Культова особливість як основа конфесійної диференціації
Конфесійна диференціація може відбуватися на двох рівнях: внутрішньому (внутрішньоконфесійний поділ на Церкви, деномінації чи секти) та зовнішньому (віросповідний поділ). Механізм її формування надзвичайно складний і в ньому задіяні всі складові релігійного комплексу. Проте, при детальному розгляді останнього, спостерігається диференціація ролі його складових у формуванні особливостей міжконфесійного та внутрішньоконфесійного поділу. І в першому, і в другому випадку домінує обрядово-культова сфера. Саме культ зримо, в доступній формі виявляє для більшості віруючих відмінність між релігіями, навіть окремими Церквами однієї й тієї ж конфесії (наприклад, старообрядництва й ортодоксального православ'я). В ньому "міститься все християнське богослов'я, зібрано і викладене все, що може і повинен думати християнин про Бога і про спасіння".7
Культ в найбільш концентрованій і видимій формі відображає сутність і специфіку віровчення будь-якої релігії. Через систему відповідних дій, церковної символіки, храмового мистецтва, богослужіння, відбувається залучення віруючих до основ певного віровчення, засвоєння ними його догматичних істин. Одночасно здійснюється не просто фіксація змісту різних аспектів релігійної свідомості, а й створюється особлива атмосфера їх містичного переживання, яка передбачає задіяність цілісного духовного досвіду віруючої людини, спонукання її не тільки до знання, а й до життя у відповідності з віроповчальними установками.8 В такий спосіб сприйняття певного віровчення значною мірою залежить від того, наскільки близька для адептів чи
|
|
|
7 Православний вісник. - 1989. - № 3. - С 73. Бодак В. Релігійна обрядовість в її соціальних виявах. - К., 2000.- С. 83.
270
Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії
новонавернених обрядово-культова сфера, що супроводжує це вчення.
Справа в тому, що не існує релігії взагалі. Вона завжди конкретна -зароджується й функціонує на певній території, в певний відрізок часу, а її адептами є представники тих етносів, які проживають на цій території у даний час. Конфесія не може не впливати на цей етнос, зазнаючи, у відповідь, найсильнішого зворотнього впливу. В такий спосіб формується своєрідний етноконфесійний синкретизм, який є найголовнішою умовою успішного розвитку релігії на певній території. Головною складовою цього етноконфесійного синкретизму є етнокультовий синкретизм - органічний взаємосплав етнічних особливостей із культовими.
Відзначимо, що свої місцеві особливості релігійний культ має практично у всіх конфесіях. Водночас національний чинник відіграє одну із визначальних ролей у розвитку більшості релігійних культів. Саме він задає тон життя не тільки у православ'ї (репрезентованому національними Церквами), але, тією чи іншою мірою, у більшості релігійних течій. Розкол у 1054 році християнства на дві самостійні Церкви - вагоме тому підтвердження. Політичні інтриги й економічні інтереси головних виконавців цієї події зрештою опирались на національні та етноконфесійні чинники, що дуже яскраво проявилось у Східній церкві.
|
|
|
Розкол цей був закономірним етапом у розвитку християнства, оскільки склались два зовсім різних типи богослужбового культу - Східний (на основі еллінізму) і Західний (на основі римської культури). Кардинальна відмінність їх проявляється уже навіть у характері ієрархічної діяльності: активний на Заході -через свою діяльність добути, одержати благодать і використати її у культових діях; пасивний на Сході - залучення до богослужінь віруючих за допомогою розвинутого обряду і, через їх просту участь у ньому, одержання ними Божественної благодаті.
З плином часу роль національного чинника у релігійному культі зростає. І це - закономірний процес. Адже, з одного боку, він допомагає віруючій людині реалізувати бажання набуття особисто для себе обіцяних віровченням ідеальних цінностей. Культ для віруючого стає універсальним зреалізатором, засобом перетворення мрії у реальність, перенесення "днес" у майбуття. З іншого боку, кожна людина є членом певної етногрупи і в більшості випадків її формування як особистості проходить на основі певних етнічних особливостей. Врахування останніх культом конфесії - необхідна умова закріплення і розвитку її на даній території.
|
|
|
Релігійний культ поступово піддається онаціональненню під впливом притаманних цьому народові факторів, а саме: особливостей психології народу, його етнопсихе; особливостей світосприймання кожного народу (розуміння ним питання світотворення, місця і ролі людини у Всесвіті тощо); своєрідностей мистецтва; національних культурних традицій, обрядів і звичаїв; характерних
Тема 8. Праксеологія релігії
271
дій представників етносу і їх життєвих потреб, соціальних інтересів етносу в цілому; національної мови; внутрішньоетнічних і міжнаціональних відносин. Кожен із цих фактів робив релігійний культ оригінальним і неповторним явищем.
