Родина повитицеві (С us с ut асеае)

 

0. Зелені рослини...................................................………………………………….......24

24. Квітки з простою, трав'янистою, чашечкоподібною або мало­помітною, часто плів­­частою оцвітиною, інколи оцвітини зов­сім немає або замість неї розвинені волоски чи щетинки......................................………………………………..............25

0. Квітки з віночкоподібною простою оцвітиною або оцвітина подвійна, тобто скла­дається з зеленої чашечки і забарвленого віночка............……………………........28

25. Листки при основі з розтрубом, чергові. Оцвітина 5-, 6-роздільна. Тичинок 6-9. Плід – дрібний тригранний горішок.

Родина гречкові (Роlуgоnасеае)

 

0. Ознаки інші...................................................………………………….........................26

26. Листки перисті або пальчасті, з прилистками.

Родина розові (Rosасеае)

0. Листки цілісні.........................................................……………………………...........27

27. Листки лінійні або лінійно-ланцетні. Оцвітина 5-роздільна. Тичинок 5. Квітки в китицях або волотях.

Родина санталові (Sаntаlасеае)

 

0. Листки лінійні або лінійно-ланцетні. Оцвітина 4-лопатева. Тичинок 8. Квітки по 1-5 у пазухах листків.

Родина тимелеєві (Тhуmеlаесеае)

 

28. Оцвітина проста, віночкоподібна.........................................……………………......29

0. Оцвітина подвійна, складається з чашечки та віночка..........……………................32

29. Квітки зібрані на спільному ложі в суцвіття кошик, оточене обгорткою з одного або кількох рядів листочків. Плід – сі­м'янка.

Родина айстрові (Аstеrасеае)

 

0. Суцвіття іншої форми.........................…………………………..................................30

30. Квітки зібрані в складні зонтики. Плід – вислоплідник.

Родина селерові (Аріасеае)

 

0. Суцвіття іншої форми......................................………………………….....................31

31. Квітки зібрані завійками. Тичинок 5. Листки чергові.

Родина шорстколистові (Воrаgіnасеае)

 

0. Тичинок 4, з них 2 довші, а 2 коротші або тичинок 2. Квітки частіше двогубі, зібрані в пазухах листків кільцями, які в свою чергу утворюють різні складні суц­віття. Листки супротивні.

Родина губоцвіті ( Lam іасеае)

 

32. Оцвітина багатоколова. Тичинок 8. Квітка одна, верхівко­ва. Листки зібрані кіль­ця­ми у верхній частині стебла. Плід – ягода.

Родина лілійні (Lilіасеае)

 

0. Рослини іншого вигляду..........................………………….........................................33

33. Стебло зазвичай витке. Віночок широколійкоподібний, з ма­лопомітними лопа­тя­ми. Плід – коробочка.

Родина берізкові (Соnvоlvulасеае)

 

0. Віночок із добре помітними лопатями. Стебло не витке....………...........................34

34. Стовпчик із 3-лопатевою приймочкою. Листки непарнопе­ристі.

Родина синюхові (Роlеmоnіасеае)

 

0. Стовпчик із головчастою, рідше 2-лопатевою приймочкою.

Родина пасльонові (Sоlаnасеае)

 

 

МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

ДО ЕКСКУРСІЙНО-ЛАБОРАТОРНИХ ЗАНЯТЬ

РОСЛИННІСТЬ ЛІСІВ

Ліс – це рослинне угруповання, представлене численними життєвими формами рослин, серед яких головна роль належить деревам. Протягом століть у лісовому фіто­ценозі формувався певний склад рослин, здатних до зростання в конкретних грунто­во-кліматичних умовах. Тут спільно існують дві основні групи організмів: зелені (авто­трофи) – дерева, кущі, кущики, більшість трав'янистих рослин і мохи, що ство­рю­ють органічні речовини, і незелені (гетеротрофи) – гриби, слизовики, бактерії, які руйнують органічні речовини, а також деякі вищі рослини-паразити, що живуть за рахунок рослин-хазяїнів.

Класифікація лісів. Основною класифікаційною одиницею лісу є його тип. Під типом лісу розуміють ділянку лісу або сукупність лісових ділянок, що характе­ризуються загальними грунтово-кліматичними умовами, однаковим складом дерев­них порід, кількістю ярусів, аналогічною фауною. Назва типу визначається назвою домінуючого виду деревної рослини (ліс дубовий, буковий, кленовий і т.д.). Знання типів лісів має велике значення не тільки при веденні лісового господарства, але і при пошуку, визначенні запасів і збиранні корисних, у тому числі і лікарських, рослин.

Типи лісів, у свою чергу, об'єднуються в більш великі формування: групи і класи типів, лісові формації, групи і класи лісових формацій, тип рослинності.

У межах лісової зони Європейської частини виділяють наступні групи і класи формацій: хвойні ліси: темнохвойні (з переважанням ялини, ялиці); світлохвойні (з переважанням сосни, модрини); листяні ліси: широколистяні (з перевагою дуба, бука, клена, ясена й ін.); дрібнолисті (з перевагою берези, осики й ін.).

Виділяють також ліси корінні (первинні), які розвиваються без впливу людини або таких стихійних впливів, як масовий напад шкідників, розвиток хвороб та ін., і виробничі (вторинні), що утворилися в результаті впливу названих факторів, але на­сам­пе­ред внаслідок вирубувань, пожеж, випасання худоби і т.п.

Ліси України характеризуються різноманітним породним складом деревних рос­лин, включають більше 200 видів дерев і кущів. До основних лісоутворюючих порід рівнинних лісів України належать сосна, дуб, граб, береза. Менш значні площі зай­ма­ють ліси з перевагою осики і вільхи. У гірських Карпатах основними лісоутво­рюючими породами є бук лісовий, ялина звичайна, ялиця біла; у гірському Криму – бук кримський, дуб пухнастий і скельний, граб східний, сосна кримська.

За характером умов місць зростання ліси України поділяють на чотири групи: бідні (бори), відносно бідні (субори), відносно багаті (складні субори, сугрудки, суду­брави, сурамени) і багаті (груди, діброви, бучини, рамени). Кожна з цих груп за ха­рактером водного режиму в свою чергу поділяється на сухі, свіжі, вологі, сирі, забо­ло­чені.

Бори – ліси з чистих соснових насаджень або соснових насаджень з неве­ликою домішкою берези. Кущі, як правило, в таких фітоценозах відсутні, напівкущі представлені рокитником розсіяним, дроком фарбувальним і вересом, що іноді утво­рює цілі зарості. Трав'янистий покрив у борах розвинутий слабо, але в залежності від сту­пеня зволоження може бути досить різноманітним. У сухих борах значну роль віді­грають грунтові лишайники. У свіжому типі борів добре розвиваються зелені мохи (плевроцій Шребера, дикран зморшкуватий і ін.), що іноді утворюють суцільний зелений килим. На їхньому тлі представлене різнотрав'я: чебрець повзучий, нечуйвітер волоха­тий, очиток їдкий, котяча лапка дводомна, мучниця, вероніки, зубрівка запашна, во­лош­ка сумська, ліщиця волотиста та ін. Зі злаків зустрічаються келерія сиза, костриця овеча, а в зниженнях – біловус стиснутий та ін. У трав'янистому покриві вологих борів переважає чорниця. Бори займають найбільш бідні ґрунти – слабкодерново-підзолисті піски на товстому шарі піщаних відкладень, дюнні горбкуватості, гриви і піщані тераси рік.

Субори – найбільш поширена група соснових лісів в Україні. Вони також харак­теризуються малородючими ґрунтами легкого механічного складу – дерново-підзо­листими глинистими пісками. Насадження в суборах двох'ярусні. У першому ярусі переважає сосна, у другому – дуб, береза, осика; у вологих місцях – вільха. Чагар­ни­ко­вий ярус розвинутий відносно слабко, його складають одиночні кущі бересклетів бо­ро­дав­частого і європейського, жостеру ламкого, бузини чорної і червоної й ін. До­сить добре представлена трав'яниста рослинність. Найбільше часто зустрічаються ор­ляк звичайний, буквиця лікарська, конвалія травнева, брусниця, суниці лісові, ме­дун­ка ву­зьколиста, перстач білий, сон-трава широколиста, купина лікарська; зі злаків і осок – тонконіг вузьколистий, костриця овеча, куничник наземний, перлівка поникла, осока пальчаста, осока вереснякова й ін. У вологих суборах суцільні зарості утворює чор­ни­ця.

Сугрудки (судіброви, складні субори, сурамени) (рис. 5) представлені хвойно-листя­ними лісами, що займають відносно багаті дерново-підзолисті, супіщані або злегка суглинні ґрунти. Насадження тут багатоярусні. Перший ярус утворюють сос­на, ялина, модрина, ялиця; у другому ярусі переважають дуб, береза;­ у третьому – клен гостролистий, граб, липа, ільмові й інші породи. Чагарниковий ярус скла­да­є­ть­ся з ліщини з домішкою горобини, бересклетів європейського і бородавчастого, бу­зи­ни й ін. Трав'янистий покрив розвинутий добре і різноманітний. Поряд із пред­с­тавниками суборів тут зростають яглиця лісова, копитняк європейський, медунка темна, зіроч­ник ланцетолистий, маренка запашна. У вологих сугрудках переважає чор­ниця.

Груди (діброви, бучини, рамени) (рис.6) представлені листяними лі­са­ми, що займають найбільш родючі лі­сові ґрунти важкого механічного скла­ду – опідзолені і чорно­земні. На­­сад­жен­ня складні. У першому ярусі по­ши­рені дуб, ясен, явір, ялина, ялиця; у гір­ських лісах Карпат і Кри­му – бук; у другому – граб, клени, іль­мо­ві, ли­пи. Чагар­никовий ярус утворю­ють лі­щина, бересклети, кизил, сви­ди­на. Тра­в'я­нистий покрив розви­ну­тий доб­ре. Він представлений тіньо­витривалими рослинами, серед яких – копитняк єв­ро­пейський, яглиця лі­со­ва, зірочник ланцетолистий, ма­рен­ка запашна, ме­дунка темна, пшін­ка весняна, підліс­ник, купина багатоквіткова. Зі злаків і осок досить поширені тонконіг діб­ров­ний, бор крислатий, куцоніжка лі­со­ва, осоки воло­систа і лісова.

Характеристика лісових угру­по­вань. При вивченні лісових угру­повань зверта­ють увагу на ряд закономірностей і особливостей спільного існування представників фітоценозу. Так, зростання дерев у безпосередній близькості одне від одного впли­ває на їхній зовнішній вигляд: стовбури сильно витягнуті, крони дуже вузькі, живі гілки починаються далеко від землі, а старі нижні пагони поступово засихають і відпадають. Одиночне дерево цього ж виду має невисокий, більш не­рів­ний сучку­ва­тий стовбур, який знизу товстий, а до верхівки звужується (збіжний). Крона в таких дерев могутня, широка, розташована невисоко від землі.

 

Серед деревної рослинності відбувається природне зріжу­ван­ня (самозріжування) лісу, що пояснюється конкуренцією між деревами за світло, живлення, іно­ді за во­логу, й обумовлене тим, що різні дерева мають різну життєздатність. Внаслідок цьо­го одні з них відстають від інших у рості, розвитку і поступово від­ми­рають.

Ступінь диференціації життє­з­датності дерев помітна вже в мо­лодому однові­ко­во­му лісі, зго­дом вона збільшується, так що за висотою, розвитком і зімкну­тіс­тю крон можна виділити п'ять класів. До першого класу нале­жать дерева, що піднімаються кро­­нами над загальним пологом лісу; до другого – рослини, крони яких, будучи зім­кнуті, утворюють основний полог лісу. Третій клас поєднує дерева, що входять у за­гальний полог, але меншого зросту і з менш развинутою кроною. Дерева, що відста­ють за зростом, відносять до двох класів: четвертого – дерева із сильно здав­леною верхівкою, що знаходиться частиною в загальному полозі, час­ти­ною нижче його, і п'ятого – крони яких знаходяться цілком під загальним пологом, вони вже заси­ха­ють або зовсім засохлі.

Порахувавши кількість екземплярів однієї і тієї ж породи в молодих і старих на­садженнях на однаковій площі, можна переконатися, що в старому лісі їх на 90-95% менше, ніж у зовсім молодому. Зменшення їхньої кількості відбувається за рахунок загибелі в процесі боротьби за існування.

За вимогливістю до світла ліси поділяють на дві групи: світлолюбні і тіньо­витривалі з поступовим переходом від одних до інших. Ліс зі світлолюбних порід, наприклад, сосновий, у порівнянні з лісом з порід тіньовитривалих, наприклад, яли­новим, більш зріджений, дерева в ньому на великий висоті очищені від гілок. У такому лісі значно світліше, ніж у лісі з порід тіньовитривалих. Стосовно освітлення породи дерев розташовуються в наступній послідовності, починаючи з найбільш світло­любних порід: модрина, береза, сосна звичайна, осика, дуб, ясен, клен, вільха чорна, ільм, сосна кримська, вільха сіра, липа, граб, ялина, бук, ялиця.

Видовий склад деревних порід, їхній вік, висота, ярусність, склад рослин нижніх ярусів визначають однорідність лісу. У неоднорідному лісі можна виділити однорід­ні ділянки, що відрізняються одна від одної. Такі ділянки ботаніки називають фіто­ценозами, або лісовими угрупованнями, а лісоводи – насадженнями. За складом на­садження бувають чисті, вони складаються з однієї деревної породи, і змішані, які складаються з різних деревних порід, що утворюють кронами один загальний ярус.

За структурою розрізняють прості одноярусні насадження і складні, що склада­ються з двох або трьох ярусів деревних порід. Кількість, склад і розташування яру­сів залежить від світолюбності і тіньовитривалості порід. Під породами, крони яких утворюють труднопроникний для сонячних променів полог, інших ярусів не буває. Під світлолюбними породами може бути ще один-два деревних яруси. Наприклад, якщо першим ярусом є сосна, то в другому можуть рости ялина, бук, липа, береза й ін. Третій ярус звичайно складається з кущів або низькорослих дерев: горобини, лі­щи­ни, бересклета, бузини, жимолості, малини, берези, осики, дуба і називається під­ліском. Підлісок може бути і другим ярусом. Є ліса, що мають більше трьох ярусів.

У лісах спостерігається не тільки боротьба за існування між різними видами і між рослинами того самого виду, але і сприятливий вплив рослин одна на одну. Під пологом лісу, що досяг зрілості і тому почав зріджуватись, звичайно з'являється під­ріст, тобто покоління молодих дерев, які згодом змінять старі.

Кущики, трав'янисті рослини, мохи, лишайники, а також численні гриби, бактерії і водорості, що живуть у ґрунті, утворюють живий надгрунтовий покрив лісу. Рос­ли­ни надгрунтового покриву, що виростають під пологом дерев, тіньовитривалі, при­стосовані до існування при низькій інтенсивності світла. Найбільш характерни­ми пристосуваннями до сформованих умов є відносно велика поверхня листків, що дозволяє більш ефективно вловлювати світлові промені; пухке розташування листо­вих пластинок, що забезпечує проникнення всередину них навіть слабкого світла (кислиця, актея, вороняче око, копитняк); поганий розвиток або відсутність таких пристосувань для скорочення випаровування води, як кутикула, трихоми, восковий наліт.

Ярус трав'янистих рослин краще розвинутий у лісах зі світлолюбних порід. Особливо він рясний, різноманітний і може досягати значного розвитку в зріджених лісах зі світлолюбних порід, складаючи конкуренцію деревним проросткам і дере­вам перших років життя.

Особливістю лісових фітоценозів є розвиток лісової підстилки, або мертвого надгрунтового покриву, який утворюється з листків, що скидаються деревами, гілок, із відмерлих рослин. Розкладаючись, він утворює гумус, або перегній, що просочує верхній шар ґрунту. Залежно від матеріалу лісової підстилки й умов її розкладання продукти гумусу і їхній вплив на ґрунт різні. Якщо підстилка пухка, то утворюється м'який, або нейтральний гумус. Якщо ж підстилка щільна, просочена вологою, малопроникна для повітря, утворюється кислий гумус із продуктами неповного окислювання – гумусовими кислотами. М'який гумус звичайно утворюється в листя­них і змішаних лісах, кислий – у хвойних. Кислий гумус сприяє “вимиванню” з вер­хнього ярусу ґрунту мінеральних речовин і утворенню підзолистих ґрунтів.

Навесні, влітку і восени верхній шар ґрунту в лісі більш вологий, ніж відповід­ний шар у полі. Взимку лісовий ґрунт покритий значним шаром снігу, він не про­мер­зає зовсім або промерзає не так глибоко, як у безлісних місцях. Непромерзлий лісовий ґрунт узимку, під час відлиги, і навесні, під час танення снігу, легко всмок­тує всі талі води.

Для лісів характерний процес поновлення старого лісу або лісової вирубки. Як уже відзначалося, під пологом зрілого лісу утворюється підріст, тобто молоде поко­ління дерев, яке виникло самосівбою. На місці вирубаного лісу нові молоді дерева з'являються вегетативним шляхом і з насіння. Вегетативне розмноження характерне для більшості листяних порід. Частіше воно відбувається порослю від пнів, рідше – відсадками від коренів. Сосна і ялина відновляються тільки насінням. Характерно, що на вирубках ялинових лісів першими з'являються береза й осика. Це поясню­ється тим, що плоди берези і насіння осики легко розносяться вітром на значні від­стані. Крім того, якщо в лісі була осика, то на вирубці з'являється багато її підросту, утвореного за допомогою кореневих паростків. Підріст листяних порід захищає сходи хвойних рослин, особливо ялини, від пізніх весняних заморозків, що є для них згубними. Надалі молоденькі ялинки доганяють, переганяють у рості і витісняють підріст листяних порід. Відбувається природна зміна рослинності в лісі. На молодих соснових вирубках спочатку також панують листяні породи.

Особливе місце в житті лісового фітоценозу займають гетеротрофи – бактерії, гриби, лишайники. При висаджуванні лісів необхідно враховувати те, що багато видів дерев пов'язані з ґрунтовими бактеріями і грибами.

