Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм

 

Внутрішнє жит­тя За­по­рожців за Ду­наєм а-ні тро­шеч­ки не одміни­ло­ся од то­го, як жи­ли во­ни на Дніпрі: ри­бальство, ло­ви і по­хо­ди, як і там; од­но тільки, що більше ста­ло жо­на­тих Січо­виків, бо з Ук­раїни час­то при­хо­ди­ли втікачі із жінка­ми і за­пи­су­ва­ли­ся у військо. Та­ким по­би­том ко­ло Січи з'яви­ли­ся се­ла, де жи­ли жо­наті ко­за­ки; такі се­ла бу­ли: Рай­я біля озе­ра Круг­ля­ка, Ка­ра-Ормен, Беш-Те­пе, Ка­тер­лез, Іван­ча, а так са­мо ри­бальські оселі у Гор­гові, Вілкові та на ост­рові Леті. Жо­наті За­по­рожці за Ду­наєм зва­ли­ся „рай­я". Ся рай­я - усе ви­ходці з Ук­раїни - раніш не ма­ла ніякої ва­ги у військо­вих спра­вах та по­ряд­ках, а че­рез те у війську бу­ли ста­ро­давні спо­конвічні зви­чаї за­по­рожські. Ко­лиж їх наб­ра­ло­ся ду­же ба­га­то, то во­ни по­ча­ли по­вер­ша­ти на раді, і з то­го, як по­ба­чи­мо, вий­шло не­доб­ре для війська.

Готуючись до війни з Тур­ка­ми, Російський уряд, че­рез сво­го ко­мен­дан­та го­ро­да Ізмаїла, ген. Туч­ко­ва, пос­лав у За­ду­най­ську Січ зак­лик до За­по­рожців, щоб во­ни вер­ну­ли­ся з Турції; до то­го він до­дав, що ті ко­за­ки, котрі вер­нуться, здо­бу­дуть собі уся­кої лас­ки та вільгот. Ко­шо­вим тоді був Ва­силь Не­за­маївський. На раді стар­шин, де пи­сарь чи­тав ті зап­ро­си­ни, він рішу­чо за­явив так: „Тіка­ти?! Як йо­го тіка­ти?! Ба­га­то на­ро­ду зап­ро­пас­ти­мо: Тур­чин виріже. Ні, не­хай хто за­во­див, той і ви­во­де, а я не бу­ду! Підож­де­мо до Пок­ро­ви, а там, як ви­бе­руть дру­го­го Ко­шо­во­го, то той не­хай і ро­бить се діло".

 

Гладкий Кошовим

 

І справді, на Пок­ро­ву 1827 ро­ку Не­за­маївський ні за-що не за­хотів ос­та­ва­тись Ко­шо­вим на далі, і до­ве­ло­ся вибіра­ти но­во­го. На раді який­сь Улас із райї вис­ту­пив із та­кою про­мо­вою: „Годі вже За­по­рож­цям вер­хо­во­ди­ти! Ба­га­то вже во­ни ста­но­ви­ли Ко­шо­вих, - гай­да, пос­та­ви­мо і ми, му­жи­ки, сво­го, от хоч­би й ку­ма мо­го, Платнірівсько­го Курінно­го ота­ма­на Йо­си­па Глад­ко­го!" Рай­я пе­ре­мог­ла на раді, і Глад­ко­го об­ра­но бу­ло Ко­шо­вим. Він за­раз завів нові по­ряд­ки. Щоб йо­му не за­ва­жа­ли старі За­по­рожці, котрі бу­ли иньших ду­мок, він за­раз по­наз­на­чав курінни­ми ота­ма­на­ми мо­ло­дих ко­заків. Старі За­по­рожці, як от і Ва­силь Не­за­маївський, не ма­ли охо­ти тіка­ти з Ту­реч­чи­ни, де жи­ло­ся усім до­волі доб­ре, але рай­я - ті, що не ду­же дав­но по­ки­ну­ли свій рідний край, - не мог­ли так ско­ро за­бу­ти йо­го і приз­ви­чаїтись до но­во­го жит­тя; во­ни пок­ва­пи­лись на те, що усі їх про­ви­ни за­бу­дуть та ще й обіця­ють їм усякі вільго­ти, то й за­ма­ну­ло­ся їм як най­скоріще вер­ну­тись у свій край. З та­ких був і сам Глад­кий. Син бідно­го ко­за­ка з Пол­тавської гу­бернії, Зо­ло­то­ношсько­го повіту, з се­ла Мельників, де батько йо­го Ми­хай­ло був сільським го­ло­вою, Йо­сип оже­нив­ся ра­но і, ма­ючи вже чет­ве­ро дітей, за­гу­ляв, по­ки­нув жінку і діти і пішов чу­ма­ку­ва­ти. Але ско­ро ми ба­чи­мо йо­го бон­да­рем у Одесі; звідтіль він че­рез щось мусів був тіка­ти до Керчі, а далі ще ку­дись, аж по­ки не опи­нив­ся за Ду­наєм. Тут по­щас­ти­ло йо­му; йо­го об­ра­ли у-пе­ред Курінним, а далі й Ко­шо­вим ота­ма­ном.

 

Зрада Гладкого

 

Тим ча­сом сул­тан Ту­рецький го­ту­вав­ся до війни з Росією; він вис­лав своє військо до Ду­наю і звелів, щоб до Сілістрії вий­шло 13.000 За­по­рожців. Глад­кий зібрав 2.000 ко­заків з тих, що ин­шо­го бу­ли ду­ху, як він, повів їх до Сілістрії і там став як-раз на Ве­лик­день. Прий­шов­ши до візіря, він ска­зав, що привів йо­му 2.000 чо­ловіка, а за ос­танніми вер­неться до-до­му і скли­ка­ти­ме їх по плав­нях, а тим ча­сом пе­ре­ве­де Січ і рай­ю з Ду­нав­ця в Адріано­поль, щоб, бу­ва, як прий­дуть Мос­калі, не по­руй­ну­ва­ли Січи і не ви­гу­би­ли ба­га­то на­ро­ду. Візірь повірив йо­му і пус­тив йо­го, а він, вер­нув­шись до Січи, заб­рав церк­ву Січо­ву, увесь скарб, клей­но­ди і усякі фірма­ни (сул­та­нові ука­зи) і гра­мо­ти, сів із своїми од­но­дум­ця­ми - ко­за­ка­ми на бай­да­ки і поп­лив Ге­оргієвським гир­лом повз Ка­тер­лез у мо­ре. Усього з ним бу­ло чо­ловіка 500. Увійшов­ши у Кілійське гир­ло, во­ни проп­лив­ли ним до Ізмаілу. Там їх стрів ко­мен­дант Туч­ков, кот­рий і привів Ко­шо­во­го та йо­го то­ва­ришів, За­ду­най­ських ко­заків, до ца­ря Ми­ко­ли І. Глад­кий пок­лав до ніг Ца­реві військові клей­но­ди та гра­мо­ти і з то­ва­ри­ша­ми своїми про­хав царської лас­ки. - „Бог Вас прос­тить, рідний край про­щає і я про­щаю", - про­мо­вив Царь.

Саме тоді мос­ковське військо шу­ка­ло місця, де-б пе­реб­ра­тись че­рез Ду­най. Глад­кий, що доб­ре знав усі плавні Ду­най­ські, виз­вав­ся по­ка­за­ти місце, де пе­реп­ра­ва бу­де най­лег­ша. Царь з охо­тою до­ру­чив йо­му сю спра­ву. Ко­ло Ісак­чи че­рез усі плавні, від Ду­наю аж до бе­ре­га, прос­тяг­ся не­ви­со­кий гор­бо­чок; про нього не зна­ли Тур­ки, але доб­ре зна­ли ко­за­ки, бо там у плав­нях во­ни пос­то­ян­но ри­бальчи­ли. До сього місця пе­реїха­ло мос­ковське військо че­рез Ду­най чов­на­ми і, під про­во­дом За­по­рожців, сим гор­боч­ком дійшло до Ту­рецько­го бе­ре­га. Як скінчи­ла­ся пе­реп­ра­ва, Царь сів на за­по­рожський бай­дак; на стерні на рулі сидів Глад­кий, а на вес­лах пя­те­ро Курінних ота­манів та се­ме­ро стар­шин. Об­ди­вив­ши се місце, де пе­рей­шло військо, царь Ми­ко­ла, ду­же за­до­во­ле­ний, вер­нув­ся на то­му-ж бай­даці, по­дя­ку­вав Глад­ко­му і наг­ра­див йо­го пол­ков­ницьким чи­ном; окрім то­го йо­му і усім стар­ши­нам да­но бу­ло Ге­оргієвські хрес­ти.

Що-ж ста­ло­ся із ти­ми За­по­рож­ця­ми, що їх по­ки­нув Ко­шо­вий Глад­кий у Ту­реч­чині? Довідав­шись про те, що Ко­шо­вий і кілька сот За­по­рожців утікли і пе­ре­да­ли­ся Мос­ка­леві, візірь звелів за­раз ареш­ту­ва­ти тих 2.000 ко­заків, котрі бу­ли у Сілістрії; од них одібра­ли зброю і одп­ро­ва­ди­ли у-пе­ред до Адріано­по­ля і там хотіли бу­ли по­ка­ра­ти на смерть, але потім по­са­до­ви­ли у тюр­му і що-дня по трис­та чо­ловіка по­си­ла­ли на кріпос­ну ро­бо­ту. Про те со­дер­жу­ва­ли їх доб­ре і ро­бо­тою не об­тя­жа­ли; з Адріано­по­ля пе­ре­ве­ли їх до Конс­тан­ти­но­по­ля на такі-ж самі ро­бо­ти. Як скінчи­ла­ся війна, по­ча­ли мірку­ва­ти про но­ву Січ. На Ду­наї Ту­рецький уряд не хотів зос­тав­ля­ти За­по­рожців і ра­див осе­ли­ти їх у Са­ло­ни­ках. Але во­ни не прис­та­ва­ли на те, бо там, хоч і зем­ля і ри­бальство бу­ли гарні, так бу­ло-ж да­ле­ко од Ук­раїни, кот­ра своїми збігця­ми пос­та­ча­ла їм на­ро­ду. За­по­рожці про­ха­ли, щоб да­но бу­ло їм зем­лю хоч ко­ло Ядер­но­го (Адріано­по­ля), хоч у Малій Азії. Але сього чо­гось не бу­ло зроб­ле­но, і За­по­рожці, по­вер­нув­шись на Ду­най, осе­ли­ли­ся у Ду­най­ських гир­лах ра­зом з ти­ми, що ос­та­ли­ся бу­ли до­ма, але вже як прості ри­бал­ки та хлібо­ро­би, а не ко­за­ки. Не доб­ром зга­ду­ва­ли во­ни Глад­ко­го; та й ті, що пішли бу­ли з ним, по-тро­ху ста­ли вер­та­ти­ся на Ду­най, се­ли­ти­ся тут, кле­ну­чи сво­го Ко­шо­во­го за те, що пос­лу­ха­ли йо­го і че­рез те на-віки вте­ря­ли свою Січ. „За­на­пас­тив, - ка­за­ли За­по­рожці, - ко­зацт­во, об­ду­рив нас Глад­кий". І досі у Доб­руджі є чи­ма­ло по­томків на­ших Ук­раїнців, котрі не пе­реміни­ли а-ні своїх зви­чаїв, а-ні своєї рідної мо­ви, і жи­вуть у Тульчі, Ісакчі, Суліні і навіть трап­ля­ються у Га­лаці.

З по­чат­ку сієї війни, ще у 1828 році, з ос­танків Усть-Ду­най­сько­го ко­зацт­ва і з уся­ких лю­дей, котрі прис­та­ва­ли до йо­го, а найбільш із збігців та бур­лаків і навіть ци­ган, скла­де­но бу­ло но­ве військо ко­зацьке і най­ме­но­ва­но йо­го „Ду­най­ське". Після війни йо­му да­ли бу­ли землі у Буд­жаці (Акер­мансько­му повіті). Князь Во­рон­цов, кот­рий був в той час Но­во­російським ге­не­рал-гу­бер­на­то­ром, чи­ма­ло кло­по­тав­ся про ко­заків. Кіш, або го­лов­на ква­ти­ря то­го війська, був у Акер­мані. У 1855 році Ду­най­ське військо пе­рей­ме­но­ва­не бу­ло у „Но­во­російське", а у 1868 р. зовсім йо­го ска­со­ва­но.

Гладкий із ти­ми ко­за­ка­ми, що їх вивів з-за Ду­наю, увесь час до­по­ма­гав Мос­ка­лям на війні і, як ми ба­чи­ли, став їм у ве­ликій при­годі. Як же Російське військо зай­ня­ло Ду­най­ську дельту (гир­ла і плавні), то він ра­зом з Мос­ка­ля­ми прий­шов у Січ на Ду­навці і знов по­чав скли­ка­ти до се­бе ко­заків. Чи ба­га­то прис­та­ло до нього лю­дей, не знаємо, але у 1830 році усі ко­за­ки Глад­ко­го вий­шли з-за Ду­наю і осе­лені бу­ли ко­ло Азовсько­го мо­ря між Бер­дянськом Маріумпо­лем; про­зи­ва­ли­ся во­ни „Азовське військо". Глад­кий, вже з чи­ном ге­не­рал-май­ора, нас­та­нов­ле­ний був На­каз­ним ота­ма­ном то­го війська. У 1849 році він по­ки­нув служ­бу, бо у війську йо­го не ду­же лю­би­ли, хоч він і ота­ма­ну­вав там ко­ло 20 літ. Пішов­ши в одс­тав­ку, він осе­лив­ся на свой­ому ху­торі в Ка­те­ри­нос­лав­щині, і у 1866 році там і по­мер, ма­ючи 79 літ жит­тя.

Як Російське військо зай­ня­ло Кав­казські бе­ре­ги, то най­стар­ший ко­мандір Чор­но­морсько­го фло­ту ад­ми­рал Ла­за­рев по­ра­див, щоб За­по­рожська флотілія (суд­на) сте­рег­ли Кав­казські бе­ре­ги од ту­рецьких конт­ра­бан­дистів (пе­ре­воз­чиків), котрі підво­зи­ли Чер­ке­сам усе, що тре­ба їм для війни з Руськи­ми. Ся служ­ба ви­па­ла на до­лю Азов­цям; з них зроб­ле­но „бар­кас­ну ко­ман­ду", кот­ра на своїх бар­ка­сах сте­рег­ла бе­ре­ги Кав­ка­зу од Су­ху­му до Ана­пи. Окрім то­го, на су­хо­долі се військо бра­ло участь у Кримській війні в ро­ках 1853-1856, але че­рез те, що во­но не бу­ло справжнє ве­ли­ке ко­зацьке військо, а тільки не­ве­ли­ка жме­ня ко­заків, то у 1865 році йо­го ска­со­ва­но, клей­но­ди і скарб пе­ре­да­но у Чор­но­морське військо, час­ти­ну ко­заків осе­ле­но на північно­му Кав­казі, ко­ло Ана­пи, а дру­гу - по­вер­не­но у прос­тих се­лян.

 

ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ І КУЛЬТУРА

 

Кожда дер­жа­ва потрібує ба­га­то ча­су і праці, щоб ви­ро­би­ти собі доб­рий і відповідний для се­бе устрій, щоб кож­дий єї го­ро­жа­нин знав, які йо­го пра­ва і які обо­вяз­ки, що, як і ку­ди тре­ба і вільно ро­би­ти, Чим той устрій луч­ший, тим дер­жа­ва сильнійша, але, як ска­за­но, до ви­роб­лен­ня доб­ро­го уст­рою тре­ба ба­га­то ча­су, тре­ба праці і спо­кою. Ук­раїна XVII і XVI­II віку не ма­ла ча­су на та­ку пра­цю, во­на ве­ла без­нас­тан­ну бо­ротьбу о свою не­за­ви­симість, о те, щоб мог­ла са­ма со­бою уп­рав­ля­ти, а не ма­ла як і ко­ли по­ду­ма­ти об тім, щоб тая уп­ра­ва бу­ла доб­ра і ко­рис­на і для всіх спра­вед­ли­ва. Для­то­го нам нині тяж­ко го­во­ри­ти про внутрішний устрій Ук­раїни від часів Хмельницько­го, бо ба­га­то в тім пи­тан­ню є не­розслідже­но­го й не­пев­но­го, а ча­сом навіть див­но­го. От так ди­вує нас приміром пи­тан­ня, яка влас­ти­во власть бу­ла в ук­раїнській дер­жаві, най­вис­шою влас­тию, чи ко­зацьке військо, чи на­род­на ра­да?

Заступником війська був Гетьман, але йо­го ви­би­ра­ла ра­да - от­же в нім зєди­ня­ли­ся влас­ти­во дві силі - во­ля на­ро­ду і си­ла війська ко­зацько­го. Ра­да, се відгук віча, нїби те­перішний пар­ля­мент, тільки, що до пар­ля­ментів ви­би­ра­ють послів, а там зби­ра­ла­ся уся гро­ма­да. На ра­ду стар­шин при­хо­ди­ли стар­ши­ни ге­не­ральна і пол­кові, на ра­ду ко­зацьку ко­за­ки, на чор­ну ра­ду йшов кож­дий, хто хотів.

