Проблеми цивільно-правового захисту особистих немайнових прав неповнолітніх в школах-інтернатах
Сучасне законодавство України, державні програми декларують широкі гарантії захисту дитини. Втім, державі дуже бракує у цьому базування саме на ґрунті прав людини, прав дитини. Це підтверджують і рекомендації Комітету ООН з прав дитини щодо періодичної доповіді України: „...Комітет залишається занепокоєним тим, що державна молодіжна політика, що охоплює соціальну допомогу, охорону здоров’я....та захист дитини не базується на основі прав дитини та не охоплює всіх прав, що містить Конвенція”.
До 26 вересня 2008 року, Україною має бути подана до Комітету з прав дитини ООН друга періодична доповідь. Робота в рамках проблем, на які акцентують увагу проведені дослідження, дозволить покращити ситуацію та зробити внесок до альтернативного звіту від неурядових організацій.
Вихованці шкіл-інтернатів перебувають під особливою опікою держави. Проблемою є те, що вихованцям шкіл-інтернатів немає до кого звернутись за захистом своїх прав. В ситуації, коли немає батьків, або ж коли батьки не в змозі допомогти, дитині залишається лише тільки сподіватись на допомогу з боку персоналу школи-інтернату. У свою чергу, вихователі, вчителі, медичний персонал, адміністрація цих закладів часто самі стають порушниками прав людини по відношенню до вихованців. Нерідко проблема дитини стає предметом конфлікту на рівні процедури виконання законодавства декількох державних відомств. В більшості випадків це призводить до затягування проблеми або ж до ускладнення стану справ. Часто дії персоналу шкіл-інтернатів в інтересах дитини не призводять до бажаного результату або ж провокують порушення чинного законодавства.
|
|
|
Ця ситуація залишається актуальною, незважаючи на те, що сьогодні в Україні відбуваються суттєві позитивні зміни. Відбувається реформування системи опіки. Інтренатні заклади мають бути замінені альтернативними формами опіки, які максимально наближені до сімейних: будинки сімейного типу, прийомні сім’ї. На рівні чотирьох Міністерств України був прийнятий „Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 січня 2004 року за № 99 / 8698). Втім, цей документ практично не використовується. Про існування такого порядку не знають вихованці шкіл-інтернатів, а самі працівники цих закладів не виконують функцій з представлення інтересів дитини регламентованих вищеназваним документом.
Людська гідність є джерелом усіх прав людини і основних свобод. Наші почуття, як лакмусовий папірець – одразу реагують на ті випадки, коли з нами грубо поводяться, принижують, кривдять, використовуючи своє службове положення, високий ранг, нашу залежність в певній ситуації від дій чиновника, державного посадовця, того, хто є сильнішим за нас.
|
|
|
Однак, не завжди погане поводження чи покарання кваліфікується як заборонена дія. Певне поводження може застосовуватися з точки зору моралі – як, скажімо, давання ляпанців дитині, що провинилася, - або ж з огляду на загальні принципи кримінального права
Одна з проблем, яка існує в країні - це відсутність будь-яких загальних критеріїв оцінювання певного поводження чи покарання, а також те, що погляди в суспільстві з часом змінюються.
Громадська організація „М’Арт” (Молодіжна Альтернатива) провела моніторинг поводження з вихованцями шкіл-інтернатів. Представники групи проведення моніторингу відвідали 11 закладів у п’ятьох регіонах України: 2 школи-інтернати у Харківській області, 2 школи-інтернати у Львівській області, 3 школи-інтернати у Рівненській області, 1 дитячий будинок в Автономній республіці Крим, 3 школи-інтернати у Чернігівській області. У відвідуванні двох закладів в Автономній республіці Крим та м. Севастополь було відмовлено.
Представники організації поставили загальне запитання до вихованців, що може стосуватись будь-яких ситуацій у які потрапляє дитина в школі-інтернаті: «Чи були випадки, коли після спілкування з дорослими у школі-інтернаті Ти почував (ла) себе приниженим (ою) чи скривдженим (ою)?».
|
|
|
За результатами відповідей на це запитання можемо спостерігати, що 29% опитаних дітей так чи інакше, за їхніми словами, потрапляли в ситуацію, коли відчували себе приниженими або скривдженими з боку дорослих у школі-інтернаті. Серед них відповіли, що «так буває, але рідко» - 25%, відмічають, що «так, таке трапляється часто – 4%. Лише половина респондентів (49%) дали відповідь, що такого ніколи не було, 20% не пам’ятають про таке і 2% відмовились відповідати на це запитання.
