Індійські ортодоксальні й некласичні школи філософії.
І розділ. Загальний історичний огляд розвитку філософських знань. Філософія, як і всяке знання, історично мінлива та водночас і здібна зберігати попередні досягнення, накопичувати досвід знань і мислення, будувати більш адекватні самій реальності її моделі. Розглянемо коли, де і як виникла філософія, які головні етапи розвитку проходила, які вузлові проблеми вирішувала. Коротко познайомимося з найвидатнішими мислителями. .Для більш інтегровано-наочного ознайомлення з історією філософії Нового часу, німецькою класикою, сучасними її спрямуваннями скористайтеся наочно-графічними схемками (подаються у додатках до методичної розробки семінарських занять). Тема 2 . ЗАРОДЖЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ. ФІЛОСОФІЯ ІНДІЇ І КИТАЮ. План лекції:
Причини й умови виникнення та головні осередки класичної філософії.
Індійські ортодоксальні й некласичні школи філософії.
Китайські школи конфуціанської і даосистської традицій.
Причини й умови виникнення та головні осередки класичної філософії.
Основними причинами зміни світогляду при переході людства до ранніх цивілізацій є такі: досить високий рівень практичної діяльності, а отже й зміна світогляду при переході людства до ранніх цивілізацій, відділення раціонально-рефлексивних можливостей від міфопоетичного світогляду та взаємодія з ним. Живий цілісний світ у стародавньому філософствуванні почав спиратися на поняття Буття як його ж принцип. Природне й людське буття (“фюзис” і “техне”) тепер чітко розрізняються. Космологія – це велична ідея. Не випадково натурфілософський космологізм став першим напрямком античної філософії.
У логічному плані виникнення філософії – це відчленування від прагматично-фетишистського й антропоморфного міфу первісної свідомості рефлексивних можливостей розуму, а отже – раціоналізація міфу. Міф – об’єктивований продукт людських уявлень, у якому не існує відстані між думкою про буття і самим буттям предмету. Якщо в художній фантазії ця відстань усвідомлюється, то у міфологічній не усвідомлюється. Міфопоетична реальність не розрізняє суттєвих якостей людини, тварини, всякої природи. Тут реальність – цілісна, закінчена, єдино можлива, вимагаюча чітких зворотних дій (магічного ритуалу та інших обрядових форм) людини.
Універсалізація практичної діяльності (втягування в неї різноякісних матеріалів, використання різного матеріалу й енергії в одній функції і одного в різних) поступово «прояснила» різницю між речами, енергіями, інформацією, показала різний рівень і якість активності природи та людини. Все пізнається у порівнянні. „Фюзис” і „техне” також. „Фюзис” – самопороджуюча сила світу. „Техне” – це людська здібність не породжень, а „переродження” інформації, матеріалу й енергії „фюзису”. Лише за цієї умови природа поступово стає самодостатністю й водночас об’єктом раціональної діяльності та пізнання.
Філософія – це велетенський крок свідомості, свідоцтво руйнації міфу й народження рефлексивно міркуючої людини, яка вибиралася з міфорелігійної пуповини й ставила на місце міфу ґрунтовне знання. Геракліт, наприклад, уважав Гомера злодієм за проповідь міфів. Боротьба з міфом при всій раціоналізації не виходила довго за межі міфу, а покинути цілковито його сферу вона не змогла ні в середні віки, ні у Новий час. Рефлексія з приводу „пралогічних” засад мислення супроводжує всю історію цивілізації. У наш час вона навіть дещо посилюється. Згадаємо хоча б ідею «архетипів». Цьому є також достатні підстави.
Світ мислився як живий органічно-цілісний Космос, як упорядковане буття. Світ має свої закони, яким люди знаходять вираз у слові. Звідси ідея Логосу, притаманна всім раннім філософіям. Як і пізніша дещо ідея єдності (збігу) Макрокосмосу (Всесвіту) і Мікрокосмосу (людської душі). В єдності шукають корінь множинності, виділяючи прості елементи. Одних, при цьому, захопили самі елементи, інших Єдине. Одних – динаміка (становлення), інших – статика (непорушність). І цей поділ, окремі аспекти самі стають філософською проблематикою, мотивують виникнення різних способів вирішення проблем.
Раціональність не одразу покинула чуттєвий образ світу при переоформленні його міфологічного ладу в Космологічний. А сама проблема відношення чуттєвого й логічного також стала вузловою до сьогодення (особливо в гносеології).
Головні осередки класичного філософствування. Радикальна універсалізація й досить раптове ускладнення господарської діяльності відбулися в трьох регіонах планети на етапі ранньої цивілізації. Саме в них і виникли незабаром класичні філософії. Єдність релігії, мистецтва, науки в філософському світогляді цих регіонів забезпечили паралелізм в уявленнях й ідеях еллінської, китайської та індійської філософії. Звичайно, при цьому зберігалася значна ментальна відмінність у головних світоглядних питаннях.
Індійські ортодоксальні й некласичні школи філософії.
Ментальна парадигма індійського світогляду: «Хто Я? Якщо Я такий, то що таке світ і яка моя мета у ньому?». Тотожність «Я» (Атман) і «Світу» (Брахман).
Для розуміння стійкої філософської традиції Індії зверніть попередньо увагу на два важливі поняття – універсалії індійської культури:
Атман (санскрит — подих, душа, я-сам) — у давньоіндійському релігійному світогляді та в похідних з нього вченнях — поняття, що позначає всеосяжний суб’єктивний індивідуальний духовний початок, «Я», душу. Це поняття похідне від сенсообразів пуруші (космічна першолюдина) і прани (подих), якими позначили вихідний початок і основу світобудови. Окремо взяте поняття Атман не розкриває проблему єдиного і різноманітного. Вирішення її здійснюється через взаємозв’язок понять Атман — Брахман, де Атман наділяється змістом одиничного, суб’єктного прояву Брахмана, як загального початку.
При цьому співвідносність двох понять носить багаторівневий характер: коли Атман ототожнюється з тілесним суб’єктом — Брахман символізує Космос; коли Атман виражає суб’єктивне, уявне або життєве «Я» — Брахман уявляється як космічна Душа; коли Атман розкриває зміст індивідуального самопізнання — Брахман несе в собі зміст самоосяжного і всеосяжногоАбсолюту. На вищому рівні, коли суб’єкт і об’єкт злиті воєдино, Атман стає вищим Брахманом, або блаженством.
Зв’язок понять Атман — Брахман у гносеологічному аспекті виражає визнання самостійності і відносної відособленості душі від тілесної оболонки і від конкретного об’єктного втілення (Атман схований і в «Я» людини, і в «Я» всіх інших істот, і в абсолюті, Брахмані). Через взаємозв’язок цих понять робиться спроба представити пізнання як цілісний процес сприйняття внутрішнього стану і зовнішнього світу. Відношення Брахмана до самості окремої людської істоти складають головну тему веданти.
