Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса (1887 - 1937) і його Молодого Театру в 1917-1919рр.

Стр 1 из 3Следующая ⇒

U Навчально-методичний посібник присвячений розгляду української культури ХІХ століття як цілісного явища. Включає текст лекції та контрольні завдання –питання до вивченої теми нормативної дисципліни, тести, творчі завдання..

ПЕРЕДМОВА

Культура ХІХ ст. – це одна з найцікавіших епох у розвитку світової культури. Водночас для української культури – це доба національного відродження. Зокрема, відомий історик української філософії В. Горський вважав, що історія духовного життя в України, протягом усього ХІХ та початку ХХ ст., позначена пробудженням своєї народності як антитези до тяжкого становища і культурного занепаду.

У лекції проводиться всебічний аналіз української культури ХІХ ст. у світовому культурному контексті, що дозволяє поглибити уявлення про взаємозв’язки різних культур, сутність культурного процесу та соціокультурної динаміки у ХІХ столітті та її вплив на сучасну українську культуру.

Теоретичні матеріали, контрольні питання дисципліни та завдання для самостійної роботи дозволять ефективно засвоїти тему та поглибити навички самостійної дослідницької роботи, а також підготуватись до екзамену. Формування знання і сприйняття культури як соціальної пам’яті людства сприяє глибшому розумінню студентами історичної ролі, місця і специфіки сучасної української культури. Вивчення процесів, які відбувалися в українській культурі впродовж ХІХ ст. має надзвичайно важливе значення для формування у студентів наукового світогляду, високих моральних якостей, підвищення загальнокультурного рівня, освоєння національних і загальнолюдських цінностей.

Поточний контроль присутній у посібнику на декількох рівнях: репродуктивному (тести), оглядовому (питання до теми) та творчому (завдання для самостійного виконання). Крім того, наведений необхідний список основної літератури до теми, що стане у нагоді студентам під час самостійної роботи та підготовки до модульного та підсумкового контролю. Додатково, щоб полегшити сприйняття матеріалу та процес запам’ятовування необхідної інформації, подано словник понять, який включає необхідні для осмислення під час вивчення теми терміни.

Посібник спрямований на студентську аудиторію НТУ «ХПІ» та інших вищих навчальних закладів, де вивчається дисципліна «Історія української культури», а також стане у нагоді тим, кого цікавлять проблеми вітчизняної культури та її розвитку.

ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ ХІХ СТ.

В історії культури особливе місце посідає XIX ст. — доба, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності.

Зокрема, за відомим іспанським філософом Ортегою-і-Гасетом (1883–1955 pp.), це час "осягнення повноти", коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснюються.

Світ людини XIX ст, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився. Відбулися значні зміни і у поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у соціально-політичній царині.

Вагомою всесвітньою подією було проголошення у революційній Франції Декларації прав людини та громадянина (26 серпня 1789 p.). Вона містила вихідні для подальшого поступу цивілізації політичні парадигми. Зокрема, зазначалось, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах. Серед прав людини фігурували право на власність, безпеку й опір гнобленню. Розпочалося формування громадянського суспільства, лібералізації політичної ідеології європейських держав, залучення до політичної боротьби широких верств населення, модернізація політичного устрою. Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначались громадянські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права.
Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Джеймса Ватта (1784 p.) — до пароплава Ро́берта Фултона (1807 p.), пасажирської залізниці Джорджа Стівенсона (1825 р.) та парового дирижабля Жифара (1852 p.), від двигуна внутрішнього згоряння Нікола́уса Отто (1876 р.) — до автомобіля Готліба Даймлера і Карла Бенца (1885 р.), від електричної батареї Алессандро Джузеппе Вольта (1800 р.) — до генератора Вернера фон Сіменса (1867 p.), від телефону Йогана Райса (1861 р.) — до радіопередавача Гульє́льмо Марконі (1901 р.) та ін. За підрахунками Питирима Сорокіна (1889–1968), XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом починаючи від VIII ст. до н.е., а саме — 8527.

У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції.

Свідоцтвом цього стали успіхи у фізичній та хімічній науках, зокрема відкриття законів збереження та перетворення енергії, зроблених Робертом Маєром, Джеймсом Джоулем, Германом Гемгольцем. Це час створення еволюційної теорії Чарльзом Дарвіном, яка змінила усю тогочасну наукову парадигму. Під впливом його вчення змінюються соціальні науки, в яких починають з’являтися різноманітні еволюціоністські концепції. Завдяки періодичній системі елементів, яку відкрив Дмитро Менделєєв, було доведено внутрішній зв’язок між усіма відомими видами речовин. Відкриття електрону, радію, перетворення хімічних елементів, створення Альбертом Ейнштейном теорії відносності та квантової теорії Максом Планком ознаменували прорив у галузь мікросвіту та великих швидкостей.

