Україна на початку ХVIII ст. І.Мазепа, Кримські походи.

Після невдалого Кримського походу 1687 р. гетьман Іван Самойлович був звинувачений у зраді і відправлений у заслання в Сибір. Тоді ж на Коломацькій раді гетьманом було обрано осавула Івана Мазепу. Вибори гетьмана супроводжувались ухвалою нових Коломацьких статей, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали пільги за козацькою старшиною.
І. Мазепа швидко завоював довір'я з боку російської влади. В політиці він був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Він багато зробив для розвитку української культури і церкви.
Під проводом Мазепи українські полки 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695—1696 рр. відбулися два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання (фортецю Азов). Уклавши 1700 р. мир з Туреччиною, цар Петро І відразу ж розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україні довелося брати участь у новій війні, яка точилася далеко від неї за чужі інтереси. З Лівобережжя Петро І вивозив усе, що було необхідно для постачання війська; на війну треба було посилати козаків, тисячі з яких там гинули.
Петро І відверто нехтував українськими інтересами. Селяни і козаки не витримували величезних податків. Масове невдоволення спричиняла брутальність царських воєвод по відношенню до рядових козаків і старшини. В Україні поширювались чутки про повну ліквідацію автономії та заміну її воєводським правлінням.
За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну зберегти Українську державність. З цією метою з 1705 р. він увійшов в таємне листування із шведським королем Карлом XII та його союзником — польським королем Станіславом Лещинським.
1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але, зустрівши сильний опір, повернула на Україну на з'єднання з І. Мазепою. Маневру шведської армії Мазепа не чекав. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Тому гетьман таївся скільки міг і лише з наближенням Карла XII приєднався до нього. З гетьманом була генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, то ж частина їх пішла з табору Карла XII. Зате пізніше до гетьмана приєднався загін запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком. З Карлом XII Мазепа уклав угоду, за якою шведи визнавали державну незалежність України, гарантували недоторканість її кордонів та права і привілеї старшини. Разом із тим Мазепа уклав із Станіславом Лещинським ще один договір, за яким Україна переходила під владу Польщі. За це Мазепі обіцялася винагорода — князівський титул, а також Полоцьке і Вітебське воєводства.
Надії гетьмана не здійснилися. У червні 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки в битві під Полтавою. Мазепа разом з Карлом XII змогли втекти в турецькі володіння — Молдавію. У серпні того ж року пригнічений поразкою Мазепа помер.

2. Перебудова на Україні.

На початку 80-х років радянська партійна система зайшла в глухий кут, дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Символом конаючої імперії стали похоронні процеси – 1982 р. (Л. Брєжнєв), 1984 р. (В. Андропов), 1985 р. (К. Черненко).

З квітня 1985 р. радянську тоталітарну систему знову тимчасово рятує нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, який заявляє про реформи і курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Розпочатий у цей час процес оновлення пізніше дістав назву "перебудова", хоча її суть, зміст, мета так і не були однозначно визначені.

Приступаючи до чергових реформ, керівництво КПРС вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і "соціалізм з людським обличчям" матиме майбутнє.

Проте перебудова (як і НЕП, хрущовська відлига, косигінські реформи 60-х) була приречена на поразку.

Чому? :

1. Перебудова мала змінити не систему, не фундамент більшовицького соціалізму, а, образно кажучи, його прогнилі стіни і дах, потемнілу червону фарбу на світло-червону.

2. Перебудову почав правлячий клас – партократія в своїх інтересах, в інтересах свого порятунку, для збереження "єдиної, керівної і спрямовуючої – КПРС".

3. Гасла перебудови – "радикальні економічні реформи, демократизація суспільного життя, гласність" залишились дозованими, обмеженими рамками соціалізму.

4. Перебудова намагалась поєднати непоєднанне:

− ринок з централізованим плануванням;

− політичний плюралізм з керівною роллю КПРС;

− суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Як "революція згори", перебудова не досягла поставлених цілей, а навпаки, всупереч задуму її ініціаторів, стимулювала революційний процес "знизу": народ пробудився, гласність і демократизація вийшли за рамки дозволеного, появилась легальна опозиція системі, що врешті і призвело до знищення тоталітарної імперії.

Перебудова в Україні мала свої особливості, які відрізняли її від інших радянських республік:

1. Компартія України залишалась найбільш ортодоксальною, вірнопідданою КПРС.

2. Тут була сильна і найдовша протидія партійних консервативних сил на чолі з В. Щербицьким.

3. Радянська Україна залишалася "заповідником застою" без елементарного суверенітету і незалежності від центру.

Однак час перебудови не можна недооцінювати, вона відкрила останній рубіж боротьби на шляху до державності, полегшила, скоротила, прискорила цей шлях.

Чи була б незалежність України без перебудови 1985–1991 рр.?

Відповідь однозначна - так, але шлях до неї був би довшим, важчим і ще більш жертовним.

Процес перебудови пройшов декілька етапів з квітня 1985 по серпень 1991 року:

I етап – квітень 1985 – січень 1987 року, час визрівання політичного курсу перебудови.

У квітні 1985 р., нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим висунуло стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку, наведення елементарного порядку, зміцненнятрудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

Перші результати були досить обнадійливими: в 1985–1986 рр. темпи приросту промислової продукції України становили 4,3%, в сільському господарстві – 3,5% (в попередні роки відповідно 3,5% і 0,5%). Позитивні зміни відбулися у зовнішній політиці – "нове мислення", розгортання і зміцнення гласності.

Але поряд з цим появилися нові утопічні програми: житлова з її вирішенням до 2000 року, антиалкогольна кампанія, багато часу витрачено на організаційні, пропагандистські заходи.

II етап – січень 1987 – літо 1988 р. – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соцільної бази.

На січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було покладено початок новому етапові перебудови, на перший план висунуто вже не прискорення, а завдання демократизації суспільного життя.

В цей період відбувається перебудова в кадровій політиці, звільняються перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів, багато секретарів обласних комітетів КПУ.

На цьому етапі визначено стратегічні завдання перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий 1987 р. пленум ЦК КПРС); демократизація усієї політичної структури.