Виговського й Мно­гогрішно­го виб­ра­ла ра­да стар­шин, Са­мой­ло­ви­ча й Ма­зе­пу ко­зацька ра­да, а Брю­хо­вецький став Гетьма­ном з волі чор­ної ра­ди.

Всі три ра­ди не ма­ли сво­го терміну, во­ни збіра­ли­ся тоді, як бу­ло тре­ба, от­же Ук­раїна не ма­ла пев­ної і сильної вер­хов­ної інсти­ту­циї на­родньої. В тім ле­жа­ла ве­ли­ка хи­ба і се бу­ло од­ною з го­лов­них при­чин єї сла­бос­ти. До аб­со­лю­тиз­му, т. є. до не­об­ме­же­ної влас­ти гетьма­на на­род не хотів до­пус­ти­ти, сам трівкої за­ко­но­дат­ної інсти­ту­циї, як те­пер пар­ля­мент, не вит­во­рив, от­же як влас­ти­во ма­ла Ук­раїнська дер­жа­ва кріпко дер­жа­ти­ся?

Гетьмана, виб­ра­но­го на котрійсь з рад, зат­вер­жу­вав до часів Бог­да­на Хмельницько­го, польський ко­роль а по Хмельницькім царь мос­ковський. На знак зат­верд­жен­ня гетьма­но­ви до­ру­чу­ва­но бун­чук, бу­ла­ву, ко­ру­гов і літав­ри. Бог­да­на ніхто не зат­верд­жу­вав і він був аж до Зборівської уго­ди Гетьма­ном з волі на­ро­да.

З тих пот­верд­жень йшло для Ук­раїни ба­га­то ли­ха. Ті, що хотіли ста­ти гетьма­на­ми, заз­да­легідь за­по­па­да­ли лас­ки у мос­ковських воєводів, що сто­яли з війська­ми по Ук­раїні, їзди­ли до Моск­ви (як приміром Да­ни­ло Апос­тол), тор­гу­ва­ли­ся, один дру­го­го пе­ребіга­ли, а те все діяло­ся кош­том са­мостійнос­ти й по­ва­ги ук­раїнсько­го на­ро­да.

Потверджений Гетьман був на­чальни­ком війська, го­ло­вою су­ду й адміністрації.

Навіть польські й мос­ковські війська на Ук­раїні ішли йо­му під ру­ку.

Гетьман адміністру­вав краєм, ви­да­ючи універ­са­ли, які спи­су­ва­но в гетьманській кан­це­лярії і роз­си­ла­но з підпи­сом Гетьма­на і з йо­го пе­чат­кою. (На зе­ленім полі ко­зак з муш­ке­том че­рез пле­че). Він роз­да­вав та­кож землі і се бу­ла ду­же важ­на функ­ция, кот­ра підно­си­ла йо­го вдасть і ро­би­ла з йо­го ду­же важ­но­го чо­ловіка.

Після Ма­зе­пи, зе­мельні гра­мо­ти, т. є. письма, кот­ри­ми Гетьман на­да­вав ко­мусь зем­лю, стверд­жу­вав мос­ковський цент­ральний уряд.

До Гетьма­на на­ле­жа­ло та­кож пра­во зби­ра­ти по­дат­ки. Бу­ли се пе­ре­важ­но оп­ла­ти тор­гові й про­мис­лові. Фінан­си ве­ли­ся по­га­но. Не бу­ло осібної ка­си гетьманської, а осібної дер­жав­ної, тільки гроші йшли в суміш. Пер­ший Ма­зе­па до­ду­мав­ся до то­го, щоб пе­ре­вес­ти ре­фор­му скар­бу, а пе­ре­ве­де­но єї аж за Да­ни­ла Апос­то­ла. Тоді й нас­та­нов­ле­но над грішми осібно­го уряд­ни­ка, ге­не­рально­го підскарбія, по нинішньому - міністра скар­бу (фінансів).

Гетьман рішав та­кож в де­яких важ­них су­до­вих спра­вах. До нього на­ле­жа­ло пот­вер­ди­ти при­суд смер­ти, або ні. Сло­вом - він мав та­ку вдасть, ко­ли не більшу, як нинішні мо­нар­хи і значіння йо­го бу­ло та­кож не меньше, хоть значіння за­ле­жить зви­чай­но від чо­ловіка.

Гетьман, як і вся ко­зацька стар­ши­на, не брав пен­сиі з дер­жав­но­го скар­бу, тільки удер­жу­вав­ся з маєтків, котрі при­пи­сані бу­ли на се.

В Пра­во­бе­режній Ук­раїні до Гетьма­на на­ле­жа­ло ціле ста­рост­во Чи­ги­ринське і містеч­ко Обухів з ок­ру­гою; в Ліво­бе­режній Ба­ту­рин з до­око­лич­ни­ми се­ла­ми, Га­дяч з ок­ру­гою і теж ве­ли­ка Шеп­таківська во­лость на півночі Чер­нигівщи­ни. До­хо­ди з них і бу­ли Гетьма­нам замість жа­лу­ван­ня. По­ма­лу Мос­ковський уряд зро­бив з Гетьма­на слух­ня­но­го уря­дов­ця, кот­рий прис­лу­хав­ся до ба­жан­ня уря­ду, а не на­ро­ду, і Гетьман, спи­ра­ючись на уряд Мос­ковський, по­чу­вав се­бе не­за­леж­ним од на­ро­ду, - ми ба­чи­мо, що не раз навіть обіра­ють Гетьма­на не по своїй охоті, а з при­му­су.

Коло Гетьма­на бу­ло чи­ма­ло уря­довців - Ге­не­ральна стар­ши­на. У Ге­не­ральній стар­шині, з ти­ту­лом „Вельмож­них", бу­ли: Ге­не­ральний обоз­ний, - по те­перішньому „на­чальник Шта­бу". Він завіду­вав усією ар­ма­тою (артілєрією) військо­вою, го­ро­до­вою і кріпост­ною. Під час по­хо­ду він по­ви­нен був пос­та­ви­ти на ква­тирі військо, ста­ви­ти обоз та укріпля­ти йо­го. В ті ча­си обоз тре­ба бу­ло об­ко­пу­ва­ти ва­ла­ми та ро­вом, і сим завіду­вав Обоз­ний. Тим-то вся ар­ма­та бу­ла під йо­го ру­кою. Ар­мат­ня на­ука на Ук­раїні сто­яла тоді ду­же ви­со­ко, і в Глу­хові та Ба­ту­рині бу­ли свої люд­ви­сарні, де ви­ли­ва­ли гар­ма­ти. (Пер­ший под­бав о се Ма­зе­па. Гар­ма­ти ви­ли­ва­но з гер­бом і іме­нем Гетьма­на).

Генеральний обоз­ний так са­мо, як і инші ко­зацькі уря­довці, замість жа­лу­ван­ня мав „ран­го­ву маєтність", так зва­ло­ся се­ло, або кілька сел, котрі бу­ли од­пи­сані яко­мусь уря­дов­цеві. На Ге­не­рально­го обоз­но­го од­пи­су­ва­ла­ся ран­го­ва маєтність у 400 дворів.

Далі йшов Ге­не­ральний військо­вий пи­сарь, - те, що те­пер ка­жуть канц­лер. Він мав най­більшу си­лу на раді стар­шин; він був на­чальни­ком Ге­не­ральної кан­це­лярії, в котрій бу­ли старші та мо­лодші кан­це­ля­рис­ти. В кан­це­лярію йшли лю­де освічені, - такі, що кон­чи­ли Київську Ду­хов­ну Ака­демію. Зна­ком влас­ти пи­са­ря бу­ла пе­чат­ка та ка­ла­мар (чор­ни­ли­ця). Че­рез ру­ки пи­са­ря пе­ре­хо­ди­ли усі най­важнійші дер­жавні спра­ви і до­ку­мен­ти гетьманські універ­са­ли, зно­си­ни з уря­дом Мос­ковським чи Польським і з чу­жо­зем­ни­ми дер­жа­ва­ми, по­ки Гетьман мав пра­во зно­си­ти­ся з ни­ми.

Генеральні судді (двох - ма­буть то­му, що оден не го­ден був да­ти ра­ди тількій праці). Во­ни по черзі бу­ва­ли за предсіда­телів в Ге­не­рально­му суді. Се був най­ви­щий суд на Вкраїні, і на нього по­да­ва­ти апе­ляції не мож­на бу­ло. В сей суд по­да­ва­ли апе­ляції з со­тен­них та пол­ко­вих судів. Бу­ли й такі спра­ви, що прос­то йшли в Ге­не­ральний суд: спра­ви зе­мельні, з го­родськи­ми ма­гист­ра­та­ми, то що. І пи­сарь і Ге­не­ральні судді ма­ли свої ран­гові маєтності: пи­сарь - 400 дворів, судді - по 300.

Генеральний Підскарбій - міністер фінансів. Завіду­вав він Ге­не­ральною скар­бов­ни­цею і скар­бо­вою кан­це­ля­риєю і глядів усіх при­бутків і ви­датків дер­жав­них. За­ве­де­но сю по­са­ду пізно, - аж за Гетьма­на Да­ни­ла Апос­то­ла.

Генеральний військо­вий оса­вул. Се мов те­перішній „стар­ший чи­нов­ник осо­бих по­ру­ченій". Завіду­вав він усіма військо­ви­ми спра­ва­ми на Ук­раїні. Усі пол­ков­ни­ки бу­ли йо­му підвладні. Їх бу­ло при Гетьма­нові один, а опісля двох. Оса­вул мав ран­го­ву маєтність на 200 дворів.

Ще бу­ли два уря­довці, котрі ма­ли пра­во засіда­ти в Ге­не­ральній раді, - се Ге­не­ральний військо­вий хо­рун­жий і Ге­не­ральний бун­чуж­ний. Во­ни бу­ли потрібні тільки для це­ре­моній: Хо­рун­жий но­сив хо­ру­гов на па­ра­дах і в по­ході, а Бун­чуж­ний но­сив бун­чук (кій з кілько­ма кінськи­ми хвос­та­ми, при­вя­за­ни­ми до нього). Обид­ва сі уря­ди бу­ли й при пол­ков­ни­кові та сот­ни­кові, - тільки бун­чу­ки у них бу­ли менші.

Коли Ма­зе­па за­ду­мав за­вес­ти свою ук­раїнську шлях­ту, він завів ще так зва­них бун­чу­ко­вих то­ва­ришів. Се бу­ла тільки по­чес­на сто­ро­жа ко­ло Гетьма­на.

Генеральний ар­мат­ний ота­ман був на­чальни­ком усіх пуш­карів.

Отсі усі уря­довці, з Гетьма­ном ра­зом - Ге­не­ральна стар­ши­на - і бу­ли цент­ральний (осе­ред­ко­вий) уряд на Ук­раїні. Далі йдуть пол­ков­ни­ки і пол­ко­ва стар­ши­на, бо ціла Ук­раїнська те­ри­то­рия діли­ла­ся на провінциї, як нині ділиться в Росії на гу­бернії, а в Авст­риї на повіти. За польсько­го уря­ду на Ук­раїні бу­ло 6 до 8 полків. Від Хмельницько­го да­ле­ко більше, бо 20 до 30.

Після Зборівської умо­ви ус­та­нов­ле­но бу­ло 10 полків на пра­во­му боці Дніпра, а 10 на ліво­му. На пра­во­му бу­ли: Чи­ги­ринський, Чер­каський, Кор­сунський, Канівський, Біло­церківський, Уманський, Кальницький, По­дольський, Брац­лавський і Па­во­лоцький. В Ліво­бе­режній бу­ли пол­ки: Пе­ре­яс­лавський, Ніжинський, Київський, Чер­нигівський, При­луцький.

Полковників вибірав увесь полк, але й сю ви­бор­ну по­са­ду Мос­ковський уряд (після Ма­зе­пи) ска­су­вав і по­чав пол­ков­ників сам нас­та­нов­ля­ти. Пол­ков­ни­кові бу­ли підвладні усі спра­ви військові, земські, су­дові і поліційні у свой­ому пол­ку і уся пол­ко­ва стар­ши­на. Клей­но­ди пол­ков­ницькі схожі з гетьманськи­ми: хо­ру­гов, бун­чук і, замість бу­ла­ви, пер­нач, - се теж бу­ла­ва, тільки не круг­ла, а з листків яко­го-не­будь ме­та­лю. Пер­нач но­сив пол­ков­ник завж­ди з со­бою на війні і до­ма, ко­ли ви­хо­див ку­ди, як пол­ков­ник. Крім то­го, у кож­но­го пол­ков­ни­ка бу­ли ще не­ве­ликі пер­начі залізні або мідні; їх да­вав він, замість паш­пор­та, тим лю­дям, кот­рим до­ру­чав якусь спра­ву.

Полковий обоз­ний - завіду­вав пол­ко­вою ар­ма­тою і пуш­ка­ря­ми.

Полковий суд­дя завіду­вав су­до­ви­ми спра­ва­ми пол­ко­во­го, а після гродсько­го су­ду.

Полковий пи­сарь - на­чальник пол­ко­вої кан­це­лярії.

Полковий хо­рун­жий - но­сив пол­ко­ву хо­ру­гов.

Полковий оса­вул - їх бу­ло по двох у пол­ку, се ніби ота­ма­ни пол­кові.

Полковий кан­це­ля­рист - їх бу­ло 10-16 чо­ловік у пол­ку. Кож­ний полк поділяв­ся на сотні, не­мов­би на повіти: в пол­ках бу­ло їх не од­на­ко­во: 10-20, а ча­сом 20-24. Де­які з полків вис­тав­ля­ли по кілька ти­сяч ко­заків.

Сотник був стар­ший у сотні; завіду­вав усіма спра­ва­ми своєї сотні. Сот­ників бу­ло стільки у пол­ку, скільки бу­ло со­тень.

Отаман со­тен­ний - дру­гий після сот­ни­ка, не­мов­би поліцмей­стер у со­тен­но­му місті. Він був зас­туп­ни­ком міщан.

Осавул со­тен­ний - третій після сот­ни­ка.

Хорунжий со­тен­ний - од­на­ко­вий з оса­ву­лом.

Писарь со­тен­ний - завіду­вав со­тен­ною кан­це­лярією.

Поодинокі се­ла в сотні ма­ли сво­го осібно­го уря­дов­ця - Курінно­го ота­ма­на. Се те, що те­пер го­ло­ва, війт, сол­тис або ста­рос­та по містеч­ках і се­лах.

Крім то­го, бу­ли ще знач­кові то­ва­риші при пол­ках - се те, що Бун­чу­кові при Гетьмані, та ще бу­ли Військові то­ва­риші - во­ни зай­ма­ли низчі уря­ди у сотні.

От які по­са­ди бу­ли у війську ко­зацько­му і на Ук­раїні. Окрім кінних ко­зацьких полків, бу­ли ще пол­ки піші, що зва­ли­ся сер­дю­ка­ми, і пол­ки охо­че­ко­монні або ком­панійські. У тих пол­ках бу­ли такі самі по­са­ди, що й в ко­зацьких реєстро­вих пол­ках. При боці Гетьма­на, щоб йо­го сте­рег­ти, бу­ла ок­ром­на не­ве­лич­ка ва­та­га, що зва­ла­ся прид­вор­на ко­рог­ва.

Тепер пог­ля­не­мо на суд і уря­довців в ньому. Во­ни теж бу­ли ви­борні. Най­ви­щий суд на Ук­раїні був - Ге­не­ральний суд, де, як вже зга­ду­ва­ло­ся раніще, засіда­ли: Ге­не­ральних суддів двох, упов­но­ва­же­них од полків - де­сять і пи­сарь Ге­не­рально­го су­ду - за сек­ре­та­ря.

Потім був Гродський суд. Го­ло­вою в ньому був пол­ков­ник, суд­дею - Пол­ко­вий суд­дя, пи­са­рем Гродським був Пол­ко­вий пи­сарь.

Далі - Підко­морський суд. Суд­дею в ньому був: Підко­морій - один, ко­мор­ників (помічни­ки Підко­морія) двох і Пи­сарь підко­морський - за сек­ре­та­ря.

Нарешті - Земський або Повіто­вий суд. Земсько­го суд­дю вибіра­ли з шлях­ти ук­раїнської з то­го повіту, в кот­ро­му був Суд, Земський підсу­док - все од­но, що те­пер член су­да; Земський пи­сарь (сек­ре­тарь) і Воз­ний - те, що те­пер су­до­вий прис­тав. Окрім то­го, по всіх сих су­дах бу­ло чи­ма­ло кан­це­ля­ристів і підкан­це­ля­ристів.

Усі су­дові по­са­ди оп­ла­чу­ва­ли­ся з тих справ, що до них всту­па­ли. Най­ви­ща су­до­ва ус­та­но­ва на Ук­раїні був - Ге­не­ральний суд; ви­ще вже за нього був Гетьман. До Гродсько­го су­ду на­ле­жа­ли карні спра­ви, або як їх те­пер звуть „уго­ловні", до Повіто­во­го, або Земсько­го су­ду, на­ле­жа­ли спра­ви зе­мельні, про пра­ва і гро­шові. Низ­чий од йо­го (не­мов наш во­лост­ний) був суд Підко­морський. Як ба­чи­мо, бу­ла се військо­ва ор­ганіза­ция краю, доб­ра для воєнно­го ча­су, але не­вигідна в час ми­ру; бо не все зна­ти бу­ло, яка спра­ва ку­ди на­ле­жить круг ділан­ня уряд­ників і пра­ва го­ро­жа­ни­на не бу­ли док­лад­но сфор­му­ло­вані.

