Проголошення об'єднання УНР І ЗУНР.

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

 

2. Курс на Індустріалізацію. Джерела індустріалізації.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалізації» піддавалася гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).

План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У кінцевому підсумку пропонувалося здійснити один з двох альтернативних варіантів: відправного й оптимального, що майже на 20% перевищував показники відправного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за 1926—1927 pp.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий рік... Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на найближчий рік». У середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була застосована і до перспективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом об'єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних прагнень державної влади». На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе науковість, об'єктивність.

У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;

2) податки з населення (для села «надподаток» — постійне зростання цін на промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.);

5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.;

8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в принципових рисах збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщення продуктивних сил.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів. У 1926—1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації крупних промислових об'єктів. У період технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для розгортання процесу модернізації. Робилося це, як правило, там, де були найсприятливіші для цього умови, а згодом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 p.), Сталін акцентував: «Зараз... наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі, почати... створювати другу вугільно-металургійну базу ... на Уралі».

4. Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли став до ладу 1932 р. завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР з'явилася також кольорова металургія.

5. Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5% .

6. Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий період непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю припадало лише 12% (по СРСР — 17%).

 

Білет № 27

1. Східні слов’яни. Утворення Київської Русі.

Слов'янський масив племен є автохтонним у Східній Європі. Перші писемні згадки про наших пращурів (їх називали венедами) відносять до І тис. н. е. У них зазначено, що венеди населяли сучасне Полісся, Поділля, Волинь і Середнє Подніпров'я. Венедську єдність праслов'ян зруйнували у II-III ст. н. е. германські племена готів, що вторглися з Прибалтики. Готська навала розколола венедську спільноту на дві частини: західну (склавини) та східну (анти). На їх основі сформувалося два могутні на той час політичні об'єднання - Антське царство на сході та Словінське царство на заході. Так було започатковано становлення слов'янської державності.

Відомий історик і археолог М. Брайчевський у "Новітній концепції історії України" твердить, що близько II ст. н. е. утворилися два великі об'єднання державного типу - антське1 на сході та слов'янське на заході. Про державу антів, яка досягла найбільшого розквіту в IV ст. н. е., пишуть у своїх працях М. Грушевський, І. Крип'якевич, О. Субтельний.

Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, що жили у Середньому Подніпров'ї, Побужжі й на Лівобережжі. Джерела згадують про антів у 375-602 рр. н. е. Так, візантійські пишуть про антів як наймогутніших серед слов'ян, на чолі яких був правитель, але його влада обмежувалася формами так званої "військової демократії" (народоправством). Про це свідчить факт, що за серйозної небезпеки анти оперативно обирали авторитетного військового ватажка, владу якого беззаперечно визнавали як вояки, так і цивільне населення.

Перші згадки про становлення та суспільну організацію слов'янських народів на території України датовані II-VI ст. За свідченням готського історика Йордана, слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократичного правління, в основі якого було пряме народовладдя. Зокрема у своїй книжці "Гетика" Йордан пише, що "они (слов'яни) не мають одного вождя, а управляються спільно". Однак за скупими такими даними неможливо детально визначити, як формувалися народні збори наших пращурів, коли вони скликалися та які питання вирішували. Лише в одному можна бути певним: федеративного устрою попередників-скіфів давні слов'яни не перейняли. Слов'янські племена не обирали верховного вождя й не скликали загальних народних зборів. Кожне плем'я мало власні народні збори і свого вождя та ревно оберігало свою територіальну незалежність. Це стало однією з головних причин того, що в IV ст. слов'янські племена антів, які тоді населяли територію сучасної України, не змогли об'єднатися і виступити спільно проти готів, із якими вели нескінченні війни.

Розуміючи переваги одноосібного керівництва воєнними діями, але не будучи в змозі обрати спільного вождя зі свого середовища, анти залучили до боротьби з готами войовничі племена гунів. Це сталося після того, як король готів Вінітарій після вдалого військового походу розіп'яв вождя одного з антських племен князя Божа і 70 його старійшин. У 395 р. вождь гунів Даламбер, що виступив з військом на боці антів, власноруч убив Вінітарія, пославши стрілу з великої відстані.

Про те, що народні зібрання у політичному устрої слов'ян відігравали значну роль, свідчать також і згадки в історичних літописах. Зокрема Прокопій Кесарійський, літописець другої половини VI ст., описував звичаї антів та слов'ян: "Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони народоправством і тому спільно цікавляться тим, що для них приємне і прикре. Вірять, що є один бог, володар грому і найвищий пан, і йому жертвують волів і всяку жертовну тварину". А імператор Маврикій (582-601 рр.) згадував про слов'ян і антів так: "Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили. Вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі... Коли посваряться між собою, ніколи вже не дійдуть згоди, ніколи не тримаються спільного рішення. Кожен із них має свою думку і ніхто не хоче поступитися іншому. Через те, що в них багато князів, які живуть у незгоді, не важко їх направити одні проти одних...".

Такі писемні згадки про наших пращурів - свідчення того, що управління суспільством в стародавніх слов'янських племенах базувалося на трьох основних принципах: одноосібне правління - керування справами племені чи племінного союзу вождем (князем) за династичною ознакою; пряма демократія - влада народних зборів; представницька демократія - народні збори племені чи кількох племен.

Досліджуючи передісторію давніх русів, сучасний український історик Ю. Павленко ототожнює антів із літописним племенем полян, а протодержаву антів називає антсько-полянською конфедерацією. Після загибелі антського вождя Божа, а згодом і його синів спадкоємна одноосібна влада відійшла в минуле, а антсько-полянським об'єднанням управляло невелике олігархічне коло співправителів, одним із яких був засновник Києва - напівлегендарний Кий1. Щоправда, нині свідчення літописця Нестора про князя Кия ставлять під сумнів багато дослідників. І головним аргументом проти достовірності повідомлення є непідтвердженість факту його існування та князювання іншими надійними джерелами.

Основою конфедерації був добровільний військово-політичний племінний союз, який міг протистояти експансії кочівників зі степу і спроможний здійснювати військові походи на своїх сусідів. Ця протодержава мала певні елементи державності: територію і поділ населення за територіальною ознакою; публічну владу; апарат для стягнення данини; професійну військову дружину; первинну ієрархію язичницьких богів. Розквіт Антського царства припадає на IV-VI ст., після чого настав період міжусобиць і занепаду. Наприкінці 50-х років VI ст. його зруйнували кочові племена аварів. Проте, як слушно стверджує дослідник давньої української історії М. Брайчевський, "зникнути або піти кудись цілий народ, що налічував кілька мільйонів душ, не міг". Очевидно, антсько-полянська конфедерація не зникла з арени тодішньої цивілізації, а лише змінила форму, розпавшись на дрібніші слов'янські об'єднання. Частина їх згодом утворила ядро етнічної спільноти придніпровського племінного союзу слов'ян.

