Соціалізація та її роль у формуванні особистості особи, яка вчинила злочин

Сучасне суспільство породжує кризові явища, які негативно впливають на поведінку людини. Зниження етичних, моральних критеріїв в індивідів призводить до формування певних форм соціальних відхилень, які знижують якість життя, самооцінку, критичне ставлення до власної поведінки, що згодом спричиняє стан соціальної дезадаптації особистості, і в окремих випадках, повну її ізоляцію. Як наслідок нестабільні соціальні процеси стають підґрунтям для проявів девіантної та делінквентної поведінки, в основі якої закладені порушення соціальної адаптації, десоціалізація та ресоціалізація особистості.

Людина розвивається і формується в сім'ї, соціальній групі та культурі, до якої вона належить. Із самого народження людини розпочинається процес її соціалізації, в основі якого лежать зв'язки між індивідами та засвоєнням соціальних норм.

За своїм змістом соціалізація - це двосторонній процес. З одного боку, він полягає в передачі суспільством соціально-історичного досвіду, норм та цінностей, а з іншого - їх поступове засвоєння індивідом.

 Внаслідок залучення до соціальних відносин, засвоєння та відтворення в своїй діяльності соціального досвіду, тобто в процесі соціалізації, людина формується як особистість.

 В наукових дослідженнях проблема соціалізації перебуває в полі зору філософів, психологів, соціологів, істориків, мовознавців, економістів. Виокремлюють наступні напрямки вивчення соціалізації: філософський, соціологічний, психологічний, соціально-психологічний, психолого-педагогічний.

 З погляду соціально-психологічного підходу соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда, що здійснюється в процесі його взаємодії із своїм найближчим середовищем та оточенням. Проте найбільш повну і об'єктивну характеристику соціалізації можна отримати тільки внаслідок міждисциплінарного дослідження цього процесу, проведення якого потребує дотримання основних методологічних принципів: соціальної детермінації, самодетермінації, діяльнісного опосередкування, двостороннього процесу соціалізації. Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виокремлення і розмежування в ньому двох взаємопов'язаних напрямів: функціонального і змістовного, які характеризують механізм впливу на процес становлення особистості.

 Г.М. Андреева під соціалізацією розуміє процес становлення соціального “Я” людини завдяки залученню індивіда до культури, навчання і виховання, що сприяє набуттю ним соціальної природи [1].

 О.В. Вакуленко зазначає, що соціалізація охоплює всі сфери життєдіяльності індивіда та впливає на вибір способу життя та формування соціально-активної особистості [3].

 Отже, більшість соціально-психологічних підходів до соціалізації особистості ґрунтується на усвідомленні унікальності її буття, на переконання в тому, що вона є високо свідомою істотою з невичерпними потенційними можливостями для позитивного росту і самоактуалізації в суспільстві. Однак, поряд із соціально прийнятними зразками людської поведінки, існують й антигромадські, антисоціальні прояви.

 Протилежним процесом до соціалізації особистості є десоціалізація особистості.

Нестабільність розвитку суспільства, індивідуальні особливості людей, падіння рівня життя і відсутність адекватної компенсації негативних факторів середовища створюють дуже різні лінії соціальної поведінки. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги виступають стимулом для самовдосконалення, чимало людей досить негативно реагує на вимоги соціуму, що стає причиною відхилень у їх поведінці. Дії таких осіб призводять до соціальної дезадаптації, десоціалізації особистості. Внаслідок цього формується антисуспільна спрямованість, що призводить до порушення норм моралі і права в системі внутрішньої регуляції [6].

 На думку А.І. Ковальової, десоціалізація це процес розпаду або деградації особистості, коли соціалізація набуває фрагментарного характеру і втрачає свою складність як багатосторонній соціальний процес чи набуває асоціальної або антисоціальної спрямованості. Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища), яка виникає внаслідок відчуження індивіда від інститутів соціалізації, які є носіями моральних, правових та інших норм. Результатом даної руйнації є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки [8].

 Л.Е. Орбан-Лембрик розглядає десоціалізацію як зворотній щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, від інститутів соціалізації, що є носіями моральних, правових та інших норм і зумовлюють формування особистості у даному випадку відбувається під впливом асоціальних або злочинних субкультур зі своїми груповими нормами і цінностями, що носять антисуспільний характер [10].