Слід сказати, що за досвідом подібних досліджень, таке запитання - на рівні почуттів - дає досить об’єктивну оцінку реальному стану, втім, дитина може почувати себе «приниженою» чи «скривдженою», отримавши, наприклад, негарну оцінку. Тому результат відповідей на це запитання треба розглядати в контексті відповідей на інші запитання про які йдеться далі. У більшості із таких запитань представники організації просили респондентів наводити приклади подібних ситуацій.
|
|
|
Намагаючись визначити, хто саме збоку дорослих, на думку вихованців шкіл-інтернатів, може їх скривдити чи принизити, представники організації намагались не концентрувати увагу саме на школах-інтернатах, даючи можливість назвати якомога більше можливих варіантів відповідей.
Отже, на запитання «Як Ти думаєш, хто із дорослих може Тебе найчастіше скривдити, принизити?», найбільший негативний рейтинг мають представники правоохоронних органів (міліціонери) – 14% опитаних вихованців, слід за ними йдуть батьки (10%), вчителі та вихователі займають наступну позицію (7%) у цьому рейтингу, родичів (окрім батьків) називають 5% опитаних вихованців, 1% називають медичних працівників (лікарі чи медсестри). Не відповіли на це запитання 3% респондентів.
Вказуючи свій варіант, таких відповідей було 60%, більшість опитаних вихованців відповідає, що їх ніхто не скривджував і не принижував. Серед тих, хто називає інших дорослих в більшості вказують на «старших учнів», також називають «незнайомих людей», «сусідів». Є й відповіді, у яких респонденти скаржаться на своїх «однокласників», «друзів» [25].
Для того, щоб виявити, наскільки відповіді на попередні два запитання дійсно пов’язані з поганим поводженням, представники організації попросили дітей навести приклади таких ситуацій. Отриманий від цього результат показує можливі приклади поганого поводження щодо дітей, які брали участь в опитуванні: «…до мене ставляться, як до якоїсь людини, яка не має своєї думки…»; «…постійно кричать, обзивають за будь-який неправильний вчинок…»; «…починають обзивати мене перед усім класом…»; «…приниження словами, побиття…» (2 подібних відповіді); «…безпідставні звинувачення, побиття…» (4 подібні відповіді); «…обзивають негарними словами..» (6 подібних відповідей); «…сказали про мене неправду…» (6 подібних відповідей); «…обзивались…» (6 подібних відповідей); «…б’ють…» (5 подібних відповідей); «…зробив якесь порушення, все владнали, та потім хтось інший робить злочин і на тебе все звалюють…»; «…якщо щось не встигну сказати я з уроку, то кричать на мене…»; «… підійшли одного разу до нас з однокласниками, коли ми гуляли два міліціонери. Почали питати, що ми тут робимо, звідки ми. Я їм усе розповів, а один із них відвів мене вбік і почав бити. Я впав, а вони сміялися…».
Важливо зауважити, що приклади респондентів, які дійсно можна сприймати, як сигнал про порушення прав людини, як правило надходили від вихованців одного і того самого інтернатного закладу. Таких закладів декілька із тих, що відвідували представники групи моніторингу. На думку представників організації, це свідчить про те, що багато залежить від керівництва, педагогічних працівників кожної школи-інтернату.
Представники організації отримали й розповіді, судження, що допомагають змалювати картину життя дитини, яка у даний час перебуває в інтернаті (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…у кожної людині є конфлікти з іншою, і я думаю, що це не оголошується…»; «…буває, що не те скажу про себе чи інших...»; «…били батьки…»; «…не хочу писати…» (3 подібні відповіді); «…батьки мають право на це, якщо я їх не слухаю…» (2 подібні відповіді); «…мене ніхто не ображав, а якщо трішки, то в цьому винна сама…»; «…сваряться зі мною усі вдома…»; «…наприклад, я щось вкрала або напилась і потрапила до міліції…»; «…випадково вдарила дверима по руці виховательки, вона накричала нецензурними словами…».
Про те, хто саме кривдив чи принижував у школі-інтернаті, якщо такі випадки мали місце, представники організації поставили наступне запитання: «Якщо тебе кривдили чи принижували в школі-інтернаті, то хто найчастіше робив це?».