Бактерії, оселяючись на коренях дерев, утворюють бактеріоризу у вигляді буль­бочок. Ці бактерії здатні поглинати молекулярний азот і переводити його в сполуки, доступні рослині.

Гриби, оселяючись на коренях деревних порід, утворюють мікоризу і сприяють їхньому мінеральному живленню, а також поглинанню води. Тому для кращого роз­витку деревних порід ґрунт, де плануються лісові насадження, заражають відпо­від­ними грибами і бактеріями.

У лісі з провесни до пізньої осені звичайні шапкові гриби-сапрофіти. Їхній міце­лій знаходиться в ґрунті або на коренях дерев, а плодове тіло, що складається із шап­ки і ніжки, – на поверхні ґрунту. Деякі гриби одержали свою назву від породи дерева, на коренях якого розвивається їхній міцелій: піддубник, красноголовець, підберезник.

Шапкові гриби умовно поділяються на їстівні і неїстівні, багато хто з останніх – отруйні. Найбільш небезпечні гриби-двійники, тобто зростаючі поруч з їстівними і зовні на них схожі. Найбільш небезпечною для людини є бліда поганка, дуже схожа на печерицю, але в неї нижня сторона шапки зеленувато-біла, а в печериці – рожева. Найближчий родич блідої поганки – мухомор, якого легко впізнати за яскраво-чер­во­ною з білими плямами шапкою. Незважаючи на смертельну отруйність, плодові тіла мухомора червоного використовуються в медичній практиці. Сатанинський гриб – двійник білого гриба, відрізняється червонуватим трубчастим гіменіальним шаром шапки і червоним сітчастим малюнком на ніжці. Його м'якоть з неприємним запахом, на зламі червоніє, потім синіє. Несправжній опеньок, на відміну від справ­жнього, має яскраво-жовту, червону або сіро-зелену шапку із сіро-зеленими пла­стин­ками. У справжніх опеньків вона охриста або коричнево-жовта. При збиранні грибів варто бути уважними і гриби, що викликають сумніви, краще не збирати.

Кількість шапкових грибів у лісі залежить від їхньої врожайності і часу року. Окре­мі види грибів пов'язані з певним типом лісу. Наприклад, маслюки зустрічаю­ться звичайно в хвойних лісах, а підберезники, красноголовці – у листяних.

Гриби оселяються і на стовбурах дерев. Це гриби-трутовики. Їх легко помітити на стовбурах дерев у вигляді великих наростів, що нагадують за формою копита, блюд­ця або капелюхи. У лісах зустрічаються такі гриби-трутовики, як соснова губ­ка, що утворює темні копитовидні щільні нарости, плоский трутовик, що має вигляд білого шаруватого півкола з поступовим підвищенням у верхній частині, справжній трутовик і багато інших. Міцелій цих грибів розвивається в деревині і руйнує її, а їхнє багаторічне плодове тіло формується на стовбурах. У такого трутовика, як тру­товик косотрубчастий (березовий гриб, або губка), що паразитує на березі, плодове тіло знаходиться в деревині, а міцелій утворює наріст на поверхні стовбура. Ці нарости застосовуються в медицині при лікуванні шлунково-кишкових і онкологіч­них захворювань.

Лишайники. Дерева є місцем поселення не тільки грибів, але і лишайників, що розвиваються звичайно на північній, менш освітленій сонцем стороні стовбурів і гі­лок. У лісах лишайники оселяються також на лісовій підстилці і на ґрунті. Це над­грунтові лишайники. Вони здатні рости на бідних на поживні речовини ґрунтах (піщаних, торфяних і т.п.), малопридатних для розвитку інших рослин, зустріча­ють­ся в рідколіссях і на узліссях, де звичайні види родів пельтигера, кладонія й ін. Частина надгрунтових лишайників майже не зв'язана із субстратом і легко перено­ситься вітром. Їх називають кочуючими (пармелія блукаюча, цетрарія Ричардсона, аспіцилія їстівна й ін.).

У сухих борах-біломошниках розвинутий покрив з кущистих лишайників.

Епіфітні лишайники, що ростуть на стовбурах або гілках дерев і кущів, предс­тав­лені накипними, листуватими і кущистими формами. До найбільш поширених видів листуватих і кущистих форм належать види родів пармелія, цетрарія, евернія, уснея й ін.

Відзначено, що на погано зростаючих деревах лишайників більше, але їхня вели­ка кількість – не причина, а наслідок поганого росту рослини, тому що лишайникові легше утриматися на корі ослабленого дерева.

Лишайники можуть оселятися на хвої і листках вічнозелених порід (нечисленна група, поширена в тропіках і субтропіках), на обробленій, оголеній або гниючій де­ре­вині, на кам'янистому субстраті й у безпосередній близькості від води. Вони є піо­не­рами рослинності, першими поселяються на субстратах, непридатних для посе­лення інших рослин. Лишайники називають індикаторами чистоти повітря, тому що в місцях із забрудненим повітрям вони не ростуть. Тому там, де оселяються лишай­ники, можна сміливо збирати ягоди, гриби і лікарську сировину. Деякі види лишай­ників застосовуються в медицині. Так, вироблені ними антибіотики (уснинова кис­­лота) перешкоджають нагниванню; цетрарія ісландська багата на вітамін С й може застосовуватися при цинзі.

Значення лісів. Незважаючи на порівняно невелику площу, ліси України мають велике і різнобічне значення. Вони пом'якшують клімат, поліпшують погодні умови, водний режим ґрунтів і особливо орних земель, захищають поля від суховіїв, пи­лових бур, регулюють водний стік, захищають річки та інші водойми від замулення й обміління. Велика їхня роль як протиерозійного чинника, особливо в гірських рай­о­нах (Карпати, Крим, Донбас і ін.). Лісові насадження є також предметом естетичної насолоди і лабораторією чистого повітря, тому в них розміщують санаторії, будинки відпочинку, пансіонати. Деревина багатьох деревних порід широко використову­єть­ся в будівництві, деревообробній, меблевій, целюлозно-паперовій, хімічній та ін­шій галузях промисловості.

Ліс, при раціональному його використанні, є невичерпним джерелом цінних хар­чових, лікарських, технічних та інших корисних рослин, а також грибів. Основна маса дикоростучої лікарської сировини заготовляється в лісових фітоценозах: бру­нь­ки сосни звичайної і берези бородавчастої, супліддя вільхи, кора дуба і жостеру, плоди жостеру проносного, листки брусниці і мучниці, трава материнки, звіробою, спори плауна й ін. Істотне значення лісу і як кормової бази бджільництва, сінокісних угідь і пасовищ.

 

СКЛАДАННЯ БЛАНКУ ОПИСУ ЛІСОВОЇ РОСЛИННОСТІ

СТУДЕНТ. У графі указується повністю прізвище, ім'я та по батькові, факультет.

ОПИС. Вказується порядковий номер опису дослідної ділянки.

ФОРМАЦІЯ. Наводиться назва формації. Про її назву, виділення і на­писання йде­ться нижче.

АСОЦІАЦІЯ. Наводиться назва асоціації. Пояснення: асоціація – це основна систематична одиниця рослинності, яка характеризується певним флористичним складом, структурною організацією, ценотичними взаємо­зв'язками, зумовленими взаємодією рослин з умовами існування, а також відповідними господарськими властивостями. Одним із методів визна­чення асоціації є домінантний. За ним виді­ляються асоціації за домінуючими ви­да­ми різних ярусів лісового фітоценозу – деревного, чагарникового, трав'яно-чагарничкового і мохово-лишайникового. Кож­ний домінуючий вид стано­ви­ть не менше 20% ярусу. Види з меншою процентною участю в назву асоціації не включаються. Домінанти складають до 80% від за­галь­но­го покриття, а в одно­членних трав'янистих ярусах можуть досягати до 80-90%. При­кладом можуть бути сосново-очеретяні або сосново- чи вільхово-осокові фіто­це­нози. У багатоярусних асоціаціях кількість ярусів визначається звичайно кількістю домінантних видів різних життєвих форм рослин, тобто тих, які мають по­крит­тя не менше 20%. Якщо ж в одному ярусі ростуть два домінантних види з числа деревних порід, їх називають співдомінантами, або кондомінантами, які ростуть у різних яру­сах – субдомінантами і позначають знаком “ – ”. Ви­хо­дячи з цього, асоціацію можна назвати так у різних лісах: сосново-лишай­ни­кова, в якої в дерев­ному ярусі росте сос­на, а в наземному – лишайники, з до­мінуванням лишайника оленячого, сосново-дубово-ліщиново-тонконогова, в деревному ярусі якої в першому ярусі росте сосна, другому – дуб, чагарни­ко­вому – ліщина, а в трав'яному – тонконіг гайовий, вільхо­во-очеретяно-мохова утворена в першому ярусі вільхою клейкою, в трав'янистому – очеретом, а в мо­ховому – каліергоном велетенським, то її можна записати так: чор­но-віль­хово-звичайноочеретяново-велетенськока­ліер­го­нова, а першу – сосново-оле­ня­чолишайникова або звичайнососново-оленячолишайникова.

Вищою за рангом таксономічною одиницею рослинності є група асоці­ацій. Вона об'єднує генетично споріднені між собою асоціації. Це можуть бу­ти окремі асоціа­ції, що об'єднані за ярусами чи генетичною спорідненістю груп видів, життєвою формою, родовою належністю. Наприклад, асоціації сос­ново-лісовокладонієва і сос­ново-оленячокладонієва об'єднуються в групу асоціацій сосново-лишайникову, а асо­­­ціації звичайнососново-шреберово­плев­­­­ро­цієва та звичайнососново-хвилястоді­кра­­нова – в сосново-зеленомошну групу асоціацій.

Формація – це вища синтаксономічна одиниця рослинності, яка виді­ляється за середовиществорюючою головною життєвою формою рослин окре­­мих груп асоці­а­ції. У формації об'єднуються генетично споріднені групи асоціацій. Таку спорідне­ність вони виявляють завдяки спільності для всіх груп асоціацій головного едифі­ка­то­ра соснових лісів – сосни звичайної. Нап­риклад, наведені вище сосново-лишай­ни­кова і сосново-зеленомошна гру­пи асоціацій, а також не наведені сосново-довго­мош­на, сосново-сфаг­нова, сос­но­во-різнотравна та інші об'єднуються в лісову фор­ма­цію сосни звичай­ної. Так само виділяються формації дуба звичайного, дуба скель­ного, вільхи клей­кої, берези пухнастої тощо. В усіх цих формаціях на­звані лісоутво­р­юючі породи є едифікаторами, будівниками лісових фіто­ценозів.                                                                          

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ. В цьому пункті наводиться географіч­не поло­жен­ня ділянки, що описується: область, район, село, господарство, урочище, вказу­є­ть­ся орієнтовно відстань від населеного пункту, напрямок його за сторонами світу тощо. Наприклад, Київська область, Києво-Святошин­ський р-н, с.Тарасівка, ур. Ви­ла, 3 км на південний схід від села.

ОТОЧЕННЯ. Зазначаються, які типи рослинності поширені на оточую­чих ділян­ках і які типи угідь прилягають до ділянки, що описується, – при­род­ні чи культурні фітоценози, оскільки їх вплив матиме важливе зна­чення на лісовідновлення та інші процеси.

РЕЛЬЄФ. Під час опису дослідних ділянок важливе значення має пра­вильність визначення форм рельєфу. Характеризуючи рельєф, часто корис­ту­ю­ться такими ка­те­горіями:

1. Мегарельєф – горизонтальні його розміри обчислюються десятками та сот­ня­ми кілометрів: вертикальні – десятками і сотнями або й тисячами метрів. Поняття ме­гарельєфу відповідає значним географічним ландшаф­там – Поліська низовина, Кар­патський хребет, Чорноморське узбережжя.

2. Макрорельєф – горизонтальні розміри від 200 м до 10 км і більше, вертикальні розміри вимірюються метрами або десятками метрів, а місцями навіть сотнями мет­рів. Наприклад, Дніпровська надлучна тераса, Канівські дислокації, Схили балок, кру­тосхили Голосієва.

3. Мезорельєф – діаметр вимірюється десятками або сотнями метрів, різниця ви­сот – метрами. Приклад: піщані гриви і улоговини, заплави Дніпра, піщані дюни, улоговини, схили балок тощо.

4. Мікрорельєф – діаметр однорідних ділянок становить від 2 до 20-50 м, верти­ка­льна різниця висоти не перевищує 1 м. Приклад: видолинки, зни­ження, блюдця, купини, піщані гриви в заплаві річки.

5. Нанорельєф – горизонтальні розміри від 10 см до 1-2 м, верти­кальні – від кіль­кох сантиметрів до 0,5-1 м. Наприклад: купини, мураш­ники, нори, дернини тощо.

При характеристиці рельєфу часто користуються й іншими поняттями:

• рівнина, похил якої не перевищує 3°;

• горби до 200 м відносної висоти;

• гори заввишки понад 500 м над рівнем моря;

• схили пологі з кутом похилу 3-7°;

• схили покаті з кутом похилу 7-15°;

• схили круті з кутом похилу 15-40°;

• схили обривисті з кутом похилу понад 40°.

ҐРУНТИ. Визначаються за допомогою огляду ґрунтового розрізу (ями), який слід зробити для кожної асоціації. Нерідко обмежуються тільки прикопками. Крім того, доцільно було б подати опис ґрунту за такими даними:

А. Глибина залягання окремих горизонтів;

Б. Забарвлення кожного горизонту;

В. Ущільнення ґрунту (незначне, сильне, слабке);

Г. Структура орного шару ґрунту: комкувата, безструктурна;

Д. Розміщення лінії скипання під час дії соляної кислоти;

Є. Горизонт високого насичення кореневих систем;

Е. Механічний склад: щебенюватий, піщаний, глинистий, мулистий.

УМОВИ ЗВОЛОЖЕННЯ. Наводяться дані про кількість атмосферних опадів, а також за глибиною ґрунтової ями визначається глибина залягання ґрунтових вод, час затоплення паводковими водами, період затоплення, ха­рак­тер розливу пове­не­вих і талих вод, інтенсивність замулення. З цією метою користуються літературними і власними даними.

МЕРТВИЙ ПОКРИВ. У цьому пункті відмічається, з чого утворився мерт­вий по­крив (з листяної підстилки в лісі, з вузьких злакових листочків, дрібних гілочок на­пів­кущикових рослин, кущів, дерев, наносів тощо). Разом з цим зазначається, як він покриває поверхню: суцільно чи частково, попід стов­­бурами дерев і кущів, а також товщину його шару в сантиметрах, ступінь розкладу з яких порід тощо. У зв'язку з чим під шатром лісу майже відсутні трав'янисті рослини, звідки й назва мертво­по­крив­ного лісу.

ХАРАКТЕР ПОВЕРХНІ ҐРУНТУ. Важливо відмітити його рівнин­ність, горбку­ва­тість, похиленість, кут похилу, наявність купин, каменів, ще­бе­ню, виходи криста­ліч­них порід, пісковиків, покритих мохами тощо.

ДІЯЛЬНІСТЬ ТВАРИН. У цьому пункті відмічається наявність мураш­ників, нір, виритих мишами, кротами, наявність гал на листках, погризеність листків, кори де­рев, заселеність дерев гніздами птахів, поломка та поїденість молодих насаджень ло­сем тощо.

АСПЕКТ І ЗАГАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР РОСЛИННОСТІ. У цілком сфор­мо­­ваних рослинних угрупованнях провідні види рослин розвиваються і зацві­тають у різні строки, що позначається на зовнішності рослинності. Аспекти (зовнішній вигляд рослинних угруповань) можуть бути постійні і тимчасові, змінюючи один одного в часі та просторі. В результаті зміни аспектів лісова рослинність набуває приваб­ли­вості в будь-яку пору року. Ранньою вес­ною зовнішню яскравість лісу до розпускан­ня листя деревних порід ство­рюють своїм розвитком та цвітінням анемона жовте­цева, анемона лісова, ряст Мар­шалла, ряст порожнистий, медунка темна, зірочник лісовий, чина весняна, а потім яглиця звичайна, просянка розлога, осока волосиста та інші. Аспект можуть створювати види, які знаходяться у вегетативному або в не квітучому стані.

ДЕРЕВНИЙ ЯРУС. Деревний ярус у лісових угрупованнях є визнача­ль­­ним як у флористичному, так і ценотичному та господарському відношен­нях. Тому подаємо його характеристику за окремими параметрами.

ЯРУСНІСТЬ ДЕРЕВОСТАНУ. Ярусність – це морфологічне структур­не почле­ну­вання лісового угруповання на окремі, чітко відособлені виявлен­ня (яруси) за висотою та життєвими формами рослин, що в свою чергу обу­мовлено різною ви­мог­ливістю видів до умов середовища. В лісах за жит­тє­ви­ми формами рослин та їх ви­мог­ливістю до умов місця розташування виді­ля­ють­ся такі яруси: деревний, чагар­никовий, чагарничково-трав'яний або тра­в'я­ний і моховий або мохово-лишай­нико­вий яруси. Якщо в складі дерево­ста­ну виділяються деревні породи першої (сосна, дуб, вільха) і другої вели­чи­ни (клен гостролистий, дика груша, черешня), то ди­фе­рен­ціально виділя­ють два самостійні деревні яруси, або під'яруси. Часто яруси виді­ляють за висотою порід.

СКЛАД ДЕРЕВОСТАНУ. В лісових фітоценозах деревостан створений не од­нією, а різними лісоутворюючими породами: сосною, березою, дубом, грабом, кле­ном, ясенем тощо. Склад деревостану визначається за участю кож­ної з пере­ва­жаю­чих, приймаючи загальний склад насадження за 10 оди­ниць. Наприклад, коли в скла­ді деревостану 70% припадає на сосну, а 30% – на березу, то склад деревостану записується так 7СЗБ. Якщо участь сосни у створенні деревостану неподільна, то склад деревостану записують так: 10С. Якщо деревна порода трапляється в меншій кількості, ніж 10% загального складу деревостану, то склад його буде такий, на­приклад: 7СЗБД, дуб лише домішується до основного складу деревоста­ну. Пере­ва­жаючі лісо­ут­ворюючі породи позначаються заголовними літе­рами: сосна – С; дуб – Д; береза – Б; вільха – В; бук – Бк; ялина – Я; осика – Ос і т. д.