Брахман – вічно існуючий творчий і життєстверджуючий принцип, що все творить, підтримує, зберігає, розчиняє і потім знову повертається до самого себе. Він невимовний у позитивній термінології і незбагненний будь-якими логічними системами. Він визначається негативно: нечутний, невидимий, не породжений, немислимий, невиявлений, "не це і не те". Справжня універсальність Брахмана досяжна за допомогою усвідомлення ним самого себе. Знаходячи в процесі самопізнання суб’єктивність, він виступає тотожним атману.
У давній і середньовічній Індії існувало шість «офіційних» (ортодоксальних) філософських шкіл – даршан, що визнають авторитет вед: ньяя, вайшешіка, санкх’я, йога, міманса і веданта. Біля витоків кожної з них лежить текст або група текстів, що є священним каноном для прихильників кожної даршани. Пізніші тексти звичайно є коментарями до канону.
Школи (даршани) ведичної ортодоксальної традиції (астіка):
астіка – це класичні, офіційно прийняті системи вчень на лінії традиції вед, упанішад та інших самхіт (брахмани, аран’яки). Веди (ведийська література) – (на санскриті veda – знання, від індоєвропейського кореня veid – знати, бачити) – священні книги індусів, що представляють собою збірники гімнів, богослужбових формул, легенд. Їхній зміст складає область сакрального міфологізованого знання. Виникнення гімнів пов’язується з переселенням арійських племен на індійські землі в 2 тисячолітті до н.е. Записувалися в 1 тисячолітті.
1. Веданта (буквально – кінець вед) – широке спрямування мудрості від упанішад до „Брахма-сутри” (2-3 ст. н.е.; засновник – Бадараяна). Пройшла три стадії. Перша стадія (6-3 ст. до н.е.) – інтуїтивна. Друга стадія (2 ст. до – 7 ст. н.е.) – відносної єдності. Третя стадія – розмежування на різні спрямування коментарів до «Брахма-сутри»: видатні мислителі – Гаудапада (7-8 ст.), Говінда, Бхартріхарі, Бхартріпрапанча.
На останній стадії сформувалися 3 головні напрями веданти: 1. Адвайта-веданта (поняття, що позначає стан відсутності подвійності, а також єдність всього як своєрідний принцип онтологічного порядку — монізм). Лінія Гаудапади – першого систематика. Шанкара (учень Говінди) розробив послідовно моністичне вчення. 2. Двайта-веданта (дуалізм). Засновник Мадхва. 3. Вішішта-адвайта (обмежений дуалізм). Рамануджа.
Веданта була найбільш розповсюдженою в Індії філософською школою. Елітарною школою: її адепти – представники лише варни брахманів. Основним світоглядним положенням цієї школи було визнання як єдиної реальності вічного і незмінного духовного початку – Брахмана, тотожного зі світовою душею – Атманом. Ця реальність не може бути визначена за допомогою яких-небудь позитивних характеристик, вона визначається лише негативно (це жодне, ні інше, ні третє). Світ є космічною ілюзією – майя, що представляє із себе прояв «вільної гри розуму» Атмана-Брахмана, реалізацію його творчої потенції. Майя у своєму «прихованому» аспекті є авідья (невідання) – спосіб сприйняття людиною світу, що включає уявлення про свою індивідуальність, про космос, пізнавальні моделі тощо. Однак, незважаючи на авідью, людина знає про Атмана, тому що його основу, «зерно» складає істинний Атман. Указівкою на сутнісну реальність Атмана, на тотожність Атмана і Брахмана є тексти вед. Вони допомагають людині знайти шлях до збагнення Брахмана, до звільнення від авідьї. Однак, ні знання, ні старанне виконання обрядів, ні моральні заслуги не можуть бути гарантією «прозріння». Як стверджував Шанкара, «у кожної людини свій шлях до Брахмана». Принципом веданти був пантеїзм: моє вище „Я” тотожне Богу (світу).
Шанкара-ачарья (788-820) (ачарья – учитель) – видатний індійський філософ, містик, поет, ортодоксальний теолог і реформатор, вчитель і проповідник школи Адвайта-Веданти. Прагнучи осягнути таємницю життя, стає сан’ясином (мандрівним пустельником). після переможного диспуту в Кашміру був зведений на трон Сарасваті (богині наук, мистецтв і красномовства). За 32 роки він створив більш 400 творів самих різних жанрів.
Час Шанкари був кризовим для індійського світогляду. Занепад буддизму і розшарування шкіл індуїзму, зв’язаних з культом конкретного Божества, породили тенденцію до релігійно-філософської загальності, виразником якої він і став. Реформізм Шанкари виражається у відкиданні архаїчних культів міманси, у постановці завдань очищення релігії від грубих форм поклоніння Шакті, жертвоприносин і натуралістичних обрядів. Шанкара – творець філософських засад індуїзму. Він вважав головною філософською проблемою проблему реальності як протилежності існуючій, розглядав її у відношенні до проблеми Бога. Те, що існує, може бути нереальним, а те, що не існує, може бути реальним. Надає недуалістичне розуміння Вищого духовного Початку (Брахмана) і духу індивіда (Атмана): Атман і Брахман єдині, – ілюзію роз’єднання створює виявлений світ (Майя, ілюзія). Завдання людини – перебороти ілюзію й осягнути тотожність Атмана з Брахманом. У духовній практиці був засновником «шляху знання», який вважав найбільш ефективним у подоланні авідьї (незнання) і для досягнення звільнення (мокші).
Шанкара творчо збагатив шляхи бхакті (відданості і любові до Бога), карми – безкорисливої дії і служіння людям, і практику йоги. Покладав корисними всі шляхи і духовні потяги на початкових ступенях розвитку свідомості людини. Неуцтво (авідью) вважав не тільки шкідливим недоліком, а об’єктивним космічним чинником, що ховає вищу духовну Реальність.
Наступними філософськими школами, досить близькими у своїх основах, є санкх’я і йога.
2. Санкх’я (число) – 7 ст. до н.е. Засновник – легендарний мудрець Капіла.Санкх’язаперечувала характерну для брахманізму або індуїзму ідею особистого бога (Шива, Вішну або Брахма) і утверджувала існування, з одного боку, безлічі індивідуальних душ, а з іншого боку – єдиної, вічної, незмінної, усе проникаючої матерії. Матерія володіє, поряд з фізичними, також і психічними характеристиками, вона не тільки формує матеріальні об’єкти і людські тіла, але і визначає психічні стани людини. Душі в санкх’ї є проявами чистого, вічного, не обтяженого ніякими характеристиками світла, що опромінює собою і процес космічної еволюції, і процес мислення. Споконвічно матерія знаходиться в стані рівноваги і спокою, але потім починає змінюватися, створюючи в процесі зміни увесь матеріальний світ, і зрештою знову приводить до стану рівноваги. Атман, тотожний Пуруші, – ось сокровенне в людині. Космос від Пуруші, суспільство з його варнами також від Пуруші: його рот – жерці (брахмани); його руки – воїни (кшатрії); його стегна – торговці (вайш’ї); його ступні – простолюдини (шудри).