Саме в цей час активно формується соціальна база перебудови – виникають, зміцнюються та набувають авторитету в суспільстві неформальні організації.

III етап – літо 1988 – травень 1989 рр. – переміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.

Вперше за роки радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи, створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.

В економічній сфері спостерігається посилення самостійності державних підприємств та розширення сфери діяльності приватного сектора.

КПРС дедалі більше "не вписується" в процес перебудови, не "встигає" за перебігом подій, появляється масове вільнодумство, формуються нові політичні структури, започатковується процес становлення багатопартійності в Україні.

IV етап – травень 1989 – лютий 1990 рр. – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

Цей етап характерний активним стимулюванням, поглибленням процесу перебудови. У цей час набирає силу інтенсивне формування народних фронтів – перших незалежних організацій, які мали масовий характер.

Саме в цей період в Україні виникає Народний рух України за перебудову (вересень 1989 року), незалежний масовий робітничий рух (липень 1989 р.).

Монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Врешті, під тиском обставин лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ї статті Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи.

V етап – лютий – грудень 1990 р. – поступовий відхід політичного керівництва СРСР від формальних, “революційних” перетворень і одночасно радикалізація народних мас.

У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Спад в економіці став реальністю. У 1990 році в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національний дохід відповідно зменшився на 3,6%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 0,1%, сільського господарства – 3,7%.

"Революція згори" (так планували перебудову) дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому поштовхи "знизу" ставали все сильнішими і нерідно випереджали реакцію "ініціаторів перебудови" на хід подій.

Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови відзначалося активністю та інтенсивністю, а кризовий стан в КПУ все більше наростав. Так, якщо за 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25%, то за 1990 р. – на 10%.

VI етап – грудень 1990 – серпень 1991 рр. – загострення економічної і політичної кризи в СРСР, намагання консервативних сил врятувати імперію; кінець перебудові, перемога демократичних сил.

Спад виробництва катастрофічно наростав, в 1991 р. валовий суспільний продукт в Україні був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р., національний дохід зменшився на 11,2%, падіння промисловості становило 4,8%, сільського господарства — 13,2%.

Важливою віхою цього етапу став березневий (1991 р.) референдум, суттю якого було питання про збереження існуючого СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Але демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й перемогти путчистів, і 24 серпня 1991 р. український парламент прийняв Акт про незалежність України.

 

Білет № 15

1. Початок руїни. Андрусівський мирний договір.

Смерть Б. Хмельницького та інвазія Польщі і Росії створили реальну загрозу існуванню Гетьманщини. Ніщо не змогло попередити сповзання держави в прірву громадянської війни. Відсутність державного керма­нича катастрофічно позначилася на долі українського народу.

Багато хто з істориків, серед них такі, як О - Єфимен-ко, Н. Полонська-Василенко та інші, вважають, що «руї­на» в Україні почалася зі смертю Б. Хмельницького.

Взагалі ж, у питанні про хронологічні рамки «руї­ни» не існує єдності думок. Традиційно її початком вважають обрання Я. Сомка гетьманом і розчлену­вання України. М. Костомаров обмежував цей період 1663-1687 pp. І. Крип'якевич вважав, що «руїна» по­чалася в перше гетьманство Ю. Хмельницького. До цього схиляється і польський історик В. Квятковський. М.

Петровський вважав, що її початок припадає на гетьманство І. Виговського. Цієї ж думки дотримується і канадський історик О. Субтельний.

Тетяна Яковлева («Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни») погоджується з тим, що «руїна» почалася саме під час правління І. Виговського, коли Москва висунула свого претендента на булаву — І. Безпалого, що вперше привело до двогєтьманства.

Отже, «руїна» почалася 1658 р. і закінчилася 1687 року.

Гетьман Іван Виговський. Наступник Богдана Хмельницького — І. Виговський (1657-1659 pp.) спро­бував був відродити проект ще свого попередника — українсько-польсько-литовську Річ Посполиту. Ство­рювалось щось нове — Руське князівство у складі Речі Посполитої. Державний устрій князівства прим­хливо поєднував у собі традиції Війська Запорізького і Речі Посполитої. Реєстр козаків кількістю у 60 тис. повинен був мати власну адміністрацію і суд на чолі з гетьманом. Гетьман же був і головнокомандувачем козацького війська. Люд посполитий знаходився під юрисдикцією канцлера, воєводи, трибуналу у Києві, міських судів; законодавчо-дорадчої влади — шля­хетських сеймиків. Усе це мало реалізуватись в ре­зультаті підписання Гадяцького трактату 1658 р. між Гетьманщиною і Польщею.

Та не так сталося, як гадалося. Взаємні уступки, на які, здавалося, пішли в цьому договорі обидві сторони, не задовольнили перш за все войовниче налаштованих польських шляхтичів. Не заспокоїлися і неродовиті українські козаки, а за ними й селяни. Олії у вогонь доливала і Москва. Так що Руське князівство проісну­вало недовго. Як засвідчила історія, Гадяцький договір був тільки новим виданням Зборівської угоди.

У серпні 1658 року почалася війна з Московщи­ною. Першим виступив І. Виговський проти московсь­ких гарнізонів у Києві і на Лівобережжі. Цар погоджу­вався забрати з українських міст залоги (гарнізони), визнати умови Гадяцького договору, надати гетьманові посаду київського воєводи, а старшині підтвердити їх права і вольності. Проте до переговорів не дійшло, а тим часом було вислано в Україну величезне, більш ніж стотисячне військо під проводом князя С. Трубецько-го. Битва українсько-польсько-татарських військ з ро­сіянами відбулася під Конотопом влітку 1659 р. Ви­рішальне значення мало знищення козацькою піхотою вогнем рушниць ворожої кінноти.

Це була перша за багато років воєнна поразка Росії. Склалося вражен­ня, що ця битва надовго визначила стосунки Росії і України на користь останньої.

Однак уміло створена Москвою опозиція політиці І. Виговського в Гетьманщині організувала повстання проти уряду гетьмана. Почалися страхіття громадянсь­кої війни. У ній навіть був забитий селянами між Биховом і Кобижчою біля Ніжина такий славетний мислитель, учений і політичний діяч, як Юрій Неми-рич.

«Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання», — писав про це сучасник тих подій. Цим зуміла скористатись Росія. Знову в Укра­їну послали з військами князя Трубецького, який зай­мав міста і села майже без опору, приводячи населен­ня до присяги на вірність цареві. І. Виговський відсту­пав на Правобережжя, пробував ще змінити ситуацію на свою користь, але не знаходив підтримки серед на­селення України, яке вважало його польським епіго­ном. Восени 1659 р. І. Виговський емігрував до Польщі і скоро був розстріляний поляками за звинуваченням У зраді.

Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допо­може припинити внутрішні конфлікти в державі, ко­зацька старшина обрала гетьманом Богданового сина Юрія Хмельницького (1659-1663 pp.). Російський уряд, який направив в Україну нове військо, примусив мо­лодого гетьмана прийняти ганебні Переяславські статті, начебто взяті боярами з Переяславського договору Б. Хмельницького. За цими статтями в Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані розташовувались російські гар­нізони разом з воєводами. Утримували їх коштом місце­вого населення. Українські війська залишали Білору­сію. Віднині гетьмана мусили обирати тільки з дозво­лу царя. Росії поверталися всі конотопські трофеї козаків і полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговських.

Гетьманові заборонялося займатись зов­нішньою політикою, козацьке керівництво затверд­жувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на боці Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чудно-вом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобе­режні полки під командуванням Якима Сомка зали­шилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю. Хмельницькому. Безсилий зломити опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Як бачимо, в середовищі політичної еліти Геть­манщини стався розкол. Яким Сомко так і не зміг скористайсь з усунення Ю. Хмельницького, тому що того ж року на «Чорній Раді» під Ніжином владу за­хопив І. Брюховецький, який не забарився знищити своїх опонентів.

Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою «руїни» було двовладдя з початку 60-х років, коли геть­маном Лівобережної України був обраний Іван Брю­ховецький (1663-1668 pp.). а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною рисою «руїни» був поділ Ук­раїни без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Ліво­бережна Україна закріплювалась за Польщею, а Пра­вобережна — за Росією. Ця угода назавжди перекрес­лила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство.

Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховець­кий був убитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі. Гетьман П. Дорошенко. Уберегти Україну від хао­су та відновити її незалежність спробував гетьман Пра­вобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.).

Після Анд русі всь кого миру він виступив проти по­ляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше при­хильників, П. Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпо­рядкував безпосередньо собі сердюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної Украї­ни. Після вбивства І. Брюховецького розгніваним на­товпом Петро Дорошенко був проголошений гетьма­ном і Лівобережної України. За час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Пра­вобережжя Петра Суховія, а згодом поляки — М. Ха-ненка. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців, залишивши за себе на Лівобережжі Дем'яна Много­грішного (1668-1676 pp.). туди прийшли російські війська і останній змушений був як гетьман присяга­ти на вірність російському цареві.

У черговий раз Україну поділили її сусіди. Надії П. Дорошенка на об'єднання не справдилися. Він звер­нувся за допомогою до третьої сторони — до султана, визнавши турецький протекторат. Більш того, геть­ман у 1672 р. з військом приєднався до величезної турецько-татарської армії, яка відняла у Речі Поспо­литої Поділля. Таким чином, війська П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московсь­ким царем і новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем, що не додало гетьманові Право­бережної України популярності. Звинувачений у роз­дмухуванні громадянської війни в Україні, П. Доро­шенко втратив підтримку козаків і здав свої повнова­ження І. Самойловичу.

Друге гетьманування Ю. Хмельницького. Щоб замінити втраченого П. Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельниць­кого. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив у Константи­нополі. І. П. Крип'якевич приводить приклад правління

Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розпов­сюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення — «від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть». Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам'янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Лівобережний, гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що за­безпечувало їй аахист від нападів турків, татар і по­ляків.

Правда, вони продовжували спустошувати Правобережну Україну, та це Москву поки що не тур­бувало.

Прихильне ставлення до Москви та добрі сто­сунки зі старшиною були підґрунтям політики геть­мана І. Самойловича (1672-1687 pp.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьман­щиною цілих п'ятнадцять років. Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро розда­вав землі своїм прихильникам. Тим самим він поси­лив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович праг­нув поширити свою владу на всю Україну. Він поси­лив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. бо­ровся на боці Росії проти П. Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобе­режну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.

«Вічний мир», підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобереж­жя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьма­нові. Політика Росії ставала все більш антиукраїн­ською'. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому, коли в 1687 р. через степові сти­хійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В. Голіцин звинуватив у цьому гетьмана.

Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади і він був засланий до Сибіру.

Еволюція Гетьманщини під тиском внутрііиніх і зовнішньополітичних обставин. Політичним дов­гожителем виявилась Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військо­вою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали роз­даватись гетьманами старшині, а з землею — і селян у «звикле послушенство», хоча до цього вони були вільни­ми. Поступово почала наростати соціальна напруга.

Еволюція Гетьманщини була спрямована російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквіда­цію прав і вольностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклепи, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужувався і отримував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва з задово­ленням обмежувала повноваження гетьманів, тим са­мим даючи волю старшинській сваволі. Народні низи, як козацькі, так і селянські, були відсторонені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.

Ще під час визвольної війни під красивими деко­раціями революції відкрилась виразка, що вже точила український народ — виразка взаємної недовіри між привілейованими і безправними — козаками і хло­пами.

Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здо­бич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не див­но, — Запорізька Січ.

Тобто анархію творили не тільки умови двовлад­дя — по два гетьмани одночасно на обох берегах Дніпра.

Анархію збільшувала і Запорізька Січ. У часи хвилювань народних вона ставала на чолі всіх народ­них рухів. За Б. Хмельницького Україна починала нове життя, як політично самостійне цивільне суспіль­ство. Запоріжжя ж продовжувало жити, як воєнна об­щина, що виключала сім'ю. Воно не могло цінувати мирних культурних інтересів — самим своїм ладом Запоріжжя спрямовувалось на боротьбу. Як правило, Запоріжжя завжди ставало на бік Москви і козацької черні проти Польщі і «значних» козаків.