ВИСОТА ДЕРЕВ. Висота деревних порід визначається з точністю до 1 м дерев першої величини і 0,5 м другої величини. Висоту дерев можна виз­начити окомірно або інструментально.

Інструментально визначають за допомогою екліметра Брандіса, маят­никового ви­со­томіра Макарова, дзеркального висотоміра Блюме-Лейса, Вей­зе, без базисного ви­сотоміра Христенка, висотоміра Анучина, дзер­кального реласкопа Биттерлиха, мір­ної вилки тощо.

Висотомір Макарова простий і зручний в роботі. Він складається з візу­ючої трубки, закріпленого до трубки сектора з нанесеною шкалою висот, прикріпленого маятника, що рухається і визначає висоту дерев при базисі 10 і 20 м.

Вік дерева найпростіше оцінювати по пнях, якщо вони є. У протилеж­ному ви­пад­ку цей показник встановлюють рекогносцирувально, приблизно.

Вимір висоти. Для визначення висоти дерева вибирають, наприклад, відстань від основи дерева 20 м. Натискуванням кнопки звільняють маят­ник від фіксатора по­ло­ження і спрямовують візирну трубку на верхівку дерева. Стрілка маятника на базис­ній шкалі 20 м показуватиме висоту до ока спосте­рі­гача, додавши висоту показника висотоміра до висоти спостерігача, одер­жи­мо висоту дерева.

Вимір висоти мірною вилкою. Як зазначає В.К.Захаров (1967), мірну вилку як висотомір використовують так. На рухливу ніжку наносять ділення (шкалу висот), а на нерухливій проти нуля поділок фіксують нитку з важком (підвіску); довжина базису відмічається на мірній лінійці відсовуванням вниз рухливої ніжки на число поділок, рівне числу одиниць виміру базису.

Візування мірної вилки на верхівку дерева проводиться за нижньою по­ділкою нерухливої ніжки. Висота дерева визначається за цифрам ділення на рух­ливій ніжці. До одержаного показника додається висота до ока спос­те­рі­гача. Вимір висоти за до­помогою метрової рейки, поділеної на рівні поділ­ки. Для вимірювання висоти від­ходять на таку відстань, щоб видно було ос­но­ву і висоту дерева. Беруть рейку вер­тикально і у витягнутій руці візують нульо­вий її кінець на верхівку дерева, а па­ль­цем другої руки фіксують по­діл­ку, яка виявляється на умовній лінії від нашого ока до основи дерева.

Знаючи відстань від спостерігача до дерева – А, довжину руки – а, по­діл­ку на рейці, відмічену пальцем, – в за формулою X = А • в / а – виз­начимо висоту дерева.

Діаметр стовбура деревної породи визначається на висоті 1,3 м за допо­мо­гою мірної вилки. Мірна вилка застосо­вується в лісовій таксації для оцінки діаметрів та висот дерев. Діаметр дерев вимірюється в сантиметрах, а запи­су­ють товсті стовбури за 4-сантиметровими ступенями, наприклад: 4, 8, 12... Тонкомірні дерева при точ­них наукових дослідженнях можна записати і за 2-сантиметровими поділ­ками: 2, 4, 6...

ВИСОТА РОЗМІЩЕННЯ КРОН на деревних породах визначається в метрах. Для низьких дерев і кущів цей показник вимірюється відстанню від поверхні ґрунту до розміщення на стовбурі першої живої гілки крони.

ПЕРЕВАЖАЮЧИЙ ВІК деревної породи визначається за підрахунком річних кілець на зрізах деревини товбура (на пеньках) або за кількістю річ­них приростів, мутовок (у хвой­них деревних порід).

ОБЛІК ДЕРЕВ здійснюють за допомогою переліку та обміру всіх дерев на ділян­ці. Заміри дерев проводять мірною вилкою з різницею в 2 см. Записи діаметрів дерев роблять у відомості, що розграфлена за ступенями 6, 8, 10, 12, 14, 16.... см.

Для зручності підрахунку кількості дерев за кожним ступенем такса­то­ра корис­ту­ються такими позначками:. -1, -2, -З, -4, -5, -6, -7, -8, -9, -10. Щоб не повторити обмір дерев, а також облік дерев, з одного боку роблять заруб­ки кори або помічають фарбою.

БОНІТЕТ деревостану визначається співвідношенням інтенсивності рос­­­ту за пев­ний проміжок часу (вік). Якщо рослина має інтенсивніший ріст при найменшому ві­ці, то такі лісоутворюючі породи мають і найвищий боні­тет (І, II); старші за віком рослини мають природно нижчий бонітет. На­п­риклад, рослини заввишки 22-24 м у ві­ці 40-50 років мають І бонітет, а дере­ва заввишки 10-12 м у віці 120 років дося­гають V бонітету. Бонітет позначає­ться римськими цифрами від І (найвищого) до V (найнижчого).

Для кожної лісоутворюючої породи відмічають такі дані:

ФЕНОФАЗА. Фенологічна фаза позначається у таблиці так: вегетує – вег. –; бутонізує або брунькує – бут. ↑; починає цвісти – поч. цв.; повне цвітіння – цв. О; відцвітає – вдцв.; пло­доносить – пл. +; висипає насіння – вис. нас. #; вторинно вегетує – вт. вг ~~.

ЖИТТЄВІСТЬ ВИДУ. Розрізняють і позначають такі категорії життє­вос­ті виду: 3 – вид проходить повний життєвий цикл від висіву насінини до утворення нової насінини; За – вид виявляє здатність до активного розсівання плодів і насіння; 2 – вид за цих умов тільки вегетує, тобто насінина про­рос­тає, утворює проростки, ве­ге­тує, цвіте, але не плодоносить; 1 – вид тільки ве­ге­тує, тобто насінина проростає, спочатку вегетує, а потім відмирає.

РОЗМІЩЕННЯ ВИДУ. Вказується на характер розміщення виду на те­ри­торії дос­лід­ження: воно може бути груповим (гр.), дифузним – (диф.), су­ці­льним – суц., плямистим – пл., поодиноким – поод.

ЗАПАС ДЕРЕВИНИ. В цій графі робиться запис загального запасу де­ревини на 1 гектар. Обрахунок ведуть за даними обліку на дослідній ділянці з перерахунком на 1 га.

Щоб визначити продуктивність фітоценозу в практиці лісового госпо­дар­­ства, ко­ристуються й іншими методами абсолютної оцінки, зокрема мето­дом визначення об'єму рослин. Як зазначає А.Г.Воронов (1973), з цією м­е­тою користуються масови­ми таблицями, за допомогою яких визначають кіль­­кість деревини насадження. Для цього необхідно знати середній діа­метр стов­­бура деревної породи на рівні грудей та бонітет дерев за певних умов.

Як вже зазначалося вище, під бонітетом розуміють показник нормаль­ної продук­тивності, яка визначається за співвідношенням інтенсивності рос­ту дерева у висоту за період певного віку розвитку. В практиці виділяються 5 основних класів бонітету (І-V): І клас характеризує найкращі таксаційні по­казники деревостану, а V клас – ни­зь­кі дані продуктивності насадження.

Бонітет визначають за таблицями, а також по графіках, знаючи вік де­рев та їх середню висоту.

Об'єм деревини визначають за модельними деревами, які виділяють як середньо­зважені і ретельно визначають по них об'єм.

ВІДНОВЛЕННЯ. Характеризуючи процес відновлення деревних насад­жень, слід показати спосіб його здійснення, зокрема: насіннєве, паросткове, природне або куль­тур­не. В останньому випадку зазначають: генезис віднов­лення, посадку або посів і коли це можливо, способи і строки закладання ку­ль­тур. Стан рослин характе­ри­зує­ться як добрий, задовільний або пога­ний, вра­ховуючи, чи забезпечується відтво­рен­ня материнського пологу, чи по­чи­на­є­ться зміна лісоутворюючих порід тощо.

Визначають стан відновлення за допомогою закладання однометрових або інших за розмірами дослід­них (пробних) ділянок із перера­хунком кіль­кос­­ті сходів, про­рост­ків, ростків, їх стану, віку, діаметру, фенофази тощо. Проб­ні діляночки закла­даю­ться рівномірно по всій площі, з тим, щоб охопи­ти ділянки різної щільності та стану відновлення деревноїрослини.

ЧАГАРНИКОВИЙ ЯРУС. Ку­щовий ярус виділяється за жит­тєвою фор­мою ку­що­вих видів рослин. Вказується ступінь закущення насадження за до­по­могою облі­ку кількості кущів ступенем проективного покриття, що ство­рю­ється всіма кущами на досліджуваній ділянці. Перерахунок кущів слід да­ти на 1 га. Характерис­тика ку­що­вого ярусу подається як таблиця, в якій наво­дяться такі графи: назва рослини ла­тинською та українською, подавати їх стов­п­чиком. На­ступна графа – проективне по­криття, або зімкнутість, покрит­тя визначається як для деревної рослини і познача­є­ться у відсотках. У нас­туп­ній графі вказується висота куща – середня і максимальна. Для виявлення серед­ньої висоти визначають висоту кількох кущів і виводять серед­ню вели­чи­ну, визначаючи її в метрах від поверхні ґрунту до верхівки найбільшого пагона. У найбільших з них відмічають також діаметр пануючого стовбурця в кущі. Вік куща визначають за косим зрізом найбільшого стовбурця з по­да­льшим підрахун­ком річних кілець, за допомогою яких і визначають вік куща. Із інших параметрів відзначаються: фенофаза і життєвість виду, про які ми вже вказували вище.

ТРАВ'ЯНИЙ АБО ЧАГАРНИЧКОВО-ТРАВ'ЯНИСТИЙ ЯРУС. У лісо­вих насад­жен­нях завжди виявлений трав'яний або чагарничково-трав'яний ярус. Із чагар­нич­ків типовими в лісових насадженнях є: чорниця, брусни­ця, верес, лохина, багно бо­лот­не, журавлина болотна, мучниця звичайна та інші, які місцями створюють майже суцільні зарості, тобто чітко відо­соблений ярус за висотою, участю в покритті та ценотичними властивос­тями.

У більшості випадків чагарнички поєднуються з трав'яним покривом, створюючи чагарничково-трав'яний ярус. У цьому разі участь чагарничків і тра­в'янистих видів майже в рівних співвідношеннях. Всі параметри запи­су­ю­ться і подаються як таб­ли­ця. В таблиці наводиться пе­релік всіх видів квіт­кових і вищих спорових рослин, знай­дених на пробній площині. За цією ме­тою по крайових лініях та по діагоналі проходять і визначають всі види, які трапляються на місцях огляду. В списку відміча­ються добре відомі види, які мають гарно виявлені вегетативні та генера­тивні орга­ни. Якщо трапляються не­відомі рослини, що знаходяться тільки у веге­татив­но­му вигляді і потребу­ю­ть визначення, їм присвоюють поряд­ковий номер.

У деяких деревних фітоценозах формується наземний покрив з мохів і лишайни­ків або тільки мохів чи лишайників, утворюючи сосново-лишай­ни­кові, сосново-зе­ле­номошні чи сосново-сфагнові угруповання, або які-небудь інші, в яких мохи або лишайники займають 20% поверхні. В інших типах їх може бути і менше. їх облік наводять таблицею. В ній вказують вид, проек­тивне покриття, характер, розміщення висоти, фенофазу, життєвість.

Прогноз господарського використання. Кожна описувана ділянка репрезентує певний тип рослинності і, як пра­­вило, займає площу певної величини, звичайно, знач­ної. Тому, важливим завданням є заключна стадія дослідження: визначення напрямів раціо­наль­но­го господарського використання рослинного покриву в най­ближ­чі роки та на перспективу.

РУБКИ ДОГЛЯДУ проводяться за допомогою періодичного вирубу­ван­ня окре­мих дерев у молодому лісі. Вирубці підлягають загущені дерево­ста­ни, окремі ура­же­ні дерева, фаутні, що відстають у рості, тощо. Цим самим створюються сприятливі умови для росту інших дерев, внаслідок поліп­шення умов освітлення, прогрівання, вод­ного та мінерального живлення, усунення небажаних порід, випередження сніго­ва­лів тощо.

ОСВІТЛЕННЯ. Проводиться в лісах чи його групах у період до загаль­ної зім­кну­тості крон лісоутворюючих порід. У хвойних лісах освітлення ор­га­нізовують до 10-річного, а в твердолистих – до 5-річного віку. Про­ана­лі­зувавши цей пункт, слід на­мі­тити, коли організувати освітлення, в який спо­сіб, на який площі, яких порід то­що.

ПРОЧИСТКА – це один із видів догляду за лісом, який здійснюється на всій площі молодого лісу після його повного зімкнення крон лісоутворю­ю­чих порід. У бланку треба зазначити, яка порода потребує прочистки, на якій площі, в які строки, рослини якого віку, яким способом тощо.

САНІТАРНІ РУБКИ ДОГЛЯДУ проводяться шляхом вирубування окре­­­мих де­рев уражених кореневою губкою, трутовиками, лишайниками, а також осини з різ­ни­ми фаутними вадами. У бланку слід відмітити, якщо є ва­ди ураження, яка їх кіль­кість, як розміщені, чим ушкоджені, яка частина рос­лини тощо.

РОЗРІДЖЕННЯ ДЕРЕВОСТАНУ проводиться в процесі їх формування та ста­нов­лення повноцінних насаджень. Застосування цього господарсь­кого за­ходу забез­пе­чує усунення із складу деревостану фаутних порід: покрив­лених, з однобоко роз­ви­нутою кроною, уражених грибами і лишай­никами, безверхівкові, з ексцен­трич­ною шаруватістю тощо. У бланку відмічається: які породи удаляються, чи вони помічені, на якій площі, яким способом, який характер фаутності тощо.

РОЗЧИСТКА ТЕРИТОРІЇ проводиться звичайно на лісосіках, лісових полянах, піс­ля вітровалів, гірських обвалів, які зумовлюють відмирання лісо­утворюючих по­рід, чагарників, що захаращують територію і перешкод­жають лісовідновленню.

Відмічається в бланку, на якій площі проводяться роботи, які породи, якого віку, яким способом і т. ін.

 

РОСЛИННІСТЬ ЛУК

Луки у вигляді вкраплень широко поширені в лісовій зоні помірного поясу, зу­стрічаються в тундрі, степах, пустелях і гірських районах, але своєї власної зони ні­де не утворюють. Вони дуже різноманітні за місцями існування і рослинності, тому їх важко віднести до якого-небудь одного типу фітоценозу. Поняття лук час­тіше за­стосовується до ландшафтного вигляду території або при характеристиці певних місць існування. У той же час рослинні угруповання лук мають ряд загаль­них рис будови і життя й утворюють фітогеоценози, що відрізняються від інших. За визна­чен­ням геоботаніка-лукознавця Т.А.Работнова, луки – це фітогеоценози, рос­лин­ність яких представлена трав'янистими угрупованнями з більш-менш зімкнутим по­кри­вом. Вони утворені, головним чином, мезофітними, а іноді і гігрофітними трава­ми, мають зимову перерву у вегетації і не мають літньої депресії.

На відміну від інших фітоценозів, луки не мають у своєму складі деревних рос­лин, а якщо вони і зустрічаються (дуб, вільха, верби), то представлені рідко розта­шо­ваними деревами, кущами і не складають якої-небудь закономірної частини стру­к­тури угруповання.

Особливості будови і життєдіяльності лучної рослинності. Сформо­ва­ний ком­п­лекс грунтово-кліматичних умов і взаємовплив організмів один на одного обу­мо­вили особливості будови і біології рослин лучних фітоценозів.

Лучні рослини належать до різних життєвих форм, серед яких переважають трав'янисті багаторічники. Вони добре пристосовані до середнього водного поста­чання і до відносно сприятливого (без різких коливань) режиму надходження міне­ра­льних елементів, аерації підземних органів, температурних умов. Ці фактори жит­тя тісно взаємообумовлені ходом мікробіологічних процесів у ґрунті.

Більшість рослин зберігає і відновлює зелену масу протягом усієї вегетації, бага­тьом властиве утворення вкорочених пагонів, що зимують із зеленими листка­ми, то­му лука до снігового покриву залишається зеленою. Рясне галуження дозволяє наро­щувати нові пагони протягом усього сезону, а численні бруньки відновлення – від­новлювати пагони після скошування або поїдання. Утворення нових пагонів су­про­воджується формуванням додаткових коренів, що пронизують величезною ма­сою дер­нину.

У житті лучних фітоценозів чітко простежується сезонна ритміка. Вегетують луч­­ні рослини до глибокої осені, і тільки з настанням морозів припиняється утво­рен­­ня нових пагонів. У стоколоса безостого, тонконога вузьколистого, оману бри­тан­­­ського й у ряду інших видів окремі пагони і листки залишаються зеленими й узим­ку. Багато рослин луки, особливо гігрофіти заплавних лук, а також деякі мезо­фі­ти (лисохвіст лучний, оман британський) починають ріст під водою, як тільки во­на досить прогріється. Тільки після спаду води починають рости пагони деяких осок, стоколоса безостого, лучних видів цибулі. В одних лучних рослин ріст підзем­них пагонів починається одночасно з утворенням надземних (осока рання, ситник), в інших ростові процеси в підземній частині відбуваються пізніше, ніж у надземній (горошок мишачий, пирій повзучий, стоколос безостий).

Для лучної флори нехарактерно раннє цвітіння, що пояснюється взаємним при­гніченням в умовах густого трав'яного покриву. Внаслідок цього їх “змужніння” на­стає пізніше. Максимум цвітіння припадає на червень – початок липня. З цим мо­мен­том збігається і повне ярусне розчленовування травостою. Багаторічні рослини луки часто цвітуть з перервами і не щороку.