Господарські й соціальні передумови державності у східних слов'ян виникають у VII-VIII ст. У письмових джерелах цього часу зустрічається вже не назва "анти", а дедалі частіше - "слов'яни", "склавени, "склавіни".

Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.

Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у походах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватажка (князя). Відтак виникає професійне військо - князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку військової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя.

Із часом у соціально-політичній організації племінного союзу відбуваються суттєві зміни. Замість давнішніх структур родоплемінної організації на перше місце виходять військо, князівська дружина, князь. При цьому тривалий час іще існують первісні демократичні заклади - народні збори і рада старійшин. Згодом народні збори перетворюються на збори воїнів, де військовий ватажок, спираючись на своє оточення, вирішує питання у власних інтересах. А рада старійшин стає знаряддям посилення влади й авторитету князя.

Таким чином, упродовж VII-VIII ст. органи родоплемінного самоврядування поступово перетворюються на політичні структури влади у племінних союзах. "Військова демократія" переросла у військово-ієрархічне правління - княжіння. Це було яскравим показником завершення оформлення державного ладу, важливою ознакою якого стала поява особливої, несумісної з інтересами і волею населення, відокремленої від нього публічної влади.

Новостворена влада сформувала свій апарат правління, спиралася на військову силу і поширювала вплив на певну територію. Військовий ватажок із виборної особи став князем-правителем, який міг передавати владу в спадок, набувши політичних, адміністративних і судових повноважень. Близьке оточення князя перетворилося на його радників, помічників і намісників у регіонах. Князівська дружина зробилася військовою силою для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвою "Русь". У давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов'язують із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров'ї. Пізніше Київ стає центром південної частини земель східних слов'ян. Вигідне географічне розташування політичного центру племінного союзу, тісні торговельні зв'язки з Візантією та іншими країнами позитивно вплинули на розвиток класових відносин, сприяли майновому розшаруванню населення. Тому тут становлення державності й поява перших правових регуляторів суспільних відносин сталися раніше, ніж у решти слов'янських племен.

У VIII ст. задля умов боротьби з кочівниками у Середньому Подніпров'ї об'єдналися кілька князівств у союз союзів племен, який зберіг за собою назву одного з них - Русь. Про неї згадується в іноземних джерелах, зокрема у візантійських і арабських хроніках. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої військові дружини чи скликало народне ополчення.

На північному заході східнослов'янського масиву племен сформувався подібний до придніпровського Дулібо-Волинський союз племен, який у військовому і економічному відношенні був слабкішим, ніж об'єднання Русь. До того ж на його землі постійно зазіхали могутніші сусідні держави. Приблизно на межі VIII-IX ст. придніпровський союз Русь приєднує до себе більшу частину земель Дулібо-Волинського союзу, в результаті чого утворюється обширне об'єднання - Руська земля. Його з повним правом можна вже назвати державою, яка мала визначену територію, однорідний етнонаціональний склад населення, органи влади та управління, данницькі відносини, військо тощо. Арабські джерела вказують на існування на той час певних правових норм, які регулювали відносини серед східних слов'ян. Візантійські хроніки свідчать про дипломатичну і військову активність слов'янства.

У північній частиш східнослов'янського ареалу існувало об'єднання ільменських слов'ян (словенів, кривичів) й окремих неслов'янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Розрізнені територіально, не маючи спільного етнонаціонального кореня, північні племена не змогли зорганізуватися політично, не мали сильного війська. Загроза поневолення з боку сусідів спонукала їх запросити на службу варягів, ватажки яких здобули прихильність серед місцевого населення. Це стало однією з причин того, що, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і попросили князювати варягів. Так виникло державне утворення Новгородська земля.

Завершальний етап формування Давньоруської державності - об'єднання придніпровського державного утворення Руська земля з Новгородською землею в єдину державу з політичним центром у Києві у 882 р. Щодо цієї літописної дати впродовж століть точаться суперечки дослідників вітчизняної історії. Не можна не визнати факт захоплення Києва представником новгородської знаті князем Олегом - родичем або воєначальником варязького князя Рюрика. Скориставшись зі сприятливої ситуації, він підступно вбив київських князів Аскольда і Діра й утвердився на київському престолі. Унаслідок династичного перевороту об'єднали два величезні слов'янські центри. Цю подію традиційно вважають датою утворення однієї з найбільших країн Європи, котра відтоді почала називатися Київська Русь.

Звичайно, ні Олег, ні його прибічники-варяги (нормани) не були творцями Давньоруської держави. Вони не спромоглися навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгородській землі. Держава набула монархічних ознак і скоро була визнана міжнародною спільнотою того часу як могутня країна європейської цивілізації. Пізніше Київська Русь підкорила більшість східнослов'янських і неслов'янських племен, які жили на землях Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу.

Таким чином, виникнення Давньоруської держави стало результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов'ян і було обумовлене такими факторами:

а) територіальна, етнічна, релігійна і культурна спільність східних слов'ян;

б) тісні економічні зв'язки всередині східнослов'янського масиву;

в) спільне прагнення наших пращурів до об'єднання зусиль у боротьбі з ворогами, передусім із кочівниками з Дикого степу.

У генезисі Давньоруської держави можна розрізнити чотири основні етапи. Перший пов'язаний з утворенням союзів слов'янських племен (князівств), серед яких наймогутнішим виявився придніпровський союз Русь. Другий етап - розширення меж придніпровського племінного союзу за рахунок приєднання земель Дулібо-Волинського союзу племен. Третій етап - формування південного (Руська земля) та північного (Новгородська земля) ранньофеодальних державних утворень. І, нарешті, четвертий етап формування Київської Русі, пов'язаний з об'єднанням двох державницьких центрів у єдину державу з політичним центром у Києві.

Відсутність якісних, достовірних та вмотивованих джерел із первісної історії нашої державності обумовила появу численних наукових або близьких до них концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов'ян. Літописну згадку про варязьке походження династії руських князів використовують прихильники однієї з найпоширеніших концепцій - норманської теорії виникнення держави на Русі. Згідно з нею східні слов'яни неспроможні були створити власну державу. Методологічною основою норманської теорії було уявлення про утворення держави як про одномоментний акт, породжений діяльністю того чи того історичного персонажа.

Норманізм ще у XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. У своїх працях вони перебільшували роль варягів у долі Русі, вважали норманів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін.

Аргументи прихильників норманської теорії зводяться до використання єдиного на сьогодні документального літописного повідомлення про запрошення варягів на княжіння частиною східнослов'янських племен північного ареалу розселення. Вважають, що варяги заснували державу в Новгороді, а тоді без особливих зусиль і опору з боку правлячої еліти в Києві перенесли її політичний центр до Києва. Для доведення такої точки зору норманісти вдаються до допомоги філологів, котрі зазначають, що слово "русь" має скандинавське походження й у перекладі зі шведської "ротсі" означає "мореплавець". На противагу скандинавській етимології, в науковій літературі розробляють і гіпотезу щодо іранського кореня цього терміна. Зокрема наголошують на можливому зв'язку "Русі" з іракомовними жителями Середнього Подніпров'я, які залишили в цьому регіоні ряд гідронімів: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець, Роська.