 

Шляхта

 

Шляхта ук­раїнська бу­ла з стар­ши­ни і дідичів (діди­ча­ми зва­ли тих, що дер­жа­ли зем­лю) і з тих чу­жо­зем­них дво­рян, котрі здав­на осіли на Ук­раїні. По ста­ту­ту Ли­товсько­му во­ни ма­ли такі привілеї:

1. Ма­ли пра­во вибіра­ти на всякі ви­борчі по­са­ди, а так са­мо й вибіра­ти ко­ро­ля;

2. Ма­ли во­лю про­да­ва­ти, зас­та­нов­ля­ти або да­ру­ва­ти, ко­му за­хо­чуть, своє май­но зе­мельне, кот­ре дос­та­ло­ся їм або че­рез наслідство або че­рез вис­лу­гу, або ку­по­ва­не;

3. Вільні бу­ли од пос­тоїв і уся­кої по­вин­ності на­ту­рою;

4. Ніхто не мав пра­ва од­ня­ти од них їх по­са­ди і поз­ба­ви­ти їх шля­хетст­ва по-за очі;

5. Ніхто не мав пра­ва за­ареш­ту­ва­ти їх без су­ду;

6. Ма­ли пра­во їха­ти, ку­ди зав­год­но і в чужі краї, окрім во­ро­жих;

7. Усі шлях­тичі, од най­за­можніщо­го до най­бідніщо­го, бу­ли рівні.

В ук­раїнськім суспільстві шлях­тичі не ма­ли ок­ре­мо­го політич­но­го значіння, тільки пе­ред польською дер­жа­вою во­ни хісну­ва­ли­ся та­ки­ми ве­ли­ки­ми пра­ва­ми. Бу­ли се ду­ки, кот­рим і в ук­раїнськім військовім уст­рою бу­ло лек­ше вип­лис­ти, чим бідно­му ко­за­ко­ви. Че­рез те між виз­нач­ни­ми ко­за­ка­ми бу­ло так бо­га­то шлях­тичів, як ось Хмельницький, Ма­зе­па, Ви­говський і тільки иньших.

 

Міщани

 

Міщанами зва­ли­ся жи­телі пол­ко­вих і со­тен­них го­родів. Во­ни вибіра­ли собі зас­туп­ників - міських ота­манів, котрі да­ва­ли їм і суд і по­ря­док. Але бу­ло чи­ма­ло го­родів, як от Київ, Ніжин, Чер­нигів, Пе­ре­яс­лав, Ста­ро­дуб, По­гар, Мглин, Ко­зе­лець, Ос­тер, Нов­го­род-Сіверський, котрі ма­ли здав­на Маг­де­бурське пра­во. Міща­ни в сих го­ро­дах ма­ли сво­го війта і Магістратський суд. Війти отсі бра­ли участь у ви­борі гетьманів і гетьма­ни зви­чай­но ствер­жу­ва­ли пра­ва міст маг­де­бурських. До гетьманів відкли­ку­ва­ли­ся за­суд­жені су­дом магістрацьким.

Про міщан не має чо­го ба­га­то оповіда­ти, хоч ча­сом і міща­нам ми­мохіть, а ча­сом то й по волі, до­во­ди­лось бра­ти участь у спра­вах ко­зацьких, - тоді їм з ни­ми й терпіти до­во­ди­лось од­на­ко­во. Про­те жит­тя їх бу­ло спокійніще од ин­ших лю­дей, і во­ни мог­ли спокійніш собі кра­ма­рю­ва­ти чи хо­ди­ти ко­ло ре­мест­ва, хлібо­робст­ва і та­ко­го ин­шо­го.

Про участь міщан в борбі о віру і о культу­ру, про їх брацт­ва, дру­карні і т. д. бу­ла вже осібно мо­ва.

 

Козаки

 

Та го­лов­ним ста­ном ук­раїнсько­го на­се­лен­ня бу­ло ко­зацт­во. Наші ко­за­ки, се ніби польська шлях­та. На­ле­жа­ти до ко­зацт­ва бу­ло й вигідно і по­чес­не. То­му як най­більше лю­дий пер­ло­ся ту­ди. Чис­ло ко­заків бу­ло всіля­ке. З по­чат­ку польський уряд приз­на­чав їх тільки 6.000 чо­ловіка. При Хмельницькім чис­ло се зрос­та­ло. Після Зборівської умо­ви реєстр ко­зацький ус­та­нов­ле­но на 40.000 чо­ловіка, а по Біло­церківській в 20.000 ро­дин. Та Хмельницький до кож­дої ко­зацької ро­ди­ни при­пи­су­вав єще сімї підпомічників, бо мов­ляв, одній ро­дині не лег­ко вис­та­ви­ти ко­за­ка до війська. Ко­за­ки хісну­ва­ли­ся всіми пра­ва­ми свобідних го­ро­жан.

 

Посполиті

 

Хто не по­пав в ко­зацький реєстр, ос­та­вав пос­по­ли­тим. І для пос­по­ли­тих лю­дий до­бив­ся Хмельницький осо­бис­тої сво­бо­ди. Як кот­рий з них мав до­сить влас­ної землі, то й був собі своїм влас­ним па­ном. Для то­го то на­род і йшов так ра­до на кріваві бої з Польщею, щоб до­би­ти­ся тих прав, яких під Польщею для се­ля­ни­на не бу­ло. Там се­ля­нин був цілком безп­рав­ним. Але зго­дом і на Вкраїні ста­ва­ло се­ля­нам гірше, а то че­рез зем­лю і че­рез те, що сусідні дер­жа­ви, Польща й Ро­сия втру­чу­ва­ли­ся до нас і хотіли по­не­во­ли­ти се­ля­ни­на так, як він був у них по­не­во­ле­ний, щоб не бу­ло ріжниці ї щоб па­ни усю­ди од­на­ко мог­ли ма­ти свої маєтки й од­на­ко па­ну­ва­ти. А на­ше, ук­раїнське панст­во, на­ша ко­зацька стар­ши­на по­ча­ла й собі та­кож за­во­ди­ти то польські, то мос­ковські по­ряд­ки і притісня­ти хлопів. Звідси йшли всякі не­по­ро­зуміння. На­род зне­охо­чу­вав­ся до своїх панів, і вже не слу­хав їх пок­ли­ку, як ко­лись за Хмельницько­го. Так приміром бу­ло за Ма­зе­пи. Ма­зе­па був доб­рим політи­ком, слав­ним гос­по­да­рем і чо­ловіком ду­же дба­лим о культу­ру, але до се­лян він не був уваж­ли­вим, за те рад був піднес­ти ви­со­ко ук­раїнське панст­во. Тим то й нарід не ста­вив­ся на йо­го пок­лик, ко­ли він за­ду­мав зірва­ти з Моск­вою, та ви­би­ти­ся на во­лю. Ду­мав він, що на­род піде на тую бор­бу так охо­чо, як за Хмельницько­го, та по­ми­лив­ся.

Закріпощення се­лян йшло з по­пи­том на зем­лю. Як се­ля­нин хотів землі, то брав єї, чи від Гетьма­на, чи від ко­го там, не зва­жа­ючи, що за тую зем­лю тре­ба бу­ло відроб­ля­ти то­му, хто зем­лю да­вав, або пла­ти­ти дань. Зра­зу той відро­бок був ма­лий, аж за Са­мой­ло­ви­ча дійшов до двох днів в тиждні.

Коли пра­вий беріг зруй­но­ва­но, на­род тікав на лівий і брав зем­лю на тяж­ких умо­вах. Се й вик­ли­ка­ло пан­щи­ну. Але все та­ки наш се­ля­нин, під ук­раїнською уп­ра­вою, був не вміру свобіднійший від се­лян в Польщі та в Москві - го­лов­но че­рез те, що йо­му вільно бу­ло пе­рей­ти з місця на місце та як не тут, то там шу­ка­ти собі луч­шої долі. А в Польщі се­ля­нин був при­пи­са­ний до рілі і ро­би­ли ним як то­ва­ри­ною.

Аж у 1763 році ца­ри­ця Ка­те­ри­на за­ве­ла справжнє кріпацт­во: во­на за­бо­ро­ни­ла се­ля­нам пе­ре­хо­ди­ти од од­но­го па­на до дру­го­го, а пізніше за­ве­ла всякі кріпацькі по­ряд­ки, які бу­ли в Мос­ков­щині, вся­ке пра­во панів до се­лян і тоді вже ук­раїнсько­му се­ляньству ніде не бу­ло ні доб­ра, ні волі.

 

Духовенство

 

Духовенство на Ук­раїні бу­ло са­мостійне. Во­но ніби підля­га­ло цар­го­родсько­му пат­ри­яр­хо­ви, але влас­ти­во са­мо со­бою ря­ди­ло, а гро­ма­дяньство об­сад­жу­ва­ло свобідним ви­бо­ром важнійші ду­ховні місця. Тільки вже за Са­мой­ло­ви­ча мос­ковське пра­ви­тельство зро­би­ло так, що мит­ро­по­лит київський, го­ло­ва ук­раїнської церк­ви піддав­ся мос­ковсько­му пат­ри­яр­хо­ви, а цар­го­родський пат­ри­ярх мусів на те зго­ди­ти­ся. З тої по­ри мос­ковська ду­хов­на зверхність взя­ла що-раз більше притісня­ти на­шу церк­ву, за­ка­зу­ючи дру­ку­ва­ти по ук­раїнськи книж­ки, наг­ля­да­ючи шко­ли і пильну­ючи, щоб не бу­ло ріжниці між мос­ковською, а ук­раїнською церк­вою.

Патриярх Фи­ля­рет ви­дав 1672 ро­ку указ, щоб ніхто не ку­пу­вав ніяких кни­жок ук­раїнсько­го дру­ку (тоді ка­за­ли ли­товської пе­ча­ти). То­гож ро­ку спа­ле­но в Москві єван­геліє Транк­виліона-Став­ро­вецько­го і Ка­те­хизіз Зи­занія Тус­та­новсько­го. 1672 р. вий­шов на­каз, щоб до­ма ук­раїнських кни­жок не дер­жа­ти, тільки, щоб їх „отда­ва­ти во­еводъ" і т. д. Дійшло до то­го, що навіть не вільно бу­ло по ук­раїнськи ви­го­во­рю­ва­ти слів Служ­би Бо­жої та сьпіва­ти пісень. Тим спо­со­бом хотіла Моск­ва обе­рег­ти­ся від єре­тицьких ду­мок, котрі з за­хо­ду мог­ли, не дай Бо­же, че­рез Ук­раїну до Моск­ви за­манд­ру­ва­ти і, що го­ловнійше, че­рез церк­ву хотіла во­на мос­ков­щи­ти ук­раїнський на­род (да­бы ни­ка­кой роз­ни й осо­ба­го наръчія не би­ло). Ус­та­нов­ле­но навіть осібно­го цен­зо­ра для кни­жок дру­ко­ва­них на Ук­раїні, а та­кий цен­зор не хотів навіть бук­ва­ря доз­во­ли­ти дру­ку­ва­ти.

Серед та­ко­го гне­ту важ­ко жи­ло­ся ук­раїнсько­му свя­щеньству. Йо­го пе­ресліду­ва­но, ніве­че­но осьвіту, по­ни­жу­ва­но.

Колись за­ле­жа­ло во­но хіба від гро­ма­дянст­ва, яке удер­жу­ва­ло церк­ви та об­сад­жу­ва­ло цер­ковні місця ду­хов­ни­ка­ми, а те­пер мос­ковські ду­ховні влас­ти взя­ли їх у ру­ки на спілку зі стар­ши­ною, що чим­раз більше підко­пу­ва­ла ав­то­номію на­ро­ду і так, як в Польщі маг­на­ти, хотіла за­па­ну­ва­ти над усім.

 

Запорожжя

 

Запорожжя, як і раніш, жи­ло не­за­леж­ним вільним жит­тям і бу­ло при­тул­ком для усіх, ко­му важ­ко жи­ло­ся на Ук­раїні. Але після то­го, як Січо­ви­ки, за Гетьма­на Апос­то­ла, по­вер­ну­лись з Але­шок і знов підда­ли­ся Російській дер­жаві, жит­тя їх над­то погірша­ло: їх землі по­роз­да­ро­ву­ва­но бу­ло ви­ход­цям з Сербії, Бол­гарії та Мол­давії - за те, що ті ви­ходці по­ма­га­ли ко­лись Пет­рові І у йо­го по­хо­дах на Турцію. Свар­ки за ті землі з ти­ми чу­жин­ця­ми не пе­рес­та­ва­ли, і За­по­рожці скар­жи­лись на них Мос­ковсько­му уря­дові. Але се ма­ло що по­ма­га­ло, бо най­більше такі спра­ви кон­ча­ли­ся не на їх ко­ристь, а уряд ще більш гнівав­ся на Січо­виків, - він по­чав ду­же не­лас­ка­ве ди­ви­тись на них, як на ду­же нес­покійних лю­дей.

Запорожська Січ в по­ло­вині XVI­II століття бу­ла поділе­на на 38 курінів: Ку­щовський, Попс­вичівський, Ва­сю­ринський, Іркліївський, Щер­би­новський, Ти­тарівський, Шку­ринський, Ку­ренівський, Не­за­май­ківський, Рогівський, Кор­сунський, Кал­ни­бо­лоцький, Уманський, Де­ре­вянківський, Нижнє-Стеблівський, Верхнє-Стеблівський, Дже­реліївський, Пе­ре­яс­лавський, Пол­тавський, Ми­шастівський, Минський, Ти­мошівський, Ве­личківський, Ле­вушківський, Плас­тунівський, Дядьківський, Бру­хо­вецький, Вед­медівський, Платнірівський, Пашківський, Ба­ту­ринський, Канівський, Кри­ловський, Донський, Сергіївський, Ко­нелівський, Іванівський і Кис­ляківський.

Земля, або „Вольності За­по­рожські", поділе­на бу­ла на 8 па­ла­нок: Ко­дацька па­лан­ка - у Ка­те­ри­нос­лавсько­му повіті, Са­марська - у Но­во­мос­ковсько­му пов., Орельська - у Пав­лог­радсько­му і Ка­те­ри­нос­лавсько­му пов., Про­тов­чанська - у Пав­лог­радсько­му, Но­во­мос­ковсько­му і Ка­те­ри­нос­лавсько­му пов., Інгульська - у Хер­сонсько­му і Алек­сандрійсько­му пов., Прог­ноїнська - на Кінбурнській косі про­тив Оча­ко­ва, Кальміуська - в Алек­сандрійсько­му і Бер­дянсько­му пов., Бу­го­гардівська - в Ананьївсько­му і Єли­са­ветг­радсько­му повітах.

На гра­ни­цях За­по­рож­жя сто­яла пос­то­ян­но сто­ро­жа Січо­виків: у Пе­ре­во­лочні - од Гетьман­щи­ни, в Бах­муті - од Сло­бо­жан­щи­ни, на р. Кальміусі - од Донців, у Ми­ки­ти­на пе­ре­во­за про­тив Оча­ко­ва - од Та­тар, на р. Гарді - од По­ляків.

Старшину За­по­рожську усю вибіра­ли.

Старшина: Ко­шо­вий ота­ман, Військо­вий суд­дя - він же й скарбівни­чий; Військові: пи­сарь, обоз­ний, оса­вул, бу­лав­ний, хо­рун­жий, бун­чуж­ний, пер­на­чо­вий, дов­биш, пуш­карь, тлу­мач (пе­рек­лад­чик), ша­фарі (збірщи­ки на пе­ре­во­зах та ин­ших місцях), кан­тар­жий (дог­ля­дав за військо­ви­ми важ­ни­ця­ми і збірав ра­лець, або плат­ню на Січо­во­му ба­зарі), кан­це­ля­рис­ти; Курінні: ота­ма­ни, хо­рунжі; пол­ков­ни­ки до па­ла­нок, пи­сарі до па­ла­нок, оса­ву­ли до па­ла­нок, кан­це­ля­рис­ти до па­ла­нок.

Усіх по­сад на За­по­рожжі бу­ло 149. Окрім то­го ще був ота­ман Січо­вої шко­ли, де вчи­ли­ся, кош­том Січо­виків, діти За­по­рожців.

У Січі бу­ла церк­ва Пок­ро­ви, 14 цер­ков по па­лан­ках, 2 по­ходні церк­ви і Са­марський ма­нас­тирь. Усі во­ни бу­ли підвладні тільки Київсько­му Ме­жи­горсько­му ма­нас­ти­реві і не за­ле­жа­ли од мит­ро­по­литів; ігу­мен Ме­жи­горсько­го Спа­са нас­та­нов­ляв до Січо­вої церк­ви свя­щен­ників, а біле ду­хо­венст­во по па­лан­ко­вих церк­вах вис­вя­чу­вав єпис­коп Ко­шо­вої церк­ви свя­тої Пок­ро­ви, кот­рий по­чи­тав­ся зверх­ни­ком усього ду­хо­венст­ва За­по­рожсько­го.

