Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. 20 страница
VII Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками 1985 р. схвалив Основні принципи незалежності судових органів, де проголошується, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни; судові органи вирішують передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь-якого боку і з будь-яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і додержання прав сторін.
Незалежність судів та підкоріння їх лише закону забезпечується організаційними та процесуальними гарантіями. Організаційні гарантії незалежності передбачаються ст. 126 Конституції
634
України (див. коментар до ст. 126) та Законом України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України». Так, відповідно до ст. 11 Закону «Про статус суддів» незалежність суддів забезпечується:
—встановленим законом порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;
—особливим порядком присвоєння військових звань суддямвійськових судів;
—передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;
—таємницею прийняття судового рішення і забороною їїрозголошення;
|
|
|
—забороною під загрозою відповідальності втручання у
здійснення правосуддя;
—відповідальністю за неповагу до суду чи судді;
—правом судді на відставку;
—недоторканністю суддів;
—створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальнимзабезпеченням суддів відповідно до їх статусу;
—особливим порядком фінансування судів;
– системою органів судового самоврядування.
При здійсненні судочинства незалежність суддів та підкорення їх лише закону знаходить свій прояв у процесуальному режимі внутрішньосудових відносин складу суду, що розглядає справу, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя
Основний зміст цієї засади судочинства закріплюється і конкретизується у процесуальному законодавстві (ст. 8 ЦПК України, ст. 18 КПК України). Так, відповідно до ст. 8 ЦПК при здійсненні правосуддя в цивільних справах судці незалежні і підкоряються тільки закону. Судді вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.
|
|
|
Незалежність суддів і підкорення їх лише закону реалізується у передбаченому законом порядку розгляду справи, прийняття рішень та інших судових актів (ст. 17 ЦПК). При здійсненні правосуддя та прийнятті рішення в судовій справі суддя повинен виходити з власного її розуміння та переконання, що ґрунтуються
635
Конституція України
Розділ VIII. Стаття 129
на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним від правової позиції прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших учасників судочинства.
Однією з гарантій незалежності суддів є також право судді, який незгодний з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки.
Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій судового нагляду вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.
|
|
|
Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя. У статті 12 Закону України «Про статус суддів» зазначається, що будь-яке не передбачене законом втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має засадничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних видах судочинства. Вона конкретизується у процесуальному законодавстві.
Так, відповідно до ст. 17 КПК України кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених частинами 2 і З цієї статті. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розгля-636
|
|
|
даються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному і касаційному порядку здійснюється відповідно апеляційними і касаційними судами у складі трьох суддів. Розгляд справ у виключному порядку здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів.
ЦПК передбачає, що цивільні справи розглядаються колегіально або одноособово професійними суддями. Згідно зі ст. 16 ЦПК розгляд цивільних справ у судах першої інстанції здійснюється в складі трьох суддів або суддею одноособово. Розгляд справ у апеляційній інстанції здійснюється судом у складі трьох суддів, головуючий з яких визначається в установленому законом порядку. Розгляд справ у касаційній інстанцій здійснюється не менше як трьома суддями судової палати Верховного Суду України чи колегією суддів судової палати Верховного Суду України у випадках, визначених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 46 ГПК України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. ГПК передбачає також склад суду при перегляді рішень господарських судів в апеляційному і касаційному порядку.
Конституція України передбачила суд присяжних. Закон України «Про судоустрій України» закріпив положення про те, що суди присяжних утворюються і діють у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного суду України, та встановив вимоги, яким повинні відповідати присяжні.
Суд присяжних є процесуальним інструментом змагальної форми кримінального судочинства, гарантією дотримання процесуальних форм судочинства, забезпечення незалежності та неупередженості професійних суддів при здійсненні правосуддя. Суд присяжних притаманний сучасним системам судочинства, є інститутом участі народу у здійсненні правосудця і сприяє формуванню позитивного стереотипу про судову владу, суд, судочинство у громадській свідомості, певною мірою наближує суд до суспільства, забезпечує соціальний контроль за судовою діяльністю, сумісний з принципом незалежності суддів і підкорення їх лише закону.
Т7
Конституція України
Розділ VIII. Стаття 129
Процедури формування суду присяжних передбачають вимоги до присяжних, формування їх списку, виключення зі списків присяжних громадян, які за законом за наявних підстав не допускаються до здійснення правосуддя, відсторонення осіб як присяжних по конкретній справі, вручення підсудному списку кандидатів у присяжні судді для обговорення тощо.
У частині 3 ст. 129 визначаються основні засади судочинства. За своєю юридичною сутністю основні засади судочинства – це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських судах.
У режимі судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов'язується з суттєвими порушеннями судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист (ст. 55 Конституції) та унеможливлюють належну його реалізацію.
Відповідно до п. 1 ч. З коментованої статті основною засадою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до за-гальноправових принципів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По-перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов'язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процедури, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності.
При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, процесуальних кодексів, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства. Суди у передбачених законом або міжнародним договором випадках застосовують норми права інших держав.
