Контрольні завдання і запитання. 1. Назвіть психологічні корені релігії та релігійності.



1. Назвіть психологічні корені релігії та релігійності.

2. В чому особливість релігійних переживань?

3. В чому суть релігійного досвіду?

4. Яке місце займає віра в релігійності особи?

5. Які психологічні функції виконує релігія?

6. Як впливає релігія на психічне здоров'я особи?

Тематика рефератів

1. Об'єктивне і суб'єктивне в релігійних переживаннях.

2. Типологія релігійного досвіду.

3. Природа релігійної віри.

4. Психологічні функції релігії.

5. Релігія і психічне життя особи.

Рекомендована література

1. Джемс У. Многообразие религиозного опыта. - М., 1910.

2. Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности.- К., 1986.

3. Попова М.А. Критика психологической апологии религии.- М., 1972.

4. Самыгин СИ., Нечипуренко В.И., Полонская И.Н. Религиоведение: социология и психология релииги. - Ростов-на-Дону, 1996.

5. Угринович Д.И. Психология религии. - М, 1968.

6. Фрейд 3. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов.- М„ 1989.

7. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. - М, 1989.

8. Элиаде М. Священное и мирское. - М, 1994.


ТЕМА XIX РЕЛІГІЙНІСТЬ - ФОРМА БУТТЯ РЕЛІГІЇ

Одним з найважливіших аспектів концептуально-категоріального аналізу релігійного феномену є операційна інтерпретація поняття "релігійність", а у зв'язку з цим - розгляд співвідношення понять "релігія" і "релігійність".

1. Співвідношення понять "релігія" і "релігійність"

Відомі чисельні тлумачення поняття "релігія". Відрізняються вони за змістом, формою, обсягом. За своєю суттю вони були близькими, аналогічними чи діаметрально-протилежними, навіть антагоністичними. Релігія розглядалась як форма суспільної свідомості, як світогляд, як світовідчуття, як спотворене суб'єктивно-фантастичне відображення об'єктивної реальності, як специфічне відношення до трансцендентного і надприродного та пов'язана з ним система відносин, як спілкування з божественним світом, як входження до трансцендентного, як вступ у сферу священного буття.

Проте за цією строкатою палітрою характеристик релігії завжди, відкрито чи завуальовано, була помітна її головна специфічна ознака, яка полягає в тому, що в актах безпосереднього душевного переживання, зокрема віри, людині відкривається недоступне для розуму надприродне, божественне Начало, джерело всього сущого. Тут виокремлюється той особливий показник, що визначає релігію як специфічне практично-духовне відношення людини до світу, опанування ним і реалізація себе в ньому шляхом прилучення до тканини священного.

Таким чином, релігія є феномен соціальний (бо вона виникає, розвивається і функціонує в суспільстві). Водночас релігія - це й феномен особистісний (бо сприймається вона на індивідуальному рівні буття, фільтрується через призму свідомості конкретного індивіда).

Релігія виступає одночасно як соціальна підсистема і як самостійна система з цілісною структурою, ядро якої складають ідеї, погляди, уявлення, цінності, відповідна поведінка, специфічні дії (культ), що виходять за межі соціального простору і відносяться до трансцендентного.

Однак релігія, сама по собі, є всього лише абстракція сущого як потенційної можливості буття людини. "Вона дає лише ідеальну форму, лише тінь того, що являє собою дійсне конкретне релігійне життя" (Е.Кассірер). Власне, людина має справу не з самою релігією, а з певною системою релігійних відносин, характерних для того чи іншого суспільства за відповідних історичних умов. Отже, релігія, будучи за своєю природою певною потенцією, знаходить свій вияв і актуалізацію в релігійних відносинах. Через релігійні відносини вона


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


521


постає дійсним буттям, існуванням.