Постійне зростання ролі національного фактору проходить і в наш час у багатьох конфесіях. Воно пов'язане з тим, що процес етнічного формування у світі ще не скінчився. В міру становлення і розвитку національної свідомості проходить зростання національних особливостей культу тієї чи іншої конфесії, а це, в свою чергу, сприяє процесу самовизначення етносу.
|
|
|
Тому можна зробити висновок, що у кожному конкретному випадку, для певного народу і конфесії, етноконфесійні ознаки культури утворюються по-різному. Бувають випадки (наприклад, ситуація в Україні), коли країна має у своєму складі кілька етноконфесійних культурних комплексів, які тією чи іншою мірою претендують на роль її етнічного репрезента. Утворення цих комплексів може проходити на різних рівнях розвитку конфесій і, у зв'язку з цим, вони набувають різного ступеню складності свого утворення, по-різному впливають на культуру народу.
Класичним прикладом формування внутрішньоконфесійної і міжконфесійної диференціації є процес християнізації Руси-України, на основі якого утворилося Українське православ'я, що значно відрізняється від православ'я Візантійського, Грецького, Московського тощо (рівень внутрішньоконфесійного поділу) і яке стало основою збереження міжконфесійної диференціації, наприклад, незлиття з католиками у греко-католицизмі. Християнізація Руси-України відбувалася за такими напрямками:
а) Злиття язичницьких свят і обрядів з православними, що проявлялось у такій модифікації свят, коли православна догматика слугувала засобом змістовного з'ясування і збереження язичницької обрядової практики. Наприклад, в Україні величезної популярності набуває культ Покрови Богородиці. Свято Покрови - 1(14) жовтня стало у XV1-XVII століттях національним святом всього українського народу. Водночас в Росії це було звичайне, якщо можна так сказати, ординарне свято, а у таких православних Церквах, як Грузинська, Сербська, його не було зовсім. Не врахувавши етноконфесійну специфіку української культури, корені цього явища важко, а то й неможливо з'ясувати. Справа полягає в тому, що культ Покрови-захисниці, заступниці був органічно близький русичам-українцям і мав певні відповідники у їх дохристиянському пантеоні. Зокрема, це Мокош - богиня родючості.9 Культ цієї богині був настільки поширений, що Мокош навіть входила до пантеону богів, встановленого Володимиром. Подібність обох культів була велика: обидві
Плохій С Виникнення і поширення культу Покрови Богородиці // Пам'ятки України. -1991.-№5.-С.32.
272
Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії
молять Небо чи Бога за людей, щоб боронити їх від злої долі, обидві найчастіше зображались в однаковій позі - з піднятими у молінні руками, обидві уособлювали собою жіноче життєве начало тощо.10 До того ж, на формування культу Покрови вплинув також і культ П'ятниці (покровительки торгівлі), Рожаниць (покровителі Роду). Саме це зумовило таку його поширеність в Україні. З часом популярність культу Покрови на українських землях зростає і набуває свого апогею у XVII - першій половині XVIII століть.
Зазначимо, що дана проблема (поєднання язичництва і християнства) має ще один цікавий аспект. Справа у тому, що архидавні українські і прийшлі православні обряди і свята дуже часто припадали на той самий час календарного року, і їх об'єднання викликало труднощі лише в заміні ідейного підґрунтя.
б) Прийняття прийшлим християнством місцевої релігійної термінології,
а згодом - і місцевої мови для церковного вжитку. Християнство на час
хрещення Руси-України мало уже свою досить розвинену термінологію. Проте
на новій території воно активно вбирає вже існуючі літературні форми
релігійних термінів, вводячи грецькі слова лише тоді, коли не було відповідного
аналога (літургія, ангел, ікона, апостол та ін.). Навіть найважливіше слово "Бог"
не зазнало змін у'своїй формі і не було замінене грецьким "Теос". Велика
кількість слів української мови, що несуть у собі корінь "бог", говорить про
дуже давнє походження і засвоєність цього слова. На це ж вказує і навіть заміна
у деяких районах України слова "Бог" на "Біг" ("помагай бі").1'
в) Поєднання язичницьких уявлень про богів з християнськими
уявленнями про святих. Так, наймогутніший язичницький бог Перун - володар
Неба, повелитель грому і блискавки у православ'ї був заступлений Іллею
Громовержцем, що теж підкорив собі грім і блискавку (дні цих свят співпадали -
20 липня за старим стилем). Деякі риси Перуна успадкував також архангел
Михайло. Культи Рожаниць, Мокоші, як уже зазначалось, у християнстві були
заступлені культом Богородиці. Замість Волоса - повелителя худоби і купців,
патроном всієї домашньої живності став святий Юрій. Подібних прикладів
можна навести дуже багато.
