Поняття та ознаки об'єктивного права
Право ‑ це система правових принципів і норм (правил поведінки), сформованих у суспільстві і визнаних його більшістю як справедлива міра свободи і рівності, закріплених (установлених чи санкціонованих) і забезпечуваних державою в якості регуляторів суспільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально‑групових і суспільних інтересів.
За своєю якістю і формою право створюється в результаті спільних зусиль громадянського суспільства (народу) і держави як специфічний регулятор суспільних відносин з метою підтримання соціальної стабільності, злагоди та порядку. Право є своєрідним ефективним накопичувачем пізнавального соціального досвіду, продуктом культурно‑історичного життя суспільства, його нормативно‑ ціннісною системою. Поза суспільством, у природі, право не існує.
Ознаки права
Соціальні.
1. Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю населення і підтримувану активною меншістю. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свободою». Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь‑яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між претензією і обов’язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою {справедлива міра свободи і рівності).
|
|
|
Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає цінність права як системи норм, розрахованої на визнання народом.
2. Виступає регулятором суспільних відносин, що є його основним соціальним призначенням; впливає на свідомість і поведінку осіб; узгоджує індивідуальні, соціально‑групові й суспільні інтереси.
Юридичні:
1. Нормативність ‑ складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів її будови. За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність ‑ право виступає як загальний масштаб {регулятор) поведінки людей. Завдяки нормативності встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.
|
|
|
2. Системність ‑ є системою погоджених, упорядкованих норм і принципів. Право ‑ це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де всі елементи пов’язані і несуперечливі. Системність і ієрархічність будови привносяться у право законодавством.
3. Волевстановленість і погодженість воль (інтересів) – виражає волю владарюючих з урахуванням волі підвладних, тобто консенсуальні (погоджені) волі (інтереси). У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес, зумовлений потребами суспільства, його соціально‑ економічним розвитком. Створюється ілюзія, що право творить держава. Насправді право формується у суспільстві в процесі повторювання фактичних відносин, а держава, якщо вона демократична, конкретизує, впорядковує відносини конкуренції, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з метою встановлення людської взаємодії і комунікації, злагоди та забезпечення соціальної цілісності і стабільності.
4. Загальність і загальнообов’язковість ‑ встановлені правила поведінки є загальними і обов’язковими для кожного суб’єкта права, котрий вступає в типові суспільні відносини. Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і стосуються всіх тих, кому вони адресовані, без винятку. Загальнообов’язковість означає неухильне виконання норм права тими, на кого вони поширюються. Загальнообов’язковість, загальність надає праву те, що в праві виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин.
|
|
|
5. Формальна визначеність ‑ право має переважно письмові форми зовнішнього існування. Цими формам и є нормативно‑правові акти, прийняті державою (позитивне право); правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право); правові звичаї {звичаєве право); нормативно‑ правові договори {договірне право); правові доктрини {доктринальне право); релігійно‑правові тексти {канонічне право, мусульманське право та ін.). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів ‑ це основна ознака формальної визначеності права. Формальна визначеність виявляється й у тому, що в зазначених формах права чітко закріплюються права і обов’язки; юридичні поняття («злочин», «корупція» тощо); санкції, що застосовуються до правопорушників; заохочення, що спрямовані на стимулювання правової активності, та ін. Однак, крім офіційних форм вияву, що є показником формальної визначеності права, правом є основні, невідчужувані права людини безвідносно до того, чи закріплені вони у будь‑якій формі чи ні {природне право). Деякі вчені вважають, що поза названими формами право може існувати у вигляді природних прав людини, правовідносин, правосвідомості.
|
|
|
6. Забезпеченість державою ‑ створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, що розраховані переважно на добровільне виконання. Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, через внутрішнє переконання. У такому разі держава застосовує примус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі їх порушення і мають здатність примушувати до виконання вимог, що в них містяться.
