Тi самi i Микола з околотом соломи. ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ
Іван Якович Франко
Украдене щастя
Іван Якович Франко
Украдене щастя
ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ
ДIЙОВI ОСОБИ
Микола Задорожний, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи повiльнi.
Анна, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман, Жандарм, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя, його жiнка, лiт 35.
Вiйт, селянин, лiт 50.
Шльома, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i.
Дiється коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.
ДIЯ ПЕРША
Нутро сiльської хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'є об вiкна. В печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть, другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.
ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя.
Парубки i дiвчата (спiвають):
Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жиє чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн їй готує дротяну нагайку.
Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
Настя (перериває, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такої плаксивої! Мов по покiйнику голосять.
|
|
|
1 парубок (регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жiнка, що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:
"Як чоловiк жiнки не б'є, то в нiй утроба гниє".
2 парубок. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров пускати.
1 парубок. I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода, та лад, та любов - а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина. Та не бiйтеся, тiтко, ми своєю спiванкою святих ангелiв iз хати не виполошимо.
Настя. А ти вiдки се знаєш? А може, якраз виполошите? Знаєш, як старi люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небiжка мамуня розповiдали, що раз один такий…
1 парубок. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приїде та нас понаганяє додому.
Настя. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)
|
|
|
1 дiвчина. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна (вiд печi). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата. От тобi й на! А ви се вiдки знаєте? Хiба ви сього зазнали?
Анна. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi знати та богу.
Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила їх, полила їх олiєм, посолила i ставить на столi). Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу! Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором сiдають за стiл i їдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi також вареникiв i сiдає на припiчку, обернена до столу плечима.) Ну, кумо, помагай i ти!
Анна (глядить до вiкна). Господи, яка там шаругаї Коли б тiлько нашi де з дороги не збилися!, -
|
|
|
Настя. Не бiйся, їм не першина.
Анна. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми…
Анна. Я?
Настя. Чоловiка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.
Анна (зiтхає). Та що то з того!
Настя (тихiше). Ага, ти про те, що дiтей не маєш. Не бiйся, бог ласкав, будуть iще.
Анна (махає рукою). Ей, я не проте!
Настя. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна (кидається мов ужалена). Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо ви менi згадуєте моїх братiв? Адже знаєте, що вони мої найтяжчi вороги.
Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дiвування.
Анна (живо). Що? Про моє дiвування? Що ви про нього знаєте?
Настя (добродушно). Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?
Настя (смiється). Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоїх я й на очi не бачила.
|
|
|
Анна. А вiдки ж ви все те знаєте?
Настя (смiється). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.
Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моєї хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата (встають вiд їди). Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!
1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'є його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося вулицею.
2 парубок. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте!
Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять.
Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней.
Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)
ЯВА ДРУГА
Анна i Настя.
Настя. Та було хiба i менi йти.
Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi веселiше буде ждати.
Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняється серед хати перед Анною, з мискою в руках.) Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє дiвування?
Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя (лукаво). А твоє серце нiчого тобi не говорить?
Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?
Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна. Вiд якого Михайла?
Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?
Анна (вiдступає крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.
Настя. Хто се тобi сказав?
Анна. Я ее знаю, брати говорили.
Настя. Еге, то-то й є, що брати!
Анна. його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.
Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?
Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм ах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiється? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс… сс такс, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуєте, ви тiлько так говорите!
Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякої вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!
Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.) Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?
Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най їм за се бог заплатить.
Анна (все ще в нетямi ходить по хатi). I за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моєї батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!
Настя (бере її за плече). Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.
Анна (вдавлюється в неї, по хвилi). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маєш! Той, що досi був для мене помершим, являється наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi, що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!
Настя. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помагає.
Настя (надслухує). Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi їдуть.
Анна (при вiкнi). Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає. Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять.
ЯВА ТРЕТЯ
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.
Бабич. Дай боже вечiр добрий!
Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?
Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поїхав за iншими.
Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?
Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!
Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати додому, там десь конята перемерзли.
Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич. Добранiч!
Анна. Оставайтеся з богом!
Бабич i Настя виходять.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує). Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.) А вiн жиє, жиє, жиє! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу вiри. (Надслухує.) Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава! (Виходить.)
ЯВА П'ЯТА
Микола i Анна.
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в рукавицях i з батогом. Вiн стає насеред хати, виймає батiг iз-за ременя i починає обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак охаючи починає роздягатися.
Микола. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої костi! (Вiдсуває вiкно i кричить.) Анно, а коням треба пити дати! Думав напоїти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою). Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засуває вiкно, знiмає гуню, потiм кожух i вiшає їх на жердцi). Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи - оплатиться. Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни, як остатня собака, - i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той кровавий крейцар, то так i видиш, що їх i за тим колька коче. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi повивалювали, нелюди поганi! (Сiдає кiнець стола i починає стягати чоботи.) От iще бiдонька моя! (Кричить.) Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти там?
Анна (входить). Ти мене кликав?
Микола. Таже кликав. Ну що, конi пили?
Анна. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна худiбка! Я їм трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.
