Розділ ІІІ. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України
Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.
Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на присадибних ділянках сільських жителів, а також на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.
Для подолання кризової ситуації, що склалася в сільському господарстві та інших галузях агропромислового комплексу, визначена державна аграрна політика, соціальне орієнтована на розвиток сільського товаровиробника. Вона базується на демократичних принципах, свободі підприємництва, конкуренції, багатоукладності господарювання.
|
|
|
Однією з головних ланок формування й розвитку аграрної політики на сучасному етапі є земельна реформа, спрямована на докорінне перетворення земельних відносин, роздержавлення земель, зміну власників землі та форм землекористування в сільському господарстві.
Проведення земельної реформи в АПК України передбачає три основних етапи:
— роздержавлення й передачу земель сільськогосподарського призначення в колективну власність сільгосппідприємств;
— паювання земель, які перебувають у колективній власності, з видачею сертифікатів на право на земельний пай усім членам колективного сільськогосподарського підприємства (КСП);
— реорганізація КСП і створення на їхній базі нових економічно ефективних сільськогосподарських структур на основі приватної власності на земельні та майнові паї.
Для реформованих господарств передбачалося чотири основних варіанти господарювання на принципах приватної власності: товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства і приватно-орендні підприємства (ПОП).
|
|
|
Одним із перших законів з аграрних питань, ухвалених в Україні, був Закон про селянські господарства від 20 грудня 1991 р. Крім дозволу на вічне спадкове право на індивідуальне господарство, цей закон допускав приватну власність на ділянку землі після 6-літнього термінуз часу її посідання. Закон про форми власності на землю, введений з 30 січня 1992 р., встановив приватну й колективну форми власності в Україні на рівних правах із державною, не конкретизувавши питання про сільськогосподарськіта інші землі (під будівлями, підприємствами та ін.) і не дозволивши купівлі-продажу землі, тобто перетворення її в товар. Земельний кодекс від 13 березня 1992 р. роз'яснив і розширив положення Закону про селянські господарства. Він дозволив приватним власникам здавати в оренду свою землю для потреб сільськогосподарського виробництва на строк до трьох років.
Згідно із Законом України від 5 травня 1993 р. для ведення селянського (фермерського) й особистого підсобного господарства, садівництва, будівництва й обслуговування житлових будівель та задоволення інших потреб, передбачених законом, громадянам надавались землі у вічне спадкове володіння. Порядок і умови цього акту, а також розміри земельних ділянок було визначено Земельним кодексом України 1992 р.
|
|
|
За час реформування було виконано значний обсяг робіт. Зокрема, визначено території та межі сільських, селищних і міських рад. Встановлено межі населених пунктів, де органи місцевого самоуправління здійснюють розпорядження землями. Із 2,8 млн. до 4,8 млн. га розширено площі земель особистих підсобних господарств, присадибних ділянок, земель для садівництва й городництва. У процесі реформи започатковано економічні механізми регулювання земельних відносин. Проведено грошове оцінювання сільськогосподарських угідь, загальна вартість яких визначена в 500 млрд. грн. Запроваджено земельний податок. Проводиться грошове оцінювання несільськогосподарських угідь.
Використання землі в Україні платне. Згідно із Законом України "Про плату за землю", плата стягається у вигляді земельного податку або орендної плати, які визначаються залежно від якості й розташування земельної ділянки, на підставі кадастрової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендаторів, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, здані в оренду, стягується орендна плата.
|
|
|
Однією з найважливіших складових аграрної реформи є подолання державної монополії на власність і результати праці в сільському господарстві. Структурна перебудова сільськогосподарського сектору в Україні здійснюється, головним чином, шляхом реорганізації держгоспів і колгоспів у нові господарські форми, більш сприйнятливі до ринкових відносин. При цьому жорстке централізоване управління й адміністрування мають поступитися місцем переважно економічним методам.
