Роль і значення тлумачення в правозастосовчій діяльності.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Швидкість і кардинальність змін , які відбуваються в суспільстві, не можуть залишатися без уваги юридичної науки. Проблеми тлумачення права в правозастосовчій діяльності знаходяться в системі завжди актуальних проблем юриспунденції. Вони традиційно були в центрі уваги вітчизняного правоведення і отримали в достатньо тривалих дискусіях необхідну розробку. Комплексне вивчення правозастосовчого тлумачення велось при цьому переважно фрагментарноі безситемно. Недостатня увага вчених до даної проблеми має наслідком ту обставину, що її розробка знаходиться і на сьогоднішній день в незадовільному стані. В науковій літературі все ще відсутнє визнане родове визначення офіційного правозастосовчого тлумачення, не з'ясовані його юридична природа, ознаки і основні риси, не розкриті в повній мірі його роль і функціональні можливості в механізмі правового регулювання.

Тлумачення права в цілому, і офіційне тлумачення права займає важливе місце в механізмі правового регулювання, включається в процеси правотворення, ситематизації, реалізації права.

Офіційне тлумачення, його результати, які виражаються в актах тлумачення різних державних органів дає можливість відшукати і вивчити ті правові приписи, які необхідні в кожному конкретному випадку реалізації норм права. В сфері правозастосовчої діяльності зустрічаються різні практичні ситуації, які важко вирішити без такого представленого офіційно- тлумачного інструменту, як акти офіційного тлумачення. Офіційне тлумачення сприяє збереженню єдності розуміння правових актів і єдності їх застосування, зміцненню законності в правовій діяльності в цілому.

Необхідність поглибленого вивчення офіційного тлумачення з

правозастосовчою метою пояснюється тим, що в рамках загальної теорії права може бути створена його цілісна загальтеоретична концепція, яка б об'єднувала в собі досягнення двох наукових напрямів: теорії тлумачення і теоріїї правозастосування. Всебічний аналіз і осмислення цього комплексного правового явища в сучасних умовах буде сприяти підвищенню ефективності взаємодії юридичної науки і практики.

В сучасних умовах, коли правотворча діяльність покликана активно реагувати на зміни в економічній, соціальній сфері і культурі, роль закону виростає, алеразом з тим виростає і роль правозастосування, яке має усувати протиріччя між нормами права і матеріальними умовами життя людей. При недостатній системності, плановості і скоординованості законотворчих процесів, офіційне тлумачення з метою правозастосування найчастіше виявляється важливим, а інколи, практично єдиним, засобом пристосування закону до суспільних відносин, які постійно виникають і динамічно розвиваються.

Сучасна юридична практика показує, що офіційне тлумачення було й залишається виключно діючим інструментом урегулювання і аргументації правозастосовчих процесів, і разом з тим набуває універсального значення для всієї юридичної діяльності.

Основна мета офіційного тлумачення - це обслуговування процесів правореалізації. Додатково правозастосовче тлумачення має за мету:

1) сприяти правильному вирішенню конкретних юридичних справ і формуванню матеріальних і процесуальних правових відносин;

2) забезпечувати внутрішню відповідальність діючого законодавства;

3) забезпечувати ясність змісту норм;

4) забезпечувати одноманітність і стабільність юридичної практики.

Правозастосовче тлумачення в якості особливого його різновиду включає в себе ознаки:

-- з'ясування,

-- роз'яснення,

-- акт тлумачення.

Однак виявляється суттєва особливість правозастосовчого тлумачення, а саме: його життя одночасно на двох рівнях - казуальному і загальному, нормативному.

Акти офіційного тлумачення в правозастосувальній практиці мають внутрішню і зовнішню форму. Вона характеризується багатогранністю і певною залежністю від форми правозастосовчих актів.

Результати офіційного тлумачення можуть мати різне юридичне значення для всіх суб'єктів права. Воно здатне підсилювати і висвітлювати ефект застосування права, формувати прецеденти тлумачення і правоположення і породжувати особливі правові наслідки, пов'язані не тільки із з'ясуванням та роз'ясненням діючих норм права, але і з оцінкою самих правових норм в якості відповідних або невідповідних законодавству.

Слід звернути увагу на ту обставину, що офіційне тлумачення виступає основною формою життя правозастосовчого тлумачення, через те і основний суб'єкт останнього - це компетентний, переважно владний суб'єкт. Такими є органи, посадові особи держави, а також уповноважені суспільні об'єднання (профспілки і т. д.). Однак воно може здійснюватися і неуповноваженими спеціально на це особами, закріплюючи свої підсумки в наукових і повсякденних тлумаченнях.

