Третій етап: останнє слово опонентів
Третій етап дебатів є найкоротшим: кожному з опонентів надається ще одна можливість висловитися. Все, що ви маєте сказати занотуйте на папері. Дуже ризиковано імпровізувати на цьому етапі дебатів.
Щоб ця промова була дієвою, необхідно ще раз наголосити на суті свого виступу.
Наукова дискусія – це обговорення будь-якого спірного наукового питання.
Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити попередньо.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Висуваючи якусь тезу, обов’язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.
Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.
Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб вирішення проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх.
|
|
|
У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ними зацікавиться.
МАЙСТЕРНІСТЬ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ
ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:
1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);
2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);
3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання тости).
Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.
Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів, - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів своїх слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ має відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови зазвичай не нова для слухачів, тому завдання оратора – виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, що відоме сприймалося по-новому.
Ділова промова вирізняється більшою самостійністю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.
Звітна доповідь – це доповідь, яка виголошується під час звіту про роботу, виконану особою або колективом за звітний період.
Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин може бути внесено корективи. Уже усталено, що після обговорення такої доповіді приймається рішення – програма майбутніх дій.
Нарада. Термін «нарада» вживається тоді, коли учасники радяться, обмінюються поглядами і спільно доходять певних висновків.
Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу – також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).
Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, позаяк це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них – схвальні відгуки про ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення – невимушена, безпосередня.
Будь-який публічний виступ потребує ретельної підготовки. Як правильно підготуватися до публічного виступу?
Перший крок. Окреслити мету і завдання вступу, визначити коло питань, які має охопити промовець, продумати можливі запитання слухачів та відповіді на них.
Другий крок. Дібрати допоміжну інформацію, яку можна отримати з двох джерел: теоретичних – статей у періодичних виданнях, книг та окремих публікацій, що стосується теми, енциклопедичних, термінологічних та галузевих словниках; усних розмов з людьми, обізнаними з проблемою. Висвітлювані питання мають засновуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях. Добираючи інформацію, пам’ятайте, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за наявності промовистих прикладів.
Завершивши підготовку, треба організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити й сформулювати власне бачення проблеми. Виступ слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, фактичний матеріал, як основа наведення переконливих прикладів і, що найголовніше, - власне бачення проблеми.
Структура виступу: вступна частина, основна частина, висновок (висновки).
Є така композиційна схема побудови мовлення оратора:
А. ВСТУП.
Завдання:
1. Викликати інтерес до теми розмови, показавши її важливість для співрозмовників-слухачів.
2. Установити психологічний контакт зі слухачами, створивши ефект однодумства.
3. Мотивувати їхнє активне сприйняття мови риторичними питаннями або постановкою проблемної ситуації.
Б. ОСНОВНА ЧАСТИНА.
Завдання:
1. Розкрити суть проблеми (ідеї, підходу, вирішення, пропозицій, ініціатив).
2. Аргументувати своє баченням проблеми.
3. Спонукати співрозмовників до обговорення проблеми (якщо в цьому є потреба й ви маєте вдосталь часу).
4. Підтримувати інтерес та увагу співрозмовників.
5. Керувати аудиторією, не даючи їй відволіктися від змісту доповіді.
6. Викликати у слухачів задоволення змістом і стилем мовлення манерою поведінки.
В. ВИСНОВОК.
Завдання:
1. Підбити підсумок сказаного («Що для нас найважливіше в цій проблемі?»)
2. Сформулювати свої пропозиції (рішення).
3. Закликати до обговорення або до певних конкретних дій, якщо рішення прийнято.
4. Відповісти на запитання аудиторії.
ВСТУП. Початок виступу є визначальним і повинен чітко й переконливо відображати причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити докази. Першочерговим завданням доповідача, що видно з наведеної вище схеми, є привернути увагу аудиторії. Аби на дозволити слухачам відволікатися, вже після перших речень необхідно висловлюватися чітко, логічно і змістовно, уникаючи зайвого, Відповідно до цього, речення мають бути короткими, й стосуватися винятково суті питання. Найважливіші місця слід варто виділяти інтонаційно (посилення голосу, логічним наголосом) і висловлювати своє ставлення до предмета мовлення.
На початку доповіді подякуйте тим, хто представив Вас аудиторії, чітко назвіть тему доповіді та питання, якому вона присвячена. Окресліть, у який спосіб буде аналізуватися проблема, на що насамперед звертатиметься увага. Зазначте, які візуальні засоби будуть задіяні (відеофільми, плакат, кодограми, таблиці, інші ілюстративні матеріали).
ОСНОВНА ЧАСТИНА. У ній висвітлюється суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування з дотримання визначеної структури доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи відповідні цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою – те саме стосується й позамовних засобів: нагромадження ілюстративного матеріалу не має відвертати увагу від змісту). Варто подбати про зв’язки між частинами, поєднавши їх у струнку систему викладу. Постійно й уважно слід стежити за відповідністю між словом і тим, що воно означає; між словом та жестом, який його супроводжує.
ВИСНОВКИ. У них підсумовують все сказане. Висновки мають певним чином узгоджуватись зі вступом, зокрема свідчити про виконанням поставлених у роботі завдань (їх було сформульовано на початку виступу).
Ще однією проблемою під час виголошення промов і доповідей є подолання страху перед аудиторією. Це досить поширене серед промовців явище, яке дається взнаки по-різному: тремтінням голосу, червоними плямами на обличчі, перехоплюванням подиху. Причиною цього є адреналін, який починає вироблятися у вашому організмі, поки ви чекаєте на виступ.