Микола. А їсти мають там що?
Анна. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?
Микола. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.
Анна. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускає ногу, вiдступає на крок узад i хреститься.) Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти весь у кровi!
Микола. Я?
Анна. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти скалiчився де?
Микола. Та нi, нi, не бiйся!
Анна (кидається до нього i розпинає лейбик). Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?
Микола. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.
Анна. Що? Бив тебе?
Микола. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стiл.) Але я йому не подарую! Я на нiм своєї кривди пошукаю!
Анна. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.
Анна (все ще оглядає його). Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)
Микола (кричить). Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судiї пiду. Най пани побачать! Не мий!
Анна (наливає в миску води i наближається). Iди, iди, бiдна ти голово! Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе смiх зробиш.
Микола. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдприємець вiд довозу дров на жупу, то йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?
Анна. Ти, певно, знов полiна продавав?
Микола. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не має, а треба прецiнь чимось душу пiдкрiпити.
Анна. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за таке до арешту борше запакує, нiж ти його!
Микола (глядить на неї з острахом). Агiй, жiнко! Та се ти правду кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi
Анна (миє його). Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.
Микола. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.
Анна. А може, вiн i сам видiв?
Микола. А дiдько його знає, може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був у лiсi, такий тут є". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене пристав: "Хто продає?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно. От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдприємцем, то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани посадив.
Анна (хитає головою). Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути. Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.
Микола (гiрко). О, та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний, коби. тiлько не твiй чоловiк.
Анна. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.
Микола. Л мерзнути та о голодi бути треба!
Анна. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без неї не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.
Микола. От таке! На заробок їхати i ще грошi з дому брати!
Анна. Ну, коли так, то маєш заробок, якого-сь хотiв. (Застелює стiл i заходиться давати вечерю.) Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола (гнiвно). А тобi що до того? Не твоє дiло! Коли я тобi такий нелюбий, то не питайся мене нi про що!
Анна (ставить миски на стiл). Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любiший не будеш.
Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, Anna заставляє вечерю. Микола обертається i починає мовчки їсти. Втiм чути стукання до вiкна. Анна здригається, Микола випускає ложку з рук.
Анна. Свят, свят, свят! А се що таке?
Микола. Хтось до вiкна стукає! В таку пiзню годину, в таку негоду - ой, може, яке нещастя!
Голос за вiкном. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!
Анна. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.
Микола. Анно, стiй! Може, яка зла душа?
Анна. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить. Чути калатання засувiв.)
ЯВА ШОСТА
Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом, за ним Анна.
Жандарм. Дай боже добрий вечiр!
Микола. Дай боже здоровля!
Жандарм. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашої хати набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби попадуся.
Анна (хреститься). Господи!
Жандарм (озирається на неї, витрiщуе очi, потiм перемагає себе). А так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождої хвилi могли, бестiї, зо мною привiтатися!
Микола. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не пiдете.
Жандарм. Та куди вже! Нiг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився! (Обтрiпується зо снiгу i починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.)
Микола. А ви вiдки, пане шандаре?
Жандарм. Та ходом з мiста.
Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi здається, що я вас десь колись бачив.
Жандарм (смiється). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)
Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали… Анно, ба, а ти хiба не пiзнала Михайла?
Анна (зовсiм забувшися, стоїть кiнець столу i, не дивлячись на них, шепче молитву). I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи…
Жандарм (регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть зiбралося? Що ж то, не привiтаєтеся зо старим знайомим?
Анна (подає йому руку). Як ся маєте, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядiв на неї, потiм пустив її руку, зцiпив зуби i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи). Ну, нинiшньої ночi не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси, та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далi бачу, що стоїть на мiсцi… I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог його знає, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!
Микола. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти…
Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?
Микола. Ну, та що ти погиб, умер…
Жандарм (смiється ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.
Микола (переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всмiхається.) Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими рiчами жартувати.
Жандарм (грiзно). Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягає руку, Микола вiдскакує) А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, пощо я прийшов?
Микола. Ти? До мене?
Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха, ха, ха! Ото налякав! Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi з гробу по неї приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти! (Плеще його по плечi.) А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу. Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм iв, ось уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а отеє пару недiль тому перенесли мене в сей повiт.
Микола. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитає головою.) Ну, сiдай та от вечеряй разом з нами.
Жандарм. Отеє справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiдає коло столу.) Ба, а ви чому так пiзно вечеряєте? Адже, певне, вже пiвнiч буде!
Микола. Адже я в такiм самiм був, як ти. Тiлько недавно з дороги приїхав.
Жандарм (їдячи). З якої дороги?
Микола. Та з мiста. Латри возив на жупу та й так припiзнився. Насилу додому допхався, (їсть.) А ще менi лиха доля казала їхати на Купiння. Думав, що ближче буде, пiвперек лiсу, а тим часом там замело так, що я троха худоби навiки не збавив,
Жандарм (кладе ложку i глядить на нього здивований). Що? Ти сеї ночi на Купiння їхав?
