Релігійне життя як релігійне діяння



Стрижень будь-якої ідеологічної системи складає світогляд, який вона обстоює і який визначає її головний зміст і характер. А оскільки світогляд це -передусім певна система уявлень про світ і місце в ньому людини, то в центрі його стоїть саме людина. За допомогою світогляду людина визначає своє місце в системі природних і суспільних явищ, своє ставлення до них. Іншими словами, світогляд завжди є засобом самовираження людиною своєї сутності, засобом оволодівання довколишнім світом.

Характерною рисою релігійного світогляду є те, що він передбачає існування поза земним буттєвим планом якогось іншого і від'ємного буття, що перевищує його ціннісно і яке, в інтерпретації різних релігійних систем, так чи інакше постає як ірраціональна, надприродна, духовно-божественна сфера. Остання виступає обумовленим місцем помешкання Божества, сферою буття Бога. Саме вона постає подавачем вищих смислів для людини.

Наріжним каменем будь-якої релігії є її антропологічна концепція, яка ставить на меті визначити сутнісні орієнтири людини, окреслити ідейні рамки її буття, репрезентувати уявлення про її сутність, призначення в земному житті. Головне завдання релігійної системи становить акт прилучення й підпорядкування людини духовно-божественній сфері як трансцендентного буття Бога. Віра в реальну наявність останнього передбачає нове осмислення себе, що, зрештою, підводить релігійного індивіда до бажання бути включеним в це трансцендентне буття, встановлювати інтимні стосунки з ним, мати свідомість, притаманну Богові. Зауважимо, що в цьому контексті все буття людини витлумачується як певна арена щодо реалізації цих помислів. Відтак релігійне життя індивіда набирає статусу релігійного діяння.

В такий спосіб уявлення про Божественне, теологічні уявлення про світ, який постає в інтерпретації релігії як той, що скеровується Божественним, неодмінно переносяться в контекст особистого й суспільного життя. Згідно з цим усе релігійне життя людини підпорядковується одному, але вельми важливому чиннику - практичній реалізації релігійної ідеї, тобто реалізації ідеї надприродного як скеровуючого вищого й головного принципу на тлі особистісного життя. Власне кажучи, релігійна особа виступає як певний носій надприродного знання, як ретранслятор принципів Божественного буття.

Зауважимо, що людина, яка підпорядкована впливу віроповчальної системи, в процесі сприйняття обстоюваних нею ідей поволі намагається творити


544                               Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

особистий релігійний світ на зразок світу Божественного, що виявляється в наступному - вона випрацьовує особливу особистісну установку на сприйняття оточуючої її дійсності. Іншими словами, усвідомлюючи ті чи інші релігійні ідеї, особа відтворює у власній свідомості схему й логіку релігійної ідеології. Саме останнє змушує її оцінювати усі явища життя за їх зв'язками з релігійними ідеями, тобто з точки зору специфічної ієрархії релігійних - як надприродних чи Божественних - цінностей.

Зазначимо тут принагідно, що метою релігійного життя є життя в тісному контакті з Божественним, життя з Богом. В контексті релігійного вчення воно аж ніяк не є результатом якихось зовнішніх подій чи розумних вчинків людини, як і не може розцінюватися як якась ілюзорна чи екстатична практика, оскільки для релігійної особи Бог, Божественне буття хоч і постає як ірраціональне буття, проте існує для неї реально (навіть реальніше, аніж усе земне буття).

Релігійна людина не просто мислить про надприродне, не просто уявляє його собі чи створює в своїй фантазії, а вірить в те, що надприродні образи існують реально, оскільки її молитовна чи медитативна практика має двобічний зв'язок, має відповідь і реальне відчуття присутності Божественного (Бога, духів, ангелів, надприродних істот тощо) навколо себе, реально відчуває його піклування, заступництво у своєму житті як відповідь на молитовні прохання. Зауважимо, що переживання цієї постійної єдності з Божественним, на думку релігійної особи, є актом внутрішнього надприродного озаріння, невиразним суб'єктивним станом, під час якого людина неначе виходить за межі власної свідомості, вступає в стосунки із свідомістю Бога, розчиняється в ній, не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності.

