Питання 4. О СНОВНІ ЖАНРИ, РОДИ І ВИДИ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА
Істино красномовним є той, хто звичайні предмети виражає просто, велике – звеличено, а середні – помірно.
Цицерон
Серед родів й видів ораторського мистецтва сучасності розрізняють:
- ораторський монолог;
- ораторський діалог.
Ораторський монолог
Хто ясно мислить, той
ясно й викладає...
А. Шопенгауер
Основними формами (родами) ораторського монологу є красномовство:
o соціально – політичне;
o парламентське;
o академічне;
o соціально-побутове;
o судове;
o лекційно-пропагандистське;
o дипломатичне;
o військове;
o торговельне (рекламне);
o церковно-богословське.
Розглянемо кожну форму ораторського монологу окремо.
Соціально-політичне красномовство – найдавніша форма красномовства, яка уславила імена Цицерона, Демосфена й інших видатних ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість на зборах, мітингах, сесіях, у клубі, на радіо і телебаченні (рис. 4.1).
Відомо, що духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально–економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, власних поглядів. Як приклад соціально-політичного красномовства можна навести твори Цицерона “Три трактати про ораторське мистецтво” та Демосфена “Про вінок”.
|
|
|
Парламентське красномовствоявляє собою різновид соціально-політичного роду ораторського мистецтва, яке використовує такі “секрети” публічного переконання аудиторії як:
· оригінальність думок;
· ґрунтовні спостереження;
· яскраві описи;
· гумористичні сценки;
· щирі почуття.
При цьому, основною метою мітингової промови як підвида парламентського красномовства є формування зрозумілої, хвилюючої громадської проблеми та спонукання слухачів до певних дій. Цей вид красномовства відзначається посиленою експресивністю, виразністю, апелюючою до колективних емоцій, прагнень. Як приклад наведемо твір Цицерона “Три трактати про ораторське мистецтво”1.
Академічне красномовство відноситься до найдавнішого виду ораторського монологу у риторичній традиції слов’ян. Це просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира, Феофана Прокоповича, Іоаникія Галятовського, Григорія Сковороди, Михайла Ломоносова та Петра Могили.
Академічне красномовство поділяється на три основні види:
1. власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);
2. вузівське красномовство (лекція);
3. шкільне красномовство (лекція, розповідь, опис, бесіда).
|
|
|
Саме тому академічне красномовство є фундаментом лекційної пропаганди, основою якого є методичне забезпечення (цілі, зміст, форми та методи лекції).
Педагогічна та риторична спадщина А.С.Макаренка, В.Сухомлинського, І. Огієнка, Гр. Ващенка, Г. Сагач та ін. значно вплинула на формування академічного красномовства вчителів, вихователів, лекторів.
Соціально-побутове красномовство (рис. 4.3) охоплює соціально значущі побутові ситуації – ювілейна, похвальна промова, надмогильна усна доповідь, тост, анекдот. Виступаючи частиною національної духовної культури народу, його логосфери, воно має яскраво виражені національні традиції (Остап Вишня, Максим Рильський) і живить розвиток усіх інших видів красномовства.
Особливою повагою у всьому світі користуються майстри застільних промов (тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серце вихованців усними побутовими оповідями – імпровізаціями, мудрими казками великий педагог В.Сухомлинський.
Судове красномовство(рис. 4.4)активно розвивається в Росії з середини ХІХ ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника стало інструментом у відстоюванні закону. Як приклада пропонуємо розглянути промови А.Коні, О.Урусова, П. Пороховщикова, П.Александрова, Н.Карабчевського.
|
|
|
Найвищою шановливістю російського судового красномовства вважається простота, ясність викладу, логічність.
Судове красномовство можна поділити на такі види:
· прокурорська (обвинувачювальна) промова;
· адвокатська (захисна) промова;
· промова на самозахист;
· промова громадського обвинувача;
· промова громадського захисника;
· судова промова.
