Головні розділи практичної психології
У вітчизняній психології головні розділи психологічної практики (психопрофілактику, психодіагностику, психоконсультацію, психокорекцію і психотерапію) розглядають як напрямки діяльності практичного психолога.
Предметпсихопрофілактики– робота з попередження дезадаптації дітей в освітніх закладах або персоналу організації, просвітницька діяльність, створення сприятливого психологічного клімату в установах, здійснення заходів щодо попередження і зняття психологічного перевантаження людей тощо. Це мало розроблений розділ практичної психології, проте його важливість визнають багато фахівців з цієї галузі [13, с. 109; 14, с. 196]. Завдання діяльності психолога у сфері психопрофілактики найчіткіше визначені в межах служби практичної психології в системі освіти. Основні з них такі: 1) робота з адаптації дітей, підлітків і молоді до умов освітніх установ, розробка конкретних рекомендацій педагогам, батькам, вихователям тощо для надання допомоги дітям в адаптаційний період; 2) створення програм індивідуальної роботи з учасниками освітнього процесу, забезпечення їх усебічного і гармонійного особистісного розвитку; 3) створення умов, що сприяють попередженню дезадаптаційних станів у процесі переходу на наступні рівні навчання (з початкової школи в неповну середню, з неповної середньої в середню освітню і т. ін.); 4) психологічний супровід учнівських колективів (класи, гуртки, громадські організації); 5) просвітницька діяльність з типових психологічних проблем тощо [12].
|
|
|
Зазвичай практичний психолог розпочинає психопрофілактичну роботу за відсутності ускладнень,але він передбачає ці ускладнення на підставі свого професійного досвіду. В психопрофілактиці ініціатива цілком належить психологу; І.В.Дубровіна називає це ,,самозапросом в чистом виде”[10, с.83]. Головну складність психопрофілактичної ситуації становить нерозуміння з боку інших людей побоювань психолога відносно появи проблем, які він прогнозує як ймовірні: більшість людей (батьки, педагоги, керівники організацій) не схильні думати про труднощі,які ще тільки можуть з’явитись.
Психодіагностика. Змістом цього напрямку практичної роботи є збір психологічної інформації про людину, корисної самій людині і тим, хто з нею працює. Головна мета – прогнозування (навчальних досягнень, соціальної, професійної поведінки людини, можливих психічних порушень у випадках дезадаптації тощо). Підпорядкована мета – створення та опрацювання засобів здобуття необхідної інформації. Компетенцію та обов’язки практичного психолога становлять такі психодіагностичні завдання: 1) виявлення особливостей психічного розвитку та особистісних структур; 2) визначення особливостей певної психологічної якості в певних кількісних та якісних показниках; 3) опис психологічних і поведінкових особливостей людини в тих випадках, коли це необхідно; 4) виявлення психологічних властивостей відповідно до вікових показників, статистичних нормативів, теоретичних уявлень, вимог суспільства тощо [1, с.44-48; 9, с.129; 13, с.110]. Існує безліч соціально-психологічних ситуацій, для ефективного вирішення яких застосовують психодіагностику: раннє професійне самовизначення, індивідуалізація педагогічного підходу; сімейна психотерапія; профорієнтація та перепрофілювання в центрах зайнятості населення; кадровий відбір, висування на керівні посади; комплектування колективів; вивчення особистісних властивостей хворих з метою індивідуалізації терапії; превенція суїцидів і соціально-психологічна реадаптація самогубців; експертна оцінка ефекту запровадження різноманітних соціально-психологічних програм тощо.
|
|
|
У деяких ситуаціях психдіагностична робота має власну мотивацію, проте в більшості випадків діагностика не самоціль для практичного психолога, вона підпорядкована іншим завданням – розробці індивідуальних рекомендацій з вибору найбільш ефективного впливу, створення відповідних психологічних умов тощо (І. В. Дубровіна, Л. Н. Собчик, Й. Шванцара, О. Г. Шмельов). З цього погляду для практичного психолога прагненням має бути не накопичення будь-яких психологічних даних, а пошук відповідей на запитання, що спонукали дослідження, і на подальші запитання, які від нього походять. Практичний психолог висуває ряд гіпотез і відповідно до них застосовує методи обстеження та вивчення людини. Гіпотези поступово постають більш цілеспрямованими, виявляючи головну, так звану ,,ядерну”, причину. У окремих випадках найбільш ефективним визнають ,,прицільне” дослідження, у ході якого не дотримуються стандартного застосування сукупності методів (набори тестів). а пристосовують план дослідження до змісту проблеми [13, с.112].