Норманісти посилаються також на венеціанського купця Іоанна Диякона, який у оповіданнях про облогу Царграда русами у 860 р. називає воїнів "норманськими племенами". Арабські автори теж називають русичів "норманами". Не обійшли увагою прихильники норманської концепції і те, що імена перших руських князів, бояр, купців мали здебільшого скандинавське походження - Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Ольга (Хелга) тощо. Сучасні неонорманісти на доказ своїх тверджень наводять факт поєднання двох кольорів (синього і жовтого) на прапорах Швеції та України.

Наукову неспроможність норманізму свого часу доводили російський учений М. Ломоносов, український вчений-історик і політичний діяч М. Грушевський, дослідники Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Історик українського права М. Владимирський-Буданов зазначав, що варязькі військові ватажки, котрі згодом стали руськими князями, застали на Русі сформований суспільно-політичний устрій і право, яке базувалося на прадавніх звичаях слов'ян. На сьогодні навіть прибічники скандинавського походження слова "Русь" та варязького походження династії Рюрикович і в не заперечують наявності стійких державних традицій, що існували в Києві до приходу з півночі у 882 р. Олега з варязькою дружиною. Вплив варягів на Русь не міг мати вирішального значення ще й тому, що скандинавські народи перебували тоді на такому самому рівні розвитку, що й русичі, й не могли принести сюди те, чого самі не мали.

Похідною від норманської є торговельна теорія походження державності у русів, засновником якої вважають російського вченого В. Ключевського. Дослідник посилається на відомий факт тривалого існування пожвавленого торговельного шляху "з варяг у греки". Його проклали скандинавські купці й воїни, котрі їх супроводжували. Закріпившись у Новгороді, торговці зрозуміли переваги об'єднання територій уздовж торговельного шляху під однією владою. Саме це, на думку прихильників цієї концепції, стимулювало утворення держави з центром у Києві, розташованому на середині "з варг у греки".

Булгарська теорія твердить, що Київ заснували у VI ст. вихідці з Волзької Булгарії. Пізніше Київське князівство приєднало численні фактично нічийні землі, утворивши державу-імперію на чолі з болгарським правителем Ігер Лачине (князем Ігорем). Доказом таких тверджень були давні болгарські літописи, поеми, свідчення візантійських імператорів.

В основі теорії пантюркізму - твердження деяких західних істориків та археологів про винятково сприятливий вплив Хозарського каганату (держави у пониззі Волги й Дону, яка існувала у VI-X ст.) на формування держави у східних слов'ян. Прихильник цієї концепції, професор Гарвардського університету (США), українець із походження О. Пріцак у праці "Походження Русі" (1992) доводить, що поляни були не слов'янами, а хозарами. Одна з їхніх родових гілок стала родоначальницею роду Кия, який заснував столицю русичів і власну династію. Варто зазначити, що Дикий степ на Русь справді вплинув, та лише в тому розумінні, що набіги кочівників (зокрема й хозар) змушували слов'ян консолідувати зусилля й об'єднуватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Таким чином, процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. Його наслідком стало утворення величезної, доволі централізованої середньовічної держави - Київської Русі. Початком її формування варто вважати літописну дату - 882р., коли під владою Києва об'єдналися два великі слов'янські політичні центри - Київський і Новгородський.

Історичним ядром держави було Середнє Подніпров'я. З часом до складу Давньоруської держави ввійшли більша частина східнослов'янського масиву племен, а також понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Верхнього Поволжя, Півночі, Північного Кавказу. Це дає підстави вважати державу поліетнічною.

За Аскольда Київська держава охоплювала племінні союзи полян, древлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Іншими словами, влада князя поширювалася на Середнє Подніпров'я. У 860-х роках князь (він тоді мав титул кагана) та його оточення прийняли хрещення. Вочевидь, саме це й налаштувало проти Аскольда його бояр, і коштувало кагану життя. Прибулець із Новгорода, родич ладозько-новгородського князя Рюрика - Олег заволодів Києвом, як можна зрозуміти з літопису, досить легко. Так само без особливих труднощів він утвердив тут свою владу. Ця легкість наводить дослідників на думку щодо існування серйозної опозиції в Аскольда серед його боярського оточення.

Ще в середині XVIII ст. російський історик В. Татіщев висловив припущення, що Аскольда вбили, бо кияни не бажали приймати хрещення, і тому закликали Олега з військовою дружиною на київські пагорби. Звідси випливає, що 882 р. сталося не норманське завоювання Київської землі, а звичайний династичний переворот із переходом влади до нового правителя. А те, що правителем став не русин - представник корінного населення, за Середньовіччя було поширеним явищем.

Нова князівська династія Русі, за походженням північна, на початку сприяла активному залученню варягів до державного будівництва. Щоправда, воно ніколи не набувало форм чужоземного засилля чи, тим паче, панування вікінгів. Навіть життя варязьких дружин у слов'янському середовищі регламентували норми екстериторіальності. Войовничих дружинників намагалися тримати за межами міста, аби ті не "створять ти зло" (мова літопису. - Авт.). Щойно відпадала потреба в допомозі дружинників-норманів, їх намагалися якнайшвидше спровадити додому.

На думку дослідників (зокрема П. Толочка), слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала слов'янською і вже не мислила себе поза інтересами того державного організму, який очолила й захищала. Цьому багато в чому сприяли шлюбні зв'язки варязької знаті з представниками слов'янської верхівки. Уже на кінець X ст. син Ігоря та Ольги став першим князем київської династії Рюриковичів, який мав слов'янське ім'я Святослав.

Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси привели до етнічної консолідації східних слов'ян і утворення давньоруської народності. Вона характеризувалася насамперед єдністю давньослов'янської мови, яка сформувалася на основі мовних діалектів племен Середнього Подніпров'я, спільністю території, матеріальної та духовної культур, релігії, права. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, суди, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.

Давньоруська народність стала базовою для формування за доби феодальної роздрібненості української народності, а згодом - і української нації. Отже, ще до періоду феодальної роздрібненості давньоруський (український) народ мав власну державу із розвинутою правовою системою.

Іншої думки майже всі сучасні російські вчені, котрі виводять утворення Російської держави з часів перших державних утворень у Північному Причорномор'ї, а далі - Київської Русі. Автори підручника "История государства и права России" (за редакцією Ю. П. Титова) називають рабовласницькі держави Північного Причорномор'я "первым историческим типом государства и права на территории нашей страны", а другий історичний тип Російської держави пов'язують із Київською Руссю.