Зазначимо поруч, що світоглядні схеми, репрезентовані релігійною ідеологією, в першу чергу направлені на те, щоб підвести людину до відкриття існування певного надбуття, буття Бога і в його світлі ціннісно принизити, виставити його як щось інше, порівнюючи з ним, постале малозначимим, навіть ворожим щодо людини. Відтак сенсом людського життя стає прагнення до ірраціонального надбуття з тим, щоб відкрити для себе нові істинні смисли, нові буттєві дороговкази. Цей надприродний фактор глибоко переживається й виступає фокусом не лише всіх емоційно-психічних процесів. Він становить центр усіх практичних дій віруючого з надприродним об'єктом. А оскільки релігійна особа переконана, що останній безпосередньо проявляє себе в матеріальному, то звідси висновок, що надприродний чинник здатний також здійснювати вплив і на її особисте життя. Такий вплив виявляється в акті особистого релігійного служіння особи. Воно здійснюється в межах певної визначеної релігією схеми. Останнє проявляє себе в культі як практичному релігійному служінні.

За допомогою системи певних, релігійно значимих дій віруюча особа прагне вступити в безпосередній контакт із надприродним об'єктом з тим, аби


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


545


реалізувати надприродний фактор, що складає її особистісну мету, тією чи іншою мірою у власному житті, тобто матеріалізувати його, перенести засобом культової дії принципи ірраціонального, духовно-божественного в матеріальне, втілити їх на особистісному рівні. Невід'ємною частиною релігійного життя є релігійна практика.

У цьому контексті мусимо звернути увагу і на проблему релігійної віри. Будучи невід'ємною ознакою релігійної свідомості, саме віра як така складає той проміжний сегмент між релігійним знанням і практичною дією як безпосередньою реалізацією його положень, слугує основою певних дій індивіда. Іншими словами, віра в надприродне, поєднуючи в собі особливі практичні відносини з об'єктом релігійної віри, здійснює вплив на увесь буттєвий простір людини. Тож маючи, як ми вже зазначили, двобічний зв'язок, вона вимагає особливого служіння об'єкту віри.

У цьому відношенні релігійний культ виступає тим інструментом, завдяки якому і на підставі якого здійснюється реалізація тих практичних установок, що закладені у віровченні. Відтак релігійна віра спонукає до обов'язкової дії, що виявляє себе в різного роду культових дійствах, які зорієнтовані на підтримку тісного зв'язку між надприродним і релігійною особою.

Проте індивідуальне релігійне життя людини не зводиться лише до її культового служіння. Останнє, хоч і є головним засобом відносин і зв'язків особи з надприродним, але не може визначати й зумовлювати все релігійне життя індивіда, оскільки воно передусім вимагає специфічного релігійного діяння як певного специфічного життєвого стилю релігійної особи.

Так, релігійна людина, перебуваючи в тісному й постійному контакті з надприродним об'єктом на основі тієї ідеологічної схеми, яку пропонує їй релігійна система, здійснює процес усвідомлення зафіксованого у релігії досвіду. Останнє призводить до свідомого релігійного діяння за схемою, яка наперед, в ідеальній формі викладена у віровченні й знайшла відображення у свідомості людини. Це спричинює особливе її ставлення й оцінку всього навколишнього, а також самого себе, оскільки здійснюється через призму цієї схеми.

Почасти це є вірним. Одначе одні й ті самі релігійні ідеї й уявлення, як це засвідчує конкретний досвід, у свідомості окремих віруючих набувають різного змісту, свого власного розуміння. З цього випливає, що релігійні ідеї, які репрезентує перед віруючим окрема релігійна група, по-різному впливають на структуру їхньої свідомості, приносять власне розуміння релігійного об'єкту, впливаючи на систему мотивів і вчинків. Відтак індивідуальне релігійне діяння різні особи оцінюють у неоднакових ідейно-практичних спектрах.

Одні з них пов'язують індивідуальне релігійне діяння винятково з виконанням обумовленого релігією ритуалу. їхнє релігійне життя обмежене, так би мовити, суто зовнішнім виявом і окреслене лише стінами будівлі релігійної громади. Це свідчить про досить низький рівень релігійності подібних осіб. Інші


546                               Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

ж - розуміють своє релігійне життя як активну особисту дію і пов'язують його передусім з індивідуальною релігійною практикою, якимсь своїм релігійним покликанням.

