Вплив сучасної політико - владної еліти на модернізацію
Українського суспільства в процесі публічної політичної
Діяльності
Зміни в політичних системах, особливо кардинальні, зумов-
лені кризовим станом попередніх суспільно-політичних відносин,
вимагають нової політичної еліти. Президентські вибори в Україні
(2004 р.) та масове підвищення громадської активності, яке їх суп-
роводжувало, засвідчили необхідність суттєвої модернізації всієї
суспільної системи. Політична влада “де-факто” і “де-юре” перей-
шла до обраного народом харизматичного політичного лідера.
Проте за час, що розділяв вибори Президента України та парла-
ментські вибори 2006 р., не було досягнуто ні очікуваної струк-
турно-організаційної оптимізації системи влади, ні єдності полі-
тичної еліти, хоча б її “помаранчевого” крила, не було вироблено
чіткої та зрозумілої для більшості громадян національної стратегії.
Масове розчарування в політичній спроможності пропре-
зидентської еліти під час виборів до Верховної Ради України (2006 р.)
проявилося в електоральній підтримці Партії регіонів, що уособ-
лювала “стару владу” й порядок, та радикально налаштованих,
орієнтованих на месидж соціальної справедливості представників
Блоку Ю.Тимошенко. Такого розподілу голосів електорату не
очікували навіть фахівці - соціологи і політологи. Традиційно по-
стфактум постало проблемне запитання: “чому?”, тоді як значно
|
|
|
актуальнішим з позиції загальної проблеми співвідношення “по-
літика - суспільне життя”, має постати запитання: “яким чином
вибудувати систему державної влади, яка б, забезпечивши націо-
нальну безпеку, одночасно відповідала б українській ментальності,
гармонізувала суспільні відносини як по горизонталі (між соціаль-
ними групами в різних підсистемах суспільства), так і по верти-
калі владних відносин?”.
147
Політична модернізація характеризується: засвоєнням ма-
совою свідомістю норм демократії, створенням диференційова-
ної політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інсти-
тутів; територіальним і функціональним розширенням сфери цен-
трального законодавства, адміністрації та політичної активності;
постійним розширенням включення в політичне життя соціаль-
них груп і груп інтересів; появою та швидким зростанням раціо-
нальної бюрократії; послабленням традиційних еліт та їх легіти-
мацією; заміною традиційних еліт модернізаторськими тощо.
У цілому на макрорівні політична модернізація означає зміну
відносин між державою і суспільством, а точніше, його стратифі-
каційної системи. З одного боку, це процес зосередження політич-
ної влади у національної держави, з другого - забезпечення індивіда
|
|
|
необхідним правовим і соціальним захистом від практично необ-
меженої центральної влади. Взаємодія держави й системи соціаль-
ної стратифікації відображається в проблемі функціональних мож-
ливостей модернізаторської еліти. Цю проблему можна конкрети-
зувати в таких завданнях, на яких слід акцентувати увагу під час
вивчення політичних змін: 1) ідентифікація природи й будови мо-
дернізаторської еліти; 2) опис рівня модернізації основних со-
ціальних груп і верств; 3) визначення відносин модернізаторської
еліти й стратифікаційної системи; 4) визначення функцій модерні-
заторської еліти у відносинах держави й суспільства.
Існує багато концепцій, класифікацій та типологізацій полі-
тичної еліти (В.Парето, Г.Моска, X.Ортега-і-Гассет, М.Вебер,
Г.Лассуел та ін.), однак при всіх їх розбіжностях найважливіші
риси й аспекти суспільно-політичного змісту дають змогу в за-
гальному вигляді визначити політичну еліту як відносно невели-
ку, внутрішньо диференційовану групу, що концентрує в своїх
руках значний обсяг політичної влади.
До складу політичних еліт входять: вищі керівні кадри, керів-
ники й ідеологи (інтелектуали, митці, духовенство), судження й
|
|
|
думки яких є авторитетними. Але до складу еліт входять не тільки
особи й групи, що безпосередньо беруть участь в управлінні, а й
найвпливовіші економічні та адміністративні кола, керівники ЗМІ,
148
а також члени родин впливових осіб, хоча вони ніби й не беруть
безпосередньої участі в прийнятті рішень та в реалізації політи-
ки. До складу політичної еліти входять також представники прав-
лячої групи, які формально не пов’язані з політикою, але вплива-
ють на прийняття політичних рішень (“сірі кардинали”).