|
|
|
Питання про методи діагностичної роботи відносять до найбільш дискусійних (Г. С. Абрамова, О. Я. Гуревич, І. В. Дубровіна, Й. Шванцара, О. Г. Шмельов, Т. С. Яценко). Практичний психолог зазвичай не створює нові психодіагностичні методи, він застосовує розроблений дослідниками психометричний інструментарій. Саме у сфері психодіагностики виявляються відмінності між практичною та науковою психологією, які має усвідомлювати майбутній практичний психолог, набуваючи діагностичного досвіду в емпіричних дослідженнях. І. В. Дубровіна вказує на те, що практичне застосування психодіагностичних методів примушує по-новому оцінювати самі методи та засоби їх застосування, обробки та інтерпретації отриманих результатів. Зокрема, багато діагностичних методів, які успішно застосовують для наукових досліджень, вважають громіздкими, незручними за процедурою та обробкою результатів, непристосованими для групової роботи та такими, що потребують забагато часу. Ще Б.Г. Ананьєв підкреслював, що в діагностичні методики мають переходити найбільш ефективні та пристосовані до масового застосування модифікації експериментальних методів. З цієї та інших причин ряд авторів розрізняють ,,наукову психодіагностику,, та ,,практичну (прикладну) психодіагностику” (М. Р. Бітянова , І. В. Дубровіна, О. Г. Шмельов та ін.).
|
|
|
Головна вимога до практичних діагностичних засобів на відміну від наукових (експериментальних) – спрямованість на цілісне вивчення загальної структури особистості конкретної людини в її особливому розвитку [13, с.110], в контексті її життєвого плану (за Л. С. Виготським). Вимір тієї чи іншої психічної функції або особистісної характеристики поза межами цілісності не має сенсу для практичного психолога. У свою чергу, цілісна інтерпретація діагностичних даних неможлива без посилань на певну психологічну теорію, що зумовлює розуміння сутності особистості, соціально-психологічних умов і закономірностей її формування та функціонування [там же]. Цілісний підхід до вивчення особистості в її життєвій ситуації вимагає особливої інтерпретації набутих даних – якісного психологічного аналізу, на противагу кількісному. Як і в інших напрямках практичної роботи, особливості реалізації методів залежать від теоретичної орієнтації психолога та від його діагностичних можливостей [17, с.12].
Психоконсультація – одна з найбільш розвинутих психологічних практик, що має свої організаційні форми. В Україні це психологічні консультації, психологічні та соціальні служби; за кордоном – психологічні консультації, психологічні служби, агентства соціальної роботи, клініки дитячого розвитку, психогігієнічні служби для дорослих, робота з виробничим персоналом, консультування у воєнній, студентській сфері тощо.
Цілі й завдання психологічного консультування визначають в межах методологічного підходу, обраного психологом. Цю проблему розглядали Г. С. Абрамова, Ю. Є. Альошина, М. В. Бітянова, Р.-А. Б. Кочюнас, М. М. Обозов, М. І. Семаго та ін. Узагальнюючи, можна сказати, що головна мета консультування – це психологічна допомога людині в становленні її як продуктивної особистості з високим рівнем самосвідомості і здатністю здійснювати власну життєву стратегію, з готовністю нести відповідальність за свою долю. Головні завдання: в процесі спілкування з психологом забезпечити людину необхідною психологічною інформацією і створити умови для усвідомлення неконструктивних способів поведінки, організації діяльності та побудови взаємостосунків, для подолання життєвих труднощів і продуктивного існування в конкретних обставинах.
Більшість фахівців з психологічного консультування наполягають на тому, що психологічний зміст консультації – це допомога людині в самостійному вирішенні її проблеми, що створює умови вирішення подібних проблем в майбутньому. Центральний момент консультації – процес взаємодії психолога та клієнта, що є вирішальною умовою для успішного консультування. Психолог відповідає за активну позицію клієнта в консультативному процесі.