Видатний судовий діяч А.Коні писав: “Слово – один із найвеличніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно” 1.
Декілька слів про історію судового красномовства.
У 1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закріпила виборність суддів кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.
З’являється ціле сузір’я талантів, серед яких є і зірки з України: Сергій Андрієвський, Микола Карабчевский, Микола Холів, Анатолій Коні.
|
|
|
Зазначимо основні особливості їхнього судового красномовства:
по-перше, це широта гуманістичного підходу до фактів, що розглядалися в суді. На риторів дивилися як на виразників громадської свідомості й моралі;
по-друге, вони були громадськими діячами в буквальному і в широкому розумінні цього слова;
по-третє, майстерне володіння усною і письмовою мовою (А.Коні, С.Андрієвський, М.Карабчевський публікували свої романи, збірки віршів).
Характерною рисою діяльності цих особистостей є високий професійний рівень, прекрасна загальна та юридична підготовка, знання кількох іноземних мов. Вони дивилися на суд, як на “школу для народу”, в якій, за висловом Анатолія Коні, “повинні виноситися уроки служіння правди і поваги людської гідності”.
Анатолій Коні (1844 – 1927) народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім’ї; батько – викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати – актриса і письменниця. У 1865 році Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім – товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об’єктивний обвинувач.
Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького окружного суду, а через шість років призначається головою столичного окружного суду – першого суду Російської імперії. Як голова суду А. Коні пов’язав своє ім’я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу – процесом Віри Засулич.
Відомо, що цар Олександр ІІ, висока судова адміністрація вимагали від голови суду винесення звинувачувального вироку, причому, якнайсуворішого. Проте А.Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В.Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. “Вигнати” із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію “воювати з паперами”. А його покровителя – міністра юстиції графа Палена було звільнено “за недбале ведення справи В.Засулич”.
Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради. В 1888 році він знову в Україні, у Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потягу. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно науковий ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.
У 1917 році указом Тимчасового уряду А.Коні призначено головою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова – унікального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.
До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії А.Коні (разом з Л.Толстим, А. Чеховим і В.Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого Станіслава ІІ ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден – Олександра Невського – у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.
У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петербурзі поряд з могилами І.Тургенева, І.Гончарова, М.Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся напис: “Мыслил, чувствовал, трудился”.
А.Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, об’єктивного і обґрунтованого розбору доказів.
Сучасники відзначили, що навряд чи існував тоді обвинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А.Коні. Він завжди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила ораторського мистецтва А.Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але і ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.
Микола Карабчевський (1851–1925) народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874 році успішно закінчив, вже маючи ступінь кандидата права.
Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох “гучних” процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військового суду); на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; мултанських вотяків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письменник В.Короленко.
Захисні промови Миколи Карабчевського відрізнялися переконливістю, впевненістю, пристрасністю. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади протилежної сторони.
У 1894 році М.Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який був звинувачений у вбивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: “Панове судді! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом народу!”. Тут його перебиває головуючий: “Це крамола”. Але М.Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: “Так думав Сазонов”.
Лекційно-пропагандистське красномовство активно розвивалось в Росії у 30–80-ті рр. ХХ ст. і включало в себе три основні види:
1. Науково-теоретичні лекції (міжнародні конференції, конгреси, симпозіуми).
2. Науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція, лекція-екскурсія), причому науково-популярні лекції містять зазвичай, крім логічно побудованого наукового змісту, елементи експресивно-емоційні, які “включають” психологічні канали сприйняття слухачів і сприяють формуванню переконання.
Науково-популярні лекції мають багато підвидів: крім зазначених, це і лекція-інформація, і лекція-репортаж, і лекція-спогад, лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесіда тощо. Розглянемо кожний з підвидів.
Лекція-інформація, що містить повідомлення про невідомі слухачам факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача ВНЗ.
Лекція-інструктаж, готуючи слухачів до виконання якоїсь роботи, відзначається методичною спрямованістю.