Отже, роль еліти в політичній діяльності кожного суспіль-
ства відображають її функції: 1) еліти відіграють найважливішу
роль у визначенні політичної волі соціальних груп, усього сус-
пільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі; 2) еліти
покликані формувати політичні цілі своєї групи; 3) еліти регулю-
ють діяльність зполітичного представництва групи, дозуючи підтрим-
ку, посилюючи або обмежуючи її; 4) еліти є основним резервом керів-
них кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділян-
ках політичної діяльності та державного управління.
У процесі модернізації відбувається як перегрупування по-
|
|
|
літичних сил, так і розмежування усередині політичної еліти. Не
зумівши виконати свою місію розбудови справедливого суспіль-
ства на початковому етапі незалежності держави, стара еліта роз-
палася: одні її представники відійшли від активної політичної
діяльності й поринули у бізнес, інші очолили клуби, фонди й асо-
ціації, треті пішли на пенсію. Але значна її частина, квапливо “мо-
дернізувавши” свої погляди, залишилася у вищих органах держав-
ного управління.
Аналізуючи поняття “еліта”, Р.Ривкіна окреслює два блоки
в структурі правлячої еліти держави пострадянського періоду (на
прикладі Росії): а) політики вищої та середньої ланки федераль-
ного і регіонального рівня; б) керівники великих промислових,
виробничих корпорацій, фірм тощо. Називаючи еліту новим кла-
сом, Р.Ривкіна вказує на її основні риси й характеристики:
- брак у керівників чітко сформованої мети в процесі побу-
дови громадянського суспільства, що призводить до стихійних,
погано керованих процесів, які не підлягають централізованому
управлінню;
- захист кланових інтересів, ігнорування прав і свобод гро-
мадян, що неминуче призводить до протистояння, погіршення
соціально-політичної обстановки в країні;
149
- створення значної дистанції між елітою і народом, яка зу-
мовлює байдужість населення, недовіру, дискредитацію влади
перед народом;
- використання конфліктів за принципом “розділяй і воло-
дарюй”;
- поєднання неможливого (а саме функцій професійних
політиків і бізнесменів) та відповідні наслідки цього: а) вольове
привласнення матеріально-технічної бази підприємств держави;
б) вольова підтримка галузей економіки чи окремих корпорацій,
якими володіють самі керівники або люди, від яких залежить за-
доволення їхніх корпоративних інтересів;
- повна відмова від відповідальності за результати свого
управління державою.
За визначенням А.Колодій, серед української еліти можна
виокремити, принаймні, чотири групи: а) колишня комуністична
“номенклатура” (власне політична, господарська, військова); б) ко-
лишня політична контреліта (“дисиденти”), яка нині в політиці
репрезентує переважно (але не виключно) національно-патріотич-
ний напрям, а також близька до неї, заангажована в політику з
часів “перебудови” творча інтелігенція; в) “нові люди” - бізнесме-
ни й політики, професійна діяльність яких пов’язана з формуван-
ням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, а
також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслу-
говують їхні політичні інтереси.
Дослідники О.Гарань і С.Макеєв запропонували таку кла-
сифікацію еліти: колишня радянська “ортодоксальна еліта”; “ук-
раїнська контреліта” - націонал-демократичні активісти і дисиден-
ти; “нова еліта” - молодь з різних верств, які отримали доступ в
еліту через вертикаль обласних адміністрацій, місцева і державна
бюрократія (“стара”, “нова” і “найновіша” еліти).
У сучасній українській реальності найбільший політичний
вплив має “нова еліта” (за іншою класифікацією - “найновіша”),
яка “не зацікавлена в автономному й відкритому функціонуванні
інститутів громадянського суспільства”. “Вона, за словами М.То-
менка, так і не розпочала діалогу з суспільством після референду-
му про незалежність 1991 року”. Існує основний конфлікт між
150
абсолютною більшістю суспільства і частиною правлячої еліти.
Автономізація суспільства й еліти є настільки значною, що сьо-
годні в Україні існують фактично дві держави.