Релігійне діяння таких людей в першу чергу зорієнтоване на відтворення принципів Божественного буття на тлі особистого життя. Воно не зачинене в шкаралупу храмової служби, бо ж метою має не просто звести на індивідуальний рівень свідомість Бога, а стати повноправною його частиною. Дня подібного типу віруючого важливо навчитися думати в контексті Божественної свідомості, співставляти власні вчинки з контекстом релігійних настанов чи заповідей як регуляторів системи мотивів і вчинків людини.

Проте зауважимо, що виконання релігійних заповідей лише частково підводять особу до сприйняття Бога, оскільки воно не здатне повністю впливати на увесь комплекс її буття. Так, для християнина конче важливо, як це повчає християнська релігія, поруч із збереженням обумовленої культом системи заповідей, також "зодягнутися Господом Ісусом Христом". Це означає, що виконання Божих заповідей, культових дій віруючим мусить бути зумовлене передуючим цьому чинником. Йому передусім слід почати мислити розумом Христа, стати самим Христом, тобто перетворити себе на Бога. З цього слідує, що релігійна особа мусить визнавати святість всього сущого, розгледіти себе не лише як функціонально корисну скінченність, а й самоцінність, усвідомити свою співпричетність до Божественного буття. Власне, саме це складає головну віроповчальну ідею християнства - здійснити акт повної видозміни людини, що зумовлює водночас зміни її ціннісних духовно-моральних орієнтирів, а відтак викликає оновлення її поведінкових, морально-етичних норм.

А оскільки духовно-моральні цінності як релігійні цілі є збуджуючими силами ідеального порядку, то вони пронизують своїм змістом усі мотиви й вчинки релігійного індивіда. Постаючи смисловою базою для моральних оцінок, вони постають необхідним регулятором його соціальної поведінки.

Відтак цінності, обстоювані релігійною системою, з неодмінністю мусять бути пов'язані із всім індивідуальним життєвим укладом, із щоденним буттям людини, її потребами та інтересами. Однак здійснити реальний вплив цінності зможуть лише в тому випадку, коли вони постають як особисті смисли особи. Так, виходячи з особливостей ціннісного ставлення до світу, релігійне життя передбачає підпорядкованість усього буття людини, її потреб, мотивів релігійному ідеалу. А це означає, що людина мусить визнати релігійний ідеал як особистий смисловий дороговказ.

Все це засвідчує той факт, що релігійне діяння особи можна уявити як низку вчинків, що вибудовуються в певну систему, бо ж скеровуються вони загальною метою - метою відображення в планах індивідуального буття релігійного ідеалу. Це в свою чергу проявляється у своєрідному знятті, в поведінці людини притаманних для цього ідеалу норм, цінностей і смислів. А


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


547


оскільки людина є перш за все соціальною істотою, то її релігійне діяння, незважаючи на те, що воно стосується насамперед її індивідуального буття, несе водночас в собі й соціальне навантаження, бо ж її поведінка впливає на взаємні стосунки між людьми в оточуючому її соціальному середовищі.

У цьому контексті можна зробити висновок, що соціальне середовище для релігійного індивіда є сферою впровадження його релігійних принципів. А оскільки більшість заповідей, які пропагуються тією чи іншою релігією, зорієнтовані здебільшого на соціум, то вони регулюють відносини між окремими індивідами. Згадаймо тут принагідно усім відомі універсальні заповіді "люби ближнього як самого себе", "не вбивай", "не чини перелюбу", "не кради", "не свідчи неправдиво на свого ближнього". Маючи за свою основу морально-етичний підтекст, їх можна звести до спільного знаменника: вони, з одного боку, мають доброчинний характер, а з іншого - в своїй основі мають певну соціальну домінанту.