 

Освіта

 

У сьому періоді, як і раніш, освіта на Ук­раїні бу­ла не аби-яка: у кож­но­му селі при кожній церкві бу­ла своя шко­ла; у ній вчи­ли чи­та­ти і пи­са­ти дя­ки, що ви­хо­ди­ли з Київської Ака­демії та ук­раїнських Се­ми­нарій. Се­ред­ню, як те­пер ка­жуть, освіту да­ва­ли Чер­нигівська і Харківська Ко­легія та Се­ми­нарії, а ви­щу - Київська Ака­демія.

У Чер­нигівській, нап­рик­лад, Ко­легії, тільки тре­тя час­ти­на дітей бу­ла з ду­хов­но­го ста­ну, а дві тре­ти­ни бу­ло там дітей стар­ши­ни, ко­зацт­ва, ремісників і се­лян; у Київській Ака­демії ви­щу освіту здо­бу­ва­ли не тільки Ук­раїнці, а бу­ли учні і з-за гра­ниці. За Гетьма­на Ро­зу­мовсько­го, пе­ред смертью Імпе­ра­то­риці Ли­за­ве­ти, у Ба­ту­рині мав бу­ти зас­но­ва­ний універ­си­тет, але з но­вим ца­рю­ван­ням се діло за­ли­ше­но, а далі не то універ­си­тет, а й шко­ли пот­ро­ху по­пе­ре­во­ди­лись на Ук­раїні, а че­рез те й на­род вте­ряв освіту і лю­бов до неї. А яка лю­бов Ук­раїнців до освіти бу­ла у ті ча­си, про се свідчить не один чу­жи­нець. Теп­лов, кот­рий був при Ро­зу­мовсько­му, пи­ше, що як­би бу­ло зас­но­ва­но універ­си­тет в Ба­ту­рині, то там би не бра­ку­ва­ло ніко­ли уче­ників, як у Мос­ковсько­му та Пе­тер­бурсько­му універ­си­те­тах: „Про охо­ту лю­ду Ма­ло­російсько­го до на­уки не має чо­го й ка­за­ти, - пи­ше він - бо на Ук­раїні здав­на за­ве­дені шко­ли, без жад­ної по­мочі од уря­ду, а уче­ників, хоч во­ни не ма­ють за вчен­ня ніяких на­го­род (привілеїв або чинів), не тільки не мен­шає, а все більше та більше стає". Дру­гий су­час­ник Ша­фонський (теж російський уря­до­вець) свідчить „про Ук­раїнців му­си­мо по правді ска­за­ти, що во­ни ду­же охо­че йдуть у на­уку: не тільки діти за­мож­них, а навіть і най­бідніщих міщан та ко­заків з доб­рої волі до шко­ли ідуть".

 

Київська Академія

 

Головним вог­ни­щем осьвіти бу­ла Київська Ака­демія. Во­на за Гетьма­на Ма­зе­пи відро­ди­ла­ся і до по­ло­ви­ни XVI­II віка бу­ла го­лов­ною шко­лою не тільки для ду­хов­но­го, але й для світсько­го гро­ма­дяньства, шко­лою „всьому суспільству на­шо­му бла­го­пот­реб­ною, де си­ни ма­ло­ро­сий­ські в на­уках свобідних ма­ють нас­тав­леніє". На взір київської Ака­демії зас­но­ву­ва­но шко­ли в Чер­ни­гові, Пе­ре­яс­лаві, Хар­кові і по иньших містах, навіть в да­лекій Мос­ков­щині.

Великим обо­рон­цем київської Ака­демії був мит­ро­по­лит Ра­фаїл За­бо­ровський, кот­рий по­бу­ду­вав нові бу­дин­ки, церк­ви і бур­си. Між учи­те­ля­ми ба­чи­мо там тоді Дов­га­левсько­го, Юрия Ко­нисько­го, Ми­хай­ла Ко­за­чинсько­го, а між уче­ни­ка­ми, пізнійшо­го слав­но­го ук­раїнсько­го фільозо­фа Гри­го­рия Ско­во­ро­ду й ро­сий­сько­го письмен­ни­ка Ло­мо­но­со­ва. Уче­ників бу­ва­ло до 2.000.

Але всеж та­ки бу­ла се шко­ла, де го­лов­но вчи­ли бо­гос­ловських на­ук, то­му й хотіли світлійші Ук­раїнці за­ло­жи­ти світський універ­си­тет, на взір заг­ра­нич­них, в Ба­ту­рині, тільки Моск­ва не да­ла на се доз­во­лу. Та­кий універ­си­тет що йно пізнійше ство­ре­но в Хар­кові за­хо­дом Ук­раїнців, та вже без ук­раїнсько­го ха­рак­те­ру.

Київська Ака­демія ста­ла у ве­ликій при­годі Мос­ковській дер­жаві; з неї вий­шли такі діячі і письмен­ни­ки, як Фе­офан Про­ко­по­вич, Сте­фан Яворський, Ге­оргій Ко­ниський та инші; всі во­ни за­ли­ши­ли після се­бе кош­товні тво­ри і ма­ли чи­ма­лий вплив на то­го­часні події.

Спутане цен­зу­рою ук­раїнське письменьство не мог­ло свобідно роз­ви­ва­ти­ся. Тільки та­кий „Си­нопсіс" міг свобідно роз­хо­ди­ти­ся, а книж­ки справді гідні, на­ди­хані по­чут­тям прав­ди­вої лю­бо­ви вітчи­ни мусіли скри­ва­ти­ся в ру­ко­пи­сях. Не од­на з них так і ми­ну­ла­ся. З ціка­вих письмен­ників знаємо: Ге­не­рально­го підскарбія Яко­ва Андрійо­ви­ча Мар­ке­ви­ча. Зос­та­вив після се­бе за­пис­ки - він за­пи­су­вав що-дня усякі події од ро­ку 1716 до 1767; Ге­не­рально­го хо­рун­жия Ми­ко­лу Да­ни­ло­ви­ча Ха­нен­ка, прав­ну­ка Пра­вобічно­го Гетьма­на Ми­хай­ла Ха­нен­ка, за­ли­шив нам: 1. „Діаріуш або Жур­нал, що­ден­на За­пис­ка слу­ча­ющих­ся при дворі Гетьма­на оказій і це­ре­моній" і 2. „Днев­ник Ге­не­рально­го хо­рун­жо­го Ми­ко­ли Ха­нен­ка з 1719 по 1723 р. і з 1727 по 1753 р. Окрім то­го, Бун­чу­ко­вий то­ва­риш Пет­ро Си­мо­новський на­пи­сав „Ко­рот­ке опи­саніє о ко­зацьком Ма­ло­російськом на­роді".

Любов до Ук­раїни та не­на­висть до єї во­рогів і гно­битєлів бу­ди­ла „Істо­рия Русів", кот­ру при­пи­су­ва­но Ко­нисько­му, а кот­ра бу­ла влас­ти­во тво­ром Гри­го­рия По­ле­ти­ки, ук­раїнсько­го де­пу­та­та з 1767 ро­ку.

З XVI­II віку маємо ду­же цікаві тво­ри дра­ма­тичні, що при­чи­ни­ли­ся не­ма­ло до відрод­жен­ня на­шої літе­ра­ту­ри. Такі дра­ми як „Ми­лость Божія Ук­рай­ну отъ не­удобъ нош­мыхъ обидъ лядс­кихъ че­резъ Бог­да­на Зъновія Хмельниц­ко­го сво­бо­див­шая" (на­пи­са­на 1728) бу­ди­ли спо­ми­ни дав­ної сла­ви і зачіпа­ли су­часні живі спра­ви. Дра­ма Ге­оргія Ко­нисько­го „Воск­ре­сеніе мер­тывхъ", зас­та­нов­ля­ла­ся над по­ло­жен­ням се­лян підда­них, а інтер­медії т. є. по­бу­тові комічні сцен­ки, пи­сані жи­вою мо­вою, ви­во­ди­ли жи­вих лю­дий, своїх і чу­жих.

 

Штука

 

Не зва­жа­ючи на прикрі й не­без­печні ча­си - ук­раїнська шту­ка роз­ви­ва­ла­ся чим раз крас­ше, а то­го­часні єї па­мят­ки ди­ву­ють нас ще й нині своєю кра­со­тою.

Виглядає так, як ко­либ тая шту­ка рос­ла ра­зом зі зрос­том ук­раїнсько­го панст­ва, а той, що був то­го панст­ва най­більшим обо­рон­цем, був за­ра­зом і най­пильнійшим опіку­ном шту­ки і культу­ри на Ук­раїні. Маємо на гадці Гетьма­на Ма­зе­пу, кот­рий пильно зак­ла­дав шко­ли, бу­вав на іспи­тах та на вис­та­вах шкільних драм, бу­ду­вав церк­ви, іко­нос­та­си, та мо­нас­тирі і ви­по­са­жу­вав їх об­ра­за­ми, різьба­ми і кни­га­ми ве­ли­кої ар­тис­тич­ної вар­тос­ти. До нині ос­та­ло по Ук­раїні спо­ро от­сих па­мя­ток Ма­зе­пи­ної щед­рос­ти і за­ми­лу­ван­ня до шту­ки, хоть як знаємо, мос­ковський уряд після бит­ви під Пол­та­вою пильно ни­щив усе, що на­га­ду­ва­ло Гетьма­на ізмінни­ка. До нині ос­та­ла по Ма­зепі чу­до­во віднов­ле­на Київська Лав­ра з ка­мя­ною ого­ро­жою, яка ди­вує око гля­да­ча ве­ли­чи­ною і викінчен­ням. До нині стоїть там розкішна свя­та бра­ма, твір ви­со­кої вар­тос­ти архітек­тонічної. До нині цілий ряд ве­ли­ча­вих цер­ков і со­борів по цілій Ук­раїні на­га­дує па­мять ве­ли­ко­го лю­би­те­ля ук­раїнської осьвіти і культу­ри і ос­таннього ви­дат­но­го Гетьма­на Ук­раїни.

З об­разів і різьб то­го­час­них, розсіяних по всім усю­дам вид­но, як ви­со­ко сто­яло у нас тоді мис­тецьтво і як по­ши­ре­на бу­ла пот­ре­ба творів шту­ки.

 

Під Польщею

 

Гірше предс­тав­ляється ук­раїнська спра­ва під Польщею. І там, у Львові, Пе­ре­мишлі та по мо­нас­ти­рях ви­рос­та­ють гарні будівлі, приміром ка­тед­ра свя­то­го Юра у Львові, і там бо­гаті міща­ни бу­ду­ють собі гарні меш­кан­ня та при­би­ра­ють їх до­ро­гоцінни­ми порт­ре­та­ми, об­ра­за­ми та хат­ною обс­та­но­вою, але сьвідомість ук­раїнська, але по­чут­тя ок­ремішнос­ти і во­ля са­мо­завіду­ван­ня ниділи тут що-раз гірше. А що приз­на­кою ук­раїньства і обо­ро­ною йо­го бу­ла ук­раїнська, пра­вос­лав­на церк­ва, так Польський уряд звер­нув у той бік свої зу­сил­ля, щоб підірва­ти ос­танній корінь ук­раїнської са­мостійнос­ти.

Митрополит Иосиф Шум­лянський ішов у то­му ділі під ру­ку польсько­му уря­до­ви.

Сойм польський 1676 ро­ку під ка­рою смер­ти за­бо­ро­нив пра­вос­лав­ним Ук­раїнцям виїзди­ти за гра­ниці краю та до пат­ри­ярхів своїх по­вер­та­ти­ся з спра­ва­ми віри, брацт­ва відда­но су­дам польським а 1700 ро­ку про­го­ло­ше­но уря­до­во унію. Дер­жав­ся тільки Ма­нявський Скит ста­рої, пра­вос­лав­ної віри.

Польський уряд ду­мав, що унія пе­ре­тяг­не Ук­раїнців на По­ляків. Та во­но інак­ше ста­ло. Прав­да, що бо­га­то панів з унії пе­рей­шло пізнійше на ла­тиньство, але тії сла­бо­силі і хиткі ха­рак­те­ри бу­либ се і без унії зро­би­ли, для на­ро­дуж жи­во­го і сильно­го грецько-ка­то­лицька віра, або як та­кож ка­жуть, унія, ста­ла пізнійше та­ко­юж ук­раїнською вірою, як ко­лись бу­ло пра­вос­лавє. До нині в Га­ли­чині гре­ко-ка­то­лик, зна­чить зви­чай­но Ук­раїнець, а ри­мо-ка­то­лик - По­ляк, до нині там віра є од­ною з приз­нак на­род­нос­ти.

На борбі унії і пра­вос­лавія ми­ну­ло XVII і XVI­II століття та­кож Ук­раїнцям на Угор­щині, які там і нині жи­вуть у ве­ликім національнім за­не­паді під ма­дярською кор­ми­гою, мо­же гіршою єще від ляцької та мос­ковської.

Так ми ба­чи­мо, що лю­бов до освіти і письменьства та до свой­ої культу­ри, ми­мо тяж­ких політич­них умов, все більш по­ча­ла ши­ри­тись, і хто мо­же ска­за­ти, яко­гоб роз­вит­ку во­на дійшла, як­би жит­тя Ук­раїни йшло своїм при­роднім шля­хом і як­би вищі верст­ви люд­нос­ти Ук­раїнської не од­чах­ну­ли­ся бу­ли од сво­го на­ро­ду, не по­ла­си­лись на те мос­ковське дво­рянст­во та ос­та­ли­ся на віки вірни­ми си­на­ми свой­ого краю і на­ро­ду! На жаль, га­ня­ючись за осо­бис­тою ви­го­дою, за-ра­ди влас­ної ко­рис­ти, во­ни на дов­гий час спи­ни­ли та­ки той роз­ви­ток, але тільки спи­ни­ли, а не вби­ли - і са­ме тоді, ко­ли вмер той ста­рий нап­ря­мок, на руїнах йо­го воск­рес­ла но­ва до­ба - відро­ди­ла­ся зно­ву Ук­раїна. По­чи­нається но­вий період - но­во­го Ук­раїнсько­го жит­тя, що чим далі, то все дуж­че рос­те і ши­риться, не вва­жа­ючи ні на які пе­реш­ко­ди та пе­ре­по­ни на свой­ому шля­ху.

 

ПЕРІОД ПЯТИЙ

 

РОСИЙСЬКО-АВСТРІЙСЬКИЙ

 

Протягом XVI­II століття збу­ло­ся по­не­во­лен­ня Ук­раїнсько­го на­ро­да. Вис­ше ба­чи­ли ми, як від пол­тавсько­го бою ро­сий­ський уряд ста­рав­ся уся­ки­ми спо­со­ба­ми підко­па­ти са­мостійність Ук­раїни, як зменьшу­ва­но власть гетьманів, при­си­ла­но ро­сий­ських воєводів в ук­раїнські землі, як вип­ро­вад­жу­ва­но з Ук­раїни ко­заків на війни в да­ле­ких зем­лях, або на всякі тяжкі ро­бо­ти.

В кінци 1775 ро­ку збу­ре­но Січ - гніздо ко­зацької волі.

Року 1780 за­ве­де­но в Гетьман­щині та­ку са­му гу­берніяльну уп­ра­ву, як бу­ла в Ро­сиї. Ска­со­ва­но ма­ло­ро­сий­ську ко­легію, ге­не­ральний суд, ге­не­ральну і пол­ко­ву уп­ра­ву і Гетьман­щи­ну поділе­но на три намісницт­ва: Київське, Чер­нигівське і Нов­го­род-сіверське. Ро­ку 1783 ко­зацькі пол­ки пе­реміне­но на ро­сий­ські, пол­ков­ни­кам да­но чин бри­га­дирський, иньшій стар­шині ли­ше­но во­лю, або йти собі у відстав­ку, або всту­пи­ти до ро­сий­ської служ­би, а з ко­заків ут­во­ре­но осібний стан свобідно­го се­ляньства. Иньших се­лян пе­рет­во­ре­но в хлопів, як у Ро­сиї, їм за­бо­ро­не­но пе­ре­хо­ди­ти з місця на місце і та­ким чи­ном ви­да­но їх на по­та­лу панів, котрі тільки й дба­ли про те, щоб з се­ля­ни­на ви­тяг­ну­ти як най­більше си­ли для ро­бо­ти на панських ла­нах і щоб йо­му за се нічо­го не да­ти.

Тоді та­кож зрівна­но міста ук­раїнські з мос­ковськи­ми, а 1786 ро­ку відібра­но ук­раїнським мо­нас­ти­рям їх маєтнос­ти, і виз­на­че­но їм за те плат­ню з дер­жав­ної ка­си.

