Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни. Литва. Перехід українських земель під владу Князів Литовських. Литовсько-Польські унії 12 страница
М. Грушевський (т. VI, Історія України-Руси, 1907) поясняв походження братств так, що в примітивно-суспільному устрою це був союз братів, які, вилучившись з спільної семї, не поривали родових звязків, що їх звязували: спільні господарські інтереси, спільна оборона від ворогів, спільна участь в шануванню божества — покровителя роду. В міру того, як слабнув і приходив до розкладу родовий устрій, місце цих родових союзів заступали ріжні територіяльні і професійні обєднання, що приймали на себе функції старих союзів родових. В світі східньо-славянському, де родовий устрій розложився дуже скоро, і місце родового союзу дуже рано зайняли союзи мішаного територіяльно-родового й чисто територіяльного характеру, імя братства задержалось правдоподібно тільки за тими союзами релігійного характеру, які перебрали на себе опіку над старими родовими патрональними культами. Коли місце старого поганського культу стало займати христіянство, воно помалу перенесло звичаї поганського культу на культ христіянський, заступило поганські свята й церемонії церковно-христіянськими. Церква стала релігійним осередком, що звязував далі в один союз групу сел чи осад; до їх храмових свят привязувалися старі ритуальні традиції й пири. І за цим союзом задержалось старе імя братства. Грушевський не вважає потрібним звязувати наші братства з якимись західними цехами чи гільдіями, хіба що мова йде про якісь деталі братського устрою там, де були сильніші німецькі впливи. З розвоєм церковного устрою, що припадає на другу половину XV і на XVI століття, братська організація підпадає сильним впливам організації цехової. Сама цехова організація, на думку Грушевського, була внутрішнє споріднена з братською, вона виросла з того ж коріня, що і братська, й задержала на всі пізніші часи ті прикмети релігійних організацій, які зближали її з братською.
|
|
|
Головним осередком братського руху зробилися на українських землях Львів, на білоруських — Вільно. Перша документальна звістка про львівське братство походить з 1463 року. Найстаршими братствами на Україні були львівське Успенське, відоме з 1463 року, і луцьке Хрестовоздвиженське, відоме з 1483 року; львівські міщане, не вважаючи на своє упосліджене становище, в першій половині XVI віку значно поліпшили свої матеріяльні достатки, займаючись ріжними ремеслами, а особливо торговлею. Вони завели безпосередні зносини з Туреччиною, Волощиною й особливо наживались на торговлі волами. У Львові зросло число українських крамниць і самих будинків. Дехто з міщан мав дуже велике майно. Зріст економічного добробуту осмілював міщан і заохочував до громадських та до церковних справ. В своїй громадській роботі міщане гуртувалися в братствах. Було їх у Львові кілька, але Успенське було найстарше й найповажніше. Спочатку його діяльність зводилась до опіки над церквою: братчики в складчину купували свічки, книги, ікони, дбали за порядком і благоліпієм церковної служби. Що року на свято Успенія робили великий бенькет, на який зїздилися й гості. Помалу братська організація скріплялася, точно вибирала вкладки з членів і розпоряджала вже значними фондами, які дали змогу відбудувати в 1547 році церкву, а коли вона згоріла в 1571 р. вдруге, то на братські кошти й на складки з усієї України, а також за допомогою молдавського господаря поставлено нову прегарну церкву в 1590 році, так звану Волоську. Братчики судились власним судом і не мали права вдаватись до коронного суду, допомагали біднішим своїм членам або їх родинам, урочисто ховали їх всі вкупі, взагалі виховували в собі духа солідарности й взаємної допомоги. В 1574 році Успенське братство допомогло Івану Федорову поставили друкарню, яку пізніше й відкупило; в 1586 р. заснувало школу, яку називано гімназією. На вчителів запрошено відомих учених: Зізанія Тустановського й грека Арсенія. Уже за пять років по заснуванні школи виходить (1591) зложена її студентами грецько-славянська граматика «Адельфотес», що дуже піднесло престиж школи, і в слідуючім 1592 році король дозволив розширити програм школи, впровадили до неї «свобідні науки» латинською мовою.