Усе, що відбувається після смерті Б. Хмельницького у політичному житті України, має вигляд якоїсь абсурд­ної гри випадковостей. Поки народ і політики пробу­вали вияснити зміст якого-небудь нового явища, як воно тут-таки щезало під тиском нових обставин, які теж довго не затримувались. Гетьмани, що швидко прихо­дили на заміну один одному, партії, що виникали так швидко, як і щезали, різні впливи, походи, битви і мир­не залагодження справ, угоди і компроміси — від них аж в очах мерехтіло у сучасників тих подій. Врешті-решт все валилось у безвість, забираючи з собоюпо­літичну цілісність і самобутність України.

Б. Хмельницький склав союз з Росією, підписавши «Березневі статті». Цей союз, як показав час, в даних обставинах призвів до такого співробітництва, до тако­го злиття, яке легше було створити, ніж потім розі­рвати. Якщо гетьман намагався утримати за актом приєднання вид договору, то незламна наполегливість московських дипломатів зуміла нав'язати йому харак­тер царської милості.

Уже через рік після смерті Б. Хмельницького І. Ви-говський розірвав союз з Москвою, підписав «Гадяцькі статті», тобто федеративний союз з Польщею. А ще через рік він втік до Польщі.

Через п'ятнадцять років після Хмельницького ук­раїнці спробували вирішити питання про московсь­ких воєвод і ратних людей в українських містах, але Москва навіть мови не дозволила вести про це.

Більша частина українського панства прагнула до автономії, в якій вона була вихована. Окремі ж впли­вові особи тяглися до Москви. У правлячих колах ко­зацької старшини створилась деморалізуюча атмосфе­ра, де інтрига, наклеп, підлабузництво перед Москвою стали могутньою зброєю у боротьбі за владу. Це було тільки на руку Москві. Українська козацька старши­на першою завдала удару автономії України, віддав­ши свого виборного гетьмана Д. Многогрішного на суд Москви.

Другий удар ця старшина завдала, коли попро­сила дозволу у Москви провести вибори гетьмана не на зборах усіх козаків — «Чорній раді», а тільки «знач­них», та ще й не на території Гетьманщини, а поза нею, між Конотопом і Путивлем. Всього за чверть віку після Б. Хмельницького «Руїна» Правобережжя України до­сягла апогею. Подільське, Брацлавське і Київське воє­водства — перли польської корони,— були перетво­рені в пустку.

 

2. Перебудова на Україні.

На початку 80-х років радянська партійна система зайшла в глухий кут, дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих в СРСР порядків. Символом конаючої імперії стали похоронні процеси – 1982 р. (Л. Брєжнєв), 1984 р. (В. Андропов), 1985 р. (К. Черненко).

З квітня 1985 р. радянську тоталітарну систему знову тимчасово рятує нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, який заявляє про реформи і курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Розпочатий у цей час процес оновлення пізніше дістав назву "перебудова", хоча її суть, зміст, мета так і не були однозначно визначені.

Приступаючи до чергових реформ, керівництво КПРС вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і "соціалізм з людським обличчям" матиме майбутнє.

Проте перебудова (як і НЕП, хрущовська відлига, косигінські реформи 60-х) була приречена на поразку.

Чому? :

1. Перебудова мала змінити не систему, не фундамент більшовицького соціалізму, а, образно кажучи, його прогнилі стіни і дах, потемнілу червону фарбу на світло-червону.

2. Перебудову почав правлячий клас – партократія в своїх інтересах, в інтересах свого порятунку, для збереження "єдиної, керівної і спрямовуючої – КПРС".

3. Гасла перебудови – "радикальні економічні реформи, демократизація суспільного життя, гласність" залишились дозованими, обмеженими рамками соціалізму.

4. Перебудова намагалась поєднати непоєднанне:

− ринок з централізованим плануванням;

− політичний плюралізм з керівною роллю КПРС;

− суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Як "революція згори", перебудова не досягла поставлених цілей, а навпаки, всупереч задуму її ініціаторів, стимулювала революційний процес "знизу": народ пробудився, гласність і демократизація вийшли за рамки дозволеного, появилась легальна опозиція системі, що врешті і призвело до знищення тоталітарної імперії.

Перебудова в Україні мала свої особливості, які відрізняли її від інших радянських республік:

1. Компартія України залишалась найбільш ортодоксальною, вірнопідданою КПРС.

2. Тут була сильна і найдовша протидія партійних консервативних сил на чолі з В. Щербицьким.

3. Радянська Україна залишалася "заповідником застою" без елементарного суверенітету і незалежності від центру.

Однак час перебудови не можна недооцінювати, вона відкрила останній рубіж боротьби на шляху до державності, полегшила, скоротила, прискорила цей шлях.

Чи була б незалежність України без перебудови 1985–1991 рр.?

Відповідь однозначна - так, але шлях до неї був би довшим, важчим і ще більш жертовним.

Процес перебудови пройшов декілька етапів з квітня 1985 по серпень 1991 року:

I етап – квітень 1985 – січень 1987 року, час визрівання політичного курсу перебудови.

У квітні 1985 р., нове партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим висунуло стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку, наведення елементарного порядку, зміцненнятрудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів та ін.

Перші результати були досить обнадійливими: в 1985–1986 рр. темпи приросту промислової продукції України становили 4,3%, в сільському господарстві – 3,5% (в попередні роки відповідно 3,5% і 0,5%). Позитивні зміни відбулися у зовнішній політиці – "нове мислення", розгортання і зміцнення гласності.

Але поряд з цим появилися нові утопічні програми: житлова з її вирішенням до 2000 року, антиалкогольна кампанія, багато часу витрачено на організаційні, пропагандистські заходи.

II етап – січень 1987 – літо 1988 р. – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соцільної бази.

На січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було покладено початок новому етапові перебудови, на перший план висунуто вже не прискорення, а завдання демократизації суспільного життя.

В цей період відбувається перебудова в кадровій політиці, звільняються перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів, багато секретарів обласних комітетів КПУ.

На цьому етапі визначено стратегічні завдання перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий 1987 р. пленум ЦК КПРС); демократизація усієї політичної структури.

