полків. Такою ситуацією скористалася Річ Посполита.

Воєнно-політичне та міжнародне становище України виявилося складним і нелегким. Великі спустошення, завдані польськими й татарськими загарбниками Поділлю і Подністров'ю наприкінці 1654-на початку 1655 p., небачені руїни і весь тягар більш ніж шестирічної війни негативно позначилися на настроях козацтва і всього українського народу. Не здійснилися сподівання Б.Хмельницького на швидку і ефективну перемогу над Польщею з допомогою Москви, що сприяло б об'єднанню всіх українських етнічних земель в єдиній державі, дало б можливість проводити власну внутрішню та зовнішню політику[12, c. 164-166].

У боротьбі проти свого головного ворога Б.Хмельницький наполегливо шукав підтримки та допомоги з боку іноземних держав.

Дбаючи про зміцнення держави, Б.Хмельницький домігся вагомих успіхів в утвердженні своєї гетьманської влади. З метою збереження такої влади він, відчуваючи, що сили покидають його, став думати про запровадження її спадковості. Існували в той час серед козацької старшини дві суперечливі тенденції: перша — за встановлення монархічної влади у формі спадкоємного гетьманату і друга — за запровадження старшинської республіки на чолі з гетьманським урядом. Претендентів на гетьманську булаву серед сподвижників Б. Хмельницького було чимало. За бажанням старого й хворого гетьмана старшинська рада, що відбулася в середині квітня 1657 р. у Чигирині, обрала гетьманом молодшого сина Богдана 16-річного Юрія. Він міг стати гетьманом після смерті батька.

У розвитку збройної боротьби на теренах Польщі назрівали радикальні зміни. Вже влітку 1657 р. воєнна ситуація різко змінюється на шкоду коаліції. Згідно з польсько-австрійською угодою, укладеною в травні, Австрія надіслала на допомогу полякам 12-тисячне військо і продовжила, за розпорядженням нового імператора Леопольда І, переговори з Б.Хмельницьким про відкликання корпусу А.Ждановича з Польщі та про замирення з нею Козацької держави на певних умовах. Проти Швеції розпочала війну Данія, тому Карл Густав змушений був вивести своє військо з Польщі. На допомогу полякам у травні прибула кримська орда, очолювана Магомет-Преєм.

Загроза загибелі власної держави розбудила патріотичні почуття поляків. Усі верстви населення були розгнівані й обурені тим, що шведи і трансільванці зневажали католицькі святині, грабували костьоли та монастирі, накладали на населення величезні контрибуції. Розпочалися масові виступи проти чужоземців. Надихнула поляків на боротьбу героїчна оборона від шведів монахів у Ченстохові. Патріотичні сили в країні очолив ініціативний регіментар С.Чарнецький. Польське населення зі зброєю в руках піднялося на захист своєї власності, віри та культури.

Московський уряд не тільки через свої посольства вимагав від Б.Хмельницького розірвати союз з учасниками коаліції, а й через своїх посланців розгорнув агітацію серед українського війська та народу, намагаючись дискредитувати політику гетьмана. Серед козаків корпусу А.Ждановича підступні розмови вів прибулий царський дворянин Желябужський, говорячи їм, що вони пішли у похід проти волі царя. Козаки та старшина з корпусу А.Ждановича також були невдоволені діями князя Ю.Ракоці, який проводив кампанію без продуманого плану, зневажливо ставився до козаків, відбирав у них трофеї. До того ж козакам стало відомо, що Юрій Ракоці розпочав переговори з польським командуванням з метою замирення. Вони відмовилися воювати, і А.Жданович вимушений був розпочати відступ на Наддніпрянщину. М.Грушевський писав, що "козаки, прочувши, що старий гетьман доживає останні дні, боялися нової завірюхи по його смерті, говорили, що вони не будуть воювати Польщі проти царської волі; здибавши в поході московського посла, вони просили його переказати цареві, що проти царської волі не підуть". Козаки, що перебували під командуванням Ю.Хмельницького, стояли під Корсунем і охороняли Україну від татар, одержали наказ виступити на допомогу А.Ждановичу. В цьому війську також відбувся бунт, воно відмовилося від послуху. Юрій Ракоці, стурбований вторгненням поляків у Трансільванію, оточений поляками та татарами під Меджибожем, пішов на капітуляцію, кинув напризволяще військо і втік до Трансільванії. Під Вишнівцем татарська орда Магомет-Гірея повністю розгромила відступаюче трансільванське військо. Таким чином, коаліція зазнала повної поразки. Не здійснилися плани Б.Хмельницького, спрямовані на те, щоб у союзі зі Швецією та Трансільванією збройно здолати Річ Посполиту[1 ,c. 149-151].