Досить типовою для політичної модернізації є гостра бо-
ротьба, що розгортається між ліберальною частиною правлячої
політико-управлінської еліти й так званою “контрелітою”, щоявляє
собою союз незадоволеної послабленням своєї влади бюрократії
та традиціоналістів, авторитаристів і радикалів, що перейшли в
опозицію і виступають за збереження традиційної ієрархії, адміні-
стративної системи, обмеження політичної участі, ідеї національ-
ного відродження й протидії “згубному впливу Заходу”. Тому в
процесі поглиблення реформ цілком можлива ситуація, коли одні
й ті самі люди можуть на одному етапі виступати за перетворення,
а на іншому - вчиняти дії, спрямовані на їх згортання.
Перша хвиля процесу модернізації в Україні засвідчила, що
за слабко розвиненого представництва політичних інтересів і не-
прозорого процесу прийняття рішень приватизацію й лібераліза-
цію можуть використати старі та нові групи інтересів, що доміну-
ють у політиці й інститутах держави.
Однак при всій важливості соціальної будови й політичних
переваг правлячої еліти її функціональні можливості залежать від
рівня модернізації основних соціальних груп і верств, співвідно-
шення їх інтересів і моделі соціальної структури в цілому. По-
літична еліта в процесі політичної діяльності не породжує нові
соціально-політичні зміни, “це - сукупне породження усіх процесів
політичної життєдіяльності суспільства”. Вона не може лише
підсилити або послабити те, що вже існує в надрах суспільства й
проявляється у взаєминах провідних соціальних груп. Але ж аби
не гальмувати цей процес, еліта має бути відкритою і постійно
оновлюватися. Інакше вона деградує внаслідок бюрократизму,
корупції та інших негативних явищ. Доки економічний і політич-
ний розвиток не супроводжується певними зрушеннями в со-
ціальній структурі й культурі політичної діяльності, ліберальна
демократія не може утвердитися.
Політична модернізація, як і модернізація взагалі, наражаєть-
ся в процесі свого розвитку на всілякі перешкоди. Найбільш по-
151
ширені з них - крайності технократизму, який ігнорує соціальні
потреби суспільства; популізм, що приноситься у жертву со-
ціальній політиці та ефективності економічного розвитку; не-
здатність або небажання політичної влади поширити модерніза-
цію з окремого елітарного на масовий рівень; різна міра заці-
кавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політич-
ною елітою, а також наявного потенціалу для її втілення, неглибо-
ке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм
при фактичному домінуванні традиційної політичної культури.
Аналізуючи роль політичної еліти у відносинах держави і
суспільства на сучасному етапі, дослідники відзначають дві ос-
новні тенденцій. Перша полягає в тому, що за будь-яких політич-
них змін, навіть найрадикальніших, стара еліта повністю не схо-
дить з авансцени, а приєднується до нової, стає її частиною або ж
(при революційних потрясіннях) лишається на політичному тлі у
вигляді окремих фрагментів, друга - в тому, що нова еліта запози-
чує у старої певні цінності, норми, навіть ідеї. До речі, таке запо-
зичення може здійснюватися цілком відкрито, якщо йдеться про
повагу до загальнонаціональних цінностей; цей процес, однак,
може бути й “контрабандним” - старі ідеологеми використовуються
всупереч публічним деклараціям про повний розрив з минулим.
Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політич-
ного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер: модер-
нізаторський та антимодернізаторський водночас. Перша тенден-
ція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп
та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути
громадянського суспільства), в послабленні традиційної політич-
ної еліти. За даними соціологічних досліджень, рівень довіри на-
селення до державних і недержавних структур в Україні гранично
низький. За 18 років незалежності він не перевищував 10%. Це,
можливо, пояснюється саме тим, що інститути громадянського
суспільства певною мірою протиставляються державній владі, яка
на сьогодні не користується високим авторитетом.
Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснен-
ня модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах
152
діяльності та менталітеті політичної еліти, які передбачають тільки
однобічне - згори вниз спрямування команд при закритому харак-
тері прийняття рішень. Політичний режим в Україні виявився
різновидом гібридизації, яка ґрунтується на поєднанні демокра-
тичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними. Динаміка
трансформаційних процесів дуже слабка. Є.Головаха, аналізуючи
причини цього, зазначає, що, на відміну від держав “соціалістич-
ного табору”, Україна стала на шлях демократичних перетворень,
ініціатором та реалізатором яких були представники провінційної
радянської бюрократії. Вони готові були декларативно схвалити
нову ідеологію й нові ринкові гасла, але були неспроможні прак-
тично реалізувати ці гасла.
