Микола, Бабич, Настя, селяни, жiнки. Селяни (п'яними голосами спiвають журавля):



Селяни (п'яними голосами спiвають журавля):

Ой там у лiсi, ой там у лiсi плужочок,

Плужочок-чок-чок-чок (2), плужочок.

Ой виорав вiн (2) ланочок,

Ланочок-чок-чок-чок (2), ланочок.

Ой насiяв вiн (2) конопель,

Конопель-пель-пель-пель (2), конопель.

Та впронадився (2) журавель,

Журавель-вель-вель-вель (2), журавель.

Ой я, я тому (2) журавлю,

Журавлю-влю-влю-влю (2), журавлю

Та бучком ноги (2) поломлю,

Поломлю-млю-млю-млю (2), поломлю.

Селяни i селянки при остатнiх куплетах похитуються, торкають однi одних плечима та кивають головами, позираючи на Миколу, що стоїть зi звiшеною головою i держить чарку в тремтячiй руцi. Коли спiв скiнчився:

Микола. Ну, куме, дай боже здоровля! (П'є.)

Бабич. Дай боже всього доброго!

Микола. Нi, сього не кажiть! Чого доброго? Я доброго нiчого у бога не прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з менеї (Наливає i передає чарку Бабичевi.) Ну, прошу!

Бабич. Дякуємо красно. Нi, кумцю, не гнiвiть бога! Що бог дасть, то не напасть. Не раз чоловiк гадає, що не знати яка на нього бiда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло. Ваше здоровля, сусiдо! (Обертається до iншого селянина i п'є.)

Перший селянин. Дай господи й вам!

Микола. Ну, вже ви менi сього не кажiть. Уже я то на своїй шкiрi витрiбував, яке воно добро виходить. Нi, кумове чеснi, вiрте менi чи не вiрте, а менi здається, що пан бiг часом собi смiх iз нас робить!

Селяни. Бiйтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!

Микола (махає рукою). Одно мене ще в свiтi держить - отся живиця! (Бере чарку, наливає i п'є.)

Настя (пiд вiкном до другої жiнки, киваючи голо вою). Я то знала, що до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не має, анi серця.

Перша жiнка. Ой та певно. Мiй старий казав, що буде в радi о тiм говорити, аби її при всiй громадi рiзками висiчи, най не дає злого прикладу.

Настя. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi. -Бiйтеся бога! Таж такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до самої церкви прийшла, а потому як сама стала, то щоби вам до образiв, до вiвтаря святого лицем обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, 'окаянна, молитви шепче. Жiнки довкола неї повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов вiд зараженої тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу й вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспiвали, мiй Вiандар iз церкви, моргнув на неї, та й вона за ним вийшла.

Перша жiнка. Та куди ж вони потяглися?

Настя. Мабуть, до коршми. Там собi обоє в ванькирi запиваються. (Шепче.)

Бабич. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?

Микола. Хто? Я? Коли я се казав? Де?

Бабич. Ну, я так чув.

Перший селянин. I я чув. Геть по селу чутка ходить.

Микола (в п'янiм запалi). Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто її далi розносить. Кому яке дiло до мене i до моєї жiнки?

Настя. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але є хтось такий, що має до неї дiло.

Микола. Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?

Бабич. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я прецiнь не зi злої волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй…

Микола. Що, що, що? Зась радi громадськiй до моєї жiнки. Не має рада права!

Бабич. Ну, як ви собi не кривдуєте - то певно. Тiлько що, бачите, люди собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публiку людську з тим Гурманом волочиться.

Микола (хапає себе за голову). Он, ой, ой! Люди! Не рiжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серцi! Най вам моя жiнка не стоїть у очах! От пийте, коли-сьте чеснi та добрi, що-сьте до мене прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то тьфу! Чоловiковi й без вас тяжко, а ви ще додаєте.

Настя. Ой кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? (П'є.)

Микола. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Наливає i п'є.)

Настя. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?

Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i я мовчу. Отак цiлий день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазирає, чи вiн не йде. А до мене хоч би словечко сказала.

Настя. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (Наливає i п'є.)

Микола. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо! (Наливає i п'є.) Як той горох при дорозi. (Плаче.)

Настя. Та хiба я не знаю, що ти не раз з голоду млiєш, а вона що зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не раз аж серце менi крається! Бiгме, кумочку, крається. (Плаче i обiймає його.)

Бабич. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?