Хоча лучні рослини нормально цвітуть і плодоносять, основним способом роз­мно­ження багатьох видів є вегетативне. Пояснюється це поганою схожістю насіння на щільних дерновинах і масовою загибеллю сходів в умовах конкуренції з дорос­лими рослинами. Тому насіння більшості видів, особливо в злаків, можуть довго збе­рігати життєздатність, чекаючи іноді десятки або навіть сотні років сприятливих умов.

Для луки характерно “старіння”, при якому під впливом життєдіяльності самих рослин постійно відбуваються несприятливі зміни: підвищується кислотність ґрун­ту, збільшується кількість нерозкладених органічних речовин, знижується забезпе­че­ність рослин легкодоступними елементами мінерального живлення. Старіння лук найчастіше викликано нераціональним режимом їхнього використання. Як правило, у своєму розвитку лука проходить кореневищну, розкиданокущову і щільнокущову стадії, завершується цей процес розвитком мохового покриву й утворенням болота.

Розмаїтість лучної флори. Навіть при швидкому знайомстві з луками видно, що рослинні угруповання тут різноманітні і швидко змінюють один одного в часі. Візу­ально це можна відзначити за загальним забарвленням фітоценозу в різний час сезо­ну. Розмаїтість лучної флори дуже велика. Найбільш звичайні і важливі в ній предс­тавники родин злакові, айстрові, бобові. Менш цінною, але найбільш численною групою за числом видів є різнотрав'я, що володіє комплексом адаптаційних ознак. Особливу роль відіграють напівпаразити, отруйні і бур'янисті рослини.

Злаки на більшості лук є едифікаторами, тобто домінують. Їх роль в утворенні се­ре­довища пов'язана з особливостями морфології, в тому числі здатністю галузи­тись тільки в основі, в так званій зоні кущіння, або вузлі кущіння. При кущінні бруньок, розташованих на тісно наближених вузлах у основи материнського пагона, формуються приземні і підземні бічні пагони, що часто дають додаткові корені. У більшості лучних злаків кущіння починається рано – до утворення квітконосного пагона, що сприяє збільшенню числа пагонів у кущі і його розростанню. Від будови зон кущіння, числа і напрямки росту пагонів залежать зовнішній вигляд рослини, її життєва форма, а отже, і характер впливу на середовище.

За типом кущіння багаторічні злаки звичайно поділяють на довго-кореневищні, щільнокущові, або дерновинні, і розкиданокущові.

У довгокореневищних злаків (пирій повзучий, куничник наземний, стоколос безо­с­тий, лепешняк плавучий) пагони формуються у вузлах кущіння під поверхнею ґрунту і ростуть якийсь час горизонтально, утворюючи довгі кореневища. Пізніше вер­хівка починає рости вгору, перетворюючись у надземний пагін у вигляді розе­точної частини зі своєю брунькоутворюючою зоною. Крім кореневищних, у кущах містяться і вертикальні пагони.

Для кореневищних злаків характерне справжнє вегетативне розмноження, що має велике значення в умовах лук. Ріст кореневищ можливий тільки в пухкому, по­мірно зволоженому і добре провітрюваному ґрунті. Якщо в травостої панують дов­го­ко­реневищні злаки, це свідчить про молодість луки. Наприклад, асоціації пирію повзучого часто виникають на покладах, а стоколоса безостого – на піщаних, за­плавних луках, що постійно обновляються під час паводків.

Тривалість життя довгокореневищних злаків досить велика, оскільки їм властива вегетативна рухливість і омолодження в процесі вегетативного розмноження.

У щільнокущових, або дерновинних, злаків пагони утворюються у вузлах кущін­ня в самої поверхні ґрунту або над нею і ростуть вертикально в безпосередній бли­зькості до материнського пагона, в результаті чого формується щільний кущ, або дер­но­вина. Всередині такої дерновини утруднена аерація, застоюється вода, відбу­вається гниття відмерлих частин. Зазвичай більш інтенсивно розвиваються пагони верхньої частини зони кущіння, тому кущ поступово піднімається над ґрунтом у вигляді грудки. Різна тривалість життя кожного пагона і наближене їхнє розташу­вання в кущі приводить до того, що в щільній дерновині присутні різновікові па­гони. Згодом у кущі накопичується все більше відмерлих пагонів, центральна части­на відмирає, дерновина стає круговою і розпадається на окремі частини.

Найбільш поширені щількущові лучні злаки: щучник дернистий, вівсюнець луч­ний, біловус пониклий, мітлиця біла, костриця овеча, тонконіг звичайний, їжа збір­на, гребінник звичайний, пахуча трава звичайна. Злаки цієї групи сильно ущільню­ють ґрунт, перешкоджають його аерації і проведенню вологи, що поступово веде до заболочування. Самі злаки переносять погану аерацію ґрунту завдяки тому, що їхні вузли кущіння знаходяться над землею, а в стеблах, листках і коренях міститься сис­тема повітроносних міжклітинників. Дерновинні злаки витісняють інші рослини, при­зводять до збідніння видового складу і панування мохів. Вегетативне розмно­жен­ня в щільнокущових злаків відсутнє, йде тільки розпад дерновин.

У розкиданокущових злаків пагони закладаються під поверхнею ґрунту, але рос­туть під гострим кутом до материнського пагона, так що утворюється дуже ко­ротка, в одне меживузля, підземна частина. В результаті формується пухкий кущ, в якому зберігаються умови гарної аерації. Прикладом розкиданокущових злаків мо­жуть слу­­жити тимофіївка лучна, костриця червона, куничник очеретяний. У цих рослин найбільш сильні пагони знаходяться в середній за висотою частині зони ку­щіння, в інших (костриця лучна, тонконіг лучний) – у нижній частині, обумовлюючи швидке розростання куща в ширину. Усі пагони розкиданокущових злаків “внутріш­ньо­ку­щові”, в них немає пагонів з витягнутою горизонтальною частиною. В зв'язку з тим, що бруньки в розкиданокущових злаків розвиваються в різний час, одні пагони про­ходять повний цикл розвитку, інші – залишаються вегетативними. У кущі багато не­розкритих бруньок, що дозволяє злакам швидко відростати після скошування.

Загальна тривалість життя рослин даної групи досить мала. Зони кущіння в них швидко розвиваються в перші 2-3 роки, пізніше кущіння слабшає. Продуктивний період, тобто період найбільшого врожаю зеленої маси в травостої лук, не переви­щує 7-12 років.

Айстрові лук дуже різноманітні і присутні в травостої з провесни до глибокої осені. Їхня структура визначається головним чином будовою суцвіття – кошика. З трубчастоквіткових зустрічаються: котяча лапка дводомна, мати-й-мачуха, види родів во­лошка, ромашка, деревій, пижмо, сухоцвіт, злинка; з язичковоквіткових – козельці східні, кульбаба лікарська, цикорій звичайний, нечуйвітер, осоти. Язичкові квітки, як правило, яскраво забарвлені.

Представники родини бобових присутні у флорі лук майже всіх типів. Варто звер­нути увагу на їхні життєві форми. Хоча бобові і менш вимогливі до вологості, чим злаки, серед них багато стрижневокореневих видів (більшість конюшин, види роду люцерна й ін.). Кореневі системи цих рослин дуже глибоко заходять у гори­зонти травостою лук, що забезпечує переваги у використанні світла.

Особлива роль бобових у житті лук пов'язана зі здатністю їхніх коренів вступати в симбіоз із бульбочковими бактеріями, що сприяє збагаченню ґрунту азотом, а нагромадження білків у листках робить їх цінними кормовими рослинами.

Різнотрав'я – найбільш велика група рослин лук за числом видів. Вивчити їх усі неможливо, тому, збираючи й аналізуючи різнотрав'я, необхідно відзначати систе­матичну приналежність, горизонт луки, особливості вегетативних органів, тип суц­віття і будову квітки, особливості запилення, поширення плодів і насіння, спосіб жив­­лення, а також різні пристосування до життя в лучних фітоценозах – особли­вості насінного і вегетативного розмноження й утворення запасів сплячих бруньок, що дозволяють відрости при скошуванні, стійкість до витоптування і т.д.

Особливу увагу при характеристиці різнотрав'я варто звернути на рослини-на­півпаразити (дзвінці, очанка, перестріч), отруйні і такі, що не поїдаються худобою (рослини роду чемериця, деякі селерові, жовтеці, щавлі), а також бур'янисті рослини, що проникають до складу лучного фітоценозу (кульбаба лікарська, подо­рожники, волошки й ін.), мікотрофні рослини із родин жовтецевих, розових, губо­цві­тих, селерових, подорожникових і бактеріотрофні рослини (герань лісова, підма­ренник північний та ін.).

Класифікація лук. За походженням розрізняють первинні і вторинні луки. Пер­винні луки зустрічаються рідше, виникають природним шляхом і розміщуються в таких умовах, де угруповання трав'янистих мезофілів успішно конкурують з іншими типами фітоценозів (заплави річок, окраїни озер, місця зі зниженим рельєфом, де накопичуються опади). Для всіх зон нашої країни більш характерні вторинні луки – луки, що виникли на місці колишніх лісів, степів, боліт внаслідок впливу людини.

Як правило, лучні угруповання мають трохи видів-домінантів (полідомінантність лучної флори), тому класифікувати їх за складом, як, наприклад, ліси, важко. У прак­­тиці луки звичайно розрізняють за положенням у рельєфі і зволоженню. Залеж­но від цих факторів виділяють луки позапойменні, або материкові, і заплавні. Поза­пой­менні луки, у свою чергу, поділяються на суходільні, пов'язані з підвищеними фор­мами рельєфу, і низинні, приурочені, головним чином, до безстічних знижень. Зап­лавні луки розташовані в заплавах річок, озер і лиманів. Між названими типами існують різноманітні переходи, а самі вони поділяються на підтипи.

Суходольні луки. Ці луки найбільш характерні для України (рис.7, А). Вони, як правило, вторинні, виникають на місці згорілих або загиблого по різних причинах лісу. На освітленому місці розростаються опушечно-лісові, бур'янисті і бур'янисто-польові трави, витісняючи збережені лісові рослини і мохи. Змінюється водний ре­жим, верхні горизонти ґрунту швидко висушуються і, якщо немає підтоку ґрун­тових вод, насіння й інші зачатки лісових рослин, що залишилися в ґрунті, гинуть. Пізніше поновленню лісу перешкоджає утворення суцільної злакової дерновини, сіноко­сін­ня, випас худоби. Однак припинення сінокосіння і випасу худоби сприяє віднов­ленню первинного фітоценозу (лісу). Суходільні луки можуть виникати і на місці закинутих ріллей.

Склад фітоценозів суходільних лук визначається рядом особливостей середо­ви­ща існування. Джерелом вологи влітку служать атмосферні опади, але в сухі періоди її недостатньо. Аерація ґрунту добра, залишки рослин швидко руйнуються, гумус не на­копичується. Звертає на себе увагу те, що на луках даного типу немає специ­фіч­них видів, а флора сформувалася за рахунок деяких лісових і бур'янистих рослин. Сю­ди мігрують рослини, менш вимогливі до постійного зволоження і мінерального живлення, переважають злаки, айстрові і бобові. Видовий склад злаків визначається режимом вологості і складом ґрунтів суходолів. На луках з легкими супіщаними і піщаними підзолистими ґрунтами зустрічаються мітлиця звичайна і костриця овеча. На ґрунтах з підвищеною вологістю поширені пахуча трава звичайна, трясучка середня, костриця червона, щучник дернистий. Суходоли з більш важкими суглин­ними ґрунтами можна впізнати за наявністю костриці лучної, тонконога лучного і великим дерновинам щучника дернистого.

Айстрові суходолів мало специфічні. Це, головним чином, ті ж види, що заселя­ють поклади, межі, узбіччя полів: королиця звичайна, ромашка пахуча й аптечна, скереда покрівельна і дворічна, роман смердючий, полин рівнинний, волошка лучна і шорсткувата, козельці великі і лучні, нечуйвітер ранній, лучний і багатоквітковий, кульбаба осіння.

З бобових зустрічаються астрагал нутовий, конюшина гірська, люцерна хмеле­видна і серповидна, лядвенець польовий. На більш вологих луках поширені різні види конюши­ни: лучна, середня, альпійська, гірська, рожева і рівнинна, а також чина лучна, горо­шок плотовий і мишачий, заяча конюшина багатолиста, в'язіль різнобарвний.

Різнотрав'я суходільної луки належить до різних життєвих форм і екологічних груп, займає різне систематичне положення. Звичайні тут жовтець золотавий та їд­кий, перстач гусячий і сріблястий, манжетка гостролопатева, роговик польовий, ві­ска­рія звичайна, меладрій білий, гвоздика-трав'янка, герань лучна, звіробій плямис­тий і звичайний, фіалка триколірна, гикавка сіра, цілий ряд представників родини се­лерові: кмин звичайний, бедринець ломинекаменевий, а також тирлич легеневий з родини тирличеві, суховершки звичайні, чебрець український із родини губоцвіті, подорожники ланцетолистий і великий. Для суходільних лук типові рослини із родини ранникові: очанка коротковолоса і прямостояча, дзвінець малий і вузько­лис­тий. На лісових луках зустрічаються перестріч дібровний, вероніки дібровна і лікар­ська, зрідка – дзвоники колосовидні із родини дзвоникових, косарики черепитчасті, зозулинець, коручка із родини орхідних. Під пологом трави суходільної луки нерід­ко багато мохів.

Біологічна і господарська продуктивність суходолів невелика, використання їх як косовиці і пасовищ вимагає комплексних заходів для поліпшенню ґрунту (внесення добрив, полив і т. д.). Неправильне використання таких лук перетворює їх у непри­датні землі.

Низинні материкові луки (рис.7, Б). Такі луки розміщуються в зниженнях ре­льє­фу, одер­жують вологу не тільки з атмосферних опадів, але і від ґрунтових вод, які періодич­но піднімаються і є багатими на мінеральні солі. Ґрунти на таких луках, як правило, дерново-підзолисті.

 

 

Серед рослин низинної луки насамперед впадають в око великі мезофітні злаки: костриця лучна (більше, ніж на суходолах), їжа збірна, тимофіївка лучна і злаки гі­гро­­фітного типу: лепешняк плавучий і водний, канаркова трава тростиновидна, бек­манія звичайна, щучник дернистий, котрий утворює великі дерновини і купини. Бо­бо­ві, що важко переносять нестачу кисню в ґрунті, на таких луках нечисленні (ко­нюшина рожева, темноколірна та ін.). Натомість є представники широколистого різ­нотрав'я: горець зміїний, коронарія зозулина, гравілат прибережний, манжетки, жов­те­ці повзучий та їдкий (наземна форма).

Продуктивність низинних лук трохи вища, ніж суходолів. Однак їхнє пасовищне використання призводить до надмірного розмноження рослинності, що не поїда­єть­ся худобою: жовтеців, таволги, утворенню купин щучника і, як наслідок, до ущіль­нення травостою, розростанню мохів, заболочуванню і переходу до нового типу лу­ки – болотистої. Такі луки характерні також для лощин і різних безстічних зни­жень.

У травостої болотистих лук переважають великі осоки: дводомна, лиса, двоти­чин­­кова, заяча, дерниста, гостра, просяна, роздута й ін., очерет лісовий, ситники нит­­ко­видний, крислатий і членистий, хвощі болотний, річковий; зі злаків зустріча­ють­ся лепешняки, бекманія звичайна, очерет звичайний; з різнотрав'я – калюжниця болотна, купальниця європейська, щавель кінський, чина болотна, незабудка болот­на, валеріана лікарська, шолудивник болотний. Зрідка зустрічаються орхідеї: коруч­ка болотна, зозулині сльози яйцеподібні; із родини ірисових – косарики болотні.

Заплавні луки. Умови життя на заплавних луках своєрідні. Навесні, в період по­ловоддя, рослини на більш-менш тривалий час затоплюються водою. При цьому на поверхні ґрунту відкладається шар осаду – намулок, тому заплавні ґрунти досить ба­гаті, і на них панують рослини, вимогливі до ґрунтового живлення.

Рослинний покрив заплавної луки по поперечнику заплави неоднорідний. Найви­щою і найбільш сухою порівняно з усіма іншими є прируслова заплава, що межує з водоймою. Ґрунт тут піщаний. Основу рослинного покриття, як правило, складають довгокореневищні злаки (стоколос безостий, пирій повзучий, куничник наземний). Зазвичай неширока прируслова заплава змінюється широкою центральною запла­вою, що розташовується трохи нижче. Ґрунт тут суглинний, містить більше вологи, краще забезпечений поживними речовинами, що створює особливо сприятливі умо­ви для життя рослин. На одному квадратному метрі можна нарахувати їх до 10 ви­дів. Рясно представлене різнотрав'я: дзвоники, жовтеці, герань лучна, гвоздики, чи­ма­ло бобових, різні види конюшини (лучної, гібридної, повзучої, гірської), а також чина лучна, мишачий горошок та ін. Велика кількість бобових – характерна риса цен­тральної заплави. Злаки належать, як правило, до розкиданокущових форм: ти­мо­фіїв­ка лучна, костриця лучна, їжа збірна. Розмаїтість їх набагато більша, ніж на прирусловій заплаві. Досить багато представлене різнотрав'я: герань лучна, дзвоник збір­ний та ін. Деякі представники отруйні: чемериця біла, жовтеці.

Наступна, найбільш віддалена від річки й у той же час найбільш волога частина заплави – притерасна. Вона розташована на важко-суглинному, щільному, сильно зволоженому ґрунті. У трав'яному покриві велику роль відіграють рослини низин­них боліт: великі осоки, таволга в'язолиста, очерет звичайний. Зі злаків також поши­рений щільнокущовий щучник дернистий. Бобових звичайно немає.