Для конституційного права в силу недостатньої конкретності його основного джерела й широти конституційних положень, які допускають різні інтерпретації, тлумачення має більш важливе значення, ніж в інших галузях права, в яких нормування значно більше деталізовано. Тлумачення здійснюється не тільки для реалізації норм права, а й в процесі правотворчості.

Правозастосовний орган зобов’язаний попередньо визначити смисл тексту, який застосовується, і тільки після цього прийняти норму нижчого порядку. Ця операція може стати результатом вирішення силогізму, в якому вища норма вміщує більшу посилку. Тлумачення представляє собою саме ту дію, в ході якої визначається ця більша посилка.

Можна погодитися з думкою, що, усі органи, які уповноважені застосовувати конституцію, здійснюють її погоджене тлумачення, але це все ж не означає, що всі учасники цього процесу одностайно приходять до одних і тих самих висновків.

Правоінтерпретація – стрижнева діяльність Конституційного Суду України (далі – КСУ). Дану функцію він реалізує не тільки „явно” – коли здійснює таке тлумачення, відповідаючи на конституційні звернення, а й „неявно” – коли він оцінює конституційність законів чи інших актів.

Якщо спеціальна мета тлумачення Конституції України (далі – КУ) і законів України перед КСУ не ставиться (як при нормативному виді тлумаченні), воно є засобом вирішення спору, аргументом обґрунтуванням рішення, супроводжує цей процес і фігурує тільки у мотивувальній частині (казуальний вид тлумачення).

Казуальним тлумаченням є питання про: конституційність; імпічмент Президенту України; порушення Верховною Радою АРК КУ або законів України; чинні міжнародні договори та ті, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов’язковість та інші.

Рішення КСУ: про визнання неконституційними законів, інших правових актів; про офіційне тлумачення Конституції, а також висновки КСУ: про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов’язковість; щодо відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції вимогам її статей 157 і 158 в ієрархії національного законодавства займають важливе

місце після Конституції України, передуючи таким чином законам, іншим правовим актам.

Рішення КСУ про офіційне тлумачення законів посідають таке ж місце, як і закони. Особливість цих рішень в тому, що, ухвалюючи їх, Суд одночасно перевіряє закони чи їх окремі положення на конституційність, оскільки офіційному тлумаченню підлягають лише положення законів, які відповідають Конституції України.

КСУ не встановлює норм права, що не властиво його призначенню і повноваженням, а лише „звільнює” систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону. Хоча можна також казати, що, визнаючи нормативні акти недійсними, КСУ приймає норму з протилежним змістом.

Здійсненню конституційного правосуддя сприяло б прийняття закону про конституційне судочинство, оскільки діючий ЗУ „Про КСУ” не охоплює всіх його положень, а норми Регламенту, який затверджено Судом, не можуть їх компенсувати за своєю правовою природою. Тлумачення правових норм, категорій, понять, яке здійснюється КСУ, фактично продовжує функцію Верховної Ради України у забезпеченні правопорядку в державі, але виключно як збагачення фактичної правової основи суспільного життя. Тлумачення безпосередньо пов’язано з вирішенням судових спорів. З цієї точки зору, воно є складовою функції застосування закону судовим органом при вирішенні конфліктів.

При здійсненні тлумачення КСУ діють такі обмеження: 1) законність; 2) повинно бути юридичним, а не політичним; 3) не можна обмежуватися тільки дослівним текстом норми, а враховувати її контекст, місце в загальній системі норм; 4) не виходити за межі призначення тлумачення (не модифікувати норми, не створювати нові під виглядом інтерпретації); 5) не може самостійно ініціювати перевірку конституційності закону та надання тлумачення; 6) не має право законодавчої ініціативи; 7) повинен дотримуватися

„самообмеження”; 8) дотримуватися власних рішень щодо тлумачення правових норм.

Коли існують прогалини в праві, КСУ відмовляється від тлумачення, адже тут немає об’єкта тлумачення. Також Суд в своїх рішеннях „не поспішає” здійснювати тлумачення норм права, якщо законодавством передбачено прийняття певного акту.

Прикладом того, що КСУ здійснює правове, а не політичне тлумачення, є Рішення КСУ № 8-рп/2002 від 7 травня 2002 р. (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб). Зокрема, із абз. 16 п. 3 Мотивувальної частини та п. 1.2 та 1.3 Рішення випливає, що до юрисдикції КСУ і судів загальної юрисдикції належать акти Президента України та постанови ВРУ індивідуального характеру, за винятком положень тих актів, які є наслідком конституційно-політичної відповідальності.