Ця думка суперечить навіть поглядам видатного дореволюційного російського історика М. Костомарова, який будував власну концепцію на протиставленні двох основ державності: демократичної федеративної (її уособлювала південноруська, тобто малоросійська, народність) і "єдинодержавної" (втіленням її була великоруська народність). Згодом теорію контрасту двох народностей розвинув М. Грушевеький, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, а давньоруської народності - з великоруською. Київська держава, її право, культура, як стверджує учений, були утвором однієї народності - україно-руської.

Володимире - Суздальське, а надалі - Московське князівство (держава) не були ані спадкоємницями, ані наступницями Київської Русі. Вони виросли на своєму етнічному ґрунті й державницькому корені. Спростовуючи міф про Русь як "колиску для трьох братніх народів", відомий український історик М. Брайчевський стверджував, що основною територією формування української державності стала Середня Наддніпрянщина, а білоруські та великоруські землі було залучено пізніше. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину XI ст., Великоруського (Суздальське князівство) - на середину XII ст. Отже, "старший брат", як люблять себе називати великороси, виявився наймолодшим1.

Виважено, по-науковому підходять білоруські дослідники до питання зародження білоруської державності. Так, автори посібника "История государства и права Беларуси" І. М. Кузнецов та В. О. Шелкопляс майже не торкаються давньоруського періоду домонгольської доби. Стосовно земель, на яких утворилася білоруська державність, вони вказують на те, що основний масив слов'янства тут складали дреговичі, кривичі і радимичі. У XI-XIII ст. держави ще не існувало. У джерелах уживаються терміни "земля", "город", "князівство". Кожна "земля" мала свій політичний центр - стольний город. "Переважали дрібні держави-князівства, зазначають учені, які в міру розвитку феодальних відносин об'єднувалися під протекторатом сильніших князівств або зливалися з ними як на підставі добровільних угод, так і з примусу".

У своєму розвитку Давньоруська держава мала два основні етапи. Перший охоплює кінець IX - X ст., коли Київська Русь була ранньофеодальною державою, у якій відбувалося становлення феодальних відносин, формувався соціальний і політичний устрої. За цей час здебільшого завершився процес політичного об'єднання Русі, визначилися її кордони, сформувався та вдосконалювався апарат влади як у центрі, так і на периферії.

Наприкінці X - у першій половині XI ст. розпочався другий етап розвитку Київської Русі. Настав розквіт суспільно-політичних відносин, державності та права.

Але вже з другої половини XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздрібненості, яка неухильно поглиблювалася, що призвело до занепаду держави. Загострюється міжусобна боротьба, частішають і посилюються напади кочівників, має місце економічний застій. Занепад Києва розпочався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Після зруйнування держави та її столиці монголо-татарами у 1240 р. завершився київський період історії нашої державності. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель (князівств), які вже навіть номінально не визнавали зверхності Києва.

Таким чином, Київську Русь повноправно вважають першою формою державності українського народу. її утворення відіграло велику роль у європейській історії. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки й культури наших пращурів. Зростала військова могутність країни, внаслідок чого Київська держава захищала Центральну Європу та Візантію від нападів степових кочових орд. Київська Русь була добре відома на міжнародній арені, про що свідчать численні династичні зв'язки київських князів із багатьма західноєвропейськими дворами. За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн тогочасного цивілізованого світу, її кордони сягали Карпат і Закарпаття на заході, Волги та Верхнього Поволжя на сході, Новгорода на півночі й Чорного моря на півдні. Традиційно на ті часи густота населення була невеликою. За підрахунками дослідників, за свого розквіту (на початку XI ст.) територія держави складала 1,1 млн. квадратних кілометрів, населення - близько 4,5-6 млн осіб. Одначе кількість жителів держави була значно більшою, оскільки, за загальним правилом, тоді лічили лише дорослих чоловіків.

 

2. Колективізація сільського господарства.

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінськекерівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війниселянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

 

Білет № 28

1. Княжіння Ярослава Мудрого. Розвиток культури.

Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" в Землі Руській, стали часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прихильником ученості та книжної мудрості. Не даремно ж в історію він увійшов саме з цим епітетом - Мудрий.

Хоч розпочати навіть "тихий" період давньоруської історії князеві довелося все ж з війни. Передовсім, після укладення Городецького миру 1026 р., Ярослав зміцнив західні кордони своєї держави. Цьому неабияк посприяло те, що новий польський король Мешко II вв'язався у війну зі своїми західними сусідами, не забезпечивши належним чином оборону східних земель. Спільно із Мстиславом Ярослав на чолі великого війська виступив проти Мешка II і відвоював у нього захоплені попередником, князем Болеславом Хоробрим, Белзьку землю і Червенські гради. Цьому неабияк сприяло налагодження добрих відносин Ярослава з Германією, де правив імператор Генріх III.

Зміцнюючи західні рубежі Київської Русі, князь організував також чимало успішних походів проти інших сусідів: у 1038 р. проти ятвягів та у 1040 р. - литовських племен. Посиленню позицій Русі на заході сприяло й заснування ним на р. Сян міста Ярослава. У 30-40-х рр., успішно здійснивши похід на північ Русі та в Прибалтику проти угро-фінського племені чуді, Ярослав Мудрий заклав там місто, назване на честь свого християнського імені Юрій - Юр'єв (сучасний Тарту).

Князеві Ярославу належить і заслуга остаточного розгрому печенігів. Приводом для цього послужив напад степовиків на Київ 1036 р. (до цього часу Русь уже більше десяти років жила в мирі й спокої). Терміново вернувшись з дружиною з Новгорода, київський князь дав нападникам бій і одержав переконливу перемогу. Сталося це, як стверджує літопис, якраз на тому місці, де невдовзі буде споруджено Софійський собор. Після цієї поразки печеніги так і не змогли оправитися, і відтоді небезпека нових нападів цих степових завойовників для Русі зникає назавжди.

Протягом усього часу князювання Ярослава підтримувалися тісні й доволі дружні контакти між Руссю та Візантією. Неодноразово давньоруські дружини виступали союзниками візантійського імператора, надаючи йому військову допомогу в боротьбі з супротивниками. Тим більш несподіваним став похід сина Ярослава Мудрого Володимира на Константинополь у липні 1043 р., що був відповіддю за розправу, вчинену візантійцями над київськими купцями. Потрапивши у несамовитий шторм, Володимир втратив частину флоту. Близько шести тисяч дружинників висадились на берег, де були розгромлені греками. Сам же княжич з рештою флоту був змушений ні з чим вертатись назад.

Лише у 1046 р. між Київською Руссю та Візантійською імперією було укладено новий мирний договір. Договір загалом відновлював русько-візантійські стосунки у тому вигляді, в якому вони перебували до збройної виправи Володимира Ярославовича і, згідно зі спостереженнями істориків, після цього руська дружина знову активно співпрацює з візантійським імператором: у 1046-1048 рр. допомагає Константину Мономаху в реалізації його задумів в Італії, у 1047 р. - у Вірменії та Грузії.