Щоб подолати це неприємне відчуття, дотримуйтеся таких порад:
1. Потрібно гарно підготуватися до виступу. Зважайте на те, який вид пам’яті у вас найбільш розвинений – зоровий чи слуховий. Крім читання матеріалів, слід проговорити текст доповіді вголос або, записавши на магнітофон, кілька разів прослухати.
2. Уявіть себе на місці слухача. Кожен промовець, готуючись до виступу, є актором. Автор має оцінити свій виступ критично, і, відповідно до цього, внести корективи, завдяки яким доповідь прозвучить цікаво й переконливо.
3. Структуруйте свої нотатки. Переконайтеся, що за потреби ви зможете швидко зорієнтуватися, заглянувши в записи. Для цього найважливіші положення доповіді підкресліть або виділіть кольоровими маркерами; це також допоможе скоротити виклад, якщо регламент значно менший, ніж планувалося. Нотатки варто розмістити так, щоб ними було зручно користуватися.
4. Шукайте підтримки в аудиторії. Завжди є люди, які усміхнуться, кивнуть вам або інакше схвально відреагують на Ваш виступ.
Для того, щоб навчитися добре, змістовно говорити, радить відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан, необхідно постійно збагачувати свої знання і досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість. Успіхів у ділових стосунках з людьми можна досягти лише за умови постійного вдосконалення власної особистості. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи професійного кругозору.
Людина, яка вміє правильно і гарно говорити, тактовно і терпляче вислуховувати співрозмовника, завжди посміхається і має задоволення від спілкування – це сучасна, ділова, цікава для оточення людина.
Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість. Але талант оратора, як правило, є наслідком тривалої і наполегливої роботи над удосконаленням свого мовлення. Для публічного виступу важливе значення має індивідуальний стиль, у якому проявляються характер, світогляд, ерудиція, мовні здібності людини. Індивідуальний стиль з’являється тоді, коли людина часто користується публічним мовленням і постійно працює над його удосконаленням, уникає «чужих слів».
Звернення до великої аудиторії слухачів створює атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.
Оратор повинен поводитись природно, уникаючи штучності і надмірної офіційності. В його голосі й поведінці мають відчуватись доброзичливість теплота, повага до слухачів. Слова його повинні звучати переконливо й дохідливо, послідовно й аргументовано.
До мовлення оратора ставляться такі вимоги: точність формулювань, стислість, небагатослівність, доречність, виразність, своєрідність, оригінальність, краса й багатство мови.
Порушення мовних норм, вади вимови, вживання російських слів, виразів, неправильне наголошення – все це погіршує сприймання змісту публічного виступу, знижує авторитет промовця.
Засоби активізації слухачів під час виступу.
Важливим компонентом публічного виступу є інтонація, міміка, жести.
У поняття інтонації входять сила і висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр голосу. Завдання інтонації – різними засобами відтворювати почуття, настрої, наміри людей. Завдяки інтонації написаний текст при виголошенні стає живим, емоційним, переконливим. Інтонація оратора повинна бути природною, відповідати нормам літературної мови й поєднувати в собі логічну й емоційну сторони публічного виступу.
Важливу роль в усному спілкуванні відіграє пауза. Вона використовується на початку промови, щоб зібратися з думками промовцеві, а слухачам – настроїтись на оратора, на сприймання виступу. У процесі виголошення промови паузи відділяють частини викладу думки. У непідготовленому (імпровізованому) виступі пауз більше.
Міміка і жести теж є важливими засобами підсилення чи пом’якшення сказанного, емоційного впливу на слухачів, але зловживати ними не слід.
Темп мовлення і тембр голосу у різних людей неоднакові. Оратор повинен вибрати такий темп мовлення і тембр, висоту голосу, щоб не викликати роздратування слухачів. Але треба говорити жваво, темпераментно, зберігаючи міру, бути тактовним ввічливим. Найголовніше у публічному виступі, щоб інтонація, міміка, жести, уся сукупність виражальний засобів мови свідчили про правдивість і переконливість думок і почуттів оратора.
Основні прийоми активізації слухачів під час виступу: постановка риторичних запитань, уведення у розповідь елементів гумору, тимчасовий перехід на розмовний стиль тощо.
РЕКОМЕНДАЦІЇ ПРОМОВЦЯМ
1. Коли йдеш в аудиторію, слід одягнутися просто і пристойно. В одязі не повинно бути нічого вишуканого і крикливого: психологічна дія на слухачів починається до моменту мовлення – з появи перед аудиторією.
2. Говорити слід голосно, ясно, чітко, немонотонно, по можливості виразно й просто. У тоні повинна вчуватися впевненість, переконаність, сила. Не потрібно повчального тону: нетактовного – для дорослих, нудного – для молоді.
3. Мовлення не треба вести “одним махом”; воно має бути живим словом. Тон мовлення слід змінювати – підвищувати і знижувати його залежно від змісту і значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони – як абзац у писемному мовленні).
4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними слід обережно: жести повинні відповідати змістові і значенню даної фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення. Слід остерігатися частих, одноманітних, метушливих різких рухів рук – це набридає і дратує.
5. Мовець не повинен “прикипати” поглядом до якоїсь однієї точки (напр., до відкритих, допитливих очей одного учня або стіни, в яку впирається погляд понад головами учнів) – це призведе до втрати контакту з аудиторією, контролю над її настроєністю на тему тощо.
6. Мовець повинен мати витримку, володіти собою в будь-якій несприятливій обстановці.
