Проблеми природи, людини та Бога в філософії середньовіччя
Західноєвропейська філософія середньовіччя: П. Абеляр, Ф. Аквінський
1. Высшей формой логического мышления Абеляр называет диалектику. По его мнению, с помощью диалектического мышления возможно, с одной стороны, обнаружить все противоречия христианского учения, а с другой стороны, устранить эти противоречия, выработать непротиворечивое и доказательное вероучение. Поэтому он доказывал необходимость критического прочтения и текстов Священного Писания, и произведений христианских философов. научное познание возможно только тогда, когда предмет познания подвергается критическому анализу, когда выявляется его внутренняя противоречивость и затем с помощью логического мышления находятся объяснения существующим противоречиям. И основной принцип его философских исканий был в — "Познай самого себя". Человеческое сознание, человеческий разум являются источником всех поступков людей. Даже моральным принципам, которые, как считалось, являются Божественными, Абеляр относится рационалистически. Например, грех — это поступок, совершенный человеком вопреки своим разумным убеждениям. Абеляр вообще рационалистически истолковывал христианскую идею изначальной греховности людей и миссию Христа, как искупителя этой греховности. По его мнению, основное значение Христа было не том, что он своими страданиями снял с человечества его греховность, а в том, что Христос своим разумным моральным поведением показал людям пример истинной жизни. что мораль, нравственность являются следствием разума, практическим воплощением разумных убеждений человека, которые, в первую очередь, и заложены в человеческое сознание Богом.
|
|
|
Ф. Аквинский. считал недостаточным онтологическое доказательство существования Бога.
значение философии Фомы Аквинского (прежде всего для католической Церкви) в том, что им были:
• даны пять доказательств существования Бога;
• систематизирована схоластика;
• закреплено разделение эссенции и экзистенции (сущности и существования), что доказывало всемогущество Бога и полную зависимость от Него, Его воли всего сущего;
• доказаны (с точки зрения католиков) правильность, преимущество идеализма над материализмом, существование Божественных идей, которые предшествуют вещи: господство идеи над материей (а следовательно, Бога над окружающим миром);
• выдвинута идея об истинности знания, полученного разумом только в случае соответствия разума вере;
• вычленены сферы бытия, которые могут быть познаны только через откровение;
• разделены философия и теология, причем философия поставлена в подчиненное положение по отношению к теологии;
|
|
|
• логически доказан ряд положений теологии и схоластики.
Філософія Нового часу: основні ідеї. Наукова революція ХУІІ ст
2. -буржуазна революція в Нідерландах (XVIст.-поч. XVIIст.)-буржуазна революція в Англії (сер. XVIIст ) -становище і розвиток капітальних відносин;-зміни в соціальній структурі суспільства;-зміни в політичній системі суспільства.
-механіка небесних і земних тіл;астрономія;-теорія опору матеріалів;-фізика: вивчення електричних і магнітних явищ;-хімія.розвиток ідей гуманізму епохи Відродження;-відмова від натурфілософії;-формування нових світоглядних орієнтирів форм мислення.
У центрі природознавства цього часу знаходилась механіка небесних і земних мас. Вона набуває переважного розвитку і надала всьому природознавству механічного характеру.Найбільш розповсюджений – експериментальний метод: дослідження прагнули роботи аналіз окремих явищ, процесів, фактів.
Домінуючою тенденцією у розвитку філософії XVII-XVIII ст. Став матеріалізм (XVII ст. Праці Р. Байля).
Оскільки наукова революція посідала певне місце у світогляді епохи Нового часу, то і у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання.
Основні напрями гносеологічної орієнтації філософів:
|
|
|
-емпіризм визначає чуттєвий досвід джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представлений як опис цього досвіду або зведений до нього;
-раціоналізм визначає розум основного пізнання і поведінки людей;
-сенсуалізм визначає життєвість головною формою достовірного знання.
Методи дослідження:
-індукція – метод дослідження, який забезпечує можливість переходу від поодиноких фактів до загальних положень до узагальнення на основі даних досліду;
-від загального о одиничного, від накопиченого до теоретичного обґрунтованого матеріалу, до його більш послідовного вивчення. Процес пізнання – діалектичний, суперечливий процес, який містить чуттєве, емпіричне та теоретичне пізнання і тому не можна абсолютизувати індукцію або дедукцію.