КСУ не може визнати неконституційними норми Конституції; повинен виходити із принципу презумпції конституційності законів і тому, наскільки це можливо, має підтримувати їх шляхом тлумачення відповідно до КУ.

Щодо порушення справи про тлумачення, смисл законодавства в тому, що запит повинен виражати не просто інтерес заявника до пізнання конституційних норм, а повинна бути неоднозначність в розумінні Конституції і законів України при їх застосуванні на практиці, при реалізації суб’єктом своїх прав та обов’язків, компетенції.

Надане КСУ тлумачення невід’ємне від акту, який інтерпретується. Воно не обмежене часом та поділяє долю розтлумаченої норми.

Рішення КСУ, як здається, мають певну прецеденту дію (своєрідний вплив різних видів тлумачення права на об’єктивні тенденції, що складаються в правовому житті суспільства).

Прикладом такого впливу може бути Рішення КСУ № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), коли Суд постановив рішення про

неконституційність положень статті 24 Загальної та санкцій статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 р., які передбачали смертну кару як вид покарання. При чому КСУ, мотивуючи своє рішення, вказував не тільки на конкретні положення Конституції України, а й посилався на міжнародні документи та практику застосування цієї міри покарання. У зв’язку з цим Кримінальний Кодекс України 2001 р. уже не містить відповідних положень про смертну кару.

Відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України зміст правочину може бути юридично розтлумачений. Тлумачення може бути здійснено двома способами, передбаченими вказаним нормативно-правовим актом. До видів тлумачення відносяться: тлумачення сторонами і судове тлумачення.

Стаття 213 Цивільного кодексу України є нормою, котра встановлює загальні правила тлумачення правочинів.

Оскільки правочином відповідно до українського законодавства є дія особи, що спрямовується на придбання, зміну або припинення

цивільних прав і обов’язків, необхідність тлумачення змісту правочинів виникає у випадках нечіткого виявлення волі сторонами.

У таких випадках необхідно встановити дійсні наміри сторін. Це означає, що суб’єкт тлумачення повинен встановити загальне для усіх

сторін значення слів і понять.

Суб’єктами тлумачення змісту правочину, перш за все, є її сторони. Такий підхід обумовлюється тим, що тільки вони можуть

правильно пояснити зміст їх волі та мету укладення правочину.

Причому кінцевий результат тлумачення до певної міри залежить від виду правочину. Односторонні правочини, такі як заповіти,

довіреність, легати тлумачаться тільки однією особою, оскільки саме нею цю угоду було укладено. Таке тлумачення називається

автентичним. Воно є найбільш точним і суперечностей у даному випадку, як

правило, не виникає.

Проте, може виникнути ситуація, коли особа, що уклала односторонній правочин тлумачитиме її зміст невірно. Мотивом такого

невірного трактування може бути несумлінність тлумача із метою змінити зміст правочину в корисливих інтересах. У такому випадку

зацікавлені особи можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що дана особа навмисно невірно тлумачить зміст правочину і, у такий спосіб,

на шкоду іншим особам реалізує своє право. Відповідно до ст. 13 Цивільного кодексу України зловживання суб’єктивним

правом є правопорушенням, і суд може зобов’язати тлумача припинити дані дії та тлумачити правочин відповідно до дійсних намірів,

які були у нього під час її укладення.

Правила тлумачення змісту правочину, передбачені ст. 213 Цивільного кодексу України, рівною мірою стосуються і судового

тлумачення, і тлумачення сторонами. Вказані норми передбачають порядок, за якого у разі неможливості тлумачити зміст правочину

вузькими способами (з’ясування значення слів і термінів), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того або іншого

трактування змісту правочину [19, c. 201].

Спочатку тлумач повинен з’ясувати буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин

значення термінів (граматичне тлумачення).

Потім, у випадку, якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів

не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину

із змістом інших його структурних частин, усім його змістом, наміром сторін (структурно-системне тлумачення).

І нарешті, якщо жоден із попередніх двох етапів не дав можливості з’ясувати дійсні наміри особи, яка уклала правочин,

використовуються будь-які інші обставини, які можуть допомогти з’ясувати відповідність волевиявлення дійсним намірам сторони

(сторін) правочину. До уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, стала практика взаємовідносин між сторонами,

звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору і таке інше. Цей список обставин не є закритим – закон

передбачає, що до уваги повинні братися й інші обставини, які мають істотне значення.

