Генеалогічна класифікація мов.
Генеалогічна класифікація мов (від грец. — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей, що закономірно повторюються у спорід. мовах. Спорідн. мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучас. слов’янські мови походять від колишньої спільнослов'ян., або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін держ. кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід. мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Напр., українська мова належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окр. вчені об'єднують разом з ін. родинами в ностратичну (бореальну) надродину.
На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окр. родини й інколи схематично зображається у вигляді генеал. дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.
Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків
І. Фонетика (від гр.phone –голос, голосовий звук, phonetikos – звуковий) – наука, яка вивчає звуки мови. Предметом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання, фонетичні процеси, природа й структура складу, а також наголос та інтонація.
|
|
|
Звуки мови можна розглядати як фізичні, фізіологічні, лінґвістичні явища.
ІІ. Є три аспекти вивчення звуків. Фізичний (акустичний), артикуляційний (фізіологічний), лінгвістичний (функціональний).
Фізичний аспект. Усі звуки, в тому числі й мовленнєві,- це хвилі, які виникають внаслідок коливання фізичного тіла. Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу, тембр. Сила звука залежить від амплітуди коливань і вимірюється в децибелах. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу і вимірюється в герцах. Довгота залежить від тривалості звучання і вимірюється в мілісекундах. Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного.
Фізіологічний аспект. Цей аспект пов’язаний з безпосереднім творенням звуків. Умовно можна виділити три “поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній. Нижній: легені, бронхи, трахея, діафрагма. Середній: гортань. Верхній: ротова, носова і глоткова порожнини.
|
|
|
Три фази артикуляції: екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація (вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне положення).
За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня щелепа. Артикуляційна база – це пристосування органів мовлення до вимови звуків рідної мови. Накладання артикуляційної бази однієї мови на іншу приводить до створення акценту.
Лінгвістичний аспект – це функція звуків в мові (фонетичні процеси).
Голосні та приголосні звуки.
Звук - найменша неподiльна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фiзичну природу i виконує в мовi певну функцiю.
Голосні звуки.
Голосни́й звук, голосівка — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію (творення):/а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.
Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика.
Ряд голосних звуків визначається місцем напруження й підйому язика: передній: і\и\е; задній: а\о\у.
|
|
|
Піднесення визначається висотою підйому язика. Піднесення інколи називається підняттям: високе (і\у), середнє (и\о), низьке (е\а).
Приголосні звуки.
Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.
В українській мові є 32 приголосні фонеми.
Приголосні звуки класифікують:
- за участю голосу й шуму
- за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у вимовлянні звуків
- за способом творення, або як саме утворюється звук
- за акустичним вираженням
- за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого піднебіння
Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])
Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:
- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])
|
|
|
- глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])
Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].
Поділяються на:
1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в
- Губно-задньопіднебінні
- Губно-ясенні
2. Губно-зубні приголосні: ф
Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:
- задньоязикові: [ґ], [к], [х]
- середньоязикові: [й]
- передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р']
- За пасивним органом передньоязикові поділяються на:
- альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']
- зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']
Глотковий (фарингальний) звук [г].
Зімкнені (проривні):
Зімкнені чисті:
Ø Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]
Ø Носові: [м], [н'], [н]
Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']
Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']
Дрижачі: [р], [р']
Свистячі: ц, с, з, дз
Шиплячі: ш, ч, ж, дж
Палаталізація (від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище пом'якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.
Палаталізовані приголосні звуки: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].
Бокові: Л - зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається із розімкнення губів та змички кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно саме тому цей приголосний інколи називають ще боковим сонантом.
Транскрипція (від лат. transcriptio – переписування) – спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови. Основні принципи транскрипції – обов’язкова однозначна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними.
Вимоги до фонетичної транскрипції: [], словесний наголос – скісна риска над наголошеним голосним. Якщо а о у стоять перед або після м’яких приголосних, то вони зазнають акомодації. Це позначають крапкою біля голосного з боку м’якого приголосного.
В –[у] та J - [І] - на початку слова перед приголосним: вчи [у ч и] ; йти [і т и]
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 259; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!