Мирний договір 1046 р. передбачав і таку важливу для руського князя умову, як згоду Константина Мономаха на шлюб своєї доньки з котримсь із синів Ярослава. Вибір упав на Всеволода Ярославовича, а реалізовано шлюбний проект було не раніше 1051 - 1052 рр. І хоча немає певності щодо "порфиродності" нареченої Всеволода, оскільки вона, за однією з версій, була донькою Константина від його другого шлюбу, а за іншою - взагалі "цивільного" шлюбу імператора з Марією Скліреною, проте цей шлюб мав надзвичайно важливе ідеологічне значення для київської династії. Син Всеволода Ярославовича Володимир дуже пишався своїм "візантійським" походженням і всіляко підкреслював його, називаючи себе Моно-махом. З цим шлюбом пов'язують і легенду про так звані "Дари Мономаха", імператорські інсигнії, нібито вручені Ярославовому синові, і серед них знамениту "шапку Мономаха". Києво-руська династія ідеологічно впритул наблизилася за своїм статусом до імператорського двору.

Названі заходи київського князя вповні вписувалися в загальну концепцію зовнішньополітичної діяльності Київської Русі, яку намагався реалізовувати в цей час князь Ярослав. Ставши повноправним членом християнської родини народів, київська династія прагнула увійти до тогочасних цивілізацій них центрів Європи. І Ярославу багато в чому вдається ця переорієнтація Київської Русі зі східного напряму своєї політики на західний саме завдяки цілеспрямованій династичній політиці.

Сам Ярослав Володимирович був одружений з донькою шведського конунга Олафа Інгердою-Іриною. Оскільки цей шлюб було укладено приблизно в 1018-1019 рр., то не виникає сумнівів у тому, що його ініціатором був не хто інший, як сам Ярослав, адже батька на той час уже не було в живих.

У 1043 р. князь видав свою сестру Добронігу за польського князя Казимира, а старшого свого сина Ізяслава Ярославича одружив з донькою графа Леопольда фон Штаде Одою. Того ж таки 1043 р. з донькою мудрого князя, Єлизаветою, одружується майбутній норвезький конунг Гаральд Хардрад. Приблизно в цей же час другий Ярославич - Святослав - бере шлюб з донькою графа Дітмаршен Етелера. У 1046 р. майбутній угорський король Андрій одружується з Анастасією Ярославною, а ще через три роки було укладено найзнаменитішу шлюбну угоду Ярослава - доньки Анни Ярославни з французьким королем Генріхом І Капетом (згідно з новітніми дослідженнями, посередником при укладанні цього шлюбу був не хто інший, як германський імператор Генріх НІ). Така активність Ярослава Мудрого в матримоніальній практиці робить Київську Русь, згідно з формулюванням літописця, "відомою и спиши мою" в цілій Європі. При дворі київського князя знаходили притулок численні високородії і вигнанці зі Скандинавії, частина з яких зуміла втрутитись у боротьбу за владу в себе на батьківщині.

Приділяючи так багато уваги справам зовнішньополітичним, київський князь не робив це на шкоду інтересам внутрішнім, навпаки - в історію він увійшов передовсім завдяки своїм успіхам саме всередині держави. Ярослав Мудрий у роки свого доволі тривалого правління вжив чимало заходів щодо зміцнення князівської влади всередині Київської Русі. Смерть бездітного брата, чернігівського князя Мстислава Лютого, відкрила Ярославові шлях до того, аби стати "єдиновласцем Руської землі".

Ще однією, а по суті визначальною, сторінкою князювання Ярослава Мудрого стає розгортання ним у Києві грандіозної будівельної програми, що стало гідним наслідуванням і завершенням ініціатив, започаткованих свого часу Володимиром Великим. Мудрий князь закладає так зване "місто Ярослава", укріплений дитинець, що за площею у сім разів перевищував площу "міста Володимира". Своєрідний київський кремль початку XI ст. був територією, обнесеною циклопічними земляними валами висотою понад 25 м, на яких стояли міцні дубові стіни та неприступні вежі. Протяжність міського валу становила 3,5 км, охоплюючи територію близько 70 га.

Загалом в роки князювання Ярослава було зведено, по суті, нове місто. Над ним височіли такі величні та високохудожні зразки давньоруської архітектури, як: Десятинна церква, Софійський собор, монастирі Георгія та Ірини, церква св. Василія та ін. Велетенські міські укріплення оздоблювали величаві Золоті, Софійські, Лядські та Печерські ворота. Знаменитий німецький хроніст XI ст. Адам Бременський, побувавши в Києві, назвав його містом, яке "змагається із Константинопольським скіпетром".

Власне, вже закладення собору Святої Софії несло могутній ідеологічний зміст. Адже і назвою, і значною мірою своїми архітектурними рішеннями київський собор нагадував свій константинопольський прообраз, демонструючи рівність Київської Русі з великою імперією та водночас своє релігійне і духовне правонаступництво.

Близько 1039 р. в літописах уперше згадується ім'я київського митрополита Феопемпта. Причому, на відміну від свого батька князя Володимира, Ярослав на чолі Церкви поставив не свою довірену особу (за Володимира функції глави Церкви виконував настоятель Десятинної церкви Анастас, втім його повноваження не отримали визнання патріарха Константинопольського), а запросив константинопольського ієрарха. Цим самим було не лише нормалізовано стосунки з Візантією, а й підвищено міжнародний престиж давньоруської церковної організації. Коли ж Давньоруська держава зміцніла ще більше, а претензії Візантії на зверхність над Руссю почали відверто дисонувати з реальним станом справ, 1051 р. Ярослав без відома Константинопольської патріархії, а лише з ради з місцевими єпископами поставив на чолі Церкви місцевого святителя Іларіона. У зв'язку з прагненням князя утвердити суверенність і Церкви, і Київської держави варто розглядати і прагнення київської влади канонізувати князя Володимира.

З іменем князя Ярослава пов'язують також створення першого писемного зведення законів Київської Русі - "Руської правди", чи, принаймні, її частини, так званої "Найдавнішої правди". І хоча серед істориків немає єдності щодо справжніх заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (частина дослідників вважає, що цей правничий звід був укладений пізніше), в історичних джерелах XIII ст. вже навіть усю "Руську правду" називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще більш достовірним виглядає авторство мудрого київського князя такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковного статуту - "Номоканону". Статут регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, віднесені до компетенції Церкви. Участь у його укладені, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Чимало зробив Ярослав Володимирович для утвердження на Русі християнської віри. Заклав великокняжий монастир св. Георгія і св. Ірини (в честь християнських покровителів, свого і своєї дружини). По цьому монастирі стали закладатися на Русі повсюдно. У середині 50-х років під Києвом виник прославлений своєю святістю вже в наступні століття Печерський монастир.