Композиція релігії і релігійних відносин обмежена параметрами одиничного, особистісного й кінечного. Існування завжди індивідуальне, а його центром є особа як самодіюча духовна субстанція, носій індивідуальної свідомості, що наділяє суще смислом буття. І тут виникає необхідність введення нового поняття, яке, власне, і було б критерієм релігії. Цим поняттям є "релігійність". Вона на відміну від релігії, яка має об'єктивний характер, за своєю суттю є проявом суб'єкта. Релігійність притаманна певному суб'єкту, в ролі якого постає людина (індивід, група, колектив, нація, людство).

Залежно від того, під яким кутом зору розглядалася релігія, на яких аспектах - особистісних чи соціальних - зосереджувались дослідники при вивченні релігійного феномену, так і витлумачувалося поняття "релігійність". А оскільки немає чіткого й одностайного визначення поняття "релігія", то немає також і чіткого визначення поняття "релігійність".

Одні дослідники терміном "релігійність" позначають деяку властивість особи, яка виражає її релігійне спрямування, певну індивідуальну чи колективну якість, що є конкретним проявом релігії в індивідуальній або колективній свідомості.

Інші в релігійності вбачають певний душевний, психічний стан окремих індивідів, груп чи спільнот, характерною ознакою яких є віра в надприродне і відправляння релігійного культу. Характеризували вони релігійність як таку індивідуальну або спільнотну соціальну якість, що виражалась в сукупності релігійних властивостей, притаманних індивіду чи спільноті. Існування релігійності поєднували із знаннями про релігію, використовуючи які можна брати участь у певній релігійній діяльності.

Можна визначити релігійність, зосередивши увагу на об'єктивному або суб'єктивному аспекті релігії. У першому випадку релігійність буде розглядатися як вплив релігії на свідомість і поведінку індивідів та спільнот, а в другому - як специфічний стан свідомості і поведінки індивіда й спільноти.

Проте всі ці дефініції, взяті окремо, не дають можливості повноцінного розуміння поняття релігійності. Для більш глибокого обґрунтування цього явища дані визначення необхідно розглядати в сукупності, поєднуючи, співставляючи й аналізуючи взаємозалежності їх структурних елементів. Це в свою чергу дає можливість чіткіше визначити гносеологічну і соціально-психологічну сутність релігійності.

Релігійність - передусім є конкретизацією зв'язку з трансцендентним, надприродним, яка має психічну сутність і реалізується в свідомості індивідів, але водночас виходить своїм змістом за межі індивідуальної свідомості. В такий спосіб вона поєднує внутрішньо-психічний і зовнішньо-символічний вияв релігії.

Релігія, по-перше, складається з низки психічних елементів (ідей, уявлень, поглядів, почуттів, переживань, тощо) і, по-друге, з низки символів (молитов,


522


Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


жертв, ікон, священних речей, обрядів тощо), що об'єктивують ці психічні елементи. На думку Е.Дюркгейма, релігійні явища поділяються на дві основні категорії - вірування і обряди. Перші являють собою стани свідомості і складаються з уявлень, другі - це певні способи дії, що відповідають першим.

Сама по собі релігія є таким самобуттям, яке шляхом об'єктивації в релігійності набуває чуттєвих форм. Інакше кажучи, в релігійності втілюється і через неї об'єктивується релігія. Категорія "релігія" відображає феномен релігії як "цілісність, тотальність, тобто як такий предмет, у кожній з частин якого є ціле" (Б.Лобовик). А релігійність - це спосіб засвоєння цієї цілісності і освоєння відношень та зв'язків релігійного комплексу. Отже, релігійність - це суб'єктивний, конкретний вияв релігії в індивідуальній чи колективній свідомості. Під нею слід розуміти такий якісний вияв релігійної свідомості, що вказує на певну ступінь зв'язку і приналежності індивіда до надприродного, потойбічного, трансцендентного, який сформувався на основі пережитого релігійного досвіду і реалізується в релігійній діяльності.

Як бачимо, поняття "релігія" і "релігійність" взаємопов'язані і співвідносні. Релігія - поняття абстрактне, надіндивідне. Вона опредмечується в свідомості і поведінці окремих індивідів, які складають певну релігійну спільноту. Власне саме цей процес опредмечення релігії і є виявом релігійності.

