Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 21Следующая ⇒

Працюючи над темою, рекомендується повторити основні положення курсу «Державне регулювання економіки» та розглянути іншу рекомендовану літературу.

Вивчення теми слід починати з оцінки ролі інновацій для економіки та суспільства в цілому. Зростаюче значення інновацій знаходить відображення в зміні критеріїв, які визначають ступінь розвитку соціо-економічних систем. Одним із головних сучасних показників є рівень «постіндустріальності», під яким розуміють відсутність або згортання промисловості у традиційному розумінні, розвиток інтелектуального виробництва, заснованого на науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках (НДДКР), удосконалення сфери послуг, управління фінансовими ринками, оптимізацію систем освіти та охорони здоров’я, дослідження щодо захисту довкілля. Зростає частка наукомістких галузей, відбувається формування нових засад економічного зростання, де нові знання, нововведення є найважливішим ресурсом, що сприяють заміні інтенсивного типу економіки інноваційним.

Студенти повинні розуміти, що в умовах дії класичних ринкових механізмів отримання науково-технічних результатів було б дуже проблематичним, а деякі з них не могли б застосовуватись на практиці. Цю обмеженість ринкових механізмів, як середовища створення і поширення інновацій, зумовлено такими головними чинниками:

· окремі суб’єкти господарювання не можуть здійснити масштабних інновацій через недостатню озброєність фондами, необхідність залучати висококваліфіковані кадри, пошук інформації, виділення коштів на експертизу, патентування, сертифікацію продукції, коштів на реалізацію нововведень;

· для багатьох інновацій їх економічна ефективність помітна лише при досягненні певних масштабів, що переходять певний критичний мінімум, і наявності значного ринку. Це відбувається через зростання частки умовно-постійних витрат у виробництві, але може бути здійснене за допомогою держави;

· ізольоване здійснення інновацій може призвести до витрат як для окремих фірм, так і економіки в цілому, бо дублювання витрат на НДДКР стає дуже дорогим задоволенням для суспільства;

· фундаментальні наукові дослідження не можуть бути комерціалізовані;

· інтелектуальні проекти характеризуються значним ступенем невизначеності результату і значним терміном очікування результату. Підприємець або фірма ризикує. Інноваційний ризик має декілька чинників, але обов’язково потрібні зовнішні стимули або гарантії повного або часткового повернення витрат, щоб підприємець обрав інноваційний проект а не інший, альтернативний.

Названі причини визначають необхідність державного регулювання інноваційної діяльності, а основними функціями державних органів визначено такі:

· акумуляція коштів на наукові дослідження як через бюджет, так і через формування фондів;

· координація інноваційної діяльності. Держава визначає стратегічні орієнтири інноваційних процесів та створює єдиний технологічний простір, що забезпечує спільність дій;

· стимулювання інновацій через схвалення конкуренції, фінансові субсидії і пільги здійснювачам інноваційних процесів. Важливого значення набуває державне страхування інноваційних ризиків;

· створення правової бази інноваційних процесів, що включає не тільки необхідне законодавство, а й створення реальних механізмів його виконання;

· кадрове забезпечення інновацій шляхом створення навчальних програм у державних навчальних закладах, які б підвищували творчий потенціал нації;

· формування науково-інтелектуальної інфраструктури через здійснення інформаційних, юридичних, консалтингових послуг, допомоги в пошуку партнерів, здійснення угод під державні гарантії;

· підвищення суспільного статусу інтелектуальної діяльності шляхом заохочення новаторів, забезпечення їх соціального захисту, пропаганди науково-технічних досягнень;

· регіональне регулювання інноваційних процесів шляхом раціонального розміщення та використання інтелектуального потенціалу;

· регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів шляхом визначення загальноекономічної та інноваційної стратегії, які націлені на міжнародну науково-технічну кооперацію.

Для здійснення цих функцій формується інноваційна система держави, яку визначають як комплекс структур і механізмів, що забезпечують здобуття і накопичення науково-технічних знань у країні та створюють умови їх використання. Залежно від системи пріоритетів, які формуються урядом, вирізняють три головні типи моделей науково-інтелектуального розвитку країн. Досвід цих країн потрібно враховувати у процесі формування інноваційної системи нашої країни, яка в 1992 р. приєдналася до Декларації Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку.