 Отже, десоціалізація - це не що інше, як соціалізація, що відбувається під впливом негативних десоціалізуючих впливів -детермінантів соціальної дезадаптації. її прояви стосуються порушень норм моралі і права, деформації системи внутрішньої регуляції і формування ціннісно-нормативних уявлень анти суспільної спрямованості. Це процес, в якому раніше соціалізована людина повністю або частково втрачає соціально-схвалювані особистісні якості.

 Десоціалізація може проявлятися в значній деформації інститутів соціалізації, які виступають носіями соціального досвіду, часткової втрати ролі цих інститутів у позитивному впливі на становлення особистості громадянина даного суспільства, невиконанням встановлених для суспільства соціальних норм [8,10].

 Поряд із інститутами соціалізації в суспільстві функціонують деструктивні групи як особливі інститути десоціалізації, які є носіями норм і цінностей, які відрізняються від домінуючої в суспільстві культури або суперечать їй. Тому вплив на соціалізацію особистості може бути не тільки позитивним, але і негативним залежно від змісту норм і цінностей, які прийняті в групі, до якої належить індивід.

 Як відомо десоціалізуючі впливи поділяють на прямі та непрямі [8]. Прямі десоціалізуючі впливи - це впливи, які виходять з боку найближчого оточення індивіда, котре прямо демонструє зразки антисуспільної поведінки, аморальних орієнтацій та переконань. У таких випадках можна говорити, про, так звані, інститути десоціалізації. В якості цих інститутів виступають, перш за все, криміногенні неформальні групи та групи злочинців. Проте сім'я теж може стати інститутом десоціалізації. Це трапляється тоді, коли у ній відхиляння від суспільних норм, аморальний спосіб життя, набирають норми повсякденних взаємовідносин. Непрямі десоціалізуючі впливи характеризуються відчуженням індивіда від провідних інститутів соціалізації. Таке відчуження пов'язане, у першу чергу, з емоційним неблагополуччям, яке існує у них.

 Проявом десоціалізації особистості є девіантна поведінка.

 Девіація - це поведінка, яка відхиляється від загальноприйнятих норм і встановлених стандартів (юридичних, моральних, соціальних) [7].

 Девіація включає три основні компоненти:

 - людину, якій властива певна поведінка;

 - норму, яка виступає критерієм оцінки поведінки як девіантної;

 - іншу групу чи організацію, яка реагує на дану поведінку.

Загалом, багато вчених вважають, що девіантна поведінка виступає нормальною реакцією на ненормальні для індивідів умови (соціальні або мікросоціальні), в яких вони опинилися.

 Девіантна поведінка характеризується як відхилення від прийнятих норм. Відхилення від норми при цьому може бути, як позитивним (наприклад, творча обдарованість), так і негативним. Негативна девіантна поведінка розділяється на аморальну (індивід здійснює вчинки, які суперечать нормам моралі), протиправну (вчинки суперечать нормам права) і злочинну (коли перестукається межа норм кримінального законодавства) [4].

 На думку Л. Бенько, відхилення від загальноприйнятих норм можуть мати корисливий, агресивний і соціально-пасивний характер. До відхилень корисливої спрямованості належать ті, які пов'язані з прагненням отримати грошову, матеріальну винагороду незаконним способом (крадіжки, спекуляції тощо). Соціальні відхилення агресивної орієнтації проявляються в діях, спрямованих проти особистості (образи, хуліганство, побої, насильства, вбивства). Відхилення соціально-пасивного типу проявляються в бажанні відійти від активного суспільного життя, в ухиленні від виконання громадських обов'язків, небажанні вирішувати як особисті, так і соціальні проблеми. Сюди можна віднести також уникнення праці і навчання, споживання алкоголю, наркотичних і токсичних речовин, котрі негативно впливають на психіку. Крайнім проявом соціально-пасивної позиції є суїцид [2].

 На формування девіантної поведінки впливають як зовнішні (соціальні, соціально-економічні), такі внутрішні (біологічні, психологічні) фактори. До перших належить безробіття, низький рівень життя, певна субкультура тих чи інших верств суспільства, дезадаптації [5].

В контексті проблеми вивчення девіантної поведінки особистості важливу роль відіграє проблема повернення девіантів до нормального соціального життя - надзвичайно важливе юридичне, соціальне, педагогічне, психологічне завдання.