Відтак, теоретичний і емпіричний аналіз релігійності є важливою методологічною передумовою дослідження самого феномену релігії.

Компоненти релігійності

Залежно від способу розгляду релігійності, її елементами можуть виокремлюватись різні складові. Ними можуть бути спонуки, враження, почуття, переживання, думки, а також ідеї, переконання, цінності, установки, стереотипи тощо. Всі вони повинні відноситись до трансцендентного, надприродного, божественного.

Релігійність - багатоструктурна й багаторівнева система, в якій можна виокремити взаємопоєднані і взаємодіючі складові, які, в свою чергу, мають власну структуру, а тому можуть розглядатися як підсистеми більшої системи. Відтак в ролі основних компонентів релігійності доцільно використовувати ці функціональні системи.

Виходячи із складної структури релігії як форми суспільної свідомості, ми вважаємо правомірним виділення в релігійності насамперед таких її значимих компонентів, як релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійне світоставлення, які подеколи ще називають віроповчальною, соціально-психологічною та обрядово-побутовою релігійністю. Релігійне світорозуміння постає як сукупність поглядів і уявлень віруючого про світ у цілому і про своє


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


523


місце у ньому.

Особистий життєвий досвід віруючого, засвоєні ним під час навчання або під впливом культурно-освітньої роботи елементи наукових знань позначаються на його розумінні надприродного, різноманітних релігійних догм, повчань, заповідей - всього комплексу релігійного вчення тієї чи іншої конфесії. Релігійне світорозуміння сучасного віруючого включає в себе не лише релігійні уявлення, а й цілий ряд містичне осмислених раціоналістичних ідей і повідомлень про досягнення сучасної науки, різноманіття знань, що грунтуються на суспільному і власному досвіді індивіда. Всі ці елементи релігійного мислення досить тісно взаємопов'язані в голові віруючого.

Залежно від ступеня і форми прояви релігійності, соціальних умов, освіти, життєвого досвіду, віруюча людина або повністю поділяє картину світу і принципи земного життя, які проповідують богослови тієї конфесії, до якої вона належить, або ж допускають деякі елементи наукових пояснень певних явищ і процесів навколишнього світу, зберігаючи водночас релігійні погляди на інші.

Відтак релігійне світорозуміння постає як порівняно рухомий компонент загальної релігійності, який виражає ступінь обізнаності й відданості віруючого основним догматам певної релігійної системи, а також відображає зміни релігійних уявлень віруючого, що відбуваються під впливом безпосередніх умов його життя, зростання культурно-освітнього рівня.

В релігійному світовідчутті віруючого поєднується сукупність тих психічних процесів, які супроводжують переживання ним об'єкта своєї віри, а також містифіковані сприйняття об'єктивних умов свого особистого буття. При цьому слід зазначити, що ступінь впливу релігійної психології на динаміку почуттів та емоцій кожного віруючого залежить від його індивідуальних особливостей (зокрема типу нервової системи, освіченості, культурності), а також від тих суспільних умов, в яких протікає його життя.

Обрядово-побутова релігійність являє собою найбільш консервативний компонент в системі значимих проявів релігійності. Для більшості віруючих релігія тепер виступає не як система поглядів, а як сукупність певних релігійно-значимих дій, зумовлене релігійністю світоставлення. Останнє знаходить свій вияв в усвідомленому чи неусвідомленому (традиційному) виконанні віруючим тих чи інших релігійних обрядів, у дотриманні ним релігійних звичаїв, що пов'язані із його дозвіллям, у відзначенні в релігійних формах важливих моментів у своєму особистому чи громадському житті. Обрядово-побутова релігійність виражає релігію у "знятому" вигляді, як сукупність певних релігійно-значимих дій, матеріалізовану в символічних формах духовність віруючого.