Уже відбулися певні незворотні зрушення в реформуванні земельних відносин. Спочатку в результаті завершення перших двох етапів земельної реформи майже всі господарства країни одержали державні акти на право колективної власності на землю. Відповідні державні структури згідно з Указом Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. провели паювання земель і майна з видачею земельних і майнових сертифікатів.
Зараз 6,5 млн. сільських жителів володіють земельними ділянками (паями). Середній розмір земельного паю в Україні становить 4,2 га і коливається від 1,1 — 1,5 га в західному регіоні країни (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області) до 7,8—9,8 га в південно-східному регіоні (Запорізька, Херсонська, Луганська області). У деяких місцях розмір земельного паю сягає 15—20 га. Винятком стали 920 господарств (307 в Івано-Франківській і 613 у Львівській областях), у яких приватизація майна і землі одразу проводилася за регіональними планами, що не передбачають передачі земель у колективну власність.
З метою забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування і розвитку аграрного сектору економіки України на основі приватної власності 3 грудня 1999 р. прийнято Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". В указі було передбачено здійснити організаційні заходи, які стосуються реформування колективних сільськогосподарських підприємств на основі приватної власності на землю і майно шляхом виходу всіх членів колективних сільськогосподарських підприємств із них зі своїми земельними ділянками (паями) та майновими паями і створенням на їхній основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, базованих на приватній власності.
Із 10 551 колективного господарського підприємства, які підлягали реорганізації, вже станом на квітень 2000 р. було реформовано 10 521 КСП, на базі яких створено 11 169 нових господарських формувань. В основному селяни об'єднувались у господарські товариства — 5020 підприємств (45 відсотків від кількості колишніх КСП) і сільськогосподарські кооперативи — 2762 (25 відсотків), а також створювали приватні підприємства — 2444 (22 відсотки), фермерські господарства — 711 (6 відсотків). За даними на 1 жовтня 2001 p., більш як 6,5 млн. селян отримали сертифікати на право земельного паю. Свою землю приватизували майже 83 відсотки тих, хто має право на таку приватизацію.
У процесі реформування істотно розширились орендні відносини на земельні паї. 2/3 загальної кількості власників земельних сертифікатів віддали свої земельні сертифікати в оренду. Згідно з чинним законодавством України вони мають одержувати орендну плату — не менше 1 відсотка вартості орендованої землі. Відповідно до методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, ціна 1 га становить близько 16 тис. грн., а середня орендна плата становить 80 грн. за га.
Здійснювалося роздержавлення радгоспів, державних переробних і сервісних підприємств, перетворення їх у колективні господарства. Це привело до прискорення процесу перетворення виробничих відносин на підприємствах переробної промисловості, сервісних, торгових, та інших підприємствах агропромислового комплексу.
Розв'язання проблеми приватизації в агропромисловому виробництві вимагає зосередження уваги на напрямках розвитку післяприватизаційних процесів, переході до формування сучасного власника сільськогосподарського виробництва. Виникає також питання про створення могутньої інфраструктури підтримки господарських формувань ринкового типу, перш за все на фермерській і кооперативній основах.
Особливого значення в нинішній соціально-економічній ситуації набуває проблема забезпечення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію в процесі міжгалузевого обміну. Механізм забезпечення паритетності має здійснюватися, з погляду економічної науки й господарської практики, на основі норми прибутку, тобто відношення одержаного прибутку до вартості капіталу, включно з вартістю землі. Цей показник має бути основним економічним регулятором ринкових відносин. Унаслідок того, що норма прибутку не бралася до уваги, а вартість землі у виробництві сільськогосподарської продукції не враховувалася, село не одержувало величезних, належних йому коштів. Якщо за допомогою цінового механізму не буде забезпечено однакових умов для розвитку аграрного виробництва з іншими галузями, то на село не піде капітал, і Україна не зможе реформувати свою економіку та забезпечити їй соціальне орієнтований характер. Крім того, без залучення землі в кругообіг капіталу як однієї з найважливіших його складових неможливо забезпечити паритет при обміні сільськогосподарської і промислової продукції. Тільки з урахуванням вартості землі буде створено можливість встановлювати обґрунтовані ціни на сільськогосподарську продукцію.
