Сутнісна характеристика віктимної поведінки особистості

ВСТУП

Глибокі зміни, що відбуваються у житті нашого суспільства, породжують багато труднощів не лише в економічній, політичній та соціальній сферах, а й в етико-психологічній. Наслідком ускладнення соціально-економічної і політичної ситуації, процесів, пов’язаних зі швидкими змінами в суспільстві, є, зокрема, бурхливе зростання кількості та розмаїтття соціальних конфліктів, в основі яких часто бувають нерозуміння людьми одне одного, надмірна дратівливість, агресивні прояви. Увиразнення показників правопорушень і злочинів зумовлює актуальність дослідження факторів та передумов виникнення конфліктності, агресії, злочинності і пошуку шляхів їх запобігання.

Традиційно дослідження причин агресії, злочинів та соціальних конфліктів спрямовуються на вивчення властивостей особистості агресора (злочинця), можливих причин вербальних або фізичних нападів, мотивів скоєння злочинів, особливостей конфліктної, агресивної чи злочинної поведінки. Водночас одна з найзначніших причин цих явищ залишається малодослідженою, хоча вона й очевидна: йдеться про віктимологічний аспект проблеми соціальних конфліктів і злочинів.

Теоретичний аналіз наукових досліджень і публікацій показав, що останнім часом все більше зацікавлення науковців і практиків викликають проблеми агресії, насильства і конфліктів, а також віктимології та віктимної поведінки

Актуальність нашого дослідженя обумовлена, по-перше, загальним зростанням інтересу до соціально-педагогічної роботи з підлітками, що потерпіли від насильства, по-друге, практичною необхідністю допомоги їм та їхнім батькам, оскільки кількість таких підлітків зростає. Наявність психологічних проблем для підліткового періоду закономірна, і їх професійне вирішення має першорядне значення. Ці труднощі в більшості випадків є складовою частиною природного процесу розвитку і не повинні негативно впливати на становлення особистості. Проте, психологічно виважених, системно обґрунтованих досліджень та програм допомоги віктимним підліткам, на жаль, в Україні немає.

Аналіз конфліктів дозволяє зробити висновок, що інтенсивність і характер перебігу будь-яких конфліктів (побутових, виробничих, педагогічних, криміногенних тощо) залежать переважно від поведінки тих, хто їх провокує. При тому, саме ці особи насамкінець здебільшого залишаються у програші, опиняючись у ролі постраждалих, жертв. Науковці розглядали проблеми агресивності у зв’язку з конфліктами (Г. Васильєва, В. Ковальов, М. Левітов, В. Мерлін, М. Неймарк, Є. Романін), емоціями (В. Вілюнас, Т. Дембо, Д. Зільман, К. Ізард, Я. Рейковський), фрустрацією (А. Бандура, Д. Доллард, Л. Колчина, М. Мауер, І. Міллер, Р. Сієре та інші. Проте в усіх цих дослідженнях увага зосереджується на поведінці агресорів, а особливості сприяючої, або віктимної, поведінки потенційної жертви майже зовсім не враховуються. Але ж відомо, що поведінка потенційної жертви дуже впливає на характер розгортання агресивної взаємодії та її наслідки (Р. Берон, Д. Річардсон, К. Ізард та інші). Часто-густо саме поведінка жертви є основною причиною актуалізації агресивних проявів з боку потенційного агресора чи злочинця. Найсуттєвіші причини злочинів різних типів вивчались у рамках спеціалізованих кримінологічних досліджень (Ю. Антонян, С. Бородін, В. Гульдан, М. Дубинін, І. Карпець, Н. Кузнецова, Г. Міньковський, В. Пирожков, К. Уеда, Ю. Харибін, О. Шаваєв, Г. Шнайдер та інші). Проте ці розвідки сконцентровані переважно на аналізі соціальних і правових факторів злочинності. Аналізуючи соціально-психологічні причини злочинності, дослідники-кримінологи, як правило, зосереджують увагу на особливостях особистості та поведінки злочинця, не враховуючи такого важливого компонента, як контекстуальна взаємодія злочинця і жертви. Тим часом саме аналіз цієї взаємодії і, особливо, поведінки потенційної жертви найчастіше дає ключ до розуміння причин правопорушень і пошуку шляхів їх запобігання.

Об ’єкт дослідження – віктимна поведінка підлітків

Предмет дослідження – соціально-педагогічна профілактика віктимної поведінки підлітків.

Мета дослідження – дослідити та теоретично обґрунтувати особливості віктимної поведінки підлітків та діяльність соціального педагога щодо її профілактики.

