Суспільно-педагогічні погляди К.Д.Ушинського. Аналіз його педагогічної спадщини.
Видатний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870) народився в Тулі. Освіту здобув, навчаючись у Новгород-Сіверській гімназії, пізніше на юридичному факультеті Московського університету. Згодом на його базі склав магістерський екзамен і посів місце професора у Демидівському ліцеї м. Ярославля. Пізніше у Ярославському ліцеї працював професором камеральних наук. У 1854 році отримав посаду викладача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті, в якому відпрацював біля 5 років. Після цього його запросили на посаду інспектора Смольного інституту шляхетних дівчат. Водночас працював редактором "Журнала Министерства народного просвещения". У 1862 р. через ускладнення стосунків із керівництвом залишив роботу в Смольному інституті й за відрядженням Міністерства освіти виїхав за кордон для вивчення досвіду жіночої освіти (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина). У середині 1867 р. повернувся на Батьківщину.
Його творчу спадщину складають такі твори: "Людина як предмет виховання", "Про користь педагогічної літератури у громадському вихованні", ,/Іро елементи школи", "Проект учительської семінарії, "Праця в її психічному і виховному значенні", "Недільні школи", "Педагогічна подорож до Швейцарії" та ін. Свої педагогічні ідеї вчений реалізував у своїх підручниках "Рідне слово " та "Дитячий світ". Головне в педагогічній системі Ушинського – звернення до принципу народності, як особливої для кожного народу ідеї виховання.
Термін “народність” Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу. Складовою частиною ідеї народності з Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання.
Його вчення про народність пов’язано із завданнями формування особистості, виховання в дітей любові до батьківщини, гуманності, чесності, працелюбства, відповідальності. Всі ці якості виходять від народу і співвідносяться з його характером і традиціями. К.Д.Ушинський визначив фактори, які особливо сильно впливають на виховання особистості: навчання, праця, гра, природа, життя, релігія. Велике значення на формування моральності дитини справляє гра. У ній формуються всі сторони душі людської, її розум, її серце, її воля... У грі діти випробовують свої сили і вчаться самостійності. Через колективну гру здійснюється пізнання і входження у систему суспільних відносин. Основним соціальним фактором і засобом виховання К.Д.Ушинський називає працю. На його думку, вона є джерелом не лише фізичного, розумового і морального вдосконалення, але і існування людини взагалі. К.Д.Ушинський показав взаємозв’язок між працею і щастям людини. Іноді із щастям люди пов’язують забезпечене життя; справжнім лихом вважається убогість. На думку Ушинського, багатство також може бути суспільною проблемою. “Багатство росте без шкоди для людини тоді тільки, коли разом з багатством ростуть і духовні потреби людини, коли і матеріальна, і духовна сфера разом і дружно розширюються перед нею” Таким чином, К.Д.Ушинським поставлено питання про радикальне перетворення суспільства, яке можливе лише через освіту та виховання, яке на думку видатного педагога, досягає успіху, коли на нього в однаковій степені впливають церква, сім’я і школа.
Певну роль у формуванні особистості відводив естетичному вихованню. Основними засобами естетичного виховання вважав природу, зміст шкільної освіти , мистецтво. У навчальні предмети народних шкіл пропонував включити предмети естетичного никлу: малювання, музику, співи. Особливо цінав участь дітей у хоровому співі: “Якщо заспіває школа заспіває країна”. Ушинський вважав, що для естетичного розвитку дитини важливо прилучити її до народної поезії, народних традицій, проводити у школі свята зими, весни, літа й осені.
4. Братські школи в Україні, їх роль у відродженні національної освіти. Просвітницька роль Острозької і Києво-Могилянської академій.
На зламі ХУІ-ХУІІ століть в українському шкільництві відбувались значні зміни. Під впливом західних течій - гуманізму, реформації та єзуїтської школи, пробуджувались прагнення до вищої освіти, потреби підняти рівень знань. Коли тогочасні прогресивні українські діячі розмірковували над причинами занепаду української культури й держави, то початок лиха вбачали в тому, що не було добрих шкіл.