Ярусна структура луки. Характеризуючи луку як рослинне угруповання, звер­та­ють увагу на ряд особливостей її структури, в тому числі на її надземну і підзем­ну ярусність, що обумовлена розмаїтістю життєвих форм лучних рослин, вимогли­вістю їх до умов зволоження, освітлення, складу ґрунтів. У лучних фіто­ценозах виділяють два, іноді чотири яруси, виражених не так чітко, як у лісових угру­по­ваннях (рис.8). Росли­ни, в яких довгі стебла по всій довжині мають багато листків, відно­­сять до вер­хніх ярусів. Перший ярус лук утворюють їжа збірна, стоколос безо­стий, волошка лучна; в другому ярусі зростають лисохвіст лучний, конюшина роже­ва та ін. Якщо трави розвивають листки в пригрунтовому шарі, а високо над поверх­нею виносять лише генеративні органи, то їх відносять до нижнього ярусу, в який входять і так звані низові злаки – тонконіг однолітній, мітлиця звичайна, а також ко­ню­шина повзуча, кульбаба лікарська.

При дослідженні підземної ярусності помічено, що глибина коренемісткого шару ґрун­ту може сильно варіювати: в одних випадках корені ідуть усередину лише на 10-20 см, в інших – до 400-500 см. Однак майже завжди маса підземних органів луч­них рослин у кілька разів більше надземної.

  

 

На природному ґрунтовому розрізі (стінка канави, обрив річки і т. д.) можна пе­ре­конатися, що підземними органами найбільше насичений верхній, більш зво­ложений, ґрунтовий горизонт, так звана лучна дернина, в якій розташовуються осно­ви надземних пагонів, додаткові корені і кореневища більшості рослин. У наступ­ному горизонті розміщуються бічні розгалуження стрижневих коренів і лише окремі пуч­ки додаткових коренів злаків; ще глибше йдуть тільки стрижневі корені.

Спостерігаючи луки протягом вегетації, можна відзначити, що надземна і підзем­на структура лучних фітоценозів дуже рухлива, постійно мінлива.

Рослинний покрив на луках природного типу звичайно мозаїчний, тому структу­-ра луки в горизонтальному розрізі (горизонтальна структура) різноманітна, складна і за­ле­жить, головним чином, від розростання окремих видів, їхніх вікових особли­востей та інтенсивності розмноження. У різні періоди сезону виділяють типи лук за забарвленням, висотою стояння рослин, спостерігають постійні переходи від одного типу до іншого. Залежно від особливостей горизонтального складання лука буває осо­ко­вою, стоколосовою, геранієвою, щучниковою, жовтецевою, злаковою, різно­трав­ною і т. д.

Значення лук. Луки є природними кормовими угіддями, місцем існування бага­тьох тварин. Лучна рослинність перешкоджає процесам ерозії і видування ґрунто­-вого покриву, сприяє формуванню ґрунтів, багатих азотистими речовинами. Флора лук багата декоративними, технічними, харчовими, вітаміноносними, медоносними і лікарськи­­ми рослинами. Тут заготовляють таку лікарську сировину, як трава дере­вію звичайного, фіалки триколірної, пижма звичайної, хвоща польового, буркуну лікар­ського, кореневища родовика лікарського, горця зміїного й ін.

 

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЛУЧНОЇ РОСЛИННОСТІ

Методичні поради включають ряд питань, що необхідні для дослід­жен­ня лучної рослинності, а також тлумачення питань бланка опису фітоценозу. Рекомендуємо зберегти таку послідовність.

Вибір об'єкта дослідження. Приступаючи до виконання цієї роботи, необхідно провести попереднє рекогносціювання місцевості і за візуаль­ним спостереженням та обстеженням природних лучних угідь вибрати типову дослідну ділянку. Під типо­вою розуміємо таке:

1. Дослідна ділянка повинна відображати основні параметри даного ти­пу рослин­ності: мати чітко виявлені ознаки – вирівняну, однотипну поверх­ню, рівномірно вияв­лений травостій, фіксовані домінанти, непорушеність гос­­подарською діяльніс­тю тощо.

2. Репрезентативна в структурному, флористичному, ценотичному та господар­сь­кому відношеннях.

3. Однорідна за ступенем зволоження, засоленості, трофності, оглеєності та кис­лот­ності ґрунту тощо.

Вибір дослідної ділянки. Важливим моментом є правильний вибір дос­лідної ді­лян­ки, оскільки від її типовості та однорідності залежатиме дос­то­вірність даних про цей тип рослинності. Рекомендуємо за попереднім оз­найо­мленням зберегти всі пере­ра­ховані вище параметри для об'єкта дослід­жен­ня, а також додатково врахувати та­ке: а) ярусну диференціацію; б) типо­ву видову насиченість; в) синузіальну почле­но­ваність; г) репрезентативність різних господарських груп рослин­ності; д) одно­рід­ність господарського ви­ко­рис­тання.

Вибір ознак дослідження. Під час проведення геоботанічних дослід­же­нь важли­вим є чітко обрані ознаки дослідження. Невід'ємними ознака­ми лучних фітоценозів є: видовий склад травостою, ярусність, домінантність, проек­тивне покриття виду, ста­лість та життєвість виду, трапляння чи рясніс­ть виду, фізіономічність, представ­ле­ність господарських груп рослин, уро­жай­ніс­ть та продуктивність, кормова цін­ність.

Решту особливостей подаємо за “Бланком опису лучної рослинності” з відзна­чен­ням їх стосовно окремих пунктів, які потребують пояснень або зас­те­режень до їх правильного трактування.

Такі пункти, як “Студент”, “Дата” не викликають питань, а пункт “Розмір проб­­ної чи дослідної ділянки” потребує уточнення. Для лучних угідь найчастіше обира­ють розмір дослідної ділянки фітоценозу площею 10 × 10 = 100 м². 3 огляду на від­по­відність виявленості ознак фітоценозу, вона може бути і в 2-3 рази більшою.

Кожна дослідна ділянка фітоценозу виділяється інструментально або візуально, відокремлюється від решти травостою за допомогою виділення по периметру про­топ­туванням та позначенням віхами по кутах, щоб добре була помітна в просторі.

Формація на лучних угіддях виділяється за домінантними видами пев­них жит­тє­вих форм рослин, як вже було показано вище для лісових угрупо­вань.

Асоціація виділяється за таким самим принципом, як і в лісового угру­повання, але на відміну від них, лучні асоціації відзначаються полідомінан­т­ністю, рідше мо­но- та бідомінантністю, яку слід чітко виділяти. Якщо в пер­шо­му ярусі висотою до 100-120 см росте костриця лучна, а в другому висо­тою 40-60 см тонконіг лучний, то така асоціація називається лучно-костри­цево-лучнотонконогова. Угруповання, в пер­­­шо­му ярусі якого домі­нує рай­грас високий, в другому – королиця лучна, а в тре­тьо­му конюши­на лучна, наз­ву асоціації записують таким чином: високорайсово-луч­но-королицево-лучноконюшинова. На луках часто можна спостерігати, коли в одно­му ярусі (будь-якому) домінує не один, а два або три співдомінанти. Таким чином ви­­ни­кають полідомінантні угруповання. Краще асоціацію уточ­няти і виділяти з ви­кла­дачем.

Географічне положення: відмічається звичайно (область, район, се­ло), але для лучного угруповання бажано було б відмітити назву госпо­дарст­ва різної власності, ферму, агрофірму тощо та назву урочища.

Топографічне положення (макро, мезо- та мікрорельєф). На лучних угіддях або пасовищах більшої уваги вимагає саме мікрорельєф: наявність купин, ритвин, їх кількість, висота, об'єм, процентне відношення до площі виявлення, характер розпо­ділу, оскільки його знання дає можливість за­сто­су­вання механізованого сінокосіння та сінозбирання, а також правильно визна­чи­ти продуктивність угідь.

Ґрунти. В цьому пункті бажано було б дати характеристику ґрунтового розрізу по окремих горизонтах, відмітивши розподіл кореневих систем рос­лин, за профілем показати рівень фунтових вод тощо.

Умови зволоження. За даним власних візуальних спостережень ви­значити сту­пінь зволоження за такими категоріями: 1) помірно зволожені, без проступання во­логи при вичавлюванні; 2) досить зволожені, коли про­ступає волога при надавлю­ван­ні на травостій; 3) дуже зволожена, коли вода посту­пає з поверхні; 4) затоплені, коли лучні угіддя залиті шаром води.

Наявність мохів та лишайників. Тут відмічається присутність мохів з відзна­чен­ням їх видового складу, відсотка проективного покриття, фено­фази, життєвості, характеру розподілу по ділянці, потужності. Так само характери­зу­ють і лишайники.

Мертвий покрив. Його створюють минулорічні рештки рослин, від­мер­лі та за­сох­лі листки, стебла, суцвіття, які не повністю перегнили. Особли­во помітно роз­ви­нутий він у дернинних багаторічних та купинястих угру­по­ван­нях. Відмічається по­тужність цього повстяного шару, місце розміщення по купинах і між ними тощо.

Ступінь задерніння. На дослідній ділянці та поза її межами показують висоту дернин злаків або осок звичайних для лучних угідь, участь видів, що ут­ворюють дер­нину, купини, їх висоту, діметр, процентну покритість купин або дернин, харак­тер задерніння, здатність рослин до відновлення, парти­ку­ляції, пагоноутворення.

Проективне покриття. Метод визначення покриття за допомогою сі­точ­ки Л.Г.Раменського. Проективну повноту покриву визначають, дивлячись на травостій вертикально вниз крізь віконце сіточки. При цьому, по можли­вості, треба відвертати увагу від суцвіть. Малу сітку розміром 2x5 см трима­ють приблизно на половині відстані між оком і травостоєм, а велику сітку (во­на значно зручніша) – на рівні тра­востою. Розглядаючи одне місце покри­ву, окомірно визначають, скільки комірок сіт­ки (десятих час­ток віконця) при­падає на плями (проекції рослин) і скільки – на вільні про­міжки (з яких видно фунт, воду, мохи).

Для взаємного контролю застосовують два основних прийоми оцінки.

Перший прийом: “Скучуючи” проекцію або вільні проміжки думкою до одного кінця сіточки, визначають, скільки комірок вони зайняли б при тако­му суцільному розміщені. Якщо проекція рослин займе при цьому чотири комірки, то проективна повнота покриву дорівнюватиме 40%. Якщо вільні діляночки займають 2 комірки, то проективна повнота покриву становить 80% і т. д.

Другий прийом: подумки поділяють сіточку впоперек на дві частини так, щоб проекція однієї частини заповнила проміжки проекції другої части­ни. Якщо, скажі­мо, достатньо виділити три комірки, щоб зробити суцільною (“залатати”) проекцію в основних 7 комірках, значить повнота дорівнює 70%.

Визначивши повноту в кількох місцях обслідуваної ділянки, беруть се­редню оцін­ку. Якщо повнота, виявлена в окремих точках, різко коли­вається, то площу облі­ку розбивають на частини за двома або трьома ступенями гус­тоти і з них вирахо­вую­ть середню повноту. Наприклад: 0,3 площі обліку при­па­дає на густі плями із се­редньою повнотою 80%; 0,5 – на середньогустий тра­­востій з повнотою 60%; 0,2 – на зріджений – з середньою повнотою 30%. Середня повнота всієї площі дорівнює (0,3 × 80) + (0,5 × 60) + (0,2 × 30) = 24 + 30 + 6 = 60 %. Такий прийом визначення повноти називають “двомірним”.

Метод дзеркальної сіточки. Вона являє собою віконце в кар­тонній або іншій платівці, поділеній дротиками на 10 рівних квадратів. Пла­тівка рухомо закріп­лює­ть­ся з дзеркальцем. Розглядаючи травостій через сіточку, її можна використовувати так само, як і розташований на поверхні квадрат, а бачачи деревний ярус, відо­бра­жений через віконце в дзеркальці, можна оцінювати і проективне покриття цього ярусу (зімкнутість крон).

Метод масштабної сіточки. Для обчислення процента покриття окре­мих видів фітоценозу Раменський розробив метод масштабної сіточки. За­про­поновано проек­цій­ні сіточки розміром 10%, 1% від 4 м². Найдрібніші ко­мір­ки масштабної сіточки мають розміри 4 см. Нею користуються в такий спо­сіб: над травостоєм розтягується чотириметрова сітка. Масштабну сіточ­ку тримають над травостоєм обмеженим квад­­ратом, дивляться через сіточку звер­ху вниз і визначають процент покриття окре­мими видами, що є компо­нен­тами даного фітоценозу.

Крапчастий метод оцінки проективного покриття запропонував ново­зе­­ланд­сь­кий вчений Леві. Суть його полягає у наступному. У травостій фіто­ценозу опускаю­ть­ся на відстані через 5 см сталеві спиці, закріплені на планці довжиною до 50 см. Підрахунок проколів при значних замірах і на­ступна ста­тистична обробка резуль­татів обрахунків дає можливість судити про зімкну­тість і проективне покриття фіто­це­нозу.

Вище ми вже згадували про проективну рясність. Який зміст вклада­є­ть­ся в це поняття? Проективна рясність – це проективне покриття окремих ви­дів та груп. При значних за кількістю визначеннях досягається велика точ­ність 0,1-0,05%, при по­біж­ному – 0,3-0,5%. Сума проекцій рясності видів або груп видів повинна в сумі до­рів­нювати сумі проективної повноти, тобто за­га­льному проективному покриттю і ярус­ному покриттю угруповання.

Для детального визначення проективної рясності необхідно виконати його на 8-10 м², а щоб визначити проективну рясність видів на 1 м², витра­ча­є­ться до 30 хви­лин. Ця робота дуже трудомістка. Тому цей метод мало зас­то­совують. Частіше ко­рис­туються окомірним визначенням проективної ряснос­ті. Він менш точний, але зручніший за часом.

Покриття визначається для трав'янистих і чагарниково-трав'яних угру­по­­вань, а зімкнутість крон – для лісових деревостанів і чагарникового ярусу.

Покриття визначається для трав'янистих і чагарничково-трав'яних угру­повань, а зімкнутість крон – для лісових деревостанів і чагарникового ярусу.

Зімкнутість крон – це проективне покриття проекціями крон дерев із проек­то­ваними на поверхню ґрунту. При дослідженні лісових ценозів ви­зна­ча­ють ступінь зімкнутості крон. Від цього фактора залежить світловий режим під наметом лісу. Зімкнутість крон дає уявлення про густоту чи щільність деревостану. Чим більша вона, тим більша густина, щільність стовбу­ростоя­н­ня лісоутворюючих порід.

Горизонтальну проекцію крон дерев визначають окомірно, в частках від одиниці або в процентах. За одиницю або 100% беруть таку ступінь зім­кну­­тості крон, коли просвіти між ними не перевищують 1/10, а сума проекцій крон займає близько 9/10 площі. Ступінь зімкнутості 0,5 означає, що зімкну­тість крон деревостану складає половину повної зімкнутості.

В геоботаніці розрізняють і при дослідженні рослинності використову­ють такі види проективного покриття: загальне, часткове, ярусне, синузіальне, видове та ін­ди­відуальне.

Проективне покриття в рослинних угрупованнях визначається в кожній окремій групі за формою росту зокрема. В лісі проективне покриття окремо визначається для деревостану, чагарнику травостою і мохово-лишайнико­вого покриву. На болотах зім­кнутість крон визначається для деревостану і ча­гар­ників, а покриття – для тра­вос­тою, сфагнового покриву.

Часткове проективне покриття створюють всі рослини одного виду. У багато­ви­дових фітоценозах часто користуються визначенням часткового по­кри­ття, ство­рено­го окремими групами видів.

Проективне покриття виду – це часткове покриття, створене покрит­тям особин одного виду.

Індивідуальне проективне покриття – це проекція, створена надзем­ни­ми части­на­ми окремої особини виду.

Істинне покриття, або справжнє покриття – це таке, яке утворюється основами зрізаних стебел і стовбурами деревних рослин. Воно особливо чіт­ко виявляється в афофітоценозах, наприклад, по стерні після зібраних хлібів, після скошування тра­во­стою на луках, по пеньках на лісосіках, в лісах – після рубки деревостану.

Істинне проективне покриття завжди буде менше загального чи ярус­но­го проек­тивного покриття, оскільки площа стовбурів аналогічно менша про­екції крон.

Поширеність асоціації на даному масиві (профілю). У цьому пункті вка­зу­є­ть­ся, як часто і на якій площі трапляється дана асоціація, який обсяг вона займає в рос­линному покритті.

Аспект. В процесі геоботанічного дослідження лучної рослинності слід звернути увагу на те, що окремі види рослин знаходяться на різній стадії сво­го розвитку: одні з них масово вегетують і надають рослинності від­повідного зеленого кольору, інші рослини, наприклад, жовтець повзучий чи жовтець вог­нис­тий у стадії цвітіння зу­мов­лює жовтий чи золотисто-жовтий колір, га­дюч­ник звичайний – кремово-білий, конюшина лучна або аль­пійська – черво­ний тощо. За характером переважання ко­льо­рів визна­чається той чи інший аспект. Його визначають вегетативні, квітучі або пло­доносячі частини росли­ни або їх поєднання. Аспектністю певних частин, відпо­від­но до фенофази, рослини визначають аспект рослинного угрупо­вання.

Цей аспект може бути простим або складним. Простий аспект обумов­лений фе­но­логічним станом певного виду рослин. Такими в рослинних угру­по­ваннях звичай­но є домінанти або субдомінанти. Вони масовим цвітінням чи плодоношенням виз­начають аспект всього фітоценозу.

Складний аспект мають більшість рослинних угруповань. Він зумовле­ний пев­ною фенологічною стадією в розвитку окремих видів рослин. Найбі­льш яскравий аспект виявляється під час цвітіння домінантів і співдо­мінан­тів, які своєю зовніш­ніс­тю визначають в цілому зовнішність рослинного угру­­по­вання. На заплавних лу­ках р.Дніпро подібні аспекти можна спосте­рі­гати в угрупованнях, в яких одно­час­но помітну роль відіграють різнотрав'я та бобові.

Аспект може бути дифузний, обумовлений рівномірним розподілом осо­бинами домінанта чи аспектуючих видів, що створюють майже суцільну однотонність на всій досліджуваній площі.

Аспект може бути плямистий, зумовлений цвітінням видів, згрупо­ва­них окреми­ми плямами або розміщенням окремих груп видів із різним типом фенологічного стану на різних ділянках досліджуваного фітоценозу.