3. Йога (самадхі – зосередження). Засновник класичної йоги – Патанджалі (2 ст. до н.е.), автор «Йога-Сутри». Йога (на санскриті – зв’язок, єднання, метод, зусилля) – релігійно-філософське вчення Сходу, метою якого є досягнення звільнення духу (Мокша, Нірвана); у вузькому сенсі – одна із шести даршан. Джерела йоги дуже давні. Вже у Ведах утримується ідея про досягнення людиною божественних здібностей шляхом духовної практики (аскетизм, міркування, зосередження). Упанішади і «Махабхарата» говорять про йогічні шляхи знаходження істинного знання. Найдавніші тексти йоги обнародувані у свій час російським теософом Оленою Блаватською, описують ступені йогічних удосконалень.
Філософія йоги спирається на онтологічні й гносеологічні ідеї Священних текстів давньої Індії. Оригінальним надбанням є практичний шлях до звільнення за допомогою системи тренування тіла, душі, мислення, постійних зусиль, спрямованих на самовдосконалення і виховання чеснот. Зміст звільнення – у сходженні духу до нових сфер життя шляхом виходу з кола народжень і смертей (сансари); злиття Атмана із Брахманом уявляється як якась кінцева, доступна людині мета життя. Йога розробила цілу систему послідовного очищення і просвітління свідомості з метою пізнання «Я» і досягнення самадхі (стану вищої зібраності і гармонії), останньої ступені восьмеричного шляху звільнення.
Ступені удосконалювання в Йозі, викладеної Патанджалі: «яма» – приборкання, помірність; «ніяма» – етична культура; «асана» – дисципліна тіла; «пранаяма» – регулювання подиху; «прат’яхара» – ізоляція почуттів; «дхарана» – регулювання уваги; «дх’яна» – досконалість міркування; «самадхі» – зосередженість, озаріння.
Традиційно виділяють чотири види йоги: Джняна-йога (міркування, шлях пізнання); Карма-йога (дії, шлях активного і безкорисливого служіння загальному благу); Бхакті-йога (любові, безроздільної відданості Вищій Істоті); Раджа-йога (царствена, шлях самопізнання, досягнення «великого самозаглиблення» – махасамадхі). «Бхагавадгіта» викладає всі ці йоги.
Хатха-йога належить до філософської системи йоги. Вона лише регулює нижчі психічні процеси, не сприятливі істинному духовному розвиткові, просвітлінню свідомості та запаленню людського духу. Онтологія, гносеологія і методологія йоги розвинуті в працях Вівекананди, в «Інтегральній йозі» Ауробіндо Гхоша, Вченні Агні-Йоги. Йога як «зв'язок» є східним еквівалентом західного поняття релігії. Єдність значення йоги й релігії дозволяє побачити глибоку духовну єдність йоги з містичними шляхами Заходу.
Йога, в основному, дотримувалась онтології санкх’ї, однак утверджувала, поряд із матерією і душами, існування всемогутнього, всевідаючого і всемилостивого особистого бога. Ця школа стала добре відомою завдяки серйозним практичним досягненням – детально розробленої практики аскетизму і трансової медитації.
4. Ньяя (правило) – атомістичне вчення. Засновник невідомий. Систематик – Готама (початок н.е.). Світ складається з дрібних часточок „ану”, які утворюють субстанції води, землі, вогню (жару) та повітря й існують в ефірі, просторі та часі. В індійській філософії — поняттям, що позначає ефір (трактований як матеріальна субстанція), виступає „акаша”.
Головною філософською проблемою ньяї, на відміну від вайшешіки, з якою вона близька, є методи «правильного мислення». Досягнення цієї школи в логіці досить великі. Нею розроблена, зокрема, модель «п’ятичленного силогізму», що нагадує тричленний силогізм Аристотеля.
5. Вайшешіка (різниця, роздріб) – також атомізм, але розглядає світ з точки зору реалізації морального закону і визнає монадні субстанції – «дхарми». Закони „адрішті” все спрямовують на благо душі. Засновник – Канада (ІІІ ст. до н.е.).
Основними категоріями вайшешіки є атом і субстанція. Атоми – це вічні, неподільні, ніким не створені «цеглинки» буття, зчеплення яких утворює усі матеріальні об’єкти. «Ану»–атоми в різних комбінаціях утворюють речі за законами адрішті. Субстанція – незмінна у всіх змінах, єдина першооснова всіх речей. Субстанцій всього дев'ять: чотири елементи (земля, вода, вогонь, повітря), ефір, простір, час, манас (орган людського мислення) і атман, трактований у вайшешіці як духовна субстанція, у з’єднанні з манасом утворююча індивідуальну людську душу. Чотири елементи і манас складаються з атомів і тому невічні (вічні лише складові їхні атоми), інші неподільні, мають континуальну природу і тому вічні, так само як і атоми. Рух атомів відбувається завдяки дії цих сил і приводить до періодичної загибелі й відродження всесвіту, у процесі яких тіла розпадаються на складові їхні атоми, а потім утворяться знову завдяки повторному з’єднанню атомів між собою. Філософське кредо вайшешіки – послідовно проведений раціоналізм. Світ, за уявленнями цієї школи, – пізнавана реальність і відповідає тому, що відчувається нашими органами почуттів; умосяжна картина світу не відрізняється принципово від тієї, що відчувається, вона є лише більш повною, більш глибокою, більш точною.
Ньяю і вайшешіку часто розглядають як єдине ціле: ці школи ніколи не полемізували між собою, кожна приймала філософську модель іншої, розходження між ними складалося лише в тім, що перша акцентувала увагу на методах пізнання світу, а друга – на структурі космосу.
6. Міманса (дослідження). Зародилася біля 200 року до н.е. Досить незвичайні філософські побудови пурва-міманси. Ця школа складалася на гребені брахманізму як «релігія жертвоприносин», являючи його саморефлексію і філософське осмислення. Міманса не використовувала у своїх побудовах ідею особистого всезнаючого бога або ідею осягання неемпіричного світу явищ. Вона спиралася не на релігійний, а на магічний спосіб пізнання світу. Світ, за уявленнями цієї школи, діється і функціонує тільки завдяки жертвопринесенню. Жертвопринесення є тут уже не ритуалом, а космічним дійством, що зв’язує різні частини всесвіту в єдине ціле. Це відбувається завдяки космічній енергії, укладеної у священних словах, енергії, що звільняється в процесі жертвоприносин. Вчення про шляхи і засоби звільнення безсмертної душі від зв’язків з пракриті – матеріально-чуттєвим світом, що є головною перешкодою на шляху до праведного життя. Розробка проблем мови. Звуки мови – це особливі субстанції.