7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небезпечні на початку і наприкінці тексту.
8. Простота і ясність викладу - найвищі його якості.
9. Щоб досягти мети, добитися успіху, потрібно: а) завоювати увагу, “зачепити” її; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяє лаконізм, добрий темп мовлення, короткі свіжі відступи, обрамлення тексту та ін.
10. Якщо не вистачає власної “глибокої думки”, можна скористатися “мудрістю мудрих”.
І, нарешті, слід мати твердий намір щодо того, яким мовцем бути: якого можна слухати, якого можна не слухати чи якого не можна не слухати. Останнє, звичайно, найкраще.
ЛІТЕРАТУРА
1. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навч. Посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 360 с. (Альма-матер).
2. Галузинська Л.І., Науменко Н.В., Колосюк В.О. Українська мова (за професійним спрямуванням): навч. посіб. – К.: Знання, 2008. - 430 с.
3. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. Посібник. – Знання. 2006. - 291 с.
ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
| Навчальні завдання | Рекомендації до виконання завдань | Результати |
| Тема: Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону. | 1. Опрацювати теоретичний матеріал. 2. Дати відповіді на питання (усно) та виконати завдання. | 1. Складіть схему підготовки до проведення зустрічі. 2. Запишіть схему проведення ділових переговорів. 3. Яких рекомендацій потрібно дотримуватися при прийомі відвідувачів? 3. Складіть схему телефонної розмови. Які найголовніші правила телефонного етикету? |
Студенти повинні знати: способи застосування в своїй діяльності правил спілкування.
Студенти повинні вміти:спілкуватися по телефону, готувати й проводити ділові зустрічі та прийоми.
ПРОВЕДЕННЯ ЗУСТРІЧЕЙ
Кожній зустрічі і бесіді обов’язково має передувати попередня домовленість. Ініціатор зустрічі, як правило, готується до неї заздалегідь, чітко уявляючи мету, до якої прагне, ресурси, які можуть бути використані для її досягнення, та ін. Інша сторона таких переваг не має. Учасникам зустрічі слід повідомляти, коли вона почнеться і скільки часу триватиме. Змінювати час проведення того або іншого заходу можна тільки як виняток. У цьому випадку усім його учасникам повідомляють про це, бажано із зазначенням причини зміни.
Сучасна людина має бути пунктуальною. Пунктуальність - один з найважливіших факторів поваги, довіри, успіху.
Безпосередня підготовка зустрічі або бесіди може включати:
· визначення її мети;
· підготовку плану проведення;
· прогноз результатів з урахуванням мети і особливостей співрозмовника (групи).
Призначаючи зустріч, плануючи участь у бесіді, потрібно чітко уявляти мету, якої треба досягти (переконання слухачів, їх інформування, створення громадської думки, одержання інформації, з’ясування ставлення учасників до плану, проекту та ін.), а також спробувати уявити собі мету, яку передбачає досягти у бесіді співрозмовник (учасник бесіди), його позиції та аргументи.
ПЕРЕГОВОРИ
Переговори призначені, в основному, для того, щоб за допомогою взаємного обміну думками (у формі різних пропозицій за рішенням поставленої на обговорення проблеми) одержати угоду, що відповідає інтересам обох сторін і досягти результатів, які б влаштували усіх його учасників.
Переговори складаються з:
· виступів і відповідних виступів;
· питань і відповідей;
· заперечень і доказів.
Переговори можуть проходити легко або напружено, партнери можуть домовитися між собою без праці, чи на превелику силу, або взагалі не прийти до згоди. Тому для кожних переговорів необхідно розробляти і застосовувати спеціальну тактику і техніку Слід враховувати сильні і слабкі сторони співрозмовника - знання теми, професійну підготовку, ставлення до предмету бесіди (зацікавлене, вимушено-нав’язане, байдуже, різко негативне), вміння вести полеміку та ін., а також характер, настрій, вихованість.
Під час бесіди нерідко бувають ситуації, коли вийти з важкого положення допомагають афоризми, оригінальне висловлювання, прислів’я, універсальний приклад, яскравий образ. Вміле їх використання не тільки полегшує спілкування, а й свідчить про ерудицію керівника.
Для успіху ділових контактів потрібно створити у колективі сприятливу соціально-психологічну атмосферу. Цьому сприяють єдність у розумінні мети, поставленої керівником і прийнятої колективом, спільна, колективна робота і творчість, доброзичливість, товариські стосунки між людьми.
В умовах дійсно колективної, спільної роботи зростають самостійність і відповідальність кожного працівника.
Переговори - це засіб, взаємозв’язок між людьми, призначені для досягнення угоди, коли обидві їхнього ведення.
У зв’язку з розмаїтістю переговорів неможливо запропонувати їхню точну модель. Узагальнена схема проведення ділових переговорів наведена на малюнку:
Основне правило полягає в тому, щоб обидві сторони прийшли до переконання, що вони щось виграли в результаті переговорів.
Найголовніше на переговорах - це партнер. Його потрібно переконати в прийнятті пропозиції. На нього треба орієнтувати весь хід переговорів, всю аргументацію.
Переговори - це співробітництво. Будь-яке співробітництво повинно мати загальну базу, тому важливо знайти “загальний знаменник” для різних інтересів партнерів.
Рідкі переговори проходять без проблем, тому важлива схильність до компромісу.
Будь-які переговори повинні бути діалогом, тому важливо вміти правильно сформулювати питання і вміти вислухати партнера.