Отже, релігійне життя постає як релігійне діяння за умови, що воно є не просто соціальним діянням , а й діянням доброчинним. Зауважимо принагідно, що характерною рисою Бога, як це видно із віроповчальних систем багатьох релігій, є саме його добрість. Він уособлює в собі ідеальне Добро, сам є тим ідеальним Добром. Саме ця риса Божества виступає стрижневою парадигмою релігійних моральних систем, зокрема іудаїзму, християнства й ісламу. Вона спонукає віруючого до доброчинних вчинків, оскільки, по-перше, Бог є Добром; по-друге, віруючий намагається культивувати в собі свідомість Бога, тобто уподібнитись йому, бути добрим як Бог; по-третє, переносити його добрість на стосунки між людьми, а відтак здійснювати доброчинність. Згідно віроповчальних положень вищезгаданих релігійних систем, людині не властиво бути сповна доброю. Лише в еманаціях Божественного буття окрема особа здатна стати цілком доброю, чинити справжнє добро як Бог.

Разом з цим релігійне діяння не є лише особливістю окремого індивіда, але й є прерогативою релігійної групи, а то й конфесії, до якої відносить себе останній. Так, специфічним діянням релігійної групи є передусім відправлення культу, тобто діяльність, що пов'язана із ставленням до надприродного. Інтегруючу й регулятивну роль грає тут сукупність ідей, уявлень, принципів і норм, що обумовлюють і спонукають індивіда розуміти власне релігійне життя як релігійне діяння.

За цих умов поведінка релігійної особи визначається релігійною схемою, яку розгортає перед нею пропаговане релігійною групою релігійне вчення. Іншими словами, її поведінка знаходиться в повній залежності від релігійного світогляду, що культивується громадою. У цьому сенсі релігійність людини і похідна від неї релігійна діяльність залежить значною мірою також від конфесійного віровчення та інтерпретації конфесією надприродного об'єкту як релігійного ідеалу. Конфесійна віроповчальна система, впливаючи на свідомість


548


Роздіч IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


особи, також значною мірою визначає її світогляд. Накопичуючись, вона не лише усвідомлюється, але й індивідуально переживається.

В такий спосіб різні події життя оцінюються особою не лише з позиції власного релігійного досвіду, який вона набуває, безпосередньо спілкуючись із сформованим в її свідомості надприродним об'єктом, але й водночас структурується навколо засвоєних нею загальноконфесійних ідей. Увесь життєвий досвід формується не лише навколо особистого релігійного досвіду, а й навколо віроповчальної інформації. У свою чергу це зумовлює й загальний характер її релігійного життя як релігійного діяння.

Отже, релігійне життя неодмінно передбачає релігійну практику як активну діяльність віруючого, у процесі якої (практики) останній здійснює перенесення релігійних ідей у своє повсякдення, впроваджує їх спочатку на особистісному буттєвому рівні, а згодом переносить і на соціальне середовище.

7. Релігійна громада - первинний осередок життя віруючих

Громада являє собою первинне об'єднання віруючих, які належать до певного релігійного напрямку. Релігійних індивідів об'єднує в громаду насамперед спільне визнання культивованого й поширюваного ними віровчення. Будучи добровільним об'єднанням осіб, що бажають разом задовольняти свої релігійні потреби, громада організаційно й структурно формується в безпосередній залежності від тих релігійно-доктринальних положень, які спільно сповідують члени цієї спільноти і бажають бути об'єднаними.

Організаційні типи громад. Обстоюване членами місцевої громади віровчення визначає тип організаційної структури громади. При наявності центрального органу керівництва релігійного напрямку ця громада як добровільне об'єднання його послідовників мусить визнавати верховенство його над собою. З часу свого створення така громада автоматично включається до загальної системи і структури певної конфесії, а відтак займає лише відносно автономний статус в її межах, оскільки ідеологічно, організаційно, матеріально, фінансово є їй підзвітною і залежною, тобто формально є релігійною одиницею чи первинною релігійною інстанцією.

Схема подібної субординації в рамках конкретної релігійної організації, як правило, не існує поза інститутом професійних священнослужителів. В межах конкретної загально-релігійної установи останній передбачає встановлення системи чіткої ієрархії, наявність якої впроваджує на рівні місцевих громад поділ на професійних священнослужителів і простих віруючих чи, розуміючи це в контексті віровчення окремих християнських конфесій, на клір і мирян.

