Послідні часи Січи Запорожської
Тим часом Січ Запорожська доживала останні свої дні. І те, що Запорожці допомагали Гайдамакам у Коліївщині, і те, що постоянно змагалися вони за власну землю та за те, що уряд Російський самовладно заселяв їх землі усякими чужинцями; сварки з-за землі з тими чужинцями, а на Сході - із Донськими козаками за те, хто має право ловити рибу на річці Кальміусі; скарги Запорожців на ті неправди та нагадування про універсали Гетьмана Хмельницького і инші, - усе те допекло урядові у Петербурзі, і там положили - скасувати Січ Запорожську, бо здавалося, що тепер славного війська Запорожського зовсім вже й не треба. Крім того, бентежило уряд ще й те, що от є така вільна, з власними своїми порядками, воєнна республіка, котра зовсім не вважає на ті порядки, що заведено по всій великій державі; до того ще, се бурхливе і невгамовне товариство кожну мить могло вистачити 15 і більш тисяч вояків, - кожен з них вартий десятьох, - і може наробити великого клопоту. Сього дуже боялися у Петербурзі і почали ото вигадувати усякі провини та шкоду од Запорожців, таке навіть, що ніколи його й не бувало; дорікали, наприклад, Запорожцям за те, що по їх статуту не можна було ніколи женитися, тоді коли таке саме у чужинців дуже вихваляли і навіть давали чималу грошову допомогу товариству Мальтійських Лицарів, котрі мали такий самий статут, як і наше славне Низове Лицарство, та тільки Мальтійське не здобуло собі ні тієї слави і не зробило стільки користі рідному краєві, як Запорожці. Одно слово, як схоче дужий зробити з чорного біле, то й зробить. Се добре розумів Кошовий отаман Петро Кальниш і, як чоловік розумний, добре бачив, що час настав инший; що одколи кончилася постоянна війна та наскоки на Татар і Турків, а часом і Ляхів, одне рибальство та ловецтво не прогодує товариства; окрім того уряд нахабно одбірав Запорожські Вольності (землі), то й сьому лихові треба було якось запобігти; жити так у Новій Січі (на р. Підпольній), як жили Запорожці раніш по инших своїх Січах, не можна було. То Кальнишевський і став оселяти землі Запорожські виходцями з України, котрих, багато приходило на Запорожжя з Полтавщини, Київщини, Чернигівщини, Поділля, Волині, навіть із Галичини, і через кілька вже років степів Запорожських не можна було впізнати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонці, тепер простилялися роскішні лани, поорана віковічна цілина давала великі врожаї, - і навіть склалася у Запорожців така приказка: „Як був кошовий Лантух (у 1750 р.) - не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Кальниш, то з'явилися паляниця й корж і книш".
|
|
|
|
Чутка про те, що в Петербурзі замишляють щось недобре проти Січи, дуже збентежила Запорожців, і до Петербургу зараз вирядили послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого й Лонгина Мошенського; доручили їм клопотатися про землі й вольності Запорожські, а для того дали їм: універсали Богдана Хмельницького 1655 року, Білоцерківські умови 1667 р. і випис з констітуції сейму 1717 р. та инші; окрім того доручили скаржитись на генерала Воєйкова, тодішнього Новоросійського губернатора, котрий багато чинив кривди Запорожцям; до всього того, посли повезли з собою подарунки усяким особам, що можуть у пригоді стати: шалі турецькі та перські, килими, Дамаські тканини, вина, дорогого овощу, хутра, бочки цедрового соку, наливок, меду і такого иншого; ковбас, сала, баликів, шамаї, рибця, уславленої Дніпрової щуки зімової свіжопросоленої, українських коней з дорогими сідлами черкеськими та у чабраках, а дотого повезли ще й грошей. Але все се мало помогло, і посланці одписалн на Запорожжя з Петербургу так: „Тут добре вміють брати, але одмовляються щось робити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і помогти у нашій справі нічого не може. Чутка йде, що хотять поділити наші землі по-між Петербурськими великими панами, як писано у Писанії: „І розділиша ризи його і меташа жребій".