У часи правління Ярослава Володимировича спостерігається небачений раніше розквіт давньоруської культури, книжності. Чимало дослідників пов'язують становлення давньоруського літописання саме з будівництвом Софійського собору, котрий відразу став не лише релігійним, а й духовним центром держави. Любов мудрого київського князя до книг спричинилась до появи його почесного прізвиська - Мудрий, а також породила прекрасну легенду про знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого, пошуки слідів якої не припиняються й досі.

Князювання Ярослава Володимировича продовжувалося мало не 40 літ (помер князь 1054 р. у досить поважному як для тих часів віці - семи десятилітнього старця) і було наповнене значними досягненнями - завершено формування території Давньоруської держави, зміцнено князівську владу та подолано сепаратизм місцевої родоплемінної верхівки, утверджено одноосібну монархічну форму правління, вчинено спробу кодифікації права, до не в пізнання змінено зовнішній вигляд князівської столиці, досягнуто значного культурного поступу, захищено кордони держави та здобуто значний міжнародний авторитет.

На час смерті князя Ярослава жили п'ятеро його синів: Ізяслав Ярославич сидів на князівському столі в Турові, Святослав - Володимирі (Волинському), а про місце княжіння ще трьох нащадків Ярослава - Всеволода, Ігоря та В'ячеслава - відомостей немає. Найстарший син Володимир Ярославич був намісником в Новгороді й помер раніше батька - у 1052 р.

Згідно з історіографічною традицією, що сформувалася ще за життя нащадків мудрого київського князя, помираючи, Ярослав Володимирович залишив по собі так званий "Заповіт Ярослава". Апелюючи до того, що всі його сини походили від одного батька і однієї матері, князь заповідав їм жити в братерській любові й послуху один в одного, що мало забезпечити їм процвітання та збереження досягнутого батьком. Своїм заповітом князь прагнув уникнути братовбивчої катастрофи, що розгорілася на його очах і за його активної участі після смерті князя Володимира.

Конкретно ж "механізм реалізації" братерської любові пропонувався такий. На той час старший з-поміж Ярославичів, Ізяслав, мав замінити батька на князівському столі в Києві. Святослав Ярославич переміщувався з Володимира до Чернігова, Всеволод - до Переяслава, Ігор - до Володимира (Волинського), а В'ячеслав - до Смоленська. Розділивши своїм синам князівські уділи, Ярослав разом з тим залишив неподільною князівську Русь як таку. Тобто держава зберігалася у формі спільної власності роду.

Та попри досконалість запропонованої моделі її ефективність була очевидна лише при житті першого покоління нащадків. По їхній смерті найстарший в роду далеко не обов'язково міг бути сином великого князя. Династія дробилась, а це, у свою чергу, створювало вельми заплутані ситуації щодо першості прав того чи іншого претендента.

Варто згадати й про те, що, крім отриманих за заповітом нових столів, Ярославичі зберігали за собою права й на землі, якими володіли перед тим. Так, старший з них утримував за собою ще й Турів і Новгород, Святослав мав значну частину Лівобережжя та далеку Тмутаракань, а Всеволод - просторі землі на північному сході Русі, де пізніше постануть Ростовська й Суздальська землі. Володіння молодших синів Ярослава, В'ячеслава та Ігоря, були набагато меншими, як власне і їхній вплив на політичні процеси в Київській Русі. Аби ефективно управляти такою державою, знадобилася небачена раніше в політичній практиці Русі форма правління, відома в історичній літературі під назвою тріумвірат.

Членами тріумвірату стали старші сини Ярослава Володимировича - Ізяслав, Святослав та Всеволод. Молодші перебували в залежності та щільній опіці тріумвірів. І коли 1057 р. в Смоленську помирає В'ячеслав, його старші брати виводять Ігоря з Володимира та садовлять на місце померлого. Після ж смерті Ігоря 1061 р. тріумвіри поділили між собою Смоленську волость, нічого не залишивши синам покійного. Спільними зусиллями Ізяслав, Святослав і Всеволод оволоділи 1067 р. й Полоцькою землею, яка до того не належала Ярославичам.

Цілком одностайно старші Ярославичі діяли й на міжнародній арені: ходили в походи супроти кочівників - ще не замирених торків, а також нових степових орд, що тільки-но в першій половині XI ст. виринули з прикаспійських степів - половців. Нищівна поразка тріумвірів у битві на р. Альті 1068 р. мала для їхнього союзу катастрофічні наслідки. У Києві вибухнуло повстання проти князя Ізяслава Ярослави ча, і він був змушений втікати до Польщі. Наступного року Ізяслав із дружиною польського князя Болеслава таки вернувся на Русь. У державі відродилася попередня форма політичного правління. Щоправда, цього разу життя тріумвірату було на диво коротким. Уже наступного року Святослав за підтримки Всеволода вигнав старшого брата з Києва, звинувативши його в намірах позбавити молодшого за себе Ярославича князівського стола в Чернігові. Таким чином тріумвірат поступався місцем дуумвірату. Всеволод здобув Волинь і Турів, натомість Святослав одержав колишні Всеволодові землі в Поволжі. Крім того, до рук Святослава ще в часи другого тріумвірату перейшов Новгород. Але князі й надалі розглядали Руську землю як сукупну й неподільну власність роду. Всі володіння всередині неї все ще сприймалися як тимчасові.

Тим часом вигнаний з Русі Ізяслав розгорнув доволі активну діяльність в Європі, прагнучи за допомогою когось із тамтешніх правителів покарати свого молодшого брата. Не одержавши цього разу сподіваної допомоги від свого родича, польського князя Болеслава, князь-вигнанець вирушив далі на захід. За сприяння саксонського маркграфа Дедона в січні 1075 р. в Майнці Ізяслав мав аудієнцію в імператора Генріха, і той, підкуплений дарами руського князя, відправив до Києва посла з вимогою до Святослава, аби він добровільно поступився "королівством" старшому братові. Конфлікт всередині княжого дому набув європейських масштабів.

Одночасно Ізяслав Ярославич звернувся і до його заклятого ворога імператора - знаменитого папи Римського Григорія VII (Гільденбранта), і той підписав дві булли з приводу подій, що мали місце в той час на Русі. В одній з них була виражена підтримка домаганням скинутого князя, що, на думку деяких дослідників, по своїй суті означало скріплення васальної залежності руського князя від папи Римського. У другій - містилася рекомендація князеві Болеславові надати допомогу Ізяславу та повернути втрачені ним статки. Звернення до Болеслава й вирішило справу.

У липні 1077 р. на чолі дружини польського князя на Русі з'явився Ізяслав. На той час уже не було в живих Святослава, а київський стіл до своїх рук перебрав Всеволод. Останній не став воювати зі своїм старшим братом, а вирушивши на зустріч йому, вчинив з ним мир і демонстрував усілякі показні знаки поваги. Врешті це принесло Всеволодові Ярославичу не лише славу мудрого політика, а й відчутні матеріальні дивіденди. Адже в результаті нового перерозподілу волостей між Ярославичами він одержав практично всю колишню частку Святослава.