Відповідно до об’єкта, предмета, мети сформульовано такі завдання дослідження:

1.Аналіз науково-методологічної літератури з проблеми дослідження.

2.Вивчення теоретичних основ віктимної поведінки та її профілактика.

3.Визначення особливостей соціально-педагогічної профілактики віктимної поведінки підлітків.

Робота складається з вступу, 2 розділів, 4 параграфів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1 . Віктимна поведінка підлітків як соціально-педагогічна

Проблема

Сутнісна характеристика віктимної поведінки особистості

У широкому розумінні цього поняття віктимна поведінка - це поведінка жертви (victima (лат.) - жертва). Також можна сказати, що віктимна поведінка - це поведінка особи, внаслідок якої вона опиняється у ролі жертви. Жертва насильства - більш широкепоняття, аніж потерпілий,оскільки потерпілою вважається особа, яка визнана такою вустановленому законодавством порядку. Оскільки Закон України "Про попередженнянасильства в сім'ї" діє тоді, коли немає ознак кримінального злочину, поняття потерпіла особавживати не рекомендовано[28, с. 26]. Існує визначення поняття жертви. За В.Є.Христенком,

жертва - це людина (сторона взаємодії), що втратила значимі для неї цінності в

результаті впливу на неї іншою людиною (стороною взаємодії). У випадках насильства всім'ї як сторона взаємодії можуть виступати одна людина або група людей. Жертвоюлюдина може бути тільки у випадку її взаємодії з ким-небудь. У цьому контексті людинане може вважатися жертвою в результаті насильства над собою, внаслідок своєїнеуважності, нерозважливості і т.ін. (тобто без дії іншої сторони) [24, с. 41].

Однак, як вже зазначалося, Закон України "Пропопередження насильства в сім'ї" діє тоді, коли немає ознак кримінального злочину, томупоняття віктимної поведінки у ситуаціях насильства в сім'ї суттєво відрізняється відвіктимної поведінки жертви під час злочинних дій. У більшості випадків насильства всім'ї жертва не провокує насильника.

Роль жертви у кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою - від нейтральної до максимально провокуючої злочинця на вчинення злочину. Особливе віктимологічне значення має провокуюча поведінка жертви внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є приводом і джерелом конфлікту. [12, с. 54].
Жертві може бути завдано шкоди і в результаті її необачливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.
Віктимологічно значущою може бути також позитивна поведінка жертви, якщо вона полягатиме у здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні службових або громадських обов’язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відповідної насильницької реакції з боку злочинця.
Українські вчені-кримінологи НАВС України розрізняють такі види поведінки жертви:

- провокуюча - образа, приниження, напад, знущання тощо;
- позитивна (не провокуюча);
- нейтральна щодо впливу на поведінку злочинця;
- пасивна - найхарактерніша для взаємодії близьких родичів.    [6, с.17].
Схожу класифікацію видів поведінки жертви пропонують вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії:
- негативна, тобто така, що провокує злочин або створює для нього об'єктивно сприяючу ситуацію;
- позитивна, що виражається у протидії злочинцю, виконанні громадського обов’язку тощо;
- нейтральна - така, що не сприяла вчиненню злочину.
А. Зелінський, класифікує віктимну поведінку за її характером:
- конфліктна, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію або бере активну участь у конфлікті, що виник (є ініціатором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі сторін). Особливими різновидами такої поведінки є необхідна оборона, затримання злочинця, правозахисна активність;
- провокуюча (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність, неправильна поведінка жінки, що створює уявлення про її доступність, тощо);
- легковажна (довірливість і наївність неповнолітніх та інших осіб, що неспроможні опиратися нападаючому, створення аварійних ситуацій на шляхах пішоходами й водіями тощо). [13, с. 86].
Значущість віктимної поведінки, що характерна для багатьох жертв злочинів, уможливлює певну їх класифікацію. Класифікація потерпілих від злочинів має важливе значення для запобігання злочинам, оскільки мета її розробки полягає в підвищенні ефективності профілактики злочинів.
Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вважають, що до основних підстав для класифікації жертв злочинів належать стать, вік, професійна приналежність, морально-психологічні особливості особи (що сприяє швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін. [37, с. 96].
Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами окремих деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типова для ситуації, у якій завдається шкода.
Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики.
Посадове становище і професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють вночі. Останніми роками до професій, що мають підвищену віктимність, додалася й така, як зайняття бізнесом.
Важливе значення має також класифікація жертв за ознаками їх ставлення до особи, що завдає шкоду, і насамперед за морально-психологічними особливостями. У механізмі злочину “працюють" статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю й наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність і жорстокість; брутальність і боягузливість; сміливість і доброта; фізична сила і слабкість тощо. Усі перелічені якості виявляються в поведінці і за певних обставин можуть сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів. [38, с. 37]. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна насамперед для характеристики категорій злочинів, в яких зазначені риси особи жертви є основою способу й форми вчинення злочину або приводом злочину.
Особистісні якості жертв актуалізуються певними ситуативними факторами, що дає підстави для такої їх класифікації:
- агресивні жертви - особи, поведінка яких пов’язана з нападом на особу, що в подальшому завдає шкоду, або інших осіб чи іншими подібними діями (образою, наклепом, знущанням тощо). Для жертв цього типу характерно умисне створення конфліктної ситуації;
- активні жертви - особи, чия поведінка, хоча й не пов’язана з нападом або створенням конфлікту, проте активно сприяє завданню їм у кінцевому підсумку шкоди (звертаються з проханням про завдання їм шкоди або вчинення дій, що об’єктивно призводять до завдання шкоди чи в інші способи викликають такі дії, а також завдають шкоди самі собі);
- ініціативні жертви - особи, поведінка яких має позитивний характер, але призводить до завдання їм шкоди;
- пасивні жертви - особи, які не опираються злочинцю з об'єктивних і суб’єктивних причин;
- некритичні жертви - особи, для яких характерні необачливість, невміння правильно оцінювати життєві ситуації;
- нейтральні жертви -особи, що не сприяють вчиненню проти них злочину.[24, с. 58].
Вчені вважають, що основним критерієм, на підставі якого необхідно класифікувати потерпілих від злочинів, є ступінь віктимності, який відбиває в найзагальнішому вигляді віктимогенну деформацію особи, професійну, вікову віктимність і віктимну патологію.     [26, с. 59]. На цій підставі вчені пропонують таку класифікацію жертв:
- випадкова жертва, тобто особа стає жертвою в результаті збігу обставин. Взаємовідносини, що виникають, не залежать ні від волі бажання жертви, ні від волі й бажання злочинця;
- жертва з незначними якостями ризику, тобто особа, якій притаманні, як і всім нормальним людям, фактори ризику й віктимність якої зненацька різко підвищується під впливом конкретної несприятливої ситуації;
- жертва з підвищеними якостями ризику, тобто особа, стосовно якої діє комплекс факторів ризику. До цієї групи належать два основних типи жертв: жертви необережних злочинів, коли характер виконуваної ними роботи або їх поведінка у громадських місцях містить підвищену віктимність; жертви умисних злочинів, соціальний статус яких при виконанні ними їх соціальних ролей містить підвищений ризик віктимності. Віктимність цієї категорії може іноді виявлятись в особливих манерах поведінки жертви, в її зовнішньому вигляді тощо;
- жертва з високим рівнем ризику. Морально-соціальна деформація такої особи практично не відрізняється від правопорушників і характеризується стійкою її антисоціальністю (повії, наркомани, алкоголіки та ін.). [12, с. 48] . Як зазначалося, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а більшою мірою для організації спеціального напрямку попереджувальної роботи — віктимологічної профілактики. У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрями попереджувальних заходів, об’єктами яких є віктимологічні ситуації; безпосередньо потенційні й реальні жертви на індивідуальному (індивідуальна віктимологічна профілактика) і груповому рівнях (загальна або індивідуально-групова віктимологічна профілактика).
При реалізації першого напряму необхідну увагу приділяють заходам, спрямованим на усунення віктимно небезпечних ситуацій (патрулювання, обладнання технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної й особистої безпеки та ін.). [3, с. 76].
При реалізації другого напряму необхідно здійснювати заходи виховного впливу, професійного навчання, правової пропаганди, медичного характеру, забезпечення населення спеціальними засобами захисту тощо.
Отже, значення вивчення особи потерпілого полягає у такому:
- визначенні кола осіб, які найчастіше стають жертвами злочинів;
- вивченні зв’язку між поведінкою потерпілого і злочинця;
- вивченні формуючого впливу поведінки й особи потенціальної жертви на особу частини злочинців;
- розробці профілактичних заходів, спрямованих на усунення причин, внаслідок дії яких особа може опинитися в ролі жертви;
- більш повному вивченні особи злочинця й індивідуалізації йому покарання за вчинений злочин. [2, с. 48].