|
|
Бачучи, що зверху не дуже приязно дивляться на Запорожців, менші урядовці давай і собі насміхатися з їх посланців. Так, на обіді, котрий Цариця звеліла справити Запорожським послам, їм подали до страви ложки з такими великими держаками, що чоловікові ніяк не можна було донести їх до рота. Тоді Січовики почали годувати ними один одного, самі з того глузуючи. Якісь два поважних царедворці, проходячи поміж столами, зупинилися і один з них спитав у другого по французьки - бо думав, що козаки сієї мови не второпають:
|
|
- „І де сей дурний народ родиться?"
- „Звісно, у їх дурацькій хохландії" - одказав другий.
Близчі Запорожці, почувши таке, переморгнулися по-між себе і почали голосно, щоб ті пани чули, таку розмову:
- Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут яка сила!
- Та все які великі, та розумні! - одказав другий.
- І де вони тільки родяться?
- Звісно, де: у Петербурзі та Москві.
- А де вмірають? - спитав перший.
- Вмірають у Сібіру та Камчатці! - одказав другий.
Сим він натякав на те, що панство се хоч і велике, та не має волі й краплі, так що навіть не може сказати сьогодня, що спіткає його завтра або де він опиниться на завтра. Закрутили пани носами, почувши таке, та й пішли геть.
Тим часом на царській раді ухвалено було скасувати Запорожжя і зруйновати їх кубло - Запорожську Січ. Справу сю доручив Потьомкин генералу Петру Текелію і князю Прозоровському, щоб вони як найшвидче, але потаєнці, взялися до діла. Текелій повинен був облягти Січ, а Прозоровський тим часом рушити з великим військом у Запорожські паланки і позаймати їх московським військом. На той час у Січі, так само, як і по паланках, було не багато народу. Нічого не сподіваючись, - бо ще й посли їх не повернулися з Петербургу, - Запорожці розійшлися по великому просторі своїх степів на хазяйські роботи, на рибальство, на лови, то що. Коли се на Січ, де під той час було тільки 20 гармат та не більш як 10.000 Січовиків, насунуло і облягло її з усіх боків, як-раз на Зелені свята (4 юля 1775 року), величезне московське військо. У тому війську було: 8 полків конниці, 17 ескадронів пікінерів, 10 піхотних полків, 20 ескадронів гусарів і 13 полків Донських козаків, а усього - більш як 40.000. Три дні простояв Текелій навколо Січи, і коли йому прислано звістку, що князь Прозоровський зайняв уже усі паланки Запорожські, він послав посланця у кіш і запросив старшину до себе в гості. Кошовий отаман
Кальниш, або Кальнишевський, як його писали, зібрав на раду курінних отаманів і запитав:
- А що, панове отамани, робитимемо? Москаль у гості нас кличе. Чи підемо, чи ні? Чи віддамо Січ-мати москалеві, чи не віддамо?!
Козацтво Запорожське дуже збентежилося. Воно обурене було тим, що їх крадькома і несподівано облягли та зламали усі договори і вольності їх.
Вони счинили страшенний галас і з запалом вигукували:
- Як?! Ламати присягу?… Однімати наше кревне, - те, за що ми, батьки й діди наші, кров лили?… Та нехай Текеля приведе ще стільки війська, то ми до-ноги їх вибьємо, як мух передавимо! Чи то ж можна віддавати Січ-мати, наше славне Запорожжя, за спасибі Москалеві?! Та не буде сього ніколи! Поки світ-сонця - не буде!
Але уміркована частина старшини бачила, що нема чого й думати про те, щоб оборонитися од далеко більшої сили Москалів; до того перечула вона вже про те, що така сама сила Москалів зайняла усі їх паланки, де зосталися їх жінки, діти, добро. Тим-то вони й не приставали на те, щоб давати опір Москалям; дотого-ж ще й Січовий архимандрит, отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливали крови христіянської та з надією на Бога покорилися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством запобіжить якої ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до Петербургу.