Для здійснення земельної реформи було прийнято цілий ряд законодавчих актів і указів Президента України. Разом із тим, для успішного завершення аграрної реформи необхідно було прийняти ще ряд законодавчих і нормативних актів стосовно ринкових перетворень, зокрема створення та функціонування первинного і вторинного ринків землі, іпотечного кредитування, діяльності аграрних бірж і формування оптових ринків, цінової політики в аграрному секторі, створення системи страхування й гарантій тощо.
Є і ряд специфічних негативних факторів, які гальмують ефективне реформування земельних відносин. До цих факторів можна віднести такі: кризу правової свідомості у певної частини суспільства; значне поширення правового нігілізму; спонтанність проведення аграрної реформи; нестабільність законодавства, яка виявляється в поспішності при створенні правових актів, частих змінах їхнього змісту. Так, відповідно до змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю" середня ставка земельного податку збільшувалася щорічно: в 1993 р. — в ЗО разів; 1995 р. — в 20 разів; у 1997 р. — ще в 1,8 раза. За роки земельної реформи форми власності на землю змінювались чотири рази.
25 жовтня 2001 року у Верховній Раді України було проголосовано за принципово новий Земельний кодекс країни, який водночас відобразив і спрогнозував докорінні перетворення в аграрних відносинах України.
Фундаментальні положення цього Земельного кодексу України такі:
— земля проголошується основним національним багатством;
— суб'єктами земельних правовідносин крім громадян виступають також юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державної влади;
— нормами кодексу не виписане право колективної власності на землю, закріплене чинним законодавством, але передбачено спільну сумісну власність на землю;
— сільські, селищні, міські ради уповноважені не лише надавати земельні ділянки у користування чи власність, а й обмежувати, навіть тимчасово забороняти використання наділів, якщо громадяни або юридичні особи порушили вимоги земельного законодавства (використання землі не за призначенням тощо). У компетенції рад залишається вирішення земельних спорів поряд із суддями;
— іноземні громадяни або юридичні особи, особи без громадянства також отримали можливість стати власниками українських земель, які їм дозволяється купувати, дарувати, продавати, але тільки не землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину нерезидентами, протягом року підлягають відчуженню, але є винятки (наприклад, промислова фірма з іноземним капіталом може мати у власності сільськогосподарські площі для ведення підсобного господарства, яке в кодексі не регламентується ні за сутністю, ні за площею);
— право постійного користування землею відразу надається підприємствам, установамта організаціям, що належать до державної або комунальної власності;
— громадяни, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, повинні до 1 січня 2005 року їх приватизувати або оформити договір оренди;
— поставлено завдання щодо подальшої приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.
Розпаювання проводиться на основі рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування за клопотанням відповідних підприємств:
— сільськогосподарські підприємства, крім державних і комунальних, можуть мати агрогектари у власності. При цьому до 1 січня 2005 року ринок земель сільськогосподарського призначення не буде діяти;
— декларується право на наділ працівникам соціальної сфери села та "чорнобильцям-переселенцям" ;
— той, хто вже має землю, може її безплатно приватизувати: до 2 га — для ведення особистого господарства, а власник земельного паю додатково отримає право на безплатну приватизацію землі у розмірі площі свого паю тощо;
— людина, яка добросовісно та безперервно користувалася земельною ділянкою (ця норма чітко не виписана) не менше 15 років, може стати її власником;
— землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва продаватимуть тим, хто має сільськогосподарську освіту або досвід роботи в агросекторі чи займається веденням товарного сільськогосподарського виробництва;
— площа сільськогосподарських угідь у приватній власності до 1 січня 2010 року обмежується 100 га. Надалі обмежень щодо купівлі земель для господарювання не встановлено;
— вводиться поняття суборенди, коли орендар може передавати землю у треті руки;
— у приватній власності не можуть бути майдани, вулиці, набережні, пляжі, парки, кладовища, залізниці, землі атомної енергетики, оборони, космічної системи тощо.