Саме в цей час активно формується соціальна база перебудови – виникають, зміцнюються та набувають авторитету в суспільстві неформальні організації.

III етап – літо 1988 – травень 1989 рр. – переміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.

Вперше за роки радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи, створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.

В економічній сфері спостерігається посилення самостійності державних підприємств та розширення сфери діяльності приватного сектора.

КПРС дедалі більше "не вписується" в процес перебудови, не "встигає" за перебігом подій, появляється масове вільнодумство, формуються нові політичні структури, започатковується процес становлення багатопартійності в Україні.

IV етап – травень 1989 – лютий 1990 рр. – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

Цей етап характерний активним стимулюванням, поглибленням процесу перебудови. У цей час набирає силу інтенсивне формування народних фронтів – перших незалежних організацій, які мали масовий характер.

Саме в цей період в Україні виникає Народний рух України за перебудову (вересень 1989 року), незалежний масовий робітничий рух (липень 1989 р.).

Монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Врешті, під тиском обставин лютневий (1990 р.) пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ї статті Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи.

V етап – лютий – грудень 1990 р. – поступовий відхід політичного керівництва СРСР від формальних, “революційних” перетворень і одночасно радикалізація народних мас.

У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Спад в економіці став реальністю. У 1990 році в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національний дохід відповідно зменшився на 3,6%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 0,1%, сільського господарства – 3,7%.

"Революція згори" (так планували перебудову) дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому поштовхи "знизу" ставали все сильнішими і нерідно випереджали реакцію "ініціаторів перебудови" на хід подій.

Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови відзначалося активністю та інтенсивністю, а кризовий стан в КПУ все більше наростав. Так, якщо за 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25%, то за 1990 р. – на 10%.

VI етап – грудень 1990 – серпень 1991 рр. – загострення економічної і політичної кризи в СРСР, намагання консервативних сил врятувати імперію; кінець перебудові, перемога демократичних сил.

Спад виробництва катастрофічно наростав, в 1991 р. валовий суспільний продукт в Україні був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р., національний дохід зменшився на 11,2%, падіння промисловості становило 4,8%, сільського господарства — 13,2%.

Важливою віхою цього етапу став березневий (1991 р.) референдум, суттю якого було питання про збереження існуючого СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Але демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й перемогти путчистів, і 24 серпня 1991 р. український парламент прийняв Акт про незалежність України.

 

Білет № 16

Білет № 17

1. Сучасна культура України.

Процес формування Української держави тривав протягом століть й завершився тільки в 1964 р., коли Крим увійшов до складу Української РСР. Але навіть якщо залишити кримську проблему осторонь, Схід і Захід України жили в різних державах протягом століть, а разом — тільки останні шість десятиліть, а тому регіональні розходження в Україні мають одночасно економічний, культурно-мовний і політичний вимір.

Західна частина України — Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), Буковина (Чернівецька область) і Закарпаття, частково Волинь (Волинська й Рівненська області) — є, власне кажучи, периферійною частиною західноєвропейської або західнохристиянської цивілізації. Це європейський якір України, центральною й найсильнішою частиною якого є Галичина. У цій частині Західної України досить відчутні впливи ліберальної Австро-Угорської імперії, яка додала потужного імпульсу українському національному відродженню на цих землях. З Росією ж галичанам довелося відчутно зіштовхнутися тільки в і939 р., коли вона принесла їм не тільки звільнення від нацизму, але й колгоспи і жорстокі масові репресії, про які Галичина напевно ніколи не забуде. Російська мова, російська культура для старшого покоління галичан — це не тільки мова й культура окупантів, але й радянських "апаратників". У п'ятнадцять післявоєнних років (1945—1960) спостерігалася стійка тенденція до постійного збільшення чисельності росіян у системі партійно-державного управління, де вони займали соціально "просунуті" посади, що гарантували не тільки високу зарплатню, але й значний обсяг владних повноважень, широкі привілеї. Західна Україна — здебільшого аграрний регіон зі слаборозвиненою промисловістю, однак саме Галичина стала претендувати на роль політичного лідера України наприкінці 80-х рр. XX ст.; саме галичани сприяли становленню нової державності України у формі найбільш прийнятної для них — якнайдалі від Росії, і якнайближче до Західної Європи.

Центральний регіон — частина країни, до якої належать Правобережний Центр (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька й Черкаська області), а також Північний Схід (Полтавська, Сумська й Чернігівська області), — є історичним центром України. Тут розташована її столиця Київ, стародавній Чернігів, етнографічне серце України — Полтава, а також колись славні гетьманські столиці, а нині незначні райцентри — Глухів, Батурин, Чигирин. Крім Києва, у цій частині України немає великих індустріальних центрів. Населення цих земель, в основному, власне українське й здебільшого україномовне.

Південь України (Одеська, Миколаївська, Херсонська області й Крим) і Схід (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька й Луганська області) — це території, які були приєднані до "серцевинних українських земель" порівняно пізно. За цю частину України — Слобожанщину, Донбас і Новоросію — сперечалися у 1917 р. Центральна Рада й російський Тимчасовий уряд. Територія південних Українських областей колись була "нічиєю землею", "Диким Полем" між Україною й Кримським ханством (з XVI ст. — і Туреччиною). Після російсько-турецьких воєн кінця XVIII ст. цей край було закріплено за Росією. Масове заселення його почалося в останній чверті ХУШ ст. Населення тут в основному українське, із сильним домішком російського (в Одеській області росіян — 20 %, у Миколаївській — близько 14 %, у Херсонській — 16 %). У південних областях України проживають також білоруси, євреї, а в Одеській області — багато болгарів (близько 7 % ) і молдаван (6 % ).

Східний регіон почав активно освоюватися в середині XIX ст. Сьогодні на сході України зосереджено близько 80 % усього промислового потенціалу країни, а також третина населення країни (16 із 48 млн.). Тут є багато прихильників Росії, проживає багато росіян, які мігрували сюди в XIX ст., під час промислового освоєння краю, а також у 30-х рр. XX ст. під час радянської індустріалізації. Найбільше росіян у Луганській і Донецькій областях — близько 38 %; у Харківській і Запорізькій — 26; у Дніпропетровській — 17 %. Більша частина мешканців Південно-Східної України із самого початку заселення цього краю були етнічними українцями, але внаслідок інтенсивної русифікації уже кілька поколінь місцевих жителів говорять в основному по-російськи.