Не слід ототожнювати релігійний культ з обрядово-побутовою релігійністю віруючого. Це - різні поняття. Якщо релігійний культ включає в себе певну систему обрядових дій, які характерні для тієї чи іншої релігійної системи і в принципі відрізняє її від інших конфесій, то обрядово-побутова


524


Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


релігійність являє собою сукупність побутуючої серед віруючих обрядової практики, що включає в себе не лише ряд офіційних культових приписів своєї для нього релігії, а і деякі елементи обрядової практики тих релігійних систем, що вже історично зжили себе, або ж запозичення із суміжних релігійних течій. Справжня релігійність проявляється тоді, коли релігійна віра виступає мотивом вчинків, поведінки людей. Обрядово-побутова релігійність і є саме такою поведінкою, яка має суплементарний характер, виступає як звично-автоматична і нормативна релігійна поведінка, що виконує в житті віруючого страхувальну або емоційно-розрядкову функцію.

Таким чином, релігійність являє собою цілісність тісно пов'язаних між собою компонентів - елементів аналізу релігійних явищ, процесів тощо, які в своїй сукупності утворюють органічну єдність. В межах буттєвого функціонування релігії схематично релігійність можна зобразити як єдність трьох функціональних систем: 1) релігійних відносин; 2) релігійного середовища; 3) релігійної діяльності. Саме в межах цієї єдності й існує релігійність як форма буття релігії.

Найважливішим компонентом релігійності, індикатором, що визначає релігійну спільноту як цілісний організм, а особу - як релігійну істоту, є релігійні відносини. Вони є системним утворенням зі своєрідним набором істотних характеристик, що відрізняються багаторівневою структурою. Релігійні відносини розгортаються у трьох основних площинах: Людина - Бог, Дух -Плоть, Людина - Людина.

Релігійні відносини (зв'язки, взаємодії, опосередкування) за своєю природою є, насамперед, суспільними, але в той же час виходять за межі соціуму. Якщо суспільні відносини виникають і функціонують передусім як відносини між людьми, то релігійні відносини, крім того, апелюють до трансцендентного, їхнім основним моментом є відношення "Людина - Бог", а стрижнем -боговшанування як визнання і вияв особою віруючого своєї безумовної залежності від Бога та відданості Йому.

Однак, релігійні відносини не можуть локалізуватися тільки в одній релігійній сфері; вони знаходять свій вияв і в інших галузях людської життєдіяльності (економічній, політичній, культурній, сімейно-побутовій тощо). Взаємодіючи зі структурними компонентами суспільних відносин, релігійні відносини не тільки обумовлюються ними, але й, з іншого боку постають вже як умова їхнього подальшого розвитку.

Релігійні відносини складаються між релігійними суб'єктами в процесі їх діяльності на основі і з приводу задоволення релігійних потреб та інтересів. Релігійні потреби належать до духовних потреб, але водночас мають свою специфіку. Це - передусім потреба в спілкуванні з надприродними силами, викликана невідповідністю між зовнішніми і внутрішніми умовами буття релігійного суб'єкта. Задоволення цієї потреби веде до наповнення життя


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


525


суб'єкта новим смислом. Релігійні потреби ґрунтуються на вірі, впевненості, переконаності в існуванні особливих зворотних взаємодій між віруючим і надприродним, що відбуваються завдяки відповідним культовим діям. Проте релігійні потреби не можна повністю звести тільки до культового елементу, бо реалізація релігійних відносин задовольняє багато таких потреб людини, які безпосередньо до релігійних віднести не можна, зокрема світоглядні, моральні, естетичні, пізнавальні, потреби у спілкуванні, втісі та багато інших. Віруюча людина задовольняє свої духовні, психологічні і соціальні потреби в першу чергу через реалізацію своїх релігійних потреб. Якщо релігійні потреби залишились не задоволеними, то теж саме можна сказати і про всі інші потреби, бо перші щодо них є визначальними. Щоб реалізуватися, релігійні потреби мають бути осмислені людиною. Усвідомлення їх призводить до появи релігійного інтересу, який пов'язує внутрішній та зовнішній світ віруючого індивіда.