Селяни. Та пора би йти.

Микола. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не розходiться! Я рад, що людський голос у тих стiнах чую. Поговорiть, почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка стоїть! Що се такого? Фляшка порожня? Я зараз другу принесу. У мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не береться мене нiяка робота, вiдiйшла охота до життя, до господарства. Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi сховав та й пропиваю потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.

Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови взяв таку дурницю та iз-за такої негiдницi добро своє керваве марнуєш!

Микола. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам, i хату продам, нехай iде.

Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?

Микола. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде. Нiчогiсiнько. Так цур йому всьому! (Виходить а фляшкою.)

Перша жiнка. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!

Друга жiнка. Не много того розуму в бiдолахи.було, та й той виплив.

Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упоїла.

Бабич. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив, аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв - ой господи, кiлько натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскакує, мов грiм з ясного неба.

Перша жiнка. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у неї були дiти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.

Перший селяни н. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то ти її й ланцем до дому не прикуєш. I дiтей покине.

Перша жiнка. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти - велика рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити собi, а друга не пускає, кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" I не пустять тамтої половини.

Микола (входить з фляшкою i ставить її на столi). Ось вона! Ось наша радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiмає фляшку, телепає i знов ставить.) Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мої приємнi - дай нам боже здоровля! (Наливає, п'є i пускає чарку кружляти.)

Бабич. Куме Миколо, ген, кумеї

Микола. Га!

Бабич. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнiвався.

Микола (сiдає коло нього, обнiмає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!

Бабич. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, - занадто м'який, занадто податливий.

Микола (хитає головою i тяжко зiтхає). Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.

Бабич. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.

Микола (хапає себе за голову). Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупає! (Плаче.)

Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!

Микола. Не бути дитиною? А то як?

Бабич. Ти б узявся до своєї жiнки троха острiше. Похрупостiв би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жiнка так, як коняка, любить батiг, а без нього зовсiм ледащiє.

Микола. Ой ледащiє, ледащiє.

Бабич. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.

Микола. Ой просив я його, та де тобi, ще й смiється.

Бабич. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж такої рiчi просить? Та то певно, що вiн просьби не послухає. А ти остро до нього!

Микола. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.

Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi нiчого не може зробити!

Микола (випростовується). Та то правда! Чого менi його боятися?

Бабич. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з жiнкою не дає.

Микола. Та то правда! Адже i над ним є старший! На скаргу!

Бабич. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.

Микола. Га, таже за се тяжка кара!

Бабич. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!

А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби.лиш його вiдси мара взяла.

Микола. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм навернула! До рани можна було її приложити, не то що! (Плаче.)

Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом замкни. Цiпом по головi заїдь. Так би я на твоїм мiсцi зробила!

Микола. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!

Бабич. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою обходилися!

Селяни. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а тобi нiчого не буде!

Микола (схапується). Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що, хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П'є i частує їх за чергою.)

 

 

ЯВА ДРУГА

 

 

Тi самi. Входять Жандарм i Анна.

 

Жандарм (трохи пiдпитий). Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?

Микола. Та поминки, поминки справляю.

Жандарм. А по кiм?

Микола. По собi самiм. По своїй честi, по своїм супокою, по своїм життi.

Жандарм (Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiдає. Анна також сiдає на припiчку). Ага, ти, бачу, вже троха теє… язиком путаєш!

Микола. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, моє життя попутав, так що й кiнця не найду.

Жандарм. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.

Микола. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!

Жандарм (схапується i пiдступає до нього). Що ти говориш, що? Якого частунку?

Микола (плює йому в лице). Ось якого, коли хочеш знати.

Жандарм (б'є його кулаком у голову). Ось тобi за це!

Микола падає на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла.

Анна. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?

Жандарм. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово поговорити.

Микола (з трудом пiдноситься, його садять на лавi), Так ти ось як менi платиш за мою доброту?

Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цiсарський мундур.

Микола. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що ганьбить образ божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!

Селяни. Так, так!

Жандарм. (гне в собi злiсть). Знаєте ви що, панове свiдки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли собi до дiдька?

Микола. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, вiн не має права вас виганяти.

Жандарм. (зiскакує i хапає за карабiн). А я вам кажу, п'яницi поганi, геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане. Марш!

Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють.

 

 

ЯВА ТРЕТЯ

 

 

Микола, Жандарм i Анна.

 

Микола (прискакує до нього). Яким ти правом смiєш моїх гостей з моєї хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?