Очевидно: сукупність якостей, що характеризують злочинця, сприяють скоєнню злочину лише при взаємодії з сукупністю особистісних властивостей, що характеризують жертву, особливо за певних об’єктивних обставин. Віктимогенні ознаки поведінки та особистості жертви (постраждалого) є істотними умовами реалізації причинного зв’язку, де наслідками виступають дії агресора чи злочинця. Тому для ефективної профілактики конфліктів і злочинів вкрай необхідні віктимологічні дослідження, зокрема –дослідження віктимної поведінки.

Принагідно зазначимо, що віктимологічний аспект проблеми запобігання соціальних конфліктів і злочинів на сьогодні залишається малодослідженим. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років питання віктимологогії вивчались переважно в рамках кримінології і кримінальної психології (Ю. Антонян, В. Васильєв, М. Вольфган, Г. Долгова, Г. Еленберг, М. Єнікеєв, В. Мінська, Д. Рівман, А. Сахаров, Л. Франк, А. Яковлев та інші). Водночас дослідження причин віктимізації, виявлення сукупності психологічних властивостей особистості, що сприяють становленню її віктимної поведінки, є досить важливим для пошуку заходів профілактики конфліктів, боротьби зі злочинністю та зниження рівня віктимізації населення.

Перш за все, потребує деяких уточнень термінологічний апарат віктимології як наукового напряму, до якого належить і поняття „віктимна поведінка”.

Віктимологія (від латинського „victim” – „жертва” та грецького „logos” – докладно про що-небудь, вчення) у буквальному перекладі означає – „докладно про жертву”, або „вчення про жертву”. [26, с. 58].

Як окремий, самостійний напрям віктимологія зародилась порівняно недавно. Її започаткування пов’язують хронологічно з періодом після Другої світової війни, яка забрала мільйони людських життів. Сама ж ідея про роль жертви у механізмі скоєння злочину не є новою. Вона знайшла своє відображення в численних юридичних та літературних пам’ятках та інших джерелах, починаючи зі стародавніх часів. На рівні наукових досліджень віктимогеннi передумови злочинів стали вивчатися з другої половини 40-х років ХХ сторіччя [6; 17; 19]. Поступово виокремився самостійний науковий напрям – віктимологія. Проте й нині не спостерігається одностайності у визначенні й трактуванні основних віктимологічних понять і категорій, зокрема й щодо місця віктимологічних знань у системі наук загалом. Тож наведемо деякі міркування з цього приводу.

Віктимологія вивчає закономірності та особливості поведінки жертви, процес перетворення людини на жертву, соціальні процеси, внаслідок яких окремі індивіди та цілі соціальні групи наражаються на різного роду катування [1; 3; 12; 17; 19]. Тому предметом віктимології виступає поведінка жертви, а об’єктом – сама жертва [6].

Віктимологія висуває інше завдання: вивчати у різних якостях і проявах жертву. Ця наука прагне дати відповіді на питання: хто є постраждалий, які фактори впливали на його розвиток, яким є механізм його поведінки в тій чи тій ситуації, чому саме ця особа стала жертвою? „Кінцева мета вивчення особистості постраждалого – виробити запобіжні заходи, що дозволяють уникнути ситуацій, у яких приводом злочинної дії може стати особистість або поведінка самої жертви” [17, с. 18].

Те, що багато науковців тривалий час розглядали віктимологію як один з напрямків кримінології, призвів до суттєвого звуження об’єкта дослідження віктимологічної науки. На цьому звуженні навіть наполягали деякі дослідники-кримінологи. Так, Л. Франк зазначав, що „коли йдеться про віктимологію, ми маємо, однак, на увазі не жертву взагалі (наприклад, нещасних випадків, експлуатації, алкоголізму тощо) і не постраждалих від будь-якого правопорушення (адміністративного, громадського, трудового), а постраждалого від злочину” [17, с. 7]. Вчений неодноразово наголошував саме на цьому аспекті віктимології. Проте в ширшому розумінні термін жертва означає будь-яку особу, яка зазнала страждань від насилля, нещастя, невдачі [9, с. 195], або навіть „внаслідок відданості чомусь” [10, с. 165]. З огляду на таке визначення, людина може стати жертвою не лише в процесі злочину, а й у будь-якій життєвій ситуації. Жертвами повинні вважатися також постраждалі від стихійного лиха, катастроф, війн, внаслідок нещасних випадків, побутових чи виробничих конфліктів тощо. Наприклад, В. Полубинський пропонує вирізняти такі категорії жертв: постраждалі від неправомірних дій інших осіб, власної поведінки, збігу неґативних обставин, нещасного випадку [12, с. 16]. Тож, на наш погляд, в якості об’єкта віктимології має виступати не лише постраждалий від злочину, а будь-яка жертва в широкому розумінні цього терміна, а віктимологічні дослідження не повинні зводитися до рівня кримінальних.