Найсуттєвішими підвалинами релігійних відносин є ланки взаємозв'язку "Душа - Тіло", "Дух - Плоть". Саме в площині духовно-тілесного взаємопроникнення розгортається дія релігійних відносин, до того ж провідна роль тут належить душі. В такому ракурсі людина постає вже як ідеальна автономна самоцінність, самосвідомість, фрагмент абсолютної особи Бога. Або ж, залежно від варіативності релігійних відносин, їх конкретно-ситуативного стану, вона може набрати рис божества чи навіть піднятися до рангу Бога.

Сутнісним атрибутом релігійності є ідея безсмертя, потойбічного буття, різноманітність форм індивідуального життя після смерті. Даний факт наука не в змозі верифікувати чи фальсифікувати. Але й релігія також не може довести чи спростувати догмат про існування душі після тілесної смерті. Тому відповідь на це питання залишається справою віри кожного індивіда і залежить від того, вірить чи не вірить він сам. Саме феномен віри розміщується в основі конструкції релігійних відносин, що отримали статус предметності, безпосередньої даності, організованої цілісності.

Одним із найважливіших аспектів релігійності є почуття залежності, що пронизує і забарвлює стосунки віруючої особи і надприродного. Релігійні відносини можуть моделювати державні, правові, сімейні, моральні та ін. відносини. Це може виявлятися як щодо надприродного, трансцендентного, так і у взаємозв'язках між окремими віруючими чи релігійними спільнотами.

Спеціальне дослідження по цій темі провів єпископ англіканської церкви Ян Т.Рамсей. Відшукавши типові моделі біблійних висловлювань про Бога, він виокремлює з них такі: сімейну (батько, мати, чоловік, друг); виробничу (рибалка, пастух, сіяч, торгівець, лікар, годувальниця); соціальну (цар, суддя, воїн).

Хоча релігійні відносини і виявляються в доктринальних, символічних, культових та соціальних формах, вони, однак, не зводяться ні до однієї з цих форм чи їх сукупності.


526


Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


Релігійні відносини передусім - це діалог, що розгортається в особистісному спілкуванні людини з Богом. В основі всіх об'єктивних форм їх прояву є безпосередній дотик людини до божества, що в релігійній свідомості, релігійному світовідчутті сприймається як іманентно притаманне дійсності.

Особа, яка є активним учасником релігійних відносин і носієм релігійного зв'язку, створює специфічне місцебуття, що робить можливим її вступ до певної релігійної конструкції. Це місцебуття або релігійне середовище є відбитком взаємозалежності індивіда і трансцендентного. В ньому відбувається становлення, розвиток, функціонування релігійних відносин, забезпечується взаємозв'язок людини з Богом. Релігійні відносини входять до внутрішньої структури особи, засвоюються нею й утворюють її сутність. Вони стають субстанційним центром, серцевиною особи, зосередженням її особистісних якостей, в результаті чого релігійність входить в її інтимний зміст, визначає її аксіологічну спрямованість.

Слід розрізняти релігійне та соціальне середовища. Це дві самостійні інерційні системи, полем функціонування яких є відмінні для кожного з них просторовочасові межі. Але вони мають спільну точку перетину - особу, яка є відправним началом сущого, проектом людського буття і смислу. Завдяки цьому ці середовища можуть взаємопереходити одне в одне.

Вступ особи до релігійного середовища є своєрідною рефлексією щодо розірваності людського буття, намаганням подолати відчуття своєї залежності від природних сил, суспільних інституцій, соціальних негараздів, фатуму, бажанням зберегти позитивний сенс буття, усунути протиріччя життя і смерті. Особистісне життя наповнюється новими смислами, набирає нових якостей. Середовище особи перестає бути обмеженим соціально-географічними рамками. З'являється нова його складова - потойбіччя, яке стає реальним полем діяльності індивіда.