Конкретні моделі консультування класифікують за такими принципами: 1) теоретична орієнтація (психоаналітична, поведінкова, гуманістична, гештальт-консультування тощо); 2) вік клієнта; 3) просторова організація (очне, тобто бесіда віч-на-віч, і дистанційне, або заочне, яке поділяють на телефонне, письмове, електронне тощо); 4) кількість клієнтів; 5) час (термінове, короткострокове, довгострокове); 6) психологічна проблематика (консультування з проблем в емоційній сфері, особистих проблем, труднощів у навчанні дітей, агресивності, насильства над дітьми, труднощів самовизначення, алкоголізму, наркоманії тощо); 7) соціальна сфера (шкільне, професійне, сімейне і подружнє, організаційне, бізнес-консультування і т.ін.) [1, с.147, 158-159; 2, с.17-18; 4, с.21; 6, с.19-21].
П. П. Горностай та С. В. Васьковська називають такі принципи консультативної роботи: добровільності, конфіденційності, нейтральності, персофінікованості, професіоналізму та співробітництва [4]. Інші автори як основні принципи консультативної роботи називають орієнтацію на цінності клієнта; акцент на діалогічності; розмежування особистих та професійних відношень; урахування індивідуально-типологічних, статевовікових та культурних особливостей; заборона надавати поради тощо.
Психокорекція значною мірою поєднана з іншими психопрактичними напрямами: психопрофілактикою, психотерапією, психологічною реабілітацією, де застосовують ті ж або подібні методи та прийоми, існують однакові вимоги до власне процедури, особистості та кваліфікації практичного психолога, його позиції відносно клієнта. Це ускладнює і робить дискусійним питання про розмежування названих видів психологічної допомоги, визначення їх особливих предметів, цілей та завдань діяльності. Визначення А. А. Осіпової вважають найбільш вдалим: ,,психокорекція – це система заходів, спрямованих на виправлення недоліків психології та поведінки людини за допомогою спеціальних засобів психологічного впливу” [8, с.7].
Психокорекційна робота має за основу на науково обґрунтовані уявлення про вікові або інші ,,норми психічного розвитку” та можливі відхилення від цих норм. При цьому підкреслюють, що актуальні психологічні недоліки не мають органічної основи та належать до сформованих властивостей та якостей, що здатні змінюватися, тобто не настільки тяжкі, щоб визнати їх носія хворою людиною (Ю. Є. Альошина, О. Ф. Бондаренко, Р. С. Нємов, А. А. Осіпова, Т. С. Яценко).
А. А. Осіпова наводить такі принципи психокорекційної роботи: єдності діагностики та корекції, нормативності розвитку, корекції ,,зверху вниз”, корекції ,,знизу вверх”, системності розвитку людини, активної діяльності клієнта [8, с.11-15], доповнюючи їх вимогою створювати позитивні форми корекційної роботи [8, с.17].
Конкретні цілі та завдання психокорекційної роботи залежать від методологічної позиції практичного психолога відносно моделі особистості та її психічного розвитку. У свою чергу зазначені завдання впливають на вибір тактики і стратегії корекційної діяльності практичного психолога. Програму психокорекції складають, як правило, на основі результатів психодіагностичного обстеження. Залежно від змістовно-психологічної спрямованості в межах нормативного онтогенетичного розвитку запроваджують корекцію розумового розвитку, корекцію розвитку особистості, корекцію поведінки, корекцію невротичних станів і неврозів, корекцію психічних станів людини в екстремальних ситуаціях її діяльності тощо. Можна позначити два основні підходи до здійснення психокорекції: 1) корекція як підведення до усередненої статистичної ,,норми” на основі опрацьованої та єдиної для всіх ,,універсальної” психотехнології; 2) надання психологічної допомоги, орієнтованої на індивідуальність особистості та унікальність її психічного й особистісного розвитку. Окремі види корекційної роботи специфікують за такими крітеріями: 1) симптом (зазвичай йдеться про ,,гострі” прояви відхилень); 2) зміст (пізнавальна чи емоційна сфера, поведінка, діяльність, спілкування тощо); 3) форма роботи з клієнтом (індивідуальна чи групова); 4) характер впливу (директивний чи недирективний); 5) терміни здійснення (коротка чи довга); 6) кількість та складність вирішуванних проблем (загальна, часткова, спеціальна).
