Поняття та джерела права зовнішніх зносин.

Органи зовнішніх зносин та їх види.

У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями.

Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів. Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Система органів зовнішніх зносин держави є загальновідомим, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами - державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями.

Зовнішні зносини - частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Предметом права зовнішніх зносин є між владні відносини політичного характеру, що виникають між суб’єктами міжнародного публічного права, представленими їх офіційними спеціально утвореними органами та їх посадовими особами.

Не є об’єктом права зовнішніх зносин і не регулюється його нормами інтернаціональні відносини між особами та організаціями, які хоча і забезпечують реалізацію інтересів відповідної держави, але не є її офіційними органами зовнішніх зносин (т.зв. “народна дипломатія”).

Право зовнішніх зносин – це галузь міжнародного публічного права, що складається з норм і принципів, які визначають порядок здійснення відносин між державами та міжнародними організаціями, правове становище і порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх посадових осіб, а також встановлюють привілеї та імунітети представників держав і міжнародних міжурядових організацій.

Право зовнішніх зносин - це єдина самостійна галузь міжнародного права, що складається із таких чотирьох частин:

- дипломатичне право;

- право спеціальних місій;

- дипломатичне право міжнародних організацій;

- консульське право.

У кожній із цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання - офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Основними джерелами права зовнішніх є міжнародні договори та звичаї, при чому міжнародно-правовий звичай як джерело права більш властивий дипломатичному праву та праву спеціальних місій, а договір – консульському праву.

Першим багатостороннім міжнародним договором, що закріплював норми дипломатичного права, став Віденський протокол 1815 р. про ранги дипломатичних представників, згодом доповнений Аахенським протоколом 1818 р.

Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і багатосторонні, найважливішими з яких є:

- Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р.;

- Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1949 р.;

- Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p.;

- Віденська конвенція про консульські зносини 1963 p.;

- Конвенція про спеціальні місії 1969 р.;

- Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у т.ч. дипломатичних агентів 1973 р.;

- Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.;

- міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад, кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо).

Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Крім того, існує значна кількість двосторонніх міжнародних договорів, присвячених врегулюванню дипломатичних та консульських відносин, напр., двосторонні консульські конвенції та договори про встановлення дипломатичних відносин між відповідними державами.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органів зовнішніх зносин:

1) дипломатичну - на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ - посольства і місії за кордоном);

2) консульську сферу;

3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;

4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями.

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб’єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин.

Органи зовнішніх зносин – це діючі на території держави і за її межами державні органи, які представляють державу у її зовнішніх зносинах з іншими суб’єктами міжнародного права та забезпечують виконання зовнішньополітичних функцій держави, захист прав та законних інтересів держави, її громадян і організацій, що перебувають за кордоном.

Види органів зовнішніх зносин:

Закордонні - органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

Постійні:

ü дипломатичні представництва держав (посольства і місії);

ü консульські представництва;

ü постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

Тимчасові:

ü спеціальні місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо;

ü делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях;

ü інші.

Внутрішньодержавні - органи, які постійно знаходяться на території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

Органи, що представляють державу з усіх питань (парламент, глава держави, глава уряду, відомство іноземних справ)

Залежно від змісту повноважень внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на два види:

1) органи загальної компетенції (конституційні органи), до яких відносяться парламент, глава держави та уряд та МЗС. Вони представляють державу в усіх питаннях зовнішніх зносин.

Відповідно до ст. 85 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, в т.ч. і з питань міжнародних відносин, визначає засади зовнішньої політики, заслуховує чергові та позачергові послання Президента України про зовнішнє становище України, оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру, схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії України, затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іншим державам та міжнародним організаціям, а також про одержання від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених державним бюджетом, схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України, надає згоду на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори тощо. Крім того, ст. 92 Конституції України вказує, що виключно законами України визначаються статус іноземців та осіб без громадянства, засади використання виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, правовий режим державного кордону, виключно законами України встановлюються дипломатичні ранги порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови підрозділів збройних сил інших держав на території України тощо.

Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. Ст. 106 Конституції України визначає, що Президент України звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, представляє державу в міжнародних відносинах здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України, присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини.

Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади відповідно до ст. 116 Конституції України забезпечує державний суверенітет, здійснення зовнішньої політики, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, зокрема і у сфері міжнародних відносин. Міністерство закордонних справ України як центральний орган виконавчої влади є провідним органом із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України і діє на підставі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2006 р. № 960. МЗС України очолює Міністр, який за поданням Президента України призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України.

Міністр закордонних справ має перших заступників та заступників, обов’язки між яким розподіляються Міністром. Гранична чисельність працівників МЗС та працівників закордонних дипломатичних установ затверджує Кабінет Міністрів України, а структуру центрального апарату МЗС та положення про структурні підрозділи МЗС затверджує Міністр закордонних справ. Для погодженого вирішення основних найважливіших питань у складі МЗС утворюються колегія, наукова рада, інші консультативні та дорадчі органи.

2) спеціальні органи зовнішніх зносин – центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується на представництво держави лише в конкретній сфері міжнародних відносин.. До цієї категорії органів зовнішніх зносин належать інші міністерства, відомства.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин – це уповноважені органи держави, що знаходяться за її межами і виконують функції захисту прав і інтересів держави, її громадян і юридичних осіб.

До системи зарубіжних органів зовнішніх зносин входять:

- дипломатичні представництва (посольства) та місії;

- консульські установи;

- дипломатичні представництва держав при міжнародних організаціях;

- спеціальні місії;

- торгівельні представництва;

- делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях.

Залежно від характеру своєї діяльності зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на:

постійні (дипломатичні та торгівельні представництва, місії, консульські установи);

тимчасові (спеціальні місії, делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях).

Дипломатичне і консульське право - це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників.

Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена.

Вже в Древній Індії в першому тисячоріччі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність - війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбуваються мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», - говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призвели до виникнення класу особливих осіб - «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що уповноважувалися відати зовнішніми зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (дипломами) - здвоєними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і становлення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були громадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом проксенії почався процес формування початкових звичайних норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і консульського права внесла цивілізація Древнього Рима. Тут було вироблене поняття святості посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія - феціали. У республіканському Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Рима різнилися:

- посли (legatio caduceatores),

- оратори (oratores)

- вісники (nuntii).

Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, що займався зовнішніми зносинами і підлеглий імператору. Посли призначалися вже імператором. У Древньому Римі виник консульський інститут патронату, представники якого - патрони - захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інститут привілеїв та імунітетів послів, головним елементом якого виступала особиста недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існували в основному між державами визначеного регіону - у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлювалися і між дуже віддаленими одна від одної державами.

Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв'язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталістичного засобу виробництва виникає інститут постійного посольства й укладаються норми посольського права, затверджується принцип повного вилучення дипломатичного представника з карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і консульське право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір із дипломатичного права - Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року, на Аахенському конгресі, відповідним протоколом, у нього були внесені зміни, що, проте, у дипломатичній практиці не прижились, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. Під дипломатичним правом слід розуміти сукупність встановлюваних у результаті угоди і забезпечуваних суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулюють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміцнення миру і мирного співіснування. Встановлення між державами дипломатичних відносин є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консульські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї входить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рамках світового співтовариства зазначених конвенцій універсального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють питання дипломатичного і консульського права:

- Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року,

- Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року,

- Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року,

- Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства. Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутрішньодержавного права.

Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед:

- Конституція України,

- ЗУ «про дипломатичну службу» 2001 року.

Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підзаконного характеру, як, наприклад:

- Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року,

- Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року,

- Консульський Статут України 1994 року,

- Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

Міжнародно-правове регулювання організації та діяльності постійних дипломатичних представництв

Дипломатичне представництво – це орган зовнішніх зносин акредитуючої держави, що утворений на території держави перебування з метою підтримання дипломатичних відносин між цими державами.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, що визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, які здійснюють дипломатичну діяльність. Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії.

Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства - це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств.

До посольств прирівнюються представництва Ватикана - нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами. Вже відзначалося, що дипломатичні відносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко.

Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, - державою, що приймає, державою перебування. Главою посольства є посол, місії - посланник або повірений у справах, для Ватикана - нунцій.

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

- представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

- захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

- ведення переговорів з урядом держави перебування;

- інформаційна функція - з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

- функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

ЧЕТВЕРТЕ ПИТАННЯ:

Дипломатичні представництва.

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 319; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!