Між тим упа­ла Польща. Упа­ла во­на з влас­ної ви­ни, бо не вміла ря­ди­ти со­бою, бо шлях­та за бо­га­то бра­ла для се­бе, а нічо не хотіла дру­гим да­ти, бо замість упо­ряд­ку­ва­ти свій влас­ний, польським на­ро­дом за­се­ле­ний край, во­на зах­лан­не ся­га­ла по ук­раїнські землі і замість кріпко дер­жа­ти­ся Бал­тий­сько­го мо­ря, пер­ла­ся над мо­ре Чор­не. Війни з Хмельницьким та з гай­да­ма­ка­ми підтя­ли єї до реш­ти. І так 1772 р. Авст­рия, Ро­сия і Пру­си по­ро­зуміли­ся і заб­ра­ли від Польщі - Ро­сия пог­ра­ничні землі Біло­руські, Пру­си землі ко­ло Бал­тий­сько­го мо­ря, а Авст­рия Га­ли­чи­ну.

До то­го Авст­рия за­ня­ла 1774 ро­ку Бу­ко­ви­ну, пок­ли­ку­ючи­ся на те, що тая країна на­ле­жа­ла ко­лись до Га­ли­чи­ни.

По тім роз­борі Польщі де­які з По­ляків сха­ме­ну­ли­ся і хотіли пе­ре­во­ди­ти всякі ре­фор­ми, хотіли на­да­ти краєви конс­ти­ту­цию. Але то бу­ло вже за пізно. На конс­ти­ту­цию не го­ди­ли­ся ті па­ни, що нічо більше не зна­ли, як тільки жи­ти з хлопської праці, во­ни підня­ли повс­тан­ня про­ти ре­фор­мам, (так зва­ну тор­го­вицьку кон­фе­де­ра­цию) і відда­ли­ся під опіку Ро­сиї. Ро­сия ка­за­ла скли­ка­ти но­вий сойм, а той ска­су­вав конс­ти­ту­цию і віддав Ро­сиї Київщи­ну, Поділє, знач­ну час­ти­ну Во­лині та Біло­руських зе­мель. Але По­ля­ки підня­ли за се про­ти сво­го ко­ро­ля 1794 ро­ку повс­тан­ня, а тоді Ро­сия і Пру­си розібра­ли Польщу до реш­ти.

Року 1815 ус­тав­ле­но той поділ так, як він нині є.

В тих зем­лях, що діста­ли­ся під Авст­рию, т. є. в Га­ли­чині і в Бу­ко­вині, Авст­рия за­ча­ла за­во­ди­ти добрі по­ряд­ки. Ціса­ре­ва Ма­рия Те­ре­са і єї син цісар Йо­сиф II дба­ли о доб­ро своїх підда­них і хотіли до­бу­ти се­лян з панської не­волі.

Мария Те­ре­са об­ме­жи­ла кріпацт­во, да­ла де­які пра­ва се­ля­нам і за­хис­ти­ла іх пе­ред са­мо­во­лею панів. Во­на звер­ну­ла та­кож свою ува­гу на ук­раїнський на­род і що­би йо­му да­ти муд­рий провід, за­ло­жи­ла у Відні ду­хов­ну се­ми­на­рию для Ук­раїнських свя­ще­ників. Єї син Иосиф II зніс кре­пацт­во, дітям се­лянським відчи­нив вступ до шкіл і за­ло­жив у Львові ду­хов­ну се­ми­на­рию та універ­си­тет з ук­раїнською вик­ла­до­вою мо­вою. Але ук­раїнський на­род, дав­ле­ний ціли­ми століття­ми панським яр­мом та не­во­ле­ний Польщею, не вмів ско­рис­та­ти з тих прав і не­за­ба­ром, ко­ли зміни­ли­ся ча­си при­хильні для Ук­раїнців і нас­та­ли иньші, при­хильнійші для По­ляків, він зно­ва по­пав під польську на­си­лу, з кот­рої що йно те­пер ви­би­вається ос­та­точ­но на во­лю.

Гірше діяло­ся тим Ук­раїнцям, що по­па­ли під Ро­сию. Там не тільки по­ка­со­ва­но гетьман­щи­ну і ко­зач­чи­ну, але за­ве­де­но кре­пацт­во, т. є. не­во­лю се­лян са­ме тоді, як цісар Йо­сиф II зно­сив се кре­пацт­во в Га­ли­чині. На­род терпів, а ко­ли вже не бу­ло си­ли стерпіти то­го гне­ту, то він ки­дав усе рідне і тікав за Ду­най і на Ку­бань, хоч во­но бу­ло й да­ле­ко. Але по до­розі їм бу­ли ко­лишні За­по­рожські землі, котрі заб­ра­ло собі панст­во. Панст­ву то­му тре­ба бу­ло якось осе­лю­ва­ти ті землі, і от во­но ста­ло прий­ма­ти тих втікачів, що світ-за-очі тіка­ли од своїх панів. Прий­ма­ючи та­ких втікачів, Но­во­російське панст­во да­ва­ло їм при­ту­лок у се­бе, обо­ро­ня­ло їх од поліції, кот­ра за те бра­ла добрі ха­барі, а бідні втікачі, щоб ма­ти хоч будь-який спокій, ро­би­ли за те на тих панів і, як не втіка­ли од них ще далі, то ро­би­ли­ся їх кріпа­ка­ми.

Непомітно для Ук­раїни про­ми­ну­ло ца­рю­ван­ня Пав­ла І і Олек­санд­ра І. За Пав­ла І по­вер­ну­то де-що з то­го, що бу­ло пе­ред Ка­те­ри­ною, як Ге­не­ральний суд і иньші ус­та­но­ви. При­чи­нив­ся до то­го Олек­са­ан­дер Без­бо­родько, довіре­ний ца­ря, а ук­раїнський пат­ри­от. Але по смер­ти Пав­ла, Олек­сан­дер І став за­во­ди­ти на Ук­раїні ті по­ряд­ки, що бу­ли за йо­го баб­ки Ка­те­ри­ни II. За Олек­санд­ра І у 1812 р., ко­ли на Росію на­су­нув На­по­ле­он І з Фран­цу­за­ми та ин­ши­ми спільни­ка­ми, у Пол­тав­щині, Київщині та Чер­нигівщині наб­ра­но бу­ло кілька ко­зацьких полків і одп­ро­вад­же­но у армію. До­ля тих ко­заків бу­ла не­ве­се­ла: до-до­му во­ни вер­та­ли­ся з по­хо­ду обідрані і голі. Те, що на війну з Фран­цу­за­ми узя­то бу­ло ко­зацькі пол­ки, по­да­ло Ук­раїнським лю­дям надію, що бу­де зно­ву за­ве­де­но ко­лишні ко­зацькі по­ряд­ки та ска­со­ва­но кріпацт­во. І лю­де за­во­ру­ши­ли­ся, але за­во­ру­ши­ли­ся не скрізь і не од­ра­зу по всій Ук­раїні, а так де-не-де, - то тут, то там, - то ско­ро той рух був при­бор­ка­ний. Крім то­го, за Олек­санд­ра І, з царсько­го на­ка­зу, Арак­чеєв, най­близ­чий до Ца­ря ге­не­рал, по­за­во­див на Ук­раїні воєнні по­се­лен­ня. Такі по­се­лен­ня за­ве­де­но бу­ло в Слобідській Ук­раїні та у Но­во­росії. Се бу­ли се­ла, в кот­рих осе­лю­ва­ли Мос­калів; дісціпли­на по них бу­ла та­ка са­ма, як і у війську; так са­мо воєнно-по­се­ленці поділя­ли­ся на пол­ки і ро­ти, ма­ли своїх офи­церів, котрі жи­ли по тих се­лах, навіть діти їхні, - про­зи­ва­ли­ся во­ни „кан­тоніста­ми", - од­бу­ва­ли військо­ву служ­бу. Тільки й одріжня­ло тих по­се­ленців од справжніх мос­калів, що во­ни, крім мушт­ри, бу­ли хлібо­ро­би та жи­ли не по ка­зар­мах десь по го­ро­дах, а в ха­тах із своїм се­мей­ст­вом по воєнних по­се­лен­нях. У 1837 році по­за­во­ди­ли такі по­се­лен­ня ще у По­долії, а у 1838 році і в Уман­щині. Бу­ли во­ни аж до 1857 ро­ку, ко­ли царь Олек­сан­дер ІІ ска­су­вав їх, бо во­ни до­ро­го кош­ту­ва­ли і не справ­ди­ли тих надій, що на них пок­ла­да­ли. І досі ті ве­ликі се­ла з ши­ро­ки­ми, рівни­ми, як на шну­роч­ку, ву­ли­ця­ми, з ви­со­ки­ми церк­ва­ми, на­га­ду­ють те, що бу­ло, та ми­ну­ло­ся.

У 1848 році спа­лах­ну­ла ве­ли­ка ре­во­люція у Західній Європі; од­гук­ну­ла­ся во­на і в Австрійсько­му царстві. 13-го бе­ре­зо­ля (мар­та) у Відні, сто­лиці Австрійській, після кріва­вих роз­рухів на ву­ли­цях, тодішній цісарь Австрійський Фер­ди­нанд І мусів був за­вес­ти в своїй дер­жаві констітуційний лад. Констітуція ся хоч і не дов­го про­дер­жа­ла­ся (у 1851 році во­на бу­ла ска­со­ва­на), про­те для Га­ли­чи­ни бу­ла ду­же ко­рис­на: че­рез неї 16 квітня (апріля) 1848 ро­ку ска­со­ва­на бу­ла пан­щи­на, себ­то при­му­со­ва пра­ця се­лян на панських ла­нах, що особ­ли­во в Га­ли­чині, під на­си­лою польської шлях­ти, да­ла­ся ук­раїнсько­му се­ля­ни­но­ви доб­ре в зна­ки. На па­мят­ку зне­сен­ня от­се­го тяж­ко­го обо­вяз­ку скрізь по га­лицьких се­лах по­бу­до­ва­но па­мят­кові хрес­ти і день 15 мая об­хо­дять ту не­мов радісне свя­то зне­сен­ня пан­щи­ни. То­гож, 1848 го­да, Фер­ди­нанд І зло­жив свою ко­ро­ну, і ціса­рем Австрійським зро­бив­ся Франц-Йо­сиф І, кот­рий ца­рює і досі.

Та хоч пан­щи­на бу­ла й ска­со­ва­на, про­те до­ля се­лянська у Га­ли­чині не ба­га­то кра­ща ста­ла: ве­ликі по­дат­ки, об­маль влас­ної землі, малі за­робітки, де­ше­ва пла­та, на­род­ня тем­но­та - до­ве­ли до то­го, що че­рез скільки років Га­ли­ча­не, не зна­хо­дя­чи собі ніяко­го ря­тун­ку або спо­со­бу, щоб до­по­мог­ти собі, мусіли бу­ли шу­ка­ти кра­що­го жит­тя да­ле­ко за Окіяном і, як по­ба­чи­мо далі, їх чи­ма­ло вже є те­пер у Аме­риці.

Революційні події у Авст­риї та Угор­щині ду­же на­ля­ка­ли Авст­рий­ський уряд і він обер­нув­ся за до­по­мо­гою до Російсько­го імпе­ра­то­ра Ми­ко­ли І. Ми­ко­ла І з радістью од­гук­нув­ся на те і пос­лав своє військо в Угор­щи­ну до­по­ма­га­ти Авст­рий­сько­му уря­дові про­ти йо­го ре­во­люціонерів; він сподівав­ся, що як і йо­му до­ве­деться ко­ли шу­ка­ти по­мо­чи, то він знай­де її у Авст­рий­сько­го ціса­ря. Про­те, як че­рез шість літ по­ча­ла­ся Кримська (Се­вас­то­польська) війна, то Авст­рия не зго­ди­ла­ся до­по­ма­га­ти Росії, і во­на ос­та­ла­ся са­ма і в тій війні ма­ла ве­ликі втра­ти. Ся війна од­ра­зу ви­яви­ла усе, що бу­ло не­га­разд у російській армії, усі не­по­ряд­ки у внутрішніх спра­вах та уп­равлінню і кон­чи­лась во­на тим, що Се­вас­то­поль, після 11-місяч­ної обо­ро­ни, узя­ло спільне військо Фран­цузів, Анг­ли­чан та Турків. Росія мусіла бу­ла за­ми­ри­ти­ся на тяж­ких умо­ви­нах, котрі скла­де­но бу­ло і підпи­са­но у Па­рижі. По тих умо­вах заб­ра­ли од неї час­ти­ну Бе­са­рабії, а крім то­го во­на мусіла зрек­ти­ся пра­ва ма­ти свої воєнні ко­раблі та кріпості у Чор­но­му мо­рю.

Царь Ми­ко­ла не стерпів та­кої тяж­кої втра­ти й об­ра­зи і вмер ще до кінця сієї війни. Зго­да бу­ла підпи­са­на вже мо­ло­дим імпе­ра­то­ром Олек­санд­ром II. Че­рез ту війну видніще ста­ло те без­лад­дя та неп­рав­да, що па­ну­ва­ли в дер­жаві. На се звер­нув ува­гу й Царь. Він спра­вед­ли­во розмірку­вав, що старі по­ряд­ки не мо­жуть далі бу­ти і ка­зав про се так: „Кра­ще зро­би­ти ре­фор­ми звер­ха, ніж до­жи­да­тись, по­ки зач­нуть їх ро­би­ти із ни­зу", - себ-то, що тре­ба уря­дові са­мо­му узя­тись та по­за­во­ди­ти нові кращі по­ряд­ки, а не до­жи­да­тись, по­ки поч­не се ро­би­ти сам на­род. І справді, ско­ро після війни, 19 лю­то­го (фев­ра­ля) 1861 ро­ку, на віки бу­ло ска­со­ва­не у Росії кріпацт­во, потім за­ве­де­но земст­во, нові су­ди і ви­борніх ми­ро­вих суддів. По­ча­ло­ся но­ве жит­тя й на нашій Ук­раїні.

Тепер вер­не­мо­ся на­зад та пог­ля­не­мо, як відро­ди­ла­ся Ук­раїна і що здо­бу­ла во­на з то­го ча­су аж досі. А як ся но­ва по­ра в житті Ук­раїнсько­го на­ро­ду од­на­ко­во обніма­ла й Га­ли­чи­ну і Ук­раїну і но­ве жит­тя пе­ре­ли­ва­лось з однієї в дру­гу, то ми й розг­ля­да­ти­мем йо­го ра­зом, у обох час­ти­нах на­шо­го краю. Про жит­тя та праці на­ших письмен­ників ми шир­ше не го­во­ри­мо, бо хто за­хо­че більше про них довіда­тись, той обер­неться до історії на­шо­го письменст­ва. Ми за­раз спи­няємо­ся на них для то­го, щоб по­ка­за­ти ту ве­ли­ку ва­гу, яку ма­ли во­ни в новій історії на­шо­го краю. Дя­ку­ючи сим працьовни­кам на ниві письменст­ва, історія на­ша не скінчи­ла­ся ра­зом з політич­ним жит­тям Ук­раїни, а ті діячі на ниві на­уки та письменст­ва на своїх пле­чах ви­нес­ли усі важкі її уда­ри, не пе­рес­та­ва­ли бу­ди­ти на­род­ню свідомість: хто ми й що ми є? - не да­ва­ли їй за­ги­ну­ти, хоч і як за­хо­жу­ва­ли­ся та ста­ра­ли­ся наші во­ро­ги. І на Ук­раїні і в Га­ли­чині бо­ро­ли­ся та бо­ряться й досі зав­зя­то ве­ликі і малі діячі на­родні за кра­щу до­лю сво­го на­ро­ду, і зброя їх - не меч або гар­ма­та, а ду­хов­на си­ла та без­меж­ня лю­бов до сво­го на­ро­ду, до рідно­го краю. Про сю бо­ротьбу і бу­де у нас мо­ва далі, щоб кра­ще мож­на бу­ло зро­зуміти жит­тя Ук­раїнсько­го на­ро­ду за ос­танні ча­си.