Лекція-показ – це розповідь про певні методи роботи із демонстрацією того, як необхідно цю роботу виконувати.
Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець включає в інтелектуальну співтворчість аудиторію, чим значно активізує її увагу, інтерес до обговорюваних проблем.
Лекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі по історико-культурних місцях рідної або зарубіжної країни, вираження про зустріч з цікавою людиною тощо. Найчастіше лекція-репортаж використовується на заняттях у групах із журналістським профілем навчання.
Лекція-спогад, як правило, присвячена подіям історії, учасником чи свідком яких був оратор. Вона відзначається значним ступенем інтимізації процесу спілкування, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити, потреби, цілі.
3. Науково-методичні лекції.
У кожному із цих видів красномовства наукові проблеми розглядаються для трьох видів аудиторії: спеціалістів, неспеціалістів, спеціалістів-лекторів (методистів) (рис. 4.5).
Дипломатичне красномовство (рис. 4.6) на Україні розквітло ще за часів Б.Хмельницького, Запорізької Січі, але найбільшого розквіту одержало у 90-х р. ХХ століття.
Дипломатичне красномовство включає два основні види:
· промова на міжнародній конференції;
· промова в процесі дипломатичного акту.
Слід зазначити, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема, абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземними мовами, ясності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.
Військове красномовство відноситься до найдавніших форм ораторського монологу.
Слово – це зброя, сила і могутність, яку визначали провідні воєначальники, політики на Україні. Українське військове красномовство якнайяскравіше проявилось за часів Запорізької Січі і під час Великої Вітчизняної війни, коли хід військових подій часом прямо залежав від сили переконуючого слова командира.
Пам’ятне військове красномовство князів Київської Русі, котрі завжди попереджали ворогів про те, що йдуть на них війною: “Йду на Ви”. Крім того, відома талановита військова (теоретична і практична) спадщина О.В.Суворова – автора славнозвісної праці “Наука перемагати”, де в одному з розділів О.В.Суворов виклав основи “Словесного повчання солдатам”. Тут подано основні засади військового красномовства: “говорити із солдатами їхньою мовою, мислити своєю головою, діяти відповідно до обставин, майстерно маневруючи, розвивати творчість, а не шаблонність, у всьому з метою перемоги над ворогом, який може бути численнішим, але слабкішим духом від “солдат-героїв”, “диво-богатирів”1.
Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного мовлення, насиченістю прислів’ями, приказками, афоризмами, оригінальністю, доцільністю, кмітливістю, дотепністю.
Військове красномовство має кілька різновидів(рис. 4.7):
· промова-наказ;
· інструктивна промова;
· виступ на військово-політичну тему;
· заклик.
Рекламне (торгівельне) красномовство являє собою один із різновидів соціально-значущого красномовства.
На Заході рекламне мовлення розуміється як особлива сфера практичної діяльності, продуктом якої є словесний твір – рекламний. Його основні риси – зміст і зовнішнє оформлення, функціональні ознаки та місце у загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою (зокрема, американська реклама – це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші).
Реклама – це особливий “товар”; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній повинні бути наявними елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту реклами повинна бути підпорядкована естетичному аспекту та максимально зручною для сприйняття, а також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид кодових ідеологічних текстів1.
До основних провідників церковно–богословського расномовства (гомілетики) можна віднести - Іоанна Златоуста, Василія Великого, Іоанна Богослова.
Гомілетика – наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через “уроки віри й благочестя”.
Церковно-богословське (гомілетичне) красномовство приділяє значну увагу змісту й формі промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у тому числі, через вишуканість стилю мовлення, його багатство, пишність, ясність, експресивність тощо, а також завдяки зовнішньому виглядові проповідника, священика, який повинен бути благопристойним, благородним у думках, вчинках, стриманим у руках, не сміятися у храмі, говорити не голосно й не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо1.
Церковно-богословське красномовство має кілька різновидів (рис. 4.8), кожне з яких має свій зміст й форму промови.