|
|
|
|
|
|
В 1586 році приїхав до Львова царьгородський патріярх Еремія й затвердив новий статут братства, який зробився зразком для інших українських братств. Успенське братство дістало почесний титул Ставропігії й дуже великі права: всі нові братства можна було засновувати лиш по типу львівського й під його контролем; львівське братство діставало право догляду за духовенством, щоб жило по закону, й імунітет від свого місцевого єпіскопа. Метою цих широких прав було — за допомогою братських організацій піднести іморальний і духовний рівень суспільства й церкви. Одначе були тут і небезпечні моменти, а саме піддання духовенства під контроль братства й зменшення влади єпіскопа. Це дало, як ми побачимо, свої негативні наслідки зараз же у самім Львові.
В кінці XVI і в початку XVII століття братства поширюються по всій Україні: в році 1591 постають на зразок львівського братства в Городку й у Бересті, в 1592 в Перемишлі, в 1606 р. в Замості, в 1615 в Київі, в 1617 реформується братство в Луцьку і т. д. Осередком братського руху на Білорусі робиться Вільна, де Свято-Духовське братство дістало в 1588 р. такуж ставропігію, що і львівське. До братства тепер записуються українські пани й шляхта, допомагають їм своїми коштами та впливами. До братства приймаються й жінки, яко сестри. Братства почувають себе покликаними стояти на сторожі інтересів православної церкви й виступати в її обороні.
|
|
|
В 1582 році виникає так звана календарна справа. Папа Григорій XIII проголосив реформу календаря, щоб вирівняти ріжницю між старим Юліянським календарем і новим астрономічним. Реформа, як висловлюється Грушевський, мала в своїй основі вповні консервативний характер, бо привертала календарь до норми, принятої ще на вселенському соборі в Нікеї й спиралась на певних астрономічних обрахунках. Одначе брутальні заходи львівського католицького архієпіскопа Соліковського, який в 1583-84 роках почав вводити новий календарь, забороняючи православним відправляти свята по старому календарю, вигоняючи людей з церков і опечатуючи самі церкви, викликало велике обурення з боку православних. Полетіли скарги до короля, до сойму, і православні виграли справу: король видав грамоту, де піддержував свободу виконування православних обрядів, право будови церков і вільне уживання старого календаря. Ця побіда дуже піднесла дух в православному таборі, особливо серед львівських міщан, і заохотила до дальших виступів.
Коли в 1586 році появилася брошура Гербеста «Wiary kościońa rzymskiego wywody i greckiego niewolnictwa historja dla Rusi nawrуcenia pisania», з дуже образливими для православних русинів виразами, закипіла полеміка, яка розвивалася з обох боків crescendo і дала нам багату літературу трактатів, памфлетів, полемічних творів; це був початок тої літературної боротьби, яка затяглася мало не на ціле століття й яка зосередилась коло справи церковної унії, яка саме тоді виринула на поверхні українського життя з ініціятиви самих православних владик.
Література до розділу 12
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V., Львів, 1905, т. VI, Київ, 1907.
Н. Василенко, Очерки Западной Руси и Украины, Київ, 1916.
В. БЂдновъ, Православная церковь въ ПольщЂ и ЛитвЂ. Катеринослав, 1908.
Ф. Титовъ, Русская православная церковъ въ польско-литовскомъ государствЂ, т. 1-3, Київ, 1905.
И. Чистoвичъ, Очеркъ исторіи западно-русской церкви, 2 т., Петербург, 1882-84.
Ор. Левицкій, Внутреннее состояние западнорусской церкви въ польско-литовскомъ государст†въ концЂ XVI вЂка и унія, «Архивъ Юго-Западной Россіи», ч. 1, т. VI. Його ж: Основныя черты внутренняго строя Западно-русской церкви въ XVI и XVII вЂкахъ, «Кіевская Старина», 1874, VIII.
Ол. Лотоцкий, Соборні крилоси на Україні та Білій Руси в XV-XVI вв., «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. IX, Львів, 1894.
М. Владимирскій-Будановъ, Церковныя имущества въ Юго-Западной Россіи въ XVI в., «Архивъ Юго-Западной Россіи» ч. VIII, т. 6.