Отже, зважаючи на вище викладене, об’єктом віктимологічних досліджень у широкому розумінні повинна виступати жертва будь-якого рівня й типу (у тому числі й жертва злочину), а предметом – поведінка жертви до, в момент та після завдання шкоди або страждань. Йдеться про віктимну поведінку жертви.

Під віктимною (віктимогенною) розуміють таку поведінку, при якій жертва певним чином сприяє скоєнню злочину, свідомо чи несвідомо створює об’єктивні та суб’єктивні умови для криміналізації, зневажаючи запобіжними заходами [6, с. 127]. Головна ознака віктимної поведінки – це здійснення певних дій або бездіяльність, які сприяють тому, що людина опиняється в ролі постраждалої, в ролі жертви.

З огляду на це положення, слід зауважити, що віктимна (або така, що їй сприяє) поведінка також повинна досліджуватися в двох аспектах: вузькому та широкому. У вузькому розумінні віктимною поведінкою вважаються конкретні діяння (дії або бездіяльність), їх сукупність у конкретній ситуації, внаслідок застосування яких людина стає жертвою. В широкому розумінні віктимна поведінка – це складна система взаємодії між потенційною жертвою і оточенням. Саме внаслідок такої взаємодії людина за певних умов і стає жертвою.

Сукупність якостей, явищ, психологічних властивостей, характеристик особистості, що сприяють її віктимній поведінці та віктимізації, складають віктимність особистості. Віктимність (або віктимогенність) – це набуті людиною фізичні, психічні й соціальні риси та ознаки, котрі можуть зробити її схильною до перетворення на жертву [6, с. 127].

Необхідно зауважити, що віктимність, як особлива властивість особистості й поведінки потенційної жертви, притаманна далеко не всім постраждалим (адже є ситуаційні, випадкові жертви).

В. Полубинський 1985 року писав, що „в сучасних умовах, коли науковий прогрес здебільш забезпечується завдяки диференціації та інтеграції окремих галузей знання, закономірно постає питання про необхідність комплексного, системного дослідження жертв (усіх видів і категорій) у рамках окремої наукової дисципліни” [11, с. 14].

Л. Франк, аналізуючи вперше введене ним поняття віктимності, згодом наголошує, що „першорядного значення набуває дослідження віктимності на психологічному рівні, адже це може дати відповідь на основне питання віктимології: чому саме дана особа або дана група осіб (соціальна, демографічна, психологічна) стають жертвами того чи іншого злочину? Для цього, в свою чергу, необхідно дослідити, в якій мірі вольові, емоційні та інші психологічні й соціально-психологічні процеси, риси особистості впливають на ступінь віктимності тих чи тих осіб, як ці риси проявляються в критичний момент конфліктної ситуації, чому за схожих обставин так легко одні стають жертвами шахрайства, зґвалтування, пограбування, а інші благополучно уникають небезпеки. Вирішення цих та багатьох інших питань, зокрема питання про розробку підстав для соціально-психологічної класифікації постраждалих, дає можливість глибше вивчити причини злочинності й розробити нові рекомендації щодо профілактики певних категорій злочинів, адже психічними процесами… можна управляти, а поведінку людей прогнозувати” [17, с. 22 – 23].

Підсумовуючи викладене, доходимо таких висновків:

1. Віктимологія – самостійний науковий напрям, що має свої, специфічні предмет, об’єкт і методи дослідження.

2. Віктимна поведінка потенційної чи актуалізованої жертви, як предмет віктимології, потребує ретельного всебічного дослідження для виявлення причин та умов віктимізації і пошуку шляхів зниження рівня віктимності населення (у тому числі й латентної).

3. Як інтегрований науковий напрям, віктимологія синтезує кримінологічні, криміналістичні, соціологічні та інші знання про постраждалих (жертв), серед яких центральне місце мають посідати знання психологічні.

4. Саме дослідження віктимної поведінки як психологічної проблеми дозволяє вирішити найбільшу низку проблем особистісної девіктимізації. [27, с. 92].