Структурно в релігійному середовищі можна виокремити релігійне макро-і мікросередовище. Релігійне макросередовище є система взаємної залежності індивідів, яка грунтується на релігійних відношеннях й функціонує у тандемі "особа - релігійна спільнота". Особа є об'єктом детермінації релігійного макросередовища лише тією мірою, якою вона включена до його підсистем -релігійних спільнот, що мають свої специфічні потреби та інтереси, реалізація яких відбувається завдяки релігійній діяльності окремих індивідів. Релігійна спільнота, до якої належить особа, визначає напрямки (суспільну або індивідуальну користь чи шкідливість) та рівень її діяльності (здійснення її в межах певних норм або своєрідну "наднормальність"). Таким чином, релігійне макросередовище є зовнішньою детермінантою індивідуальної релігійності.

Одночасно в процесі своєї діяльності віруюча особа відчужує нашарування суспільних відносин і входить у сферу "чистих" релігійних відносин, суб'єктами яких постають Бог і особистість віруючого. Остання виокремлює себе із зовнішнього світу, протиставляє себе йому і створює свій внутрішній світ -


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії


527


релігійне мікросередовище ("Я - Бог") як вищу духовну реальність, трансцендентне буття, що виходить за рамки раціонального. Особа набуває відчуття належності до нового виміру. Відбувається "трансформація в самому особистісному сприйнятті буття. Божественне середовище відкривається... як зміна глибинного буття речей" (Тейяр'де Шарден). Бог, який має здатність проникати всюди, локалізується в серці віруючого і керує особою у всьому, що стосується мислення, почуття та діяльності. Отже, внутрішньою детермінантою індивідуальної релігійності є релігійне мікросередовище.

Для людини, яка увійшла до релігійного середовища, прилучилась до трансцендентного, провідним видом життєдіяльності стає релігійна діяльність, яку можна визначити як духовно-практичне опанування світу віруючим індивідом.

Головне суспільне призначення релігії полягає в збереженні культури і життєвого досвіду людства. Засобом цього збереження і є релігійна діяльність. Цим пояснюється поліфункціональність релігійної діяльності. Все це обумовлює необхідність і цінність релігії для всіх етапів історичного розвитку людства. В системі суспільної діяльності майже кожній з функцій релігійної діяльності (пізнавальна, виховна, інформативна, комунікативна та ін.) можна відшукати аналоги: наукове пізнання, педагогіка, спілкування, праця та ін. Релігія повністю не заміняє жодну із зазначених форм суспільної діяльності людини, оскільки вона відновлює, моделює цю діяльність специфічно.

Традиційно в соціології релігії виділяють культовий і позакультовий види релігійної діяльності. Під культовим видом розуміється сукупність відповідних дій, що пов'язані з надприродним (богослужіння, молитви, магічні дії, ритуали тощо). В позакультовій релігійній діяльності забезпечується функціонування релігійних організацій (духовна сфера - продукування, обґрунтування, систематизація релігійних ідей; практична сфера - поширення релігійних ідей, доброчинна, релігійно-виховна та ін. діяльності в системі релігійних організацій).

Проте такий розподіл релігійної діяльності не є досить вдалим у застосуванні його до філософії релігії, яка має осягнути релігійний феномен у всій його цілісності, сукупності, тотальності взаємозв'язків і відношень. Культовий елемент можна простежити і в позакультових формах релігійної діяльності. А якщо агентом дії є особа віруюча, то й будь-який вид її діяльності можна вважати релігійним, адже вона детермінується актом віри, зв'язком з трансцендентним, надприродним, Божественною волею тощо.

Релігійна діяльність - особливий вид цілеспрямованої, чуттєво-предметної діяльності людини, зміст якої полягає у засвоєнні і збереженні інваріантності релігійних відносин. Якщо суспільна діяльність спрямована на перетворення природного середовища і соціальної дійсності у відповідності з інтересами і потребами людини, то релігійна діяльність забезпечує підпорядкування цілей, інтересів і потреб людини певній системі релігійних відносин.


528                               Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Таким чином, релігійність складна цілісна динамічна система. її основними компонентами є релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття і релігійне світоставлення, зокрема, релігійні відносини, релігійне Середовище, релігійна діяльність. Вони виконують визначені їм функції і вступають між собою в певні координаційні й субординаційні зв'язки.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 254;