Ораторський діалог
Заговори щоб я тебе побачив.
Сократ
Однією із суттєвих ознак демократизації сучасного життя нашого суспільства є перехід від повчаючого монологу до гострого діалогу з реальним опонентом, розвиток напрямку риторики – еристики (мистецтво вести дискусію, полеміку).
Учення про види, принципи і правила діалогу (полеміки) веде свій родовід із часів античності, коли існував високий рівень освіченості, цивілізованості, завдяки чому люди з могутнім інтелектуальним, моральним потенціалом мали величезну силу соціального, політичного впливу, спирались на високу активність суспільної діяльності усіх громадян афінського полісу. Відзначимо, що громадський діяч, який не міг перемогти у полеміці, втрачав вплив на державні справи, а часом, його навіть виганяли з Афін, як Есхіла, який програв Демосфену славнозвісний діалог “Про вінок”.
Філософське обґрунтування діалогу, полеміки дали давньогрецькі вчені-філософи Сократ, Платон, сформулювавши основи діалектичного мислення, аподиктичної (конструктивної) полеміки: “Якщо я знаю, що нічого не знаю, але хочу знати, то знання про моє незнання примусить роздумувати й відшукати істину”.
У діалозі з внутрішнім опонентом вчили мистецтву переконувати Платон, Сократ, Аристотель, Цицерон. Античні оратори користувалися прийомом діалогізації монологу, ведучи у своїх трактатах з риторики уявний діалог з опонентом.
Звертаючись до демократичної дискусії, основного рушія демократизації суспільства, спираємося на етичні засади ведення конструктивного діалогу, які були закладені античними авторами: “Усяке знання, відокремлене від справедливості, є крутійством, а не мудрістю”, - писав Платон у діалозі “Горгій”, або: “Поки доброчинність не стане керівництвом до дії, ніяка кількість кораблів і ніякі укріплені стіни не врятують державу від розладу й загибелі”1.
Античні філософи – діалектики будували теорію діалогу, як і всю теорію риторики на основі трьох базових понять:
1. етос – позитивне ставлення аудиторії до оратора;
2. ідея;
3. пафос (підйом, пристрасне натхнення).
Першість належала етосу, ідеї – морально-етичній позиції оратора, який розвивав певну ідею. Дедалі більшого значення набуває діалог у зовнішній політиці, стверджуючи новий стиль міжнародних відносин на рівні обговорення, консультацій, переговорів, договорів.
До основних різновидів діалогу відносяться:
· спір (дискусія, полеміка, еклектика, софістика);
· диспут;
· бесіда-полілог;
· ділова нарада;
· інтерв’ю, прес-конференція;
· ділова гра;
· круглий стіл;
· вечір запитань і відповідей.
Розглянемо кожний з різновидів діалогу.
Спір – це зіткнення думок, позицій, в ході якого кожна з сторін аргументовано відстоює своє розуміння проблем, які обговорюються і спростовують доводи іншої сторони. Мистецтво ведення спору називається еристикою. Спір має чотири різновиди: дискусія, полеміка, еклектика, софістика.
Дискусія (диспут) – спір, завчасно підготовлений, продуманий, направлений на досягнення істини, який використовує тільки коректні прийоми ведення спору. Дискусія є однією із важливих форм комунікації, методом рішення спірних проблем і своєрідний спосіб пізнання. Головна задача дискусії – досягнення згоди між опонентами.
Полеміка – спір, направлений на перемогу над протилежною стороною, який використовує тільки коректні прийоми. Головна мета полеміки – повна перемога над опонентами.
Еклектика – спір, метою якого є досягнення істини. Використовує іноді і некоректні прийоми.
Софістика – уміння хитромудро сперечатися, яке використовує для цього і некоректні прийоми. Взагалі це філософська течія у Давній Греції (V ст. до н.е.), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ і непевності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі. Основною моделлю тут виступає софізм – силогізм, який виглядає правдоподібно, але є навмисно неправильним.