Про долю сих засланців ми знаємо ось що. Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) манастирь, і там його замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, промучивсь 12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було; аж уже за царя Олександра І у 1801 році, його визволено. Але він тоді, вже сліпий і недужий, не схотів кидати манастиря і, проживши там після визволення ще два роки, вмер 23-го листопада (ноября) 1803 року, на 112 році свого життя.
Військового писаря Івана Глобу заслано на Сібір, і там він помер коло 1790 року у Білозерському манастирі. Військового суддю Павла Головатого заслано у Тобольський манастирь, і не дозволено було виходити навіть і до церкви. Полковників: Чорного, Кулика, Пелеху і Порохню, Курінного отамана Головка і багато иншої старшини Запорожської засаджено по ріжних кріпостях та казематах, і там вони й кончили своє життя.
Військову скарбницю, військові зімовники, усе хазяйство та гурти старшини було взято у казну; військові отари, табуни теж було туди повернуто, а потім роздаровано поселенцям-Грекам та Арнаутам, що оселили запорожські землі коло Керчи. Січ і всі куріні, а по паланках усі зімовники, - усе було зруйновано до-щенту; Січову церкву пограбували Донці, а частину її багацтва і ризницю взято у Петербург до князя Потьомкина.
Землі Запорожські нахабно пограбовано і поділено. Потьомкин забрав собі безліч землі, - де й скільки хотів; князю Вяземському подаровано 100.000 десятин коло колишньої Чортомлицької Січи, князю Прозоровському - 100.000 коло Катеринослава, графові Каменському - 19.324 десятини, графові Браницькому - 21.614, генералові Стрекалову - село Грушівку і до неї більш як 30.000 десятин; ще й иншим панам московським пороздавано багато землі; яка-ж була нероздана, та зоставлена за урядом, і він незабаром став оселяти на тих землях колонистів, - зазвав їх з Німеччини, Греції та инших країв. Колонистів тих закликали, дарували їм чужі землі і давали великі вільготи, а козаків та селян, котрі позоставалися по селах Запорожських, скоро повернули у кріпацтво до тих панів, що їм досталися ті землі.
Текелій цілий тиждень сидів у свойому таборі, котрий тісно облягав Січ. Запорожці побачили, що допомогти свойому лихові нічим не можна, і надумали, як вони казали, „убрати Текелю у шори": вони пішли до його і стали прохати, щоб він дозволив їм вийти з Січи на рибальство. Текелій дозволив. Запорожські човни, повні Січовиків, покинули Січ-мати і, тільки їм одним відомими протоками та гирлами, майнули у море. Поки Текелій розібрав, що його обдурено, то на Січі зосталося тільки чоловіка з 20-30 слабих та старих Січовиків, а останні вже пливли по морю, роспустивши свої паруси і стали проти Тілігула, коло Одеси, поки здобули від Турецького султана дозвіл заснувати Січ на Дунаї. Туди вони скоро й подалися на своїх чайках, під проводом свого походного отамана Ляха, а частина їх зосталася на Тілігулі, постановивши собі куріні на Пересипу. Запорожці сі були, таким побитом, першими осадчими будучого великого торговельного города Одеси. Кажуть, що усіх Запорожців, що подалися до Турецького султана, було більш як 40.000, хоч погромщики Січи налічують їх тільки 10.000, бо їм користнійше було лічити як найменше тих, що встигли проскочити по-між їх пальцями.
Але покинемо на який час сих вольних синів Запорожжя і вернемося до тих товаришів славного війська Низового, котрі зосталися у Російській державі. Старшини, що не були заслані, були перейменовані у армейські чини Російської армії, а декотрі з них перейшли у гражданську службу. Положили - з тих Запорожців, що осталися, зробити два пікінерські полки, (піше військо із списами); одначе вільні сини степів ні за що не хотіли перевертатись у москалів, і зосталися жити по своїх степах, - тільки дуже мала частина була віддана у Херсонський та Полтавський пікінерські полки.
Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішився із скасуванням славного війська Запорожського, - він зрозумів, що небезпешно було оставляти таке військо у руках свого супротивника. І от імператориця Катерина II у 1779 році звернулася до Турецького султана і радила йому: або щоб він вернув Запорожців, котрих обіцяла вона зрівняти у правах із усіма своїми підданими та забути минуле, або щоб він одсунув їх далі од Російської границі. Але Запорожцям так добре жилося під Турком, що ніхто з них на се не поквапився; так само ніхто не відгукнувся і так само вмер на берегах Дуная маніфест Катерини 1788 року, котрим дарувалася амнестія (пробачення) усім, хто вернеться з-за Дунаю. А як ніхто на те не одгукнувся, то почали заводити козацьке військо з тих Запорожців, що зосталися в-дома. У 1784 році Потьомкин доручив колишньому писарю війська Запорожського Антонові Головатому і старшинам Харькові (Захарові) Чепізі, Сидору Білому і Легкоступові зібрати Запорожців, котрі захочуть служити в козаках. Скоро на поклик старшини стали збіратися Запорожці у Бориславі і, як ми бачили, у 1787 році, тоді як Цариця їхала до Криму, коло неї і Потьомкина був конвой з Запорожців. У 1787 році розпочалася війна із Турцією, і Потьомкин доручив Білому зібрати як найбільше козаків. Де-хто з тих Запорожців, що перейшли до Турків і жили по Очаківських степах, відгукнулися на сей поклик і вернулися, а ті, що пішли за Дунай, і на сей раз не хотіли кидати своєї нової Задунайської Січи. У Бориславі зібралося вже більш 12 тисяч Запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорожську паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського Лиману. Військо се стало зватись „Върное войсько Запорожское". 27-го лютого (февраля) 1787 року Сидора Білого стверджено Кошовим отаманом сього війська, Антона Головатого - військовим суддею, Івана Підлесецького - військовим писарем і Олексу Кобеняка - військовим осавулом. Військо було поділене на куріні, як колись і Запорожське, і йому було дадено клейноди: велику військову білу корогву і малі прапори (хоруговки) для курінів, Кошовому отаманові - булаву, а курінним - перначі; військові дадено печать з написом: „Печать Коша Войска Върнмхъ Козаковъ"; на ній було вибито: Запорожець із мушкетом - у одній руці, та з прапором, із хрестом по середині - у другій. Окрім курінів, військо було поділене на кінних, котрих було 2.829 чоловіка, і піших - 9.681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки і дуже допомагало на морі російському флотові у ту війну.
Якось у місяці травні (маї) турецький флот підійшов до Коша, - саме в той час, як Січовики були у церкві, і почав кидати бомби у Січ. Запорожці дождалися поки скінчиться служба, а тоді вийшли з церкви, озброїлися і кинулись до своїх човнів, щоб напасти на Турків. Але Турки не прийняли бою і подалися до Очакова. Через тиждень Суворов, котрий стояв тоді табором на Кінбурнській косі, дав наказ, щоб козаки на своїх човнах допомогли принцові Носсау-Зінгеру, що командував Російським флотом. Кошовий з усіма козаками, човнами та чайками підійшов до російського флоту, а згодом допоміг Принцові прогнати Гассана-Пашу з його кораблями; але Паша знов вернувся з усім своїм флотом з-під Очакова і розпочав люте бойовище. Тут Запорожці виявили свою надзвичайну одвагу і войовничий хист: на своїх чайках вони сміливо, не дивлячись на страшенний вогонь, підпливали до турецьких кораблів, зчеплялися з ними, вилазили на них і билися, як леви. Нарешті турецький флот був до-щенту розбитий. Але не дешево ся побіда досталася козакам: чимало їх було вбито і поранено, а по-між ними й Кошовий отаман Сидор Білий був тяжко поранений і через три дні помер. На його місце було обрано і стверджено Кошовим отаманом Харька Чепігу. Се було його Запорожське прізвище, а справжня фамилія його була Куліш.