В СРСР, у тому числі і в Україні, політична ідеологія марксизму-ленінізму була перетворена на універсальну інтерпретаційну схему, за допомогою якої пояснювалися і нормативно регулювалися буквально всі прояви людської активності й усі життєві сенси, що надавало цій ідеології характеру культури. Крах радянської ідеології і її інституційної основи став занепадом цієї досить специфічної культури, що призвело до масової дезорієнтації, глибокого культурного розриву між Сходом України, де радянські цінності засвоїлися глибше, і її Заходом, де все це більшою частиною населення сприймалося як щось зовнішнє, нав'язане силоміць.

Американська дослідниця Кейт Ваннер відзначає "розгубленість і апатію громадян пострадянської України щодо національної реідентифікації", говорить про "культурну та історичну амнезію, колективно притаманну українцям". Приклад культурної та історичної амнезії можна проілюструвати реакцією українського суспільства на оприлюднення правди про голодомор 1932—1933 рр. "Враження таке, — пише дослідник цієї проблеми, англійський історик Джеймс Мейс, — що навіть безсумнівні висновки і докази цікавлять лише тих, кому нічого доводити і так не треба, а в загальнонаціональному контексті зацікавленості не спостерігається".

Українське населення, маючи сьогодні діаметрально протилежні уявлення практично про всі напрямки суспільного життя, перебуває фактично у стані "холодної громадянської війни", яка не перетворюється у "гарячу" тільки тому, що населення надто втомлене і відчужене. Життєвість і стійкість в Україні совдепівської культури, яка у своїй основі є російською "совєтизованою" культурою, суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи майже в усіх напрямках.

Український історик Ярослав Грицак вказує на значні відмінності в розумінні історичних коренів сучасної України у Львові та Донецьку. Під час досліджень проведених у цих містах у 1194 й 1999 рр., більшість опитаних погодилися з тим, що точкою відліку української історії є Київська Русь. У цьому Донецьк і Львів зійшлися поглядами, але далі — починається різка розбіжність. У Львові послідовність важливих подій української історії виглядала так: Київська Русь — Українське козацтво — Українська Народна Республіка (1917—1920 рр.) — проголошення української незалежності в 1991 р. У Донецьку ця схема дещо інша: Київська Русь — Переяславська угода між Україною й Росією (1654 р.) — Українська Радянська соціалістична республіка (1917—1991 рр.). Чим ближчими в часі є історичні події, тим сильнішою є розбіжність у їхній оцінці, це особливо помітно стосовно радянського періоду. У Донецьку його оцінюють як "старі добрі часи", а в Львові більшість згадує радянські часи як період національної трагедії. Щодо історичних діячів, які могли би претендувати на звання символу української нації, то у Львові такими вважають тих, хто персоніфікує прагнення України до незалежності, як-от: Івана Мазепу чи Михайла Грушевського. У Донецьку респонденти віддавали перевагу гетьманові Богданові Хмельницькому за те, що він привів Україну до "возз'єднання" з Росією.

Однак, незважаючи на наявність серйозних мовно-культурних відмінностей між громадянами України, які проживають у різних регіонах, українці постійно підтверджували своє бажання жити в одній державі.

Як показують дослідження суспільної думки, які проводяться Київським міжнародним інститутом соціології щорічно, починаючи з 1991 р., коливання в підтримці незалежності України ніколи не знижувалися до критичного рівня — 50 %. Найбільше зниження чисельності прихильників незалежності (до 56 %) спостерігалося в перші два роки після розпаду СРСР, коли лютувала гіперінфляція, а також під час відомої фінансової кризи в 1998 р. (до 60 %). Отже, більшість українців хочуть жити в суверенній державі. Однак якою на їхню думку має бути ця держава? Ким відчувають себе мешканці різних регіонів цієї держави: частиною української етнічної нації, людьми, що проживають на території, яка за примхою долі отримала суверенність, уламком радянського народу, частиною російського народу за кордоном Росії?

У 1994 р., в межах проекту порівняння соціально-політичних орієнтацій у Західній і Східній Україні, було проведене соціологічне опитування, у якому Львів і Донецьк були визначені центрами, показовими для цих двох регіонів. Цей проект, який здійснювався вченими з України і Сполучених Штатів Америки, отримав назву "Ідентичність і соціальна лояльність". Він складався із двох опитувань, які проводилися з перервою в п'ять років. У Львові і Донецьку було проведено 800 інтерв'ю до парламентських виборів 1994 р. й 1600 інтерв'ю в 1999 р. до і після президентських виборів.

Під час дослідження респондентам з обох міст запропонували вибрати свою національну ідентичність із трьох можливих — української, російської й радянської. Результати перевершили всі очікування дослідників. Радянська ідентичність в 1994 р. в Донецьку виявилася популярнішою, ніж російська й українська (відповідно — 46,4 %, 22,9 %, 26,9 %). У Львові, як і очікувалося, найпопулярнішою виявилася українська ідентичність —78,5 % , далі — російська — 8,3 % і тільки 4,9% респондентів відчували себе "радянськими". Через п'ять років, в 1999 р., дослідники зафіксували, що ієрархія ідентичності у Львові виявилася стабільною. У той же час у Донецьку, як виявилося, ієрархія ідентичності була досить динамічною, національна ідентичність займала в ній не найвищі місця, значно поступаючись соціальним ідентичностям — "робітник", "пенсіонер" . Однак серед національних ідентичностей найпопулярнішою була вже не "радянська", а "українська" (39,6 %).