Ор. Левицкій, Южно-русскіе архіереї въ XV-XVI вв., «Кіевская Старина», 1882, 1. Його ж: Волинські оповідання з життя XVI і XVII вв. Київ, 1914.
W. Сzeгmak, Sprawa równouprawnienia schyzmatyków i katolików na Litwie (1432-1563), „Rozprawy Akad. Umiejętności, Wyd. Histor.-Filoz. t. XLV.
K. Stadnicki, O początkach arcybiskupstwa i biskupstw katolickich na Rusi Halickiej i Wołyniu, Lwów, 1882.
Wł. Abraham, Powstanie organizacji kościoła łacińskiego na Rusi, Lwów, 1904.
Ол. Сушко, Впровадження єзуїтів до Польщі, «Записки Наук, Т-ва ім. Шевченка», тт. 57-58, Львів 1904. Його ж: Предтеча церковної унії 1596 року Бенедикт Гербест, там же, тт. 53-55, Львів, 1903.
П. Жуковичъ, Кардиналъ Гозій и польская церковъ его времени, Петербургъ, 1882.
Ол. Сушко, Єзуїти в заведенню унії а Руси в доберестейській добі, «Альманах українських богословів», Львів, 1902.
Про князя К. Острожського й про академію в Острозі:
М. Костомаров, Історія України в життєписах, Львів, 1918.
П. Куліш, Исторія возсоединенія Руси, т. І. Петербург, 1873 (розділ 9).
К. Харламповичъ, Острожская православная школа, «Кіевская Старина», 1897, V і VI.
І. Уманецъ, Кн. К. В. Острожскій «Русскій Архивъ», 1904, IV.
Про початки друкарства на Україні:
І. Огієнко, Історія українського друкарства, т. І. Львів, 1924. 350 років українського друку, 1574-1924. «Бібліологічні Вісти»: Київ, 1924, ч. 3. «Стара Україна», Львів, 1924, ч. II-IV (ювілейне число, присвячене 350-літтю українського друкарства).
Іл. Свєнціцький, Початки книгопечатания на землях України, Львів, 1924.
Про реформаційний рух на українських землях:
І. Szujski, Odrodzenie і reformacja w Polsce, 1881.
I. Bukowski, Dzieje reformacji w Polsce, 1883-86.
W. Zakszewski, Postanie i wziуst reformacji w Polsce, 1870.
H. Любовичъ, Исторія реформацій въ ПольщЂ, Варшава, 1883. Його ж: Начало католической реакціи въ ПольщЂ и упадокъ реформаціи, Варшава, 1890.
Morawski, Arjanie w Polsce, 1906.
Макарій М., Исторія русской церкви, т. IX, розділ III.
Ор. Левицкій, Социніанство въ ПольщЂ и Юго-Западной Руси, «Кіевская Старина», 1882, IV, V, VI.
И. Малышевскій, Подложное письмо половца Ивана Смеры къ великому князю Владиміру святому, «Труды Кіевской Духовной Академіи» 1876.
St. Kot, Polska złotego wieku wobec kultury zachodniej, „Kultura Polska", Kraków, 1932. Його ж: Ideologja polityczna i społeczna Braci Polskich zwanych Arjanami, Warszawa, 1932.
Про братства і національно-релігійний рух кінця XVI віку:
С. Соловьевъ, Ратчины, «Русская БесЂда», 1856, IV.
І. Флеровъ, О православныхъ церковныхъ братствахъ, противоборствовавшихъ уній въ Юго-Западной Россіи въ XVI, XVII і XVIII стол., Петербург, 1957.
Ф. Срібний, Студії над орґанізацією львівської Ставропігії від кінця XVI до половини XVIII століття, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка» тт. 108, 111, 112, 114, і 115.
М. Кояловичъ, Чтенія о церковныхъ западно-русскихъ братствахъ, Петербург, 1862.
Скабалановичъ, Западно-европейскія гильдіи и западно-русскія братства, «Христіанское чтеніе», 1871, II.
А. Ефименко, Южно-русскія церковныя братства», «Слово», 1880, Х-ХII, передруковано в збірці «Южная Русь», т. І, Петербург, 1905.