На думку М.Ходаківського, специфіка модернізації полягає
в залишках старого радянського світогляду, націонал-романтич-
ної ідеї, патерналізмі, регіональному партикуляризмі, особистому
інтересі.
Модернізація практично ніколи не супроводжується стабілі-
зацією існуючих політичних структур. Послаблення легітимності,
марні пошуки владою додаткової соціальної та міжнародної
підтримки - явища, типові для перехідного періоду. Українській
модернізації доводиться долати безліч перешкод, пов’язаних з
політичним патерналізмом та клієнтелізмом на шляху не тільки
до підвищення рівня політичної участі, а й розвитку системи в
ширшому соціально-історичному контексті. Україна сьогодні на-
гадує середньовічне феодальне суспільство, в якому політична
сфера домінує над економічною, що базується на патерналістсько-
клієнтистських відносинах. Слабкість інфраструктури громадян-
ського суспільства та брак каналів самовираження окремих верств
суспільства компенсується формуванням множини елітних груп.
Замість розвинутого суспільного плюралізму високими темпами
формується елітний корпоративізм, який приводить політичну
діяльність до негативних наслідків. Результатом цього є часті ви-
бори, які призводять до посилення недовіри народу до політиків.
В умовах політичної модернізації важливого значення на-
буває ідеологічна орієнтація політичної еліти. За допомогою ідео-
153
логії політична еліта виробляє ідейно-ціннісні орієнтири своєї
поведінки і дій.
Безпосередній вплив політичної еліти на об’єкт політики
базується на визнанні нею певних ідей і настанов, розумінні пев-
ними верствами суспільства їх привабливості, авторитеті лідера.
Політичний лідер залишається ним доти, доки він діє, використо-
вуючи свій ідеологічний і моральний потенціал для виконання
властивих його статусу ролей.
Базою для формування ідеологічних позицій політичного
лідера стають усвідомлені ним політичні інтереси народу. На їх
основі здійснюється вибір політичних пріоритетів, що врахову-
ють потреби різних верств суспільства. Залежно від характеру і
змісту відображених в ідеології інтересів ідеологічна мотивація
дій політичного лідера може сприяти об’єднанню людей, але може
й розділяти суспільство згідно з тими чи іншими цінностями. По-
літики можуть бути зацікавлені як у першому, так і в другому ви-
падках ефекту ідеологічної мотивації.
Важливим напрямом дій сучасної політичної еліти стає ви-
роблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допо-
могою якої може сформуватися ідейний взаємозв’язок “верхів” і
“низів”, який стане джерелом суспільної згоди, активізатором сус-
пільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, приве-
де до своєрідної “революції свідомості”.
Перехід від комуністичної ідеології до ідеологічного плю-
ралізму в Україні потребує, як показує практика, досить тривало-
го часу. Згідно з дослідженнями Інституту соціології НАН Украї-
ни, ідеологічні переваги громадян України можна поділити на чо-
тири основні групи. У 1994 р. прихильниками соціалістичної течії
вважали себе 10,7% опитаних, комуністичної - 10,3%, національ-
но-демократичної - 6,4%, соціал-демократичної - 5,0%. Не визна-
чили свою позицію 17,9% респондентів, взагалі не розуміються
на цих течіях - 27,6%. За даними цього самого опитування, най-
менше прихильників було у ліберальної ідеології (1,9%) [19]. По-
ряд з декларуванням цінностей свободи, прав людини відбувало-
ся невпинне зубожіння основної частини населення, зростання
154
майнової нерівності. Невтручання держави в економічну та со-
ціальну сфери призвело до активізації комуністичних (соціалістич-
них) ідей. Комуністична ідеологія хоча й переживає глибоку кри-
зу в Україні, та все ж зберігається, адже вона має досить глибокі
соціальні корені, а отже й ідейні резерви відновлення.
