Формування Галицько-Волинського князівства. Діяльність Романа Мстиславича.



Монгольська навала на Русь

На межі ХІІ-ХІІІ ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він прибрав собі титул Чингізхана, тобто Великого хана). Він зумів спрямувати енергії і військову силу об'єднаних племен монголів на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингізхан рушив на Середню Азію, Іран.

У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Капці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.

Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.

Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі. Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної Європи.

Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської навали.

Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств:

— руйнація і занепад ролі міст;

— занепад ремесла і торгівлі;

— значні демографічні втрати;

— знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств.

З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а до монгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля.

 Особливості золотоординського панування на руських землях:

— руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деяким виключенням);

— на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників;

— толерантне ставлення монголів до християнства і православного духовенства.

Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363) р. українські землі були звільнені від їх панування.

Ключові дати

1223 р. - битва на р. Калка.

1239—1362 (1363) pp. - монгольське панування на українських землях.

1240 р. — захоплення монголами Києва.

1362 (1363) р. — битва на Синіх Водах.

Формування Галицько-Волинського князівства. Діяльність Романа Мстиславича.

Наприкінці X – в першій половині XІ ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав власним ім’ям князь Володи­мир Святославич. Він передав управління краєм своєму сину Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства і головним центром розвитку культури у регіоні.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

У 1084 р. в Галичині утворилися три князівства, в яких запанували брати Ростиславичі. Найстарший з них Рюрик во­лодарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблиз­но до р. Стрий. Василькові належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину українських Карпат. На північ від нього лежало Зве­нигородське князівство. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він, спільно з Васильком, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. На деякий час це припини­ло напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир, якого літопис називає Володимирком (1124–1153) об’єднав Перемишльську, Теребо­вельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородсь­кому князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які «ввели у місто» зве­нигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витісни­ти Івана з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього існував єдиний шлях – надання по­сад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади (боярство могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин). На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони ви­ходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме тих давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Розквіту Галицьке князівство досягло під час правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153–1187). Його володіння сягнули вздовж Дністра досить далеко на південь, навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за­лежності від Галича. Зросло значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз­виткові князівства: будувалися нові міста, фортеці.

Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми­ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окреми­ми князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному кня­зівстві.

На Во­лині влада часто переходила з рук в руки. Внук Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр., а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої володіння, ведучи змагання за утверд­ження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно час від часу перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які прагнули вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди – також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Во­линь поділили його сини: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Свя­тослав у Червені, Всеволод у Белзі.

Після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя – Володимира, старшого сина Ярослава. Згодом невдоволені правлінням Володимира бояри намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Та Володимир, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Лише в 1199 р., після смерті Володи­мира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу (1199–1205), спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, вдалось до­могтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Формуючи централізовану державу, Роман рішуче виступив проти опозиційно до нього налаштованої частини галицького боярства. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, він здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, чим підніс міжнародний авторитет держави. У 1202–1203 рр. князь поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської дер­жави стало подією великої історичної ваги. На заході Пів­денної Русі виник могутній осередок державності, що за своїми розмірами не поступався Священній Римській імперії. Це докорінно змінило політичну ситуацію в країні: центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.

Недаремно літописець називав Романа «великим князем», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького ти­тулу візантійських імператорів – автократор, засвідчив зміцнення позиції князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Рома­на Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після захоплення Константинопо­ля хрестоносцями.

Із щирою приязню писав автор літопису, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хороб­рий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»

В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Бояри Галичини, не зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, організували заколот. Вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом (4 роки) і Васильком (2 роки) змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 161; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