Розвиток університетської освіти в Україні сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників Михайло Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников і мікробіолог Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний і Володимир Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім – у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника Миколу Кибальчича, який вже у ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем уже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).
Нова техніка з її швидкостями та засобами зв'язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Всебічна модернізація життя, вихідний технічний, економічний та соціально-політичний розвиток європейських країн сприяв поширенню ідеї суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія людства бачилась як цілісний процес, на вершині якого перебували цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи й історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового,"досконалого"суспільства.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків.

У багатьох європейських країнах на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою з-поміж них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795—1856 pp.) вважав, що історична наука повинна бути не "біографією влади", а "біографією маси". "...Рух народних мас до свободи, — писав він, — здався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу…»

Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки Якоба і Вільгельма Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники.

В Україні в уже сформованому тоді середовищі інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь Микола Церетелєв (1790 – 1869) у 1819 р. - “Досвід збирання старовинних малоросійських пісень”. Три збірки підготував і видав ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873). Іван Срезневський (1812-1880), крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови.

Дослідником, який по'єднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів та активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров(1817-1885). Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. Підсумком його дослідженнь стали 16 томів “Исторических монографий” і 6-томна “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету Володимира Антоновича (1834-1908). По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. По-друге, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М.Грушевський.

Михайло Грушевський (1866-1934) до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна “Історія України-Руси” - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький (1855-1940). Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. Д.Яворницький видав капітальну “Історию запорожских козаков”, серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епохи.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Єфименко(1848-1918). Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з'являються “Нарис історії українського народу” Грушевського та “Історія українського народу” Єфименко - перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Драгоманову (1841-1895). Великий політичний діяч, просвітник, філософ, М.Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтеліґенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”, яке через кілька років під назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. З 1895 р. М.Грушевський став редактором “Записок Наукового товариства ім. Шевченка”, а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів “Записок”. Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки – А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон, Д.Гільберт.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. В "Феноменології духу" (1807 р.) культура людства показана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил "світового розуму". Свою епоху Гегель вважав перехідною до Нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури і ґрунтується на буржуазних моральних і правових принципах.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький, П.Авсенєв, П.Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв'язку мови і мислення грунтовно досліджує Олександр Потебня (1835-1891), який, виходячи з ідей І.Канта та В.Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Трохи́м Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою “поступу й культури національних організмів”. Проблемну тему “герой, особистість і народ, нація” досліджує Іван Франко.

Бурхливий розвиток науки і техніки у ХІХ ст. сприяв розвитку всіх сфер художньої культури того часу, а також виникненню якісно нового виду мистецтва – мистецтва кіно. Кіно — дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва.

Появі кіинематографа передувала низка винаходів і в першу чергу – це виникнення фотографії. Датою нарождення фотографії вважається 7 січня 1839 р., коли французький фиізик Доміник Франсуа Жан Араго (1786-1853) сповістив Паризьку академію наук про винахід художником та винахідником Луї Жаком Манде Дагером (1787-1851) першого практично прийнятного засобу фотографії, названого винахідником дагерротипією.

Винахід Дагера та геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які з'єднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели в 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Йосип Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з'їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до «живої фотографії», яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…».

28 грудня 1895 р. в Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні «Гранд кафе» було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм — вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма «Люм'єр» швидко поставила справу кіно «на потік». Дві з перших кінокартин «Прибуття поїзда» і «Политий поливальщик» настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм'єрів з'явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з'явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два в більшості європейських країн починають знімати власні фільми.

ХІХ сторіччя привнесло в художню творчість величезну стильову та жанрову різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Фредеріка Стендаля: «XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця».

Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, символізму та модерну. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва.

Художня культура ХІХстоліття.

Класици м зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) характерною його рисою була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне, він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії.

У рамках класицизму першої половини XIX ст. пережила свій розквіт архітектура. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з'являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від франц. імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф.Шальгрен) — кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція — рельєф Франсуа Рюда «Марсельєза». Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.

Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острову (арх. Тома де Томон), Адміралтейства (арх. А. Захаров) та Казанського собору (арх. А.Вороніхін).

Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К. Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі — будовами Сенату і Синоду. В другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О. Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.

Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою «грецьке відродження». У цьому стилі в Вашингтоні був зведений Капітолій — будівля конгресу США, і Білий дім — резиденція президентів.

В архітектурі України в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Перехід від бароко до класицизму відбився на плануванні міст За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Обов’язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму - Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором Андрієм Меленським (1766-1833). За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом Вікентія Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія” на березі Росі в Білій Церкві, знаменита “Софіївка” в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

Романтизм (фр. romantisme), — суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери — від філософії і політичної економії до моди на костюми і зачіски, а його характерними ознаками стали заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. При цьому всіх романтиків об'єднувало одне: «ненависть до дійсності, пекуча потреба втікати від неї» (С. Моем).

Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв — самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. «Незвичайні герої у незвичайних обставинах» — так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.

Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт (1771 - 1832). У своїх романах «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Роб Рой» та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: Віктора Гюґо («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Олександра Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери») та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Фенімора Купера («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»), знаменита «Пісня про Гаявату» Генрі Лонгфелло.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського у збірці «Запорожская старина» (1833—1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—1843), О. Бодянського (1846—1848) (у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками (1820-х pp,1830-х pp.) створеними під проводом І. Срезневського.

Другимосередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком.

Філософський романтизм тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгою буття українського народу». М.Костомаров зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М.Гулак, О.Навроцький, В.Білозерський, Д.Пильчиков, М.Савич, Г.Андрузький, І.Посяда, О.Тулуб, П.Куліш та ін. Як згадував пізніше Куліш, «…се була молодіж високої чистоти душевної…». У Програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов’янських народів, в їх числі українського. В прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби, болгари».

Кирило – мефодієвський період для більшості членів товариства був вихідним пунктом їх подальшої діяльності. Це був період надзвичайного романтичного піднесення та натхнення. Але у березні 1847 року таємне товариство було розгромлене царським урядом, а його члени заарештовані.

Третіметапом українського романтизму була діяльність згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—1862) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі "подражаній пророкам" і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половині XIX століття.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів.

Що ж до романтичного напряму у музиці ХІХ ст., то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт (1797-1828) і Роберт Шуман (1810–1856), Гектор Берліоз (1803-1869) і Ріхард Ваґнер (1813-1883), Ференц Ліст (1811-1886) і Фредерик Шопен (1810- 1849), багато інших композиторів — гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму — панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору — «лірична сповідь». Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом — фортепіанна п'єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).

В українській музиці вплив романтизму позначився у творах українських композиторів другої половини ХІХ ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Ваґнер (1813-1883) — творець опери-драми, в якій здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага «Кільце Нібелунгів»). Музичний театр Ваґнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст.

Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери. Семен Гулак-Артемовський (1790 — 1865) на початку 60-х років створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиною української вокальної класики стали “Вечорницi” Петра Ніщинського. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера Миколи Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця “Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...”.

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість Миколи Лисенка(1842-1912) - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Його опери «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) увійшли до скарбниці світової культури.

Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс в нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, оснований на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Талоні — перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор Петро Чайковський (1840-1893). У нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик», поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.

У живописі початку XIX ст. багатьох художників-романтиків приваблювала Україна - “нова Італія”, як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість Василь Штернберг (1818-1845). Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення “Кобзаря”.

Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Як вважають фахівці, в романтичних картинах “Селянська родина”, “Циганка-ворожка”, інш. вже помітний відхід від чистого академізму.

З В.Штернбергом та Т.Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст Іван Айвазовський (1817-1900), який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: “Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки”, унікальна для художника жанрова картина “Весілля на Україні”.

Реалізм

У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди — типовий герой у типових обставинах.

Реалізм XIX ст. є передусім реалізмом критичним, головна його тема — викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного суспільства. Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Фредерік Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.

Найважливіша риса реалізму — психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити «кар'єра» Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Л. М. Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності. Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення. Блискучі зразки соціального роману дали Ф.Стендаль («Червоне і чорне»), Г.Флобер («Мадам Боварі»), Гі де Мопассан («Життя») у Франції, Ч. Діккенс («Домбі й син», «Девід Копперфілд»), В.Теккерей («Ярмарок пихи») в Англії. У Росії до реалізму прийшов О. Пушкін, який «романтизму віддав честь», за ним — М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А.Чехов.

У літературі український реалізм почався з другої половини ХІХ ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.