Професор Ярослав Грицак, один з учасників проекту "Ідентичність і соціальна лояльність", інтерпретуючи інформацію, отриману в процесі досліджень, дійшов таких висновків:

у регіональному вимірі українська ідентичність поступово втрачає популярність із Заходу на Схід та з Півночі на Південь. Однак навіть на Сході вона залишається найсильнішою в "національній ваговій категорії*", поступаючись тільки соціальним ідентичностям. І тільки на Півдні українська ідентичність поступається декільком, як соціальним, так і національним ідентичностям, зокрема, російській; в Україні серед усіх соціальних груп тільки україномовні українці с й будуть однорідною соціальною спільнотою. Що ж до російськомовних і росіян, то ці групи є фрагментарнішими і позбавленими єдності, властивої україномовним українцям; соціологічні дослідження дають підстави стверджувати, що протистояння в Україні відбувається не між українською й російською ідентичностями, а між різними варіантами української ідентичності.

Президентські вибори 2004 р. і зумовлена ними Помаранчева революція показали, що за 13 років існування нашої держави, в Україні посилилися позиції україномовної і проєвропейської орієнтованої частини суспільства. Це дозволило змінити вектор політичного розвитку країни у бік демократизації й побудови відкритого суспільства, тобто зробити "Європейський вибір".

Громадяни України, для яких національна ідентичність була на першому місці, фактично перетворилися у виборчу більшість.

Мешканці Західної й Центральної України виявилися не тільки згуртованими завдяки своїй національній ідентичності, але й мали що запропонувати поколінню, що вступає в життя — сучасну епоху знецінювання матеріальних цінностей. У той же час мешканці Півдня і Сходу залишалися поділеними на безліч соціальних груп, усвідомлювали себе, передусім, представниками певного регіону, робітниками або пенсіонерами (ідентичностями, важливими в індустріальну епоху). Відповідно, вони так і не змогли створити ідеї, що могла б згуртувати й мобілізувати людей в умовах домінування пост матеріальних цінностей.

Однак перемога Помаранчевої революції не тільки ознаменувала домінування однієї частини України над іншою. Мільйони громадян південних і східних областей також відчули й зрозуміли, що їхнє життя і їхнє майбутнє пов'язане не з Росією, а з Україною. Можна припустити, що усвідомлення цього послужить фактором остаточного усунення на Сході й Півдні України радянської ідентичності, послабить в цих регіонах російську ідентичність і стане каталізатором становлення української ідентичності. Однак цілком ймовірним видається, що українська ідентичність Півдня і Сходу України буде відрізнятися від тієї, яка склалася в Західному регіоні і носії якої, реалізуючи "новий український проект", сьогодні просто не беруть до уваги інтересів мешканців Півдня й Сходу.

 

2. Проголошення першого, другого Універсалу Центральної Ради.

Процес реалізації національно-територіальної автономії України під керівництвом Центральної Ради відбувався вкрай обережно з постійною оглядкою на Тимчасовий уряд. І все ж під тискомреволюційно настроєних мас (зокрема, в травні 1917 р. І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне запровадження принципу національно-територіальної автономії України) наприкінці травня до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком для представлення Тимчасовому уряду Декларації Української Центральної Ради, в якій містилися вимоги:

1. Тимчасовий уряд повинен виявити в тому чи іншому акті своє принципове прихильне ставлення до автономії України.

2.До майбутньої міжнародної конференції повинні бути допущені представники українського народу, – тому що на цій конференції вирішуватиметься доля Галичини і західноукраїнських земель.

3.Необхідно призначити спеціального комісара по справах України при Тимчасовому уряді.

4.Солдатів-українців треба виділити в особливі частини як в тилу, так і, по можливості, на фронті.

5.Українізацію школи, визнану Тимчасовим урядом для народної школи, поширити на середню та вищу школи.

6.Звільнити і відпустити додому полонених галицьких українців тощо.

Як бачимо, досить помірковані вимоги, до речі, висловлені у формі прохання, як казав В. Винниченко: “Тільки десь там хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь прихильно. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постулату”, були відхилені Тимчасовим урядом.

Відмова мотивувалась тим, що:

1. Центральна Рада не обрана шляхом всеукраїнського голосування і тому вона не може висловлювати волю всього українського народу (характерно, що Тимчасовий уряд теж не обирався всенародно, але він застосовував до себе і до Центральної Ради подвійний стандарт).

2. Проголошення автономії може спричинити цілу низку територіальних та інших непорозумінь.

3. Питання про майбутній адміністративний устрій Російської Республіки мають вирішити тільки скликані в кінці року Установчі збори тощо.

Тим часом поступово руйнувалися ілюзії і надії лідерів Центральної Ради на порозуміння та підтримку російської демократії. Оцінюючи такий перебіг подій та антиукраїнську політику Тимчасового уряду, М. Грушевський слушно заявив: "Свято революції скінчилося. Настає грізний час!"

Всеукраїнський селянський з'їзд (10–16 червня 1917 р.) і особливо ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд (18–23 червня 1917 р.) (цікаво, що міністр О. Керенський заборонив проведення цього з'їзду, проте він розпочав свою роботу, і Тимчасовому урядові не залишалось нічого іншого, як надіслати вітальну телеграму з'їздові, яку делегати зустріли реготом) закликали Центральну Раду припинити переговори з Тимчасовим урядом і негайно взятися за проведення в життя автономії України. Настрої військового з'їзду добре передає виступ солдата Білика, селянина з Черкащини: "Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого – національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятися ми не будемо, бо то – наше!"

Отже, спираючись на рішення селянського і військового з'їздів, 23 червня 1917р Центральна Рада прийняла свій І Універсал, у якому було проголошено автономію України ("однині самі будемо творити наше життя").

Окрім цього, в І Універсалі були:

1. Заклик до всіх українців у тяжкий час вседержавного безладдя самостійно організовуватись і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу.

2. Ще раз наголошувалося на суті домагань української демократії, на праві самостійного порядкування своїм життям.

3. У стислій формі викладалися вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду. Особливий акцент робився на сподіваннях, що по всій Росії будуть відібрані поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народу.

4. Центральна Рада проголошувала себе виразником всенародної волі і брала на себе весь тягар відповідальності.

5. Закликала українських громадян до злагоди і порозуміння з демократіями інших національностей і усунення на місцях осіб і органів, «ворожих до українства», але не насильницькими методами, а шляхом їх переобрання тощо.