 

39. Криміногенне значення конкретної життєвої ситуації.

Кожна людина постійно перебуває в певній життєвій ситуації, яка впливає на її стосунки з іншими людьми, зачіпає його інтереси і тим самим обумовлює його поведінку в даний момент. Це також один із каналів впливу зовнішнього соціального середовища на індивіда.

Роль ситуації в різних випадках є неоднаковою. У зв'язку з цим з позиції кримінології вбачається необхідним за характером впливу на людину поділяти їх на сприятливі (некриміногенні) і несприятливі (криміногенні). До сприятливих належать ті ситуації, які або позитивно впливають на поведінку особи, або не завдають ніякого впливу на її намір вчинити суспільно небезпечне діяння, усувають появу злочинних мотивів і цілей.

Під несприятливою (криміногенною) ситуацією розуміють ту конкретну життєву ситуацію, яка склалася в момент вчинення злочину або незадовго до цього, і у взаємодії з його причинами та умовами викликає остаточну рішучість особи вчинити даний злочин. Якщо особа, у свідомості якої вже сформувалися стійкі та глибокі погляди і звички, опиняється в такого роду ситуації, у неї є великі шанси вчинити злочинне посягання.

Серед криміногенних ситуацій як приклад можна навести наступне: ситуація, яка виникла внаслідок дій самого винного (довів себе до стану сильного сп'яніння, затіяв сварку і т. ін.); ситуації, що склалися внаслідок неправомірних дій інших осіб (обман з їхнього боку, загрози, знущання і т. ін.); інтенсивні сімейні скандали і конфлікти; фізіологічні і емоційні багатоденні біоцикли, внаслідок яких настають неуважність, депресія та ін.); екстремальні стани особи через хворобу, втому; ситуації, викликані стихійними лихами (повені, пожежі); проблемні, конфліктні ситуації тощо.

Проблемні ситуації - це ті, у межах яких існують перешкоди, труднощі на шляху до поставленої винним мети. При вирішенні подібних ситуацій деякі люди ігнорують засоби і правила, вироблені для цих випадків суспільством, і віддають перевагу неправомірним способам подолання перешкод. Конфліктні ситуації передбачають зіткнення інтересів, позицій, прагнень винного та інших осіб, внаслідок чого виникають серйозні суперечності сторін, що спричиняють складні форми боротьби для досягнення бажаного.

Криміногенна ситуація за своїм змістом - категорія об'єктивна. Вона визначається фактичними явищами, подіями, що відбуваються у дійсності, яка оточує людину. Водночас вона має особистісне значення, оскільки оцінка ситуації тісно пов'язана з мотиваційною сферою особи, її індивідуальними особливостями. Треба враховувати і те, що в конкретній ситуації винний, як правило, діє відповідно до раніше набутого досвіду, звичок, до соціальної спрямованості його особи. Не можна не враховувати наявність у деяких індивідів дефектів сприйняття зовнішнього середовища.

Об'єктивний зміст конкретної криміногенної ситуації і суб'єктивне її значення для індивіда можуть значною мірою розійтися. У зв'язку з цим злочин часто є невідповідною реакцією на ситуацію, що склалася. Людина під впливом напруженої ситуації іноді вчиняє поспішні необдумані дії за відсутності критичного сприйняття подій, що від­буваються.

Криміногенна ситуація не належить ні до поняття причини, ні до поняття умови вчинення злочину. Вона у деяких випадках відповідно впливає на них, відіграючи при цьому роль мотиву до вчинення злочину. Не кожна людина, чия свідомість уражена асоціальними поглядами і звичками, готова всякий раз вчинити злочин. Для цього потрібен свого роду «поштовх», який би викликав остаточну рішучість вчинити злочинне посягання. Таким поштовхом і є криміногенна ситуація, яку слід розглядати як зовнішнє спонукання до дії, як привід до злочину. Подібна специфічна категорія в системі детермінації явищ і процесів з філософської точки зору є цілком поясненою. Мотив слід відрізняти від приводу. Якщо мотив породжується поведінкою третіх осіб або пояснюється особливо несприятливим збігом життєвих обставин у житті людини, або є результатом екстремальних умов, то привід створюється самим винним і свідомо використовується ним для вчинення злочину або для виправдання своїх дій. Привід - є не що інше, як помилковий, надуманий мотив.