При кінці XVI­II віку на Ук­раїні, як ми ба­чи­ли, од­на за од­ною ско­ро нас­ту­па­ли ве­ликі ре­фор­ми (пе­реміни), котрі у-край пе­ре­вер­ну­ли та поніве­чи­ли усе ста­ро­давнє жит­тя. На­род зап­ряг­ли у кріпацьке яр­мо, і він не ба­чив собі просвітку; за­ве­де­но бу­ло нові го­родські та сільські ус­та­но­ви, нові су­ди із чу­жою, нез­ро­зумілою мо­вою; усякі уря­довці, що наїха­ли на Ук­раїну та по­зай­ма­ли нові по­са­ди, не ро­зуміли мо­ви і не зна­ли зви­чаїв то­го на­ро­ду, що приїха­ли ним по­ряд­ку­ва­ти. Панст­во, здо­був­ши собі дво­рянський чин, од­вер­ну­ло­ся од сво­го на­ро­ду, сти­да­ло­ся своїх зви­чаїв, своєї мо­ви; шко­ли, кот­рих бу­ло так ба­га­то на Ук­раїні, зни­ще­но, бо те­пер во­ни бу­ли не­ба­жані для панів: па­нам кра­ще бу­ло, як їх кріпа­ки бу­дуть темні та не­освічені; ду­хо­венст­во на Ук­раїні, втра­тив­ши свою ав­то­номію, опи­ни­ло­ся під на­ча­лом мит­ро­по­литів, - здебільшо­го, за ос­танні го­ди, з Ве­ли­ко­росів, і во­ни не­щад­но ви­ни­щу­ва­ли усе ук­раїнське в Київській Ака­демії та й скрізь, де тільки мог­ли, і тим по-ма­лу во­ни одірва­ли ду­хо­венст­во од йо­го на­ро­ду, бо ста­ло во­но на­ро­дові чу­же; у Га­ли­чині-ж, при кінці XVI­II віку, ду­хо­венст­во бу­ло без міри тем­не та не­освіче­не, бо за гроші мож­на бу­ло ку­пи­ти свя­щенст­во, хоч­би й зовсім не­письмен­но­му чо­ловікові. Яс­но, що такі пан-отці не ма­ли ніякої си­ли у своїй па­рохії і їх ніхто не по­ва­жав; польські-ж па­ни прос­то зну­ща­ли­ся над ни­ми, ка­за­ли їм ро­би­ти пан­щи­ну і не раз ка­ра­ли їх са­мов­лад­не кан­чу­ка­ми. Чи-ж мог­ли во­ни піддер­жа­ти свій на­род у тяж­ку го­ди­ну? Чи-ж міг і на­род у та­ких пан-отців шу­ка­ти собі по­мо­чи та по­ра­ди? Отак в ту до­бу усе ущух­ло, усе зав­мер­ло. На­род по­ки­ну­ла йо­го інтелігенція, не мог­ло йо­го вес­ти бідне ду­хо­венст­во; так він і не ро­зумів, що з ним ро­биться, терпів і мов­чав; від ви­щих він пе­рес­тав вже чу­ти свою рідну мо­ву і пот­ро­хи став приз­ви­ча­юва­тись до то­го, мірку­ючи собі так, що мо­ва йо­го - мо­ва му­жицька; що для панів, або й так лю­дей тро­хи ви­що­го ста­ну, во­на не го­дя­ща. Так во­но діяло­ся і на Ук­раїні, і у Га­ли­чині, - бу­ла тільки та одміна, що га­лицьке панст­во вжи­ва­ло польської мо­ви, а ук­раїнське - мос­ковської. Сих мов, замість своєї рідної, окрім панст­ва і ду­хо­венст­ва пот­ро­ху ста­ли вжи­ва­ти і кра­марі і го­ро­дя­не та навіть і се­ля­не, котрі по­жи­ли який час по го­ро­дах. І так во­но ве­ло­ся до­ти, по­ки на За­ході Євро­пи не за­хо­ди­ли­ся Сла­вянські на­ро­ди про­ки­да­ти­ся од сну до но­во­го жит­тя. Перші про­ки­ну­ли­ся Че­хи, за ни­ми Сер­би, По­ля­ки та инші Сла­вя­не, а з ни­ми й Ук­раїнці. Не­мов но­вий вітер повіяв на Сла­вянській землі і навіяв лю­бов до сво­го на­ро­ду, до йо­го жит­тя, мо­ви, до йо­го ми­нув­ши­ни. Спо­чат­ку за­хо­жу­ються ко­ло то­го по­оди­нокі лю­де; потім їх стає все більше і більше, во­ни по­чи­на­ють прис­та­ва­ти до гур­ту, на­решті прис­тає до них і увесь на­род, і тоді вже во­ни до­би­ва­ються усі ра­зом прав на са­мостійне культур­не жит­тя. Та­ке са­ме по­ча­ло­ся і на Ук­раїні. Роз­по­ча­ло­ся з по­оди­но­ких лю­дей, котрі по­чу­ли своїм сер­цем лю­бов до сво­го рідно­го сло­ва, до сво­го на­ро­ду.

 

Котляревський

 

Батьком но­во­го ук­раїнсько­го письменст­ва був Іван Пет­ро­вич Кот­ля­ревський (з Пол­та­ви). Він пер­ший по­чав пи­са­ти чис­тою на­родньою ук­раїнською мо­вою; в році 1798 з'яви­ла­ся на світ йо­го „Енеїда". Се ніби ве­се­ла каз­ка віршом про те, як Еней, по збу­рен­ню Трої блу­кав по сьвіті, шу­ка­ючи собі но­вої вітчи­ни; а на ділі се ве­ли­кий об­раз жит­тя на Ук­раїні по збу­рен­ню Січи та по ска­со­ван­ню гетьман­щи­ни. Отеє жит­тя зма­лю­вав Кот­ля­ревський так жи­во та жва­во, що лю­ди не мог­ли на­чи­та­ти­ся йо­го Енеїди, а чи­та­ючи єї, при­ви­ка­ли та­кож до тої на­родньої ук­раїнської мо­ви, якою во­на на­пи­са­на і яка з тої по­ри ста­ла літе­ра­турньою мо­вою. З то­го ча­су за­чи­нається но­ва по­ра в житті Ук­раїни.

Правда, і пе­ред Кот­ля­ревським бу­ли письмен­ни­ки, котрі обер­та­ли­ся ча­сом до рідної мо­ви, але обер­та­ли­ся во­ни до неї ду­же рідко, та й то міша­ли її з чу­жою мо­вою, російською або польською. Та­кий письмен­ник був і сла­вет­ний Гри­го­рий Ско­во­ро­да, пер­ший ук­раїнський фи­ло­соф, - тоб-то чо­ловік, що хо­че всьому най­пер­шої при­чи­ни дійти. Він скла­дав пісні і бай­ки, але міша­ною мо­вою. Він був вчи­те­лем у Харьківській Ко­легії і мав ве­ли­кий вплив на су­час­не гро­ма­дянст­во. Дя­ку­ючи йо­му та Ва­си­лю Ка­разіну, у 1850 році у сто­лиці Слобідської Ук­раїни, в Харькові, зас­но­ва­ний був універ­си­тет, кот­рий ро­биться осе­ред­ком, до яко­гось ча­су, ду­хов­но­го жит­тя Ук­раїни. Тут з'явля­ються один за дру­гим ук­раїнські діячі і письмен­ни­ки, як Пет­ро Гу­лак-Арте­мовський, Гри­горій Квітка-Осно­вя­нен­ко, відо­мий своїми оповідан­ня­ми з сільсько­го жит­тя; тут у Харькові впер­ше з'являється жур­нал, пи­са­ний ук­раїнською і російською мо­ва­ми, ви­хо­дять альма­на­хи (збірни­ки); з 1819 ро­ку по­чи­на­ються ви­дан­ня збірників ук­раїнських на­родніх дум та пісень - Цер­те­ле­ва, Лу­ка­ше­ви­ча, Мет­линсько­го; у 1818 році вий­шла пер­ша гра­ма­ти­ка ук­раїнської мо­ви (на­ука, як по ук­раїнсько­му го­во­ри­ти й пи­са­ти) Пав­ловсько­го; тут по­чи­нає свою діяльність сла­вет­ний істо­рик ук­раїнський Ми­ко­ла Кос­то­ма­ров, ав­тор опи­су війн Хмельницько­го і ба­га­то иньших творів про ми­нувшість на­шо­го на­ро­да.

Тим ча­сом ся, так зва­на до­ба сла­вянсько­го відрод­жен­ня, у 1820-1830 ро­ках за­хо­пи­ла й Га­ли­чи­ну. Там ще у 1784 р. імпе­ра­тор Йо­сиф II зас­ну­вав у Львові універ­си­тет і виз­на­че­но бу­ло кілька про­фе­сорів, щоб во­ни ук­раїнською мо­вою вик­ла­да­ли на­уку. Не­за­ба­ром і в Австрії зно­ву пе­реміни­ло­ся на гірше: па­ни зно­ву взя­ли ве­ли­ку си­лу і поніве­чи­ли усе доб­ре, що ро­би­ло­ся за-для се­лян.

 

Шашкевич

 

Але-ж че­рез який час у Львівській Се­ми­нарії скла­ло­ся по­тай­не то­ва­рист­во, з Маркіяном Шаш­ке­ви­чем, Яко­вом Го­ло­вацьким та Іва­ном Ва­ги­ле­ви­чем на чолі, і во­но пок­ла­ло собі бо­ро­ти­ся про­ти спольщен­ня Га­ли­чи­ни, а для то­го за­ду­ма­ли во­ни ви­да­ва­ти книж­ки, дру­ко­вані на­родньою ук­раїнською мо­вою. Пер­ша книж­ка, кот­ру ви­да­ли во­ни у 1837 році, зва­ла­ся „Ру­сал­ка Дністро­ва". Не­за­ба­ром власті її за­бо­ро­ни­ли, де ко­го з членів то­го гурт­ка за­су­ди­ли у тюр­му і гурт той по­роз­го­ни­ли. Але після 1848 ро­ку зас­туп­ни­ки Ук­раїнської люд­нос­ти зібра­ли „Го­лов­ну Руську* (Українську) ра­ду", кот­ра ста­ла на сто­рожі прав сво­го на­ро­ду і ве­ла зав­зя­ту бо­ротьбу за йо­го са­мостійність. [* У Га­ли­чині ужи­ва­ють сло­во „Руський” замість сло­ва „Українець”, Га­ли­ча­не зо­вуть се­бе Ру­си­на­ми і Руськи­ми, так як і наші Ук­раїнці час­то звуть се­бе Руськи­ми.]

В той час про­яви­ло­ся пер­ше ви­дан­ня (1840 ро­ку) „Коб­за­ря" Та­ра­са Шев­чен­ка - най­більшо­го на­шо­го по­ета.

 

Тарас Шевченко

 

Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко ро­див­ся 25 лю­то­го (фев­ра­ля) 1814 ро­ку у селі Мо­рин­цях, Зве­ни­го­родсько­го повіту, у Київщині і був кріпак па­на Ен­гельгард­та. Ма­лим зос­тав­ся він си­ро­тою, пас вівці та свині, хо­див вчи­тись до пьяно­го дя­ка, потім до ма­ля­ра, по­ки пан не зро­бив йо­го по­кой­овим ко­зач­ком. Як він підріс, то йо­го відда­но у ма­лярську на­уку - упе­ред у Вар­шаві, а потім в Пе­тер­бурзі. У Пе­тер­бурзі, че­рез сво­го зем­ля­ка Со­шен­ка, поз­най­омив­ся він з ук­раїнським письмен­ни­ком Гребінкою, з сла­вет­ни­ми російськи­ми письмен­ни­ка­ми Жу­ковським та Гри­го­ро­ви­чем, з ху­дож­ни­ка­ми Брю­ло­вим та Ве­неціано­вим. Усі во­ни заціка­ви­ли­ся до­лею та­ла­но­ви­то­го па­руб­ка і склав­шись, ви­ку­пи­ли йо­го у па­на за 2.500 кар­бо­ванців у 1838 році. Після то­го Шев­чен­ко пос­ту­пив до Ака­демії Ху­до­жеств у Пе­тер­бурзі.

З сього ча­су по­чи­нає він пи­са­ти свої вірші, котрі ма­ли і досі ма­ють та­кий ве­ли­чез­ний вплив на лю­дей, так вра­жа­ють своєю щирістью, кра­сою і си­лою, так ваб­лять до се­бе та зму­шу­ють ог­ля­ну­тись і за­мис­ли­тись кож­но­го над тим, яких ми, справді, батьків та чиї діти? По­езія (вірші) Шев­чен­ко­ва зро­би­ла та­ке ве­ли­ке діло, яке тільки й мо­же зро­би­ти справ­дешній ве­ли­тень мис­ли і сло­ва. У 1845 році Шев­чен­ко приїхав до Київа, де тоді вже пра­цю­вав ще один з ви­датнійших на­ших письмен­ників, Пан­те­лей­мон Куліш; сю­ди пе­реїха­ли з Харько­ва Мак­си­мо­вич та Кос­то­марів.

 

Кирило-Мефодієвське Братство

 

Тут Шев­чен­ко, ра­зом з Кулішем, Кос­то­ма­ро­вим, Біло­зерським, Ми­ко­лою Гу­ла­ком, Па­на­сом Мар­ке­ви­чем, Пильчи­ко­вим, Нав­роцьким та ин­ши­ми зас­ну­ва­ли у Київі, кот­рий вже мав в той час універ­си­тет ще з 1834 ро­ку, таємне то­ва­рист­во, що зва­ло­ся „Ки­ри­ло-Ме?одієвське Братст­во". Усі спільни­ки то­го то­ва­рист­ва бу­ли Ук­раїнці, котрі щи­ро лю­би­ли свій на­род, свою Ук­раїну і по­ло­жи­ли спільни­ми си­ла­ми до­хо­ди­ти прав­ди та доб­ра свой­ому на­ро­дові та ин­шим на­ро­дам Сла­вянським. Во­ни мріяли про те, щоб за­вес­ти фе­де­ра­тив­ний устрій в Сла­вянстві, - щоб ко­жен Сла­вянський на­род, а між ни­ми й Ук­раїнський, жив собі са­мостійно, по своїй волі, вибіра­ючи собі на­чальство по своїй упо­добі; щоб не бу­ло так, що один на­род па­нує над дру­гим, але щоб жи­ли кож­ний вільно і тільки бу­ли у бра­терсько­му со­юзі між со­бою - спільни­ми си­ла­ми собі по­ма­га­ли й бо­ро­ни­ли оден од­но­го. Во­ни ба­жа­ли пос­та­ви­ти свій на­род нарівні з дру­ги­ми Сла­вянськи­ми на­ро­да­ми, котрі по­винні бу­ли увійти у ту спілку, і до­ма­га­ли­ся, щоб не бу­ло не­волі між людьми, щоб не бу­ло кріпацт­ва та пансько­го пра­ва над се­ля­ни­ном; щоб не бу­ло по­лег­кос­тей для од­них, а тя­гарів для дру­гих; щоб що му­жик, що дво­ря­нин, що ку­пець - бу­ло все од­но; щоб усі ма­ли рівні пра­ва; щоб кожній вірі і на­род­ності бу­ла во­ля віри­ти так, як хто хо­че, а не си­лою при­вер­та­ти до якої-не­будь віри; щоб вільно бу­ло дру­ку­ва­ти всякі книж­ки чи га­зе­ти, всякі дум­ки вис­лов­ля­ти, і щоб за се не мож­на бу­ло лю­дей ка­ра­ти.

Таку ро­бо­ту взяв на се­бе той гурт мо­ло­дих, щи­рих лю­дей. Але свя­ту їх ро­бо­ту бу­ло ско­ро при­пи­не­но: який­сь сту­дент з Київсько­го універ­си­те­ту, Пет­ров, підслу­хав од­но­го ра­зу, що го­во­ри­ло­ся в то­ва­ристві і доніс про те жан­да­рам. За­раз брат­чиків ареш­ту­ва­ли, по­са­до­ви­ли по тюр­мах, а потім по­за­си­ла­ли по ріжних містах. Так, Куліша зас­ла­но у Ту­лу, Кос­то­ма­ро­ва у Са­ра­тов, а Шев­чен­ка по­ка­ра­но най­тяж­че - од­да­но йо­го у сал­да­ти без стро­ку і за­бо­ро­не­но йо­му пи­са­ти, або ма­лю­ва­ти; зас­ла­но йо­го упе­ред до Орен­бур­гу, а потім у Но­во-Пет­ровську кріпость, над Каспійським мо­рем. Тільки у 1857 році, вже за ца­ря Олек­санд­ра II, ко­ли за Шев­чен­ка по­ча­ли кло­по­та­тись ви­сокі осо­би, йо­го на­решті виз­во­ле­но. Як ба­чи­мо, Київу на сей раз не по­щас­ти­ло зро­би­тись осе­ред­ком ду­хо­во­го роз­вит­ку Ук­раїни, і та ро­бо­та, що так жва­во роз­по­ча­ли бу­ли мо­лоді Ук­раїнці, бу­ла при­пи­не­на на са­мо­му по­чат­ку.