Микола. Таже їхав.
Жандарм. Попри купiнську коршму?
Микола. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напоїти, та якась мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не достукавшися нiкого, взявся та й поїхав.
Жандарм. А давно се було?
Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до купiнської корщми ледво пiвмилi, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку їду. А тут чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.
Жандарм. То ти сам їхав? I не тямиш, їхав ще хто за тобою?
Микола. Де там! Усi нашi геть поперед мене виїхали, та й усi їхали на Радловичi, гостинцем.
Жандарм. Ну, а в коршмi свiтилося?
Микола. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi. Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.
Жандарм (воркоче). Ну, певної
Їдять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силується їсти, та не може.
Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i встає.)
Микола. За мало. Видихай здоров! (Встає також, оба сiдають на лавi.)
Анна мовчки спрятує зо столу.
Жандарм (придивляється Миколi збоку). Ба, що се у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!
Микола (змiшаний). Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене доїхали. Тiлько що я почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на мiсцi не забило.
Жандарм. Ов, то погана пригодаї
Микола. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!
Жандарм. А багато заробляєш на день?
Микола. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день. А кiлько чоловiк надвигається, намерзнеться, намучить себе i худобу i нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.
Жандарм (знов придивляється його лицю). Але тебе, брате, таки порядно тi полiна мусили заїхати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.
Микола. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то я думав, що вже менi голову на камуз розбили.
Жандарм (встає, проходиться по хатi i сiдає лiворуч вiд Миколи, а потiм глядить на нього). Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.
Микола (змiшаний). А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (заглядає йому в очi). Е, та бо i спереду шрам на чолi, зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся, се не вiд полiн!
Микола (ще гiрше змiшаний). Що ти знов! До чого маю признатися? Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (смiється i клепле його по плечi). Ну, ну, Микола, не бiйся! Я нинi твiй гiсть, то не потребуєш Nменi нi до чого признаватися. Але се одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не удається!
Микол а (заляканий). Але ж скари ж то мене господи!
Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану шандаревi постелимо. Пiзня година,, а ви оба помученi, пора спати. Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається сюди й туди по хатi, та не може потрапити на лад. Надiває шапку та й кожух.)
Анна. Ба, ти куди?
Микола. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом накриється.
Жандарм. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.
Анна. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)
ЯВА СЬОМА
Тi самi без Миколи.
Анна порається коло постелi.
Жандарм пiдходить до неї i бере її за плечi.
Жандарм. Анно!
Анна (ледве чутно). Чого тобi?
Жандарм. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?
Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.мНелюди! Поганцi! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!
Анна. Про кого се ти?
Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш, як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi: "Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi, але бачу, що вони таки поставили на своїм.
Анна (несмiло). Так ти… не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене?
Жандарм. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили, замучили?
Анна плаче.
Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха,
Анна (перелякана). Михайле!
Жандарм. Не бiйся, бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого чоловiка.
Анна (крiзь сльози). Ой, боюсь, що вiн таки вислухав тебе!
Жандарм (радiсно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?
Анна (з переляком вiдпихає його вiд себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смiй до мене так говорити. Я шлюбна жiнка, я чоловiка маю.
Жандарм. Е, що такий чоловiк! Нинi є, а завтра може не бути.
Анна. Як то? Що се значить? Що ти говориш?
Жандарм. Нiчого. Так собi. Але якби його не було, то ти…
Анна. Мовчи! Мовчиї Не говори! I про чоловiка мого не смiй думати нiчого злого!
Жандарм. Ет, говори собi! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя рiч.
Анна (бере його за рам'я). Михаиле, що ти думаєш, скажи менi?
Жандарм. Дай менi спокiй! Завтра побачиш!
Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про тi шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб тизмилувався над нами, не погубляв нас. Одно тiлькi тобi скажу, що двоє невинних людей вiзьмеш на душу!
Жандарм. Я маю в бозi надiю, анi одного не вiзьму. Але те одно тобi скажу, що твiй чоловiк був би дуже добре зробив, коли би був нинi дома сидiв i не їздив на заробок.
Анна. Звiр ти, звiр лютий! Наострився пожерти нас i тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе,покарае, тяжко покарає?
Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерцiв зiйшлося, що за життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають що лiпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий, ненависний тобi?
Анна. Чого ти хочеш вiд мене? Чого прийшов у сi сторони?
Жандарм. Богом тобi клянуся, що я не хотiв. Два мiсяцi я вже тут, а знаєш сама, що я досi оминав вашу хату. Аж сьогодня - не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.
Анна. Годi. Чоловiк iде! (Стелить постiль, Жандарм сiдає кiнець столу i нiби дрiмає.)
ЯВА ВОСЬМА
Тi самi i Микола з околотом соломи.
Микола (кидає околiт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михаиле, дрiмаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися…
Жандарм. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, мiцно її в руках держиш, га?
Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смiшно менi, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.
Жандарм. Ну, се вже ваша обоїх рiч. Що менi в те мiшатися!
