Джерело і форма права. Джерела (форми) права в державах світу і Україні
«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.
Поняття «джерело права» вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному)[25].
Джерела права в матеріальному розумінні ‑ це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.
Джерела права в ідеологічному розумінні ‑ це правова і політична свідомість суб’єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.
Джерела права в інституційному розумінні ‑ це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб’єктів формування і встановлення права.
Джерела права у формальному (юридичному) розумінні ‑ акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення буття об’єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права.
Форми права ‑ вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно‑документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. При написанні «джерело (форма) права» підкреслюється, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.
|
|
|
Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні:
• нормативно‑правовий акт;
• нормативно‑правовий договір (внутрішньодержавний);
• міжнародно‑правовий акт (домінуючим є договір);
• правовий прецедент (судовий і адміністративний);
• правовий звичай;
• правова доктрина (доктринальний текст);
• релігійно‑правовий текст (релігійно‑правова норма). Найпоширенішими джерелами (формами) права є нормативно‑правовий акт, нормативно‑правовий договір (особливо його різновид ‑ міжнародно‑правовий договір), правовий прецедент (особливо його різновид судовий прецедент), правовий звичай. Провідним джерелом (формою) права у державах світу в XXI ст. утвердився нормативно‑правовий акт. Вій є основним джерелом (формою) права і в Україні (див. розд. 17. Нормативно‑правові акти та їх систематизація).
Щодо принципів права є науковий погляд, за яким вони не можуть становити самобутнього джерела права через те, що за своєю природою не встановлюють право, а описують (конкретизують) установлене право, до того ж через вже існуючі правоположення, тобто через практику, що складається[26].
|
|
|
§ 4. Нормативно‑правовий договір
Нормативно‑правовий договір, або договір нормативного змісту ‑ спільний акт‑документ двох або більше сторін (нормотворчих органів), що установили нові норми права за взаємною згодою з метою врегулювання певних життєвих ситуацій, слугує підставою для видання правових актів, здійснення інших юридично значущих дій і забезпечується державою відповідно до закону. Нормативно‑правові договори є самостійною частиною механізму правового регулювання.
Ознаки нормативно‑правового договору:
1) має публічно‑вольовий характер ‑ хоча б одна зі сторін договору повинна мати у своєму розпорядженні владні повноваження, бути суб’єктом нормотворчості (держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації тощо);
2) має погоджувальний і добровільний характер, тобто потребує погодження сторін ‑ нормотворчих суб’єктів, покладання на себе сторонами нормативно виражених взаємних прав і обов’язків, що потім ними виконуються (конвенціональні норми);
|
|
|
3) передбачає обов’язковість установлених договорами правових норм і принципів для третіх осіб ‑ слугує правовою базою для видання підзаконних (індивідуальних) актів, здійснення інших юридично значущих дій;
4) має особливий предмет договору ‑ питання володарювання, управління і саморегуляції;
5) має особливу, суворо формальну процедуру прийняття і спеціальний порядок розгляду спорів, конфліктів, пов’язаних з виконанням (Конституційний Суд, спеціальні погоджувальні процедури);
6) є письмовим актом‑документом за формою зовнішнього вираження;
7) укладається в порядку, встановленому нормативними актами певної країни;
8) підлягає офіційному опублікуванню: неопубліковані нормативні договори не мають правових наслідків;
9) забезпечується державою відповідно до закону.
Більшість із зазначених ознак характерні і для нормативно‑ правових актів. Але нормативно‑правові договори є не державнов‑ ладними настановами, а переважно суспільною самоорганізацією, взаємним виявленням волі, зустрічним прийняттям на себе юридичних обов’язків суб’єктів нормотворчості ‑ учасників договору. Якщо законодавчі акти виступають безпосередньо нормативними регуляторами суспільних відносин і договірне регулювання не властиве їм, то правова природа нормативно‑правових договорів розкривається через договірні відносини.
|
|
|
Види нормативно‑правових договорів за територією регульованих відносин:
1. Внутрішньодержавний ‑ спрямований на регулювання внутрішньодержавних відносин. Це може бути договір про компетенцію і договір про взаємодію (між суб’єктами федерації, між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства). Договори можуть бути у сферах: конституційного права (Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України 1995 р.); адміністративного права (між урядом і обласними державними адміністраціями з питань взаємодії в соціальній, економічній та інших сферах; між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування щодо координації їхньої дії); цивільного права (засновницькі договори локального характеру, якими створюються і закріплюються правила поведінки тих чи інших відносин); фінансового права (кредитні договори між банками і підприємствами); трудового права (колективні договори і колективні угоди). Яскравим прикладом у сфері трудового права є колективний договір між власником або уповноваженим ним органом (особою), з одного боку, і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а за відсутності таких органів ‑ представниками трудящих, обраними й уповноваженими трудовим колективом, з другого. Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. У ньому зазначають взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально‑економічних відносин; можуть передбачатися додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії соціально‑побутові пільги[27].