Отже, окремий (конкретний) злочин є наслідком впливу на індивіда криміногенних причин, умов і криміногенної ситуації. Причина проявляється в тому, що під її дією в нього виникають готовність, високий ступінь імовірності вчинити злочинне посягання. Умова сприяє розвитку причини і внаслідок цього в особи виникає намір вчинити суспільно небезпечне діяння. Криміногенна ситуація, нарешті, викликає остаточну рішучість вчинити злочин.

Зазначені форми впливу зовнішнього середовища на суб'єкта злочину накладаються на внутрішньо особистісні елементи його свідомої і вольової діяльності - на психічні процеси і стани, що перебувають у постійній динаміці.

Таке поєднання і взаємодія об'єктивного і суб'єктивного, соціального і психологічного в особі конкретної людини становить суть поняття «механізм» індивідуальної злочинної поведінки.

 

40. Настанова та її роль у механізмі злочинної поведінки.

Для того, щоб зрозуміти, що передує розгортанню антигромадської дії, необхідно насамперед проаналізувати потреби та мотиви, які визначають особистість до діяльності. У загальній теорії особистості розглядається співвідношення потреб і мотивів для з'ясування внутрішнього механізму, який спонукає до дії. Однак при цьому залишається ще не ясним, чим визначений сам вибір мотиву. Це питання має дві сторони: чому люди в певних ситуаціях діють так чи інакше? І чим вони керуються, коли вибирають саме даний мотив? Поняття, яке деякою мірою пояснює вибір мотиву, є поняття соціальної настанови. Воно широко використовується в побутовій практиці при складанні прогнозів поведінки особистості. На життєвому рівні поняття соціальної настанови вживається в значенні, близькому до поняття "відношення". Однак у психології термін "настанова" має своє власне значення, свою традицію дослідження, і необхідно співвіднести поняття "соціальна настанова" із цією традицією.

Настанова є цілісним динамічним станом суб'єкта, станом готовності до певної активності, станом, який обумовлюється двома факторами: потребою суб'єкта і відповідною об'єктивною ситуацією" [7]. Настроєність на поведінку для задоволення даної потреби у даній ситуації може закріплюватися у випадку повторення ситуації, тоді виникає фіксована настанова на відміну від ситуативної.

З позицій психології людина здійснює вольові дії (акти) і неусвідомлені, рефлекторні рухи та імпульсивні дії. Поведінка складається з низки вчинків, що знаходяться під контролем свідомості; діяльність — сукупність послідовно здійснюваних, поведінських актів, які спричиняють зміни в оточуючому, середовищі та в самій особі. Діяльність можна розглядати дещо інакше — не як сукупність поведінських актів, а з позиції їх значимості для людини, оточуючих, суспільства у цілому, їх соціальної цінності (правової, політичної, моральної, релігійної тощо).

Також у злочинній поведінці істотну роль відіграє такий компонент спрямованості особистості як соціальна установка. Чимало досліджень, заснованих на загально-психологічному понятті соціальної установки, ввели в науковий обіг поняття антисуспільної установки, як одного з факторів, що визначає злочинну поведінку.

Для багатьох правопорушників характерна особистісна установка на злочинну діяльність (у особи з викривленими потребами, антисуспільними поглядами і звичками). Особистісна установка на злочинну діяльність обумовлює здійснення правопорушниками діянь, як правило, агресивного, насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед прагнення особи реалізувати агресивні спонукання незалежно від того, сприятлива ситуація чи ні.

Як стверджує В.В. Бедь, ситуативна установка найбільш властива для правопорушників підліткового і молодіжного віку, що є відображенням їх загальної соціальної незрілості, внутрішньої суперечливості, емоційно-вольової нестійкості, які зумовлюють невідповідні реакції особи об'єктивним обставинам.

Для того, щоб більш правильно кваліфікувати здійснений злочин, здійснити вибір найбільш підходящих психологічних прийомів впливу на злочинця (в подальшому звинуваченого) в процесі проведення слідчих дій та більш успішно виявити причини і умови злочину юридичні працівники повинні вивчати психологічні особливості злочинця (звинуваченого). Із змістовної точки зору психологічне вивчення особистості злочинця включає в себе дослідження його внутрішнього світу, потреб, інтересів, мотивів, які визначають вчинки і дії людини, емоційної і вольової сфери, індивідуальних особливостей мислення, пам'яті, сприйняття, уяви та інших психічних явищ.