Жандарм. (вiдтручує його набiк). Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду казати. Сiдай ось тут!

Микола неохiтно сiдає.

Слухай, Миколо, що ти собi гадаєш?

Микола. Як то що?

Жандарм. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство занедбав, конi продав та все тiлько з п'яницями водишся та своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?

Микола. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.

Жандарм. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.

Микола. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i голова трiскає? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?

Жандарм. Хоч би на себе самого.

Микола. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (Телепає фляшкою.)

Жандарм. Фе, Миколо, стидайся!

Микола. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стидаєшся? А отся негiдниця стидається, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви маєте стид?

Жандарм. Зась тобi до нас.

Микола (зривається). Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право маєш менi заськати?

Жандарм. (силою саджає його назад). Ну, ну, не решетися! Я тобi скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашiм селi?

Микола. А хто? Урвитель, забiяка.

Жандарм. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то було моє нещастя.

Микола. Було дещо й бiльше.

Жандарм. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.

Микола (зривається). Я? Вкрав тобi… (Хапає себе за голову.) Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований, зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодiєм?

Жандарм. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоє сумлiння само тобi каже, що моя правда.

Микола. Нi, брешеш. Я її не силував! Вона ще вдячна менi була…

Жандарм. Адже бачиш її вдячнiсть.

Микола. Вороже, се ти її звiв, одурив, причарувавi

Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе. Чому сього не вчинив?

Микола.. Бо я не чарiвник - ось чому!

Жандарм. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!

Микола. Хто вiхоть? Я вiхоть?

Жандарм. Авжеж не я.

Микола. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш менi з хати! (Хапає його за плечi.)

Жандарм. (вiдтручує його). Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.

Микола. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти менi геть iз хати забирайся!

Жандарм. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.

Микола (лагiдно). Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.

Жандарм (лагiдно). I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А я справдi у тебе заночую. А завтра оба разом поїдемо до мiста.

Микола. Оба разом? Пощо?

Жандарм (виймає папiр i показує). Ади, знаєш отсей папiр?

Микола. Чорти б його знали, а не я!

Жандарм. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про тебе дещо написано.

Микола.. А що там про мене написано?

Жандарм. Наказ iз суду, аби тебе приставити. Я ще нинi маю його доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.

Микола.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною риєш? Зовсiм мене доконати хочеш? От же не дiждеш! (Вириває йому з рук папiр i рве на куснi.) На, маєш, маєш, маєш!

Жандарм. Дурню, i що ти зробив? Чи ти знаєш, що тобi буде за се?

Микола. Не менi, а тобi.

Жандарм. Нi, тобi! На, маєш раз! (Б'є його в лице.) Се на завдаток! На, маєш два! (Замахується.)

Микола (хапає карабiн). На тобi також разi (Кидається на Михайла.)

Анна (кидається мiж них). Миколо, набiк!

Микола (вiдтручує її). Ти сама набiк!

Жандарм. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (Хапає за карабiн, хоче вирвати Миколi.) Пусти, дурню! З тим не жартуй!

Микола. Ось тобi мiй жарт! (Пускає карабiн, хапає сокиру i втоплює в груди Жандарм овi. Той падає.)

Анна. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кидається до нього.)

Жандарм (вхопився рукою за груди, з котрих бухає кров). А ее так! Нiчого! Нiчого менi не треба.

Анна. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?

Жандарм. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!

Микола (кидає сокиру). Та… та… невже воно нiчого?

Жандарм. (слабше). Дай руку! (Простягає йому закровавлену руку. Микола дає свою.) Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.

Анна. Михаиле, серце моє, скажи, що тобi? Де в тебе рана?

Жандарм. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!

 

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

 

 

Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни.

Вiйт. Ген! А тут що такого? Хто тут галасує?

Настя. Ой лишенько! Шандар забитий.

Вiйт. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть, чого стоїте як остовпiлi?

Жандарм (слабо). Пане вiйте! Дайте їм спокiй! Вони не виннi! Я… я сам…

Вiйт. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?

Жандарм. Так було треба. То моя рiч… Анно! Миколо… бувайте здоровi… i простiть. (Умирає.)

Анна (кидається до трупа). Михаиле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на свiтi зачну?

Микола. Анно, вспокiйся, хiба ти не маєш для кого жити?

 

 

Заслона спадає

 

This file was created

With BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

26.06.2008


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 583; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!