Утім виявилось, що і тривалість життя дуумвірату також була досить короткою. А найбільшою проблемою для збереження гегемонії двох останніх синів Ярослава Мудрого стало приборкання претензій молодших гілок генеалогічного дерева Ярослава - його внуків, котрі на середину 70-х рр. XI ст. увійшли у вповні зрілий вік і заявили про свої претензії на владу. Першим проти несправедливого розподілу влади повстав найстарший з онуків Ярослава - Ростислав Володимирович, котрий ще 1064 р. "утік" до Тмутаракані, вигнав звідти Гліба Святославовича і сів там на столі. Після того, як тріумвірам вдалося погамувати претензії сина Володимира Ярославича, проти них виступив полоцький князь Всеслав Брячиславович. Найбільші ж клопоти для старших Ярославичів розпочалися із середини 70-х рр., коли підросла нова хвиля небожів. Лідируючі позиції серед них посіли сини Святослава Ярославовича, котрі після конфлікту їхнього батька зі старшим братом були позбавлені можливостей зайняти гідне місце на владному Олімпі Русі, Стараннями Ізяслава та Всеволода для нащадків Святослава єдиним пристанищем на Русі залишилося Тмутараканське князівство, де на столі сидів Роман Святославович. Саме віддалена від Києва Тмутаракань у другій половині XI ст. стала своєрідним резервуаром, де накопичувалися сили для здобуття влади і куди поверталися невдачливі шукачі князівського щастя після поразок, отриманих під Києвом чи Черніговом.

У 1078 р. саме з Тмутаракані виступили в похід проти дуумвірів Олег Святославович і Борис В'ячеславович. Не маючи при собі достатньо сил, аби претендувати на успіх у війні проти Ізяслава та Всеволода, вони вперше запрошують половців до походу. І саме за цей союз автор "Слова о полку Ігоревім" удостоїв Олега прізвиськом "Гореславича". Утім участь степовиків у поході на боці Бориса та Олега виявилася для них доволі продуктивною. У битві на Сож и ці поблизу Чернігова Всеволод Ярославович зазнав нищівної поразки і був змушений бігти по допомогу до Ізяслава в Київ. Вернувшись з дружиною Ізяслава, Ярославовичі зуміли вибити зайд з Чернігова. А в битві на "Нежатій ниві" Бориса В'ячеславовича було вбито, його союзник лише з невеликою дружиною зумів утекти в Тмутаракань. Щоправда, в битві поліг і старший з Ярославовичів - Ізяслав. Таким чином, влада на Русі знову зосередилася в руках єдиновладного володаря - Всеволода Ярославовича.

Вокняжившись у Києві, Всеволод Ярославович посадив свого сина Володимира Мономаха в Чернігові, зневаживши тим самим переважні права на це місто синів свого старшого брата Святослава - Романа, Давида, Олега і Ярослава.

Саме в цьому поступку київського князя частина вчених вбачає першопричини чергового гострого конфлікту, що вибухнув на Русі наприкінці XI ст. Уже 1079 р. проти Всеволода Ярославовича виступив старший з ображених ним небожів - Роман Святославич, який після смерті батька втратив перспективи посідання гідного князівського столу. Невдовзі про свою опозицію до київського князя заявив ще один з його небожів-суперників - Олег Святославович. 1085 р. з Волині вирушає на Київ Ярополк. Лише роздачею другорядних князівських столів Всеволод Ярославич заладнав конфлікт з Давидом Ігоровичем, надавши йому Дорогобуж, та з Ростиславичами - через надання Перемишля й Теребовлі. А після смерті Ярополка Ізяславовича Всеволод Ярославович дробить його волость на кілька менших уділів, які також віддає на відкуп настирливим небожам.

 