В свою чергу подібна ієрархічна будова, беручи початок на рівні окремої місцевої громади з певного священнослужителя як її лідера, певною мірою


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


549


виправдана, оскільки забезпечує, по-перше, на місцевому рівні чітку підпорядкованість кожного члена громади лідеру, пастору чи керівнику, а, по-друге, на рівні усієї конфесії забезпечує підпорядкованість кожної окремої місцевої громади центральному керівному органу, встановлюючи відтак цілковитий контроль центру над окремими місцевими громадами. Як правило, громади ієрархічного типу обстоюють ідею підпорядкованості також однієї громади щодо іншої. Останнє дуже чітко спостерігається у організаційних схемах ряду традиційних християнських конфесій.

Зауважимо принагідно, що ієрархічний тип громад, будучи направленим в першу чергу на підпорядкованість і контроль місцевого релігійного осередку з боку центру, серед ряду традиційних християнських конфесій подекуди зумовлює те, що чисельний склад членів таких громад є помітно різним. Має місце нестабільність у відвідуванні окремими членами тих богослужбових заходів, які проводить громада, що засвідчує досить низький рівень їхньої релігійної самосвідомості.

Подібна ситуація має своє пояснення. Так, віддаленість мирян від лідера, що детермінована згаданим ієрархічним поділом, на місцевому рівні подекуди призводить до того, що лідер перестає бути відкритим для кожного члена. Він по суті ізолюється від виконання своєї безпосередньої роботи - бути "пастирем", проповідником релігійного вчення кожному членові громади, провісником віроповчальних положень. Подібна ситуація постає й тоді, коли лідер громади концентрує увагу лише на обрядовій відправі, проведенні лише суто культово-обрядових заходів, занедбуючи безпосередню щиросердечну роботу з конкретною людиною, не працює на рівні її душі, не є душпастирем. Непоодинокими випадками серед професійного духівництва є й ставлення до власного положення на рівні громади лише як до одного із способів власного заробітку. Відтак суто матеріальна зацікавленість окремих священнослужителів помітно акцентується лише на формальному виконанні своїх обов'язків, що, зрештою, позначається на загальному релігійному стані громади. Значна частина парафіян залишаються тоді елементарно необізнаною з головними концептами віровчення, не знає текстів Святого Письма, не розуміє сакрального змісту літургійних дій, не усвідомлює моральних настанов релігії. Іншими словами, в ряді конфесій інститут професійних священнослужителів неспроможний забезпечити головне - світоглядні і душевні запити релігійного індивіда. Це в свою чергу, маючи на увазі нестабільність, надмірну плинність членства громади, призводить до того, що зрештою релігійний індивід перестає ідентифікувати себе з громадою, бо ж в його уяві громада асоціюється з окремими священнослужителями і їхніми вчинками.

Таким чином, окремі громади ієрархічного типу впливають на буденну свідомість своїх членів лише відносно, а відтак не є здатними виступати формотворчим фактором і ферментом відтворення їх релігійної свідомості.


550


Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


Релігійна свідомість віруючих, що належать до подібного типу громад, функціонує лише на обрядово-ритуальному рівні.

Другий тип релігійної громади є кардинально протилежним щодо першого - ієрархічного. Організаційна схема громади цього типу має свою специфіку. Насамперед вони є самокеруючими, тобто цілком автономними, оскільки все керівництво здійснюється тут лише на рівні місцевої громади. Це само собою вже виключає належність чи підпорядкованість останньої якомусь вищому центру чи якійсь надгромаді. Громади цього типу не є такими однорідними, як ієрархічного типу. Очолювати їх може спеціальна рада, до якої входить обрана загальними зборами громади певна кількість вірних, як правило, члени із числа чоловіків, яким спільнота доручає здійснювати ідейно-теоретичне й організаційне керівництво. Такі громади, зрозуміло, не можуть мати якогось одного лідера. Право здійснювати богослужіння, проповідувати перед громадою, проводити молитовні зібрання переходить часом від одного члена ради до іншого згідно встановленого графіку. Як правило, подібна структура притаманна ряду неохристиянських і неоорієнталістських громад.

Зауважимо принагідно, що навіть місіонер, який започатковує ту чи іншу громаду, має право лише перший час очолювати її (бути її лідером), і лише до того етапу, коли в громаді виокремлюється декілька (щонайменше два, окрім нього) вірних, які вірно і вміло витлумачують віровчення, здобувають навички проводити богослужіння, здійснювати обряди. Разом з місіонером вони створюють раду, до якої з часом й переходить загальне керівництво громадою.

