Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом 10 – 11 ст.
На середину 11 ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.
Формування Галицького князівства розпочалося в другій половині ХІ ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалася власна династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Тмутараканський князь Ростислав Володимирович. Його сини Рюрик, Володар і Василько в 1084 р., діючи спільно і спираючись на підтримку місцевих бояр, самочинно проголосили себе князями в цих землях. Ними були засновані три удільних князівства.
· У Перемишльському князівстві (землі над Сяном і верхів’ям Дністра) посів старший брат Рюрик,
· у Теребовлянському (землі Поділля, Буковини і Східної частини Українських Карпат) — Василько,
· у Звенигородському, що було на північ від Теребовлянського, правив Володар.
Спроби великого київського князя вигнати їх звідти не мали успіху, і тоді на Любецькому з’їзді було визнано їхнє право на ці землі як на вотчину. Проте ще в наступні п’ятдесят років їм доводилося підтверджувати своє право в боротьбі з угорцями, поляками та київськими князями.
По смерті братів у 1124 р. (Рюрик помер раніше — 1094 р.) між їхніми нащадками спалахнула міжусобна війна, перемогу в якій здобув Володимир Володарович на прізвисько Володимирко (1124—1152 рр.). Він у 1141 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Будучи мудрим політиком, який за будь-яку ціну готовий іти до поставленої мети, Володимирко знайшов спільну мову з місцевими боярами, заручився підтримкою Юрія Долгорукого та у війні 1149—1152 рр. зміг відстояти свою незалежність від Києва. Проте в останньому бою він загинув.
|
|
|
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава (1152—1187 рр.). Йому відразу, як і батькові, довелося відстоювати своє право на княжіння в боротьбі з київським князем (згодом Волинським) Ізяславом Мстиславичем. У битві поблизу Теребовлі молодий Ярослав здобув перемогу. Удруге йому довелося боротися за право на княжіння зі своїм двоюрідним братом Іваном Берладником — князем без володіння, який упродовж багатьох років марно намагався здобути собі уділ. Берладника підтримував київський князь і частина бояр, проте, не домігшись свого, він був змушений тікати до Візантії, де й помер.
Маючи великий талант державного діяча, Ярослав, уміло застосовуючи і дипломатію, і силу, домагався свого. За часів його правління
|
|
|
· до Галицького князівства були приєднані землі аж до пониззя Дунаю, що відкривало нові торговельні шляхи по Дністру та Дунаю і сприяло розвитку міст князівства.( («… подпёр гори Венгерские своими железными полками… закрыв ворота Дуная») .
· Ярослав установив дружні відносини з Польщею та Угорщиною,
· а щоб запобігти їхнім можливим нападам, зблизився зі Священною Римською імперією.
· Галицькі воїни брали участь навіть в одному з хрестових походів.
· Ярослав вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах галицької землі.
На середину 80-х рр. ХІІ ст. Ярослав, якого прозвали Осмомислом (тобто багатодумним), став найвпливовішим князем на Русі.
Волинське князівство. На північний схід від Галичини була розташована Волинь із розлогими та лісистими долинами. Ці землі були густо заселеними й економічно розвинутими. Ще до входження їх до складу Русі тут існував могутній Дулібський союз племен.
У складі Русі Волинська земля мала традиційні міцні зв’язки з Києвом. Із часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати в спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж волинський престол займали київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142, 1146—1154 рр. Ізяслав, який усе своє життя боровся за київський престол, не сподівався, що він надовго затримається в Києві, і 1170 р. разом із родиною переїхав до Володимира-Волинського, перетворивши князівство на свою вотчину.
|
|
|
За об’єднання і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154—1170 рр.), а також його наступник Роман Мстиславич (1170—1205 рр.), якому довелося відіграти вирішальну роль у подальшій долі Волинського і Галицького князівств та всієї Південно-Західної Русі.
Розпад єдиної держави був закономірним процесом, аналогічний етап історії феодалізму був і в інших країнах, насамперед у Західній Європі.
- У конкретних умовах Русі це послабило міць держави, полегшило монгольське завоювання.
- Три найбільші центру представляли різні варіанти історичного розвитку:
1. Галицько-Волинський і Новгородський - ближче до західноєвропейського феодалізму.
2. Володимиро-Суздальський - ближче до Візантійського типу розвитку
Наслідки
Негативні - міжусобиця загибель, знищення. Зниження обороноздатність. Узбіччя торгівлі
Позитивні - піднесення руських земель. Сприяла формуванню української., російської, білоруської народів
Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 578; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!