Позитивні результати переговорів варто розглядати як природне їхнє завершення, тому на закінчення необхідно зупинитися на змісті договору, в якому знайшли відображення усі інтереси партнерів.
Переговори вважаються завершеними, якщо їхні результати були ретельно проаналізовані, на основі чого зроблені відповідні висновки.
Техніка прийому відвідувачів
При прийомі відвідувача слід дотримуватися наступних рекомендацій:
· не займайтеся одночасно іншими справами; якщо вам необхідно закінчити розмову по телефону або з іншим працівником, читання документу та ін., вибачтесь;
· вислухайте його до кінця і не переривайте; в разі потреби допоможіть викласти думку; дайте зрозуміти, що ви настроєні доброзичливо; пам’ятайте, що привітність, ввічливість, чемність, посмішка, стриманість повинні бути основними елементами вашої поведінки;
· намагайтеся не робити записів, коли він викладає сутність свого прохання, оскільки це не сприяє довірчій, відвертій бесіді; вислухавши відвідувача, задайте йому питання, що стосуються суті справи, фактів, деталей, обставин, і робіть при цьому замітки;
· свою відповідь не починайте з вказівок на недоліки і суперечності, з критики; починати треба з того, що найбільше цікавить співрозмовника, у чому найбільш вірогідна згода;
· не беріться за виклад і розв’язання проблем, які вам нав’язують, проте до яких ви байдужі, вважаєте їх другорядними, неконструктивними, беззмістовними; не говоріть про те, в чому ви не впевнені;
· якщо проблема, яка турбує відвідувача, виходить за межі вашої компетенції, направте його у відповідну організацію або до потрібного йому працівника, підкажіть шляхи розв’язання проблеми; відвідувач не повинен шкодувати про втрачений час; він може бути незадоволений результатом бесіди, проте повинен відчути, що йому прагнуть допомогти;
· намагайтеся відмовляти тактовно, проте твердо щодо будь-яких прохань або вимог, які не відповідають вашим цілям і завданням; вміння говорити “ні” - обов’язковий елемент управлінської майстерності;
· чітко сформулюйте причину відмови; співрозмовник повинен зрозуміти, чому його прохання не може бути виконане; в разі потреби вибачтесь, що не змогли йому допомогти;
· не відмовляйтесь від якось сказаних слів і відданих наказів, якими би неприємними наслідками це не загрожувало; зізнайтесь у помилці, якщо її припустили, не шукайте винних і тим більше не придумуйте їх; зізнайтеся, якщо неправі, - все це лише сприятиме зростанню вашого авторитету, поваги до вас;
· не допускайте нетактовності і тим більше грубості щодо себе, своєї організації, предмету розмови, колег; використовуйте у цьому випадку фрази типу “Вибачте, ви спокійніше можете говорити?”, “Прошу вас у такому тоні зі мною не розмовляти”, “Мене це не цікавить”, “Прошу вас утриматися від подібних оцінок” та ін.
ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА – один з різновидів усного ділового мовлення. Має свої специфічні особливості, оскільки співрозмовники не бачать одне одного. Тому в ділових телефонних розмовах слід якомога ширше використовувати лексичні можливості української мови: багату синоніміку, точність термінології. Обов’язково уникайте елементів професійного жаргону, діалектизмів, елементів просторіччя (зневажливих слів, образливої іронії, негативних експресивних оцінок). Володіючи формулами ввічливості, не забувайте про інтонаційні можливості мовлення.
Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог:
1. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся: з вами розмовляє такий-то (ім’я, по батькові, прізвище, представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім’я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. У великих установах подібні записи веде, як правило, секретар.
2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що іноді у вас може бути два питання. Перше ви вичерпали – вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно.
3. Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Інакше – тисячі й тисячі непотрібних телефонних дзвінків, перенавантаження телефонних ліній. Слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини.
4. Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект – розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв’язку, щоб найдоцільніше розмістити телефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці.
Ділове спілкування по телефону можна подати у вигляді схеми.
- Початковий етап спілкування – момент встановлення зв’язку.
2. Повідомлення мети дзвінка – виклад справи.
3. Завершення телефонного спілкування – закінчення розмови.
1. Встановлення зв’язку часом забирає багато часу й зусиль, особливо у людей багатослівних і неорганізованих.
Початкові фрази в службовій розмові мають вказувати не лише на те, що зв’язок між сторонами встановлено, а й визначити ці сторони. Службова особа, знявши трубку, зобов’язана одразу назвати своє прізвище, ім’я та по батькові, а також сказати, від чийого імені говорить (установа, службова особа та ін.) Звичайно, у відповідь теж називають себе й установу або себе й свою посаду (при цьому сторони вітаються).
Якщо той, хто телефонує, забув назвати себе, співрозмовнику слід перепитати. Так само не слід сподіватися, що ваш голос обов’язково впізнають: це може викликати непорозуміння й забирає час у ділової людини. На анонімний дзвінок можна не відповідати й покласти трубку.
Коли той, хто телефонує, не впевнений у правильності номера, він послуговується формулами ввічливості: “Пробачте, це...”, “Перепрошую...”.
В офіційній розмові по телефону неприпустиме звертання без привітання.
Ознакою особливої ввічливості вважають такі початкові фрази:
- Чи можна попросити...
- Чи не можна покликати...
- Ви можете покликати...
- Чи не могли б ви попросити...
- Вам не важко попросити...