2. Утворення тоталітарного режиму 20-30 рр.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму й особливості його прояву в Україні.
Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР.
Тоталітаризм в Україні мав такі особливості:
1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві й монополізація нею права на істину. Цю монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х років. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходило у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, із «зміновіхівцями», яка завершилася у 1924 р. Цей процес пов'язаний із проголошеним у 1920 р. «завоюванням»
«Просвіт». Кампанія провалилася і в 1929—1930 pp. «Просвіти» було закрито командно-адміністративними методами. Утвердження комуністичної ідеології пов'язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури.
2, Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою Комуністиною партією. На завершальному етапі громадянської війни
в Україні в легальних умовах працювали три партії:
— КП(б)У — фактично філіал РКП(б) в Україні;
— Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У.
Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були О. Шумсь-
кий, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;
—Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Анто-ненко-Давидович — виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 осіб, а в 1925 р. вона «са-моліквідувалася». Частина укапістів вступили до КП(б)У.
Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Проти нелегальних було оголошено справжню війну. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів. Усунувши з політичної арени конкурентів, Комуністична партія монополізувала всю повноту влади в країні. Конституція СРСР 1936 р. законодавчо закріпила керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії у політичній системі Радянського Союзу.
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
На державні пости, як і на всі інші посади в органах державної влади, за окремими винятками, призначалися або «обиралися» комуністи, які згідно зі статутом мали проводити в життя програму і рішення партії. Наприклад, у 1934 р. в Україні серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину; серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їх заступників — 40%. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Це свідчило, що партія зрощувалася з державним апаратом і фактично становила єдиний партійно-державний механізм, який зводив нанівець роль державних органів і забезпечував панівне становище комуністичної керівної верхівки.
4. Одержавлення суспільства. Виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя. Місцеві органи державної влади вже
на початку 20-х років, утверджуючи свою монополію, почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично оформлений цир
кулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі». У жовтні 1924 р. ВЦВК і РНК Ук
раїни ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств». Положення утверджувало дозвільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства перево
дилися під юрисдикцію НКВС. Держава створювала позадержавні формування і сама ж ними управляла. Після прийняття Положення підконтрольні державі товариства активно утворювалися по всій Україні. Це «Антиалкогольне товариство», «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» та ін. Партійно-державна еліта, тримаючи під тотальним контролем профспілки, комсомол, громадські організації, фактично забезпечила цілковиту власну монополію на суспільне життя, яку для зручності називали державною.
5. Встановлення тоталітарного контролю над економікою і зміцнення централізованого керівництва нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система охопила суб'єкт політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальну групу, індивід).
Особливо важливий елемент адміністративно-командної системи — апарат, який був провідником політики «верхів» у «низи». Сталін завжди наголошував, що питання про держапарат — одне із найістотніших питань радянського будівництва, і що кадри вирішують все. Для того щоб тримати апарат, кадри у німому підпорядкуванні згори до низу, час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий, бюрократичний, що його треба скорочувати. Кожний апаратник намагався догодити вищестоящому і зберегти своє місце. Незважаючи на часті чистки, апарат завжди був громіздким. Так, у 1928 р. в Україні у народному господарстві, за офіційними даними, було зайнято 1 942 тис. робітників і службовців, в тому числі 242 тис. осіб, що працювали в апараті органів державного і господарського управління, в органах управління кооперативних і громадських організацій тощо, апаратником був кожен 8-й працюючий.
Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Він виконував три ключові завдання:
—ліквідація організованої опозиції та індивідуального інакомислення у партії та державі;
—забезпечення держави безкоштовною робочою силою через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення — рос. Главное управление лагерей);
—суворий контроль над суспільними процесами.
Особливо активно ці завдання вирішувалися у 20— 30-х роках. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» і «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала «шахтинська справа». (Навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказького краю було викрито велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців.)
Партійне керівництво України (Л. Каганович) одразу ж відгукнулося, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опинилися керівники промисловості України,
яким інкримінували створення «Харківського центру» з керівництва «шкідництвом». Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфальсифіковано судовий процес «Спілки визволення України»(СВУ), «розгромлено» міфічний «Український національний центр», «Польську організацію військову», «Блок українських націоналістичних партій», «Троцькіетсько-націоналістичнийблок» тощо. Впродовж 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» і «розгромлено» понад 100 ворожих центрів, блоків і організацій.
Перехід до директивного планування, Форсування індустріалізації
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. З жовтня 1928 р. розпочалася перша п'ятирічка. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до відвертого насильства в будівництві «соціалізму». Значних змін зазнала й політика щодо України.
Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, на державу, яка їх виробляє, з аграрної країни — на промислову. Оскільки СРСР перебував у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували, здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни. Поставало питання, де взяти кошти для індустріалізації. На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і пограбування колоній. Більшовицькі теоретики на словах заперечували такий шлях для СРСР, але фактично його було втілено в життя. «Внутрішньою колонією» для радянської промисловості стало селянство, передусім українське. Перший п'ятирічний план (1928—1932) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас у процесі виконання п'ятирічки Сталін шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр. Це спричинило диспропорції і зриви. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т. У процесі п'ятирічки ці завдання збільшили до 80 млн т. У 1933 p. видобуток вугілля досяг 45 млн т. Виплавку чавуну в Україні планували збільшити із 2,4 до 6,6 млн т. У 1933 р. було виплавлено 4,3 млн т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п'ятирічки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю показників вона не була виконана навіть за п'ять років.
Однак перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала понад 20% загальних капіталовкладень, із 1500 нових підприємств майже 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства — «За-поріжсталь», Харківський тракторний завод та ін. У другій і третій п'ятирічках рівень інвестицій в Україну знизився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п'ятирічці (1933—1937), в Україні розміщувалися до 1000, у незакін-ченій третій п'ятирічці (1938—1941) — 600 із 3000. Це було пов'язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни.
Напружені плани потребували інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Перший — масовий ентузіазм. Для цього використовували так зване соц-змагання, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя соціалістичної праці тощо. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі О. Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 раза. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стаханівського руху. Другий шлях — прямий примус і залякування. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання. Більше того, випуск бракованої продукції, пошкодження устаткування, верстатів кваліфікували як підривну діяльність, за яку належав арешт. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в СРСР, який можна порівняти із капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.
Успіхи перших п'ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти « Запоріжсталь», «Криворіж-сталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.
Тридцяті роки — період бурхливого розвитку в Україні цивільної авіації. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств — «Укрповітрошлях» і російського «До-бролет» було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) — ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об'єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву — Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. — «Аэрофлот». З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень Аерофлоту.
У період з 1930 р. до початку Другої світової війни в Україні відбувався процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло понад ЗО аеропортів. Найбільш відомими були Харківський, Київський (в Бро-варах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді та інших містах. В Одесі та Севастополі діяли гідроаеропорти. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. вони перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки видатного українського авіаконструктора К. Калініна (1889—1938;^розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Його літак К-5 впродовж 10 років був основою літакопарків цивільної авіації.
У 30-ті роки два вищі навчальні заклади готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації загалом. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. — Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ, нині — Національний авіаційний університет). До початку Другої світової війни ці два інститути підготували майже 2000 спеціалістів. Крім того, готували спеціалістів для потреб цивільного повітряного флоту Харківський (1930), Валківський і Крас-нокутський Харківської обл. (1931), київські авіатехніку-ми (1933). Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України.
Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

— з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;
— розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;
— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);
— для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село;
— демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств;
— ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;
— створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій.

 

Білет № 29

1. Об’єднання Західних Українських Земель з Україною в 39 рр.

Наступною після Закарпаття частиною українських земель, котрі розігрували, як карти, в своїх інтересах великі держави, стала Західна Україна. 23 серпня 1939 року несподівано для всіх було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т. зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав ''шлюбом за розрахунком”. У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. У ньому були пункти, які безпосередньо стосувалися українських земель. Так, у пункті 2 зазначалося, що ''на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан''. В пункті 3 було записано: ''Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях”.

Таким чином, як випливає з тексту таємного протоколу, Німеччина та СРСР поділили територію Східної Європи на свої сфери впливу за спиною урядів і народів інших держав.

Оскільки Гітлер розв'язав проблему війни на два фронти і отримав гарантії на Сході, він зміг розпочати Другу світову війну в сприятливих для себе умовах. Як відомо, 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина, здійснивши напад на Польщу, розпочала Другу світову війну. Трохи більше ніж за 2 тижні – 17 вересня, реалізовуючи таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії. Але радянські урядові заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога ''єдинокровним братам-українцям'' і ''братам-білорусам'', що проживали в Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Насправді ж Москві хотілося покращення своєї геополітичної ситуації – перенесення своїх кордонів у зв'язку з загрозою нової війни. Очевидно, не останню роль зіграло прагнення ліквідувати націоналістичний ''П'ємонт'' у Галичині.

28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір ''Про дружбу і кордони'', який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій ''лінії Керзона'', визначеній країнами Антанти в 1919 році. Щоправда, етнічний принцип не був здійснений повністю. На німецькому боці залишились давні українські землі:Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Радянське керівництво поспіхом оформляло новий політичний і територіальний статус Західної України. Щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української РСР, 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори проводились під контролем радянських військ і партійної влади. Всі без винятку кандитати належали до блоку партійних і безпартійних. 27 жовтня 1939 року Нородні Збори у Львові проголосили встановлення радянської влади. А через два дні (29 жовтня) вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу УРСР, тим самим завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави.

У відповідності з законом Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Радянської України. Було утворено 6 нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську. Їх сукупна територія складала 86 тис. км2, населення – 8 млн. чол., в тому числі українців – 7,5 млн. чол.

Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР.

---

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 263; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!