Ви часто помічаєте, що в одному місці, з деяким підвищенням, масово цвіте ко­ню­шина гірська і обумовлює виявлення білих плям, які чергуються в прирусловій частині з конюшиною альпійською, що має червоний колір, в бі­льш зниженому міс­ці можна виділити ділянки, зайняті підмаренником м'я­ким, який зумовлює появу бі­лих плям, а місцями жовтецеві локалітети – жов­ті плями. В результаті формуються дуже строкаті барвисті аспекти заплавних угруповань.

Флористичний склад. Флористичний, або видовий склад, – це су­куп­ність видів фітоценозу і він визначається за такими параметрами: назва рос­лин, вказується латинська або українська назва рослин за порядком. Краще їх вказувати за таким порядком: злаки, бобові, осоки, ситникові, різнотрав'я. До флористичного складу включають не тільки названі групи рослин, але й па­по­роті, хвощі, плауни.

Ярусність. Ярусність являє собою вертикальне почленування траво­с­тою за ви­мог­ливістю видів до умов місцезростання. Для трав'янистих угрупо­вань виділяють або окремі яруси за висотою чи життєвими формами рослин, або під'яруси за ге­не­тично-морфологічним почленуванням видо­вого складу угруповання. Ярусність ви­ді­ляють тоді, коли виявлена чітка вертикальна роз­ша­рованість травостою. На луках час­то можна виділити 2-3 яруси, а місцями й більше, наприклад: 2 яруси злаків, 1 ярус бобових, 1-2 яруси різнотрав'я.

Висота рослин. Висота рослин дається в метрах або сантиметрах. За­мі­ри роб­лять від поверхні ґрунту до верхівки суцвіть. Часто роблять заміри ви­со­ти суцвіть, висоти вегетативних або ж в цілому генеративних пагонів.

Рясність. Вона визначається кількістю особин на певній площі зрос­тан­ня. Для її визначення користуються суцільним переліком рослин на облі­кових ділянках 0,25 × 0,25 м або 0,5 × 0,5 м, їх вагою або об'ємом чи іншими параметрами.

Підрахунок кількості екземплярів. Цей метод оцінки рясності виду застосовує­ть­ся як при детальних стаціонарних, так і тимчасових марш­рутних дослідженнях в природних і культурних фітоценозах. Вважається одним з найоб'єктивніших методів оцінки рясності виду. Разом з тим цей метод має па­раметри, які обмежують його застосування. Насамперед, види, які насе­ля­ю­ть фітоценоз, належать до різних жит­тє­вих форм рослин, а значить відріз­ня­ються формою, величиною та участю в рос­лин­ному угрупованні. Досить порівняти в складі кукурудзяного поля основну куль­туру, її екземпляр з од­ним екземпляром лободи білої чи галінсоги дрібно-квіткової, не кажучи вже про співвідношення в лісових насадженнях сосни звичайної та чор­ни­ці чи брусниці. Крім того, екземпляри одного виду також нерівнозначні за станом розвитку, розмірами, вагою тощо.

При екземплярному обліку виникає затруднення у визначенні корене­вищних окре­мого екземпляра очерету звичайного, видів кореневищних осок, пирію повзучо­го та інших, кореневища яких дуже розростаються і утворю­ють масу вегетативних пагонів. Виникає дилема: що брати за основу обліку – пагін вегетативний чи гене­ра­тивний, пагін чи кореневище? Подіб­них проб­лем немає в одно- і дворічних рослин, оскільки кількість екземп­лярів дорів­нює кількості пагонів. Тому в геоботанічній прак­тиці підраховують не кіль­кість екземплярів, а кількість пагонів на одиницю площі.

Певний інтерес має облік, коли екземплярна кількість співпадає з чи­се­льністю па­гонів або екземплярів чи екземпляри чітко відособлені, мають схо­жі розміри.

Отже, метод підрахунку кількості екземплярів, незважаючи на деякі утруд­нення при обліку екземплярної насиченості, залишається одним з об'єк­тив­ніших методів у геоботаніці.

Фенофаза. Під час обстеження рослини знаходяться на різній стадії біологічного розвитку і цей стан рослин слід зафіксувати в бланку опису. Для цього рекомен­дує­мо використати позначення літерами, які наводяться О.П.Шен­ніковим або більш де­тальні за Є.М.Лавренком. Для позначення ста­ну рослин використовують такі позна­чення: в – рослина вегетує, з – зацвітає, ц – цвіте, п – плодоносить, вдм – відмирає.

Проте ці фази не відображають всього спектру фенологічних змін рос­лин. Тому Є.М.Лавренко (1959) запропонував деталізувати дані таким чином: фази позначати заголовними літерами тієї чи іншої фази, а підфази – циф­ра­ми: пр – проростки, р – ростки, в – вегетаційний стан до викидання суцвіть, б – бутонізація, к – колосіння, ц – цвітіння (початок цвітіння – ц₁, повне цві­тін­ня – ц₂, відцвітання – ц₃), п – пло­доношення (незрілі плоди – п₁, зрілі плоди – п₂, висипання плодів – п₃), цп – цвітіння-плодоношення (з підфазами цп₁, цп₂, цп₃), оп – осипання плодів, вд – від­ростання нових пагонів після осипання плодів (вдр), вдм – відмирання надземних пагонів, м – мертві, сухі надземні пагони.

Характер розміщення рослин. У цій графі відмічається таке розмі­щен­ня виду: дифузне (рівномірне по всій ділянці), плямисте, групами, си­ну­зіальне, латками то­що.

Моховий покрив. На болотистих і торф'янистих луках моховий по­крив добре виявлений і є однією з ланок болотоутворюючого процесу відкри­того місцезростан­ня. В бланку записується загальне проектування покриття, назва мохів, їх проек­тив­не покриття, характер, розміщення, життєвий стан та інші ознаки, позначені в таб­ли­ці.

Характер господарського використання. В цьому параграфі вказу­є­ть­ся ха­рак­тер використання рослинного угіддя: це може бути сінокіс, пасо­вище, або спочатку використовується як сінокіс, а потім як пасовище, вигін, стійбище.

Визначення об'єму трав'янистих рослин. Об'ємний аналіз рослин вперше за­про­понував В.В.Альохін. Визначення згадуваний автор описує так. Рослини вмі­щу­ють у порожній градуйований циліндр чи яку-небудь посу­ди­ну. У нього наливають із другого градуйованого циліндра деяку кількість во­ди до певної мітки першого циліндра. За різницею між місткістю першого ци­лін­дра і влитої води з другого виз­на­чають об'єм, зайнятий рос­линами.

Знаючи дані стосовно надземних частин рослин, що зростають на пев­ній площі (1 м², 100 м²), одночасно вимірюють висоту, до якої виростають рос­ли­ни. Умно­жаю­чи висоту рослин на площу, з якої були зрізані рослини, отри­мують той об'єм повіт­ряного середовища, в якому розміщуються надзем­ні частини рослин. Вирахувавши відношення об'єму надземних частин рос­лин до об'єму середовища, в якому вони розміщуються (в процентах), отри­му­ють величину, яка називається процентом за­пов­нення простору рос­лина­ми, або питомим об'ємом.

Урожайність сіна, ц/га. Тут вказується загальна врожайність сіна. Уро­­­жайність можна виразити в сирому стані в перерахунку на зелену масу або як сіно в повітря­но-сухому стані. Визначення урожаю базується на вив­чен­ні урожаю укісних снопи­ків облікових ділянок. Повторність не менше три­кратної.

Урожай пробних укісних снопиків. Укісні пробні (облікові) ділянки закла­даю­ть­ся на дослідній ділянці або за її межами. Розмір пробної укіс­ної ді­лянки може бу­ти 0,25 × 0,25 м, 0,5 × 0,5 м або 1,0 × 1,0 м в 3-4-разовій пов­тор­ності. На пробній ді­лян­ці, виділеній планочками або відповідним квадратом, вирізають у поверхні грун­ту весь травостій, перев'язують його і загортають у папір або поміщають у ку­льок чи мішечок. Сюди ж вкладають етикетку з по­міткою місця взяття укісного снопика, дати взяття, тип угіддя, місце в еко­ло­гічному ряду, назву асоціації, ну­ме­ру­ють укісні снопики, повторності тощо.

Основний укіс зеленої маси. Зрізаний травостій укісного снопика зва­жують у сирому стані і визначають урожайність зеленої маси за допомогою зважування фіто­ма­си кожного снопика. З кількох укісних снопиків (за пов­тор­ностями) виводять се­ред­ню величину фітомаси дослідної ділянки. Пере­ра­хунок роблять на 1 м², а потім на 1 га. Так само роблять перерахунок на 1 га і сіна, тобто просушеної повітряно-сухого стану фітомаси, а потім обра­хо­вують урожайність сіна дослідної ділянки та угіддя в цілому.

Фітоценотична оцінка якості природного кормового угіддя. Його оцінюють за допомогою розбору укісних снопиків за флористичним скла­дом. Кожний укісний снопик розбирають по видах рослин, а також за гос­подар­сь­кими групами: злаки, бобові, осоки, ситникові, різнотрав'я та мину­лорічні решт­ки.

У межах кожної господарської групи визначається продуктивність кож­ного виду, насамперед виділяються домінанти і за їх участю у створенні фі­то­маси – кормова якість зеленої маси та сіна.

Кормову цінність у цілому оцінюють за співвідношенням у структурі врожаю окре­мих господарських груп рослин. Співвідношення виражають у ма­сі або процен­тах. Чим більший процент участі бобових у рослинному угру­пованні, тим вища його якість. Вона вища і в тому випадку, коли в тра­востої, а значить і в сіні менша участь осок та ситникової групи, а з різнотравної гру­пи – шкідливих та отруйних видів рослин.

Господарські групи виділяються кожна окремо: злаки, осоки, бобові, ситникові, різнотрав'я. Окремо виділяють минулорічні рештки, а також от­руй­ні рослини. Ос­тан­нім дають назви, їх перелік та процентну частку.

Господарська та біологічна продуктивність угідь. Біологічна про­дуктивність угідь визначається загальною фітомасою, що зрізана в по­верхні ґрунту.

Господарську продуктивність визначають як таку, фітомаса якої одер­жана від зрізування травостою на висоті 5-7 см вище поверхні ґрунту, тобто на рівні її від­чуження за допомогою стравлювання худобою на пасо­вищах або на рівні висоти сінокосіння (ручного чи механізованого).

Стан рослинності. Відмічається, в якому господарському стані знахо­дяться угід­­дя – стравлений якоюсь мірою, викошений, витоптаний, затоп­лений, засмічений, пригнічений тощо.

Можливість механізованого збору сіна. Тут зазначається культур­технічний стан угіддя: вирівняність поверхні, наявність кущів, опалих де­рев, купин, ритвин, піщаних наносів, наносів мулу, виступів порід, наявність су­хос­тою тощо.

Наявність меліоративної системи та її стан. У цій графі відмічають стан меліо­ра­тивної системи: її збереженість, проточність, замуленість, зарос­лість трав'яними рослинами русла та відкосів мережі.

Необхідність проведення меліоративних робіт: відмічається ступінь зво­ложен­ня та обводнення місцезростання та місцевості, тривалість обво­д­нен­ня характер роз­витку травостою, наявність болотних видів рослин тощо.

Пропозиції щодо покращання природних кормових угідь та раціо­нального їх використання. В цьому пункті зазначається, чим обумовле­ний незадовільний стан угідь, низька якість кормової цінності, зарослість чагар­ни­ками, купинястість, забур'яненість, поширення отруйних і шкідли­вих рос­лин тощо.

Завдяки цьому робиться висновок про недоцільність подальшого вико­ристання кормового угіддя як сінокосу чи пасовища або використання його тільки як сіно­кісного угіддя для одержання зеленої маси чи сіна, що потре­бую­ть поверхневого чи докорінного поліпшення, проведення куль­туртех­ніч­них заходів тощо.

Висновок про використання природного лучного угіддя. За допо­мо­гою ана­лі­зу видового складу травостою, фітоценотичної оцінки, госпо­дар­сь­кого аналізу сту­дент в підсумку робить висновок: чи це угіддя і далі доцільно використовувати як сінокіс, пасовище або вигін чи є потреба його переве­ден­ня в інший тип угідь.

 

РОСЛИННІСТЬ ВОДОЙМ І БОЛІТ

ПРИБЕРЕЖНО-ВОДНА РОСЛИННІСТЬ

Внутрішні води України представлені як природними водоймами – річками, струм­­ка­ми, озерами, болотами, так і штучними – каналами, водосховищами і став­ка­ми.

Загальні особливості водних екосистем. Водойма в екологічному відношенні – це складно розчленований фітоценоз, що має ряд специфічних особливостей, у тому чис­лі: поясне (паралельне берегу) розташування груп рослин; одноманітність сере­довища існування; обмежений вміст кисню і світла; відсутність значних коливань тем­ператури в товщі води; відсутність гострої залежності рослин від опадів, що ви­па­­дають у різний час року, і збереження певного рівня водної поверхні; пере­важання вегетативного розмноження над насінним.

Класифікація водойм. Класифікують водойми, як правило, за вмістом у воді по­жив­них речовин. Розрізняють водойми: 1) евтрофні (озера, водосховища і ставки) – характеризуються високим рівнем первинної продукції; вони звичайно неглибокі, з непро­зорою коричнувато-зеленуватою водою, зелене їх забарвлення обумовлене масо­вим розвитком водоростей; 2) оліготрофні (глибокі озера і гірські річки) – ма­ють невелику кількість поживних речовин, вода в них холодна і прозора, насичена киснем; 3) дистрофні (болота) – відрізняються низьким рівнем первинної продук­ції, вода в них, як правило, забарвлена в жовтий або коричневий колір.

Склад і структура водного фітоценозу. Видовий склад водних рослин різних клі­ма­­тичних зон на великих територіях часто однаковий, що пов'язано з однома­ніт­ністю середовища існування, і він значно бідніше наземних фітоценозів. Тим часом водна рослинність досить різноманітна за флористичним складом і включає як вищі, так і нижчі рослини. Останні представлені водоростями, що мають досить при­мі­тивну організацію вегетативного тіла. Вони викликають “цвітіння води”, додаю­чи їй певний колір – від зеленого до жовтого, що пояснюється присутністю пігмен­тів у хроматофорах.

Рослини, що плавають на поверхні води, утворюють фітоплейстон; види, майже ціл­ком занурені у воду і прикріплені до дна водойми, – фітобентос; а ті, що актив­но або пасивно пересуваються в товщі води, – фітопланктон. Вищі рослини пред­ставлені, головним чином, багаторічними травами і зосереджені, в основному, в бен­­­тосі, рідше зустрічаються в плейстоні; нижчі – водоростями, характерними для фі­то­планктону.

Видовий склад і розміщення прибережно-водних рослин залежить від багатьох фак­торів, у тому числі від типу водойми (річка, струмок, озеро і т. д.), її розміру і гли­бини, рельєфу, типу ґрунту, вмісту поживних речовин і кисню, проточності і про­­зорості води. Наприклад, для малопроточних водойм із пологим рельєфом дна і неви­сокими берегами характерне зональне, або поясне, розташування рослин (рис.).

Рис. 9. Схема розташування рослин у водоймі озерного типу: 1 – зона прибережних рослин; 2 – зона мілководних рослин; 3 – зона високорослих прибережних рослин; 4 – зона рослин з плаваючими листками; 5 – фітопланктон; 6 – фітобентос

 

 

Угруповання рослин, розташовані від берега до внутрішньої частини водойми, чіт­ко розмежовані між собою. У прибережній частині виділяють зони берегових гіг­ро­­фітів, мілководних гігрофітів і гідрофітів.

Берегові гігрофіти представлені видами, пристосованими до надлишкової во­ло­ги. Багато хто з них характерні для рослинності низинної і заболоченої луки. Най­більш часто зустрічаються осоки, жовтеці, горці, ситники, верби.

Рослини зони мілководних гігрофітів і гідрофітів відрізняються невисоким рос­том. Більшість видів належать до класу однодольних, родин частухові, сусакові, жа­бур­никові, лілійні. Багато представників характеризуються особливою пластич­ністю морфологічних ознак. Це пов'язано зі зміною умов існування і переходом рослин з водного до сухопутного середовища при висиханні водойм (горець земно­водний).

За мілководними, в міру віддалення від берега, йде смуга високорослих гігро- та гід­ро­фітів, що часто утворюють зарості, представлені одним видом. Ці рослини ма­ють розвинуті кореневища і міцно утримуються в ґрунті, характеризуються високим зростом (до 3-4 м) і майже до половини занурені у воду (очерет, рогіз, тростина).

За зоною високорослих гідрофітів починається наступна зона – зона рослин з пла­ваючими листками, або водної флори. У ґрунті і товщі води розташовані їхні під­земні органи, стебла, черешки і нижня сторона листків, а з повітряним середо­вищем стикаються тільки квітки і верхня сторона листків. Найбільш характерні види – гле­чики жовті і латаття. Поряд з ними зустрічаються ряски, елодея, кушири, водо­крас звичайний, рдести, уруть. Багато видів мають добре розвинуті повзучі коре­не­вища (образки болотні, вовче тіло болотне, осоки). Деякі рослини відрізняються наяв­ніс­тю повзучих стебел, що переплітаються між собою, утворюючи покрив на по­верхні води, що сприяє заростанню водойми. Між такими сланкими рослинами знаходяться і вільноплаваючі – осока болотна, тілоріз.

Класифікація прибережно-водної рослинності, її характеристика. Мор­фо­структура і біологічні особливості життєвого циклу водних рослин певною мірою залежать від умов конкретного місця існування. На їхній зовнішній вигляд і біоло­гію впливає щільність води, обмежений вміст у ній кисню і світла, відсутність різ­ких коливань температури протягом доби, нетривала дія максимальних і міні­ма­ль­них температур протягом року й ін. На прибережні рослини впливає насам­перед надлишкова вологість і, в ряді випадків, її нестача внаслідок пересихання водойми.