2. Виклад справи – це введення в курс справи, постановка питання, обговорення ситуації, позитивна або негативна відповідь. Кожен із цих етапів слід будувати чітко, коротко, без зайвих подробиць. Обговорення певної ділової ситуації – найважливіший і найдовший за тривалістю етап будь-якої телефонної розмови. Отже, потрібен лаконізм. Він досягається за рахунок детально продуманого переліку головних і другорядних питань, які вимагають короткої конкретної відповіді.
Встановлено, що короткі фрази легше сприймаються на слух, ніж довгі та ще й ускладнені подробицями і повторами. Ведення надто довгих службових розмов – прояв безцеремонності та неповаги до тих, хто чекає звільнення телефону.
Розмову по телефону не можна перетворювати на монолог: викладаючи багатоаспектне питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити паузи, щоб міг включитися співрозмовник.
Коли співрозмовник зупиняється, він цим самим дає знак, що чекає підтвердження зрозумілості викладеного, а тоді продовжить думку. Пауза може означати, що якусь частину розповіді закінчено, думку завершено. Це створює певний ритм у розмові й дає можливість уникнути перебивання, переривання думки.
Трапляється, що з якихось причин зв’язок під час розмови переривається. Побутує правило, за яким під час розмови і по службовому, і по домашньому телефону знову набирає номер той, хто подзвонив.
3. Ініціатива закінчення розмови належить зазвичай тому, хто подзвонив, але якщо співрозмовник значно старший за віком або за службовим становищем, слід дати можливість закінчити розмову йому. Молодший за віком чи за становищем може лише повідомити старшому про те, що він уже з’ясував усі питання, які в нього виникли.
Якщо викликаний по телефону службовець – жінка, то співрозмовник має зачекати, щоб розмову закінчила вона.
Різноманітні довідки по телефону дають чітко, діловито, водночас спокійно, ввічливо й не припиняють розмови доти, поки співрозмовник не зрозуміє всього того, що йому було сказано.
Є декілька найважливіших правил телефонного етикету.
Якщо ви не запам’ятали прізвища чи імені та по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником Ви та безособовими конструкціями.
При розмові про третю особу її слід називати на ім’я та по батькові або на прізвище (говорити він неввічливо.)
Тільки близьких друзів і знайомих можна поздоровляти по телефону зі святом чи сімейною подією, запитувати про стан здоров’я хворого члена родини. Людей, з якими ви підтримуєте офіційні стосунки, поздоровляти слід особисто.
Не слід телефонувати на роботу з особистих питань чи з приводу приватної справи, якщо це не зумовлено крайньою потребою.
Просити про послугу по телефону можна лише у людини, близької вам або рівної за своїм службовим становищем.
Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не занадто пізно чи рано).
Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо (лише особисто або листом).
Телефоном не користуються для вирішення складних і відповідальних питань. Така заочна розмова може зашкодити справі.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Ділова українська мова: Навч. посіб./ О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська, Т.І. Ситнік, С.А. Яременко; За ред. О.Д. Горбула. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 226 с.
- Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 480 с.
ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
| Навчальні завдання | Рекомендації до виконання завдань | Результати |
| Тема: Мовленнєвий етикет спілкування | 1. Опрацювати теоретичний матеріал. 2. Зробити конспект 3. Виписати моделі звертання, ввічливості, вибачення, погодження, подяки, прощання | 1. Зробити конспект за планом: 1) Вітання; 2) Знайомство і представлення; 3) Форми звертання. 2. Записати моделі звертання, ввічливості, вибачення, погодження, подяки, прощання |
Студенти повинні знати: мовленнєвий етикет спілкування.
Студенти повинні вміти:доречно використовувати моделі звертання, привітання, ввічливості, вибачення, погодження , подяки, прощання.
МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ СПІЛКУВАННЯ
Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії з людьми, використання різних комунікативних засобів – вербальних (словесних) і невербальних (несловесних). Вербальне ділове спілкування може здійснюватися за дуже неоднакових обставин: одні вимоги ставить перед нами розмова з однією людиною, інші – спілкування з кількома людьми, ще інші – з цілим залом слухачів. Неоднаково ми будуємо розмову, якщо діловий партнер сидить перед нами і якщо він звертається до нас по телефону.
У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, - правила ділового етикету.
Вітання. Здавна в Україні живе добра традиція: вітатися з людьми незалежно від близькості знайомства. Якщо з діловим партнером у вас не буде дальшої розмови, то своє вітання ділова людина може супроводити легким поклоном, жінка – нахилом голови, а молодь має трохи нижче вклонятися старшим.
Сьогодні набули певного поширення такі форми вітання: Доброго дня (ранку, вечора), Вітаю Вас, Олександре Степановичу, або Доброго здоров’я, пані Галино. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий з керівником, студент з викладачем.
Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов’язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона – його секретар.
Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутись із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися.
Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає руку молодшому, жінка чоловікові, начальник – підлеглому, викладач – студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим.
Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови.
Якщо ваш діловий партнер – жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички.
Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Найчастіше, коли вам конче потрібно встановити ділові контакти, вдаються до послуг третьої особи – до посередника, який представить вас діловому партнеру.
Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити певне питання, слід представитися самому. Діловий етикет радить: першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший – старшому, підлеглий – керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з’ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи.
Ритуал знайомства слід здійснювати спокійно, стримано, з гідністю і без ніяковості. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого – дивитися (непильно) йому в вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Приємні емоції, що виникли у партнера по спілкуванню, сприяють доброзичливому сприйманню ним інших людей – зрозуміло, у першу чергу вас самого; поліпшують здатність людини до спілкування, а найголовніше – сприяють успішному закінченню ділової зустрічі. Украй нечемно не дивитися на того, з ким ви розмовляєте. Не обов’язково говорити: “Дуже приємно”. Якщо ви це кажете, то можете пояснити причину свого задоволення знайомством: ”Рада познайомитися з вами! Читала ваші дотепні оповідання і нариси”.
Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. У свою чергу жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять.
Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні – обмежуються кивком голови. В усіх випадках, як уже зазначалося, перший простягає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, в навчальному закладі тощо).
Знайомлячись і називаючи себе. Чітко вимовляйте своє прізвище, ім’я й по батькові (чи тільки ім’я), тобто називайте себе так, як би ви воліли почути звернення до себе від особи, яку вам представляють. Жінка теж називає себе під час знайомства – зрозуміло, якщо її попередньо не відрекомендували: “Познайомтесь! Це – наш найвправніший менеджер Марія Степанівна”.
Незалежно від службового становища чоловік (хай він навіть генеральний директор міжнародного концерну), коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з’явилася на прийом. Коли процедура знайомства завершилася, можна викладати суть справи.
На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і називати себе.
Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Під час виконання службових обов’язків ви теж можете потрапити в ситуацію, коли потрібно представитися незнайомим людям. За етикетом, слід спочатку привітатися, а потім сказати: “Я – Криворучко Людмила Іванівна, ваш дільничний лікар”, або: “... ваш новий співробітник”. За потреби представити когось товариству треба говорити: “Я хочу вам представити нового викладача, кандидата історичних наук Івана Петровича Орла”, або: “Сьогодні консультацію проведе Володимир Андрійович Буряк, він фахівець у галузі...”.
Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді слід дотримуватися ще й таких правил:
1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням;
2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати своїх емоцій, довго говорити про власне самопочуття;
3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона – треба називати людину на ім’я;
4) в установі обов’язково слід дочекатися запрошення господаря сісти.
Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. З привілею дипломатів, державних і політичних діячів візитки перетворилися на предмет чи не повсякденного вжитку під час ділового спілкування бізнесменів, журналістів, учених, службовців – будь-якої людини. Знавці міжнародного етикету авторитетно заявляють, що найбільшого поширення візитки набули в Японії. Здається, немає жодного японця, в якого б не було візитної картки, а процес обміну ними перетворився на ще одну національну церемонію.
На візитних картках, виготовляють з білого цупкого паперу (звичайно розміром 9х5 см), зазначають ім’я й прізвище. А нижче, під ними, - посаду власника картки. У лівому нижчому куті візитки друкують адресу установи, в якій працює її власник, а в правому – номер службового телефону. На зворотному боці може бути вказано аналогічно домашню адресу й номер домашнього телефону.
Візитні картки можна вручати безпосередньо під час знайомства, передавати через інших осіб і надсилати поштою. За правилами етикету, відповідь на одержані візитки слід давати також візитками: оптимальний термін - протягом доби.
Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють її власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.
Форми звертання. Кожен народ має свої традиційні форми звертання. Ольга Корніяка у книзі “Мистецтво ґречності” наводить такі цікаві приклади. У Румунії є три форми звертання. В англійців цієї проблеми майже немає. Граматична форма звертання на ти у них не вживається. Звертатися на ти можна лише до Бога. У Швеції й Польщі вважається не зовсім ввічливим звертатися до незнайомих, а особливо до старших й керівництва на ви, тому й вживають як компромісний варіант третю особу, приміром: “Чи дозволить пані її провести?”; “Чи не хоче пан редактор залагодити справу?”.
В українській мові, щоб надати звертанню ґречної форми, до займенника ви додають прізвище, ім’я, по батькові чи титул, скажімо: “Леоніде Федоровичу, вас просять до телефону”.
Ввічливим вважається звертання на ви:
- до малознайомої людини;
- до свого друга чи приятеля в офіційних обставинах спілкування (на зборах чи на вченій, у присутності офіційних осіб тощо);
- до рівного й старшого за віком чи становищем;
- за підкреслено чемного, стриманого ставлення.
Звертання на ти у ділових контактах – вельми складна проблема. З одного боку, це ознака особливого довір’я, близькості, симпатії однодумців. З іншого – коли, скажімо, начальник говорить ти своїм підлеглим, - це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком.
Останнім часом услід за радикальними політичними й економічними змінами в суспільстві звузилася до мінімуму сфера вживання таких поширених раніше форм звертання до незнайомих (і знайомих), як: товаришу, громадянине. На зміну їм прийшли: добродію, пане, панове, шановне зібрання. Але якщо форми звертання вам не до вподоби, вживайте безособові конструкції на зразок: “Даруйте, я зробив це не навмисне”, “Будь ласка, зробіть мені послугу...”
Вітання та побажання
Доброго ранку (добрий ранок)!
Доброго дня (добридень, здрастуйте, здорові будьте)!
Доброго вечора (добривечір)!
Доброго здоров’я! Привіт! Вітаю!
Хай живе... З приїздом Вас! Поздоровляю Вас!
Зі святом Вас! Вітаю з днем народження!
З Новим роком! З Різдвом Христовим!
Бажаю (зичу) Вам здоров’я, щастя, успіхів!
Щасливих Вам свят! Дозвольте вітати Вас від імені...
Наше щире вітання... Прийміть мої співчуття!
Хай збудуться всі Ваші мрії!
Звертання
Дорогі друзі! Дорогий друже! Громадянине (громадянко)!
Пане (добродію)! Пані (добродійко)! Панове!
