Правовий статус людини, його ознаки і структура
Правовий статус людини (від лат. «status» ‑ положення, стан) ‑ юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб’єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві.
Ознаками правового статусу є такі:
1) залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує; зазнає впливу безлічі чинників, основними з яких є праця і власність як основа формування громадянського суспільства;
2) виступає як юридична міра соціальної свободи суб’єкта права;
3) установлюється спеціально уповноваженими органами держави, його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб’єктів права, на яких він поширюється;
4) відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах нормативно‑правових актів, нормативно‑ правових договорів та в інших джерелах (формах) права;
5) має визначену структуру, ядро якої становлять суб’єктивні права, законні інтереси, обов’язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;
6) встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в суспільстві.
Правовий статус людини ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в основі якого лежать ціннісні ідеї: 1) усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення реалізації, охорони і захисту цих прав ‑ головний обов’язок держави; 2) свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі; 3) межі свободи можуть бути визначені законом, який відповідає праву (природженим правам людини), а право є мірою свободи, достатньою для повного самовираження людини; 4) обмеження прав можливе винятково з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві та перешкоджання усяким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допускати анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян, свавілля держави. Ці ідеї є витоками і осердям принципу верховенства права.
|
|
|
Структури правового статусу людини і правового статусу громадянина мають певні відмінності.
| Правовий статус людини | ||||
| правовий статус громадянина | ‑ ґрунтується на правовому зв’язку з державою | |||
| правовий статус іноземного громадянина | ‑ ґрунтується на подвійному правовому зв’язку: 1) з державою, громадянином якої він є; 2) з державою, на території якої він перебуває. Статус іноземця обмежений порівняно зі статусом громадянина цієї держави[4] | |||
| правовий статус особи без громадянства
| ‑ ґрунтується на правовому зв’язку з державою, на території якої він перебуває | |||
Структура правового статусу людини охоплює суб’єктивні юридичні права та обов’язки, гарантії здійснення прав і обов’язків. Підставою для наявності правового статусу особи є її право‑ суб’єктність.
Структура правового статусу громадянина включає суб’єктивні права, законні інтереси, юридичні обов’язки, гарантії здійснення прав і обов’язків. Підставою для наявності правового статусу громадянина є його правосуб’єктність і громадянство.
Розмежування правового статусу людини і громадянина органічно випливає з відмінностей громадянського суспільства і держави й дає підстави не звужувати сферу самовизначення людини лише до взаємозв’язку з державою. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина ‑ самостійні категорії.
Види правових статусів людини
Правовий статус конкретної фізичної особи можна розглядати як суму загального, спеціального й індивідуального статусів, співвідношення яких варіює залежно від конкретних ситуацій.
Види правових статусів людини:
|
|
|
Загальний (конституційний) ‑ статус людини як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від націонаявності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; виступає базовим для всіх інших статусів; слугує основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладання обов’язків і понесення відповідальності.
Спеціальний ‑ статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певними юридично значущими підставами (родом діяльності, віком та ін.), що наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами та обов’язками. Він зумовлений особливостями становища людини і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, інвалід, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від загального статусу, що є постійним, спеціальний статус піддається змінам, має минущий характер.
|
|
|
Індивідуальний ‑ статус конкретної людини, пов’язаний з її персональними якостями, здібностями і фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я тощо). Індивідуальний правовий статус людини поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного суб’єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальних правових статусів, як результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість індивідуалізації ‑ стосуються конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов’язки. Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів ‑ вони різні, як і самі їхні носії.
Спеціальні статуси мають більшу галузеву розмаїтість (у зв’язку з різноманіттям галузей права), ніж загальний статус, що визначається конституцією.
Так, галузеві статуси перебувають у межах однієї галузі права (наприклад, державно‑правовий статус депутата, цивільно‑правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально‑ правові статуси експерта‑криміналіста, обвинувачуваного), а міжгалузеві (комплексні) ‑ мають комплексний характер, виходять за межі однієї галузі права (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.). У кожному статусі в узагальненому вигляді конкретизуються різноманітні права й обов’язки з урахуванням галузевої праводієздатності.
Відмежування спеціального статусу однієї людини від статусу інших людей лежить у площині її правосуб’єктності, головним чином дієздатності, тому що правоздатність є однаковою і рівною для усіх. Зокрема, право на заняття підприємницькою діяльністю є елементом правоздатності кожного, проте здійснити це право може тільки фізична особа з повного цивільною дієздатністю за умови державної реєстрації підприємницької діяльності у порядку, встановленому законом. З цього моменту фізична особа вважається належною до соціальної групи підприємців, набуває спеціального статусу підприємця. Виникає специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає як особливий вид галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Отже, дієздатність слугує визначальною передумовою виникнення галузевого статусу, оскільки впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права.
Види правових статусів особи за субординацією галузей права у правовому регулюванні:
• матеріальний;
• процесуальний.
Види правових статусів за суб’єктами: статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном; статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, слідчого, судді, прокурора, глави обласної державної адміністрації та ін.); статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об’єктах, секретних виробництвах) та ін. Види правових статусів особи за реальністю: формальний (закріплений нормами права); реальний (гарантований, забезпечений).
Вступаючи у правовідносини, особа набуває конкретного статусу учасника конкретних правовідносин.
Теорія поколінь прав людини
У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з’явилася теорія трьох поколінь прав людини. Нині відбувається становлення четвертого покоління прав людини. Щороку 10 грудня, за рішенням ООН, відзначається в усьому світі День прав людини. Перше покоління прав людини ‑ невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.
Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання у сфери, врегульовані цими правами. Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини: Велика хартія вільностей 1215 р.; Петиція про права (1628); Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679); Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (США, 1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.
Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відносин і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, надав їм справді демократичного характеру. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основоположних прав людини була визнана у більшості розвинених країн.
Друге покоління прав людини ‑ соціальні, економічні і культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.) ‑ сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав, внаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права дістали нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., а також у низці конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 05.02.1917; Італійська Республіка, 02.12.1947 та ін.) й у доповненнях і поправках, внесених до старих конституцій.
Трете покоління прав людини ‑ колективні права народів (націй), тобто права всього людства, що ґрунтуються на солідарності людей, їх належності до якоїсь спільності (асоціації). Це право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здорове навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому.
Становлення третього покоління прав людини {права людини ‑ частина прав людства) пов’язане з національно‑визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни; вперше формально відображені в документах, що вийшли під егідою ООН у 80‑ті роки XX ст. Глобальні світові проблеми призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчої співпраці країн у питаннях про права людини, набуття міждержавного (інтеграційного) характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства у напрямку створення співтовариств і співдружностей держав. Розширює колективні права людини піднесення та поглиблення права на інформаційний простір світу, на надання різноманітних послуг, що ґрунтуються на інтелектуальних інформаційних технологіях (зокрема на новітніх технологіях досліджень) і технологіях зв’язку (глобальна мережа «Інтернет»), забезпечення інформаційних відносин усередині країни і за кордоном.
У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, котре пов’язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для іншої сім’ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж).
Між поколіннями прав людини існує взаємозалежність, що виявляється через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 208; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!