г) Прийняття християнством місцевої топоніміки і її християнізація.
Наприклад, новозбудовані храми часто називались у відповідності до місця їх
розташування. Подібна картина спостерігається і в іконописі. Так, навіть ікони,
що були написані у Візантії, отримали місцеві назви - ікона Почаївської
Богоматері, Вишгородська Богородиця тощо. Часто відбувалось поєднання
агіоніму (ім'я святого) і топоніму (назва географічного об'єкту, території") - Іов
Почаївський, Антоній і Феодосій Києвопечерські тощо.
10 Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси.- М, 1987.- С. 437.
11 Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу.- Вінніпег,
1981.-С 84-87.
Тема 8. Праксеологія релігії
273
д) Канонізація руських святих і встановлення церковних свят на їх честь. Поклоніння першим місцевим святим набувало в Руси-Україні форм національного культу. Першими святими тут стали Федір і син його Іван (варяги, вбиті у 983 році при спробі принести їх в жертву на честь перемоги над ятвягами).12 А першими власне українськими святими стали Борис і Гліб, сини Володимира, які загинули у 1015 році (день пам'яті про них - 28 серпня за старим стилем).
є). Вшанування у кожній місцевості своїх, канонізованих святих -патронів. Якщо патронами ставали не руські святі, то відбувався процес їх обрусіння. Частою була, зокрема, заміна імен до більш звичного для русичів звучання - Іоханан ставав Іоаном, Елеазар - Лазарем, Евфимів - Єфимом і т.ін.
є) Встановлення в Русі-Україні церковних свят на честь подій з історії рідної землі. Наприклад, хрещення Русі у 988 році, висвячення Десятинної церкви, вигнання турків від стін Почаївського монастиря тощо.
ж) Проникнення християнських уявлень у фольклор, народно-пісенну творчість. Тут слід зазначити, що ідеологічна перемога писемного християнства привела до поступового забування шедеврів усної народної творчості, інших культурних надбань неписьменного язичництва. Проте багато фольклорних творів дійшли до нас завдяки їх християнізації. Ці, збережені для української (і не тільки української) культури, твори важко переоцінити, адже в своїй первісній формі фольклор - це духовність народу на зорі його формування.
з) Ритуалізація трудових процесів, окалендарювання господарських робіт уже на основі християнського церковно-календарного кола, часто із збереженням елементів язичництва. Так, культ води, її животворчої сили, у наших предків вилився у глибоку пошану до води. Подібне ставлення до неї не зникло і з прийняттям християнства. В передріздв'яний час було заборонено бити білизну праниками на воді, бо боялись, що це може навести потім хмари на ниви.13 Від Введення (4 грудня) до Благовіщення (7 квітня) не можна було також копати землю (тут проявилося відлуння свята створення Землі, що відзначався язичниками у квітні). Найважливіші події з трудового життя українців з часом все частіше відбувались із відповідними церковними обрядами. Так були створені спеціальні молитви і чини на честь закладання будинку, переходу на проживання в новий будинок, виходу в далеку дорогу тощо.
и) "Освоєння" християнством національних культурних традицій (архітектура, образотворче мистецтво, поезія, література, музика тощо). Причому в даних сферах християнство впливало набагато більше, ніж зазнавало зворотнього впливу, адже не слід забувати, що Візантія Х-ХІ століть була
12
Іларюн, митрополит. Канонізація святих в Українській Церкві.- Вінніпег, 1965- С. 29; Дублянський А. Українські святі.- Мюнхен, 1962- С 13. ' Воропай О. Звичаї українського народу. - Т. 1.- К., 1991.- С 455.
274
Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії
однією із культурно найрозвинутіших країн світу.
і) Проникнення у прийшле християнство дуалістичних ідей, що на час хрещення Руси-України мали уже значне поширення на наших теренах. Під дуалізмом у даному випадку ми розуміємо віру в добру і злу першооснову, першопочаток світу, людини. Чітко оформленого бога зла у язичництві не існувало - його заміняв цілий сонм небезпечних для людини злих сил, начолі з богом ночі й нічного страху Дивом і чортами.14 Відзначимо, що дуалізм був властивий і деяким течіям раннього християнства - маніхейству, павліканству тощо. Відгук цих вчень зустрічається і в українських легендах, апокрифах тощо.