Перше правило фактично відсилає інтерпретатора до мовного способу тлумачення, друге – до систематичного, вимагає розгляду

незрозумілої умови як частини цілого договору в зв’язку і при зіставленні з іншими умовами.

Третє правило відсилає до використання правил функціонального тлумачення – встановлення свободи сторін з урахуванням цілей

(функції) договору.

Ще одна можливість додатково розтлумачити умови правочину апелює до історичного способу тлумачення (робиться наголос на тому,

що передувало правочину: переговори, попередню практику відносин між сторонами). І, нарешті, останньою можливістю тлумачити

умови правочину є відсилання до змісту подальшої поведінки сторін, тобто до умов фактичного функціонування правочину, до

функціонального способу тлумачення.

При тлумаченні цивільно-правового правочину застосовуються такі специфічні правила:

Словам і висловам правочину потрібно надавати те значення, яке визначається самими сторонами. Таке визначення слів і термінів може

бути зроблено безпосередньо у самому договорі, у додатку до договору або в окремій угоді. Очевидно, що перший варіант стосується

укладення правочину, а два наступних можуть бути визначені і після укладення правочину.

Якщо сторони у тексті правочину або в іншому документі не визначились із значенням слів і термінів, то їм надається те значення,

яке міститься у легальних визначеннях або іншим способом визначається законом. У даному випадку йдеться фактично про розуміння

змісту правочину в контексті не тільки його самого, але і у контексті законодавства, що регулює дані відносини. Можна сказати,

що використовується прийом систематичного способу тлумачення, при якому до правочину включається система норм права певного

інституту.

Якщо у договорі зустрічаються терміни і вислови спеціальної сфери діяльності і знань (наприклад, технічні, медичні терміни), то вони

повинні розумітися у тому значенні, в якому вони використовуються у відповідній сфері діяльності.

Якщо зміст і значення слів і висловів не визначаються способами, викладеними у пунктах 1–3, то їм потрібно надавати те значення,

яке застосовується у юридичній науці і практиці або літературній мові.

Слова і вислови у правочині потрібно тлумачити у контексті правочину. У сумнівних випадках належить віддавати перевагу тому розумінню,

яке найбільш відповідає змісту правочину.

Ідентичним словам у різних пунктах правочину не можна додавати різне значення без достатніх на те підстав; неприпустимим є

таке тлумачення правочину, при якому окремі слова і вислови вважалися б зайвими. Це правило витікає із презумпції того, що сторони детально

і зважено підходили до укладення правочину, надаючи кожній фразі певного

змісту, що має певне значення для дії правочину. Очевидно, що

така презумпція може бути скасованою, і деякі слова і фрази можуть бути визнані непотрібними для правочину. Проте такий висновок

повинен бути обґрунтований за допомогою вагомих аргументів [14, c. 150].

Кожен пункт правочину належить тлумачити у взаємозв’язку із іншими положеннями правочину.

Тлумачення одного пункту правочину не повинне суперечити змісту інших пунктів правочину.

У разі суперечливих, сумнівних тлумачень належить віддати перевагу тому змісту, який більше відповідає усьому змісту і цілям правочину.

Мета правочину встановлюється на підставі аналізу сукупності всіх умов правочину. Якщо даним способом неможливо подолати сумнів,

то потрібно звернутися до обставин, які передували і супроводжували укладення правочину. Перш за все, повинні бути проаналізовані

документи, якими обмінювалися сторони із метою укладення правочину. При цьому необхідно розмежовувати документи у вигляді

простих повідомлень, заяв і тому подібних від документів, які містять конкретні пропозиції щодо укладення правочину з описом істотних

умов (оферта), і документів, які виходять від іншої сторони, які містять згоду укласти правочин на запропонованих умовах (акцепт) або

зустрічний правочин. Останні можуть стати вагомим доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину.

Окрім цього, пункт 4 ст. 213 Цивільного кодексу України орієнтує при неясності пунктів правочину проаналізувати також

практику, встановлену між сторонами до укладення правочину, який тлумачиться. Очевидно, що йдеться не про будь-які відносини, а лише

про аналогічні відносини, які витікають із правочину, який інтерпретується, оскільки між сторонами можуть бути і інші відносини, що витікають

із правочину іншого роду.