А. Папковъ, Братства, Петербург, 1900.
А. Крыловскій, Львовское Ставропигіальное братство, «Архивъ Юго-западной Россіи», ч. І, т. 10. Київ, 1904.
І. Соколов, Українська церква та грецький схід в XVI-XVII ст., «Записки Істор. Філол. Відділу Української Академії Наук», т. І, Київ, 1919.
Перегляд літератури про братства див.
П. Клименко, Цехи на Україні, т. І, Київ, 1929 (вступ).
М. Грушевський, Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці, Відень, 1919.
Н. Сумцовъ, Историческія попытки католиковь ввести въ Южную и Западную Россію грегоріянскій календарь, «Кіевская Старина», 1888, V.
М. Грушевський, Історія української літератури, т. V, Київ, 1928.
ЗМІСТ
Розділ 13
Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка
Питання про церковну унію кінця XVI віку має широку літературу в історіоґрафії як українській, так і в польській та російській, і історія самої унії та її відгуків в тодішнім українськім житті розроблена дуже докладно. Одначе, не можна сказати, щоб історична наука щодо питання про церковну унію на Україні й Білій Руси прийшла до якихось одностайних поглядів і висновків. Діло в тім, що в цім питанні сплелися крім чисто релігійних ще й моменти національні та політичні. Сама справа унії, внісши такий страшний заколот в старе українське життя, не переставала бути актуальною на західньо-українських землях протягом цілих трьох століть, та ще й сьогодня не вляглися біля неї пристрасті релігійні, національні й політичні. Кожна сторона являється тут заінтересованою, й нема нічого дивного, що рідко хто з дослідників, які працювали над історією унії на Україні, міг заняти строго обєктивне становище, незалежне від конфесійних і національно-політичних поглядів. Як справедливо зазначає Грушевський, історія унії й досі трактується занадто cum ira et studio, i поступу в збіранні й збагаченні фактичного матеріалу далеко не дорівнює поступ в зрозумінні й справедливім зясуванні цих матеріялів.
Що торкається самого Берестейського собору, то його історію списали прихильники й вороги унії зразу ж по гарячих слідах, але, розуміється, кожен з свого штандпункту: на історію Берестейського собору, видану Петром Скаргою 1597 року, православні негайно ж відповіли документальною історією собору в книзі «Ектезіс», виданій того ж 1597 р. і знаменитим «Апокрізісом» Мартина Броневського (1597). Тут теж подано історію й документи про собор. І пізніше вийшло не мало праць в звязку з собором і початками унії, але всі вони носили явно субєктивний і полемічний характер. Справжня наукова історія унії появилася аж у кінці XVII століття. Це була праця василіянина Ігн. Стебельського «Dwa wielkie światła na horyzoncie połockim» (1781-83), де було подано цінний документальний матеріял. Ще більше значіння мала праця Миколи Бантиша-Каменського (батька історика України) «Историческое извЂстіе о возникшей въ ПольшЂ уній», зложена в 1795 році, але видана лиш в 1805. З неї властиво й починається наукова література про унію. В 1842 році вийшла дисертація М. Костомарова «О причинахъ и характері уній въ Западной Россіи», але вона була зараз же сконфіскована й знищена російською владою. Перевидана вона була лиш недавно Українською Академією Наук у Київі (1928). Працею М. Кояловича «Литовская церковная унія» 2 т., (1859-61) одкривається цілий ряд розвідок про унію російських і українських істориків, писаних з церковно-православного штандтпункту, з його дуже негативним поглядом на унію та її наслідки. Важнішими з них були розвідки Н. Іванишева (1859), М. Макарія, Ор. Левицького, Н. Петрова, Ф. Кудринського, П. Жуковича та інших. З польських і чужоземних праць треба назвати праці Є. Ліковського, А. Прохазки, А. Левицького. Дуже важна праця відомого єзуїтського історика П. Пірлінга «La Russie et le Saint-Siиge», 1896.