* * *
Представники різних шкіл доводили істинність своїх поглядів у широко розповсюджених «словесних двобоях», що беруть свій початок у далекій давнині, коли раджа, що влаштовував урочисте жертвопринесення, запрошував найбільш знаменитих брахманів на диспут про природу Брахмана. Диспут не був ні виставою, ні грою, він мав величезне ритуально-космічне значення і представляв дуже серйозний іспит для учасників. Як утверджується в упанішадах, поразка в брахмодьї (диспуті) нерідко супроводжувалася негайним ритуальним убивством тих, що програли. Звичайно, «словесні двобої» до такої крайності не доходили, однак поразка в них ставила під сумнів як професійну придатність адепта, так і істинність вчення, що відстоюється ним. Хто програв змагання, як правило, залишали дану місцевість. У всіх відомих описах життя Будди, Шанкари та інших засновників релігійно-філософських шкіл велике місце приділяється описам їхніх перемог в таких «словесних двобоях». Перемоги приводили до поширення пропагованого вчення.
Школи неортодоксальної традиції (настіка):
настіка – антибрахманістські, що не визнавали авторитету вед, некласичні даршани.
1. Чарвака (локаята) – 7-2 ст. до н.е. Чар – чотири, вак – сутність. Лок – світ, але також і як спілка-громада, світ як громада. Локаята – система давньоіндійського матеріалізму, що заперечувала існування Брахмана й Атмана і стверджувала, що свідомість є властивістю, притаманною тілу і зникаючою з його розпадом. У вченні дійсно виразно присутні матеріалістичні тенденції. Локаятики вважали, що свідомість виникає при певному сполученні чотирьох першоелементів: землі, води, вогню і вітру. «Чотири елементи виступають як споконвічні принципи; винятково з них, коли вони перетворять тіло, виникає свідомість, подібно тому як у результаті змішання окремих компонентів виходить оп’яняюча речовина». Єдиним джерелом достовірного пізнання в системі локаятиків служить чуттєве сприйняття, вони заперечують вірогідність логічних висновків і свідчень авторитету, не маючи тут аналогів в індійській культурі. УГреції аналогічних поглядів дотримувалась філософська школа кініків. Заперечуючи чинність закону карми, мету людського існування локаята вбачає сенс у насолоді життям.
Опозиційні брахманізмові релігійні системи – бхагаватизм, джайнізм і буддизм. Ці системи не визнавали авторитету вед, спиралися на свою канонічну традицію. Дослідник А. Чанишев уважав їх формою антибрахманістського руху кшатріїв в Індії..
2. Джайнізм (джина – переможець) – одна з найдавніших релігій Індії, виникла в 6 ст. до н.е. і збережена до наших днів. Це також релігійно-філософське вчення. Прихильники джайнізму – джайни – стверджують, що цю релігію їм з давнини передали 24 пророки-вчителі, першим з яких вважається Рішабха, а останнім – Вардхамана, що одержав згодом імена Махавіри (Великий герой) і Джини (переможець), тобто того, хто переміг карму й усунув перешкоди на шляху до релігійного порятунку. Звідси і назва цієї релігії. Поклоняються джайни усім своїм пророкам як божествам.
Центральне місце у віровченні джайнів займають уявлення про вічну душу, здатну послідовно вселятися в різні матеріальні тіла. Виник джайнізм, як і буддизм, у противагу брахманізмові, усупереч якому визнавав можливість порятунку душі для кожної людини. Виступаючи проти панування брахманів, джайнізм відкидає авторитет Вед, брахманський пантеон богів, обряди і жертвоприносини, існування єдиної світової душі (Брахми), а також єдиного бога як творця і охоронця світового ладу.
Стверджуючи, що матерія і дух є двома споконвіку існуючими початками, джайнізм віддає перевагу духу. Носіями життя вважає душі окремих людей. Душ стільки, скільки живих істот. Джайни одушевляють і неживі предмети, тому велике значення надають ахімсі – неспричиненню шкоди живим істотам, що у свою чергу не дозволяє їм займатися землеробством, тому що оранка землі спричиняє убивство живих істот. Тіло є оболонкою для душі – воно смертне, а душа вічна і по черзі переходить з одного тіла в інше. При цьому вона може розвиватися і змінюватися. Пристрасті і бажання людини у всіх її попередніх існуваннях тримають душу в оковах і для досягнення її повного блаженства людина повинна шляхом позбавлень і праведного життя звільнити її. При цьому, на відміну від буддизму, джайнізм вважає, що не всяке життя є зло і страждання. Таким є лише дурне життя. Звідси нірвана в джайнів – це досягнення душею вічного блаженства. У цьому сенс життя людини.
З метою досягнення нірвани джайни зобов’язані вірити у своїх пророків, строго дотримуватись їхнього розпорядження, що зводиться головним чином до відмови від убивств (ахімса), злодійства, неправди, перелюбства, а також від корисливості стосовно земних благ. Джайнізм відстоює присутність божественного у людині.
У системі джайнів виділялося сім категорій, однак тільки дві з них – душа і нежива річ – були основними. Душі поділялися на «вільні», «зв’язані» сансарою і «пекельні». За своєю природою всі душі вважалися вічними і всюдисущими, передбачалося, що розмір їх визначається тілом. Негадано трактувалося в джайнізмі поняття карми: карма вважалася тонкою матерією, що налипає на душу відповідно до минулих дій і забруднює її. Для світогляду джайнів був характерний крайній аскетизм. Вони думали, що людині, яка досягла досконалості, не має сенсу продовжувати життя, звідси в джайнізмі – практика самогубств.
Прихильники джайнізму поступово розвинули свою пишну обрядовість. З давнього часу джайнізм має дві течії: дігамбари (оголені, «одягнені повітрям»), яким пропонується відмовитися від усіх спокус життя, і шветамбари («ті, що носять білий одяг»), які ставлять менш строгі вимоги. Сьогодні переважає друга течія. Джайнізм сповідають в основному заможні шари міста: торговці, лихварі, ремісники. В Індії нараховується біля двох мільйонів його прихильників, що мають свої навчальні заклади і періодичну пресу.