Звернення до попередньої практики відносин може бути лише між сторонами, які підтримують тривалі зв’язки. Їхні відносини регулюються

різною документацією, тому й аналіз практики відповідно зводиться переважно до аналізу відповідної документації. Звернення до

попередньої практики не може служити єдиним доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину, оскільки новий правочин

якраз і може бути направлений на зміну цієї практики.

Якщо при використанні вищенаведених правил є неможливим досягти чіткості у розумінні правочину, потрібно звернутися до

подальшої поведінки сторін. У даному випадку йдеться не про будь-яку поведінку сторін, а про поведінку, яка є пов’язаною із правочином

і направленою на його виконання. Проте дані про подальшу поведінку не повинні бути єдиним вирішальним аргументом на користь того

або іншого розуміння умов правочину.

Усі умови, безпосередньо виражені у правочині, не тільки повинні бути правильно інтерпретовані, але й оцінені із погляду закону. Перш за

все, вони повинні бути оцінені із погляду повноти істотних умов конкретного виду правочину.

Необхідно відзначити, що законодавство України щодо правового регулювання тлумачення правочинів не дуже відрізняється

від законодавства інших країн. Проте, українське право характеризується більшою уніфікацією правових норм

щодо тлумачення змісту правочинів. Перевагою такого підходу є єдині правила тлумачення майже для усіх видів правочинів. Це

забезпечує чіткість і ясність механізму тлумачення і гарантує відсутність можливості різних інтерпретацій одного і того ж виду правочинів.

Висновок.

Отже, написавши цю роботу з загальної теорії держави і права, я дійшов до такого висновку: "під тлумаченням норм права" ( інтерпретація правових норм) слід розуміти розумову інтелектуальну діяльність су'єкта, пов'язану із встановленням точного змісту ( значення),а також діяльність органів держави, посадових осіб, громадських організацій, окремих громадян, спямованих на встановлення змісту норм права, розкриття вираженої у них волі соціальних сил, що знаходяться при владі.

Тлумачення норм складається з двох елементів: з'ясування та роз'яснення. Тлумачення-з'ясування--це внутрішня інтелектуальна діяльність суб'єкта щодо встановлення змісту нормативно-правового акта, яка не виходить за межі його свідомості;це, так би мовити, тлумаченнянорм "для себе". Тлумачення-роз'яснення--це вже зовнішня, об'єктивована інтерпретація змісту правової норми, так би мовити, " для інших". Тому воно мусить бути певним чином виражене назовні, "матеріалізоване у тій чи іншій формі, доступній для сприйняття іншими особами. Якщо з'ясування не виходить за рамки свідомості самого інтерпретатора, то роз'яснення є викладом змісту державної волі і вираженням її зовні. Мета діяльності, пов'язаної з тлумаченням норм права: --правильне, однакове розуміння; --правильне однакове застосування.

Мета даної роботи - проаналізувати різноманітні аспекти проблеми тлумачення, виявити його необхідність у дотриманні законності і

виконання норм права, дослідити засоби і об'єкти тлумачення.

Тлумачення нормативних актів надзвичайно важливе для застосування правових норм до конкретних фактів громадського життя

для здійснення законності охорони прав і законних інтересів громадян. В

ході роботи були розглянуті такі засоби тлумачення як текстовий,

систематичний, історико-політичній. Причому, для здійснення правильного тлумачення необхідне використання їх усіх.

Що стосується суб'єктів тлумачення, ними можуть бути як громадяни, так і органи держави, проте офіційне тлумачення Конституції

можуть здійснювати законодавча або виконавча гілки влади, або судова. Хотілося б, щоб тільки Конституційний Суд мав повноваження

тлумачити Конституцію України, щоб уникнути можливих колізій і забезпечити роботу механізму "утримання противаг".

У процесі правозастосування юридично важливо не тільки точно інтерпретувати те чи інше формально закріплене правове положення,

але й витлумачувати право в цілому - його зміст, його принципи. Лише таке (більш глибоке) тлумачення права може служити відповідно до

вимог законності основою для індивідуального піднормативного регулювання конкретних юридичних норм, аналізу права, субсидіарного

застосування.

Таким чином, можна говорити, що тлумачення являє собою "акт інтелектуально-вольової діяльності по з'ясуванню і роз'ясненню змісту

норм права в їх найбільш правильній реалізації", а об'єктом пізнання і інтерпретації є не наміри і мотиви законодавця, а державна воля,

об'єктивно закріплена в письмовій формі.