У Га­ли­чині в той час, як констітуцію бу­ло ска­со­ва­но, теж піду­пав на­род­но-політич­ний рух, про­те там з вес­ни 1848 ро­ку по­ча­ла ви­хо­ди­ти пер­ша Ук­раїнська га­зе­та „Зо­ря Га­лицька", до­волі гар­ною ук­раїнською мо­вою; то­го-ж ро­ку скли­ка­на бу­ла у Львові „Го­лов­на Ра­да", кот­ра по­вин­на бу­ла пек­лу­ва­тись про Ук­раїнську на­родність у Га­ли­чині; такі самі ра­ди зас­но­ва­но бу­ло і по повіто­вих го­ро­дах: у Стриї, Ко­ло­миї та ин­ших; склав­ся був гур­ток лю­дей, щоб ви­да­ва­ти ук­раїнські книж­ки, - звав­ся він „Га­лицько-Руська Ма­ти­ця". Але не всі Га­лицькі Ук­раїнці ста­ли на пра­ву путь. У Га­ли­чи­ну по­чав наїзди­ти про­фе­сор Мос­ковсько­го універ­си­те­ту По­годін, і от пос­лу­хав­ши йо­го та ще де-ко­го з Га­ли­чан, при­хильних до російських по­рядків, час­ти­на Га­ли­чан од­цу­ра­ла­ся своєї рідної мо­ви, вва­жа­ючи її за „хлопську" - по­ча­ли го­во­ри­ти, що во­ни ті самі лю­де, що й Ве­ли­ко­ру­си. „Не­ма Ру­синів (Українців), - ка­за­ли во­ни - а є Росіяне!" Во­ни по­ча­ли пи­са­ти й дру­ко­ва­ти книж­ки яко­юсь міша­ни­ною - не то мос­ковською мо­вою, не то цер­ков­ною. Сієї нісенітниці не то у Росії ніхто не вто­ро­пає, а навіть і самі ті, що пи­са­ли. Такі лю­де є ще й те­пер у Га­ли­чині, і про­зи­ва­ють їх „моск­во­фи­ла­ми"; за них тяг­не ру­ку Російський уряд і усім їм до­по­ма­гає. Але ба­га­то за­ви­ни­ла ту та­кож і польська на­си­ла. Лю­ди до­ве­дені польською гос­по­дар­кою до роз­пу­ки, ми­мохіть по­вер­та­ли­ся в дру­гий бік, до Ро­сиї, ду­ма­ючи, що там їм кра­ще бу­ло­би. На­решті у 1866 році в Австрійсько­му царстві за­ве­де­но констітуцію. Усім на­ро­дам, а між ни­ми й Га­лицьким Ук­раїнцям, да­но рівне пра­во, сво­бо­ду віри, сло­ва, пе­ча­ти. Для справ, котрі на­ле­жать до всієї дер­жа­ви, за­ве­де­но Дер­жав­ну Ра­ду (Ду­му) у сто­лиці Відні, а для справ по­оди­но­ких країв - Сой­ми. Один та­кий Сойм за­ве­де­но у Львові, а дру­гий - у Чернівцях і там ви­борні де­пу­та­ти по­ряд­ку­ють своїми спра­ва­ми. Але львівський сойм став ско­ро не га­лицьким, а польським сей­мом і наші пос­ли га­лицькі му­сять не ма­ло вит­ра­чу­ва­ти сил, щоб гідно зас­ту­па­ти свій на­род і обо­ро­ня­ти йо­го пра­ва. Кож­де прид­бан­ня га­лицьких Ук­раїнців, чи шко­ла, чи своя мо­ва в уряді, чи що, кош­тує їх ба­га­то тру­ду і за­хо­ду.

При кінці 1850-х і на по­чат­ку 1860-х років брат­чи­ки Ки­ри­ло-Ме?одієвсько­го братст­ва, був­ши в той час уже на волі, по­ча­ли з'їзди­тись до Пе­тер­бур­гу і по­ча­ли там гур­ту­ва­ти­ся. Там бу­ло жи­ти вільніше, як в ин­шо­му яко­му місці, і ту­ди на який­сь час і пе­ре­но­сять свою ро­бо­ту Ук­раїнці. Тут по­чи­на­ють во­ни ви­да­ва­ти книж­ки, а у 1861-62 рр. роз­по­ча­ли пер­ший ук­раїнський що-місяч­ний жур­нал „Осно­ва". За ті ча­си ба­га­то з'яви­ло­ся ук­раїнських письмен­ників: Як зна­ме­ни­та своїми оповідан­ня­ми з на­роднього по­бу­ту, особ­ли­во з жит­тя кріпаків, Ма­рия Мар­ко­ви­че­ва (Мар­ко Вов­чок), а дальше бай­кар Ле­онід Глібів, по­ет Сте­пан Ру­данський, Д. Мор­дов­цев, О. Сто­ро­жен­ко, Ган­на Барвінок (жінка Куліше­ва), О. Ко­ниський, Я. Що­голів, Л. Свідницький і инші. Во­ни по­чи­на­ють ви­да­ва­ти тут свої тво­ри, - по­яв­ля­ються ук­раїнські бук­варі, гра­мат­ки, щот­ни­ця (арих­ме­ти­ка) і другі книж­ки для шкіл. Куліш за­во­дить влас­ну ти­пог­рафію і по­чи­нає дру­ку­ва­ти у ній старі й нові ук­раїнські книж­ки; з дру­карні тієї вий­шли йо­го „За­пис­ки о Юж­ной Ру­си" і повість з часів Руїни „Чор­на Ра­да", тво­ри Кот­ля­ревсько­го, Мар­ка Вовч­ка та инші. Кос­то­ма­ров по­чав ви­да­ва­ти свої пи­сан­ня про ук­раїнську історію, Куліш пи­сав про ук­раїнське письменст­во. Впер­ше тоді ви­хо­ди­ла ук­раїнська на­ука на шир­шу до­ро­гу. Те­пер, ко­ли пра­ви­тельство взя­ло­ся са­мо до то­го, щоб виз­во­ли­ти кріпаків, ба­га­то Ук­раїнців взя­ло­ся за пра­цю для сво­го на­ро­ду, взя­ли­ся до­по­ма­га­ти, щоб те виз­во­лен­ня бу­ло як най­кра­ще зроб­ле­но. Для то­го, щоб се­ля­не зна­ли свої пра­ва, за­хо­ди­ли­ся пи­са­ти кни­жеч­ки про за­ко­ни та по­ряд­ки дер­жавні. Щоб між на­ро­дом бу­ла більша освіта, до­по­ми­на­ли­ся, щоб на­ука в школі бу­ла мо­вою ук­раїнською - рідною, щоб ди­ти­на її ро­зуміла. За­во­ди­ли шко­ли і для до­рос­лих - такі, де мож­на бу­ло вчи­ти­ся ве­чо­ра­ми та у неділю робітни­кам та слу­гам не­письмен­ним, і в них вчи­ли по ук­раїнськи. Але не ми­ну­ло й два ро­ки після виз­во­лен­ня кріпаків, як уряд при­пи­нив вся­ку ро­бо­ту на ко­ристь на­ро­дові. Ба­га­то ук­раїнських діячів бу­ло зас­ла­но, книж­ки, пи­сані ук­раїнською мо­вою, за­бо­ро­не­но бу­ло дру­ко­ва­ти, - тільки й доз­во­ле­но бу­ло ви­да­ва­ти не­ве­личкі оповідан­ня, та й то цен­зу­ра ду­же присіку­ва­лась до них.

26-го лю­то­го (фев­ра­ля) 1861 ро­ку у Пе­тер­бурзі по­мер Та­рас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко, не діждав­ши кілька день, щоб по­чу­ти про во­лю для сво­го на­ро­ду, за якою він так тяж­ко по­би­вав­ся і так гірко про­ли­вав свої святі сльози. З ве­ли­кою по­ша­ною тіло йо­го од­ве­зе­но на Ук­раїну, як він то­го ба­жав, і тут, над Дніпром, не­да­ле­ко Ка­не­ва, по­хо­ва­но на ви­сокій мо­гилі. Хрест, що стоїть над ним, вид­ко з-да­ле­ка. Він до-віку бу­де ся­яти на Ук­раїні, бу­ди­ти свідомість в Ук­раїнсько­му на­роді та до­да­ва­ти натх­нен­ня й охо­ти працьовни­кам.

З по­чат­ку 1870-х років знов ожи­ває національний рух на Ук­раїні, і осе­ред­ком йо­го стає Київ. Тут виз­на­ча­ються такі вчені, як Во­ло­ди­мир Ан­то­но­вич (істо­рик), Ми­хай­ло Дра­го­манів, П. Чу­бинський, П. Жи­тецький, В. На­умен­ко, Ми­хальчук і инші; тодіж та­ки по­чи­нає пра­цю­ва­ти й відо­мий усій Ук­раїні її му­зи­ка - ком­по­зи­тор Ми­ко­ла Ли­сен­ко, а в ук­раїнсько­му письменстві здо­бу­ва­ють собі сла­ви - Іван Не­чуй-Ле­вицький, Па­нас Мир­ний, Олек­сан­дер Ко­ниський, Ми­хай­ло Ста­рицький, Оле­на Пчілка. У Одесі з'являється Мар­ко Кро­пив­ницький, сей батько ук­раїнсько­го те­ат­ру. Він скла­дає труп­пу (то­ва­рист­во ар­тистів), пи­ше пьєси (дра­ми й ко­медії), їздить по Ук­раїні і вис­тав­ляє свої та чужі пьєси. В йо­го труппі бу­ли такі сла­ветні ар­тис­ти, як Марія Занько­вецька, Кар­пинська (За­тир­ке­вич), бра­ти Тобіле­вичі (для те­ат­ру во­ни приб­ра­ли прізви­ща: Са­довський, Сак­са­ганський і Кар­пен­ко-Ка­рий), з них - Кар­пен­ко-Ка­рий зро­бив­ся ви­дат­ним дра­ма­тур­гом і на­пи­сав ба­га­то пьєс для ук­раїнсько­го те­ат­ру. У ті ча­си бу­ло за­бо­ро­не­но вис­тав­ля­ти ук­раїнські пьєси в Пра­вобічній Ук­раїні, че­рез те Київ та гу­бернії Київська, Подільська і Во­линська не мог­ли ба­чи­ти сво­го рідно­го те­ат­ру. Аж у 1887 році Мар­ко Кро­пив­ницький, по­бу­вав­ши із своєю труп­пою у Пе­тер­бурзі, заціка­вив ук­раїнським те­ат­ром навіть ца­ря Олек­санд­ра III, і тоді Кро­пив­ницький вик­ло­по­тав дозвіл ро­би­ти свої вис­та­ви скрізь по Ук­раїні.

 

Указ 1876 року

 

Як вже го­во­ри­ло­ся, у по­чат­ку 1870-х років по­ча­ла віджи­ва­ти ук­раїнська літе­ра­ту­ра (письменст­во), утис­ки цен­зу­ри тро­хи бу­ло по­мяг­ча­ли, та знов не на дов­гий час: вже у 1876 році нес­подіва­но вий­шов но­вий за­кон, кот­рим за­бо­ро­ня­ло­ся ви­да­ва­ти всякі книж­ки, пи­сані ук­раїнською но­вою, окрім віршів та оповідань, за­бо­ро­не­но бу­ло при­во­зи­ти їх з-за гра­ниці, за­бо­ро­ня­ло­ся вис­тав­ля­ти що-не­будь ук­раїнською мо­вою та співа­ти ук­раїнських пісень (пізніще, у-по­чат­ку 1880-х років зроб­ле­но бу­ло по­легкість і доз­во­ле­но ро­би­ти ук­раїнські вис­та­ви, тільки щоб не­одмінно по­руч вис­тав­ля­ти й пьєсу російською мо­вою). Ося за­бо­ро­на на ук­раїнські книж­ки бу­ла аж до ро­ку 1906 - рівно трид­цять літ. - Не мож­на бу­ло ніякої доб­рої книж­ки по-українськи ви­да­ти - чи про Ук­раїну та ук­раїнську історію, чужі землі, чи про при­ро­ду, чи про гос­по­дарст­во, чи про хво­ро­бу яку, - рідко яка за де­сят­ки літ якимсь ди­вом прис­ко­чи­ла; не мож­на бу­ло на ук­раїнську мо­ву пе­рек­ла­да­ти якісь пи­сан­ня з чу­жих мов, - навіть Свя­те Письмо; не мож­на бу­ло ви­да­ва­ти ніяких кни­жок для дітей - щоб не зви­ка­ли до рідної мо­ви, або для шкіл - щоб по-українськи не вчи­лись. Оповідан­ня й вірші доз­во­ля­ло­ся тільки такі, що для за­бав­ки го­дящі, а в кот­рих бу­ла яка по­важніща дум­ка, або що про Ук­раїну, чи про по­ря­док гро­мадський або дер­жав­ний, або щось на панів та на влас­тей, то не поз­во­ля­ли. До то­го всього, за­бо­ро­не­но бу­ло дру­ко­ва­ти книж­ки та ин­ше що по-українськи „кулішівкою" - пра­во­пи­сом, кот­рим по­чав пи­са­ти П. Куліш (сей пра­во­пис от і в нашій книзі), а си­лу­ва­ли, щоб скрізь пи­са­ти все „общеп­ри­ня­тим" пра­во­пи­сом („єриж­ним"), як у нас йо­го звуть, че­рез бук­ву „ЬІ", кот­ру не­одмінно тре­ба бу­ло пи­са­ти замість на­шо­го „И"). Се бу­ло ду­же не з ру­ки, бо російським пра­во­пи­сом не мож­на до-ла­ду на­пи­са­ти все те, що ми ви­мов­ляємо.

З ро­ку 1881 усі сі утис­ки трош­ки, хоч ду­же не ба­га­то, по­лег­ша­ли бу­ли, і у Київі за­раз (у 1882 році) по­чав ви­хо­ди­ти що-місяч­ний жур­нал „Кіевская Ста­ри­на"; в ньому й по­ча­ли пра­цю­ва­ти наші та­ла­но­виті письмен­ни­ки та вчені. Про­те, од­но­го сього жур­на­ла, кот­рий пе­ре­важ­но мусів дру­ко­ва­ти статті пи­сані російською, а не ук­раїнською мо­вою, бу­ло ма­ло. Че­рез те наші письмен­ни­ки і вчені по­ча­ли свою ро­бо­ту ук­раїнську пе­ре­но­си­ти за-гра­ни­цю до Га­ли­чи­ни. Львів, та­ким по­би­том, як ко­лись у ХІІІ віці, зно­ву ро­биться осе­ред­ком ду­хо­во­го жит­тя усієї Ук­раїни. Ту­ди пе­реїздить про­фе­сор київсько­го універ­си­те­ту Ми­хай­ло Дра­го­манів, а пізніще - Ми­хай­ло Гру­шевський; на­уко­ва ро­бо­та їх там, за-гра­ни­цею, ма­ла і має те­пер ве­ли­чез­ну ва­гу для Ук­раїни.

 

Товариство імени Шевченка

 

Там та­ки-ж, у Львові, зас­но­ва­но бу­ло ще у 1873 році, за­хо­дом Олек­санд­ра Барвінсько­го і Олек­санд­ра Ко­нисько­го, „То­ва­рист­во іме­ни Шев­чен­ка", кот­ре на по­чат­ку 1890-х років пе­рет­во­рюється у „На­уко­ве То­ва­рист­во", на взірець євро­пей­ських Ака­демій На­ук.

На чолі йо­го стає про­фе­сор Львівсько­го універ­си­те­ту Ми­хай­ло Гру­шевський. Він жва­во і пал­ко по­чав пра­цю­ва­ти, і за ко­рот­кий час пос­та­но­вив се То­ва­рист­во на та­ку ви­сочінь, що з неї во­но своїм світлом за­ся­яло по всій Ук­раїні і звер­ну­ло на се­бе ува­гу євро­пей­ських вче­них. На на­уко­во­му полі пра­цю­ють в Авст­риї отсі най­ви­датніщі вчені та письмен­ни­ки, як І. Фран­ко, про­фе­со­ри Гор­ба­чевський і Пу­люй (з Пра­ги), К. Сту­динський та О. Ко­лес­са, Хв. Вовк, В. Гна­тюк, І. Верх­ратський, То­ма­шевський, Руд­ницький і Ле­вицький. Во­ни ви­да­ли ба­га­то на­уко­вих розслідів про Ук­раїну і Ук­раїнський на­род. То­ва­рист­во іме­ни Та­ра­са Шев­чен­ка ви­да­ва­ло де­вять літ що-місяч­ний жур­нал „Літе­ра­тур­но-На­уко­вий Вістник", кот­рий те­пер, як по­лек­ше­но в Росії цен­зу­ру, ви­хо­дить ра­зом і у Львові і у Київі, ви­дає на­уко­вий жур­нал: „За­пис­ки На­уко­во­го То­ва­рист­ва іме­ни Шев­чен­ка" і ба­га­то ин­шо­го, Крім зга­да­них га­лицьких вче­них, за ос­танні де­ся­тиліття в Га­ли­чині і на Бу­ко­вині всла­ви­ли­ся по­ети та письмен­ни­ки, що доб­ре зна­ють і опи­су­ють на­род­не жит­тя: Юрій Федько­вич, Коб­ринська, Ко­би­лянська, Сте­фа­ник, Мар­то­вич, Се­ма­нюк, Леп­кий, Ко­валїв, Бор­ду­ляк, Ма­ко­вей та инші. А в ро­сий­ській Ук­раїні тим ча­сом здо­бу­ли сла­ви на полі на­уки й письменст­ва - Бо­рис Грінчен­ко, Ми­хай­ло Ко­цю­бинський, Ле­ся Ук­раїнка, А. Кримський, Дніпро­ва Чай­ка, В. Самійлен­ко, А. Гра­бовський, Грицько Гри­го­рен­ко, М. Чер­нявський, Мо­дест Ле­вицький, В. Вин­ни­чен­ко, С. Єфре­мов, В. До­ма­ницький та ще ба­га­то дру­гих. З ар­тистів-ма­лярів най­славнійші: Труш, Но­ва­ковський, Кра­сицький, Сластьопа; з різьбарів: Гав­рил­ко й Па­ра­щук; з му­зиків, крім Ли­сен­ка, Люд­ке­вич, Ко­лес­са, Ніжан­ковський, Вах­ня­нин, Січинський; зі сьпівців: Кру­шельницька, Ми­шу­га й Менцінський. Усе се свідчить, що вже з 50-х років ми­ну­ло­го століття ук­раїнська інтелігенція по­ма­лу вер­тається до сво­го на­ро­ду. На жаль, прикрі, тяжкі обс­та­ви­ни за ос­танні ча­си не да­ли всім сим кра­щим лю­дям на­шим роз­гор­ну­ти свої мо­гутні кри­ла.