Ф. Бекон (1561-1626) – підкреслює необхідність пізнавати обєктивно суттєві речі і явища , відмовитися від схоластичної відірваності від природи і людини. Джерело буття знаходиться в почуттях, які виникають в процесі практичного впливу індивіда на природу. Розробив індуктивний метод.
Р. Декарт(1596-1650). Кінцева мета знання людини – панування над силами природи, пізнання причин її розвитку, удосконалення природи самої людини. Для досягнення цієї мети необхідно використовувати принцип сумніву, який направлений проти сліпої віри і потребує попередньо сумніватися у всьому науковому існуванні. Основний вид пізнання – раціональне пізнання – раціональне пізнання, інструментом якого є розум.
|
|
|
Лейнібц (1646-1716). Вважав, що джерелом необхідності і взагальності знання може бути тільки розум.
Б. Спіноза (1632-1667). Пізнання світу йде не через пізнання Бога , а через пізнання природи.
У своїй раціональній теорії виділяє 3 ступені:
.Найвищий ступінь пізнання – істина, яка досягається безпосередньо розумом, вона видима інтуїтивно і не залежить від не від якого досвіду.
.Середній ступінь пізнання – розмірковування розуму (потребує доведення).
Знання, що отримані за допомогою органів чуття, вони неповні, поверхневі та недостовірні.
Діалектика та метафізика
3. Термин “Метафизика .” возник в 1 в. до н. э. как обозначение части философского наследия Аристотеля и буквально означает “то, что следует после физики”. Сам Аристотель называет этот, по его убеждению, важнейший раздел своего философского учения “первой философией”, исследующей якобы высшие, недоступные органам чувств, лишь умозрительно постигаемые начала всего существующего, обязательные для всех наук. В этом смысле термин “М.” употреблялся в последующей философии. В средневековой философии М. служила теология как ее философское обоснование. Приблизительно с 16 в. наряду с термином “М.” применялся в равном значении термин “онтология”. У Декарта, Лейбница, Спинозы и др. философов 17 в. М. выступала еще в тесной связи с естественнонаучным и гуманитарным знанием. Эта связь была утрачена в 18 в., в особенности у таких философов, как Хр. Вольф. Именно в этом смысле термин “М.” широко употребляется в современной буржуазной философии.
В новое время возникает понимание М. как антидиалектического способа мышления, как результат односторонности в познании, рассматривающего вещи и явления неизменными и независимыми друг от друга, отрицающего внутренние противоречия как источник развития в природе и обществе.
Диалектика (греч. dialektike) – наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления. античная философия с большой силой подчеркнула изменчивость всего существующего, поняла действительность как процесс, осветила роль, какую в этом процессе играет переход всякого свойства в противоположное. Основним законом, ядром діалектики, який виражає собою джерело усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку, є закон єдності і боротьби протилежностей. Можна навести приклад дії цього закону: плюс і мінус, сили тяжіння і відштовхування, асоціація і дисоціація, асиміляція і дисиміляція, чоловіче й жіноче, продуктивні сили й виробничі відносини – все це – протилежності, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, тобто, протиріччя, тільки завдяки яким і існує постійно рух – як не тільки й не стільки зміна просторово-часових координат, а як будь-яка зміна, що відбувається. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, в свою чергу, виражає собою механізм усякого руху як саморуху, усякого розвитку як саморозвитку. Зміст його полягає в тому, що кількісні зміни, що поступово накопичуються в предметі, явищі, процесі, досягнувши певного – критичного стану, викликають, породжують, спричиняють «сплеск», «вибух», «перерив поступовості», «стрибок», який призводить до певних – якісних зрушень, трансформацій, перетворень в самому предметі, явищі, процесі. Тобто, будь-який процес розвитку, взятий у достатньо тривалому часовому інтервалі, складається з двох протилежних фаз: еволюційної і революційної (див., відповідно, нижче: словник).
Проблеми природи, людини та Бога в філософії середньовіччя
4. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них – це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина – це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині – розумний чи тваринний? Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.
Першою спробою філософського обгрунтування християнства була патристика Афанасій Алек-сандрійський, Василь Великий Видатний представник середньовічної схоластики – Фома Аквінський.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 368; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!