Сутність права
Сутність права визначає його якісну своєрідність ‑ розкриває внутрішню і зовнішню визначеність, систему необхідних властивостей, без яких право перестає бути тим, чим воно є.
Сутність права полягає в тому, що воно є: 1) владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгодження їхніх інтересів, примирення, подолання конфліктів шляхом компромісів; 2) виразником міри свободи і рівності в суспільстві відповідно до рівня його соціально‑економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи і рівності має бути справедливою), що уможливлює досягнення компромісів.
Поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:
• регулятивну (упорядкувальну) ‑ забезпечує порядок, соціальну стабільність, згладжує конфлікти на формальному рівні (існує поза часом і поза простором) (об'єктивна сторона);
• оцінно‑орієнтувальну ‑ забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі) (суб'єктивна сторона).
Ці сторони сутності права дають змогу забезпечити єдність суб’єктивного і об’єктивного права.
У будь‑якому суспільстві, яким би воно не було (класово‑ антагоністичним, соціально‑неоднорідним чи демократичним), з формального погляду, право виступає владним нормативним регулятором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних прошарків і груп, попередження конфліктів або їх подолання, досягнення згоди і компромісу. Право не могло б виконувати регулятивної (впорядковувальної), охоронної і захисної функцій, якби йому об’єктивно, за природою, не була надана якість узгодження інтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу на потреби й інтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон, зобов’язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Проте регулювання, формальне впорядкування суспільних відносин, забезпечення правового порядку, створення умов для безпеки і надійності існування людини ‑ одна сторона сутності права.
Друга сторона сутності права ‑ якість правового порядку. Право є складовою частиною оцінювального мислення, за допомогою якого люди та їх об’єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретних ситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонами оцінювального мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості як вищої мети. Будь‑яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації, зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуація свободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає ‑ значить, дістає підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскільки сприяє встановленню компромісу, а отже, й правового порядку, через які забезпечуються право і свобода. Ось чому друга сторона сутності права перебуває у сфері оцінювального мислення: встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактні оцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність. Водночас у нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівність виражаються тією мірою, якою їх здійснення можливе за допомогою різних юридичних засобів відповідно до справедливості.
Право не слід розглядати як певне стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством, що трансформується, воно залежить від його етнокультурних особливостей, відображає існуючі в ньому зв’язки і тенденції. Оскільки справедливість ‑ конкретно‑ історична категорія, то її вияв у свободі був різним у давні, середньовічні, нові й новітні періоди історії. Не завжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх міра свободи. Так, за феодалізму міра свободи і рівності була однією для пана, іншою ‑ для кріпака (несвобода, відсутність рівності ‑ формальної і фактичної, тобто несправедливість). За суттю кріпосне право ‑ це вияв через закон свободи пана. Будь‑яке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, але ця свобода може бути виражена в законі однобічно, мати характер привілеїв у однієї особи, переваг однієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через систему правових норм, закріплених державою у нормативно‑правових актах, розкривається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Кріпаки тут віднесені не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них у законодавчих актах того часу не застосовувався принцип правової рівності, ось чому ці акти не відповідали праву, оскільки право заперечує будь‑який прояв свавільної та егоїстичної влади над людиною. Право не може існувати в суспільстві рабів.
Таким чином, у сутності права поєднані два людські начала ‑ порядок (компроміс) і свобода (справедливість, рівність), де свобода ‑ історично змінювана категорія, зумовлена менталітетом народу, правовою культурою етнічних спільностей.
Право існує в різних формах і видах, і його властивості по‑різному виявляються в житті суспільства, однак воно має єдину структуру і єдині системні ознаки. Одномірні визначення права («право є справедливість», «право є свобода», «право є примус», «право є правовідносини», «право є інтерес», «право є регулятор відносин», «право є норма», «право є механізм контролю поведінки», «право є людська взаємодія і комунікація» та інші) неспроможні розкрити все різноманіття його правової структури і призначення, тому що право вбирає в себе всі ці характеристики. Воно є і першим, і другим, і третім. До того ж, усі елементи, що характеризують властивості права (системність, загальнообов’язковість, нормативність, формальна визначеність, регулятивність, комунікативність (примирливість), волевстановленість, справедливість, державна гарантованість та ін.), пов’язані між собою, і відсутність одного з них руйнує цілісність уявлень про право.