Подібне первинне об'єднання певної конфесії на автономних засадах входить до її загальної організаційної структури, яка об'єднує між собою аналогічні громади. Ця структура існує на рівні співпраці незалежних місцевих громад між собою. Члени ради чи пресвітери однієї громади не мають при цьому ніякої влади над іншою.

Окрім громад з колегіальним керівництвом цей тип релігійних спільнот має й інший характер свого інституювання. Очолювати громаду може один лідер, якому місіонер чи члени спільноти доручили всю відповідальність за її життя, а також право здійснювати богослужбові дії. Такий лідер не обов'язково має бути професійним священнослужителем, але він вправі розраховувати на фінансове утримання за рахунок коштів громади.

Релігійні громади, незалежно від того, до якого типу організації вони належать - ієрархічного чи демократичного, можуть дробитися на підгромади -гуртки чи групи, що налічують в своєму складі лише декількох осіб (щонайменше чотири). Так, місцева громада Свідків Єгови складається з декількох "гуртків" з вивчення богослужбової літератури і Святого Письма. Очолює кожну з таких підгруп призначений керівником громади лідер. Окремі місцеві громади Церкви Христа, переважно так званого "Бостонського руху", також поділяються на окремі групи і "зони". Групи складаються переважно з


Тема 19, Релігійність - форма буття релігії


551


чотирьох осіб. Декілька таких "четвірок" об'єднані в так звану "зону", керує якою призначений пастором громади конкретний лідер. Зрештою, всі "зони" підпорядковуються лідеру місцевої церкви. Зрозуміло, що число "четвірок" і "зон" залежить від загального числа вірних громади. Метою діяльності "четвірок" є не лише вивчення Біблії, але й щоденний особистий звіт лідеру кожного з групи.

Поділ місцевої громади на окремі групи чи гуртки передбачає розв'язання одного завдання - налагодити безпосередній контакт із кожним членом громади. Відтак, постійно визначаючи стан його особистої релігійної підготовки, особистого позацерковного життя, можна здійснювати сталий контроль за його свідомістю.

Коли порівнювати ієрархічний тип громади з позаієрархічним, то організаційна схема останнього дає можливість налагодити безпосереднє спілкування вірних повсякчас, а не тільки під час богослужіння, яке, до того ж, не зводиться лише до виконання обумовленого віровченням церемоніалу. Так,, в чин відправлення служби поставлені різні богослужбові заходи, зокрема такі як і заняття з вивчення священних текстів й історії конфесії, проведення групових молитов, молодіжних вечорів, вечорів духовної музики тощо.

Отже, тип громади визначає характер, рівень і якість зв'язку особи з релігійною організацією. Значний вплив на це має конфесійна належність спільноти. Так, наприклад, цей зв'язок в громадах православних чи католиків є значно слабший, аніж в протестантських чи неохристиянських.

Так чи інакше, але саме місцеві громади, як клітинки тіла конкретної релігійної організації, створюють на місцях ту атмосферу, від якої залежить не лише загальнорелігійна, а й безпосередньо громадська думка про конфесію й обстоюване нею віровчення.

Релігійна діяльність громади. Першочерговим завданням місцевих громад є насамперед виконання місіонерського обов'язку. Власне будь-яка релігія, незважаючи на теперішню багаточисельність членів, колись започатковувалася й розповсюджувалася з рівня окремої громади. Сама ж ідея місіонерства є одним із головних положень будь-якого релігійного віровчення, а відтак стоїть наріжним каменем діяльності кожної громади й зобов'язує до конкретної дії кожного її члена.

В більшості релігійних громад до місіонерської справи причетні усі їх члени, оскільки сумлінне чи несумлінне виконання цього обов'язку свідчить про вірність чи невірність окремого релігійного індивіда пропагованому громадою чи загалом конфесією, до якої вона належить, віровченню. Місіонерська діяльність є своєрідним еталоном глибини релігійних переконань особи, її самовідданості й служіння релігійному ідеалу.