2. Міжнародний ‑ спрямований на регулювання міжнародних відносин і утворення міжнародних співтовариств. Це можуть бути договори установчі (Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р., Угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД) 1991 р.), договори про взаємодію (Договір про співробітництво між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації 1999 р. та ін.) та ін.
З позицій міжнародного права будь‑який договір між державами є саме міжнародно‑правовим договором, тобто актом права. За структурою міжнародно‑правовий акт складається переважно з преамбули (вступна частина), основних статей (центральна частина) і заключних положень (заключна частина). Окрім того, він може містити застереження, зроблені учасниками договору, і виправлення, прийняті у встановленому порядку.
Міжнародні договори за рівнем їх укладання можуть бути:
• міждержавними ‑ приєднання до них або прийняття (укладання) їх проводяться від імені України: це угоди, що укладаються між двома чи кількома суверенними державами на певний строк або безстроково. Набирають сили в порядку, передбаченому для указів Президента України ‑ через 10 днів із дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами. Публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті «Голос України», у «Зібранні чинних міжнародних договорів України»;
•міжурядовими ‑ приєднання до них чи прийняття (висновок) їх здійснюється від імені уряду України: це угоди між урядами двох або кількох суверенних держав на певний строк чи безстроково. Набувають сили в порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, ‑ з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачений у цих актах. Публікуються в «Офіційному віснику України», у газеті «Урядовий кур’єр»;
•міжвідомчими ‑ приєднання до них або прийняття (укладання) їх відбувається від імені міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України: це угоди між міністерствами, комітетами урядів двох або кількох суверенних держав на певний строк чи безстроково. Набирають сили з моменту підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані. Публікуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України». Наприклад, Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством освіти і науки України і Корпорацією Microsoft (28.10.2003).
Не всі договори мають потребу в офіційному схваленні парламенту. Ними, як правило, є міждержавні договори. Норми міждержавних договорів диктують певні стандарти поведінки держав, що дали згоду на їх обов’язковість. Із санкції держави міжнародний акт (договір) поширюється на її територію, стає частиною національного законодавства.
Правовий звичай
Правовий звичай ‑ акт‑документ, що містить норму‑звичай (стійке правило поведінки, що склалося в результаті його багаторазового повторення), котра санкціонована державою і забезпечується нею. Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку[28].
Ознаки правових звичаїв:
1) виникають на основі норм‑звичаїв, що регулюють найбільш стійкі суспільні відносини протягом тривалого часу (формувалися вже під час розпаду первіснообщинного ладу) і містять норми права;
2) санкціонуються державою (під час розпаду первіснообщинного ладу їх офіційне санкціонування здійснювалося «вождями» ‑ старійшинами роду, племені);
3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах будь‑ якої форми самоорганізації населення;
4) визначаються особливостями (господарськими, етнічними, культурними, релігійними тощо) тієї соціальної групи, де формувалися;
5) перебувають у відповідності з моральними підвалинами соціального середовища, де формувалися;
6) мають обмежені регулятивні можливості ‑ поширюються на незначне коло адресатів, незначну кількість випадків;
7) мають юридичну силу, похідну від суб’єкта санкціонування.
Правові звичаїв державно‑організованому суспільстві виникають
на основі норм‑звичаїв лише після їх санкціонування державними органами ‑ тільки у такому випадку норми‑звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно‑правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави.
Варто відрізняти санкціонування норм‑звичаїв від узаконення норм‑звичаїв державою. При узаконенні державою норма‑звичай, послугувавши мотивом для видання припису нормативно‑правового акта, втрачає значення джерела права, бо формулюється як норма права; джерелом (формою) права виступає вже нормативно‑правовий акт (Закони Хаммурапі, Салічеська правда, Алеманська правда, Руська правда та інші найдавніші законодавчі акти надали нормам‑звичаям письмової узаконеної форми).