Головним у новому Земельному кодексі є те, що затверджено приватну власність на землю. Цей кодекс є фундаментом земельних перетворень. На розвиток закладених у ньому перетворень має бути ухвалено понад ЗО законів та інших нормативних актів, у тому числі про оцінку та охорону землі, про земельний кадастр, про іпотеку, про розмежування земель державної і комунальної власності та ін.
У сучасних умовах докорінної ломки організаційно-економічних форм, що склалися, і власності в сільському господарстві та інших галузях, безпосередньо з ним пов'язаних, особливу роль відіграє дотримання еволюційних засобів і способів. Використання командно-адміністративних методів як майже єдиних веде до подальшої соціальної напруженості. Tим більше, що для України, як зазначено у ст. 14 Конституції, "...земля є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Суттєвим для народу України є збереження власності на сільськогосподарські землі в руках виробників сільгосппродукції, трудівників полів, що забезпечить обробіток землі й належний рівень виробництва для задоволення внутрішніх потреб і експорту.
Для успішного проведення земельної реформи важливим є також використання світового досвіду. У країнах із розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець вишукує свою нішу господарської діяльності, яка б вдало вписувалася в загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, які доповнюють основне виробництво, що склалося в них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. ін. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спеціалізацію та кооперування в системі АПК, як колективних, так і фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. При цьому ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого і середнього бізнесу. Доцільно використати колективні сільськогосподарські підприємства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, за широкої господарської автономії і належних конкурентних механізмів між різними економічними устроями.
Важливе значення для підприємця має можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарювання), визначати перспективу й ефективну структуру посівних площ і виробництва в цілому, включно з розвитком підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, вільний вибір форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зроблять селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Німеччини) свідчить, що успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.
Господарем фермера робить не власність сама по собі, а його економічне становище вільного товаровиробника, який самостійно приймає управлінські рішення і є повним власником продукції, а отже й доходу. Тому для формування почуття господаря головне й визначальне значення має єдність праці й власності на результати праці.
Висновки
У процесі розвитку продуктивнихсил, поглиблення суспільного поділу праці й агропромислової інтеграції активно відбувається процес формування навколо сільського господарства комплексу взаємопов'язаних із ним галузей, які постачають йому матеріально-технічні засоби й переробляють продукцію сільського господарства, а також галузей виробничої та соціально-побутової інфраструктури. У свою чергу, збільшується кількість галузей, продукція яких використовується в сільському господарстві. Промисловість постачає сільськогосподарським підприємствам значну кількість тракторів, вантажних автомобілів, комбайни, мінеральні добрива, майже всі засоби хімічного захисту, які виробляються. Зростає обсяг поставок будівельних матеріалів, будівельної техніки, електрообладнання, палива та інших промислових засобів виробництва. У результаті цього близько 80 відсотків основних виробничих фондів сільського господарства — промислового походження, а частка промислової праці в матеріальних затратах на виробництво сільськогосподарської продукції перевищує 60 відсотків. Тому обсяг виробництва продукції, її якість і кінцеві результати сільського господарства все більше залежать від інших галузей економіки, обсягу номенклатури і якості їхньої продукції, яка надходить у сільське господарство.
Основним поточним завданням аграрної політики нині є припинення негативних процесів у цьому секторі економіки й забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і виробничих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапі проведення аграрної реформи особливо необхідне її наукове, правове, методичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення. У цьому запорука успіху реформи, оскільки альтернативи їй немає, вона має здійснюватися в інтересах селян самими селянами.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 79; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!