Микола. Так, брате, твоя правда. Муж i жона - одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати.
Анна (стелить Жандарм овi на землi). Ти, Миколо, дверi позамикав?
Микола. Ба, аякже! (Позiває.) О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом молиться до образiв.)
Жандарм. Та хiба й собi роздягатися. (Роздягається, хреститься i лягає на землi.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi збудити мене, скоро встанете.
Анна. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, заглядає до печi i затикає її. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзується i лягає на постелi.)
Микола. Ти спиш уже, Михаиле?
Жандарм. Та дрiмаю. Або що таке?
Микола. Та нiчого. Добранiч тобi!
Жандарм. Добранiч!
Анна хреститься, вiдтак стає за припiчок i гасить лампу.
Заслона спадає
ДIЯ ДРУГА
Декорацiя та сама. День. В печi горить.
Микола парить березове пруття i крутить ужiвки.
Анна то порається коло печi, то помагає йому.
ЯВА ПЕРША
Микола i Анна.
Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спiткає з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок, а тут нi, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому стiкся.
Анна. Та чень нинi легше буде їхати, нiж учора. Бач, випогодилося!
Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду не найти. Нi, я таки не поїду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що? Нехай вiн пропадає зi своїми латрами.
Анна. Та то певно, що лiпше не їхати, нiж по снiгах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!
Микола. Або що?
Анна. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi, по цiлiм селi, та такi грубi та червонi…
Микола (немов сам до себе). Коралi-то сльози.
Анна. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi…
Микола. Лютi пси - то напасть.
Анна. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.
Микола. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас усе лихе! Що ти говориш?
Анна. Та що таке? Хiба се що значить?
Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далi.) Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.
Анна. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн їде?
Микола. То правда. Як вiн їде, то нiяково менi лишатися. Як тiлько сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кидає готовi ужiвки i сiдає на лавi.) Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна (коло печi). Чого тобi?
Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна. Казав, що мусить, служба…
Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку годину, в тiм мундирi - зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiту до нас приходить. А тим часом, бачу, вiн живий.
Анна. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?
Микола. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я неписьменний, то й не мiг прочитати.
Анна. Значить, i тебе так само одурили, як i мене.
Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.
Анна. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його, одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.
Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловiк з багачами кумпанiї не водив, то й на багацьких штуках не розумiється.
Анна проходить коло нього, вiн ловить її, прихилює i цiлує в чоло.
Бiдна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?
Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обiд уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слiд.
Микола. Твоя правда, Анно! (Встає i бере ужiвки.) Не час бiдному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)
ЯВА ДРУГА
Анна i Микола за сценою.
Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю i ставить на стiл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досi вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрiзь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися?
Микола (за сценою). Анно, гов, Анно!
Анна. А чого тобi?
Микола. Де ти рептюх подiла? Най коням сiна накладу.
Анна. Та рептюх осьде в сiнях; я давно сiна наклала. Ходи їсти. (Вигортає огонь з печi.)
Микола. Зараз, тiлько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далi, тим чогось гiрше менi робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе менi здається, що осьось якесь нещастя…
ЯВА ТРЕТЯ
Микола i Анна.
Микола (скрипнув дверми входячи). Н-ну!
Анна (схапується вiд печi). Ох! Се ти?
Микола. А тобi що такого, жiнко? На тобi лиця нема!
Анна. Нiчого, нiчого. Щось менi недобре зробилося. Се, мабуть, вiд печi… Я трошка загорiла, та голова крутиться. Сiдай лишень та їж, я нап'юсь води, то менi легше буде;
Микола (сiдає за стiл, хреститься i бере ложку). Та ходи й ти обiдати. Менi якось самому страва в рот не лiзе.
Анна. Е, що там! Не прибагай собi нiчого, їж! А я тим часом пiду до Бабича та спитаю його, чи їде вiн у лiс.
Микола. Га, коли так, то йди. Троха пройдешся, то чень i голова перестане болiти. Iди, йди! (їсть.)
Анна накидає на голову хустку i направляється до дверей. В тiй хвилi дверi вiдчиняються. Входять Жандарм, вiйт. Бабич, присяжний i ще один селянин.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Микола, Анна, Жандарм, вiйт, Бабич i один селянин.
Вiйт (входячи). Слава Iсусу Христу!
Микола. Слава навiки. Просимо до обiду!
Вiйт. Обiдайте з богом святим, най бог благословить!
Микола. Сiдайте, пане вiйте. Що вас сюди до нас приводить?
Вiйт (сiдає на ослонi плечима до столу, Жандарм на лавi, присяжний i селянин стоять i роззираються по хатi). Гм, так собi. Маємо до вас маленьку справу.
Микола. До мене? А то що такого?
Вiйт. Ви вчора сказали пану шандаревi, що були вночi в коршмi на Купiннi?
Микола. Та був. Не в коршмi, а пiд коршмою.
Вiйт. I пiзно вночi?
Микола. Та пiзно. Вже за мною, бачу, нiхто не їхав.
Вiйт. Ви приїхали додому закровавлений?