Нові заклади виникали як початкові: вони мали по три класи - інфіми, граматики, синтаксису. Першу школу було відкрито на кошти київського воєводи князя К. Острозького у Турові (1572), далі - у Володимирі-Волинському (1577), Острозі (1580). Князь запропонував у цих школах вивчення не тільки слов´янської мови, але й грецької та латинської. Вчителями були як православні греки, так і протестанти. Училися тут і діти шляхти, і селянські. З цієї школи вийшли М.Смотрицький, П.Конашевич-Сагайдачний, І.Борецький, Д.Самозванець. У друкарні Острозької школи були видані перша повна Острозька Біблія (1581), перша граматика церковнослов´янської мови, три видання "Часослова" та цілий ряд полемічної літератури на захист православної віри.
Навіть прихильники католицизму називали Острозьку школу "колегіумом", оскільки вона не обмежувалась вивченням "вільних мистецтв" і брала до уваги вищі студії, особливо богослов´я. Щоб досягти найвищого рівня школи, К.Острозький запросив до неї найвизначніших учених. Першим ректором Острозької школи був Г.Смотрицький, відомий у той час письменник. Тут працював у 1577 р. І.Федоров. До програми навчання Острозької школи входили слов´янська, грецька, польська, латинська мови, граматики цих мов, риторика, діалектика, астрономія, богослов´я. Вихованці цього закладу вважалися досить освіченими людьми. Не випадково поет Пенкальський в 1600 р. в алегоричній формі твердив: музи оселилися в Острозі, навіть бог мистецтв Аполлон покинув свій острів Делос і перебрався на Україну.
Безперечно, діяльність князя К. Острозького заслуговує на особливу увагу, але таких меценатів було дуже мало. Магнати не підтримали починання князя.
На початку XVII ст. мережа середніх шкіл стала досить густою, особливо на західних землях. Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замость, Холм, Люблін, Бересть, Пинськ, Луцьк, Кам´янець на Поділлі - всі ці міста заснували в себе грецько-слов´янські школи. За змістом і рівнем освіти це були середні школи, що забезпечували досить високу на той час загальну освіту, що не поступалася школам Західної Європи. За організацією ж навчання І розпорядком шкільного життя братські школи перевершували західноєвропейську школу того часу. На початку XVII ст. в більшості братських шкіл стала встановлюватися класно-урочна система занять.
Навчальний рік починався з 1 вересня. Були введені літні канікули (липень - серпень), учні стали ділитися на класи. В основу навчання грамоти був покладений буквоскладальний метод. Управління братськими школами здійснювалось за демократичними принципами: ректор і учителі цих шкіл вибиралися на загальних зборах братства, до обрання деякі кандидати повинні були викласти свої ідеологічні та педагогічні погляди. Навчання в школі було платним, хоч найбіднішим надавалась допомога.
Незважаючи на те, що не всі братські школи показали життєздатність й довговічність, вони високо підняли рівень нашого культурного життя: з них вийшла перша українська інтелігенція.