Сутність і властивості права щонайкраще розкриває його цінність.
Цінність права
Цінність права ‑ це його здатність бути метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об’єднань (суб’єктів оцінювання), бути комунікативним і погоджувальним соціальним інструментом. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність ‑ це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Визначення цінностей права ‑ предмет юридичної (правової) аксіології (від грец. axios ‑ цінність, logos ‑ слово, поняття)[32].
Основні аспекти цінності права:
Власна цінність права ‑ пов’язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності. Право надає свободу вибору, погоджує права й обов’язки, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, втілює гуманізм, толерантність і консенсус, поєднує свободу і порядок ‑ долає хаос та забезпечує розвиток і охорону порядку.
Інструментальна (службова) цінність права ‑ виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов’язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Інструментальною цінністю права є те, що: а) інструментарій права (правові способи) використовується різними суб’єктами соціального життя ‑ державою, церквою, громадськими об’єднаннями, комерційними організаціями, громадянами; б) відповідно до права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності й анти‑ цінності; в) право вис гупає ефективним засобом захисту від правопорушень, розв’язання спорів, конфліктів у суспільстві; в) право зберігає накопичені цінності закріплює їх, інформує про них, створює їх ієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає. Особливістю права як інструменту є володіння оптимальною нормативністю ‑ обсяг нормативного регулювання повинен відповідати вимогам життя, а нормативне й індивідуальне регулювання ‑ бути співвідносними. Надмірність нормативного регулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальну цінність права.
Історико‑культурна цінність права ‑ виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм, що вироблялися у процесі боротьби народів за свободу, демократію, права людини, її гідність, ставали спадкоємними та втілювалися у життя.
Власна, інструментальна, історико‑культурна цінності права виявляються на загальносоціальному (національному), особистісному, загальнолюдському (світовому) рівнях.
1. Загальносоціальний рівень цінності права полягає у здатності права: а) впорядковувати суспільні відносини, необхідні для нормального функціонування суспільства; б) розвивати ті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому, поєднувати їх інтереси (ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система тощо); в) вносити стабільність і порядок у суспільні відносини, протистояти свавіллю держави і людини; г) забезпечувати організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруги завдяки відповідності свого змісту потребам та інтересам суспільства.
У суспільстві в умовах цивілізації немає такої іншої системи соціальних норм, що змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно‑політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні і моральні цінності, що склалися в суспільстві. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи й активності, право слугує чинником соціального прогресу.
Проголошення демократичної, соціальної, правової держави в Україні є показником визнання соціального значення цінності права.
2. Особистісний рівень цінності права виражається у глибокому особистісному змісті права, оскільки воно: а) слугує мірою свободи в суспільстві; б) є справедливою мірою свободи', в) виступає як справедлива міра рівності. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, самореалізації, активної діяльності й водночас виключати сваволю і свавілля, встановлювати визначений порядок використання свободи, тобто бути гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов’язана правом, поза правом, може переростати у сваволю чиновників і несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню, відкрити особі доступ до соціальних благ (добробут, безпека, посада, освіта та ін.), зняти суперечності між особистою свободою і соціальним благополуччям, стати дієвим способом соціальної захищеності людини, дати орієнтири поведінки людини відповідно до цінностей правової культури суспільства. Як писав український правознавець О. Кистяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому виявляється гуманістичний характер права.