Бесіда є ефективним інструментом у спілкуванні, коли людина прагне до самовираження, самореалізації у діалозі із вдумливим, доброзичливим співрозмовником.
Ділова нарада – ефективний спосіб інтенсифікації виробничих стосунків, пошуків оптимальних виробничих шляхів.
В засобах масової інформації використовують значний духовно-інтелектуальний потенціал інтерв’ю, прес-конференції, де чітко, яскраво виявляється творчий потенціал кожної особистості.
У навчальних та інших аудиторіях використовують ділові ігри, круглі столи, вечори запитань та відповідей, які максимально інтенсифікують комунікацію учасників.
Демократичний діалог – досить складний соціальний феномен. Будучи інтердисципліною, він вимагає комплексного, системного вивчення, співпраці різних наук – логіки, філософії, мовознавства, психології, етики, педагогіки.
Існують такі аспекти діалогу:
· логічний (суттєва форма мислення);
· соціальний і соціологічний (між різними соціальними групами);
· лінгвістичний (сутність словесної творчості, структура, функції мови);
· психологічний (аналіз душевного стану співрозмовника);
· історичний (досвід);
· аксіологічний (розкриття ціннісного значення й сенсу);
· педагогічний (вчити вести творчий діалог);
· політологічний (ідейно-політичний аспект діалогу).
Такою є загальна схема розподілу жанрів ораторського мистецтва на основні роди й види.
Питання 5. РИТОРИКА ЛЮБОВІ У
СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ
Любов є джерело всякого життя.
Г.Сковорода
Гуманістична риторика сучасності має значний потужний інтелектуальний, моральний, естетичний потенціал – потенціал духовності, який в усіх своїх жанрах проявляється через похвальне красномовство, яке Аристотель виділяв поруч із дорадчим та судовим.
Саме призначення похвального красномовства – творити похвалу Богові, особі, предметам, речам – свідчить про його унікальне місце серед інших (пізніших) жанрів красномовства: політичного, академічного, судового тощо.
В основі похвального красномовства лежать як зміст, так і форма, але найбільше дух, що вимагає від оратора здібностей філософа (інтелектуальної потенції на рівні винайдення задуму), здібностей поета (естетичної потенції на рівні словесної творчості), здібності музиканта (мелодійної потенції, медоточивої похвали серця), здібності художника (зорове бачення словесного матеріалу через кореляцію: звук – смисл - колір).
Розглянемо, що об’єднує в органічне ціле поліфункціональні здібності оратора.
РИТОРИЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ - свідоме, професійне ставлення до живого СЛОВА – “перла многоцінного”.
Розглянемо функціонування слова в літературному просторі сучасного суспільства на рівні “слово і влада” у логосфері (логос – слово, сфера - царина) – мисленнєво-мовленнєвої царини культури, наповненої словами та ідеями.
Різні культури розрізняються своїми логосферами, які відбивають характерні риси менталітету народу (спосіб мислення, духовності, склад розуму, світосприйняття).
До основних методів дослідження структури логосфери можна віднести:
- метод виділення “ключових слів” культури;
- контент-аналіз;
- метод визначення “формули логосфери”;
- риторична рефлексія.
Розглянемо проблему логосфери через призму риторичного ідеалу (Платон, Аверінцев, Лосев), - причому до першого ідеалу мовлення відноситься сократівський ідеал, особливостями якого є: істинність мовлення; моральність як користь суспільству; сувора впорядкованість мовлення у смисловому й формальному (словесному) відношеннях.
Другим ідеалом мовлення є софістичний (софізм – судження, придумане розумно, хитро), основа якого: маніпулятивна сила; формальна словесна краса й вибагливість; логічна, формальнологічна правильність; можливість самовираження через мовлення як засіб “самореклами”.