Києво-Могилянська Академія відігравала важливу роль загальноукраїнського освітнього центру, сприяючи, таким чином, визріванню серед народних мас почуття національної єдності. Це мало велике значення в умовах, коли українські землі були роз'єднані і входили до складу різних держав. Те, що Київська академія з самого початку свого існування користувалася визнанням і повагою української знаті, свідчить, що рівень навчання в Академії задовольняв її вимоги і був не нижчим, ніж у західноєвропейських вищих навчальних закладах, в яких раніше навчалися діти з багатих родин. З 1753 р. в Києво-Могилянській академії навчання доводилось проводити тільки російською мовою. А в 1765 р. за наказом Катерини II в Академії було запроваджено курс російської мови, щоб звідси черпати кадри для Московії. Викладачі Академії чинили опір русифікації закладу. На впертість митрополита С. Миславського щодо виконання царського указу про запровадження в Академії викладання російською мовою декілька вчителів Академії подали йому заяву про те, що вони не можуть погодитися з ним і виходять з Академії. Однак Академія в той час не могла очолити боротьбу за національну школу в Україні. По-перше, вона служила не тільки українцям, але й іншим народам (сербам, болгарам, росіянам та ін.), в її стінах не було духу українізму. По-друге, Академія була православною, а отже, підлеглою цивільному правителю — російському царю, що був православної віри і мав спільника в особі патріарха в Москві. Його воля і воля православного патріарха ставали законом для світської влади й православних на всій території імперії. Мусила підкорятися цим законам і Київська Академія, яка була православною. Протиставити русифікаторській політиці вона не мала що: ні іншої віри, ні національного духу. Мало того, Академія, точніше, ще школа, організована Петром Могилою, злившись з братською школою в колегіум, позбавилась того національного духу, який до об'єднання вносили козаки як члени братства.
У 1817 р. Києво-Могилянська Академія була закрита.
5. Суспільне дошкільне виховання в Україні у 20-і роки. Педагогічна діяльність О. І. Дорошенко.
Особливості української освітньої системи зумовлені конкретними історичними обставинами, а також диктувалися прагненням розв'язати проблеми „старої школи”. Система соціального виховання визначалася державною політикою в галузі освіти й була законодавчо закріплена Декларацією Наркомосу УРСР "Про соціальне виховання" від 1 липня 1920 року. Ідея злиття всіх освітньо-виховних закладів у єдиний тип дитячого закладу – дитячий будинок – знайшла багатьох прихильників і серед дошкільних працівників. На Першій Всеукраїнській нараді з дошкільного виховання (травень 1921року) довкола цієї проблеми розгорнулася дискусія. Головним аргументом на користь злиття всіх типів освітньо-виховних закладів виступала можливість подолати відсутність наступності в їхній роботі. Дошкільні працівники зазначали, що школа „не враховує попередню роботу дитячого садка”. Нарада ухвалила постанову, – досить сміливу, але в дусі часу: „Діти дитячого садка у школу не переводяться. Дитячі садки перетворюються у денні дитячі будинки” [11] . Але перехід до системи соціального виховання з її основою – дитячим будинком на той час був нереальним, отже, не міг бути реалізованим. У середині 20-х років від цієї ідеї практично відмовилися. Хоча освітня система України 20-х років і не передбачала існування дитячих садків як самостійних освітньо-виховних закладів, вони продовжували існувати, але при цьому за різних обставин не набули значного поширення. На самому початку 20-х років спостерігалося зростання мережі дитячих садків: 1919 Н а у к о в і з а п и с к и Б е р д ян с ь к о го д е р жа в н о го п е д а го г і ч н о г о у н і в е р с и т е т у 29 рік – 140 закладів, 1920 рік – 678, 1921 рік – 879; але в подальшому їх кількість постійно зменшувалась: 1922 рік – 704 заклади, 1923 рік – 170, 1924 рік – 148, 1925 рік – 118 [9, с.102]. Це пояснювалося, насамперед, тим, що з переходом у 1921 році до нової економічної політики (НЕПу) частину культурно-освітніх закладів, у тому числі й дитячі садки, було переведено на місцеві бюджети, які, перебуваючи в стадії становлення, не могли забезпечити їх фінансування. Така ситуація із суспільним дошкільним вихованням негативно позначилася на розвитку теорії та методики дошкільного виховання. Педагогічна література 20-х років з дошкільного виховання представлена лише кількома посібниками для вихователів: О.Дорошенко “Дитячий садок” (1922р.), В.Чередниченко “Дитяча хата” (1922р.), Е.Яновська, Н.Панченко, Х.Рабинович “Дошкільне виховання” (1927р.). Значний вплив на розвиток теорії та практики суспільного дошкільного виховання в Україні мали Всеросійські з’їзди з дошкільного виховання. Українські делегації брали участь у роботі всіх чотирьох з’їздів – 1919, 1921, 1924 і 1928 років. Прийняті на них рішення, постанови, як правило, враховувалися українськими педагогами в їх діяльності. Слід зазначити, що на цих з’їздах обговорювалися питання концептуального характеру, розв’язання яких призводило до значних змін у змісті й організації дошкільного виховання. З середини 20-х років мережа дитячих садків знов стала поступово розширятися. Це було зумовлено подіями, котрі відбулися в соціально-економічному житті суспільства. У 1925 році „був взятий курс на індустріалізацію країни”, що призвело до значного залучення в суспільне виробництво жінок і, у свою чергу, зробило необхідним відкриття у великій кількості виховних закладів для дітей працюючих матерів. На початку 30-х років проблема поширення дошкільних закладів гостро постала і на селі. Саме в цей час почала здійснюватися колективізація сільського господарства.