1.2 ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІКТИМНОЇ ПОВЕДІНКИ

ПІДЛІТІВ

Віктимністю конкретного індивіда є його потенційна здатність виявитися в ролі жертви злочину в результаті негативної взаємодії його особистих якостей із зовнішніми чинниками. В основі феноменології віктимної поведінки знаходиться сукупність особистісних рис, що характеризуються загальною психічною нестійкістю індивіда, яка обумовлює провокацію агресії по відношенню до себе та в основі якої лежить несвідоме бажання в покаранні або опосередкованому задоволенні власних агресивних прагнень. [7, с.47]

Через швидкість процесів дорослення і прагнення молодих людей порівнювати себе з однолітками у них спостерігається значне зниження самооцінки і відчуття власної значущості. Для них характерна індивідуальна нестабільність та лабільність емоційної поведінки, в якій можна виділити три основні типи реагування: емоційну нестійкість, агресію або відчуження, ідеалізм. Важливою також є роль інших дорослих, що служать зразком суспільного досягнення, конституціональних і особових особливостей, що визначають розвиток “Я” за допомогою ідентифікації.

Існує загальна віктимність, залежна від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу підлітка. Разом з цим виділяється індивідуальна віктимність, залежна від психічної, психологічної і емоційної нестійкості підлітка. [10, с.57]

У переважній більшості випадків поведінка віктимного підлітка є провокацією агресора, в основі якої знаходяться такі психологічні складові як несвідоме відчуття провини; бажання бути покараним способом, який неусвідомлено обирає потерпілий; проекція власних агресивних імпульсів на агресора, взаємодія з яким задовольняє неусвідомлювані агресивні прагнення жертви.

За основні детермінанти, що призводять до віктимності (провокують нанесення травми), виступають поєднання тривожності, агресивності і навіюваності. Віктимізуючий вплив агресії полягає в активній провокації насильства. Віктимізуючий вплив тривожності полягає в сприйнятті навколишнього середовища як невизначеного і ворожого, від якого підліток захищається способами, що не завжди мають конструктивний характер. Віктимізуючий вплив навіюваності підлітка пов'язаний з інтелектуальною недостатністю, з негативним відношенням до себе і провокативною невпевненістю. [23, с. 88].

Підвищена віктимність неповнолітніх визначається їх соціальним положенням, де визначальною детермінантою схильності до віктимної поведінки є роль підлітка в сім'ї. Існує два типи порушень дитячо-батьківських стосунків – це емоційне відчуження дитини батьками або зверхконтроль з їхнього боку. Батьківське емоційне відчуження перетворюється за допомогою захисного реактивного утворення у формі певного "виховного стилю" – авторитаризму, зверхконтролю, гіперопікування або гіперпротекції. Ці стилі у цілому характеризуються тотальною невдоволеністю дитиною, прагненням "переробити" її, великою кількістю обмежень, заборон і покарань. [18,с. 45]. Дорослий, таким чином, дістає можливість висловити свою агресію по відношенню до дитини, при чому агресія виглядає та інтерпретується як підвищена турбота і увага. Дитина виступає як "зручний" об'єкт заміщення агресії, їй приписуються неіснуючі недоліки або нав'язується певний "успішний" життєвий сценарій. Останнє позначається як делегування або зверхсоціалізація і є компенсацією батьківського відчуття своєї незначності, сприйняття себе як неповноцінного. Емоційний симбіоз є екстремальною батьківською установкою, що фруструє онтогенетично пізніші потреби дитини у відділенні, визначенні меж "Я", самостійному пізнанні миру. Страх матері раціоналізується і виявляється у вигляді виховного стилю, що описується в літературі як егоцентрична інфантилізація, потураюча гиперопіка, знецінення.

Ми вважаємо, що основою найточнішої класифікації, яка експлікує феноменологію віктимної поведінки підлітків, буде та, що описує агресивні, активні, ініціативні, пасивні, некритичні і нейтральні групи потерпілих.

В основі таких саморуйнівних вчинків як самогубство (крайня форма) або членоушкодження, схильність потрапляти в ситуації, пов'язані з ризиком для життя, імпульсний вибір хірургічного втручання там, де його можна було б уникнути і ін. (компромісна форма), лежать елементи агресивності, покарання (аутоагресії) і спокутування провини (з'єднання еротики і деструктивних імпульсів). [7, с.49]

Принцип жертовності реалізується підсвідомим прагненням особи стати жертвою нещасного випадку і при цьому забезпечити собі шанс на виживання, оскільки більшість підсвідомих страхів існує тільки в її уяві. За допомогою цього відбувається часткова нейтралізація деструктивних імпульсів. Вид травмуючої дії у меншій мірі впливає на оформлення її як травми, ніж її суб'єктивне переживання і оцінка потерпілим. [9, с.62]