 

На Буковині

 

Так са­мо і Бу­ко­ви­на, зав­дя­ки нев­то­ми­мим за­хо­дам проф. Стоцько­го, пос­ла Ва­силька та дру­гих пат­ри­отів, а роз­буд­же­на пісня­ми Федько­ви­ча та Во­роб­ке­ви­ча, збу­ди­ла­ся зі сну. Ви­бо­ре­но там ук­раїнські гімназії, кілька ка­тедр на універ­си­теті, повні пра­ва ук­раїнської мо­ви по уря­дах, осьвідом­ле­но се­ля­ни­на чи­тальня­ми й віча­ми, а доб­ро­бут йо­го скріпле­но всіля­ки­ми то­ва­рист­ва­ми еко­номічни­ми, спілка­ми та ар­те­ля­ми.

Тільки угорська Ук­раїна спить сном неп­ро­бу­ди­мим, а всякі за­хо­ди, щоб єї роз­бу­ди­ти, роз­би­ва­ються об гнет ма­дярсько­го уря­ду, кот­рий хо­че ко­неч­но ви­на­ро­до­ви­ти сла­вянські на­род­нос­ти.

 

Еміґрация

 

Добробут се­лянсько­го лю­ду і на Ук­раїні, і в Га­ли­чині, що-ро­ку ста­вав гірший; лю­дей більшає, землі стає ду­же ма­ло, за­робітків не­ма, не­ма де роз­до­бу­ти, чо­го тре­ба, а че­рез те лю­де мусіли шу­ка­ти собі кра­що­го жит­тя і ви­се­ля­тись з своєї батьківщи­ни. Раніще по­ча­ли пе­ре­се­ля­ти­ся над Чор­не мо­ре, на Ку­бань, у Таврію та на Кав­каз; а як тут ста­ло пов­но, то по­да­ли­ся до Орен­бурської гу­бернії, у Сібір, Бар­на­ульську зем­лю (царські землі у Томській гу­бернії), на Амур та в Усурійський край. Сі місце­вос­ти найбільш осе­лені Ук­раїнця­ми, над­то з Пра­вобічної Ук­раїни; Лівобічні і Га­ли­ча­не - ті шу­ка­ють собі при­тул­ку в Аме­риці: там їх налічу­ють вже більш як пів міліона. Во­ни ма­ють там ве­ликі ко­лонії (оса­ди) свої у Спо­лу­че­них Шта­тах, в Ка­наді та Бразілії. Окрім хлібо­робст­ва, во­ни найбільш роб­лять по шах­тах. Ду­хо­вий роз­ви­ток їх іде все впе­ред: во­ни вже впо­ряд­ку­ва­ли у се­бе ви­дан­ня ук­раїнських ча­со­писів (га­зет), зас­но­ву­ють кни­гозбірні, чи­тальні і на да­ле­ко­му За­ході не за­бу­ва­ють ні своїх зви­чаїв, ні рідної мо­ви і з-за Окіяну пильно слідку­ють за тим, що діється в свой­ому рідно­му краї. За­побіга­ють ли­хо­ви спілки, (артелі), котрі нев­си­пу­чо ор­ганізує Ми­ко­ла Ле­вицький. Та ос­танніми літа­ми еміґра­ция на­ша з Га­ли­чи­ни слаб­не, а то то­му, що в Га­ли­чині стає на­шим лю­дям де­що лек­ше ди­ха­ти. Се­ля­не роз­ку­пи­ли та поділи­ли між се­бе ба­га­то маєтків панських, пе­рес­та­ли пи­ти, по­зи­ча­ють гроші в своїх інсти­ту­ци­ях, а не в жидів на лих­ву і зак­ла­да­ють всілякі спілки. Там є те­пер ве­ли­ке то­ва­рист­во асе­ку­ра­ций­не (стра­хо­ве) „Дністер" у Львові, що має кілька міліонів маєтку, є ук­раїнський зе­мельний Банк, що ви­пус­кає свої власні па­пері, котрі йдуть в світ як гроші, є ве­ли­ка по­зич­ко­ва ка­са в Пе­ре­миш­ли і ба­га­то, ба­га­то иньших та­ких то­ва­риств скрізь по містах та се­лах в цілій Га­ли­чині. Крім то­го є то­ва­рист­во гос­по­дарське, яке дбає, щоб се­ля­нин кра­ще гос­по­да­рю­вав та луч­ше про­да­вав то­вар і збіжє, є мо­ло­чарські спілки, є по­чат­ки сво­го влас­но­го про­мис­лу. Ба­га­то ко­ло то­го всього зас­лу­жи­ла­ся львівська „Просвіта", яка ви­да­ла сот­ки кни­жок, за­ло­жи­ла ти­сячі чи­та­лень, та уря­ди­ла ба­га­то віч по всім краю. Два ро­ки то­му скли­ка­ла во­на пер­ший еко­номічний конг­рес т. є. ве­ли­кий уче­ний з'їзд до Льво­ва, а то­го са­мо­го ро­ку відбу­ла­ся пер­ша ук­раїнська вис­та­ва в Стрию, де га­лицькі Ук­раїнці ма­ли на­го­ду пох­ва­ли­ти­ся тим, що до­си для влас­но­го сво­го доб­ра і роз­вит­ку зро­би­ли.

Школамиж жу­риться То­ва­рист­во пе­да­гогічне і то­ва­рист­во „На­ша шко­ла" у Львові. Во­ни удер­жу­ють кілька при­ват­них, себ­то не уря­до­вих а на­род­них гімна­зий, як ось в Ро­га­тині та Яво­рові, кілька се­ми­на­рий, в кот­рих вчиться мо­лодіж на на­род­них учи­телів та ба­га­то всіля­ких иньших шкіл. В однім 1910 році ви­да­но на тії шко­ли пів міліона ко­рон, зібра­них дрібни­ми дат­ка­ми від ук­раїнських уряд­ників, про­фе­сорів, попів, та від се­лян, котрі що раз більше та кра­ще ро­зуміють ва­гу рідної шко­ли. До­ка­зом то­го се­ля­нин Те­ле­вяк, що ціле своє доб­ро дав на ук­раїнські гімна­зиї. Крім то­го зак­ла­да­ють Ук­раїнці бур­си, себ­то такі ве­ликі до­ми, де мо­лодіж шкільна мо­же де­ше­во, або й да­ром про­жи­ва­ти, щоб хо­ди­ти до шкіл. Де­котрі з та­ких бурс, як ось бур­са то­ва­рист­ва Пе­да­гогічно­го у Львові, дає за­хист кілька­сот уче­ни­кам.

По всіх більших містах Га­ли­чи­ни та на Бу­ко­вині по­бу­до­ва­но на­родні до­ми, в кот­рих містяться ук­раїнські то­ва­рист­ва і в кот­рих є салі на вітчи­ти, віча, збо­ри, на за­ба­ви та на вис­та­ви ук­раїнсько­го львівсько­го те­ат­ру, що їздить з місця на місце, роз­буд­жу­ючи лю­бов до на­родньої шту­ки.

Коли мо­ва про те­атр, то зга­дай­мо та­кож і те, що у Львові і в Чернівцях є висші шко­ли му­зичні іме­ни Ми­ко­ли Ли­сен­ка, де пле­ка­ють ук­раїнську му­зи­ку. Зак­ла­да­ють та­кож у Львові вис­шу шко­лу тор­го­вельну (українську), а в Пе­ре­мишлї є вже здав­на вис­ший інсти­тут, в котрім кілька­сот дівчат ви­хо­вується на об­ра­зо­ва­них і сьвідо­мих жінок-Українок. Крім тих при­ват­них шкіл є та­кож 5 дер­жав­них ґімна­зий з ук­раїнською вик­ла­до­вою мо­вою, є кілька ка­тедр ук­раїнських на львівськім універ­си­теті та ба­га­то на­род­них шкіл, де вчать дітий своєю рідною, ук­раїнською мо­вою.

Того всього до­бив­ся на­род своєю влас­ною пра­цею, влас­ни­ми жерт­ва­ми а при по­мо­чи своїх послів до сой­му і до пар­ля­мен­ту у Відні. Ук­раїнських послів в австрійськім пар­ля­менті є те­пер 28 і во­ни зас­ту­па­ють пе­ред уря­дом і дер­жа­вою ук­раїнський на­род, до­ма­га­ючи­ся для нього рівних прав з дру­ги­ми на­ро­да­ми Авст­риї.

Тепер іде бор­ба о влас­ний ук­раїнський універ­си­тет у Львові, себ­то о най­вис­шу шко­лу для тої півто­ра­ти­сячі сту­дентів, що му­сять вчи­ти­ся по чу­жих універ­си­те­тах. Ба­га­то єще на­ле­житься ук­раїнсько­му на­ро­до­ви в Авст­риї, але то, що він там досі до­був, ста­вить йо­го в ря­ди ви­со­ко­культур­них на­родів і дає за­по­ру­ку слав­ної бу­дуч­нос­ти. А за­по­ру­ка тим без­печнійша, що на­род­на ро­бо­та опи­рається в Га­ли­чині не на оди­ни­цях, а на ши­ро­ких на­род­них ма­сах, котрі згур­то­ва­но в чи­тальнях, ка­сах, спілках, а ос­танніми ча­са­ми та­кож в „Січах" і „Со­ко­лах", т. є. то­ва­рист­вах гімнас­тич­них і по­жар­них.

 

„Соколи” і „Січи".

 

До тих „Січий" (зас­ну­вав їх Др. Трильовський з Ко­ло­миї) і „Со­колів" (го­ло­вою „Со­ко­ла" є про­фе­сор Бо­берський у Львові) на­ле­жить те­пер 50.000 парібків і дівчат, котрі вправ­ля­ються в муштрі, роз­ви­ва­ють си­лу тіла та вчаться, як на ви­па­док по­жа­ру га­си­ти йо­го та ра­ту­ва­ти людське доб­ро.

По-між інтелігенцією на Ук­раїні тим ча­сом все більше і більше ви­яв­ляється са­мосвідомість, національний рух ши­риться, і се доб­ре ви­яви­ло­ся бу­ло у 1903 році на Пол­тавсько­му святі, ко­ли одк­ри­ва­ли у Пол­таві па­мят­ник батькові ук­раїнсько­го письменст­ва, Іва­нові Кот­ля­ревсько­му. 30 серп­ня (авгус­та) 1903 ро­ку на свя­то се з'їха­ло­ся до Пол­та­ви си­ла на­ро­ду. Тут бу­ли зас­туп­ни­ки од усіх країв Ук­раїни, з Га­ли­чи­ни і Бу­ко­ви­ни, - зібра­лись і вчені, і письмен­ни­ки наші.

 

Маніфест 1905 р.

 

Тяжке жит­тя по се­лах, до­ро­ги, зем­ля, важкі за­робітки за ос­танні ро­ки, не­щас­ли­ва війна з ма­ленькою Японією, кот­ра по­би­ла ве­ли­ке російське військо, - усе се при­ве­ло до то­го, що й уряд ро­сий­ський зро­зумів, що далі бу­ти так не мо­же. І от 17 жовт­ня (октяб­ря) 1905 р. бу­ло про­го­ло­ше­но царський маніфест, кот­рим усім у дер­жаві да­ру­ва­ла­ся: не­зай­маність осо­би, сво­бо­да сло­ва, сво­бо­да віри, сво­бо­да пе­ча­ти, сво­бо­да збіра­ти­ся, а для то­го, щоб за­вес­ти кра­щий лад у дер­жаві, ух­ва­ле­но бу­ло скли­ка­ти у Пе­тер­бурзі так зва­ну „Дер­жав­ну Ду­му", з зас­туп­ників од усього на­ро­ду. Ве­ли­ка радість нас­та­ла тоді в дер­жаві, і пригніче­не сло­во, не кри­ючись, радісно за­лу­на­ло по всій країні, зак­ли­ка­ючи лю­дей до бо­ротьби з ста­рим ла­дом і йо­го обо­рон­ця­ми. Але та радість, те нев­пин­не ба­жан­ня кра­що­го жит­тя і виз­во­лен­ня з-під гніту ста­ро­го ла­ду, те ба­жан­ня скоріще упи­ти­ся здо­бу­тою во­лею, не дов­го па­ну­ва­ли, і страшні ка­ри по­си­па­ли­ся, як із мішка. Про­те ска­су­ван­ня цен­зу­ри - для на­шо­го краю, для Ук­раїни, зро­би­ло ве­ли­ке діло: у Луб­нях, Одесі, Київі, Харькові, Ка­те­ри­нос­лаві, Мо­ги­леві-Подільсько­му, навіть у Пе­тер­бурзі і Москві, по­ча­ли ви­хо­ди­ти ча­со­пи­си (га­зе­ти), тиж­неві та що-місячні жур­на­ли, пи­сані на­шою рідною мо­вою. Хоч ба­га­то з них ско­ро бу­ло за­бо­ро­не­но, про те ті, що ос­та­ли­ся, ма­ють ве­ли­кий вплив на се­лян і все гро­ма­дянст­во, і культур­на їх ро­бо­та не­за­ба­ром дасть такі жни­ва, яких ми ще не ба­чи­ли.

 

Державна Дума

 

27-го квітня (апріля) 1906 ро­ку і 20-го лю­то­го (фев­ра­ля) 1907 р. скли­ка­но бу­ло пер­шу і дру­гу Дер­жав­ну Ду­му у Пе­тер­бурзі. Обидві во­ни ско­ро бу­ли роз­пу­щені. Во­ни нічо­го не встиг­ли зро­би­ти - пок­ла­ли тільки нові підва­ли­ни но­во­му жит­тю, що з то­го ча­су по­чи­нається для Росії, а з нею й для на­шої Ук­раїни, бо те, що ми­ну­ло, не мог­ти­ме вже вер­ну­ти­ся ніко­ли. Ціка­во те, що в обох Ду­мах, як і в Комісії, що скли­ка­ла бу­ла у 1767 році ца­ри­ця Ка­те­ри­на, ук­раїнські пос­ли вис­ло­ви­ли та­ке са­ме ба­жан­ня ав­то­номії для рідно­го краю. Партія (гро­ма­да) Ук­раїнців в Думі бу­ла чи­ма­ла - в першій Думі бу­ло 80 чо­ловіка членів, а в другій - 42, з усього чис­ла 500 послів, На чолі Ук­раїнської гро­ма­ди в першій Думі сто­яв „Український Пар­ла­ментський 'Клуб", з Шра­гом, Ше­ме­том, Чи­жевським та Біля­шевським на чолі, а в другій Думі в „Українській Думській Гро­маді" пе­ред ве­ли пос­ли: Рубіс, свя­ще­ник Гри­не­вич, ко­за­ки Сай­ко і Хвіст. „Українська Пар­ла­ментська Гро­ма­да" у другій Думі ви­да­ва­ла га­зе­ту для се­лян „Рідна Спра­ва", в котрій сповіща­ло­ся про те, що ро­биться в Думі та в Ук­раїнській Гро­маді. В тре­тю ду­му, скли­ка­ну на но­вих за­ко­нах, нарід не міг вис­ла­ти са­мостійно виб­ра­них послів і те­пер ук­раїнська спра­ва в третій Думі предс­тав­ляється гірше, чим в 1-шій і в 2-гій.

Полегкості, що нас­та­ли після 17 жовт­ня 1905 ро­ку, да­ли зас­ну­ва­ти ук­раїнські просвітні то­ва­рист­ва „Просвіти", котрі зас­но­ва­но вже, на зра­зок Львівсько­го „То­ва­рист­ва іме­ни Шев­чен­ка", у Одесі, Київі, Ка­менці-Подільсько­му, Ка­те­ри­нос­лаві, Ка­те­ри­но­дарі, Чер­ни­гові, Ми­ко­лаєві і Жи­то­мирі. Во­ни по своїх ста­ту­тах (уста­вах) ма­ють - ши­ри­ти са­мосвідомість се­ред Ук­раїнсько­го лю­ду, нес­ти освіту у на­род по най­дальших кут­ках, де жи­ве він, а для то­го - ви­да­ва­ти і ши­ри­ти де­шеві, ко­рисні для лю­дей, книж­ки, за­во­ди­ти кни­гозбірні, влаш­то­ву­ва­ти чи­тан­ня і та­ке ин­ше. То­ва­рист­ва сі по­винні зро­би­ти те ве­ли­ке діло для сво­го на­ро­ду те­пер, що ко­лись ви­па­ло бу­ло на до­лю цер­ков­ним братст­вам. Хоч обс­та­ви­ни жит­тя те­пер і не ті, але пра­ця їх од­на­ко­во свя­та й ве­ли­ка. За ос­татні ча­си ро­бо­та просвітних То­ва­риств при­пи­ни­ла­ся че­рез ли­холіття у дер­жаві і че­рез неп­ри­хильний настрій пра­ви­тельствен­них сфер до ук­раїньства, але ми­не який­сь час, і То­ва­рист­ва сі ста­нуть на твер­дий ґрунт та зроб­лять те ве­ли­ке діло, яко­го до­жи­дає од них 30 мільонів Ук­раїнсько­го на­ро­ду.

---

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 71; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!