Студентам необхідно розглянути основні етапи становлення та розвитку системи державного регулювання інноваційної діяльності в розвинутих країнах, що умовно поділяють на три етапи. Слід звернути увагу, що в 70-ті роки минулого сторіччя виникли труднощі при промисловому освоєнні науково-технічних розробок великомасштабних стратегічних програм, що стосувалися атомної, телекомунікаційної та авіакосмічної галузей. Виникла нагальна потреба у нових підходах до державного регулювання інноваційних процесів, з’явилося саме поняття інноваційної політики.

Світова практика свідчить, що успішна інноваційна діяльність неможлива без ефективної інноваційної політики. Під державною інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів щодо планування, розроблення, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах.

Метою державної інноваційної політики є створення сприятливого середовища для розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, здатної забезпечити випуск конкурентоспроможної продукції для задоволення потреб національного та світового ринку.

Визначення цілей державної політики засновується на принципах і механізмах її реалізації. Зміст принципів залежить від соціально-економічної системи країни, засобів впливу державних інститутів на економічну діяльність. До основних принципів державної політики в науковій та інтелектуальній діяльності відносять: пріоритет інновацій над традиційним виробництвом; свободу наукової та науково-технічної творчості; підтримку фундаментальних досліджень; правову охорону
та патентний захист інтелектуальної власності; інтеграцію наукової, науково-технічної та освітньої діяльності; підтримку конкуренції у науково-технічній та інтелектуальній діяльності; концентрацію ресурсів на пріоритетних напрямках НДДКР; сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва та ін.

Виходячи з мети та принципів формування інноваційної політики, держава визначає пріоритетні напрямки розвитку інноваційної діяльності — тобто такі тематичні галузі науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнення перспективних і поточних цілей соціально-економічного розвитку.

Для підвищення об’єктивності у визначенні пріоритетних напрямків використовують такий прийом, як визначення критичних технологій, що мають міжгалузевий характер, створюють передумови для розвитку багатьох технологічних галузей і дають головний внесок у вирішення ключових проблем реалізації пріоритетних напрямків.

Особливості формування інноваційної політики України пов’язані з історичними фактами. Українська економіка розвивалася як підсистема єдиного народногосподарського комплексу СРСР, виробляла лише 20 % кінцевого продукту та була орієнтована на обслуговування промисловості інших союзних республік. Тому перед Україною постало складне завдання створення власної економічної системи в умовах заміни централізовано керованих планових зв’язків на ринкові. Розуміння важливості цього завдання знайшло відображення в прийнятті закону «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності» та низки інших законів, постанов Кабінету Міністрів та Указів Президента України. Проте погіршення економічної ситуації в країні не дало можливості забезпечити відповідне фінансування НДДКР.

Наступне важливе питання теми — виявлення методів реалізації цілей і завдань інноваційної політики держави. За змістом впливу розрізняють законодавчий, організаційний та економічний механізм державного регулювання інноваційної діяльності.

Закони є правовим фундаментом розвитку бізнесу в будь-якій країні, причому кожна держава комбінує таку їх кількість, щоб підтримати розвиток всіх суб’єктів інноваційної сфери. У ході розроблення законодавчих норм створюється також система заходів щодо забезпечення їх дії, зокрема судові та арбітражні органи.

Економічний механізм здійснення державної інноваційної політики передбачає використання прямих та непрямих методів стимулювання інноваційної діяльності.

Сутність методів прямого регулювання полягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансуванні фундаментальних досліджень і національних інноваційних програм. Залежно від особливостей реалізації наукової та інноваційної політики, в різних країнах існують різні підходи щодо долі витрат у валовому національному продукті на наукові дослідження та розробки.