Місіонерська діяльність громади взаємопов'язана з рівнем релігійної самосвідомості кожного її члена, адже місіонерство, яке покладається


552                               Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

керівництвом Церкви на громади, саме по собі означає, що місіонерами мусять ставати окремі, якщо не всі члени громади. В свою чергу це зумовлює те, що громада мусить культивувати у вірних необхідні риси і здібності для цієї дії. Впливаючи на рівень релігійної свідомості індивіда, слід піднести його самосвідомість до такого рівня, коли вірний сам забажає брати участь у розповсюдженні релігійності, тобто усвідомить покладену на нього відповідальність за відтворення обстоюваних громадою релігійних ідей в суспільстві.

Досвід засвідчує, що плідна місіонерська робота здійснюється тими членами релігійних спільнот, які належать до згуртованих громад, тобто тих, що об'єднують в своєму членстві релігійно свідомих, вірних щодо віровчення членів. Це по-перше.

По-друге, в обов'язок окремих релігійних громад входить обов'язкова доброчинна діяльність, оскільки одними з головних положень доктрини стоять ідеї милосердя, співчуття, любові до ближнього. Відзначимо, що саме виконання цього віроповчального моменту найбільш повно і глибоко характеризує релігійний спектр тих парадигм, які культивує громада.

Таким чином, саме релігійна громада є основною ланкою діяльності релігійних організацій, важливим компонентом релігійного середовища, оскільки саме вона відповідає, з одного боку, за вплив віровчення на свідомість конкретного індивіда. Маємо на увазі те, що вплив на особу, виховання в індивіда релігійного світогляду відбувається на рівні громади, до якої він належить, що, зрештою, позначається на загальному рівні релігійної активності організації. З іншого ж боку, вплив віровчення, обстоюваного громадою в кінцевому підсумку позначається й на тому, якою, власне, є чи що собою являє та чи інша релігійна організація і культивоване нею віровчення.

Отже, громада в першу чергу визначає сам характер зв'язку особи з релігійною організацією. Зауважимо принагідно, що вплив на індивіда особливо великий в тій громаді, яка налічує відносно небагато членів, але які є вірними послідовниками обстоюваного нею релігійного вчення. В свою чергу це породжує необхідну атмосферу для впливу на новонаверненого, виховання в нього необхідних якостей і рис.

Спостереження свідчать, що саме згуртовані громади помітно впливають на свідомість, формують загальну релігійну громадську думку про релігійну організацію, є фактором відтворення релігійності.

Визначення механізму поширення тих чи інших релігійних ідей у суспільстві, дослідження їхнього впливу на особу неминуче приводить нас до усвідомлення того факту, що найактивнішу роль відіграє у цьому процесі саме місцева громада як первинний осередок інституційної структури певної конфесії, течії, об'єднання послідовників певного релігійного віровчення.


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


553


Контрольні завдання і запитання

1. В якому співвідношенні знаходяться релігія і релігійність?

2. Розкрийте структуру релігійності.

3. Як мотивує особистість свою релігійність?

4. Назвіть критерії релігійності.

5. В чому полягає специфіка релігійної духовності?

6. Розкрийте особливість релігійного життя як певного виду діяння.

7. Яку роль відіграє релігійна громада в житті віруючої особистості?

Тематика рефератів

1. Релігійність як буття релігії.

2. Складові компоненти релігійності.

3. Мотиви релігійності особистості.

4. Система критеріїв релігійності.

5. Релігійна духовність: природа і структура.

6. Релігійна громада в житті віруючої особистості.

7. Особливості релігійної духовності українця.

Рекомендована література

1. Мартинетти Д. Человек. Бог. Вселенная. - М, 1994.

2. Ни В. Духовный человек. - Чикаго, 1984.

3. Писманик М.Г. Индивидуальная религиозность. - М., 1989.

4. Принс Д. Вера как образ жизни. - М., 1993.

5. Рогозин П. Существует ли загробная жизнь. - М., 1989.

6. Франк С. Духовные основы общества. - М., 1992.

7. Християнство і духовність. - К., 1998.

8. Християнство і особа. - Київ-Тернопіль, 2000.

9. Хэтчер У. Понятие духовности. - К., 1992.

 

10. Человек и христианское мировоззрение.- Симферополь, 1996-2000.

11. Черній А. Онтологія духовності. - К., 1996.

12. Ярмусь С. Духовність українського народу. - Вінніпег, 1983.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 504; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!