Кирило-Мефодіївське братство.
Семінар
1) Філософія Києво-Могилянської академії
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.
Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.
Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами.
|
|
|
Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
|
|
|
Філософська система г.С. Сковороди
Видатний український філософ Г.С.Сковорода (1722 —1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.
Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але пропрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.
Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". "Скрізь любов та віру людина пізнає себе", твердить Сковорода. "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у філософії. Пріоритет у цьому Плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж.
|
|
|
Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.
На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм власним життям підтверджує, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людське екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.
|
|
|
Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не 6ув аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.
Людина як мікрокосм містить у собі два начала тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінної відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не пізнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.
Кирило-Мефодіївське братство.
Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський,Микола Гулак,Микола Костомаров,Пантелеймон Куліш,Опанас Маркевич.
Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства ставперстеньз написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».
Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький,Олександр Навроцький,Дмитро Пильчиков,Іван Посяда,Микола Савич,Олександр Тулуб. У квітні1846 рокудо братства вступивТарас Шевченко. Восени1846 рокузагальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.
Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р.З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.
У 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності. Володимир Антонович на початку XX століття вже не очолював український національний рух;Микола Костомаров (1817–1885), 1861 року тяжко переживаючи особисту драму, нічим не зарадив петербурзьким студентам, які виступили з протестом проти несправедливих умов реформи; Пантелеймон Куліш (1819–1897) фактично сховався на своєму хуторі, хоча й писав про політику та національні рухи. Виключно просвітницькою працею займався ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович, який раніше своїм ентузіазмом надихав братчиків. Натомість Михайло Драгомиров — наприкінці XIX століття генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині — став «таємним Никодимом українства», розвиваючи в цих областях освіту й культуру[6]. У 90-і роки провідною ідеєю було вже не загальнослов'янське єднання, а національна самостійність[7].
Філософія Памфіла Юркевича
В середині XIX ст. в Києві склалась релігійно-філософська школа, центром якої стає спочатку Київська духовна академія, що виникла після закриття Києво-Могилянської академії, а згодом - Київський університет. Найвизначніші представники цієї школи: В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький,П.Юркевич. Центральною проблемою київської релігійно-філософської школи стала проблема співвідношення віри і знання, питання про місце і роль філософії в духовному житті. Прагнучи поєднати ідеї просвітництва і романтизму, київські філософи відзначають, що не слід абсолютизувати роль розуму в духовній діяльності людини і акцентують увагу на великому значенні почуттів, людських переживань.
Найвизначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був ПамфілЮркевич (1826-1874 рр.). Його філософія стала продовженням і подальшим розвитком тих ідей, які були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона до вчення Г.С.Сковороди.
Памфіл Юркевич народився на Полтавщині у родині православного священика. По закінченні Полтавської семінарії вступає до Київської духовної академії, яку закінчив в 1851 році і потім викладав у ній до 1861 року. У 1861 році був запрошений очолити кафедру філософії Московського університету. У вищих учбових закладах Москви читав курси історії філософії, логіки, психології, педагогіки, а з 1869 року і до смерті виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету Московського університету. Він мав значний вплив на одного з найвидатніших російських філософів В. Соловйова.
Основні праці П.Д.Юркевича: "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого", "Із науки про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Мова фізіологів і психологів", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта", «Мир з ближнім як умова християнського співжиття», "Читання про виховання", "Курс загальної педагогіки", «Докази буття Божого».
В загальному плані філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які, утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення як основи усіх духовних здібностей людини. Юркевич, що як мислитель сформувався на «філософії серця» Сковороди і увібрав найістотніші риси української духовності, протистоїть такій позиції. Він вважає, такий підхід є однобічним і помилковим. «З раціоналістичної точки зору, — зазначає Юркевич, — назавжди залишиться незрозумілим, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до морального закону». Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідуумом. Тому, вважає Юркевич, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійсність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Спираючись на авторитет Святого письма, П.Д.Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Серце є: охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини; виступає осередком душевного і духовного життя людини; орган різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей; центр морального життя людини; вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей. Багатьма своїми рисами ця позиція співзвучна ідеям філософії Г.Сковороди, хоча істотно відрізняється від неї (у Сковороди серце - не орган тіла). Погляд на роль серця як осередок духовного життя людини П.Д.Юркевич протиставляє поширеному в філософії просвітництва підходу, котрий вважає органом духовної діяльності голову. Але цей погляд, за Юркевичем, не може пояснити свободу волі людини, моральну цінність і значення людського вчинку, духовне життя людини як вираз неповторної індивідуальної особистості. Істина про моральний характер людини виявляється саме в ті миттєвості, коли в нього немає часу все старанно зважити, коли він повинен вирішувати негайно. Не розум, а серце є джерелом морального діяння.