Ми виділяємо такі види травматичних переживань, отриманих в результаті психологічного насильства: безпорадність, що виявляється в страху бути слабким; безпорадність як некомпетентність і переживання сорому за неї; наявність відчуття провини за те, що відбулося; знецінення власної особистості, що породжує страх бути знедоленим; переживання своєї “жертовності” як обранності або частини індивідуальності; тривога як страх повторення травмуючої ситуації; страх вторгнення у внутрішній світ як міметична копія насильства; страх бути використаним. Травматичні переживання запускають роботу захисних механізмів, які, при їх адекватному використовуванні, знижують ступінь тривоги щодо отриманої травми, але при частому їх використанні травматичне переживання посилюється виникненням дезадаптивної поведінки відносно травми. Форму травматичним переживанням додає дія захисних механізмів, що лежать в основі типів особистісної організації і відповідальні за властиві особі патерни поведінки.

Підлітковий вік є сензитивним періодом для формування патологічних психологічних новоутворень, в основі яких лежить особова тривожність, інтелектуальна недостатність як основа навіюваності, що приводить до неможливості переробки травмуючої інформації, і агресія як активна спроба захиститься від тривоги. Родинна система детермінує, в якій формі буде опредмечена тривога підлітка і яким способом підліток з нею впорається. Отже, віктимна активність як форма дезадаптативної поведінки підлітка, за допомогою якої він намагається опанувати тривогу, формується, виникає, розвивається і закріплюється саме в родинній системі, де підліток виконує певну специфічну роль. Ця роль завжди направлена на збереження засад і нормативів цієї системи, а також на продовження її існування. [11; 17]

Віктимні підлітки - це діти, що жертвують своїм “Я” для того, щоб бути прийнятими родинною системою або такою, що її може замінити. Таким чином, на процес дезадаптації і формування віктимності впливають особливості психологічних захисних механізмів батьків, причому існують відмінності у впливі захисних механізмів батьків і матерів або людей, які їх замінюють і виконують відповідні функції. Захисні механізми батьківської психіки вкупі з обраним виховним стилем формують наявність тривожності, навіюваності і агресивності як базових особових рис підлітка, його захисні механізми і – тим самим – тип особистісної організації підлітка і поведінкові форми його боротьби з тривогою.

Віктимна поведінка - це будь-яка форма поведінки, якщо її можна визначити як провокативну. Ми виділили форми віктимності відповідно формам провокації можливого агресора – агресивна поведінка з вербальними і невербальними компонентами, провокуюче пасивна поведінка і випадково провокуюча поведінка, що базується на інтелектуальній недостатності підлітка. [25, с.166]

Загальні особливості прояву віктимності: віктимність в поведінці більшою мірою визначається не стільки зовнішніми провокативними проявами агресії, які швидше відштовхують потенційного агресора, скільки провокативною демонстрацією власної безпорадності або залежності. [4, с.32] Агресивний і підбурюючий типи віктимності відрізняються тільки формою і ступенем появу агресивності, що може привести до травматизації. Ситуативна віктимність визначається інфантильністю і частим використовуванням витиснення і регресії, які виключають адекватне усвідомлення наслідків тих дій, у тому числі і проявів агресивності, що властиві підлітку і можуть привести до травматизації. Прихований тип віктимності пов'язаний з тим, що підліток ситуацію з мінімальним ризиком травматизації перетворює на травматичну через існування внутрішнього протесту проти обмежень його потреб. Цей тип віктимності пояснюється дією протифобічного відігрування, дисоціації, проективної ідентифікації, витіснення, сексуалізації і регресії, які приводять до психологічної готовності стати жертвою як єдиного засобу реалізувати несвідоме прагнення і відповідати при цьому вимогам Супер-Его.

Загальна віктимність, прихований тип віктимності і ситуативний тип віктимності є першорядними у формуванні і реалізації віктимної активності підлітка, а агресивний і підбурюючий типи можна розглядати як окремі випадки ситуативного типу активності, оскільки підліток не замислюється, як на інших людей діє його поведінка, тобто у нього відсутній зворотний зв'язок, і це робить неможливим самокорегування його поведінки і адекватну реакцію на загрозу. [9; 35; 6]

Патологічні родинні ролі впливають на формування віктимності так: “родинний герой” реалізує очікування батьків щодо ідеальної дитини і стає їх нарцисичним розширенням, задовольняє потребу в схваленні і турботі. Цим самим вона перекреслює власне “Я”, у зв'язку з чим позбавляється можливості реалізовувати свої справжні бажання і потреби, тому їх задоволення можливе тільки при знятті відповідальності шляхом отримання статусу жертви. У підлітка присутній протест проти нав'язаних норм і правил, який витісняється, але він дотримується культурних вимог і заборон Супер-Его на демонстрацію агресії, і таким чином в нього формується схильність бути жертвою як компроміс між бажанням і забороною. [34, с. 85].