Виявлення етнокультової специфіки тієї чи іншої релігії потребує віднайдення її домінанти, якою, на наш погляд, у обрядово-культовій сфері є молитва.
У різних релігіях молитви мають свій зміст і порядок виконання. Це обумовлено віросповідними принципами, традиційними приписами. Молитви, як провідна домінанта конфесії, пов'язують у єдине ціле релігійний культ, всю святково-обрядову сферу, систему поклоніння священному. Через них виявляється специфіка ставлення віруючого до сакрального, що слугує основою диференціації релігії. Це можна підтвердити на конкретних прикладах із функціонування світових релігій. Так, у християнстві молитва є обов'язковим елементом культу і складовою повсякденного життя віруючих. Згідно церковних правил, віруючий повинен творити молитву не менше трьох разів на добу. Християнські молитви поділяються в основному на два типи: безмовні, в яких віруючий своїми думками лине до Бога, і усні, тобто у формі словесного звернення віруючого до нього. Основними джерелами християнських молитовних текстів є "Псалтир" та "Євангелія". Велике значення надається ритуальній поведінці під час молитви. Християни можуть молитися будь-де.
У протестантизмі ритуальний бік молитов відходить на другий план. Перевага віддається імпровізації, що є виявом інтимного звернення до Бога. При цьому не заперечується колективний характер моління, особливо під час богослужіння.
В ісламі молитва (салят) є обов'язковим правилом для правовірного. Згідно Корану, Аллах дав вказівку Мухаммеду молитися п'ятдесят разів на добу. Пізніше кількість молінь протягом доби була зменшена. Від кожного мусульманина вимагається творити п'ятикратну молитву щоденно. Мусульманин може молитися колективно та індивідуально в будь-якому місці. Проте обідню молитву і молитви у п'ятницю рекомендується творити у мечеті. Ритуальний порядок молитви, вважать мусульманські богослови, склався як наслідування молитовних рухів і поз Мухаммеда. Перед молитвою кожний
14 Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу.- К., 1992.- С 47-66; Федорів Ю. Історія Церкви на Україні.- Торонто, 1967.- С. 8.
Тема 8. Праксеологія релігії
275
мусульманин повинен здійснити обмивану, а потім опуститись на коліна і творити молитву на чистому килимку. Звертаючись до Аллаха, віруючий повинен повернутися обличчям до Мекки і промовити відповідну формулу про намір здійснити ту чи іншу молитву. В залежності від календарного часу добові молитовні цикли можуть бути від двох до тридцяти. Жінки моляться окремо від чоловіків.
У буддизмі молитви мають свої особливості. Духовенство молиться в процесі богослужіння в храмах без мирян. Віруючі беруть участь тільки у містеріях (специфічні богослужіння), які проводяться на відкритих майданчиках і супроводжуються колективним молінням. Найбільш поширеною традицією у буддизмі є здійснення молитви віруючими вдома перед домашніми вівтарями. Практикується моління в степах біля кам'яних пірамід, що складені на честь духів Землі. Моляться віруючі у ступах, де зберігаються священні реліквії буддизму, перед деревом мудрості (шовковиці), на святих місцях, які пов'язані з народженням, життям, діяльністю і смертю Гаутами. Будді підносять пожертвування з квітів і їжу.
Підводячи підсумок, зазначимо, що, незважаючи на подібність функцій, які виконує культ у різних релігіях, саме він, поряд із релігійним вченням, є основою конфесійної диференціації релігій. Це стало можливим тому, що серед елементів релігії культ є найбільш відкритим до вільної творчості людського духу, до різних впливів і змін, залежно від умов функціонування, елементів релігійного комплексу. Крім того, до культу однієї конфесії в певному переосмисленні можуть входити деякі складові культу інших конфесій, а його елементи набирати своєрідності за умов існування серед різних етносів.
В останні десятиліття релігійний культ практично у всіх конфесіях зазнав значних змін. Це сталося під впливом урбанізації, коли більшість людей вже поверхово знайомі з основами віровчення. Для задоволення їх духовних потреб постала необхідність зробити значно доступнішими "істини релігії"". Тому культ все більше стає "священним одягом віри", а відтак - тим індикатором, який визначає "своїх" і "чужих" в сфері релігійних відносин.
2ZS____________________ Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 501; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!