Утворення реєстрового козацтва
Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала на державній військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних списків-реєстрів, що було основою для визначення державою їхніх прав і привілеїв. Реєстрове козацтво не вимагало великих видатків і відзначалося високою боєздатністю.Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524 року, за правління великого князя литовського й короля польського Сигізмунда I. Реалізовано його 1572 року, за Сигізмунда II Августа, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. До реєстру було записано 300 козаків. Проте українські козаки використовувались урядом у війнах і раніше, підтвердженням тому є згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували привілеї, й одним із них було право на володіння містечком Трахтемирів. Реєстровим козакам також були надані клейноди.
Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.Ці козаки несли службу на найнебезпечнішому кордоні , через який татари нападали на українські землі. Цей особливий реєстр був створений з метою мати в разі татарських нападів завжди напоготові 2 000 козаків. Вони були на самозабезпеченні. Тільки під час військових походів отримували незначну платню. Як дарунок раз в рік отримували кожух і один дукат.
|
|
|
Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола.Найбільш видатною постаттю в історії українського реєстрового козацтва був гетьман України й засновник Української гетьманської держави Богдан-Зіновій Михайлович Хмельницький (бл. 1595 – 1657). Передача Росією Правобережної України Польщі в 1667 р. призвела до знищення правобережного козацтва. У 1735 році козацький реєстр на Лівобережній Україні був обмежений 20 тисячами виборних козаків, а на Слобідській Україні в 1700 році збереглось лише 4200 козаків. Після ліквідації в Україні в 1782 році полково-сотенного устрою реєстрове козацтво було скасоване остаточно.
Реєстрові козаки завжди були елітою українського народу й відрізнялись своєю освіченістю. Вони завжди були рушійною силою в боротьбі за волю та незалежність України. Реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських повстаннях, національно-визвольній боротьбі українського народу.
|
|
|
Козацько-селянські повстання проти шляхетської Польщі кінця 16 - 30-х років 17 ст.
Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.). Загони повсталих захопили Білу Церкву та Переяслав. Полякам не вдалося в бою розбити Косинського, і вони спочатку підписали з ним перемир'я. Після цього Косинський пішов на Запоріжжя і у травні 1593 р. організував новий похід на Черкаси. Магнат Вишневецький зумів заманити Косинського нібито для переговорів і по-зрадницьки вбив його.
У 1594-1596 pp. спалахнуло нове повстання під керівництвом Северина Наливайка. Він взяв Вінницю, Луцьк, Бар, Кременець, захопив білоруські міста Пінськ, Бобруйськ, Могилів. Але у травні 1596 р. через неузгодженість між військами Наливайка і запорожцями повстанці були розбиті, а їх керівники разом з Наливайком були захоплені в полон і страчені.
1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;
|
|
|
1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;
1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;
1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання;
1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію.
|
|
|
Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для Визвольної війни.
Україна напередодні Визвольної війни середини 17 століття. Причини, характер, періодизація і рушійні сили війни
Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, — по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. Окрім панщини, селяни платили феодалові також натуральні й грошові податки, розміри яких безперервно зростали. Панові йшло майно померлих селян та майно втікачів. Ще тяжче жилося селянам у маєтках, які здавалися власниками в оренду, оскільки орендар за час оренди прагнув одержати якнайбільше прибутків.
Становище погіршувалося ще й тим, що шляхтич міг робити з селянином все, що хотів,— продати, обміняти, навіть убити, — і селянин ніде не знаходив на нього управи, бо закон був завжди на боці пана.
До селянства за своїм соціальним становищем найближче стояли нереєстрові козаки, які в першій половині XVII ст. зосереджувалися в Запорізькій Січі і навколо неї. Польський уряд намагався підкорити собі запорізьких козаків, ізолювати їх від «волості», Подніпров'я, не пропускати на Січ утікачів. З цією метою в 1639 р. відбудували фортецю Кодак, комендант якої дістав наказ стежити за тим, щоб «не була пропущена за пороги жодна жива людина...» У самій Запорізькій Січі стояв урядовий гарнізон, який мав завдання розправлятися із запорожцями, приборкувати їхнє «свавілля», тобто не допускати виступів проти феодалів. Нелегким напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. було також становище заможного, реєстрового козацтва та козацької старшини, які теж зазнавали утисків від магнатів і шляхтичів.