Слід зазначити, що 2004 р. кількість прихильників соціаліз-
му зросла до 25,2%, а прихильників капіталізму зменшилася до
11,7% [19]. Це можна пояснити тим, що економічні реформи в
Україні здійснювалися слабкою політичною елітою, яка розпоча-
ла великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої про-
грами. Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про прин-
ципи творення нових демократій.
Для ідеологічного спектра українського суспільства сьогодні
характерний перехід від двополюсної (комуністи - антикомуністи) і
конфронтаційної моделі ідейно-політичного реформування суспіль-
ства до багатополюсної й переважно консенсусної. І хоча перехід
цей не завершений (зберігаються елементи двополюсної моделі “ліві -
праві” і конфронтаційні тенденції), все ж окреслюються контури
нової моделі ідеологічного спектра: ліберали - комуністи - націона-
лісти. Перші представляють політичну ідеологію урядових кіл, що
здійснюють курс на ринкове реформування України, другі - край-
ню опозицію цьому курсові, пропагуючи ідею реставрації на онов-
леній основі соціалістичних і комуністичних порядків. Треті заяв-
ляють про себе як про опозицію і урядовому курсу, і комуністам,
виступають за проведення реформ з пріоритетом національних інте-
ресів та цінностей самобутнього українського способу життя.
Цим якоюсь мірою можна пояснити, чому комуністична іде-
ологія знаходить прихильників серед українців, а ліберальна за-
лучила до себе лише незначну їх частину, переважно людей до-
сить забезпечених, а також інтелектуалів, для яких найвищою
цінністю є свобода самовираження людини.
Розкол суспільства за базовими цінностями не можна пере-
бороти за допомогою указів і політичних рішень. Процес відмови
від колишніх цінностей і сприйняття нових для багатьох виявився
болісним, щозумовилопрагнення певних кіл захищати соціалістичні
155
цінності (рівність, справедливість, упевненість у завтрашньому дні
тощо). Втакій ситуації поки що немає реальних передумов для ство-
рення інтегративної ідеології. Вимагає критичної оцінки й спроба
нав’язати суспільству якусь універсальну ідеологію. В українських
умовах така ідеологія, у яких би демократичних формулюваннях
вона не була виражена, неминуче перетвориться на державну, що
ставитиме на заваді демократичним перетворенням.
Інша справа - загальнонаціональна ідея та суспільний ідеал,
які б окреслювали загальний напрям і мету розвитку суспільства,
визначали цінності, близькі більшості нараду. Те, що їх не сфор-
мовано, створює чималі труднощі для політиків, які часто розгуб-
люються в критичних ситуаціях не тільки через брак компетент-
ності чи досвіду в державному управлінні та публічній політичній
діяльності, а й тому, що вони часто самі не знають, який напрям
розвитку слід запропонувати Україні. Так, український політолог
А.Колодій головною перешкодою на шляху становлення грома-
дянського суспільства вважає саме негромадянськість української
еліти, що виявляється передусім у її нездатності ставити інтереси
суспільства вище від приватних інтересів та амбіцій. Не маючи
орієнтира у вигляді загальнонаціонального ідеалу, що формує ма-
сові цінності, важко ідентифікувати національні інтереси країни,
більшість вітчизняних еліт переконана в тому, що пріоритет прав
і свобод людини у внутрішній політиці держави є економічно не-
вигідним і політично деструктивним. Це автоматично створює
труднощі у визначенні внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей
і завдань з їх реалізації.
Нинішня ідеологічна ситуація в Україні поки що не може
стати базою справжньої модернізації країни. Причиною є безду-
ховність здійснюваних реформ, різке зниження вольового й мо-
рального імпульсів. Ідеологія правлячої української еліти не орієн-
тується на моральність, оскільки вона може стати навіть на заваді
в політичній кар’єрі на даному етапі.
Оскільки в Україні наразі належно не здійснюються лібе-
рально-демократичні перетворення, не кон’юнктурним і ситуа-
ційним, а свідомим і стратегічним “якорем”, або “брендом” нової
156
влади, на думкуВ. Карасьова, має бути ідеологія європейських цінно-
стей. Йдеться про цільові настанови, пов’язані з формуванням в
Україні сучасного європейського суспільства, економіки, політич-
ної культури та утвердження публічних управлінських засад.
Дата добавления: 2018-09-22; просмотров: 204; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!