638
Важливим аспектом законності судочинства є верховенство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Конституція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно-правовому акту з точки зору його відповідності Конституції. Судові рішення повинні ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке їй не протирічить.
У випадках невизначеності в питаннях відповідності Конституції України закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 158 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України).
Рішення про звернення до Верховного Суду України стосовно постановки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.
Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при розгляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливо у випадках:
1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідністьдодаткової регламентації її положення законом;
2) якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції абоприйнятий після цього, їй протирічить;
3) якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду,законом не врегульовані, нормативно-правовий акт, прийнятийВерховною Радою або Радою міністрів Автономної РеспублікиКрим, протирічить Конституції України;
4) якщо укази Президента України нормативно-правовогохарактеру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних судових справ, протирічать Конституції України.
Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть визнати неконституційними закони та інші правові акти, передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України.
639
Конституція України
Розділ VIII. Стаття 129
Разом з тим на підставі ст. 144 Конституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідповідність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самоврядування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції України – акти органів державної виконавчої влади – міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо.
Конституція України відносить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом до основних засад судочинства. Раніше у Конституції та законодавстві про судоустрій та судочинство закріплювався принцип рівності громадян перед законом і судом.
Як видно, чинний принцип є ширшим і поширюється не тільки на громадян – сторін судового процесу, але й на інших його учасників і має дві сторони, два аспекти – рівність перед законом і рівність перед судом.
Рівність учасників судового процесу перед законом є похідною від інших норм Конституції України, які визначають рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов'язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом передбачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.
Що стосується іншої сторони коментованої засади судочинства – рівності усіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною і від засади доступності судового захисту та наявності права на судовий захист, оскільки громадяни мають право звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Конституції), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції).
Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визначається фундаментальним конституційним положенням про інституалізацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та доступного для усіх суду, що завжди визнавалося як необхідна умова верховенства права та гарантованості основних прав і свобод людини і громадянина.
640
Таким чином, рівність учасників судового процесу перед законом і судом є конкретизацією загального принципу рівності громадян перед законом і судом стосовно сфери здійснення судової влади і судочинства.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства потребує конкретизації у процесуальному законодавстві. При цьому зміст цього принципу визначається таким:
—учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав таобов'язків, які відображають їх процесуальне положення (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, обвинувачений, державний обвинувач, свідки, експерти тощо);
—процесуальне положення учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;
—у судочинстві недопустимо «процесуальне сумісництво»,тому що статус учасника судочинства повинен бути єдиним;
— у межах процесуального статусу того чи іншого учасникасудочинства його дії по реалізації процесуальних прав спрямованіна досягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосуєтьсяобсягу процесуальних обов'язків, то вони у межах того ж самогопроцесуального статусу є рівними;
— дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є недопустимими.
Забезпечення доведеності вини – це принципова норма, яка є системоутворюючою нормою, що визначає, поряд з іншими принципами, побудову, структуру та сутність сучасного кримінального судочинства, націлена на забезпечення реалізації прав учасників процесу, обумовлює зміст підсумкових рішень суду. Вона є відбиттям у кримінально-процесуальному праві невід'ємного права особи вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданою кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це принципове, визначальне право закріплене у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (див. коментар до ст. 62 Конституції).
Реалізація цього принципу має об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект полягає в тому, що закон повинен містити такий перелік прав і так врегульовувати певні процедури, щоб суб'єкти доведення вини мали повну можливість реалі-
641
41 3472
Конституція України
Розділ VIII. Стаття 129
зовувати свої повноваження, а обвинувальний вирок постанов-лювався лише при доведеності винуватості підозрюваного у вчиненні злочину.
Суб'єктивний аспект полягає в тому, що суддя, який є головуючим у судовому засіданні, своїми діями при розгляді конкретної справи має сприяти реалізації усіх повноважень суб'єктів доказування.
Обов'язок доводити перед судом винуватість підсудного майже по усіх справах покладається на прокурора, який здійснює державне обвинувачення. Лише у справах про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження) і ч. 1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень), а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам й інтересам окремих громадян (справи приватного обвинувачення), що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.
В останні роки підстави для забезпечення доведеності вини потерпілим розширилися. Новелами кримінально-процесуального закону потерпілому надано право брати участь у судових дебатах в усіх кримінальних справах, а не тільки приватного обвинувачення. Також якщо раніше потерпілий мав можливість доводити вину лише по справах приватного обвинувачення, то за новою підставою така можливість в нього з'явилася і в усіх інших справах, але вона залежить від процесуальної позиції прокурора у конкретній справі: у разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У таких випадках він сам підтримує обвинувачення, доводячи вину підсудного. Але, надавши потерпілому таке право, закон не врегулював відповідну процедуру, яка б унеможливлювала переважання суб'єктивного (суддівського) фактору. Так, природне намагання судді, який розуміє, що потерпілий не є юрис-том-професіоналом і не в змозі використати усі інструменти процесуального доказування, допомогти йому може потягнути за собою компенсування власними діями відсутність державного обвинувача або, навпаки, – формально довести судовий розгляд до кінця і постановити наперед вирішений прокурором виправдувальний вирок.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 117; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!