Значний вплив на роботу українського дошкілля у 20-30 рр. мали погляди О.Дорошенко, яка була обізнана з ідеями Ф.Фребеля, М.Монтессорі та інших зарубіжних вчених і пропонувала творчо їх використовувати в роботі дошкільних установ. Свої думки про виховання дошкільників вона висвітлила у книзі “Дитячий садок” (1922 р.), яка й сьогодні становить чималий інтерес і може допомогти вихователям у розв’язанні сучасних проблем українського дошкілля. Великого значення у вихованні дітей дошкільного віку педагог надавала праці і вважала, що праця дошкільників має певні відмінності від праці дорослих: “В дошкільному вихованні під словом праця ми розуміємо всяке заняття, де дитина напружує м’язи і перемагає якість перепони і виявляє одночасно свій творчий хист, реалізує свою творчу думку” [1, с.86]. Автор звертає увагу на тісний зв’язок праці та гри дитини: “...всяка індивідуальна гра дитини в той же час і праця, як всяка праця, за яку дитина береться з власної охоти, завше у дитини приймає характер гри. Між грою та працею дітей майже не можна провести межі” [1, с.86].
О.Дорошенко пропонувала вихователям використовувати різні види ручної праці в роботі з дітьми: прибирання кімнати, накривання на стіл та приготування простої їжі, гаптування, теслярство, виготовлення цеглин з глини та будівництво будинку для ляльки, збирання різних дрібниць (камінців, паличок, обрізків паперу, ґудзиків та ін.), робота з папером та картоном, збір лікарських рослин, виготовлення кошиків із рогозу, плетіння із шпагату, рафії. Вона наголошувала на необхідності використання праці не лише для розвитку м’язів, а й для виховання моральних рис особистості: самостійності, працелюбності, охайності, колективізму, старанності [1, с.92].
О.Дорошенко однією з перших в теорії вітчизняного дошкільного виховання звертає увагу на відмінності інтересів хлопчиків та дівчаток при виборі ручної праці. Вона вважає, що: “Для дівчат чудова праця – шиття та гаптування мішковини з її чималими клітками та товстими нитками, – дуже слушний матеріал” [1, с.92]. Хлопчикам краще пропонувати різну роботу з деревом, що більше відповідає їх природним нахилам і можливостям. Ці слушні думки автора були прогресивними на той час і актуальними лишаються зараз.
О.Дорошенко обґрунтовує вимоги, яких треба додержуватись вихователям під час організації дитячої праці: праця має відповідати віковим можливостям дітей; бути тісно пов’язана з грою; не треба нав’язувати дітям працю; вона має бути викликана потребами дитячого життя; при виборі праці треба враховувати нахили, настрій та сили дитини; працюючи, дитина не повинна заважати іншим дітям, які також працюють, або відпочивають; праця має чергуватися з відпочинком. Дитина повинна бачити результат своєї праці. Ці думки просвітителів співзвучні з думками прогресивних педагогів того часу і актуальні сьогодні.