Микола. Та… та… так.
Жандарм. Що? Ви й додому закровавлений приїхали? Я сього вiд вас не чув. Господине, правда се?
Анна. Та правда. Я сама його обмила.
Жандарм. О, сс важна рiч. (Пише в книжечцi.) А ви ж сказали, що в лiсi скалiчились, ще як латри брали. Значить, ви й до мiста їхали закровавлений i з мiста вертали у кровi?
Вiйт. Вiн вам так казав? Ну, се неправда. Вiн у мiстi був здоровiсiнький i зовсiм чистий. Я прецiнь його сам бачив на жупi.
Микола. Скажiть же всю правду, пане вiйте!
Вiйт. Яку всю правду?
Микола. Адже ж се ви самi мене так покровавили. Жандарм (схапується). Що, що, що?
Вiйт. Брешеш, Миколо. То правда, що ми троха з тобою перемовилися за тi полiна, але покровавити тебе я анi гадки не мав.
Микола. Я маю на те свiдкiв. Я навмисне не змивав кровi з себе i додому так приїхав, щоби вас до суду завдати.
Вiйт. Ха, ха, ха! Мене! До суду!
Жандарм. Яких маєте свiдкiв?
Микола. Та от кум Бабич i кум Калинич також там були, то можуть посвiдчити.
Бабич (шкробаеться в голову). Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас кум начальник покровавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але щоби вас отак подряпав, то я того не можу посвiдчити.
Селянин. I я також не можу.
Жандарм. Миколо Задорожний, я вас арештую.(Видобуває з торби залiзнi ланцюжки з наручниками.) Давайте сюди руки i не думайте опиратися, бо вам гiрше буде.
Анна. Ой горечко моє!
Микола. Арештуєте? Мене? За що?
Жандарм. Ви самi, певно, лiпше знаєте за що. Вчорашньої ночi на Купiнню в коршмi всiх жидiв вирiзано.
Микола. Ой господи! То я би мав у тiм бути?
Жандарм. Я не знаю. Дай боже, щоби нi. Але скажить свамi, чи против вас усе не свiдчить? Коли ви невиннi, то не маете чого боятися, на судi ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!
Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робiть зi мною, що хочете. (Подає руки, Жандарм заковує його.)
Жандарм. Так, то розумно. А тепер скажiть менi, де тi чоботи, що ви вчора мали на собi?
Микола. А онде стоять у запiчку.
Жандарм. Присяжний, подайте їх сюди!
Присяжний подає, вiйт i Жандарм оглядають їх до вiкна.
Є! Ось кровi
Вiйт. I ось тут є!
Жандарм. То сумно. Вiдложiть набiк!
Микола. То з мене кров, як я їхав. Жандарм. Се вже будете в судi толкувати, се до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?
Микола. Он пiд лавою. Жандарм. Присяжний, подай її сюди!
Присяжний подає, Жандарм i вiйт оглядають.
Є й тут кров. Ось на топорищу. В i й т. I ось на обусi. I ось на лезi. Жандарм. Вiдложiть набiк! А тепер покажiть кожух!
Оглядають кожух.
Є й тут. Вiдложiть набiк. (Iде до постелi i шукає пiд подушками в соломi. До Анни.) Створiть скриню!
Анна весь той час стояла мов остовпiла, не рушається з мiсця, тiльки глядить на нього.
Жандарм. Чуєте, жiнко, створiть скриню! (Коли вона не рушається, вiн виймає їй iз-за пояса ключ, вiдчиняє скриню i разом з вiйтом починають перешукувати все.) Ну, тут нема нiчого. Пане вiйте, присяжний i ви, свiдки, iдiть з ним i перешукайте все обiйстя, шопу, комору, стодолу, всякi скритки! А я тут переслухаю господиню.
Вiйт. Ну, Миколо, ходи з нами!
Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним вiйт, присяжний i селянин.)
ЯВА П'ЯТА
Жандарм i Анна.
Жандарм (по їх вiдходi хвилю мовчить, стоячи недвижно серед хати напротив Анни, яка стоїть коло вигаслої печi. Вiдтак вiн випростовується i пiдносить голову. Остро.) Анно!
Анна пiдводить голову, глядить на нього з невистазаною тривогою i опускає очi.
Жандарм. Сюда ходи!
Анна пiдходить до нього i зупиняється.
Жандарм. Ближче, ближче! Гляди менi в очi! Просто!
Анна (силується глядiти, тремтить уся, потому кидається перед ним на колiна). Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядiти на тебе! Ти такий страшний!
Жандарм. Дурна! Чого тобi боятися? Для злодiїв, розбiйникiв я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бiйся!
Анна. Але ж вiн нiчого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобi, вiн не винен!
Жандарм. Хто вiн? А, твiй Микола! Ну, а може, й винен?
Анна. Нi, нi, нi! Нiколи! Вiн такий добрий, вiн хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловiка вбив!
Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться.
Анна. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий i казав, що його вiйт побив.