 

Механізм злочинної поведінки

Механізм злочинної поведінки являє собою процес взаємодії особистості та зовнішнього середовища, в результаті якого формується та реалізується злочинна поведінка людини.Iнакше кажучи, механізм опосередкований певною послідовністю розвитку злочинних дій: • мотивація (процес формування мотиву, виникнення злочинних намірів); • планування (вибір цілі, об’єкту посягання, засобів досягнення мети); • виконання.

Значення розгляду злочинної поведінки за стадіями (або ланками) полягає у можливості запобігання небажаному розвитку подій на попередніх стадіях.

.Елементи механізму злочинної поведінки - це психічніпроцеси та стани, які розглядаються не в статиці, а в динаміці у взаємодії зфакторами зовнішнього середовища, які детермінують цю поведінку.

При розгляді механізму злочинної поведінки зовнішнє для особи середовище та її особистості властивості визначаються у взаємодії, беручи до уваги всі етапи кримінальної поведінки: 1) формування мотивації; 2) прийняття рішення про вчинення злочину; 3) виконання прийнятого рішення; 4) посткримінальна поведінка. Важливо при цьому підкреслити, що відповідна поведінка на кожному етапі - результат взаємодії середовища та особи, яка вчинила злочин. У момент вчинення злочинних діянь і до нього середовище визначає характеристики особи, останнє впливає у свою чергу на середовище.

Мотивація включає процес виникнення, формування мотиву злочинної поведінки та її мету. Мотив поведінки - це внутрішнє спонукання до дії, бажання, яке визначається потребами, інтересами, почуттями тощо. За мотивом формується мета як передбачуваний чи бажаний результат певного діяння. При прийнятті рішення відбувається прогнозування можливих наслідків реалізації бажання, що виникло, планування поведінки з врахуванням реальної обстановки, власних можливостей та інших обставин, а також вибір засобів. Після того, як в особи під впливом ситуації та потреб, інтересів і т.п. виникла установка на певну поведінку, наступає деяка "затримка". Як правило, людина не діє відразу у відповідності з цією установкою, а співвідносить її з існуючими в суспільстві моральними, правовими та іншими нормами, з суспільною та груповою думкою, думкою близьких осіб. Крім цього, вона враховує об'єктивні фактори, у тому числі стан зовнішнього соціального контролю (систему охорони об'єкта чи стан обліку на підприємстві і т.п.). Береться до уваги практика виявлення та розкриття злочинів, покарання винних, інші фактори. Проте у ряді випадків, механізм злочинної поведінки носить так званий згорнутий характер. Тоді акту "затримки" не відбувається: людина відразу діє у відповідності з виниклою установкою. Такий характер злочинної поведінки (без обдумування) нерідко відмічається в осіб, які не звикли приймати обдумані рішення та наслідки. Нерідко це спостерігається у неповнолітніх, людей з невисоким рівнем інтелектуального розвитку або тих, що мають імпульсивний характер, знаходяться у стані алкогольного сп'яніння. Згорнутий механізм зустрічається також у складних, незвичних для даної людини ситуаціях, які вимагають швидкого на них реагування.

За прийняттям рішення наступає стадія його виконання - власне вчинення злочину. Фактична реалізація рішення може відрізнятися від запланованої, наприклад, при зміні зовнішньої ситуації. Так, при активному опорі потерпілого грабіж може перерости у розбій.

І стан людини, і стан зовнішнього середовища на різних стадіях злочинної поведінки не залишаються незмінними. Правильна оцінка злочинного діяння передбачає з'ясування того, як фактично виглядав процес зародження злочинної поведінки на кожному із виділених вище трьох етапів, під впливом чого переважно сформувались мотивація та рішення: стійких характеристик особистості чи складної незвичної ситуації. На етапі пост кримінальної поведінки злочинець, аналізує те, що відбувалось, його наслідки, розпоряджається незаконно набутими благами, майном тощо, приховує сліди злочину тощо

 

---

Дата добавления: 2019-09-13; просмотров: 358; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!