У сучасному слов’янському мовленнєвому середовищі, як зазначають сучасні ритори, борються три риторичних ідеали:
· американський (близький до софістичного), прийнятий засобами масової інформації;
· східнохристиянський, близький до ідеалу Сократа, Платона;
· ідеал “радянської” риторики (аналогічно й в українській логосфері)1.
Різниця між цими ідеалами полягає в тому, що слов’янська (східнохристиянська) традиція сповідала ідеал соціальної рівності, толерантності у мовленні, духовності, шляхетності. Американський же ідеал відрізняється: прагматичністю, жорстокістю, непаритетністю, часто неконструктивністю. “Радянський” ідеал – авторитарний, не діалогічний, де визнавалася “влада на слово”, “право на слово”, “підкорення співрозмовника”.
Тяжіння до братерства, гармонії стосунків, мирного розв’язання будь-яких питань було характерним для слов’янського менталітету до “окаянних днів” (слова Буніна). Ідеологічні цінності тоталітарного суспільства почали процес руйнації християнського риторичного ідеалу з його благородством, милосердям, шляхетністю, духовністю. Поступово конструктивний діалог, гуманістична риторика почали витіснятися войовничим діалогом, вічною боротьбою.
Політики безсоромно використовують риторику як зброю у боротьбі за владу, за домінування над іншими людьми, як засіб доведення власної точки зору, а не істини.
Проблема риторики й влади, влади, як “права на мовлення”, актуалізувалася у 70-90-х рр. ХХ ст., коли загострилася боротьба за владу між людьми у різних верствах суспільства.
Відомий лінгвіст-філософ ХХ ст. Ролан Барт виділяє такі три типи дискурсивної (мовленнєвої) зброї:
· мовлення, яке служить цілям завоювання влади (сильна дискурсивна система – це певне шоу, спектакль, театр, де демонструється сила оратора, лідера, агонального агресора). Такою була риторика фашизму, риторика Гітлера, Геббельса та ін.1;
· монологічне за змістом мовлення, коли “слабкі” учасники мовленнєвої ситуації позбавляються “права на мовлення” волею домінантів, які дозволяють “відкривати рота” лише за певних обставин (геніальний вождь, обраний народ, правляче угрупування);
· впевненість, рішучість, агресивність, категоричність мовленнєвої поведінки, як засіб залякування з боку господаря фрази відносно збентеженого, збитого з пантелику співрозмовника з його неповними, усіченими фразами, які він боїться навіть проговорити до кінця (немає різних думок: є правильна (моя) і неправильна(чужа)).
Риторика любові, або гуманістична риторика є засобом досягнення гармонізації стосунків між членами суспільства на всіх рівнях. І тут необхідно говорити про словесний етикет – (етикет – система ритуальних та ритуалізованих дій, спрямованих на уникнення конфліктів, боротьби, через демонстрацію доброзичливості)2.
Словесний етикет не є зброєю боротьби за владу в мовленні, а є ефективний соціально-мовленнєвий засіб, інструмент “заспокоєння”, “примирення”, збереження “статус-кво” соціальної ієрархії.
Гуманістична риторика сучасності ставить питання про підвищення загальнориторичного рівня культури суспільства, зокрема тих, від кого чи не в першу чергу залежить духовно-інтелектуальне здоров’я макро- та мікросоціуму: політиків, педагогів, журналістів, бізнесменів – еліти демократичної України.