Отже, педагогічний доробок видатного педагога О.Дорошенко щодо використання ручної праці у вихованні дітей дошкільного віку заслуговує на подальше вивчення та творче застосування в роботі сучасних навчальних дошкільних закладів згідно з новими вимогами суспільства до формування особистості.
6. Педагогічна діяльність Я. А. Коменського.
А. Коменський народився в березні 1592 р. в м. Нівніце (Південна Моравія) в сім’ї мірошника.
З 1604 р. Коменський разом з сестрою залишились сиротами, і їм призначили опікунів. Пізніше хлопчика взяла до себе тітка з боку батька, і він переїхав в м. Стражницю. В кінці 1605 року м. Стражницю захопили угорські війська, які майже повністю зруйнували і спалили місто. Я.Коменський змушений був повернутися до опікунів.
В 1608 році Я.Коменський вступив до латинської школи в м. Пшерові, яку згодом закінчив з відзнакою.
В березні 1611 року молодого Я. Коменського зарахували до Гернборнського університету на богословський факультет.
В лютому 1613 року Я.Коменський закінчив Гернборнський університет. Він поїхав до Амстердаму, потім — до Гейдельбергу, де вступив до знаменитого Гейдельберзького університету. В 1614 році молодого Я.Коменського призначили керівником Пшеровської братської школи, де він в першу чергу намагався полегшити процес навчання. Він написав одну з перших своїх педагогічних праць «Правила більш легкої граматики». В 1616 році Я.Коменський став помічником пшеровського єпископа. В цей період він написав працю«Листи до неба», де розкрив свої демократичні погляди на існуючий стан речей в сучасному йому суспільстві.
В 1618 році община «чеських братів» призначила Я. Коменського пастирем-проповідником в м. Фульнеці (Північна Моравія) і одночасно ректором братської школи. За час життя і діяльності в Пшерові і Фульнеці Я.Коменський отримав досвід роботи з дітьми в школі, що в значній мірі обумовило багатство і різноманітність його педагогічного вчення. Цей період діяльності великого педагога можна вважати одним з найвизначніших в становленні його педагогічного кредо, яке стало в подальшому основою його педагогічного вчення.
В умовах жорстоких переслідувань і посилення діяльності інквізиції Я.Коменський переховувався в маленькому містечку Брандисі під ім'ям графа Жертонинського. В підпіллі Я.Коменський багато читав, думав, писав.
В 1628 році Я.Коменський почав свою діяльність в м. Лешно (Польща). Спочатку він займався педагогічною роботою в гімназії «братів»: викладав у старших класах суспільствознавство та фізику, а потім став ректором цієї гімназії В 1642 році йому довірили посаду секретаря ради старійшин. У ці роки він активно працював над головною працею свого життя — «Великою дидактикою», роботу над якою завершив в 1632 році. В період діяльності в м. Лешно Я.Коменський працював і над відомою книгою «Материнська школа».Також він написав підручник з латинської мови під назвою «Відкриті двері до всіх наук». В 1633 році він опублікував роботу «Відкриті двері до мов і всіх наук» як підручник для початківців.
В 1641 році Я.Коменського запросили до Лондона. Там він створив працю пансофічного характеру, яку назвав «Шлях світла». В серпні 1642 року він їде до Швеції. В 1646 році до вищого журі Стокгольмського університету надійшли ще не закінчені дидактико-методичні праці, серед яких «Новітній метод викладання мов», де пропонувалась методика викладання латинської мови, в основу якої покладено індуктивний метод викладання. В 1648 році синод запросив Я.Коменського на посаду єпископа общини «чеських братів». В Угорщині Я.Коменський відкрив в м. Шарощ-Паток три класи гімназії за новою системою навчання. Там він закінчив книгу «Видимий світ у малюнках», яка була опублікована в 1658 році.