Система прямих методів управління нововведеннями здійснюється в двох основних організаційних формах: адміністративно-відомчій з (інституаціонально-дотаційним фінансуванням) і програмно-цільовій (з контрактним фінансуванням). Саме така форма фінансування інноваційної діяльності пропонується в Концепції науково-технічного та інтелектуального розвитку нашої країни, яка запропонована Верховною Радою. Слід відмітити, що впровадження конкурсності при розподілі бюджетних коштів сприяє підвищенню ефективності здійснення інноваційних проектів.

Важливий елемент прямої підтримки інноваційних процесів — формування державної інноваційної інфраструктури, адже держава повинна сприяти виникненню ринку інновацій у вигляді інформації в державних виданнях, виставках, біржах, ярмарках тощо. Держава також є агентом цього ринку, оскільки продає та купує патенти й ліцензії. Державні органи здійснюють моніторинг та прогнозування інноваційних процесів, створюють центри розповсюдження нововведень. Важливим є питання щодо державної експертизи інноваційних проектів, оскільки окремим підприємствам важко оцінити майбутні наслідки здійснення їх у загальноекономічному масштабі.

Держава сприяє кадровому забезпеченню: з коштів держбюджету фінансується навчання спеціалістів з управління інноваційними проектами. Підготовка таких спеціалістів здійснюється віднедавна в провідних державних вищих навчальних закладах України.

Стимулювальна роль держави від адміністративно-бюджетного фінансування поступово змінюється на програмно-цільову і доповнюється засобами непрямого регулювання. Студенти повинні уяснити, що децентралізоване регулювання інноваційної діяльності (непрямі методи) потребує менших бюджетних коштів при охопленні більшого числа інноваційних суб’єктів. Через систему правового, економічного і організаційного забезпечення регулюються податки, кредити, митні тарифи, розробляється відповідна амортизаційна і цінова політика. Як свідчить досвід зарубіжних країн, зазначені методи дають змогу створити такий інноваційний клімат, що сприятиме комерціалізації науки і розвитку в ній приватного сектору.

Для державного регулювання міжнародних зв’язків, в інтелектуальній діяльності також використовують прямі та непрямі методи. Держава може фінансувати з бюджетних коштів міжнародні інтелектуальні програми та проекти, діяльність міжнародних дослідницьких організацій, спільних підприємств, формування міжнародної інноваційної інфраструктури. Може вона використовувати й такі загальноекономічні непрямі методи регулювання, як податкові та кредитні пільги учасникам співробітництва та специфічні методи — митне регулювання, експортні та імпортні квоти, міжнародні патентно-ліцензійні механізми тощо. Крім того, в систему державного регулювання включають експортний контроль за переміщенням інноваційних розробок, зокрема технологій подвійного призначення в країни, де їх використання може зашкодити безпеці експортера та світового співтовариства.

Завершаючи вивчення теми, потрібно розглянути узагальнений досвід розвинутих країн світу щодо формування та механізмів здійснення інноваційної політики, приклади яких наведено в навчальному посібнику.

Питання для самоконтролю

1. Нормативно-правові засади інтелектуального бізнесу в Україні.

2. Визначення інтелектуального бізнесу згідно з нормами законодавства України.

3. Визначення інтелектуального продукту згідно з нормами законодавства України.

4. Об’єкти та суб’єкти права інтелектуальної власності та їх захист.

5. Міжнародні документи з авторського права і суміжних прав.

Завдання до самостійної роботи

1. Наведіть нормативно-правові акти з питань інтелектуального бізнесу в Україні.

2. Проаналізуйте визначення інтелектуального бізнесу згідно з нормами законодавства України.

3. Наведіть приклади об’єктів та суб’єктів права інтелектуальної власності.

Рекомендована література

[1,2,20,21,25,30]

ТЕМА 4. МОДЕЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО БІЗНЕСУ

План вивчення теми

1. Сучасні моделі розвитку підприємств інтелектуального бізнесу.

2. Моделювання та формалізація бізнес-процесів створення інтелектуальної продукції.

3. Проектування та реінжинірінг бізнес-процесів на підприємствах.

Навчальні цілі

Засвоєння, закріплення і систематизація знань про основні поняття моделювання інтелектуального бізнесу.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 125; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!