Жандарм. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися менi в очi! (Бере її за плечi i вдивляється їй у очi.) А ти ще гарна, молода, свiжа! Анно, любиш мене?
Анна (тремтить). Михаиле, пусти мене!
Жандарм. Нi, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? Анна (вiдвернувшись). Нi, нi, не люблю! Ти страшний! Не люблю!
Жандарм (грiзно). Гляди менi в очi, чуєш? Анна дивиться йому в очi.
Скажи тепер, любиш мене?
Анна. Михаиле! Братчику мiй, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очi, то менi так важко, так страшної Сама не своя стаю!
Жандарм. Дурницi! Говори, любиш мене? Анна (ледве чутно). Люблю. Жандарм. Ще раз скажи! Голоснiше! ан н а. Люблю.
Жандарм. Пам'ятай же. I будеш моєю? Стiй просто, не трясись! Знай, що вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввiп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?
Анна. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке!
Жандарм. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого? Не грiх украсти моє щастя?
Анна. I моє вкрадено, голубе мiй! I моє серце розбито, i мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорiзати мене хочеш!
Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя!
Анна. Бог нас покарає, бог!
Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя.
Анна. Чи довго воно потриває?
Жандарм. Щастя нiколи довго не триває. Щастя все - день, година, одна хвилина.
Анна. А потому?
Жандарм. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi страшно?
Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Нi, не страшно.
Жандарм. Так хочеш бути щасливою?
Анна (так само). Хочу.
Жандарм. Так будеш моєю?
Анна (так само). Буду.
Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.
Анна (так само). Нi, не одурю.
Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потрясає її за плечi.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до мiста, то я до тебе навiдаюсь.
Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печi.
ЯВА ШОСТА
Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин.
Жандарм. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?
Вiйт. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а на третiм троха кров'ю замазано.
Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжцi.) Ну, а тепер ведiть його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?
Присяжний. Я вийняв, ось вiн.
Жандарм. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники є, то щоб де в лiсi не напали та не вiдбили.
Микола. Господи! Що се зо мною дiється? За що на мене така кара тяженька?
Вiйт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нинi. В кого є тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж, i се можна.
Вiйт. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i потому приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спiльниками шукати.
Вiйт. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!
Бабич вiдходить.
Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози). Анно!
Анна (мое остовпiла). Чого тобi, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невиннiсть виявилася.
Анна. Чиста душа… А хiба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мiзерiї є, то щоб i те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.
Анна. Га, коли так кажеш…
Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тiлько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обiймають її.) Анно! Аннице моя! Тiлько ти… не забудь мене! (Утирає очi.)
Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слiд тобi при чужих людях плакати? Вспокiйся! Бог нас не лишить.
Микола. Га, божа воля! Най вiн з усiма нами робить, що задумав. Ходiмо, люди добрiї (Цiлує Анну i виходить, за ним Жандарм, вiйт i iн. Анна по його вiдходi хоче кинутися до дверей i зупиняється, хапає себе за голову, вiдтак ламає руки.)
Анна. От тобi й ангели божi понад хатою перелетiли!
Заслона спадає
ДIЯ ТРЕТЯ
Мiсце перед коршмою. З правого боку сiльська дорога, з лiвого високий плiт, у глибинi сцени коршма з широкою створеною брамою. Пiд коршмою ослони, коло плота грубi дерев'янi колоди, на яких можна сидiти.
ЯВА ПЕРША
Три дiвчини виходять iз коршми, по-недiльному убранi.
Перша дiвчина. Живенько, сестрицi, живенько бiжiть та скликайте парубкiв!
Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вiшати будуть.
Обi жiнки. Господи! (Хрестяться.)
Перша жiнка. I хто би був подумав, що вiн душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жiнка. Ой кумонько, чоловiк усе чоловiком, а нечистий, бодай моцi не мав, усякого пiдкусить.
Перша жiнка. Ба, та чути, що там великi грошi у Абрамка забрали. Не знати, чи вiднайдено їх?
Настя. Де там, анi слiду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спiльникiв.
Перша жiнка. От дурний! Нiби то йому що поможе, як вiн буде гнити, а тi уживати.
Друга жiнка. Га, то у них уже такий злодiйський закон, що один другого не смiє видати, аби i сам ось тут погибав.
Перша жiнка. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!
Друга жiнка. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають. Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?
Перша жiнка. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього нiколи не чула! Ото диво!
Друга жiнка. Ну, а що ж його жiнка? От iще бiдна! Така молода, така красна i з такого роду славного! Адже про її вiтця по всiх селах слава йшла. Перший багач був на весь повiт, i лiпотент громадський. А тепер ось на яке зiйшла!
Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жiнка.
Перша жiнка. Ну, або що?
Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!
Обi жiнки (б'ють себе об поли руками). Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькi сусiди. То я нiби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.
Обi жiнки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собi заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловiка до кримiналу завдав.
Жiнки. Господи!
Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дiвкою бувши. Вiн з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.
Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!