Особливо важливу роль у гармонізації суспільства відіграють ЛІДЕРИ суспільства усіх рангів. Тут має значення кожен штрих у риторичному портреті лідера. Визначимо деякі1 з них:
· акустика мовлення повинна не дисгармонізувати аудиторію, а навпаки, заспокоювати, вселяти впевненість, надихати тощо. Приємний тембр голосу, ритмізоване мовлення, гармонійне до думки інтонування, рівне й спокійне мовлення з психологічними паузами доброзичливості, “величності”, шляхетності тощо викликають довір’я, симпатію слухачів, які буквально втомились від криків, хаотичного гамору численних політичних дебатів, їхнього низького акустичного рівня культури, коли “брати за горло” стає чи не нормою таких агональних словесних баталій;
· ритмічна характеристика мовлення лідера, який прагне до світлої сили риторики, являє собою чіткий ритм, “ритм влади”2. Ритм є інструментом соціального виховання, бо нове суспільство тримається солідарністю й ритмом (узгодженість мети й дії);
· кінесика – жести, міміка, пантоміміка лідера під час мовлення теж мають відповідати образу й суті людини етичної, відповідальної за мовленнєвий вчинок. Спеціалісти відзначають, що зростання соціального статусу людини обернено пропорційне активності її рухів, є універсальною закономірністю для всіх культур. Це – уособлення влади, яка усвідомлює свою велич, монументальність із дещо уповільненим часом “застиглим” жестом;
· смисловий рух мовлення характеризується чіткістю, ясністю, відсутністю недомовленостей. Тут все має бути ясним, правильним, справедливим.
Крім того, для західного типу культури характерним є такі особливості - індивідуальна від’ємність, змагальність індивідів, раціоналізм, примат логіки, прагматизм. Тому риторичний ідеал Заходу виявляється у мовленнєвій поведінці, де домінують асиметричні стосунки між суб’єктами (є явно виражений лідер словесної комунікації), панує монолог “сильнішого”, мовлення є засобом самоствердження, самодемонстрації, самореклами, характеризується агональністю, протистоянням.
Східний, слов’янський риторичний ідеал характеризується прагненням до соборності, об’єднання, вираження “духу суспільства”. У східній риторичній традиції “благодать” цінується вище “закону”. Східний риторичний ідеал тяжіє до примату інтуїтивного над раціональним, домінування діалогу над монологом, “подвижницького” над “героїчним” 1 .
Гармонізуючий характер східного (слов’янського) риторичного ідеалу спеціалісти визначають його як систему таких якостей: порядок, міра, мірність, рівновага (рівність), симетрія, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість.
Не агональність, боротьба, а гармонізація, примирення; не самодемонстрація, саморекламування, а суголосся хору життя; не гучні крики й вигуки, а рівність, витриманість; не “закон” і “право”, а “благодать”; не інтроверсія, замикання на собі, а екстраверсія, розкриття світу в єдності з ним; не примат логіки й рація, а примат інтуіції, емоційного кордоцентризму (в українців); не лише аналіз, а й синтез – ось основні ознаки східного (слов’янського) риторичного ідеалу, його гармонізуючої сутності.
Великий гармонізуючий благодатний потенціал має церковне красномовство – гомілетика, яка містить в собі велику й багату традицію “обожнення” людини через благодатне й одухотворене слово віри, надії, любові. Ось як авва Іоанн, ігумен Синайської гори, говорить про молитву:
“Молитва, за своєю якістю, є перебування й єднання людини з Богом; за дією ж, вона є утвердженням миру, примирення з Богом, матір і разом донька сліз, умилостивлення про гріх, міст для подолання спокус, стіна, яка захищає від турбот, знищення ворожнечі, справа Ангелів, пожива всіх безплотних, майбутня веселість, джерело доброчесностей, винуватиця обдаровань, невидимий успіх, пожива душі, просвітлення розуму, сокира відчаю, вказівка надії, знищення смутку, багатство ченців, скарб безмовників, приборкання гніву, дзеркало духовного зростання, пізнання успіху, знайдення душевного заспокоєння, передвісниця майбутнього воздаяння, знамення слави”1.
Серед багатьох нових напрямків сучасної науки, які сприяють гармонізації суспільства, стосунків між людьми у діловій сфері можна назвати - Паблик Релейшинз (ПР) – зв’язки з громадськістю, яка має корені ще в античному світі. В давній Греції поняття “етос” розумілося як позитивне ставлення аудиторії до оратора. Класики риторики розробили численні рекомендації формування й збереження ефективного контакту оратора з аудиторією засобами усного переконуючого, спонукального, усолоджуючого слова. Ігнорування його цінності могло призвести до поразки оратора.
