Основні принципи державної молодіжної політики.
ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ ”Україна “
Білоцерківський інститут економіки та управління
Соціально-правовий факультет
Кафедра ”Соціальна робота”
РЕФЕРАТ
З дисципліни ” Система соціального захисту в Україні”
Тема:”Державно правові основи соціальної роботи в Україні. ”
Студент-виконавець
Осадча Людмила петрівна
5 курс, група ССР-51
План:
Вступ
1.Нормативно правові аспекти і соціальні аспекти прав свобод особистості.
2. Основні принципи державної молодіжної політики.
3.Правові норми соціального захисту життя і охорони здоровя населення.
4. Реалізація держави і галузевих програм соціальної підтримки різних категорій населення.
5. Міжнародні підходи щодо соціального захисту і соціальної роботи.
Висновок
Література
Вступ
Українське законодавство перебуває на етапі свого становлення, а тому воно постійно змінюється, доповнюється: ухвалюються не завжди узгоджені між собою нові законодавчі акти, нормативно-правові документи, які покликані забезпечити юридичне підґрунтя для розв'язання різнопланових соціальних проблем.
Україна ратифікувала чимало міжнародних та європейських конвенцій і декларацій, які поки що здебільшого не знайшли свого відображення в нормах українського законодавства. Хоча Конституція України проголосила принцип пріоритету міжнародного права над національним, але у практиці соціальної роботи зреалізувати це складно.
|
|
|
Немало українських законів ухвалювали без належного фінансового обґрунтування, внаслідок чого цілком прийнятні, гуманні норми законів не працюють. Іноді законодавство не передбачає реального механізму впровадження, інструментів реалізації системи допомоги чи контролю, як це сталося, наприклад, із Законом «Про попередження насильства в сім'ї».
Багато українських законів є рамковими або законами непрямої дії, які часто містять формулювання: «Вимоги розробляє Кабінет Міністрів України в установленому порядку». Інколи клієнтам соціальних служб, представникам їхніх інтересів непросто знайти ці підзаконні акти, або вони не розроблені взагалі, і тому норма закону не діє.
Одночасно з ідеологічним наповненням соціальної політики держави триває процес формування законодавчого поля соціальної роботи, яке охоплює законодавство, дотичне до надання соціальних послуг, і законодавство, що опосередковано впливає на розвиток соціальної роботи.
|
|
|
Нормативно правові аспекти і соціальні аспекти прав свобод особистості.
Права людини набули цінності і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.
Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:
Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;
-угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);
конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);
конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).
Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.
Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.
На сучасному етапі Україна не може задовольнити певні гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина, бо це підстава для:
• визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;
• встановлення відповідності законодавства країни правам людини.
На сьогодні до обов'язків держави входить здійснення постійної створюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.
Вступ до Ради Європи та ратифікація низки Європейських конвенцій дозволили нашій державі інтегруватись у Європейську систему захисту прав людини. Для України стала обов'язковою юрисдикція Європейського суду з прав людини. Більш того, було прийнято Закон "Про виконання рішень Європейського суду з прав людини", який передбачив механізм виконання Україною ухвалених рішень.
Разом з тим, якщо проаналізувати законодавчий аспект утвердження міжнародних стандартів у сфері прав людини, то варто наголосити, що процес приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів далекий до свого завершення.
В нашій державі ще не ухвалено низку законів, які повинні закріпити фундаментальні права людини та регламентувати їх забезпечення. Наприклад, право на свободу мирних зборів, передбачене статтею 20 Загальної декларації прав людини та закріплене статтею 39 Конституції України. Хоча норми Конституції України мають пряму дію, в рішенні Конституційного суду з цього питання зазначається, що визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення є предметом законодавчого регулювання. У зв'язку з тим, що відповідного закону ще досі немає, організація мирних зборів регулюється, всупереч логіці і здоровому глузду, підзаконним нормативним актом колишнього СРСР, а саме Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 року.
Сьогодні як ніколи актуальним є право на працю. Це право знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини (ст. 23) і Конституції України. Очевидно, що нікого не потрібно переконувати у важливості прийняття для захисту права громадян на працю Трудового кодексу України.
Основним напрямком діяльності держави є розробка і затвердження законом "Концепції правової політики України у сфері захисту прав людини". Цей документ має визначити пріоритети законодавчої діяльності у сфері прав людини та встановити етапи її здійснення. Це дозволить систематизувати законотворчий процес у цій царині та підпорядкувати діяльність законодавчої влади виконанню ключового конституційного принципу — "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Загальна декларація прав людини розпочинається словами, що кожній людині властива гідність. Саме людська гідність не дозволяє примиритись з порушенням прав людини, приниженням.
|
|
|
|
|
|
Основні принципи державної молодіжної політики.
Молодіжна політика в Україні є пріоритетним напрямом діяльності держави. Її засади й принципи сформульовано в Декларації «Про засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 р., яка стала основою для подальшого розвитку державної молодіжної політики, базою практичної діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування.
Державна молодіжна політика ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України.
Основними завданнями державної молодіжної політики є: вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових і матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій з метою повноцінного соціального становлення й розвитку молоді; допомога молодим людям у реалізації і самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив; широке залучення юнаків і дівчат до активної участі в національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій і національно-етнічних особливостей тощо.
Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 15 до 28 років незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, роду та характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об'єднання молодих громадян.
Державну молодіжну політику формують та реалізують шляхом: прийняття законодавчих актів, інших рішень у цій сфері; проведення у Верховній Раді щорічних слухань про становище молоді та підготовки доповіді з цього питання Верховній Раді, Президентові України; діяльності в органах державної влади структурних підрозділів, що займаються проблемами молоді; створення соціальних служб для молоді й підготовки соціальних працівників; розроблення та реалізації цільових комплексних молодіжних програм тощо.
Принципи державної молодіжної політики
Головними принципами державної молодіжної політики є:
* повага до поглядів молоді та її переконань;
* надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема;
* правовий та соціальний захист молодих громадян, перш за все осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку;
* сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 14 до 35 років незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об’єднання молодих громадян.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 530; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!