Міське населення, особливо біднота, ремісники, також терпіли тяжкий феодальний гніт. У містах, які становили приватну власність феодалів, жителі виконували повинності на користь їхніх власників і платили податки. Самоврядування, що його мали деякі міста, часто порушувалося, війтів здебільшого призначав польський уряд, а не обирало населення.
Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким національно-релігійним гнітом. Польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.
Проте основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям. Всі вище згадані факти стали основною причиною визвольної війни.
Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:
1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.
2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви
3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях; зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої
Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти. Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.
Періодизація нац.-визвол. війни. Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654—1655pp.) визначився допомогою Україні Росією в боротьбі з Польщею. Четвертий період (1656-1657pp.) — укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.
Перші перемоги козацько-селянської армії 1648 р. Політична програма Богдана Хмельницького. Формування органів державної влади в Україні
Після придушення селянсько-козацьких повстань 20—30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя.
Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 р. був закономірним.
Нове повстання очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством.
Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.
Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.
Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.
Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду із Трансільванією.
26)Воєнні дії 1649-1953 рр. Зборівський мирний договір, його історичне значення. Білоцерківська угода У 1649 році війна розгортається з новою силою Хмельницький, готуючись до наступних боїв, своїми універсалами скликав до свого війська всіх, хто міг володіти зброєю. І маси козаків, селян, міщан, сповнені ненависті до польсько-шляхетського гноблення, посунули до Чигирина.
На поміч Хмельницькому прибули на чолі з ханом Іслам-Преєм III татари, ішли донські козаки. Виступивши 31 травня 1649 р. з Чигирина, Хмельницький рушив назустріч польсько-шляхетським військам, які захопили Ізяслав, Старокостянтинів, Меджибіж на інші міста. Зіткнувшися з повстанською армією під Старокостянтиновом і Меджибожем, польське військо, очолюване Яремою Вишневецьким, стало панічно відступати і отаборилося під містом Збаражем. 30 червня повстанські й татарські загони вдарили по польському таборові. На початку липня почалася облога повністю оточеного табору. Повстанці часто атакували оточених, вели запеклі бої.
Зборівська битва.
На підмогу обложеним під Збаражем на чолі з королем Яном II Казимиром вирушило 30-тисячне військо. Дізнавшись про це через розвідників, Хмельницький для продовження облоги Збаража залишив невелику частину свого війська на чолі з генеральним обозним І. Чернятою, а сам з більшістю кращих полків і татарами таємно знявся і пішов назустріч королівській армії. Б. Хмельницький розташував свої війська біля м. Зборова. 5 серпня, коли польсько-шляхетське військо почало переправу з правого берега річки на лівий, на нього несподівано вдарили козацькі кінні загони.
Вранці 6 серпня бої відновилися. Шляхетське військо опинилося в катастрофічному становищі. Але цього разу його врятували татари. Не зацікавлений у перемозі й посиленні України кримський хан Іслам-Гірей III пішов на таємні переговори і уклав угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму. Не маючи можливості одночасно воювати проти польсько-шляхетських військ і татар, Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського. Зборівський договір був укладений 8 серпня 1649 р. За умовами цього договору число реєстрових козаків збільшувалось до 40 тис. чол. Всі ж селяни й міщани, що не ввійдуть до цього розширеного реєстру, мусили знову повернутися до свого попереднього стану — міщанського чи селянського. Магнати і шляхта дістали право повернутися до своїх маєтків. Виділялася козацька територія, до якої входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське і Подільське залишалися, як і до повстання, під владою короля. На козацькій території панування польської шляхти обмежувалося. Тут влада належала гетьманові з резиденцією в м. Чигирині і козацькій старшині. Коронне польське військо стояти тут права не мало. Митрополит київський діставав місце в сенаті. У Києві та в інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти. Отже, Зборівський договір до деякої міри забезпечував інтереси козацької старшини, української шляхти, реєстрового козацтва, а також частини селянства, яка мала бути включеною до збільшеного реєстру, надавав їм певні права й привілеї.