3. Буддизм. Світосприймання буддизму. Це релігійне вчення має як дуже незвичайну внутрішню логіку розвитку, так і досить цікаву історичну долю. Виникнувши в VI ст. до н.е. в Індії не як релігійна, а, скоріше, як атеїстична система, що стверджує ідеал заспокоєння особистості в абсолютному небутті, буддизм придбав статус світової релігії, перетерпівши корінні зміни у своїх основах. «Ніколи не було цілком усвідомлено, яка радикальна революція трансформувала буддійську церкву, коли новий дух, до того причаєний в ній, піднявся у блиску слави в перші століття н.е. Порівнюючи атеїстичне, що відкидає душевне, філософське вчення про шляхи особистого кінцевого звільнення, яке досягається в абсолютному знищенні життя і при шануванні пам’яті його земного засновника, із величною церквою (що його замінила) з верховним богом, оточеним численним пантеоном і сонмом святих, релігією дуже набожною, обрядовою і церковною, з ідеалом загального порятунку всіх живих істот, порятунку божественною милістю будд і бодхісаттв, порятунку не в знищенні, а у вічному житті, – ми можемо з повною підставою стверджувати, що історія релігій навряд чи ще була свідком подібного розколу між старою і новою вірою, що продовжує однак, претендувати на загальне походження від того самого релігійного засновника» (Ф.І. Щербацькой, 1988, с. 235).
Філософія раннього буддизму, що втілилася, головним чином, у корпусі філософських вчень хінаяни («малої колісниці») постулювала як єдину реальність сукупність найпростіших ментальних елементів буття (дхарм), що існують як загальні поняття (!ідеї») і як відповідні цим поняттям «феномени», що спалахують на мить і відразу занурюються в абсолютний спокій. Ніщо інше не є реальністю; душа, матеріальні об’єкти, навіть сам Будда являють собою лише сукупність дхарм і нічого більш.
Світ являє собою послідовність яскравих миттєвих кадрів, що випливають один за одним як у кіно. Уся внутрішня логіка розвитку космосу, уся різноманітність процесів, що протікають у космосі, визначається в такій моделі своєрідним «причинним» зв’язком між дхармами. Слово «причинна» узято в лапки, тому що тут мається причинність особливого роду: кожна з дхарм «спалахує» на мить і відразу вгасає, тому вона не може бути ні матеріальною, ні логічною причиною появи інших дхарм; дхарми не взаємодіють одна з одною. Однак за деякою примхою долі вони з’являються в зв’язуваннях, і дхарма звуку зв’язана з дхармою органа слуху і дхармою свідомості.
Людське існування – це потік життя, тобто потік, що складається з послідовності миттєвих «спалахів» вісімнадцяти елементів: шести органів (орган зору, орган слуху, орган нюху, орган смаку, орган дотику, здатність інтелекту), шести об'єктів (колір, звук, запах, смак, відчутне, не чуттєві об’єкти), шести регулюючих свідомостей (свідомість видимого, свідомість чутного, свідомість пахощів, свідомість смаків, свідомість відчутного, свідомість невідчутного). Деякі з цих елементів складаються з однієї дхарми, деякі – з безлічі дхарм. Сенс людського існування покладається в придушенні активності всіх елементів, у досягненні ними стану абсолютного спокою.
Чотири основних положення („істини”) Будди: про те, що життя є страждання, що причина страждань укладена в самому факті життя, що можна припинити страждання і що для цього потрібно дотримуватися так званого восьмеричного шляху – європейці розуміють не адекватно . Страждання – це і є саме порушення, активність, протилежність спокоєві.
У махаяні порятунок, як розчинення індивідуальності в Абсолюті Цілого, досягається містичною інтуїцією святого. Особливо шанований у махаяні представник цієї школи Нагарджуна (2 ст. н.е.) – індійський мислитель, засновник буддійської філософської школи мадх’яміка. Висунув «вчення про серединності». У буддизмі Нагарджуна є Архатом, 14-м Патріархом і вважається Бодхісаттвою. Йому надаються почесті як «Другому Будді». Він проповідував у Західній Індії, подорожував у Китай, багато зробив для звертання в буддизм народів цієї країни. Йому приписується близько 200 праць. Основна з них – трактат «Сутри Нагарджуни» або «Нагарджуна-шастра». Основу його філософії складає вчення про «пустотне», тобто про нереальність, ілюзорність навколишнього світу. Він показав однобічність і суперечливість головних категорій філософських систем його часу.
Називаючи своє вчення «серединним шляхом», Нагарджуна заперечує як єдину Субстанцію, так і окремі дхарми. Указуючи на ілюзорність реального світу, він розвинув вчення про інтуїтивні над-розумні знання, і виявився засновником буддистського інтуїтивізму. Знаменитий він і своєю діалектичною витонченістю в метафізичних суперечках. Його діалектика близька до діалектики античних елеатів і скептиків. Але якщо в елеатів Єдине осягається розумом, то Нагарджуна відкидає роль розуму в пізнанні, бо розум, на його думку, приводить до нерозв’язних протиріч.
На засадах махаяни у 3 ст. виникла школа йогачари з культом чистої свідомості,яка розквітла у 6-8 ст.Для неї саме існування дхарм – відносне: вони й самі ілюзорні. Будда має божественну природу. Втілення його Космічного Тіла – єдина реальність світу. Множинність – лише форма існування Єдиного. Істина – це розуміння самого цього факту. Мета життя – абсолютне розчинення в Цілому. До видатних представників махаяни належали також брати Асанга (310-390) і Васубхандху (біля 320-400).
Висновок. Як бачимо, всі школи наголошували на цілісності світу, на пріоритеті цілого над індивідуальним і чуттєвим (оманливим і недосконалим). На межі старої й нової ери тенденція до вирізнення специфіки індивідуального посилилась. Астіка апелювала значніше до духовних першоджерел реальності. Міфопоетична пуповина давньоіндійської філософії не перерізана й до сьогодення. Добре це чи погано? – сказати важко, але їхня міфопоетика набагато більш відповідна природі, ніж наша сцієнтизовано-технологізована.
2.3. Китайські школи конфуціанської та даосистської традицій.
Ментальна парадигма китайського світогляду: «Є Я і світ. Що Я маю робити у світі, як ставитися до нього?»
Китайська філософія – одна з основних складових частин світової історії філософії, що характеризується яскраво вираженою самобутністю. Радикальна деміфологізація здійснювалася в давньокитайській культурі як би з середини міфосвідомості – через переосмислення міфологічної моделі світу при збереженні її загальної структури, насамперед, – принципу єдності сутності макро і мікрокосму, тому базисною інтенцією китайського філософського мислення була ідея органічної єдності людини і світу.
Знання (чжи) предмету включає на тільки його опис, але і розпорядження до дії: мати знання значить насамперед «знати свою справу». У центрі уваги китайських мислителів знаходилися етико-політичні проблеми, оскільки діяльність упорядкування Піднебесної (країни) розумілася як найважливіший фактор підтримки всесвітньої гармонії. Вже в період Західного Чжоу (поч. I тис. до н.е.) сформувалася одна з центральних категорій китайської думки – «де», що позначає силу породження й упорядкування. Завдяки силі де Небо-і-Земля породжує і зрощує все суще. Правитель (ван), будучи Сином Неба, прилучається до «великого де Неба і Землі» (космосу) і поширює його на міріади людей, гармонізуючи Піднебесну. У свою чергу, на благополуччя, що панує у Піднебесній, Небо відповідає правильним ладом природних процесів, хаос же в суспільстві викликає природні катаклізми.