Товаришу (товаришко)! Товариші!
Високоповажний... Вельмишановний...
Шановна громадо! Шановні добродії! Люди добрі!
Мамо! Тату! Дідусю! Бабусю! Тітонько! Дядечку! Юначе! Дівчино! Діти!
Дорогий (милий, любий)! Друзі! Господарю!
Вибачте, що турбую Вас! Послухайте, будь ласка!
Можна Вас на хвилинку!
Прощання
До побачення! Вибачте, мені час (пора)
На все добре! Бувайте здорові!
Усього найкращого! Бувайте!
Вітайте своїх батьків (від мене).
Хай Вам щастить! Щасливої дороги!
Сподіваюсь, ми скоро побачимось.
Бажаю Вам добре провести час! До завтра!
На добраніч! Прощавайте!
Щасливо! До скорої зустрічі!
Передавайте мої щирі вітання! Бувай, друже.
Запрошення та прохання
Ласкаво просимо! Приходьте, будь ласка (прошу, приходьте)!
Я хочу Вас запросити до себе.
Підійдіть, будь ласка, ближче!
Прошу, сідайте (сідайте, будь ласка).
Дозвольте запросити Вас... Чи не хотіли б Ви...
Чи не бажаєте Ви... Чи не могли б Ви...
Я хочу попросити Вас зробити мені послугу.
Прошу допомогти мені... Скажіть, будь ласка...
Будьте ласкаві, напишіть... Будьте такі ласкаві, поясніть...
Дозвольте мені увійти (вийти, запитати Вас, відповісти, потурбувати Вас).
Чи можу я попрохати?
Подяка
Дякую (велике спасибі). Щиро дякую.
Дуже вдячний за Вашу турботу. Дякую Вам.
Дуже вдячний (вдячні) за щиросердний прийом (за Вашу допомогу, за все).
Я Вам дуже зобов’язаний (вдячний).
Дякую Вам від усього серця. Це дуже люб’язно з Вашого боку.
Не знаю, як Вам дякувати. Ви зробили мені велику послугу.
Мені дуже приємно, спасибі. Я у великому боргу перед Вами.
Як же мені віддячити Вам за вашу допомогу?
Згода, підтвердження
Згоден. Я не заперечую. Домовилися.
Ви маєте рацію. Це справді так (правильно).
Авжеж (звичайно; певна річ, що), можна.
Чудово. Так. Саме так. Напевно.
Обов’язково. Безперечно. Безсумнівно.
Безумовно. Звичайно. Ми в цьому впевнені.
Будь ласка (прошу). Гаразд (добре). З приємністю (із задоволенням).
Ще б пак.
Заперечення, відмова
Ні, дякую. Дякую, не треба. На жаль, ні!
Ні, це не так. Нас це не влаштовує. Я не згодний (згоден).
Ні, я не можу. Це неможливо. Ви не маєте рації.
Ви помиляєтесь. Я не поділяю Вашої думки.
Я іншої думки. Шкодую (шкода), але я мушу відмовитися.
Це марнування часу. Про це не може бути й мови.
Не варто про це нагадувати. Нічого подібного. Це виключено.
Цього бути не може. Я заперечую це.
Як попросити вибачення
Пробачте! Вибачте! Пробачте, що турбую Вас.
Мені дуже шкода. Пробачте, що примусив Вас чекати.
Забудьте про нашу розмову. Не згадуйте про це.
Пробачте, що я запізнився! Даруйте за клопіт.
Я цілком розумію Вас. Хай Вас це не турбує.
Вибачте мені. Я повинен просити вибачення.
Чи варто про це згадувати? Сподіваюсь, що я Вас не потурбував.
Перепрошую. Вибачтеся за мене, що я завдав стільки клопоту.
Вам нема чого хвилюватися. Вибачте, будь ласка!
Прошу вибачення! Пробачте, що Ви сказали?
ЛІТЕРАТУРА:
Ділова українська мова: Навч. посіб./ О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська, Т.І. Ситнік, С.А. Яременко; За ред. О.Д. Горбула. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 226 с.
ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
| Навчальні завдання | Рекомендації до виконання завдань | Результати |
| Тема: Типи термінологічних словників (відповідно до фаху). | 1. Опрацювати теоретичний матеріал. 2. Дати відповіді на питання (усно) та виконати завдання. | 1. Що таке словник? Які функції виконують словники? Які розрізняють словники? Що таке термінологічний словник? 2.Виконати вправу. |
Студенти повинні знати:правила вживання термінів свого фаху, правила правопису слів-термінів та слів іншомовного походження.
Студенти повинні вміти:працювати з термінологічним словником, правильно використовувати терміни свого фаху.
Словник – зібрання слів або словосполучень, розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому, тематичному та ін.), в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.
Словники відіграють велику роль у духовній культурі народу, в них відображені знання, якими володіє суспільство в певну епоху.
Словники виконують функції: інформативну (дають змогу прилучитися до знань) і нормативну (допомагають оволодіти мовними нормами).
Залежно від призначення, лексичного матеріалу, способів його опрацювання, розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.