3. Загальнолюдський (світовий) рівень цінності права виражається у формуванні правових цінностей, які стають глобальними цінностями. Як і цінності в праві, тобто цінності, створювані і забезпечувані правом, правові цінності (права людини, демократія, свобода, рівність, поділ влади, місцеве самоврядування та ін.) належать до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей планети протягом історії. Будучи історико‑культурним надбанням, право водночас акумулює цінності світової правової культури, що стосуються співіснування і виживання людства (розробка Екологічної конституції планети). За допомогою права розв’язуються глобальні проблеми економічного та іншого суміжного характеру (екологічні кризи, ресурсні обмеження тощо), вирішуються воєнні, релігійні, етнічні та інші конфлікти, що виникають у регіонах світу. Гуманістичні принципи права слугують основою міжнародних відносин, сприяють гармонійному співіснуванню різних народів, інтеграції правових систем.
Функції права
Функції права ‑ основні напрями впливу права на суспільні відносини та поведінку особи з метою їх упорядкування, охорони і захисту.
Ознаки функцій права:
1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в різних сферах суспільного життя;
2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини;
3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин;
4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній відповідності з задумом нормотворця (законодавця) і очікуваннями адресатів правових норм;
5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті результати правового регулювання;
6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів (дозволів, зобов’язань, заборон, заохочень, покарань тощо). Функції права можна класифікувати так: загальносоціальні і юридичні (спеціально‑соціальні).
Загальносоціальні функції права: інформаційно‑пізнавальна ‑ інформування громадян, тобто доведення до відома адресатів про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов’язки та відповідальність, пізнання сутності права (правова інформація); ціннісно‑орієнтувальна ‑ визначення критеріїв для правомірної і протиправної поведінки; орієнтація громадян на правомірні настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти відповідно до його норм (правомірна поведінка); ідеологічно‑виховна ‑ здійснення загальноправового впливу на духовну сферу, виховання поваги до права, формування правового світогляду (правове навчання); культурно‑історична ‑ відображення культурних традицій, духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві (правова культура); комунікативно‑компромісна ‑ встановлення зв’язків між учасниками суспільних відносин; забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами і стабільності соціальної системи (правопорядок).
Основні юридичні функції права: регулятивна, охоронна і захисна. Регулятивна (впорядковувальна) ‑ функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов’язками.
Розрізняють статичну і динамічну регулятивні функції.
Регулятивна статична (закріплювальна) ‑ упорядковує суспільні відносини фіксуванням основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, норми конституційного права про право людини на відпочинок, освіту). Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.
Регулятивна динамічна (стимулююча) ‑ забезпечує розвиток бажаних відносин, активної поведінки суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку платити податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов’язувальних норм, які спричиняють правовідносини активного типу.
Охоронна (попереджальна‑обмежуввальна) ‑ це функція установлення і гарантування державою профілактичних і запобіжних заходів, порядку їх покладання і виконання, що мають на меті усунення (витіснення) шкідливих, небажаних для суспільства відносин, їх обмеження, та охорону позитивних. Оборонно‑обмежувальний (попереджальний) вплив права здійснюється за наявності конфліктів, спорів про право, не доведених до правопорушення, і пов’язаний з установленням заборон, що спрямовані на охорону суб’єктивних прав та забезпечення соціальної справедливості. Охоронна функція виражається у фізичному і психічному примусі, іноді винятково у психічному (переконанні), нерідко потребує обвинувальної діяльності (привід, арешт майна, затримання як підозрюваного).
Захисна (відбудовна) ‑ це функція установлення і гарантування державою засобів юридичного впливу, пов’язаного із спричиненням шкоди суб’єктам права, посяганням на їх правовий стан і «захисною» реалізацією права ‑ спрямованістю на захист суб’єктивних прав. Захисний вплив права виявляється за наявності правопорушення, вчиненні шкоди суб’єктам права; іноді виражається у застосуванні примусових заходів (фізичного примусу ‑ позбавлення волі особи, котра вчинила злочин) і, як правило, потребує оборонної діяльності, діяльності з побудови, відновлення, порушених прав та інтересів, правового стану (поновлення на роботі чи посаді незаконно звільненого працівника; сплата аліментів; захист особи від необґрунтованого обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод; самозахист прав тощо).