Наукові праці про унію, писані українцями з уніятського (греко-католицького) погляду починаються німецькою працею єпіскопа Ю. Пелеша «Geschichte der Union» (1878-1881). Далі вийшли праці Ант. Добрянського, К. Студинського, Ол. Сушка, Б. Бучинського, М. Чубатого, Ст. Томашівського, які звернули також увагу й на уніонні спроби перед Берестейською унією. Взагалі за останні часи дослідники греко-католицького табору стараються вишукувати й підкреслювати в нашій давнині факти, які свідчать взагалі про місіонерську діяльність римо-католицької церкви на українських землях, і спеціяльно про змагання до унії з Римом на старій Руси.
Справді, уніонні змагання на українськім ґрунті почалися дуже давно, в кожнім разі не пізніше XIII століття, і той час, коли справа унії була поставлена вповні реально, в кінці XVI в. вона мала за собою стару традицію. Досліди М. Чубатого й Ст. Томашівського підтвердили вже раніше сконстатований в історичній науці факт, що стара Русь-Україна, прийнявши головно культуру візантійську, в той же час стояла на перехресті занадто ріжних культурних впливів, щоб так чи інакше не зазнати на собі також і впливів латинського Заходу. Вже за часів Володимира Великого і його синів ми бачимо в Київі західніх місіонерів, а київські церковні полемісти того часу вже вважають за потрібне виступати також і проти латинян та їх «блудів»: доказ, що латинська пропаганда була справою актуальною. Та й пізніше ми зустрічаємо на Руси постійно представників римо-католицьких монаших орденів і взагалі релігійних місій, а династичні звязки українських князів з західньо-європейськими пануючими домами вели до дуже частих зустрічів з римо-католицьким світом. Новіші дослідники підкреслюють наприклад, католицькі симпатії чернігівського князя Михайла Всеволодовича, убитого в Орді. Нам тяжко сказати, наскільки в уніонних проектах, які виникають в Галичині вже в XII віці, грав ролю момент ідеальний, себто змагання до обєднання обох відламів недавно ще єдиного христіянства в одну цілість, в інтересах пристіянського універсалізму. Але моменти політичні, бажання ціною визнання папської зверхности дістати поміч на Заході супроти небезпеки з Сходу — грали тут безперечно свою ролю. Так само, як в трохи пізніших змаганнях Візантії з першої половини XV віку, які знайшли свій відгук також на Україні, грало ролю бажання знайти на Заході опору супроти турків. Одначе ці змагання не дали реальних наслідків. Православіє, як для греків, так і для українців було тісно звязане з народністю й національною культурою, латинство уявлялось їм релігійно-культурною формою, котра сприяла національним та політичним впливам на їх з боку тих сусідів, які джерела своєї культури мали в Римі. Тому то всі спроби заключити церковну унію з Римом навіть при найліпшій вірі їх ініціаторів, зустрічали на Україні рішучий опір тих суспільних верств, які в данім моменті грали провідну ролю. Але не можна заперечити того, що якраз в кінці XVI віку, при збільшенні культурних взаємин українців із Заходом і при оживленні темпу культурного розвитку взагалі, ідея унії мала більше для себе ґрунту, ніж колись, не вважаючи на те, що мала й більш різких противників.
Ініціятива до злуки з Римом вийшла цим разом від львівського єпіскопа Гедеона Балабана, огірченого постійними конфліктами з Львівським братством. Як уже було згадано вище, царьгородський патріярх Єремія, в свій приїзд на Україну в 1588-89 роках узявся був упорядкувати там справу православної церкви, але неознайомлений як слід з місцевими відносинами, повівся доволі незручно й нетактовно супроти єпіскопів, особливо супроти львівського владики Гедеона Балабана, що мав конфлікт з Успенським братством. Надавши особливі права братствам Львівському й Віденському, він викликав незадоволення владик, яким взагалі не по нутру був характер реформи братств, переведеної патріярхом. Усунення митрополита Онисифора з катедри й наставления Михайла Рогози без собору духовенства також не було владикам приємне. І ось Балабан скликає в Белзі в 1590 році приватну нараду владик, на якій брали участь, окрім самого Балабана, ще Кирило Терлецький, єпіскоп луцький, Діонісій Збіруйський холмськии і Леонтій Пельчицький туровський. Балакали про становище православних єпіскопів, і тут була вперше кинута думка про унію.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 145; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!