Саме тоді Потьомкин обома берегами Бугу наступав на Очаків. Новий Кошовий з усім військом козацьким, - крім того, що було на чайках коло принца Носсау, під проводом свого полковника Мокія Гулака і 18 чайок, під проводом Головатого, що були при Потьомкину, - подався через село Корениху і далі через Аджигіол до Очакова, і там вони стояли до осени. Як Кабудан-Паша із своїм флотом покинув острів Березань, на котрому він поробив міцні кріпості і де був чималий склад пороху та харчів, Потьомкин звелів козакам узяти сей острів. Не легко було се зробити, але Запорожці, під проводом Антона Головатого, вибили Турків з берегових батарей, зайняли їх, повернули гармати, що там були, на кріпость, і почали обстрілювати її із тих батарей і з своїх чайок, і таким побитом узяли той острів. А через місяць усі козаки штурмували вже Очаків разом з московським військом і допомогли узяти сей міцний турецький город. За усі сі події військо „върнмхъ козаковъ" було перейменовано на „Військо Чорноморське"; окрім того козакам подаровані звойовані турецькі землі по-над Чорним морем од Бугу до Дністра, Кінбурнську косу з озерами і Єнікальський та Таманськй округи. Чорноморці з охотою почали оселювати сі землі і поділили їх на паланки, котрі назвали: Подністрянська, Березанська, Кінбурнська і Таманська; кошем-же вони стали у селі Слободзєї (Тираспольського повіту над Дністром).
Чорноморці
Дальша доля Чорноморського війська була така. У 1791 році скінчилася турецька війна; в Яссах зроблено було згоду. Вертаючись з Ясс, несподівано помер Потьомкин, котрий останні годи свого життя чимало допомагав Чорноморцям. Та тільки він не встиг виклопотати, щоб за ними затвержено було ті землі, котрі дано їм було; після-ж його смерті землі ті у Чорноморців забрали, а їм зоставили тільки невеличкий острів Тамань. Але на ньому не можна було оселити усе, чимале тепер, військо. Зажурилися Чорноморці, і весною 1792 року послали до Петербурга своїх депутатів, з Головатим на чолі, щоб вони поклопоталися про землю. Аж літом повернулися сі депутати у Слободзєю. Тут їх стрів Кошовий Чепіга із старшиною. Не дуже веселі звістки привезли депутати. Грамотою 30-го липня (юля) Чорноморському війську дадено на-віки Кубанську землю із островом Таманью, а землі по-між Бугом і Дністром вони повинні були покинути. Військові пожалувано: корогву, срібні літаври і дві срібні сурми. Кошовому отаманові - дорогу шаблю, а усім козакам - хліб-сіль на дорогу. На другий год Чорноморці перебралися на Кубань, і там на Пречисту 1793-го року заснували на р. Кубані новий кіш, котрий названо Катеринодаром, а по зайнятій землі побудували слободи-куріні, і подавали їм такі самі назвиська, які мали колишні куріні на Запорожжі.
У 1794 році Чорноморці з кошовим Чепігою ходили походом у Польщу і помагали штурмувати Варшаву. У 1794 р. Харько Чепіга помер у Катеринодарі, і його поховано з великою пошаною, Кошовим отаманом царь Павло І настановив Антона Головатого, але звістка ся до його не дійшла, бо він як-раз в той час був із Чорноморцями у поході на Персів; там він тяжко занедужав і 12-го січня (января) 1797 року помер. З того часу Чорноморське військо не мало вже Кошових, обраних з-поміж козаків, а до них назначався Наказний отаман з російських генералів. На землях війська Чорноморського оселилося багато народу з України, і воно значно поширилося. У 1860 році його приєднано було до війська Кубанського; при тому північні землі їх перейшли під гражданське управління, а значну частину козаків переселено на південь, близче до Кавказу, і там до них на Сході прилучено було кілька осель великоруських козаків.