Більшість рослин водойм і прибережної зони належать до гідро- і гігрофітів і ма­ють відповідні особливості будови. В залежності від того, чи є вода домінуючим фак­то­ром зовнішнього середовища або безпосередньо середовищем існування, при­бе­режні і водні рослини класифікують на кілька груп.

Прибережноводні, або напівзанурені рослини. Такі рослини прикріплені до ґрун­ту і занурені у воду тільки своєю нижньою частиною (очерет, рогіз, тростина). Їхній життєвий цикл протікає при наявності значної кількості води або в повіт­ря­ному середовищі – при пересиханні водойм і зниженні рівня води в них.

Морфолого-біологічні пристосування цих рослин пов'язані з розвитком меха­-нічних і провідних тканин, кореневих систем, наявністю різнолисткості (стрілолист, частуха). Розмноження не тільки вегетативне, але і насінне. Насіння розноситься во­дою і поширюється вітром. Слід зазначити, що плоди і насіння довго зберігають здат­­ність до проростання, що є еволюційним пристосуванням до тимчасового пере­си­хання водойм.

Занурені і прикріплені рослини. Ці рослини цілком або більшою своєю части­-ною занурені у воду, прикріплюються до субстрату коренями (рдести) або корене­вищами (латаття, глечики жовті). Біологічною особливістю прикріплених рослин з пла­ваю­чими листками є наявність різнолисткості. Плаваючі листки широкі, довго­черешкові, занурені – плівчасті, інші за формою і розмірами (латаття, глечики жовті й ін.). Тіло таких рослин підтримується водою, тому в них слабко розвинуті меха­ніч­на і провідна тканини, містяться великі повітроносні порожнини (аеренхіма), в яких накопичений кисень витрачається рослиною в міру необхідності. Аеренхіма також сприяє спливанню рослин у верхні шари води, де кращі умови для фотосинтезу.

Цвітіння в цілком занурених видів відбувається над водою за рахунок довгої квіт­ко­ніжки (до 1,5 м) або розкручування її спіралей до часу розпускання квітки, ко­ли вона виносить останню на водну поверхню. Запилення відбувається за допомо­-гою комах (латаття) або вітром (рдести). Насіння зберігає схожість десятки або навіть сотні років. Плоди, що дозрівають у воді, поширюються водою, вітром або пта­хами.

Вільноплаваючі рослини. До цієї групи належать не прикріплені до ґрунту рос­-лини, які живуть на поверхні або в товщі води глибоководних і мілководних частин во­дойми (види роду тілоріз, водокрас, елодея, кушири). В них корені відсутні (пу­хирник, кушир) або розвиваються, але не досягають дна, часто служать лише орга­ном рівноваги, втрачаючи здатність до всмоктування поживних речовин (тілоріз алоевидний, ряски). Поглинання води і розчинених у ній речовин відбувається всією поверхнею занурених органів.

Представники цієї групи мають підвищену здатність до вегетативного розмно­жен­ня, в тому числі за рахунок пазушних і зимуючих бруньок (елодея), вусів з до­-чір­­німи розетками, шматочків пагонів. Зимуючі бруньки не мають луски, покриті дріб­­ни­ми листками, в яких накопичується крохмаль, завдяки чому брунька опус­ка­-єть­ся на дно, а навесні спливає і розвивається в нову рослину.

Значення прибережних і водних рослин. Рослини, їснування яких пов'язано з ти­ми чи іншими типами водойм, впливають на гідрохімічний і кисневий режим, на наг­ро­мадження лікувального мулу, сапропелю і торфу. В них споруджує гнізда во­до­­­плавна дичина і нереститься риба. Для господарських цілей з кореневищ таких рос­лин добувають крохмаль (їжача голівка, рогіз, глечики жовті, латаття). Багато ви­-дів використовуються в медицині – рогіз широколистий, лепеха звичайний, бо­бів­ник трилистий, цикута отруйна, череда трироздільна, горець перцевий; загот­овля­ю­ть­­ся на корм худобі і на добрива. Деякі рослини отруйні: частуха подорожникова, віх ­отруй­ний, омег водяний.

 

БОЛОТА ЯК ЕКОСИСТЕМИ

Болота – це біоценози на надлишково зволожених ділянках земної поверхні. Утво­рюються вони переважно в умовах зниженого рельєфу, де легко нако­пи­чується і застоюється вода. Болота різноманітні за способом виникнення, умовами існу­вання, розрізняються своїм флористичним складом. Основна їхня характерна ри­са – велика кількість застійної води і, як нас­лі­док цього, нестача кисню, зниження тем­пе­ратури ґрунту, збіднений мінеральний склад. Крім то­го, в зв'язку з обмеженим дос­­­тупом по­віт­ря на їхньому дні відбувається відкла­ден­ня нерозкладених орга­ніч­них речовин (пе­ре­важно рослинного походження), що пере­т­ворюються надалі на торф.

Утворення боліт. Утворюються болота, як правило, внаслідок заболочування лук, лісів, водойм. Найчастіше заболочування во­­­­дойм йде шляхом заростання або на­ро­с­тання (рис.10). В останньому випадку при­бе­режні рослини з довгими галузистими ко­ре­невищами (образки болотні, стріло­лис­ти й ін.) розростаються і “на­ко­пи­чую­ться” на поверхні води у вигляді плаваючого ки­ли­ма – сплавини, але одною сто­ро­ною вони при­кріплені до берега. На такому килимі з'яв­ля­ю­ться мохи, з них домі­ну­ють сфагнум і ти­по­ві болотні рослини: бобівник трилистий, вовче тіло болотне та ін. Згодом розмір і товщина сплавин збільшуються. Одночасно йде процес утво­рен­ня тор­ф'яних відкла­день з нижніх частин рослин, що відмирають. Поступово площа во­дя­но­го дзеркала зменшується, водойма міліє і на її місці утво­рює­ться болото.

З водойм із пологистими берегами і рельєфом болота утворюються шляхом за­рос­тання. У цьому випадку відмерлі частини рослин, що осідають на дно, утво­рю­ють мул і торф. Дно водойми поступово від берега до центра підвищується. Відпо­від­но переміщуються і рослини. Водойма міліє, заторфовується і, врешті решт, пе­рет­во­рюється на болото.

Класифікація боліт, їхня характеристика. Характеризуючи болото, визна­ча­ють його тип, що обумовлений екологічними чинниками.

За характером зволоження болота поділяються на плоскі, низинні, верхівкові, і пере­хідні; за умовами мінерального живлення розрізняють евтрофні, мезотрофні й оліготрофні; за кількістю рослин і переважанням певних їхніх життєвих форм – лісові, кущисті, трав'янисті, гідрофітно-мохові і сфагнові болота.

Своєрідні екологічні умови формують флористичний склад фітоценозу. Для кож­но­го певного типу боліт характерні свої рослинні асоціації і домінуючі види. Най­час­тіше це рослини-ацидофіли, які потребують кислого середовища. Життєві форми пред­­­ставлені травами, кущами, кущиками, рідше – деревами.

Плоскі болота багаті поживними речовинами і є, відповідно, евтрофними. Вини­ка­ють вони при заростанні озер і ставків у рівнинній і горбкуватій місцевості, їхній рослин­ний покрив досить бідний, домінують осоки.

Низинні болота бувають евтрофними і мезотрофними. Останні харак­те­ри­зують­ся помірно багатими ґрунтами. Утворюються вони в місцях виходу і наг­ро­мадження ґрунтових вод, а також підживлюються вологою опадів. Зазвичай так роз­ви­ваються лісові, кущисті і трав'янисті типи боліт з певним видовим складом. Для лісо­вих бо­літ характерна береза пухнаста, вільха чорна, верес, чорниця і брусниця, а та­­кож лі­со­ві мохи; для кущистих боліт – курильський чай, верби, берези, яловець; для тра­в'янистих боліт – осока, ситники, хвощ, злаки і різнотрав'я.

Верхівкові болота формуються на вододілах, покритих деревами і кущистою рослин­ністю. Зволоження їх відбувається тільки за рахунок атмосферних опадів. Ви­ни­кають такі болота внаслідок заболочування суші в лісах, на луках або при інтен­сив­ному утворенні торфу у водоймі. Рослини верхівкових боліт одержують міні­-мальну кількість мінеральних речовин (оліготрофні болота) і мають певний набір прис­­то­сувань, пов'язаних з умовами середовища існувания. Домінуючими рос­ли­на­ми є сфагнові мохи, що утворюють на поверхні суцільний килим.

Сфагнум відрізняється блідо-зеленим забарвленням, відсутністю ризоїдів, наяв­ністю в листках особливих мертвих водонакопичувальних клітин, завдяки яким рос­ли­на здатна поглинати води в 25-30 разів більше своєї сухої ваги. Нижня частина рос­лини відмирає, але дуже повільно розкладається внаслідок відсутності гнильних бак­терій. Останнє пояснюється кислою реакцією середовища, низькою темпе­рату­рою і бактерицидними властивостями самих мохів. Залишки сфагнуму спре­со­ву­ють­ся й утворюють торф. Тому сфагнові болота часто називають торф'яними.

Рослини сфагнових боліт наростають за рахунок верхівкового росту пагонів. Особ­ливо прогресивно цей процес йде в центральній частині покриву, тому сфагнові бо­­лота мають опуклу поверхню.

У зв'язку з бідним мінеральним живленням і відсутністю ґрунту флористичний склад верхівкових боліт бідніше низинних. Тут ростуть трави: види роду пухівка й осо­ка, образки болотні, вовче тіло болотне та ін.; з кущів і кущиків – буяхи, чорни­ця, брус­ниця, журавлина, багно і мирт болотний.

У перехідних болотах утруднений доступ ґрунтових вод до поверхні; вода збід­не­на мінеральними солями; характерне наростання торф'яної маси. Поверхня таких бо­літ плоска і розташовані вони по окраїнах верхівкових боліт. Перехідні болота фор­муються за рахунок трав'янистої осокової і значної частини мохової рос­­лин­ності, представленої сфагнумом, пухівкою, багном болотним, журавлиною болот­ною, видами роду осока; з деревних порід зустрічається сосна, береза пухнаста, мирт болотний та ін.

Особливості будови і життєдіяльності болотних рослин. Специфічність умов сере­довища існування виявляється в біоморфологічних особливостях у рослин, які жи­вуть у болотах або поблизу них. Багато видів мають ксерофітну будову (через наявність кислот і низької температури корені не можуть всмоктувати достатньої кількості води). У рослин виникають особливі екологічні форми, що відрізняються рядом специфічних ознак і пристосувань у морфолого-анатомічній будові: життєві фор­ми – трави і кущики; дерева зустрічаються рідко, вони відрізняються низько­рос­лістю, пригніченим станом; коренева система поверхнева або спостерігається пов­­на відсутність коренеподібних виростів і коренів; додаткові корені утворюються, як пра­вило, у верхній частині пагонів, занурених у мох; кореневища довгі, розташовані горизонтально і виносять верхівки пагонів на поверхню сфагнового болота; вегета­тивні пагони часто вкорочені, а генеративні – безлисті; листки в багатьох ви­дів віч­но­зелені, дрібні, шкірясті (верес, багно) або тверді, вузькі, із загорненим униз кра­єм пластинки (осоки, пухівки), звичайно короткочерешкові або піхвові; часто фор­­мує­ть­ся прикоренева розетка. Для епідерми характерна кутикула, восковий на­літ, опу­шення; нестача мінерального живлення обумовлює появу на болотах спе­ци­­­фічних комахоїдних рослин (росички, пухирники й ін.).

Значення боліт. Екологічне значення боліт визначається їхньою участю в регу­­ля­ції підземного водного балансу місцевості. Крім цього, на торфових болотах про­-водиться промислова заготівля торфу – чудового палива (з верхівкових боліт) і доб­ри­­ва (з низинних боліт).

Болота і заболочені місця – основне місце збирання таких цінних лікарських рос­лин, як сухоцвіт драговинний, аїр звичайний, багно болотне, журавлина звичайна та ін. Культивувати їх не вигідно через складності створення необхідних умов виро­­щу­ван­ня.

 

БУР'ЯНИСТА РОСЛИННІСТЬ

Бур'яни – екологічна група рослин, що не вирощуються людиною, а присто­су­ва­лися до зростання серед культурних видів, до умов порушеного або цілком знище­ного рослинного покриву.

Багато рослин протягом тисячоріч настільки пристосувалися до умов життя куль­тур­них рослин, що поза посівами рости не можуть. Для деяких видів улюбленими міс­цями існування є сміттєзвалища, узбіччя доріг, поля, луки і ліси.

Бур'янисті рослини – супутники людини. Одні види споконвічно викори­сто­ву­валися нею в їжу (гірчиці, кропива дводомна), інші – служили ліками (подорожник ве­ли­кий, волошка синя, грицики звичайні), а з деякими ворогами посівів доводилось боротися вже в кам'яному віці (пажитниця п'янка, кукіль звичайний). У бронзовому сто­літті цей список доповнили овес порожній (вівсюг), пирій повзучий, горці.

У процесі еволюції в бур'янів з'явилися подібні з культурними рослинами біоло­гіч­ні і морфологічні ознаки: близькі терміни схожості і дозрівання, однакове за фор­мою і розмірами насіння, що значно погіршує очищення посівного матеріалу і спри­яє подальшому засміченню нових посівних площ. Розвиваючи велику зелену масу, бур'я­­ни затінюють культурні рослини, утруднюють процес фотосинтезу; маючи ве­лику листкову поверхню (полинь гірка, осоти), випаровують значну кількість води, а склад­не переплетення їхніх численних коренів, кореневих паростків і кореневищ усклад­нює обробку ґрунту. Це призводить до зниження врожаю і якості оброб­лю­ваних культур, у тому числі і лікарських, значному зменшенню родючості ґрунтів, поя­ві ґрунтової посухи і порушенню екологічної рівноваги. Крім того, бур'яни є вог­ни­­щами розмноження шкідників і хвороб. Так, гриби-паразити, що викликають іржу і сажку, розвиваються на пирії, вівсюгу; комахи-шкідники – лучний метелик і озима сов­ка – відкладають свої яйця на листках березки польової, жук довгоносик розмно­жу­­ється на лебеді; фітонематода – на осоті польовому і льонку звичайному.

Біологічні особливості бур'янистих рослин. У процесі боротьби за існування в бур'я­­нів виробився ряд біологічних особливостей, що дозволяють їм успішно конку­ру­­вати з культурними рослинами.

1. Висока плодючість та інтенсивне розмноження. Бур'яни утворюють у сотні ра­­­зів більше насіння, ніж культурні рослини. Наприклад, кожна рослина щириці заг­ну­­тої або сухоребрика стиснутого дає 500-700 тисяч насінин. Для найбільш злісних бур'янів характерно не тільки насінне, але й інтенсивне вегетативне розмноження, що пов'язано з розвитком численних вегетативних бруньок (в осоту польового до 180 млн, у пирію повзучого – до 250 млн). Усі вони здатні проростати в нові росли­-ни.

2. Велика тривалість збереження схожості насіння. Насіння бур'янів зберігають жит­тєздат­ність у ґрунті багато років. У щириці загнутої, грициків звичайних і зіроч­ни­ка середнього вони не втрачають схожості протягом 25 років, зірочника злако­вид­но­го – 30 років, лободи білої – 38 років, березки польової – 50 років.

3. Різні терміни схожості. У проведених дослідах з 400 насінин грициків зви­чай­них в перші 3 роки в різний термін проросло 75, інші знаходилися в періоді спо­кою, після чого давали сходи через 5, 7 і 10 років відповідно. У культурних рослин та­ко­го періоду спокою немає, або, як правило, він значно коротший (1-2 роки).

4. Універсальна поширеність бур'янів. Поширюються бур'янисті рослини пло­дами, насінням і вегетативними органами, маючи ряд характерних пристосувань до цьо­го: незначна вага насіння (заразихи); розвиток летючок, чубчиків, шипуватих ви­рос­тів, причіпок, здуттів (лопухи, кульбаба лікарська, осоти); утворення наземної “ку­лі” вегетативних органів рослини – перекоти-поле. Володіючи перерахованими особ­ливостями, бур'янисті рослини поширюються за допомогою вітру, тварин, лю­дини, зустрічаються по всій земній кулі, що дозволяє вважати деякі з них кос­мо­по­лі­тами (пирій повзучий, бодяк польовий, зірочник середній, лобода біла, осоти та ін.).

5. Пристосованість до різних умов зростання. Бур'яни легко переносять низькі температури і посуху. Значна частина з них розвиває розгалужені підземні органи, що йдуть у глибокі горизонти ґрунту. В тканинах цих органів можуть накопи­-чуватися поживні речовини, які забезпечують їм високу регенеративну здатність (бодяк польовий, кульбаба лікарська, осот польовий, пирій повзучий).

Класифікація бур'янів. З огляду на видове різноманіття (більш 500 видів), біо­ло­гічні і морфологічні особливості, з метою вивчення і розробки заходів боротьби, бур'янисті рослини поєднують в окремі групи. Найбільш зручними з наявних є кла­си­фікація за умовами зростання і біологічна.

У залежності від умов зростання бур'янисті рослини поділяються на бур'я­нисто­по­льові (сегетальні) і пустирні (рудеральні).

Бур'янистопольові рослини оселяються на щорічно оброблюваних ґрунтах неза­лежно від того, чи зайняті вони посівами культурних рослин (город, поле, квітник, розплідник) або підготовляються під посіви. Одні види бур'янів виростають як у по­сівах, так і в природних природних угрупованнях, інші – супроводжують тільки ку­ль­турні рослини і для дикої флори не характерні. Наприклад, рижій льоновий зустрі­чається тільки в посівах льону. При значній засміченості території виникають угру­повання бур'янів, близькі до природних, з певним флористичним складом і ярус­ніс­тю. До найбільш злісних сегетальних бур'янів належать лобода біла і бага­тонасінна, щириці загнута і волотиста, шпергель польова, зірочник середня, гри­ци­ки звичайні, талабан польова, пирій повзучий, хвощ польовий, осот польовий, будяк польовий, льонок звичайний, березка польова, суріпиця звичайна.