В 1668 році Я.Коменський написав твір під назвою «Єдине необхідне», який став його лебединою піснею, де педагог-мислитель підвів підсумки свого життя і діяльності, хоча останнім твором його стало«Продовження братського завіту», який, по суті, є автобіографією великого чеського педагога-мислителя (1669). 15 листопада 1670 року Я.Коменський помер, був похований поблизу Амстердама, на території французької церкви. Вчені вважають, що світогляд Я.Коменського був суперечливим. За релігійними поглядами він — протестант. В питаннях теорії пізнання, що має місце в його роботах, він виявляє значні матеріалістичні тенденції. У гносеологічному відношенні Я.Коменський — сенсуаліст. Він стверджує, що світ пізнається. Подібно до Аристотеля і Ф. Бекона, Я.Коменський заперечував можливість думки, знання, ідеї. Він стверджує, що розум є тільки «tabula rasa», або «чиста дошка», де ще нічого не написано, але на якій з часом може бути написано все.
Дидактичні праці Я.Коменського, особливо, «Велика дидактика», побудовані на основі сенсуалістичної гносеології. Значне місце в них відводиться індуктивному методу. На цей метод він звертає увагу також у підручниках «Видимий світ у малюнках», «Відкриті двері до мов» і деяких інших. Сенсуалістичний характер світогляду Я.Коменського виявився в його вченні про наочність. «Пансофія» Я.Коменського визначила вимоги всебічної і систематичної освіти і пізнання. Його ідея «всіх учити всьому» виникала із міркувань про те, що всі люди здібні до пізнання й освіти, простий народ повинен отримати доступ до знань, навчання всіх дітей є справою необхідною.
Великий педагог вважав виховання найважливішим засобом підготовки людини до діяльного, практичного життя, до пізнання реального світу. Я.Коменський доводив це положення, вказував, що цілі і завдання виховання повинні бути узгоджені з можливостями пізнання людини.
7. Використання педагогічної спадщини М. Монтессорі в сучасних дошкільних навчальних закладах.
Марія Монтессорі (1870-1952) – італійський педагог і лікар, перша в Італії жінка-науковець. Вона займала посаду професора антропології і гігієни у Вищій жіночій школі і в Римському університеті, працювала у психіатричній клініці з розумово відсталими дітьми.
Монтессорі вважала, що дитина є активною істотою і за своєю природою здатна до самостійного розвитку і навчання. Завдання ж виховання – створити таке оточення, яке б давало дітям необхідну “поживу“ для самовиховання. В основу вільного виховання вона ставить принцип свободи, протиставляючи йому існуючу у тогочасних школах систему погроз.
Монтессорі ставить вимогу вивчення сутності дитини, яку потрібно виховувати. Вона вперше в історії педагогіки запровадила у практику шкіл систематичні антропологічні обстеження дітей. Школи, на її думку, повинні бути лабораторіями, де вивчається психічна діяльність дітей.
Проголосивши принципи самовиховання і самонавчання, Монтессорі прагнула реалізувати їх на практиці, створюючи школи за своєю системою.
Педагогіка Монтессорі не сумісна з тоталітарним режимом, тому вихователю слід уникати педагогічного диктату, залишати за дитиною право на рішення, право вибору. Педагог не повчає, не оцінює дитину, не порівнює її досягнення з досягненнями інших дітей, не пропонує готових шаблонів-відповідей, а запрошує поміркувати, пропонує розв’язати завдання чи життєву
ситуацію. Дорослий має подавати основне джерело знань – навколишнє середовище, таким чином, щоб воно стимулювала процес навчання.
8. Освітня і педагогічна діяльність Т.Г. Лубенця й Н.Д. Лубенець.