Вираз “vox populi” (лат. “голос народу”) у Давньому Римі відбивав шанобливе ставлення до громадської думки. Отже, можна говорити про елементи культури зв’язків із громадськістю в ті далекі часи.
Нині на Заході, зокрема у США активно розвивається ПР з метою встановлення сприятливих стосунків із партнерами, населенням в умовах демократичного суспільства.
Паблік Релейшнз – це управлінська діяльність, спрямована на встановлення взаємовигідних гармонійних стосунків між організацією та громадськістю, від якої залежить успіх функціонування цієї організації 2.
В основі цієї діяльності лежить взаємовигода й абсолютна чесність, правдивість, майстерне володіння усним словом на засадах риторики, рекламою, гармонійні стосунки із засобами масової інформації, високий професіоналізм тощо.
Етико-естетичні засади слов‘янського риторичного ідеалу можна звести до такої системи 1:
· лагідність на противагу самодемонстрації;
· покірливість на противагу “гнівливості”;
· безмовність на противагу багатослів’ю;
· умиротворення на противагу змагальності;
· правда на противагу неправди, наклепу;
· ритмічність, мірність, помірність на противагу безладдю, хаосу.
Дореволюційний слов’янський риторичний ідеал базувався на постулатах античної риторики, а тому являє собою гармонійну триєдність:
1. думка, смислова насиченість, спрямованість істини;
2. естетичне завдання, моральна націленість на добро й правду;
3. краса - не як прикрашеність, а як доцільність, функціональність, гармонія.
Дослідники говорили про “прекрасне мовлення” як мисленнєву справу, інтелектуальну працю й гру, як про прекрасну справу, не лише інтелектуально, але й емоційно насичену, етико-естетично значущу. Зокрема гуманіст ХХ ст. А.Ф.Лосєв вважав, що хороше мовлення покликане не приховувати реальність, а досліджувати, осмислювати, структурувати2.
Нинішнє “хороше мовлення” – це мовлення розумне, перш за все – мужньо-логічне, строге. Але, як зазначають сучасні ритори, воно не відчужується від класичних риторичних цінностей націленості на істину, прекрасну структурованість, логічність, впорядкованість, а також “не нейтральне відносно моральності, тобто добре й правдиве”.
З історії красномовства відомо, що в Греції покровительками красномовства були три богині: Пейто – богиня переконання та дві Ериди – богині спору. Одна Ерида - “конструктивна”, спрямована на досягнення істини (звідси й благе, гармонізуюче красномовство). Друга Ерида – “конфліктна”, метою якої було не з’ясування істини про предмет, а боротьба й перемога (агоне – боротьба зі смертю)Тому греки розрізняли і два види спору: конструктивний називали діалектикою, а неконструктивний, агональний – еристикою.
Гуманістична риторика повертає суспільство обличчям до власних коренів, знаходить їх, наближає людину та її розум, серце до того рідного й безцінного, що містить у собі могутню силу мудрості й любові. Це є надзвичайно важливим для нашого суспільства, про яке Ліна Костенко говорила так: “Усі усіх не люблять. Це біда”.
Отже, можна зробити такий висновок.
Гуманізм риторики полягає в тому, що:
- вона вчить людину складати не будь-які, а прекрасні, мудрі, моральні промови;
- вона вчить людину певному способу життя у злагоді з Богом, власною совістю й людьми;
- мудра й правильна риторична поведінка мовця може стати запорукою щасливої долі гармонійної “людини, яка говорить”.
Наприкінці хочеться навести унікальний фрагмент “риторики любові” славнозвісного Іоанна Златоуста “Похвала народові”: “...Ви – мої батьки, ви – моя мати, ви – моє життя, ви – моя ласка, я радію якщо у вас є успіхи. Ви – моя прикраса, і моє багатство, ви - мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для мене милості, і віддам, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя...” 1.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 409; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!