Основоположником реалізму в українській літературі є Тарас Шевченко (1814-1861) романтик і реаліст одночасно. Його поезія, безумовно, стала переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури. “Його творчість, - писав М.Грушевський, - це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості”.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста Пантелеймона Куліша (1819-1897). Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (1833-1907) (М.Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”, “Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Т.Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827—1893) в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони.

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”).

На принципах реалізму базувалася творчість Панаса Мирного (1849-1920) (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?”, повісті “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п'єса “Лимерiвна” та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-і роки приходить до літератури Іван Франко(1856-1916). Людина різнобічно обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: “Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові”. Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах “Друг” у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості: ліричні збірки “З вершин i низин”, “Зів”яле листя”, історична повість “Захар Беркут”, гостросоціальний “Борислав смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма “Украдене щастя”.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819 р. і пізніше “Москаль-чарiвник” в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії Миколи Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький (1840-1904) писав комедії (не гасне популярність “За двома зайцями”), драми (“Не судилося”, “Богдан Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої “етнографічної драматургії”. Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (1845-1907). У основі його п'єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”) лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Піднесення реалізму як художнього методу почалося у образотворчому мистецтві, а саме у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом'є (1808—1879), чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О. Бальзака. Дом'є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками.

Позиції реалізму в живописі в середині сторіччя зміцнив Ґюстав Курбе («Каменярі», і «Похорон в Орнані»). Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. У 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його «Павільйон реалізму» і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину «Майстерня художника». У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом — творити живе мистецтво — таким є моє завдання».

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет. У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства пересувних художніх виставок”. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: Микола Ге, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко. Тематика творів зближує з передвижниками художника Костянтиеа Трутовського (“Бандурист”, “Український ярмарок”, “Шевченко над Дніпром”).

Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст Ілля Рєпін (1844-1930). Він залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях. Найвідоміші твори:«Бурлаки на Волзі», «Іван Грозний і син його Іван», «Засідання Держ. Ради», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці».

Рєпін часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Художник скористався рядом порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії народів і пам'ятниках мистецтва. .. мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу”.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко (1862-1912). Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: “Святочні ворожіння”, “Весілля в Київській губернії”, “Проводи рекрутів”, “Свати”, “Жнива”, “По воду”, “Ярмарок”, інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтеліґенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського(1854-1917). Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема “Козаки в степу”, “Козача левада”, портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем (1860-1944) створює альбом “З української старовини”, коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.

Імпресіонізм (фр.«імпресіон» — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Його засновники діяли на противагу реалізму. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла...

Точкою відліку послужила творчість Едварда Мане(1832-1883). Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився.

Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Оґюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едґара Деґа, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дало назву творчості цих художників. Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення — фотографії). З'явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі — на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

В українському малярстві імпресіоністичний напрям започатковує Марія Башкирцева (1858-1884), яка навчалася живопису в паризькій Студії Жульєна. Майстер жанрового живопису. Відомі картини: "За книгою", "Молода жінка з букетом бузку", "У студії Жульєна", "Мітинг", серії автопортретів.Однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести новий напрям на український ґрунт.

На Україні ці ідеї прориваються у творах художників-реалістів Архипа Куїнджі, Фотія Красицького, а особливо О.Мурашка (1875-1919) – майстра психологічного портрета, автора відомої картини “Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали Іван Труш та Микола Бурачек; розквітає талант Олекси Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму.

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністам и(фр. postimpressionisme) — так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму.Цей напрям виникає у 1880-х роках. Художники цього напрямку не дотримувалися тільки зорових вражень, а прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальність світу, вдавалися до декоративної стилізації. До видатних представників постімпресіонізму в живопису відносяться Вінсент Ван Гог, Поль Гоген, Поль Сезанн, Тулуз-Лотрек.

Для постімпресіонізму характерні різні творчі системи і технічні засоби, що вплинули на подальший розвиток образотворчого мистецтва. Роботи Ван Гога передбачили появу експресіонізму, Гоген проклав шлях до символізму і модерну.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя. Символ - поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Коріння символізму заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера (1821-1867), який опублікував в 1857 р. поетичний збірник «Квіти зла», в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання — тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси — відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу». Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники — Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Білий — стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.

Під впливом европейського символізму, як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна українська поезія поч. ХХ ст. Елементи і впливи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, у драматичних творах Олександра Олеся, в поезії поетів галицької «Молодої Музи», Василя Пачовського, Петра Карманського, прозаїка Михайла Яцкова. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини (1914-1917), Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.

Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини (1891—1967), «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в европейському симфолізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай).

Українські образотворчі митці-символісти, як і їх европейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтезу кольорів і ліній, яка могла б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості членів «Музаґету» і «Ґрона» — Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні — Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Р. Лісавського, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та ін..

Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса (1887 - 1937) і його Молодого Театру в 1917-1919рр.

Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найбільш талановитим представником цього напряму «мистецтва для мистецтва» на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом «Портрет Доріана Грея».

Модерн (фр. moderne - новітній, сучасний, ар нуво, югендстіль) - стильовий напрям в європейському і американському мистецтві кінця XIX - почала XX століття. Новий напрям розповсюдився по всій Європі і в першу чергу торкнувся архітектури і декоративного мистецтва. Представники «модерна» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель (X. Ван дер Велде в Бельгії, І. Ольбріх в Австрії, А.Гауді в Іспанії, Ч.Р. Макінтош в Шотландії, Ф.О. Шехтель в Росії). У Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії - стилем «модерну», в Іспанії - модернізмом, в Бельгії - стилем Велді, в Австрії - сецесіоном, в Германії - югендстілем. Стиль «модерну» виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для модерна характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний візерунок. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для обробки крупних магазинів, які в цей час починають будуватися у великих містах Європи і Америки, і всесвітніх виставках, символізуючи таким чином процвітання і могутність торгівлі.

Складовою процесу формування стилю модерн, зокрема в Україні був національний фактор – традиції народного декоративно-ужиткового мистецтва, визвольний рух, національна свідомість, ідеали та практика національно-культурного відродження. Ідейним та організаційним центром формування українського модерну став Харківський літературно-художній гурток, при якому в 1912 р. утворено архітектурно-художній відділ, який очолювали художник С.Васильківський та архітектор С. Тимошенко. Члени гуртка проводили дискусії, творчі конкурси, художні виставки. В діяльності гуртка брали участь не тільки творчі сили місцевої інтелігенції, але й петербуржці, львів’яни, чернігівці та ін.

Насамперед український модерн проявився в архітектурі. Його особливість полягала в поєднанні нового і старого, примхливого з народним, вишуканого із серійним. В українському модерні декоративний напрям характеризувався зверненням до зразків архітектурної спадщини – ампіру та романтизму, з новітнім їх еклектичним поєднанням між собою, а також новими містобудівними технологіями, матеріалами, архітектурними знахідками та іншими мистецтвами (живопис, скульптура, декоративно-ужиткове).

Класичним зразком українського архітектурного модерну став Будинок з химерами архітектора Владислава Городецького на вул. Банковій у Київі. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належить царський палац у Лівадії збудований в1910-1911рр. у неоренесансному стилі архітектором Миколою Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором Леонідом Шервудом у 1912році.

Важливим доробком українського модерну було створення національного стилю в архітектурі. Зразком цього є Харківське художнє училище збудоване в 1911-1913рр. архітекторами Костянтином Жуковим та Михайлом Пискуновим, його ознаками були черепичні дахи хатньої форми, майолікові панно на флангах з широким блакитно-золотавим фризом по центру. За своїм колоритом будівля Харківського художнього училища не поступалася визнаним європейським зразкам.

Модерна хвиля, яка сприймалась поколінням зламу століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно сучасному їм настрою (славетні "Щедрик" та "Дударик" С. Леонтовича, "Колискова" В. Барвінського та О. Кошиця, "Гагілка" С. Людкевича).

Традиційні тенденції в царині літератури — романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком модерну. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської. І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу.

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості Михайла Жука, Василя Кричевського, Михайла Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин — загалом вся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів Каземіра Малевича, Bасиля Єрмілова, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова.

Початок ХХ сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

Дух модерну передає вислів митців з київської групи “Кольцо”: “краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше – світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею”. Відбувається зміна панівних жанрів, постають і поширюються жанри симфонічної поеми, фантазії в музиці, етюду в живописі, літературної новели, тобто зменшення форми одночасно з концентрацією сюжетно-композиційної структури, часто заміною причинно-наслідкового зв’язку – поліфонією ідей, символів, інтерпретацій. На зміну етнографічній людині прийшла людина взагалі, з її болем і стражданням; митець використовує прийом свідомої деформації, яка увиразнює внутрішню сутність, ставить людину в умови екстрему.

Протягом усього ХІХ століття зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався ґрунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки – література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 59; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!