Користування словниками різних типів не тільки підвищує грамотність і знання мови, а й розширює кругозір людини, підносить загальний рівень її культури. Словники розширюють світогляд людей. У них представлено знання, якими володіє людство у певну епоху, з різних галузей науки, техніки, мистецтва, Їх заслужено називають супутниками цивілізації.Словники відіграють значну роль у нормалізації мови, поширенні мовних норм, у піднесенні мовної культури. Вони служать довідниками про те, як правильно вимовляти і писати слова, як тлумачити значення слів, як виникло це значення, якого походження слово.Цінну пораду користуватися словниками для поповнення знань, для піднесення культури мовлення образно висловив М.Т. Рильський: Не бійтесь заглядати у словник -Це пишний яр, а не сумне провалля.Плекайте, як дбайливий садівник,Достиглий овоч у Грінченка й Даля.Не майте гніву до моїх порадІ не лінуйтесь доглядать свій сад.Термінологічний словник – один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано термінологію галузі (кількох галузей) знань. Теорією і практикою укладання словників займається термінологічна лексикографія.
ВИКОНАЙТЕ ВПРАВУ
Користуючись словником іншомовних слів, замініть запозичені слова українськими:
Анемія, агонізувати, адаптація, баланс, вібрація, генезис, дезінфекція, еквівалентний, ідентичний, адекватний, конвульсії, локальний, ординарний, симптом, дантист, стоматологія, лабораторія, фактор, агент, мікроб, мікстура, шприц, фермент, колба, анамнез, каталізатор, інгібітор, інструкція, регламентувати, епідемія, процес.
ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
| Навчальні завдання | Рекомендації до виконання завдань | Результати |
| Тема: Правила правопису слів-термінів та слів іншомовного походження | 1. Опрацювати теоретичний матеріал 2. Зробити конспект 3. Виконати вправу | 1. Зробити конспект за планом: 1) Латинізми; 2) Грецизми; 3) Правила правопису слів іншомовного походження. 2. Дати відповідь на питання: чому слова латинського і грецького походження посідають особливе місце в українській мові? (усно) 3. Перевірка виконаної вправи |
Студенти повинні знати: слова, запозичені з латинської і грецької мов; фонетичні і морфологічні ознаки слів латинського і грецького походження; правопис слів іншомовного походження.
Студенти повинні вміти: знаходити в тексті і доречно використовувати слова іншомовного походження; визначати фонетичні і морфологічні ознаки латинізмів і грецизмів.
ЛАТИНІЗМИ І ГРЕЦИЗМИ
Так слова старогрецького походження частково засвоєні ще до прийняття християнства внаслідок безпосередніх зв'язків східних слов'ян з Візантією та її колоніями в Криму. У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження. Вони означають:
назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил;
назви побутових предметів: парус, миска, ванна;
поняття церковно-релігійного вжитку: вівтар, архангел, ангел, демон, амвон, антихрист, ікона, келія, ієрей, ладан, ідол, літургія, келар, канон, монастир, піп;
терміни науки, культури, мистецтва: апостроф, граматика, діафрагма, логіка, математика, філософія, кафедра, ідея, театр, музей, корал, бібліотека, комедія, хор, сцена, планета, магніт, іподром, гігант.
З грецької мови засвоєно чимало власних імен людей, наприклад: Софія, Олена, Василь, Петро, Степан, Федір, Олександр, Олексій.
У сучасній українській мові, крім прямих запозичень, використовуються грецькі корені, префікси, суфікси. Наприклад, із грецьких коренів утворена термінологічна лексика: аероплан, мікроскоп, спектроскоп, термометр, термостат, антитоксин. Корені -філ, -фоб поширені у складних словах, другим елементом яких є корінь не грецького походження: радіофоб, радіофобія, слов'янофіл, ситіофобія.
Поширені префікси анти-, архі-, пан-, суфікси -іт (-ит): антисанітарний, архіскладний, синусит, плеврит.
Грецьким лексичним запозиченням властиві фонетичні ознаки:
- голосний (а) на початку слова (архів, алфавіт);
- (е) на початку, приголосний (ф) (фаланга, епоха, етика);
- сполучення приголосних кс, пс, мв, мп, ск (лексика, психіка, олімпіада);
- префікси а-, ан-, ев- (анабіоз, анестезія, евкаліпт);
- суфікси -ад, -ид, -ід, -іск (тріада, обеліск).
Слова латинського походження входили до української мови в різні часи. Деякі засвоєні давньоруською мовою через грецьке посередництво в X-XI ст. (коляда, фортуна), але більшість латинізмів зайшла пізніше, коли латинська мови, яка була надзвичайно поширена в Західній Європі, стала вивчатися в школах України (XV-XVI ст.)
В українській мові чимало слів латинського походження, вони належать переважно до понять науки, техніки, мистецтва, політичних, суспільних відносин, медичної, юридичної термінології. Наприклад: індустрія, реакція, мотор, меридіан, аргумент, префікс, ангіна, операція, ординатор, консиліум, юстиція, юрист, прокурор, нотаріус, ректор, декан, екзамен, студент, університет, гумор, цирк, екскурсія, експедиція, депутат, консул, секретар, адміністрація.
З латинської мови запозичені деякі власні імена людей, наприклад: Юлія, Клавдія, Валерій, Віктор, Віталій, Павло.
З латинської мови запозичені суфікси, префікси: -ист, -іст, -изм, -аці, тор-, контр-: моделіст: ботулізм, вакцинація, медитація, контрудар.
Словам латинського походження властиві фонетичні та морфологічні ознаки:
- приголосний ц перед е, и (целюлоза, церемонія, циркуляр);
- префікси де-, екс-, ім-, ін-, інтер-, ре-, ультра- (ревакцинація, інтерпретація, іммобілізований, ультрафіолетовий);
- суфікси -аці, -ент, -тор, -тур, -ій, -ум, -ус (резонатор, ультиматум, санаторій).
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 270; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!