1. Рання китайська натурфілософія: школа вчення про “інь” і “ян”. Органіцизм мислення обумовив розуміння речей як рухливих, пливких утворень: ці – універсальний субстрат світу, трактується як безперервне середовище динамічних коливань, що поляризуються дією протилежних сил – ян та інь (світла і пітьми, напруги і піддатливості); кожна річ містить у собі початки інь і ян, які по черзі домінують і забезпечують пульсацію змін. На досвіді наявний стан справ постійно повинний приводитися у відповідність зі споконвічною гармонією великої тріади Небо – Людина – Земля, тому китайське філософське мислення характеризується чітко вираженим практицизмом.
“Ян” і “інь” – взаємно спряжені поняття китайської філософії, символ двоїстого розподілу сил, що включає активний або чоловічий принцип (Ян) і пасивний, або жіночий, принцип (Інь). Їх єдність має емблему у формі кола, розділеного надвоє лінією, що нагадує сигму. Утворені в такий спосіб дві частини здобувають динамічну інтенцію, якої не буває, коли розподіл здійснюється за допомогою діаметру. Світла половина представляє силу Ян, а темна – означає Інь; однак, кожна з половин містить у собі кружечок, вирізаний із середини протилежної половини, таким чином. символізуючи той факт, що кожний з модусів повинний містити в собі зародок своєї протилежності.
Природа і людина породжуються Землею і Небом. У момент початку Буття прозоре повітря, ефір, у Порожнечі відокремлюється від Хаосу, трансформується і породжує Небо. Важке і мутне повітря, осаджуючись, утворило Землю. З’єднання, зчеплення дрібних часток Неба і Землі здійснюється за допомогою “інь” і “ян”: взаємодіючих і взаємно долаючих один одного сил, а також початків Зла і Добра, Холоду і Тепла, Пітьми і Світла. Їх взаємозумовленість і взаємозалежність описувалися в контексті наростання одного в іншому, проходження стадії переваги одного, потім – іншого і навпаки. Нескінченний процес світового руху, активного буття вибудовується концентричними колами навколо умовного центра світобудови, що асоціюється з почуттям гармонії, упевненості, спокою. Інь-Земля і Ян-Небо породжують чотири пори року і всі речі світу, що виступають як субстанція «життєвої енергії» (ці – китайське, кі – японське).
Взаємодія інь і ян продукує п’ять головних стихій, здатних переходити одна в одну: дерево, землю, воду, вогонь і метал. Нескінченне небо, що позначається нескінченною лінією (колом); земля, через свою обмеженість у просторі описується квадратом, укупі з людиною, символом якої виступає трикутник, – феномени таїнства життя, що проходить через метаморфози. У центрі їхнього класичного зображення у вигляді кругової схеми і містяться «монади» життя – взаємодоповнюючі один одного інь і ян. Вони – першооснова всіляких змін, що несе конструкція «Великої межі» (Тайцзи) – невичерпного джерела. Ян виступає як «внутрішнє» життя, що наступає і творить людський початок; інь – як зовнішній світ, що відступає, що руйнується – жіноча іпостась двоєдиної підстави буття. Внутрішні органи окремої людини і їхньої сукупності (комплексу) підрозділяються на підсистеми інь і ян. Переляк, тривога, хвилювання (та інші Ян-впливи) здатні деструктивно впливати на Інь-органи. Взаємоперетворення, взаємодоповнення, взаємозбагачення, взаємне поглинання, взаємне творення усього і вся – усього, що може бути зрозуміло і збагнене людиною, і того, що лежить за межами її розуміння, – основний закон дао.
Теорія інь і ян зародилася в середині 1 тис. до н.е. У традиції сучасного сексуально-еротичного міського фольклору європейського типу символ інь і ян здобуває значення, що істотно доповнює еталонні поведінкові моделі. Постулюється не тільки нерозривна єдність, взаємна відповідальність і необхідність гармонії люблячих людей, проголошується висока цінність готовності закоханих індивідів до само-трансформацій (не обов’язково усвідомлюваних і раціонально мотивованих) з метою досягнення відповідності з щиросердечними і тілесними метаморфозами своїх близьких.
«Золотим віком» китайської філософії є період 6-3 ст. до н.е. У цей час виникли і вже згадана школа натурфілософів, і конфуціанство, і даосизм, і моїзм, і легізм, і школа імен. В умовах, коли влада правителя стала чисто номінальною, стан справ у Піднебесній усвідомлюється як залежний від «де» кожної людини.
Родоначальники двох основних традицій китайської філософії – Конфуцій і Лао-цзи – вводять у зв’язку з цим категорію «дао» – шляху як мірила належного індивідуального поводження. Нагромадження «де» досягається пізнанням «дао» і проходженням його; оволодіння знаннями виявляється важливим засобом гармонізації Піднебесної. Конфуцій і Лао-цзи розробляють взаємно доповнюючі моделі пізнання «дао».
Склалася й третя (запозичена з Індії) філософська традиція – буддизм.
Школи конфуціанської традиції.
Для Конфуція і його послідовників характерна опора на формальну упорядкованість людського поводження за допомогою строгої відповідності правилам церемоніалу «лі». Утіленням ідеалу знання виступає «шляхетний чоловік» (цзюнь цзи), який за допомогою твердого самоконтролю загнуздує природно-хаотичний початок у людині.
Конфуцій (Кун Фу цзи) (551-479 до н.е.) – китайський філософ, творець однієї з перших зрілих філософських концепцій і родоначальник конфуціанства – ідейно-культурного напрямку, що проіснував більш двох тисячоріч. Вчення Конфуція було відповіддю на кризу традиційної ідеології, центральною темою якої були відносини Правителя (вана) і Неба як джерела благодаті – магічної сили де, завдяки якій ван («Син Неба») упорядковував «Піднебесну» (суспільство). У Конфуція де перестає бути прерогативою правителя – кожна людина відповідальна за положення справ у Піднебесній і здатна на нього вплинути; де у трактуванні Конфуція моралізується й означає гідність, чесноту. Визнаючи за Небом роль верховного початку, Конфуцій як на практично діюче мірило земних справ указує шлях-дао, проходження якого і забезпечує нагромадження людиною де. На відміну від Лао-цзи, що трактував дао як всесвітній принцип, Конфуцій розуміє його як людське дао – істинний принцип людських діянь і моралі, стратегічну лінію благого життя.
Еталоном людини, що йде шляхом дао, вважав цзюнь-цзи, опис якого знаходиться в центрі уваги філософа. До числа основних якостей "цзюнь-цзи" відносяться: жень – гуманність, «і» – справедливість, чжи – знання і лі – ритуал. Особливої пошани заслуговує цзінь-цзи (досконало-мудрий).