Пустирні бур'янисті рослини зустрічаються поза посівами на необроблюваних ґрунтах, які піддаються впливам, що порушують природний біоценоз, таким, як ко­совиця, витоптування, забруднення побутовими відходами, гноєм, сміттям і т. п. Бі­ля житла, скотарень, по узбіччях доріг і пустирям бур'яни часто утворюють зарості. Рос­линність подібних місць існування відрізняється великою видовою розмаїтістю. Ру­деральні бур'яни можна розділити на дві підгрупи: придорожі і власне пустирні.

Придорожні бур'яни розселяються на місцях, що постійно і сильно витоптуються – стежках, дорогах (кульбаба лікарська, подорожник великий, тонконіг однорічний, го­­рець пташиний, перстач гусячий, ромашка непахуча, конюшина повзуча та ін.). Во­ни здатні протистояти витоптуванню, колісному транспорту й іншим механічним впливам завдяки розвитку масивних підземних органів та їхньої розгалуженості, лег­ко відокремлюваній кореневій системі, швидкому вегетативному розмноженню. Яс­кра­­во вираженою і добре помітною рисою даної групи рослин є їхня морфо­логічна мінливість, викликана різними умовами освітлення, рівнем вологості, якістю ґрун­ту. Так, у горця пташиного, що зустрічається на місцях, які витоптуються, паго­ни ко­роткі (5-8 см), вони стеляться по землі, а в більш сприятливих умовах – майже пря­мостоячі, досягають висоти 70-80 см.

Власне пустирні бур'яни зустрічаються на маловідвідуваних місцях, пустищах, час­то утворюють зарості. До них належать: лопух павутинчастий, великий і малий, кропива дводомна і пекуча, будяк пониклий і кучерявий, татарник колючий, полин звичайний, злинка канадська, буркун білий і лікарський та ін. Володіючи харак­­­­тер­ними систематичними ознаками, рослини пустирів водночас відрізняються су­куп­­­ністю пристосувальних рис. Їм властиві високі прямостоячі стебла, великі, твер­ді, часто дуже колючі листки, іноді з пекучими волосками.

Часто на залізничних насипах, уздовж автодоріг, у річкових пристаней можна зуст­ріти види, занесені з інших, дуже віддалених місць. Це так звані заносні бур'яни. Багато хто з них таким шляхом поширилися по земній кулі (лобода біла, осоти й ін.).

Відповідно до іншої, більш досконалої, біологічної класифікації, в основу якої покладені характер живлення, тривалість життя і способи розмноження, бур'янисті рослини поділяються на бур'яни-паразити (незелені рослини) і бур'яни самостійного типу живлення (зелені рослини). Останні, у свою чергу, поділяються на кілька під­-груп.

До бур'янів-паразитів належать види, які паразитують як на культивованих, так і на дикоростучих рослинах, і цілком втратили здатність до фотосинтезу. Їх живлення від­бу­вається за рахунок рослини-хазяїна. У свою чергу, бур'яни-паразити поді­ля­ються на стеблові – присмоктуються до стебла (повитиці й ін.) і кореневі – існу­ють на коренях (заразихи й ін.) (рис.11). Будучи однорічниками, вони розмножуються тільки на­сін­ням.

Рис. 11. Рослини-паразити: а – повитиця: 1 – зовнішній вигляд рослини, що паразитує на конюшині; 2 – фрагмент зовнішнього вигляду і схема поперечного зрізу стебла рослини-хазяїна;  б – заразиха на коренях чебрецю

 

У момент проростання насіння сходи на короткий час мають зв'язок із ґрунтом, а потім утвореними присосками проникають в тіло рослини-хазяїна і харчуються його со­ками.

Паразитуючі рослини містять у собі і перехідній групі – бур ' яни-напівпаразити, що не втратили здатності до фотосинтезу, але живляться, головним чином, за раху­нок проникнення коренів-присосок у тіло рослини-хазяїна. До них належать крав­ники, дзвінці, омела, перестріч польової й ін.

Бур'яни самостійного типу живлення поділяють на одно-, дворічні (ефемери, яро­ві, зимуючі, озимі), дворічні і багаторічні. Серед останніх найбільш поширені стри­ж­невокореневі, мичкуватокореневі, коренепаросткові і кореневищні рослини.

Рослини, що відносяться до групи ефемерів, за вегетаційний період при достат­ній кількості вологи дають 2-3 покоління, розмножуються насінням і вегетативно – час­тинами пагонів (зірочник середній й ін.).

Ярові бур'яни розмножуються насінням, пагони їх з'являються навесні, плодоно­сять влітку або восени і відмирають у цьому ж році наприкінці вегетаційного періо­ду (амброзія полиннолиста, лобода біла й ін.).

До зимуючих бур'янів відносять рослини, що при ранніх весняних сходах закінчу­ють вегетацію в тому ж році, при пізніх – зимують у будь-якій фазі росту (грицики зви­чай­ні, хрінниця смердюча та ін.).

Насіння озимих бур'янів мають потребу в знижених температурах зимового сез­о­ну незалежно від терміну проростання. До даної групи належать спеціалізовані зас­мі­чувачі озимого жита і пшениці (стоколос житній й ін.).

Слід зазначити, що деякі види бур'янистих рослин поводяться в одних умовах як яро­ві, а в інші – як озимі (волошка синя та ін.).

Дворічні бур'яни, подібно озимим, на першому році життя тільки вегетують, але більш тривалий час, а на другий рік цвітуть і плодоносять. Іноді утворення сходів затя­гується, і рослина зацвітає тільки на третій рік (лопухи, буркуни). Деякі особини про­дов­жують вегетувати після цвітіння і пло­доно­сін­ня, що є ознакою багаторічності (будяки).

Багаторічні бур'янисті рослини характе­ри­зую­ться наявністю надземних пагонів або їх­ніх частин, які щорічно відмирають, бруньки відновлення знаходяться в ґрунті або на його рівні. Тривалість життя надземного пагона з ча­су появи його з бруньки і до початку цві­тін­ня може дорівнювати одному, двом і більш ро­кам.

Стрижневокореневі бур'яни (кульбаба лі­кар­ська) мають подовжений головний ко­рінь; мичкуватокореневі (подорожник вели­кий) ма­ю­ть добре розвинуті додаткові корені, здатні при підрізанні давати кореневу поросль; коре­не­паросткові (рис.12)(осот польо­вий, березка польова) – мають вертикальні корені, що гли­бо­ко проникають у ґрунт, а з бруньок го­ри­зон­тальних коренів утворюють кореневі па­рост­ки, які найбільш інтенсивно розвиваються при роз­різуванні кореневої системи на частини і зни­­­­щенні надземних органів; кореневищні (хвощ по­льовий, пирій повзучий) сильно роз­рос­таю­ть­ся, утворюють дернину і є бур'янами, з якими дуже важко боротися.

 

Серед бур'янистих рослин виділяють особливу групу – карантинні бур'яни. Це особ­ливо шкідливі рослини, вони відсутні на території країни, але можуть проник­-нути ззовні і нанести значної шкоди. Не­до­пущення їх здійснюється Державною інс­­пек­цією з карантину рослин. У списки карантинних бур'янів включена: амброзія по­лин­­нолистна, трироздільна і при­мор­сь­ка, гірчак повзучий, усі види повитиці, вер­ба багаторічна. Список карантинних рослин періодично переглядається й в нього вно­сять­ся необхідні зміни.

Заходи боротьби з бур'янистими рос­линами.З огляду на шкоду, що зав­да­­ють бур'я­нисті рослини сільськогосподар­ській діяльності людини, розроблений ряд за­галь­них заходів боротьби з ними. Роз­різ­няють попереджувальні і винищу­валь­ні за­хо­ди боротьби. Основні види запо­біж­них заходів: правильне чергування ку­льтур у сіво­зміні, ретельне очищення по­сів­ного матеріалу, дотримання щодо бур'я­нів карантину.

До винищувальних заходів, спрямованих на безпосереднє знищення бур'янів, нале­жать: механічний спосіб – знищення сходів різними знаряддями оранки, підрі­зан­ня, вичісування кореневищ, вису­шу­вання, ви­мо­рожування; біологічний – вико­рис­тан­­ня комах і нематод, застосування фіто­пато­ген­них мікроорганізмів; хімічний спо­сіб, що передбачає знищення бур'янів гер­біци­да­ми.

Однак ефективно боротись з бур'янистими рослинами можна, знаючи їхній видо­-вий склад, особливості біологічного розвитку і рівень засміченості полів.

 

ОХОРОНА РОСЛИН

Біологічне різноманіття є національним багатством України, яке забез­печує еко­сис­темні та біосферні функції і є основою існування організмів, їх угруповань. Біо­різ­номаніття формує середовище життєдіяльності лю­дини. Як органічне поєднання живих істот на Землі воно склалось в ре­зультаті багатовікової еволюції і має бути успадковано прийдешнім поко­лінням у максимально збереженому стані.

На жаль, сьогодні триває втрата рослинного біорізноманіття під час за­будов, ро­зо­рювання землі, меліорації, спорудження водосховищ, створення мереж транспорт­ної інфраструктури та здійснення інших видів господарської діяльності. Скоро­чую­ть­ся території, зайняті природною рослинністю, що призводить до виникнення за­гро­зи втрати гено- та ценофонду. Тому про­блема збереження рослинного світу стала надзвичайно актуальною.

Наукове узагальнення інформації в галузі охорони популяцій окремих видів рос­лин відображається в Червоних книгах – Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейського Червоно­го списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення в світо­вому масштабі (1991), а також окремих країн.

Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992р. затверджено Поло­жен­ня про Червону книгу України, яка є основним державним доку­ментом з питань охорони тваринного і рослинного світу. Ведення Червоної книги України покладено на Міністерство охорони навколишнього природ­ного середовища України.

Вперше Червона книга України була випущена в 1980 р. однотомним виданням. Друге видання Червоної книги (1996) підготовлено у двох томах: “Тваринний світ” та “Рослинний світ”.

“Червона книга України. Рослинний світ” включає статті про 541 вид (підвид, різ­новидність, форма) рослин і грибів, серед яких судинні рослини складають – 439 видів, мохоподібні – 28, водорості – 17, лишайники – 27, гриби – 30.

 

Види рослин, що підлягають особливій охороні на всій території України (витяг із Переліку рослин, що занесені

 до “Червоної книги України. Рослинний світ”, 1996 р.)

 

№ п/п	Українська назва	Латинська назва
1	Адіант венерин волос	Adiantum capillus-veneris L.
2	Айстра альпійська	Aster alpinus L.
3	Аконіт Жакена	Aconitumjacquinii Reichenb.
4	Альдрованда пухирчаста	Aldrovanda vesiculosa L.
5	Анакамптис пірамідальний	Anacamptis pyramidalis (L.) Rich.
6	Астрагал шерстистоквітковий	Astragalus dasyanthus Pall.
7	Асфоделіна жовта	Asphodeline lutea (L.) Reichenb.
8	Баранець звичайний	Huperzia selago (L) Bernh. ex Schrank et Mart
9	Береза низька	Betula humilis Schrank
10	Билинець довгорогий	Gymnadenia conopsea (L.) R. Br.
11	Билинець найзапашніший	Gymnadenia odoratissima (L.) Rich.
12	Білотка альпійська	Leontopodium alpinum Cass.
13	Брандушка різнокольорова	Bulbocodium versicolor (Ker-Gawl.) Spreng.
14	Бровник однобульбовий	Herminium monorchis (L.) R. Br.
15	Бруслина карликова	Euonymus nana Bieb.
16	Булатка великоквіткова	Cephalantheradamasonium (Mill.) Druce.
17	Булатка довголиста	Cephalanthera longifolia (L) Fritsch
18	Булатка червона	Cephalanthera rubra (L.) Rich.
19	Верба чорнична	Salix myrtilloides L.
20	Верба старке	Salix starkeana Willd.
21	Відкасник осотовидний	Carlina cirsioides Klok.
22	Відкасник татарниколистий	Carlina onopordifolia Bess ex Szaf.
23	Лімодорум недорозвинений	Limodorum abortivum (L.) Sw.
24	Ліннея північна	Linnaea borealis L.
25	Ломикамінь болотний	Saxifraga hirculus L.
26	Лунарія оживаюча	Lunaria rediviva L.
27	Любка дволиста	Platanthera bifolia (L.) Rich.
28	Любка зеленоквіткова	Platanthera chlorantha (Cust.) Reichenb.
29	Малаксис однолистий	Malaxis monophyllos (L.) Sw.
30	Марсилія чотирилиста	Marsilea quadrifolia L.
31	Меч-трава болотна	Cladium mariscus (L.) Pohl
32	Модрина польська	Larix polonica Racib.
33	Надбородник безлистий	Epipogium aphyllum (F. W. Schmidt) Sw.
34	Нарцис вузьколистий	Narcissus angustifolius Curt.
35	Неотіанта каптурувата	Neottianthe cucullata (L.)
36	Нігритела чорна	Schlechter Nigritella nigra (L.) Reihenb
37	Орлики трансильванські	Aquilegia transsilvanica Schur
38	Осока богемська	Carex bohemica Schreb.
39	Осока затінкова	Carex umbrosa Host
40	Офрис бджолоносна	Ophrys apifera Huds.
41	Офрис комахоносна	Ophrys insectifera L.
42	Офрис кримська	Ophrys taurica (Agg.) Nevski
43	Офрис оводоносна	Ophrys oestrifera Bieb.
44	Пальчатокорінник бузиновий	Dactylorhiza sambucina (L.) Soo
45	Пальчатокорінник іберійський	Dactyloitiiza iberica (Bieb. ex Willd.)
46	Пальчатокорінник м'ясочервоний	Soo Dactylorhiza incamata (L) Soo
47	Пальчатокорінник плямистий	Dactylorhiza maculata (L.)
48	Пальчатокорінник римський	Dactylorhiza romana (Seb. et Mauri) Soo
49	Пальчатокорінник серценосний	Dactylorhiza cordigera (Fries) Soo
50	Пальчатокорінник травневий	Dactylorhiza majalis (Reichenb.) P.F. Hunt et Summerhayes
51	Пальчатокорінник Траунштейнера	Dactylorhiza traunsteineri (Saut.) Soo
52	Пальчатокорінник Фукса	Dactylorhiza fuchsii (Druce) Soo
53	Первоцвіт дрібний	Primula minima L. Soo
54	Переломник Козо-Полянського	Androsace koso-poljanskii Ovcz.
55	Півонія тонколиста	Paeonia tenuifolia L.
56	Півники борові	Iris pineticola Klok.
57	Півонія кримська	Paeonia daurica Andr.
58	Підсніжник білосніжний	Galanthus nivalis L.
59	Пізньоцвіт осінній	Colchicum autumnale L.
60	Плаун річний	Lycopodium annotinum L.
61	Ремнепелюстник козячий	Himantoglossum caprinum (Bieb.) C. Koch
62	Росичка англійська	Drosera anglica Huds.
63	Росичка середня	Drosera intermedia Hayne
64	Рябчик руський	Fritillaria ruthenica Wikstr.
65	Рябчик шаховий	Fritillaria meleagris L.
66	Сальвінія плаваюча	Salvinia natans (L.) All.
67	Сверція багаторічна	Swertia perennis L.
68	Ситник бульбистий	Juncus bulbosus L.
69	Скополія карніолійська	Scopolia carniolica Jacq.
70	Скрученик спіральний	Spiranthes spiralis (L.) Chevall.
71	Сон білий	Pulsatilla alba Reichenb.
72	Сон великий	Pulsatilla grandis Wend.
73	Сон чорніючий	Pulsatilla nigricans Storck
74	Сосна кедрова європейська	Pinus cembra L.
75	Стевеніела сатиріовидна	Steveniella satyrioides (Stev.) Schlechter
76	Сугайник угорський	Doronicum hungaricum (Sadl.) Reihenb. fil.
77	Сашник іржавий	Schoenus ferrugineus L.
78	Товстянка альпійська	Pinguicula alpinaL.
79	Товстянка звичайна	Pinguicula vulgaris L.
80	Тофільдія чашечкова	Tofieldia calyculata (L.) Wahlenb.
81	Тирлич весняний	Gentiana verna L.
82	Тирлич жовтий	Gentiana lutea L.
83	Тирлич роздільний	Gentiana laciniata Kit. ex Kanitz
84	Траунштейнера куляста	Traunsteinera globosa (L.) Reichenb.
85	Тюльпан бузький	Tulipa hypanica Klok. et. Zoz
86	Тюльпан гранітний	Tulipa graniticola (Klok. et Zoz) Klok.
87	Тюльпан двоквітковий	Tulipa biflora Pall.
88	Тюльпан дібровний	Tulipaquercetorum Klok. et Zoz
89	Тюльпан змієлистий	Tulipa ophiophylla Klok. et Zoz
90	Тюльпан скіфський	Tulipa scythyca Klok. et Zoz
91	Тюльпан Шренка	Tulipa schrenkii Regel
92	Фісташка туполиста	Pistacia mutica Fisch. et Mey.
93	Хамедафна чашкова	Chamaedaphne calyculata (L.) Moench
94	Хамарбія болотна	Hammarbya paludosa (L.) O. Kuntze
95	Цибуля ведмежа	Allium ursinum L.
96	Цикламен Кузнецова	Cyclamen kuznetzovii Kotov et Czemova
97	Цимбохазма дніпровська	Cymbochasma borysthenica (Pall, ex Schlecht.) Klok. et Zoz
98	Шафран банатський	Crocus banaticus J. Gay
99	Шафран гарний	Crocus speciosus Bieb.
100	Шафран Гейфелів	Crocus heuffelianus Herb.
101	Шафран сітчастий	Crocus reticulatus Stev. ex Adam.
102	Шиверекія подільська	Schivereckia podolica Andrz. ex DC
103	Шолудивник королівський	Pedicularis sceptrum-carolinum L.
104	Штернбергія пізньоцвіта	Sternbergia colchiciflora Waldst. et Kit.
105	Язичок зелений	Coeloglossum viride (L.) C. Hartm.

 

---

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 103; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!