Більшість дітей, які брали участь в опитувані обирають варіант відповіді «інші вихованці» (37%), 6% відповіли, що відчували скривдження чи приниження збоку вихователів, 1% - від медичних працівників (лікар, медсестра).
Учасники опитувань мали можливість вказати свій варіант відповіді. Такою можливістю скористались 51% респондентів (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…О.І. О.О. – заступн. Директора…»; «…вчителі…»; «…била вихователька за те, що курив…»; «…старші…»; «…тільки по заслузі..»; «…однокласники…» (4 подібні відповіді); «не пам’ятаю». Більшість вихованців, які брали участь в опитуванні відповіли, що їх ніхто не кривдив і не принижував. Цікавою є перша наведена відповідь по цій категорії: «…О.І. О.О. – заступн. Директора…». Дитина вказує на конкретного педагогічного працівника або працівницю, але вказує лише ініціали, побоюючись назвати ім’я повністю. В одному із інтернатів представники організації отримали анкети де, відповіді на це запитання затерті маркером, але придивившись можна побачити ім’я та по батькові однієї із виховательок. Після розмови з інтерв’юерами вони дізнались, що в цьому інтернаті діти змушені були залишити анкети вихователям, які «взяли під контроль» проведення опитувань. Відчутно, що вихователями проводилась відповідна робота з дітьми [25].
У педагогіці існують різні концепції виховання, навчання жити по правилах. Певною мірою школа закладає грунт поваги до закону, таким чином створюючи умови для соціалізації дитини. Питання застосування покарань у вихованні дитини є одним із найбільш спірних питань у педагогіці. Відмінність вказаного підходу у тому, що «…права дитини не витікають із будь-яких виховних концепцій або теорій. Поняття «права дитини» не слід ототожнювати з антипедагогікою, «партнерським» або «безстресовим» вихованням». Тому представники організації не ставили перед собою завдання писати настанови щодо можливості застосування того чи іншого покарання. Втім, вони мають позицію неприпустимості застосування до дітей тілесних (фізичних) покарань. Одним із важливих аргументів на користь такої позиції є існування в міжнародному праві принципу незастосування до неповнолітніх, так званих, «статусних» покарань. Просто кажучи, це означає, що неповнолітні не можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання.
За матеріалами видання «Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст: «Розглядаючи справу, Суд часто враховує вік потерпілого, особливо коли він зовсім юний. Так, у справі «Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства» (Costello-Roberts v. The United Kingdom, 1993) заявником був семирічний хлопчик, що вчився у приватній школі, в якій за непослух практикувалося тілесне покарання. Суд із занепокоєнням відзначив той факт, що заявникові було тільки сім років, коли директор школи тричі надавав йому «ляпанців» кросівкою на гумовій підошві по сідниці, прикритій лише шортами. Суд також із занепокоєнням зауважив, що покарання накладалося автоматично і що заявник три дні перебував у його очікуванні. Незважаючи на ці обставини, Суд визнав, що жорстокість поводження в цій справі не досягла відповідного мінімального рівня».
«В дитячому будинку б’ють вихованців», - так починається повідомлення, що було розміщено на інформаційному Інтернет порталі Української Гельсінської Спілки з Прав Людини 6 грудня 2005 року у розділі «Катування та нелюдське поводження», і яке наводиться далі: «Вихователі славутського дитячого будинку "Затишок" закривали дітей у льох, били їх, а також сідали вихованцям на голову, якщо вони не хотіли спати в денний час. У побиттях брав участь черговий міліціонер. Про це повідомили члени об'єднання «Борці за справедливість».
(…) Директор дитбудинку Лариса Рачунь карала грошовими штрафами педагогів, які розголошували випадки катування малолітніх. Зараз її звільнили з роботи, а вихователям оголосили догани. Славутська міжрайонна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом перевищення педагогами службових повноважень».
Україна – одна з небагатьох держав, законодавство яких має норму, яка прямо забороняє тілесні (фізичні) покарання.