Б.Хмельницький тяжко зустрів звістку про поразку союзників, завдану поляками, данцями, австрійцями та татарами, про бунт у козацькому війську. Хворого гетьмана вразив параліч, а 27 липня (6 серпня) 1657 р. він помер у Чигирині.

38. Руїна.

Смерть Богдана Хмельницького настала у надзвичайно складний момент в історії України. Юрій Хмельницький, 16-річний хлопець, слабодухий, з неврівноваженою психікою, був проголошений ще за життя гетьмана у квіти 1657 р. його наступником. Як ми вже підкреслювали у попередній темі, це викликало опір навіть серед найближчих соратників гетьмана. Спроби Богдані створити щось на зразок опікунської ради при юнакові теж зазнали невдачі Після раптової смерті гетьмана у цілого ряду представників старшини, як користувались неабияким авторитетом, мали значні заслуги, ожили честолюбні плани отримати гетьманську булаву.

Скликана в Чигирині у серпні 1657 р. старшинська рада "при зачинених воротах", посилаючись на молодість Юрія, доручила виконання гетьманських обов'язків генеральному писареві Івану Виговському. Виговський був здібним політиком, дипломатом, після того як Хмельницький викупив його з татарського полону в 1648 р. під Жовтими Водами, він став фактично правою рук гетьмана.

Генеральна рада в Корсуні підтвердила вибір старшинської ради. Вже на початку правління Виговський зумів укласти вигідний для України договір із Швецією, яка визнавала українські кордони аж до Вісли та Березини. Проте всередині країни авторитет Виговського був невисокий. Його правлінням було невдоволене Запорожжя, і запорозький кошовий Яків Барабаш звертався із скаргами на нього в Москву. Противником Виговського був і полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам мріяв про булаву. Вороги Виговського використали незадоволення широких верств українського населення зосередженням усієї влади в руках старшини. Міщани не хотіли потрапляти під старшинську владу і відстоювали своє самоврядування. Рядове козацтво і селяни були невдоволені розширенням земельних володінь старшини та її привілеїв.

У Москві з великим недовір'ям стежили за діяльністю Виговського і відверто підтримували його противників. В лютому 1658 р. на Україну приїхав від царя окольничий Богдан Хитрово, за вимогою якого була скликана ще одна генеральна рада в Переяславі. Хоча рада знову підтвердила вибір Виговського, Москва добилася згоди на перебування в Україні, окрім Києва, ще трьох воєвод - в Ніжині, Чернігові та Переяславі, заборонила гетьманові зв'язки зі Швецією

Козацькі полки мали бути виведені з Південної Білорусі.

Прямо з Переяслава Хитрою поїхав до полковника Пушкаря. Виговський вирішив не допустити заколоту, що назрівав, і, закликавши на допомогу татар, у травні 1658 р. розгромив Пушкаря під Полтавою. Сам полтавський полковник загинув у битві, а Яків Барабаш був спійманий і страчений.

Активне втручання Росії в українські справи викликало невдоволення серед старшини. Численні порушення Москвою Переяславської угоди посилили позиції прихильників встановлення союзу з Польщею. Річ Посполита була ослаблена безперервними війнами і готова на значні поступки заради польсько-українського союзу. В Гадячі почались переговори, які проводив з польського боку досвідчений дипломат Казимир Беньовський, а з українського-талановитий задник Виговського Юрій Немирич та полковник Павло Тетеря.