Умови Зборівського договору не задовольняли ні український народ, ні шляхетську Польщу. Український народ не міг примиритися з тим, що в Україну мали право повернутися польські шляхтичі.
Польська шляхта також не досягла своєї мети — остаточного придушення народних повстань і повної влади на українських землях. За таких умов перемир'я не могло бути тривалим.
Наприкінці 1649 — на початку 1650 р. у свої маєтки в Україну, насамперед у Східну Галичину, на Волинь, Поділля, Брацлавщину, почали повертатися й польські шляхтичі, роблячи спробу відновити кріпосницький гніт. У відповідь спалахнули повстання селян, особливо на Волині й Брацлавщині. Повстання очолював брацлавський полковник Данило Нечай, що мав у своїх загонах близько 40 тис. чол. Проти замирення з шляхетською Польщею й примиренської політики козацької старшини у лютому—березні 1650 р. спалахнуло повстання в Запорізькій Січі. Проте повстання було швидко придушене. Похід Хмельницького в Молдову (1650 р.) та його дипломатичні заходи.
Відносини між українським народом та польською шляхтою загострювались, і Хмельницький у ході підготовки до подальшої боротьби готував військові сили і вживав дипломатичних заходів до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Зокрема в ході підготовки до нових боїв необхідно було поновити воєнний союз з кримським ханом та забезпечити свій фланг з боку Молдови, господар якої, хитрий, лукавий жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреччини, водночас підтримував союз із польськими магнатами. Кримський хан умовою союзу поставив спільний похід татар і козаків проти Росії. Хмельницький запропонував ханові послати свої загони на Молдову. У серпні 1650 р. татари й частина українських військ вступили до Молдови і захопили її столицю Ясси. Лупул змушений був укласти угоду, за якою відмовлявся від союзу з Польщею, виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і, щоб зміцнити політичні зв'язки з Україною, пообіцяв віддати свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Тимора.
У 1649-й651 pp. дипломатичні зносини Хмельницького з Туреччиною помітно пожвавішали. Хмельницький продовжував зносини з Росією, вів переговори з семигородським князем Юрієм Ракоцієм, валаським (мунтянським) воєводою Матвієм Бесарабом, шукав контактів із Швецією.
Битва під Берестечком.
У середині червня 1651 р. польсько-шляхетське і повстанське війська зійшлися на Волині біля містечка Берестечка. 20 червня зав'язався вирішальний бій, під час якого татарські загони, розташовані на лівому фланзі, не витримали артилерійського вогню і почали втікати. Коли ж Хмельницький спробував повернути татар, хан захопив його в полон і випустив лише через кілька днів за викуп. Повстанське військо опинилося в тяжкому становищі: з трьох сторін його облягали польські війська, з тилу було болото. Обложені протягом десяти днів героїчно відбивали всі атаки. Під керівництвом Богуна через непрохідні болота і р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу, лози були побудовані три переправи. Під безперервними ударами польських військ Богун 30 червня зумів організувати переправу значної частини своїх військ, але й втрати були великі. Водночас з півночі розгорнуло наступ литовське військо на чолі з Янушем Радзивіллом. 26 червня в бою під Ріпками на Чернігівщині йому вдалося розбити загони чернігівського полковника Мартина Небаби, який героїчно загинув, а 25 липня Радзивілл зайняв Київ. Хмельницький, перебуваючи під Білою Церквою, куди відійшов і Богун, зібрав сили і знову розпочав бої проти польсько-шляхетських військ. Населення чинило впертий опір ворогові. Польсько-шляхетське військо опинилося у ворожому оточенні. З усіх боків нападали повстанці, відчувалася гостра нестача продовольства, у війську почалися пошесті, голод, їли навіть загиблих коней. У складних умовах перебувало й українське військо. Воно було ослаблене втратами у попередніх боях, стомлене, не вистачало харчів і фуражу. У таких умовах обидві сторони погодилися розпочати переговори, які закінчилися підписанням так званого Білоцерківського договору. Білоцерківський договір.