Психокорекційний процес має на меті відродити пластичність, мобільність психічної організації людини й передбачає зовнішнє, стороннє, деколи досить жорстке втручання у психічні прояви людини. Як вказує Г. С. Абрамова, виконання психокорекційної роботи може відбуватися в трьох найважливіших формах: ,,Роби, як я!” (психолог бере всю відповідальність на себе і пропонує досить жорстку схему роботи); ,,Давай зробимо разом!” (психолог розділяє відповідальність з клієнтом); ,,Вибирай з цих способів сам!” (психолог пропонує клієнту самому взяти відповідальність на себе) [1, с.110]. Зовсім інші методи корекційної роботи пропонує Т. С. Яценко, вважаючи що шлях до професіоналізму в галузі психологічної практики полягає через групову психокорекцію [17, с.7].
Одним із підрозділів корекційної роботи пропонують визнати психологічну реабілітацію – систему медико-психологічних, педагогічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного й соціально-трудового статусу хворих та інвалідів, а також осіб, які зазнали психічної травми в результаті різкої зміни соціальних відносин, умов життя (унаслідок тривалого лікування, соціальної ізоляції, стихійного лиха) і т. ін. Особливу увагу в психічній реабілітації звертають на компенсацію втрачених професійних і соціально-адаптивних якостей і властивостей.
Психотерапія в межах певної психологічної моделі має на меті ,,надання психологічної допомоги здоровим людям у ситуаціях різного роду психологічних ускладнень, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя” [9]. На сьогодні психотерапія значно розширила свої межі, у яких проводили лікування психічних та психосоматичних порушень. Сучасна психотерапія – це широка сфера наукової та практичної діяльності, яка надає різноманітні засоби для особистісного зростання та досягнення зрілості, підвищення досвідченості, зміни поведінки, вирішення екзистенціальних проблем тощо.
Суттєвою відмінністю дій психолога-консультанта та психотерапевта Г. С. Абрамова вважає те, що останній ,,в індивідуалізованій, персоніфікованій формі втілює уявлення про індивідуальну норму психічного розвитку, що містить в собі імпліцитно й характеристики психічного розвитку й характеристики психічного здоров’я” [ 1, с.211].
Методологію різних підходів у психотерапії визначають за їх належністю до одного з головних напрямів сучасної психології: психоаналітичного, біхевіорального, когнітивного, гуманістичного чи іншого, які надають конкретні готові рекомендації щодо стратегії й тактики психотерапевтичного втручання. Більшість психологів застосовує еклектичний підхід, проте бажаною є спеціалізація в якомусь певному психотерапевтичному напрямі.
Будучи одним із напрямків діяльності практичного психолога, психотерапія висуває особливі вимоги до підготовки і рівня кваліфікації психолога. Згідно з Декларацією з психотерапії, прийнятій в Страсбурзі в 1990 р.: 1. Психотерапія є особливою дисципліною з області гуманітарних наук, заняття якою є вільною і незалежною професією. 2. Психотерапевтична освіта вимагає високого рівня теоретичної і клінічної підготовленості. 3. Гарантованою є різноманітність психотерапевтичних методів. 4. Освіту в межах одного з психотерапевтичних методів здійснюють інтегрально: вона включає теорію, особистий терапевтичний досвід і практику під керівництвом супервізора, одночасно майбутній психотерапевт отримує широкі уявлення про інші методи. 5. Доступ до такої освіти можливий за умови широкої попередньої підготовки, зокрема, у сфері гуманітарних і суспільних наук.
Перераховані напрями (розділи) практичної психології розташовані за збільшенням ступеня відповідальності психолога за результати своєї професійної діяльності й ускладнення комплексу засобів, застосованих у процесі роботи. Відмінності між напрямами можна побачити й у ступені стандартизації засобів психопрактичної роботи. Найбільш стандартизованою можна вважати психодіагностику, якнайменше стандартизованими є психологічне консультування і психотерапія, оскільки вони припускають існування простору для власної активності клієнта, творчості психолога й постійного пошуку неординарних рішень у кожному конкретному випадку.
Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 417; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!