Жень, як принцип, означає вибудовування відносин між людьми в суспільстві в дусі солідарності, аналогічної родинній близькості членів сім’ї. Принцип сяо – це вимога синівської шанобливості, етика батьків і дітей у державі. Зміст життя і полягає у виконанні людьми взаємних обов’язків відповідно до «чину» кожного – старших і молодших, панів і слуг. Фу лао – позначення батька-старійшини. Дао удосконалюється навчанням жень (принципу людяності, гуманності). Утвердження справедливості в Піднебесній не припускає «виправлення імен»: правитель повинний бути правителем (поводитися як правитель), підданий – підданим і т.п. Правитель – це батько, якому Небо дає владу. Всі віддані правителю, а правитель – волі Неба, і також, за концепцією справедливості, від нього чекають мудрості, гідної особистої поведінки, піклування про підданих.
«Чжи» у Конфуція зовсім не означає довільного багатознайства, це – знання того, що повинно робити і як це зробити. Нарешті, принцип «лі» означає засвоєння правил благопристойності (норм, церемоніалу), що вносить у кожну дію людини міру й упорядкованість. Правильне поводження припускає постійний самоконтроль і приборкання себе, підпорядкування культурній нормі, без яких неможлива стійка соціальність. Строго дотримуючись правил лі, «шляхетний чоловік» підтримує вень – стандарт цивілізованості, створений творчими мудрецями-правителями стародавності. Лі – це Лад у Піднебесній і це земний порядок з розвинутим етикетом.
Вчення Конфуція перейняте духом збереження традицій: «Я наслідую старовину, а не складаю її». Показово, що, за переказом, він редагував найдавніші канонічні тексти в китайській культурі – «Шу-цзін» і «Ши-цзін», а також написав коментар до «І-цзін». Знайдене сполучення традиціоналізму з імперативом особистої відповідальності кожного за стан справ у Піднебесній в історичній перспективі знайшло свою виняткову продуктивність. Уже при імперії Хань (2 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.) конфуціанство перетворилося в державну ідеологію і згодом фактично стало основою специфічно-китайського способу життя, багато в чому сформувавши унікальний вигляд китайської цивілізації.
«Коли слова втрачають своє значення, народ утрачає свою волю». Конфуцій.
1. Жуцзя. Початкова школа конфуціанства («школа службових людей», чиновництва). Підкреслювала важливість нормативно-ціннісної ієрархії, а не абстрактного буття; підкорення філософії політиці. Правління винне тісно сплавляти традицію і закон: державність тотожна суспільству. «Лі-цзи» (вчення про Лад) «Лунь Юй» (бесіди-судження) – перші конфуціанські філософські трактати.
2. Моцзя. Школа Мо і його послідовників – моїстів. Осмислення буття, простору, часу, якостей, причинності. Класифікації ієрархічного ладу речей. Проблеми логіки, гносеології, номіналізму. Софістика. Засновник – Мо-цзи (479-381) – анти-конфуціанець. Не надто вірить у волю Неба (скепсис). Демократизм: проти жорсткої ієрархії у суспільстві, рівні норми поведінки для всіх, анти-елітарність, проти військової агресії; принцип „цзянь-ань” (загальної любові) супроти „жень”. Відсутність любові – ось справжня причина безладдя світу.
Мен-цзи (372-289). Ідеаліст: людину за природою вважав доброю. Захист Конфуція. Поділ на розумову і фізичну діяльність цілком природна річ. Але представників обох видів діяльності визначає Небо, як і моральні якості людини, а ось добродіяння вона може й сама удосконалити.
Чжоуян (340-305). Продовжив лінію думок Конфуція про містичне буття, про права бюрократії.
Сунь-цзи (біля 298-238). Матеріаліст. Послідовник і критик Конфуція. Онтологія, соціальні знання. Трактат „Про військове мистецтво”. Розум дає людині владу над світом у відповідності з законом природи – дао. Ця раціональність привела його, моїста, до легістів (фацзя). Вплив на Хань Фей-цзи. Перший конфуціанець, який намагався взяти у легістів ряд ідей: концепцію закону; вчення про нагороди та покарання; рівні можливості в прилученні людей до державної служби.
Дун Чжу-ту (2 ст. до н.е.) – продовжив почате Сунь-цзи формування ортодоксального конфуціанства, що привело до неоконфуціанства. Від моїстів взяв ідею рівності усіх перед законом, договірного походження держави. Від нього й популярне серед селян вчення «да тун»: про суспільство великої Єдності, зрівняльного розподілу благ на зразок комуністичної утопії.
3. Фацзя. Школазаконників („легістів”). Конфуціанська тематика як і у моїстів: на першому плані проблема управління суспільством. Початок школа бере з етико-філософсько-політичного вчення про управління державою (з 7 ст. до н.е.). Розробляли ідеї:
Гуань Чжун (?-645). Політичний діяч. З 685 року перший міністр у царстві Ці (на сході). Один з засновників легізму. Його положення про укріплення влади царя через закони, вищість закону над правителем легісти не підтримали.
Цзи Чань і Лі Куй. Про несумісність політики з мораллю: тому для правителя краще мати закони, знання людської психології.
Шан Ян (390-338). Розробка вчення про управління за допомогою законів.
Шень Бухай (385-337). Розробка концепції влади і методів управління.
Хань Фейцзи (біля 280-230). Вперше (спираючись на ідеї Сунь-цзи) добірно розроблена концепція деспотичної держави. Завершив побудову теоретичної системи легістів – своєрідної філософії права. Принцип цієї системи такий: Дао – природність всіх речей. У відповідності до законів природи, її ладу лі, і треба розробляти закони суспільного життя фа, що спираються на тверді правила добра і зла. Хань Фейцзи вважав, що оволодіння Дао може давати різні результати: одні стають мудрішими, інші – безумними; одні стають працьовитішими, інші – більш лінивими. Це підкреслення релятивності Дао.
4. Мінцзя (Від 4 ст. до н.е.). Буквально – школа імен, „виправлення імен” (чжен мін). Школа софістів-номіналістів: на засадах ієрогліфіки розроблялись гносеологія, логіка, діалектика, класифікації. Проблеми: умовності імен; зв’язку імен (мін) і дійсності (ши); співвідношення понять з поняттями, понять з дійсністю; парадокси мови і мислення. Апорії.
Хуей Ши (*370-*310). Єдність „тьми” речей. Мінливість.
Гунсунь Лун (*320-*250). Різниця, відмінність „тьми” речей. Різні типи загальності (єдності) речей. Відокремлення імен від реального об’єкту. Абсолютизація якостей, ознак, явищ і речей. Розробив 21 апорію. Серед них:
· Літаючі птахи – не рухаються.
· Тінь птаха, що рухається, – нерухома.
· Дворовий пес – не собака.
· „Білий кінь – не кінь”.
· Якщо від палиці щодобово віднімати половину, то й через 10000 колін від неї щось полишиться.
· Уявлення не може охопити всього, оскільки світ речей нескінченний.