16 вересня 1658 р. був підписаний знаменитий Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою. Його зміст коротко можна звести до таких положень: а) Річ Посполита перетворювалась на федерацію Польщі, Литви та України; б) Українська держава отримувала назву Великого князівства Руського; в) територія Руського князівства поширювалась на три воєводства: Брацлавське, Чернігівське та Київське; г) князівство мало свій суд, казну, монету, військо в 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців; д) православна віра урівнювалась в правах з католицькою, всі маєтки, що належали православним мали бути повернуті; е) унія скасовувалась; є) митрополит і 4 єпископи струмували місця в сенаті; ж) в Україні засновувались два університети та інші навчальні заклади, а також друкарні; з) заборонялись будь-які контакти і зв'язки князівства з іноземними державами.

Цей договір так і не був реалізований, хоч польський сейм його ратифікував, за винятком пункту про скасування унії. Замість скасування уніатської церкви була проголошена повна свобода віросповідання в Речі Посполитій.

Як підкреслює І.Крип'якевич, "Гадяцький договір був тільки новим, "правленим виданням Зборівської угоди"1. Поляки лише прикрасили зовнішній бік справи, були деякі гучні назви, як "Велике князівство Руське", гетьманові присвоювався титул воєводи київського, в уряді з'явились посади канцлера, маршала. Разом з тим українські вимоги про приєднання Західної України, про 60 тисячний реєстр та право на зовнішню політику були відкинуті. Однак договір свідчив, що Виговський намагався продовжувати курс свого попередника Богдана Хмельницького, а не "запродав Україну ляхам", як стверджували його опоненти.

Звичайно, йому, на відміну від великого гетьмана, не вистачало вміння прогнозувати події, бачити далі поточних політичних комбінацій. Не міг він і об'єднати зусилля всього українського народу для здійснення своєї державної програми.

Підписання Гадяцького договору призвело до відкритої війни між Україною і Росією. Навесні 1659 р. стотисячна російська армія під командуванням князя Трубецького рушила па Україну і взяла в облогу Конотоп. Виговський поспішив на допомогу конотопському гарнізонові з козацькими полками, підсиленими татарською кіннотою і загоном польського війська. Вирішальна битва відбула під Конотопом, над річкою Соснівкою. Кращі полки російської кінноти потрапили в засідку, влаштовану козаками, і були розбиті. Розгром довершили татари.

Але страшна поразка московського війська не зміцнила позицій Виговського. Хоч рештки російської армії поспішно відійшли з України, проти гетьмана підняли заколот полковники Цюцюра та Золотаренко. Одночасно, на Запорожжі кошовий отаман Сірко проголосив гетьманом Юрія Хмельницького.

У вересні 1659 р. Виговський скликав у Германівці на Київщині козацьку раду, але на ній перевага сил виявилася на боці його противників. Козацьких послів Виговського, які повернулися з польського сейму, зарубали на місці. Виговський склав булаву і мусив рятуватися втечею. На новій раді у Білій Церкві знову став гетьманом Юрій Хмельницький.

Тим часом російське військо князя Трубецького, користуючись міжусобицями в Україні, повернулося і зайняло Лівобережжя. Юрій Хмельницький прибув до Переяслава, де перебував Трубецькой, і був змушений проводити ще одну козацьку раду в оточенні російських військ. Рада підтвердила вибір Ю. Хмельницького і затвердила статті, які означали перегляд договору 1654р.

Згідно цього документа, влада гетьмана значно обмежувалась: він не мав права самостійно призначати генеральну старшину і полковників, не міг розпочинати ніякого походу без дозволу царя, заборонялися зносини з іншими державами. Нового гетьмана рада могла обрати лише з царського дозволу. Козаки мали залишити Південну Білорусь, а царські воєводи з військом насаджувалися в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані.

Юрій Хмельницький недовго гетьманував під владою Росії і вже наступного, 1660 р., під час походу на Правобережжя, під Слободищами перейшов на бік поляків.

Польща погодилась на відновлення в цілому Гадяцького трактату, але без будь-якої згадки про "Велике князівство Руське".