“Занедбана дитина” прагне виглядати цінною і гідною любові, менш інфантильна, ніж підлітки з попередньою роллю, більшою мірою віддає звіт у власних діях, більшою мірою вільна в реалізації своїх потреб і здатна до самозахисту. Але її потреба отримати схвалення і позитивну оцінку від людей з високим соціальним статусом може виступати як передумова формування віктимності, з тією обмовкою, що залежність підлітка від людей з високим соціальним статусом (батьків, вчителів, старших товаришів) приводить до ситуації травматизації тільки за умов навмисної експлуатації підлітка з їхньої сторони.

“Цап-відбувайло” є окремим випадком ролі “занедбана дитина”, а також результатом інвертованих дитячо-батьківських стосунків, при котрих відповідальність за неприємності покладається на дитину, яка прагне довести, що вона гідна любові і уваги. Вона перебільшує свої недоліки і ступінь відповідальності, що само по собі може переживатися як травма. [11, с.254]

Частка кожного типу віктимної поведінки і представленості патологічної родинної ролі в загальній вибірці всіх травмованих склала: 1) родинний герой: для 48% вибірки травмованих підлітків властива інверсія дитячо-батьківських відносин, завищення своїх можливостей, страх виявитися знеціненим; 2) цап-відбувайло: 35% вибірки травмованих підлітків виконують функцію громовідводу для реалізації агресивних і тривожних прагнень батьків і використовуються як стабілізатор родинної системи; 3) занедбана дитина: 14% вибірки травмованих підлітків шукають аналог сім'ї поза родинною системою і таким чином схильні до згубного впливу вулиці, але вони більш адаптовані в порівнянні з двома вищенаведеними типами; 4) родинний блазень: 3% вибірки травмованих підлітків зазнають необхідність підтримувати типаж неповноцінного, що великою мірою закріплює інфантильні реакції на ситуацію, яка несе ризик травматизації.

Типи віктимної поведінки: 1) загальна віктимність в поведінці: 20% вибірки травмованих підлітків переживають небезпечну ситуацію як емоційно привабливу і ідеалізують агресора; 2) агресивний тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою фізичної сили; 3) підбурюючий тип: 17% вибірки травмованих підлітків долає фрустрацію за допомогою демонстрації здатності “вкусити” суперника; 4) прихований тип: 17% вибірки травмованих підлітків мають внутрішньо-особову проблему, яка дестабілізує адекватні поведінкові реакції на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка; 5) ситуативний тип: 8% вибірки травмованих підлітків нездатні переробити отриману травму через постійну дію захисних механізмів витіснення і дисоціації, що запускаються автоматично і приводять до неадекватних поведінкових реакцій на ситуації, пов'язані з ризиком для психологічного і фізичного благополуччя підлітка. [18, с.45]

Віктимоогічна профілактика серед підлітків може здійснюватися шляхом реалізації таких заходів:

-пропаганда правових знань через ознайомлення читацької та глядацької аудиторії з основними правами та обов’язками громадян, роз’яснення кримінально-правових понять (крайня необхідність, необхідна оборона, затримання злочинця) тощо;

-привернення уваги до питань,пов’язаних із винністю самого потерпілого, тобто такої поведінки жертви, коли вона створює умови, що сприяють злочинові;

-виступи через ЗМІ спеціалістів – юристів, психологів, педагогів з практичними рекомендаціями, як уберегти себе від злочинних посягань;

-оперативне інформування населення про кримінальну ситуацію у регіоні з метою упередження можливих злочинних зазіхань;

-висвітлення в ЗМІ антигромадської діяльності неформальних підліткових угрупувань та пропаганда альтернативних їм організацій;

-роз’яснення батькам, що їхня поведінка є взірцем для дитини і найкраща профілактика – це їх особистий приклад правильного поводження.

Ми звикли вважати, що навчити дітей тих чи інших правил захисту можна лише за допомогою багаторазових тренувань. Але, як показує практика, це далеко не так. Наші діти навчаються у нас навіть тоді, коли ми абсолютно впевнені, що вони зайняті своєю справою і не помічають нічого навколо. Тому віктимологічна профілактика самопрофілактика батьків – дієва «школа виживання» для дітей в екстремальних ситуаціях.

Дата добавления: 2020-04-08; просмотров: 125; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

12 3 4 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!