Подібні норми існують ще у п’ятьох європейських країнах. Вперше така норма була прийнята у Швеції (1979 р.), потім у Фінляндії (1984 р.), Данії (1986 р.), Норвегії (1987 р.), Австрії (1989 р.). Відповідне положення шведського Сімейного кодексу проголошує: «Діти мають право на піклування, безпеку і відповідне виховання. У відносинах з дітьми необхідно проявляти повагу до особистості й індивідуальності. Дітей не можна піддавати фізичним покаранням або іншим видам жорстокого поводження». Важко сказати, як така норма діє на практиці. Однак, слід відмітити, що у Швеції більшість проблем вирішується на рівні соціального і психологічного втручання. Суд вирішує лише спірні справи, і такі, що є виключенням.
Шведи вважають, що такий правовий припис допоміг у навчанні суспільства. У 1965 році 53% дорослих, з якими проводили дослідження, вважали, що фізичні покарання необхідні і покликані допомогти правильно виховати дитину. У 1994 році 89% опитаних були проти всіляких фізичних покарань. Потрібно, однак, відмітити, що у Швеції проводилась широка просвітницька кампанія, і не тільки у засобах масової інформації, що у значно більшій мірі, ніж правова норма мало можливість вплинути на зміну соціальних установок і свідомість, що побиття дітей є поведінкою, що не має суспільного схвалення.
В Україні такої широкої просвітницької кампанії не проводилось і ця норма залишається важко виконуваною, адже «…переслідування батьків, які застосовують фізичні покарання, за умови, зрозуміло, що вони не є катуваннями …. було б важко здійснюваним, а можливі санкції повинні були б стосуватися також дітей … і можливість такого втручання у сімейне життя могла б в результаті спричинити більше шкоди, ніж декілька ляпанців…» [34, с.23]. Інша річ, коли мова йде про жорстоке поводження і катування, що є злочином у світлі кримінального права.
Якщо зробити проекцію усього сказаного на школи-інтернати, то при наявності у дитини батьків або інших законних опікунів (окрім адміністрації школи-інтернату), вони (батьки або законі представники дитини) можуть оскаржити будь-яке тілесне покарання, у тому числі оцінюючи його, як жорстоке поводження з дитиною. У свою чергу, більшість вихованців шкіл-інтернатів не мають інших опікунів (законних представників) окрім адміністрації школи-інтернату. Педагогічні працівники, які працюють з дітьми у таких закладах, фактично у багатьох ситуаціях виконують роль батьків. З одного боку, так і має бути у такому закладі, якщо дитина в силу певних причин позбавлена можливості виховуватись у сім’ї, але, з іншого боку, такі обставини суттєво звужують можливості захисту дитини.
Одне і те саме питання представники „М’Арту” поставили до вихованців шкіл-інтернатів і до випускників: «У разі порушення порядку чи режиму, як тебе може бути покарано?». Відповіді на подібне запитання («За що і як можуть бути покарані вихованці? Наведіть приклади») представники „М’Арту” отримали й від педагогічних представників шкіл-інтернатів. Таким чином, проведені дослідження дають можливість порівняти відповіді вихованців, випускників і педагогічних працівників.
Більшість відповідей педагогічних працівників говорять про те, що фізичні покарання у школі-інтернаті не застосовуються. Переважно повідомляється про проведення бесід педагогів з учнями, роз’яснень, переконань, попереджень.
Про проведення бесід, лекцій, роз’яснень, розмов з вихователями, усні зауваження згадують й багато вихованців і випускників шкіл-інтернатів. Є й така відповідь, хоча це й рідкість: «нагадують про статут школи де все написано».
Лише в одному випадку ми зустрілись з такою відповіддю педагога: «…фізичні покарання є, але є й заохочення - відпустити до дому». Слід зазначити, що якщо, як приклад заохочення «поїздка до дому» може існувати, то покарання обмеженням можливості відвідати дім, батьків або родичів є неприпустимим.
Позицію одного із вихователів щодо питання застосування покарань у школах-інтернатах демонструє його (або її) відверта відповідь: «якби можна було карати, то карали б».
На відміну від відповідей педагогічних працівників, вихованці повідомляють про факти застосування тілесних (фізичних) покарань частіше: «Стояла на колінах» (2 подібні відповіді); «фізично» (2 подібні відповіді); «розкажуть, щоб більше так не робив, за вухо потягають»; «поб’ють» (2 подібні відповіді). Про подібні факти повідомляють й випускники шкіл-інтернатів, які брали участь в опитувані: «Били» (2 подібні відповіді); «роздягали до трусів, забирали одяг і не віддавали, щоб не міг вийти»; «Ременем по …».