Основні форми санкціонування норм‑звичаїв державними органами:
1) судове або адміністративне рішення ‑ санкціонування здійснюється у процесі судової або адміністративної діяльності, коли норма‑звичай слугує підставою для вирішення спору і стає прецедентом (англо‑американський тип правових систем).
Для визнання норми‑звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна: виражати тривалу правову практику; відображати однакову практику ‑ як дії, так і бездіяльності; втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації. Необхідність застосування норми‑звичаю доводиться в суді або в адміністративному органі. Так, Верховний суд Норвегії санкціонував звичаї саамів користатися правом власності на оленярські пасовища в одній з провінцій країни (2001 р.). В європейських державах стають правовими звичаї ділового обігу після набуття юридичного захисту в арбітражному (господарському) суді;
2) нормативні приписи законодавчого акта ‑ санкціонування здійснюється введенням норм‑звичаїв до законодавчих актів давніх і середньовічних держав, де вони створили найдавніший шар права ‑ звичаєве право (романо‑германська сім’я правових систем та ін.); у деяких сучасних держав, особливо країн Африки, Мадагаскарі (звичаєво‑общинна група правових систем) є чинними й досі; окремі з них (звичаї ділового обігу, торговельні звичаї, міжнародні звичаї, наприклад банківських рахунків, та ін.) діють у правових системах романогерманського і англо‑американського типу. Наприклад, в РФ санкціоновано звернення до правових звичаїв корінних народів півночі Росії (Закон «Про гарантії прав корінних нечисленних народів РФ»). В Україні Цивільний кодекс містить норму про обов’язок судів при вирішенні цивільних справ застосовувати закон з урахуванням звичаїв ділового обігу (с. 7). Господарський кодекс України (ст. 32) таврує будь‑які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговельним і чесним звичаям, називає такі дії недобросовісною конкуренцією.
Крім правових звичаїв, санкціонованих державними органами, діють звичаї, санкціоновані інститутами міжнародних організацій {міжнародні звичаї).
Правові звичаї діють у галузях права: конституційному, цивільному, морському, господарському, торговому, міжнародному та ін.
Для набуття правового характеру через санкціонування норма‑звичай: має діяти в юридично значущих сферах, не повинна суперечити закону, повинна його доповнювати і ніби «оживляти» своєю моральною стороною (морально діяти необхідно так, а не інакше), не може підмінювати закон.
Дія правових звичаїв (за характером співвідношення із законом):
• правові звичаї на додаток до закону ‑ допомагають тлумаченню й застосуванню нормативних актів (наприклад, сприяють установленню дійсності підпису або того, чи є певні цінності сімейним сувеніром);
• правові звичаї крім закону ‑ регулюють суспільні відносини, не врегульовані нормативними актами, нерідко закріплюються на законодавчому рівні (наприклад, Цивільним кодексом Швейцарії дозволено судді вирішувати спір на основі норм звичаєвого права, якщо відсутні норми закону, що регулюють спірні суспільні відносини);
• правові звичаї проти закону ‑ зрідка застосовуються (у навігаційному праві Італії морський звичай превалює над нормою Цивільного кодексу).
Найпоширенішою є дія правового звичаю на додаток до закону. Вважається, що закон, як писаний нормативний акт, підкріплює свою чинність і загальне визнання завдяки базуванню на правовому звичаї. У приватному праві взагалі не визнається обов’язкова чинність за тими звичаями, які розходяться із законами. Так, у ст. 8 «Загальних положень про закон» Італії підкреслюється: «З питань, урегульованих законом або адміністративними актами, звичаї можуть мати обов’язкову чинність у тих межах, в яких це допускаються законами, що посилаються на них»[29].
У країнах Океанії, тропічного поясу Африканського континенту, деяких азіатських країнах правові звичаї відіграють домінуючу роль у регулюванні земельних, сімейних і спадкоємних відносин, проте в жодній із них вони не є самостійним і винятковим регулятором суспільних відносин. Ці країни керуються як нормами звичаєвого права, так і нормами, виданими або санкціонованими державою. Прикладом може бути Папуа‑Нова Гвінея, де діють норми звичаєвого і норми загального (англійського) права.
У наші дні правовим звичаям (звичаєвому праву) серед джерел права в більшості країн світу відведена допоміжна роль.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 290; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!