Договір було підписано 18 вересня 1651 р. у Білій Церкві. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. чол. Реєстрові козаки могли жити лише в Київському воєводстві, причому тільки в королівщинах, а із шляхетських володінь мусили виселитися. У Брацлавському і Чернігівському воєводствах вони тепер взагалі оселятися не мали права. Шляхтичі дістали право повернутися до своїх маєтків і володіти ними. Всі покозачені селяни, не внесені до реєстру, мусили повернутися до своїх панів . Гетьман не мав права зносин з іншими державами і зобов'язувався негайно розірвати союз із Кримським ханством. Чигирин на основі «привілею» короля мав лишитися за гетьманом. Хмельницький залишався гетьманом запорізьких козаків, але після його смерті король діставав право призначати і звільняти гетьманів. Коронне польське військо не могло стояти лише в містах Київського воєводства, де розташовувалися реєстрові козаки. Отже, Білоцерківська угода була набагато тяжчою від угоди Зборівської У цих умовах розгорнулося масове переселення української людності на територію Російської держави, зокрема на Слобожанщину. Особливо посилилося переселення в 1652 pp. після битви під Берестечком. Таким чином, відбувалося швидке заселення Слобідської України, що дістала назву від слова «слобода», як називали переселенці свої нові місця проживання. Російський уряд співчутливо ставився до переселенців із України, наділяв їх землею, допомагав їм хлібом, посівним матеріалом, грошима, не порушував їхнього козацького устрою.
Інтенсивно розгорталися і переговори між Хмельницьким та російським урядом. Наприкінці грудня 1650 — на початку січня 1651 р. У лютому 1651 р. Земський собор у Москві розглянув питання про можливість розірвати мир з Польщею і прийняти Військо Запорізьке у підданство царя. Собор вирішив прийняти Військо Запорізьке під високу руку московського царя і почати війну з Польщею.
Боротьба народних мас наприкінці 1651 — на початку 1652 р. Розгром польсько-шляхетського війська під Батогом.
Після укладення Білоцерківської угоди в другій половині 1651 — на початку 1652 р. в Україну почали повертатися магнати й шляхтичі, які відновлювали феодально-кріпосницькі порядки. У відповідь на це уже наприкінці 1651 р. на Подніпров'ї, Чернігівщині й Полтавщині спалахнули великі селянські повстання. Протестували й незадоволені складанням зменшеного реєстру козаки, більша частина яких мала повернутися в підданство до панів. Народні маси фактично не прийняли ненависну Білоцерківську угоду.
В цей час польський уряд і Хмельницький збирали сили для нових битв. В результаті цього 22 травня 1652 р. відбулась битва пі Батогом.
Битва під Батогом була блискучим зразком операції на оточення і винищення військ противника. Сучасники порівнювали її з перемогою карфагенського полководця Ганнібала в 216 р. до н. є. над римлянами під Каннами.
Молдовський похід 1653 р.
Як польський король, так і Богдан Хмельницький готувалися до нових битв. Однак увагу Хмельницького відвертали молдовські справи. Проти союзника Хмельницького Лупула виступали валаський господар Матей Басараб і семиградський князь Юрій Ракоці, які при підтримці польського уряду у квітні 1653 р. захопили Ясси і посадили на господарський стіл ватажка молдовських бояр канцлера Стефана Георгіцу. Лупул закликав на допомогу українські війська. Тиміш Хмельницький 21—22 квітня 1653 р. розгромив Георгіцу і повернув господарський стіл Лупулові, а потім разом з молдовським військом почав наступ на Валахію.
Спочатку він здобував перемоги, але коли валаські війська дістали допомогу від Польщі, козацько-молдовські загони зазнали поразки. Козаки й Тиміш повернулися до Чигирина.
Лупула вигнано з Ясс, і він утік до Хмельницького, у якого попросив допомоги. Родина Лупула з численними скарбами сховалася у фортеці Сучаві на березі Серету. Тиміш із загоном швидко рушив на допомогу і уже 10 серпня об'єднався з сучавським гарнізоном, обложеним молдовським, угорським, валаським і польським військами. 2 вересня 1653 р. Тимоша було поранено, і через чотири дні він помер. 9 жовтня сучавський гарнізон змушений був здатися, але на почесних умовах: козаки вільно вийшли з Сучави, вивізши і тіло Тимоша.
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 482; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!