На рівні суб’єктів права слід розмежовувати поняття «охорона» і «захист». Іноді один і той самий орган наділений правом охорони і захисту. Гак, суд чи інший юрисдикційний орган, а також його уповноважена посадова особа мають право (правомірність) не тільки захищати суб’єктів права, але й охороняти їх за допомогою установлених законом заходів правового впливу. Адвокати, а також фізичні, посадові і юридичні особи, котрі не наділені законом юрисдикційними повноваженнями, не мають права займатися «охороною». Вони можуть здійснювати тільки правовий «захист». Правоохоронні органи, їх посадові особи наділені правами (правомірностями) охорони і захисту прав та свобод суб’єктів права. Отже, охоронна і захисна функції права не дублюють одна одну, але вони взаємопов’язані і витікають одна з одної, бо немає об’єктів, які б тільки охоронялися чи тільки захищалися.
Принципи права
Принципи права (від лат. principium ‑ основа, засада) ‑загальноприйняті норми‑ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу і порядку.
Ознаки принципів права:
1) мають найвищий авторитет ‑ не будучи конкретними правилами поведінки, мають регулятивний характер завдяки загальності і загальнообов’язковості;
2) об’єктивно зумовлені соціальним середовищем, характером суспільних відносин (економічних, політичних, культурноідеологічних тощо) і мають зворотний на них вплив;
3) є ідеологічним витвором, результатом розвитку правової свідомості суспільства, передусім співтовариства юристів, і водночас спрямовані на сприяння зростанню правосвідомості суспільства, його культури;
4) є історико‑практичними за походженням (їх творить епоха, факти і події, що переходять в юридичні факти і суб’єктивні права; сформована практика людей, їх потреби й інтереси; суспільні відносини) і універсальними за невизначеністю строку існування (у них різний «життєвий цикл»; чимало їх існує з часів античності);
5) є ідейною основою для об’єктивного права, концентровано виражають закономірності його розвитку, сутність і соціальне призначення; описують (конкретизують) установлене право, вносять однаковість у систему правових норм;
6) слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, надають злагодженості усьому його механізмові, виступають орієнтирами формування та вдосконалення правової системи, є її каркасом, опорою, відображають об’єктивно існуючі зв’язки між елементами правової системи та соціальної системи; усувають суперечності, що виникають між ними; зумовлюють напрями нормотворчої, правозастосовної та інших форм правової діяльності;
7) акумулюють світовий досвід розвитку права, втілюють демократичні і гуманістичні традиції й одночасно становлять правові цінності, що входять до світової правової скарбниці.
Розрізняють принципи права:
1. Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права ‑загальноприйняті норми‑ідеї (основні засади), що зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства, втілюють цивілізаційні правові здобутки протягом історії та закріплені в міжнародно‑правових документах всесвітнього значення. Виникнення і подальший розвиток загальнолюдських принципів права є результатом взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права, тому їх основний «набір» є однаковим як для бажаного «міжнародного правопорядку», прогресивних міжнародних об’єднань, регіонально‑континентальних (міждержавних) утворень, так і для демократичних націй, їх національних правових систем. Закріплені у Статуті ООН від 26.06.1945, Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1.08.1975 та інших міжнародних документах, загальнолюдські принципи права служать правовими стандартами для реформування сучасних правових систем, інструментами зближення міжнародної і національних систем права.
Загальнолюдські принципи права ґрунтуються на таких цінностях права (принципи є їх концентрованим вираженням): гуманізм реалізується через визнання гідності людини та забезпечення її основоположних прав і свобод; демократизм ‑ реалізується через втілення загальносоціальних інтересів у праві, встановлення компромісу різних соціальних груп шляхом узгодження їх інтересів (потреб); свобода реалізується через можливості вибору варіанта поведінки людини відповідно до загальнодозвільного типу правового регулювання: «дозволено все, крім прямо забороненого законом»; рівність ‑ реалізується через взаємопов’язаність (рівність) прав і обов’язків, застосування рівних стандартів поведінки до одновидових суб’єктів; справедливість ‑ реалізується через пропорційність (відповідність) вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини та її правового забезпечення, через збалансованість інтересів усіх суб’єктів суспільних відносин. В цьому принципі відображено визнання певної самоцінності людини і, отже, потреб у забезпеченні самозбереження людства.