При імперії Хань (3 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.) конфуціанство придбало статус офіційної ідеології і згодом протягом сторіч значно впливало на вигляд традиційної китайської цивілізації. Розвиток філософської думки в цей час характеризувався традиційністю: для неї притаманна виняткова стабільність кола основних філософських проблем і категорій, а переважними формами філософської творчості були коментарі й компіляція канонічних творів.Конфуцій наче б то редагував найдавніші канонічні тексти в китайській культурі. Класичні редагуванняробилися багатьма до давніх творів «Шу-цзін» (історія), «Ши-цзін» (книга пісень) «І-цзін» (книга змін). „Чунь-цу” („Весна і осінь”); «Лі-цзи» (ритуали); «Юе-цзи» (книга про музику), які стали тепер канонічними.
Стабілізувались категорії: гу – причина; лей – рід; бі – необхідність, лі – лад. Також до основних у системі належать категорії: тривалість, протяжність, тотожність і розрізнення буття. Ці – першоречовина (апейрон), першостихія буття. Юань-ці – матерія (підвалини світу). Ян-ці – легкі частки, з яких небо, космос; інь-ці – важкі частки, з яких вода, земля і різні тіла. Із взаємодії часточок виникає все суще. Сюньгусюе – тлумачення, інтерпретація, екзегеза. Своєрідне розуміння Абсолюту позначене категорією Дао.
Неоконфуціанство (Х ст. – 1911).
Сунь-цзи (*298-238). – засновник його підстав, які розвинув Дун Чжу-ту. Посилення мотивів легізму у конфуціанстві за рахунок даоських ідей. Дао – космічне й моральне – через послідовну зміну інь і ян: відносно Неба вони – два початки буття світу; відносно Землі вони – сила і слабкість; відносно Людини вони – «жень» (гуманність і справедливість).
Хань Юй (768-824) – чиновник, викладач, філософ династії Тан. Раціоналізм. Попередник неоконфуціанства. Спрощує „дао”. Панує загальна любов (гуманність). Її здійснення – це справедливість, а поведінка, що відповідна до любові й справедливості – це дао (гуманний, моральний шлях). Здійснювати людське так як треба – це почуття зобов’язання в людині. Йти цим шляхом – це дорога людини. мати все у собі самому й не чекати нічого ззовні – це внутрішнє досягнення людини. Царі влітку носять одяг з легкої тканини, взимку з теплого хутра; відчувають спрагу – п’ють, відчувають голод – їдять: дії різні, але їх розумність у тому, що – єдині. Питають: чому люди непокірні, як у старі часи? Це те ж саме, що ганити за теплий одяг узимку чи за питво у спрагу.
Підвалини заклали „три вчителі науки про природний закон” – Сунь Фу, Ху Юань, Ши Цзе (династія Сун, 960-1279). Розвинули:
Чжоу Дуньї (1017-1073) та Чжан Цзай (1020-1078) розвинули космогонічні ідеї: матеріальна субстанція ці утворює 5 першостихій, а з них – все суще. Під впливом буддизму – ідея примирення інь і ян як умова вищої гармонії.
Чжу-Сі (1130-1200). „Канон” (завершення) неоконфуціанства: єднає вчення попередників про ці з тезою про абсолютний розум-закон (лі). „Лі” – корінь і джерело всього існуючого. Лі над усім, але в єдності з ці.
Даосизм – напрям «природного буття».
На противагу конфуціанському культуро-центризму даосизм висуває стратегію «проходження природності». Відмова від усякої навмисності та цілеспрямованості в дії (принцип «недіяння» – «у вей») дозволяє досконало-мудрому прилучитися до «дао» як загальносвітового природного ритму подій.Даосизм – вчення про дао або «шляхи речей». Як особлива система філософствування виникає в Китаї в 6-5 ст. до н.е.
Засновником прийнято вважати Лао-цзи (6-5 ст., в епоху Тан – 7-9 ст. – був канонізований як святий). Ідеї трактату «Дао де цзін» – засадового твору про шлях (дао) і потенцію (де). Дао (кит. – Бог, слово, логос, шлях) – поняття давньокитайської філософії, що позначає те, що: не маючи ні імені, ні форми; будучи вічно єдиним, незмінним, неминущим, існуючим від віку; будучи нечутним, невидимим, недоступним для збагнення – невизначуваним, але творчим. Знаходячись у стані спокою і водночас безперервного руху; виступаючи першопричиною всіх змін, – дао є «матір’ю всіх речей», «коренем усього». «Дао» єдине всьому і залежить лише від себе самого: «людина залежить від землі, земля – від неба (космосу), небо – від Дао, а Дао – від себе самого» (Лао-цзи). Лао Цзи закликав: «В метушні буденного зберігати таїну вченості». «Хто не йде за дао – гине».
Видатними представниками даосизму (4-3 ст. до н.е.) були: Ле-цзи, класик Ян Чжу (*395-335), Інь Вень, Чжуан-цзи (великий класик даосизму) й ін. Відповідно до постулатів ортодоксального даосизму, тільки дотримання природних законів життя дозволяє людині «зберегти в цілісності свою природу». Лише на цій основі представляється можливим збагнення істини й оволодіння мудрістю.
Соціальний устрій не був байдужим і для даосизму, але він відкидав жорсткі норми і правила моралі, юридичні закони.
Даосизм як певну схему філософствування і даосизм як релігійне віровчення, що сформувалося до початку н.е., не можна ототожнювати. Філософські аспекти «автентичного» даосизму лягли в основу китайських релігійних шкіл: «Шляхи істинної єдності» (2 ст.), «Вищі чистоти» (4 ст.), «Шляхи створеної істини» (13 ст.) й ін. Філософські підходи даосизму у середньовічному Китаї розробляли Ге Хун («Мудрець, що обіймає простоту», 4 ст.); Ван Сюаньлан («Трактат про Таємну перлину», 6 ст.); Тянь Цяо (коментарі до «Книги змін», 10 ст.). Канон текстів даосизму «Дао Цан» („скарбниця даоських писань”) склався до 12 ст. У межах даосизму нерідко конституювалися також і єретичні, дисидентські теоретичні системи, які неодноразово служили ідеологічним обґрунтуванням селянських революцій і громадянських воєн у Китаї.
У ІІ-ІІІ сторіччях даосизм розділився на:
Неодаосистів (дао цзя) – оновлене продовження класичної філософської традиції. Під егідою даосизму розвивалися й природничі знання.
Даосів (дао цзяо) – даоське вчення трансформувалося в так званий «релігійний даосизм», зайнятий переважно рішенням проблеми безсмертя й утворюючий неортодоксальну складову китайської духовної культури. Релігійна віраіз свого роду церквою, масовими таємними сектами. Включає магію, алхімію, цілительство, демонологію, оккультику. Перший патріарх – Чжан Даолін (Фухань).
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 432; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!