 Лівобережні полки, де перебували російські війська, зберігали вірність цареві і обрали наказним гетьманом полковника Якима Сомка. Таким чином, у 1660 р. Україна розділилася на Лівобережну і Правобережну. Хаос, безладдя, постійні війни, заколоти, переходи гетьманів і старшини з російського боку до польського і навпаки, втручання в українські справи, крім поляків та росіян, ще й татар і турків, - все це були характерні риси періоду так званої "Руїни".

У 1663р. Юрій Хмельницький склав булаву і постригся в ченці. Гетьманом на Правобережній Україні з 1663-го до 1665 року був Павло Тетеря.

На Лівобережжі посилювався антагонізм між старшиною і рядовими козаками. На цій хвилі ненависті до заможного козацтва виплив демагог Іван Брюховецький. Російські воєводи поставились до нього прихильно, і в 1663 р. на так званій "Чорній раді" під Ніжином він був обраний гетьманом.

На Правобережжі спочатку наказним, а з 1666 р. повноправним гетьманом став Петро Дорошенко. Він був черкаським полковником і одним із соратників Богдана Хмельницького. Дорошенко заходився рятувати Україну від того розбрату і хаосу, який виник в часи "Руїни", намагався продовжити справу Богдана Хмельницького в творенні української державності.

Новий гетьман провів військову реформу: були набрані полки так званих сердюків - найманого війська з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів. Це була піхота, чисельність якої в окремі роки сягала 20 тис. Спираючись па найманців, Дорошенко приборкував непокірну старшину і придушував заколоти.

Зміцнивши своє внутрішнє становище і спираючись на допомогу татар, Дорошенко розпочав боротьбу з Польщею, що тривала з перемінним успіхом.

У 1667 р. Польща і Росія уклала Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалось за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти й до Польщі, проте цар його так і не віддав.

Андрусівський договір викликав обурення і протести й на Україні. Відверте розчленування українських земель посилило серед українців прагнення до єдності. В цих умовах Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою правобережжя і Лівобережну Україну. У 1668 р. він переправився на лівий берег Дніпра і вирушив проти Брюховецького. Козаки Брюховецького вбили свого гетьмана під Опішнею і перейшли на бік Дорошенка. 8 червня 1668 р.

Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.

Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем’яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний польським королем.

Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецькі султана. Туреччина обіцяла йому підтримку у встановленні влади на українських землях "від Перемишля до Путивля". В результаті походу Польщу турецького султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир. За цим мирним договором "Україна в давніх кордонах" віддавалася Дорошенку. Але бучацький успіх був оманливим.

Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення. Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої війська з Правобережжя.

Цього ж 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича. Новий гетьман плекав честолюбні мрії стати гетьманом по обидва боки Дніпра, і в Москві вирішили його підтримати. У 1674 р. в Переяславі на раді Ханенко склав булаву і клейноди, і вони були передані Самойловичу. До Самойловича прибули депутати десяти правобережних полків і визнали підданство Москви. Дорошенко, полишений майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на Правобережжі, спираючись на турків і татар. Нарешті, І676 р., остаточно переконавшись у провалі своїх планів, він складає булаву і клейноди на користь Самойловича.

Але Туреччина не захотіла примиритися із втратою Правобережної України. У 1677-му і 1678 рр. велика турецько-татарська армія двічі брала в облогу Чигирин, який обороняли царські війська і козаки. Коли стало зрозуміло, що фортецю втримати не вдасться, гарнізон підірвав укріплення і відступив на Лівобережжя. Гетьманська столиця перетворилась на руїну.

 

У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бахчисарайське перемир'я, за яким область між Дніпром і Південним Бугом мала залишатись нейтральною і незаселеною.

1686 р. у Москві Росія і Польща підписали "вічний мир" і союз проти Туреччини. Польща визнавала Київ російським, за що Росія сплачувала 146 тис. карбованців. Запорожжя переходило повністю в підданство царя. Поділ, встановлений Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна була під Росією, а Правобережна під Польщею, закріплювався.

Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду "Руїни" здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

Див. пит. 38


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 173; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