2. Принципи національної системи права ‑ їх «набір» має відмітні ознаки в різних правових системах, є конкретно‑історичним, визначається правовими традиціями, рівнем розвитку демократії, залежить від потреб та інтересів суб’єктів їх тлумачення.
Способи виникнення принципів національної системи права:
1) закріплюються в нормах права, що містяться у приписах законів та нормативно‑правових договорів, тобто текстуально легалізуються (принципи‑приписи);
2) виводяться зі змісту законодавства;
3) формулюються юридичною (здебільшого судовою) практикою (наприклад, «вислухаємо й іншу сторону»).
Принципи права можуть виникати у сфері правових звичаїв (традицій), саморегуляційних (договірних та інших конкретних) правовідносин.
Види принципів національної системи права за сферою дії:
1. Загальноправові (загальногалузеві) ‑ притаманні всій національній системі права, є загальними для систем національного і міжнародного права; більшість їх має конституційний ранг: верховенство права (пріоритетність основоположних, природних, прав і свобод); обмеженість втручання органів влади, посадових осіб у здійснення прав і свобод; захист основоположних прав і свобод людини; рівність перед законом; рівна відповідальність перед судом; відповідальність за заподіяну шкоду; єдність прав і обов’язків; гарантованість прав і свобод; неприпустимість будь‑якої дискримінації у реалізації прав і свобод; неприпустимість скасування прав і свобод; здійснення правосуддя незалежними судами; юридична визначеність, тобто чітке закріплення норм права у відповідних юридичних формах (джерелах); захист довіри; правова безпека особи; заборона зловживання правами; правова законність тощо.
До загальних принципів права варто віднести також правові презумпції (добропорядність, знання закону, невинуватість) та аксіоми (відповідальність може настати тільки за провину).
2. Міжгалузеві ‑ властиві кільком спорідненим галузям права (принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду ‑ у кримінально‑процесуальному і цивільно‑процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи договору, необхідності конкуренції і заборони монополізації ‑ у підприємницькому і банківському праві). Оскільки такі принципи, як правило, однаково виражені в нормах кількох галузей права, більшість принципів права є міжгалузевими.
3. Галузеві ‑ притаманні конкретній галузі права, підкреслюють її особливості (принцип рівності сторін у майнових відносинах ‑ у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін,‑ у міжнародному публічному праві; взаємності ‑ у міжнародному приватному праві; рівності прав і обов’язків подружжя ‑ у сімейному праві).
4. Підгалузеві ‑ властиві конкретній підгалузі права (принцип банківської таємниці ‑ у банківському праві; принцип безперервності і невичерпності використання лісових ресурсів ‑ у лісовому праві; принципи загальності і рівності виборів при таємному голосуванні ‑ у виборчому праві).
5. Інституційні ‑ властиві конкретному інституту права (наприклад, принципи професіоналізму і рівного доступу до служби ‑ інституту державної служби; принцип виконання судових і нотаріальних рішень державними виконавцями ‑ інституту виконавчого провадження).
Особливе місце в системі принципів посідають загальні принципи міжнародного права: невтручання у внутрішні справи держави; рівність держав у міжнародних відносинах; співпраці; виконання взятих зобов’язань; незастосування сили та погрози силою; мирне вирішення спорів тощо.
Дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві, неможливо. Безсумнівним є те, що в них втілюються загальнолюдські цінності. При цьому на правову ситуацію зазвичай впливає безліч принципів (а не один).
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 465; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!