Серце, по Юркевичу, є істинним джерелом і основою філософствування. Щоб прояснити істинний смисл і справжні цінності людського життя, слід звертатися до серця як втілення вічного й Божественного в людині. Саме через релігійне одкровення ми бачимо, що «людина створена безпосередньою могутністю Божою й за подобою Бога». Через не-раціональне пізнання людина здобуває найглибинніше й найістотніше знання і про себе, і про світ. При цьому Юркевич не відкидає зовсім значимості наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно необхідним для людини й суспільства. Але ним не можна вичерпати все цілокупне життя людини, його ціннісно-смислові засади, її духовність.
Світ в цілому складається із трьох сфер, що перебувають у гармонійній взаємодії: 1) ідеального світу ідей; 2) реального світу розумних істот; 3) примарного існування тілесності.
Визначальним стосовно двох інших є світ ідей: «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази».
Буття реального світу розумних істот пізнається розумом, але лише частково, оскільки розум, будучи сферою загального, принципово не може вичерпати індивідуальне. Розум може відповісти на питання, що є розумні істоти, але неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є.
Зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог - істота надрозумна, принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. В філософії Юркевича, відзначав Дм.Чижевський, «серце є основа душевного життя. Розум — тільки світло, яке цю дорогу освітлює... Життя ж духовне зароджується перед світлом розуму — в пітьмі, себто в глибинах, які неприступні нашому зору. Лише на цій основі постає потім світло знання і розуміння».
Юркевич критикував матеріалізм, який, з його точки зору, робить спробу всі явища і процеси зробити прозорими, доступними для розуму, складне розкласти на просте, елементарне, надати усьому математичну чіткість. Між тим, за межами раціонального досвіду, за Юркевичем, є те, чого не можна охопити чисто науковим пізнанням з його специфічними способами. Ця позиція знайшла яскравий вираз в полеміці його з Чернишевським, представником матеріалізму. Чернишевський наполягав на тотожності філософії та природознавства. Він намагався довести, що явища духовні і матеріальні, при всій їхній відмінності не суперечать одне одному, і відстоював ідею єдності людського організму. Як наслідок цього, Чернишевський робив висновок, що в основі різних дій і вчинків людини лежить один універсальний принцип: прагнення до максимального задоволення і користі. В тлумаченні морального вибору людини Чернишевський також дотримувався принципу розумного розрахунку, розумного егоїзму, прагнучи перетворити етику у точно таку саму раціональну науку, як і природознавство. Юркевич же виступав проти будь-яких спроб раціоналізму звести духовність людини до мислення. Він вважає, що "мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Світ у всій його повноті існує і відкривається найперше для глибокого серця, а тільки потім для розуму". Серце - це скарбниця і носій усіх фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою волі, пізнавальної діяльності душі, морального життя людини. У ньому зосереджуються всі моральні почуття, воно - скрижаль, на якому викарбуваний моральний закон. Критикуючи матеріалізм, Юркевич прагне знайти взаєморозуміння між представниками різних світоглядів, прагне до злагоди, "мира з ближнім". Він засуджує будь-яке насильство щодо вільного розвитку філософської думки і мислення, ратує за різні підходи і методи пізнання істини. Так, він підкреслює, що матеріалістичний підхід несе у собі позитивні риси: цікавість до природознавства, розробка прийомів емпіричного дослідження, прагнення учених-матеріалістів до точності, аналізу. Крім того, він дає матеріалізму історичне виправдання, вбачаючи і ньому закономірне явище, зв'язане з розвитком наукових знань і їхньою роллю у суспільстві і у житті людини.
У вченні про пізнання П.Д. Юркевич розрізняє такі форми пізнання, як уявлення, поняття й ідея. Уявлення - нижча форма пізнання, яке несе не стільки не стільки образ відображуваної речі, скільки те, як відчуває цю річ людина. Поняття - більш висока форма, що вміщує у собі об'єктивне уявлення про річ. Але вища форма пізнання - ідея. Ідея - це не якийсь психічний образ, а основа, закон, явища, те, що формує річ. Тобто, згідно Юркевичу, у розумінні явищ не можна обмежуватись досвідом і виключати ідеальний момент.
Таким чином, у світогляді Юркевича виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. Він продовжує традицію української філософської культури, започаткованої ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.Такий підхід до розуміння людини й світу зближує погляди Юркевича з вченнями засновників «філософії життя» та екзистенціалізму.
Дата добавления: 2019-01-14; просмотров: 207; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!