***
Запорожці за Дунаєм
Тепер вернемося назад і подивимось, що сталося із тими Запорожцями, котрі подалися за Дунай. Пропливши по Георгієвському гирлу Дуная (Гедріле-Багазі) аж до Браїлова, вони піддалися султанові. Султан оселив їх по гирлах Дуная у Буджацькому Санджаку; тут у Буджаці вони й оснували свій кіш. Султан ствердив усі їх вольності і не втручався до їх розпорядків, котрі осталися такі самі, як були у них і на Запорожжі. Усе військо поділене було так само на 38 курінів, котрі мали такі самі назвиська, що й на Запорожжі; Кошовому султан дав однакові права з господарями Молдавії та Волощини, і Запорожці повинні були виставляти тільки 1.000 чоловіка війська, як того зажадає Султан. Але не довго довелося їм сидіти у свойому новому коші, бо опинилися вони сусідами із так званими „Некрасовцями" (Липованами), - Донськими козаками старообрядцями, котрі втікли сюди з Дону і оселилися тут ще за Петра І. Почалися між Запорожцями та Некрасовцями сварки та лайки. Скінчилися вони на тому, що Запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі стали новим кошем у Сеймені, а звідтіль, у 1812 році, перейшли у Катерлез на березі моря, а ще звідтіль - у Дунавець, котрий одбили у Некрасовців і заснували там Січ. Вона простояла аж до 1828 року. Кошовим у той час був Самійло Калниболоцький. Добре жилося тоді козакам під Турком. Тим-то, хоч і запрошував їх російський уряд вернутися, вони не мали на те охоти; військо їх усе більшало, бо Українці, після того як на Україні настало кріпацтво, почали тікати за Дунай, „на Запорожжя, як із віків бувало", як колись тікали від усякого насильства і гніту у Дике Поле і на Запорожжя. Урядові Російському од того була чимала шкода, і він, як ми бачили, звертався до Турецького уряду, щоб той або вернув Запорожців силком, або одсунув їх од границі.
Ой пише Москаль та до кошового - а йдіте до мене жити,
Ой я дам землю та по прежньому - а по Дністер границю,
Ой брешеш, брешеш, ти вражий Москалю - а ти хочеш обманити:
Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити.
Але нічого того не робилося, бо Турки вважали Запорожців за дуже добрих вояків, котрі ставали їм у великій пригоді у їх війнах, а надто у війнах із Росією, бо тут вони найкраще могли, що треба, розвідати. Гарноб жилось Запорожцям, та одне завдавало їм туги та мучило, - що доводилось їм не за себе і свою віру битись із ворогами, а битись поруч з Турками-бусурменами і христіянами і надто з православними, як от Болгарами, Сербами, Греками та Москалями.
Ой наробили та славні Запорожці та великого жалю:
Що не знали, кому поклониться - та котрому царю.
Ой поклонилися турецькому - під ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.
От через те-то, як Чорноморці із Російським військом стали на границі, то де-які Задунайці по одинці й перебігали до Руських; таких перебіжців зараз залічували до Чорноморського війська. Коли була війна із Турками (у 1806-1812 рр.), то головнокомандуючий Російською армією генерал Міхельсон знов послав „одкритий пригласительний лист" у Задунайську Січ та закликав козаків переходити до Руських. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили нате чоловіка з 500 і вивели їх з Туреччини. З тих козаків склалося Усть-Буджацьке військо, котре після війни було скасоване, і частину його, а з ним і військові клейноди, корогву, печать, бунчук і пернач, одпроваджено у Чорноморья, а другу - повернено у казених поселян і оселено у Бесарабії. Згадати треба і те, що року 1785 вісім тисяч Запорожців перейшло до Австриї і цісар Йосиф II позволив їм стати кошом в Банаті над долішною Тисою. Але довго вони ту не побули і розійшлися, одні вернули до Туреччини, другі до Россії.
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 45; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!