Лубенець Тимофій Григороеич (1855-1936) - видатний педагог, послідовник К.Упшнського в Україні, громадський діяч. Народився в м.Кролевці. Багато зробив для розвитку освіти на Україні, герой праці. Багато і плідно працював Тимофій Григорович у галузі теорії педагогіки. Його педагогічні праці присвячені питанням дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Особливу увагу він приділяв зв'язку навчання з житгям. Протягом своєї педагогічної діяльності видав десятки підручників, методичних посібників і книжок з різних питань навчання і виховання. Серед них - основна праця "Педагогические беседгл”, дослідження "<9 наглядном преподаванш", книга для читання в початковій школі "Зерньішко" в чотирьох частинах, що витримала більш як десять видань, методичний посібник для навчання арифметиці у недільних школах і класах для дорослих "Арифметические задачи" і "Методика арифметики". У цих та інших роботах автор виступав за впровадження в практику навчання і виховання демократичних і гуманістичних принципів педагогіки. Чимало зусиль доклав Т.Лубенець запровадженню в школах України навчання рідною мовою, яку він вважав засобом утвердження принципу народності в українській педагогіці. У 1883р. під псевдонімом Норець вийшов український буквар Лубенця - 'Траматка", в якому було вміщено багато фольклорних творів. Того ж року під псевдонімом Т.Хуторного вийшла його "Читанка". Обидва підручники були створені на народній основі.
Педагог вважав, що українську мову слід вивчати за народними творами, бо вони є мудрими за змістом, повчальними для життя, а мова в них мелодійна, багата. яскрава. Навіть з методичного боку він вбачав у народних казках, приказках і прислів'ях незамінний матеріал, який варто використовувати якнайповніше.
В постреволюційний період Т.Лубенець продовжував створювати підручники для початкової школи ("Буквар", чотири "Читанки"), книги і посібники для нової трудової школи, займався ліквідацією неписьменності. Читав лекції вчителям, виступав зі статгями в газетах і журналах, де відстоював свої думки про зв'язок школи з житгям, пріоритетний розвиток розумових здібностей і моральних якостей учнів, виступав проти надання школі вузькопрактичного, утилітарного характеру.
Наталія Дмитрівна Лубенець (1877—1943) — український педагог і культурний діяч, голова Товариства народних дитячих садків міста Києва, засновник і редактор журналу «Дошкольное воспитание», який виходив у Києві у 1911—1917 pp., лектор Фребелівського педагогічного інституту, член Колегії дошкільного виховання при Департаменті народної освіти у 1918—1919 pp. Основна праця: «Фребель і Монтессорі» (1915).Відома громадська діячка, член багатьох благодійних товариств у м. Києві засновник і незмінний голова Товариства народних дитячих садків, разом з Товариством трудової допомоги інтелігентним жінкам м.Києва засновує у 1907 році Київський Фребелівький жіночий інститут з трирічним терміном навчання та запрошує на посаду директора відомого вченого-проф. Сікорського Івана Олексійовича, викладача на той час Київського університету імені Св.Володимира; редактор журналу “Дошкольное воспитание”, який видавався в Україні з 1911 року - Н.Д. Лубенець обґрунтовуючи ідею народного дитячого садка, акцентує увагу на вимогах до особистісних якостей виховательок. В статті "Общественные и семейные начала в дошкольном воспитании" (1911 р.) авторка підкреслює, що вихователя повинна характеризувати бездоганна поведінка на основі таких властивостей, як терпіння, послідовність, пунктуальність, ввічливість, охайність.З сумом відзначає Н.Д. Лубенець, що в народних дитячих садках ще дуже мало інтелігентних і тактовних виховательок. Але головне, на думку авторки, щоб вся система виховання в народних дитячих садках базувалася на національній основі. Це визначає вимоги до особистості виховательок, щодо забезпечення відповідного змісту, методів, засобів виховання.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 818; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!