Із викладеного в курсовій роботі можна зробити висновок про те, що теорія тлумачення права, як сукупність наукових знань про техніку (способи), види і юридичні властивості інтерпретаційних актів, складає сферу професійно необхідної для правознавця інформації. Отримані відомості про тлумачення права є базою для набуття навичок і умінь, ці відомості складають своєрідне мистецтво професійно, грамотно, вміло пізнавати і використовувати діюче законодавство для здійснення завдань юридичної

діяльності.

Розглянуті питання теорії тлумачення допомагають в деякій мірі зрозуміти і осмислити всю значимість загальної теорії права. Будучи маленькою частиною цієї теорії, теорія тлумачення права призвана слугувати для систематизації і упорядкування нормативно-правових актів.

Проблема тлумачення ще мало вивчена і потребує подальшого більш широкого розгляду. Всеохоплююче дослідити її в рамках даної

роботи неможливо, проте важливість її вивчення очевидна.

Отже, розроблення нових юридичних приписів неможливе без тлумачення, оскільки у розвинутій системі законодавства більшість норм, що видаються, так чи інакше пов'язана з уже існуючими законодавчими положеннями. Великого значення набуває тлумачення і для створення зводів законів, збірок і довідників із законодавства для обліку нормативних актів. Процес тлумачення є необхідним при реалізації правових норм органами суду, прокуратури, господарськими судами, іншими державними органами, при укладанні угод і договорів господарськими структурами, в діяльності партій, громадських об'єднань тощо.

Література :

1. Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в 2-х томах.-М.: Юрид. лит.,1981./ХО А47/ ч/3

2. Гусарєв С.Д., Олійник А. Ю., Слюсаренко О.Л. Тематичний словник термінів та визначень з курсу теорії держави і права.-К., 1995 /ХО Г961/ ф.ч\3

3. Керимов Д . А. Философские основания политико-правовых исследований.-М.: "Мысль", 1986. /ХО К36/ф,ч/3

4. Колодій А.М., Копейчиков В. В. та інші. Теорія держави і права. Навчальний посібник.-К., 1995./ХО Т338/

5. Наумов А. В. Обновление методологии науки уголовного права. //Сов. гос. и право.-1991.-№2.

6. Копейчиков В.В., Лисенков С. Л. та інші. Словник термінів і визначень з курсу " Загальна теорія держави і права": Навчальний посібник.- Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1995. 80 с.

7. Алексеев С. С. Общая теория права.-М.,1993.

8. Котюк В. Теорія права.-К., 1996.

9. Недбайло П. Применение советских правовых норм.-М.,1960.

10. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.-К.: Атіка.-2001.-176 с.

11. Рабінович П. М., Савчук Н. Офіційне тлумачення законодавства: герменевтичний аспект //Право України.-2001.-№11.

12. Общая теория права и государства./ Под ред. Лазарева В. В.-М.: Изд. "Юрист", 1994.

13. Теория государства и права,/ Под ред. Королева А. И., Явича Л. С.-Л.,1987./ ХО Т33/

14. Теория государства и права. / Под ред. Курицына В. М.-М.: "Юрид. лит.", 1986.- С.273-279 /ХО Т33/

15. Теорія держави і права : Навч. посіб. / А.М.Колодій, В. В. Копейчиков, С.Л. Лисенков та ін.- К.: Юрінком Інтер, 2004.-368с.

16. Загальна теорія держави і права./ За ред. М. В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина.-Х.:"Право".- 2002.

17. Цвік М.В. Про офіційне тлумачення законів України.// Вісник академії правових наук України.-1997.-№4.

18. Шабуров А.С. Толкование норм права. Теория государства и права.-М.,1997.

19. Черданцев А. Ф. Толкование советского права. М.: Юрид. лит.,1979.

20. Лазарев В.В. Применение советского права. Казань:1972.

21. Пиголкин А.С. Толкование нормативных актов в СССР.М.: Юрид. лит.,1962.

22. Жданкін В.А. Тлумачення Конституції : теоретичні й практичні аспекти./htt/www/ rusnauka.com/ 2007.

23 Пиголкин А.С. Толкование норм права и правотворчество: проблемы и соотношения. В книге : Закон: создание и толкование/ М.: Спарк.,1998.

24. Великий тлумачний словник сучасної української мови./ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел.-К., Ірпінь: ВТФ " Перун",2002.

25. Паліюк В. П. Деякі аспекти тлумачення норм права./ цивільно-правовий аспект.//Судова апеляція.№1/ 2005.

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 463; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 12

Мы поможем в написании ваших работ!