Є такі відповіді педагогічних працівників, з яких важко зробити висновок, наприклад: «покарання тільки в моральному плані (моральні методи покарання)», «словесні методи», - адже жорстоке поводження може мати й психологічні форми.
Досить велику кількість подібних відповідей ми почули й від вихованців і випускників шкіл-інтернатів: «такими словами, щоб таке більше не траплялося»; «словами»; «розмова з директором»; «сварять (посварять)»; «виховують морально»; «морально (моральне виховання)»; «попросять повторити правила техніки безпеки».
Говорячи, можливо, з певною підозрою щодо наведених прикладів відповідей представники „М’Арту” роблять це лише виходячи із тої позиції, що дитина, особливо, яка з перших днів виховувалась в атмосфері поганого поводження іноді може сприймати, як нормальне явище ті ситуації, які для інших дітей спричинили б психічні страждання. До того ж, деякі педагогічні працівники, маючи усталену «традицію» впливу на дітей через постійне підвищення голосу під час таких «розмов», приниженням можуть називати такі міри «моральним» вихованням. Не можна дати чітку оцінку й, наприклад, таким відповідям: «за домашніми принципами». Саме тому не можна зробити висновків із наведених прикладів на відміну від тих про які йде мова далі.
Як реакцію педагогічних працівників школи-інтернату на порушення порядку чи режиму, вихованці і випускники наводять, зокрема наступні приклади: «сильно кричать (можуть накричати)»); «поганими словами»; «приниженням».
Створення почуття остраху (не плутати з почуттям відповідальності) є також досить поширеною формою виховання, про що свідчить наведений приклад відповіді педагога: «крик, оцінок не бояться…».
Наступна категорія відповідей педагогічних працівників, претендує на залучення дітей до процесу прийняття рішень, регламентацію таких процедур у статуті школи-інтернату («розглядається стан справ на класних учнівських зборах»; «винесення питання на лінійку, на засіданні учкому, коли розглядаються питання в центрі дисципліни і порядку»; «розглядається на лінійці, виноситься рішення, узгоджується з дитиною і впроваджується»; «школярі самі вирішують»; «Записуємо в особові справи зауваження, догани, повідомляємо опікунів, розглядаємо поведінку на загальношкільних зборах»), але названі методи також мають вагомий рівень небезпеки, оскільки саме поширення інформації про проступок, його загальне обговорення у деяких випадках може також вчинити шкоду дитині і погіршити ситуацію.
Відповідь: «обговорення на профілактичній раді» є досить традиційною і для будь-якої загальноосвітньої школи. «Ради профілактики» - досить поширений спосіб «впливу» на дитину, яка порушує правила. Але, знаючи на практиці, як проходить така «рада профілактики», експертна група моніторингу вважає цю процедуру такою, що є порушенням прав людини. Процедура фактично полягає у тому, що кілька дорослих (вчителі, директор, заступник директора з виховної роботи, міліціонер, можуть бути представники інших служб) «відчитують» дитину за її проступок. Аналогічним методом є й такий (відповідь педагога): «при всьому пед. колективі розповідають…», - при цьому зазначено: «…рукоприкладства немає». Подібний психологічний тиск на дитину у більшості випадків дає більше негативних результатів ніж користі [24].
Правоохоронці відзначають, що в окремих інтернатах, де навчаються діти-інваліди, не забезпечуються навіть елементарні санітарні норми: відсутнє холодильне обладнання, діти змушені користуватись старим столовим посудом, котрий давно потребує заміни, немає умов для додержання особистої гігієни дітей. У Меджибізькому будинку-інтернаті для дітей-інвалідів не відкрили рахунок для учениці, через що дівчинка не отримувала пенсію. В іншій школі-інтернаті не подбали про те, щоб стягнути в примусовому порядку аліменти на шістьох дітей з батьків, позбавлених батьківських прав [23].
У доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005» (розділ «Права дитини») уже наголошувалось на існуванні тенденції відправлення вихованців шкіл-інтернатів до психіатричної лікарні. У 2006 році можна було спостерігати появу додаткових фактів щодо існування проблеми й уже певні кроки реагування державних органів [37].
Так, наприклад, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальні справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар» [28].
На жаль, на сьогоднішній день слід констатувати, що немайнові права неповнолітніх в школах-інтернатах не мають достатнього правового захисту.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 131; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!