Настя. Вiн у неї два рази щотижня нiч ночує. Смерком приходить, досвiта вiдходить. Вiн, бачите, нiбито за Миколовими спiльниками пошукує. Мойому чоловiковi сам так казав, аякже!
Жiнки. Господи!
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна, жiнки i Настя.
Пiд час тої розмови сцена звiльна заповняється парубками i дiвчатами. Вони стоять нупками, гуторять, смiються. Старшi жiнки i чоловiки однi проходять улицею, другi заходять у коршму або виходять iз неї.
Анна (входить одягнена по-недiльному, оглядається боязно i наближується до сидячих жiнок). Слава Iсусу; Христу.
Перша жiнка (холодно). Слава навiки!
Анна. А не було тут?.. (Уриває i озирається.)
Друга жiнка. Ви за своїм чоловiком озираєтеся? Нi, не було його тут.
Анна (обертається до неї залякана). За чоловiком? Нi, я не за чоловiком.
Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що вiн дуже слабий.
Анна (мое непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя (так само). Та вiшати його мають.
Анна (стрепенулася, а далi, бачачи, що Настя кпить в неї, вiдповiдає також ущипливе). Вiшати? Га, се така слабiсть, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то, вихай покутує.
Настя (вiдвертається вiд неї плечима, до першої жiнки). А знаєте, там один чоловiк iз Непитова сидiв iз ним у однiй казнi, а тепер вийшов. То розповiдав мо тому чоловiковi. "Переказував, - каже, - з вашого села Задорожний: "Просiть там мою жiнку, аби мене хоч раз вiдвiдала. Нехай менi який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай менi адвоката найме".
Анна вiдходить на вулицю i щезає.
ЯВА П'ЯТА
Тi самi без Анни. Парубкiв i дiвчат сходиться бiльше. Гомiн.
Перша жiнка. Огидниця!
Друга жiнка. Погане зiлля!
Настя. Без серця вона! I вiдразу се було видно. Адже як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чеснiй жiнцi годиться! Де там!
Перша жiнка. Цiкава я, за ким вона тут шукала?
Настя. Та за ним, за ним! За своїм шандарем.
Перша жiнка. Ба, а вiн хiба тут є?
Настя. Нинi я видiла його в церквi. Видно, що є.
Друга жiнка. Та й менi здається, що я його бачила, як iшов до вiйта.
Настя. Вона, певно, ждала на нього в хатi, а не можучи дiждатися, пiшла за ним по селi шукати.
Друга жiнка. Ну, сього би вже було забагато. Хiба би весь стид загубила.
Настя. А ви думаєте, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут iще з ним i танцювати буде.
Жiнки. Тьфу! Пек, осина!
ЯВА ШОСТА
Тi самi, музики, потiм вiйт.
Гомiн серед молодежi. Музики йдуть! Музики! Ладьте мiсце для музик! (Кiлька парубкiв виносять пiдвищену лаву з коршомних сiней i ставлять знадвору пiд стiною.) Ось так! Тут буде добре!
Музики, - три селяни, один зi скрипкою, другий басом, третiй з решетом, - входять, кланяються на всi боки, вiдтак вилазять на лаву, де їм тим часом поставленi стiльцi. Вони сiдають i потягають смиками по стру ментах, трiбуючи їх. Гомiн довкола, смiхи, жарти. Сцена наповнюється.
Вiйт (виходить iз коршми, грiзно). А тут що?(Побачивши музику.) А ви що тут робите? Хто вам позволив?
Музики (встають, знiмають шапки, скрипник говорить). Пане начальнику, нас закликали. Ми люди зарiбни. Не наше дiло питати дозволу. Нас закликали, казали що можна.
Вiйт. Хто вас закликав?
Скрипник. Та парубки, а хто ж би. Он Андрух, та Олекса,та Степан.
Товпа втихає. Три парубки виходять наперед i кланяються вiйтовi.
Вiйт. А вам чого треба?
Перший парубок (кланяється). Та ми би просили, пане начальнику, щоби те позволили троха потанцювати. Нинi пущiння, то вже остатнiй раз.
Вiйт (строго). А чий ти?
Парубок. Та Василя Пiвперечного, Олекса.
Вiйт. А був ти нинi в церквi?
Парубок. Та був, пане начальнику.
Вiйт. А чув ти, що єгомость наказували?
Парубок. Та чув, пане начальнику.
Вiйт. А наказували вони вам на музику та на танцi до коршми ходити?
Парубок. Та не казали.
Вiйт. Ну, а ви так слухаєте наказу?
Парубок (чухається в потилицю i всмiхається). Та хто би там його слухав, пане начальнику! Нашi єгомость старенькi, хiба вони знають, чого молодим потрiбно? То вже як ви позволите… То вiд вас залежить, а не вiд єгомостя.
Iншi парубки. Так, такi Ми вже пана начальника просимо дозволити нам.
Вiйт. Не дозволяю! Не можна.
ЯВА СЬОМА
Тi самi i Шльома.
Шльома (вибiгає з коршми з фляшкою i чаркою). Як то не можна? Чому не можна? (До парубкiв.) Нi, нi, не бiйтеся, пан начальник жартують. Чому би не було можна? (Наливає чарку.) Ну, пане начальнику, дай вам боже здоровля!
Вiйт. Нi, Шльомо, раз тобi сказано, що не можна, то не можна. А випити вип'ю, бо щось мене в трунку млоїть (п'є), i заплачу тобi, але танцiв анi музики менi не смiє бути.
Шльома. Але ж, пане начальнику, ви не маєте права менi заказувати. Се мiй заробок. У мене є патент.
Вiйт. Патент? Який патент?
Шльома. Як то який? Цiсарський патент. з печаткою! Ось дивiть! (Витягає з-за пазухи папiр, зложений удесятеро, i подає його вiйтовi.)
Вiйт (незручно розвиваючи папiр, обзирає його на рiзнi боки, очевидно, не вмiючи читати, а вiдтак вiддає жидовi). Та коли так, коли маєш патент, то iнша рiч. То вже не моя власть.
Шльома. А видите? Чи я не казав, що музика буде? Ну, хлопцi, чого стоїте? Берiться до дiвчат! Адiть, як вони нiвроку настроїлися танцювати. А ви, музики, вип'єте?
Музики. Ба, та нам так i належиться.
Басист. Сам бог приказав.
Шльома(частує їх). Ну, пийте ж, пийте, а грайте добре!
Музики. То вже наша рiч.
Вiйт. А пам'ятайте менi, аби все порядно, без образи божої.
Шльома. Чуєте, що пан начальник каже? Без образiв божих!
Вiйт. А скоро сонце зайде, зараз менi перестати i додому розходитися. Я тут присяжного пришлю, аби нiхто не смiв…
Шльома. Пощо, пане начальнику? Пощо присяжного трудити! Хiба я сам не знаю, що належиться? Як прийде той час, то вже я сам їм скажу, що треба перестати. Ну, ну, бавтеся! А ви, пане начальнику, ходiть зо мною, я вам маю щось дуже ладне сказати. (Тягне його до коршми.)
ЯВА ВОСЬМА
Тi самi без вiйта i Шльоми.
Юрба розступається, прочищуючи мiсце посерединi. Старшi чоловiки i жiнки засiдають то коло музик, то попiд стiною на ослонах, то на колодах. Дiти вилазять на плiт. Парубки i дiвчата у двi лави стоять довкола. Музика зачинає грати.
Один парубок. Гей, погуляймо нинi! Нехай лихо смiється! Ану, музики, коломийки! Та такої врiжте дрiбної, аби аж жижки трусилися!
Музики грають коломийки, кiлька пар танцює. По якiмсь часi музики уривають, танцюючi стають.
Парубок. А то що? Чого ви стали? Скрипник показує смиком на вулицю.
Гомiн. Шандар! Шандар! Той, що Миколу до кримiналу завдав!
Усi стихають, па лицях видко неспокiй а навiть острах.
ЯВА ДЕВ'ЯТА
Тi самi, Жандарм i Анна.
Жандарм (тягне Анну за руку). Але ходи ж бо, ходи! Чого тобi ониматися!
Анна. Бiйся бога, Михаиле! Пусти мене! Ади, люди ззираються.
Жандарм. Ну, то що, що ззираються? Кому цiкаво, нехай дивиться. А мене то що обходить? Я з людського диву не буду нi ситий, нi голоден.
Анна. Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують.
Жандарм (грiзно дивиться на неї). Анно, я думав, що ти розумна жiнка, а ти все ще дурницi плетеш. Пiсля того, що сталося, ти ще можеш уважати на людськi позирки i пошепти! Тьфу, чисто бабська натура!
Анна. Михаиле!..
Жандарм. Нi, не кажи менi так! Не хочу тебе знати, анi бачити, коли ти така.
Анна. Михаиле!..
Жандарм. Ну, так iдеш?
Анна. Господи, що ж я маю робити!..
Жандарм. I танцювати будеш зо мною?
Анна (з жахом). Тут? При всiх?
Жандарм. Ти знов своє? Анi слова бiльше! Будеш чи не будеш?
Анна (шепче). Господи, додай менi сили! (Подає йому руку. Обоє наближаються до юрби перед коршмою.)
Жандарм. Слава Iсусу!
Селяни i селянки (кланяються). Слава навiки!
Жандарм. Я чув тут перед хвилею музику, бачив танець.
Парубок. Ну, а хiба що? Не вiльно нам?
Другий парубок. Нинi пушiння.
Третiй парубок. Нам пан начальник позволив.
Жандарм. Ну, ну, та я нiчого не кажу. Потанцюйте собi. Ну, музики, грайте! Най почую, як ви тут у Незваничах умiєте. Може, й мене охота вiзьме з вами покрутитися. Позволите, хлопцi?
Парубки. О, просимо, просимо!
Музика грає. Жандарм, послухавши трохи, бере Анну за руку i вiдходить з нею до коршми.
ЯВА ДЕСЯТА
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 771; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!