Одним з перших кроків з виконання рішень Центральної Ради після проголошення І Універсалу стало створення уряду – Генерального секретаріату (28 червня 1917 р.) на чолі з В. Винниченком (мало бути 14 осіб). Генеральний Секретаріат перебрав на себе всі колишні виконавчі функції Центральної Ради, а Центральна Рада взяла на себе функції національного сейму (парламенту), тобто законодавчого органу всього українського народу.

Проголошення І Універсалу та утворення Генерального секретаріату викликали занепокоєння в Росії, яка переживала чергову політичну кризу [масові демонстрації, поразка на фронті, падіння авторитету Тимчасового уряду тощо]. Саме тому на початку липня делегація Тимчасового уряду у складі найвпливовіших міністрів О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі прибула до Києва для порозуміння з Центральною Радою. В результаті переговорів було досягнуто компромісу. Наслідком компромісу було проголошення 16 липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради та спеціальної постанови Тимчасового уряду від того ж дня.

В ІІ Універсалі було офіційно заявлено, що Тимчасовий уряд:

1. Протягує руку українській демократії, закликає у згоді з ним творити нове життя.

2. Визнає Генеральний секретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчасовим урядом за погодженням з ЦР.

3. Допускає представників ЦР до кабінету військового міністра, до генерального штабу з тим, щоб вони брали участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії.

4. Заявив про своє прихильне ставлення до розроблення проекту національно - політичного статусу України, а також проекту про вирішення земельної справи для їх винесення на Всеросійські Установчі збори.

Центральна Рада, зі свого боку:

1. Відкладає здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів і рішуче відкидає будь-які самовільні кроки для її досягнення.

2. Поповнювалась «на справедливих основах представниками інших народів, що живуть в Україні» (слід зауважити, що відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їх процентну частку серед жителів України (20 %); до складу Генерального секретаріату було введено двох росіян, двох євреїв і одного поляка. Таким чином, ЦР і Генеральний секретаріат стали політичним органом не тільки українців, а й всього населення України). Досягнення компромісу (ІІ Універсал) не сприяло стабілізації політичної ситуації, навпаки, воно започаткувало чергову кризу Тимчасового уряду (на знак протесту з нього вийшли три міністри-кадети; провал наступу на фронті, спроба більшовицького збройного перевороту…). І в Україні радикальні національні сили, очолювані М. Міхновським, які були невдоволені угодовською політикою ЦР, спробували (17 липня 1917 року) силами українського полку імені П. Полуботка (близько 5 тис.) захопити владу в Києві і проголосити державну самостійність України.

В історичній літературі немає однозначної оцінки ІІ Універсалу. Одні автори наголошують, що це був крок назад, оскільки ЦР відмовилась від самочинних кроків зі здійснення автономії України, інші підкреслюють, що це все-таки був ще один крок вперед до тодішньої політичної мети. В. Винниченко стверджував, що це була перемога українства, "якій було надано правової сили в юридичних актах державного характеру", а М. Грушевський вважав ІІ Універсал "відкриттям нової сторінки в житті України". Намагаючись об'єктивно оцінити всі обставини прийняття ІІ Універсалу, мусимо чітко уявляти, що це був час серйозних випробувань і тому ЦР змушена була проводити досить обережну, виважену політику, адже на боці Тимчасового уряду була військова сила величезної держави, і тому потрібно було максимально унеможливлювати втручання Росії в українські справи.

 

Білет № 18

Білет № 19

1. Українська національно-демократична революція. Утворення Центральної Ради (лютнева революція)

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

 

2. Серпневий ПУТЧ 91 р. Проголошення незалежності України

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економі­чної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилю­вали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет Украї­ни». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єди­ні в розумінні необхідності такого кроку, Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві. В цьому доку­менті вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Деклара­ції було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема сталя. Вказу­валось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зно­синах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаб-локового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.

Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню су­веренності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будів­ництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що бу­ли в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР.

Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Со­юзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію го­лови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:

«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% гро­мадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголо­сив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обо­в'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед ке­рівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське кері­вництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості міс­цевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії москов ських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верхов­ної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове при­пинення діяльності Компартії України». ЗО серпня того ж року була при­йнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межа­ми розгорнули кампанію на захист компартії.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серп­невого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним рефе­рендумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Нагадаємо, що це була третя спроба домогтися незалежності. Перша відбулась у 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М.ґрушевського і В.Винниченка. Того ж дня Президентом України було всенародне (61,6 %) обрано Л.Кравчука.

Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап.

 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шуш-кевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Пре­зидента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД), Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.

21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалеж­них держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

сфері -від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у між­народній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державнос-ті, від формальної незалежності - до реального суверенітету.

 

Білет № 20

1. Ліквідація гетьманства та автономії України.

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.
П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.
Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).
У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.
Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.
У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.
У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

 

2. Колективізація на Україні

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінськекерівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів).

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільно, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації…” (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись весною 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війниселянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін “куркуль” окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун, або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями'' і їх посібниками-"підкуркульниками'' оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркуля як класу'' зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисячі, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

“Ліквідація” набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти – селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможніші "куркулі'', не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації – 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній демагогічно заявлялось, що “колгосп – справа добровільна”, звинувачувався у “перекосах” в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу. Селянам дозволялось покинути колгоспи, близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших заходів (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи – причому не в одному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році – 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

 

Білет № 21

1. Українська держава Скоропадського

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд (близько 8 тис. чол.) проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення – гетьманат "Українська держава".

Переворот відбувся майже безкровно (загинуло кілька офіцерів з гетьманської дружини у короткочасній перестрілці із січовими стрільцями, котрі невдовзі перейшли на сторону П. Скоропадського).

Що забезпечило безкровний характер гетьманського перевороту?

1. Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас:

а) хитання у стратегічних політичних орієнтаціях;

б) непослідовність тактичних дій;

в) невиправдані поступки та компроміси;

г) зволікання із вирішенням насущних соціально -

економічних проблем;

ґ) ігнорування та зневага до представників імущих класів;

д) не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства;

е) не повне усвідомлення потреби творення боєздатної національної армії тощо.

2. Підтримка П. Скоропадського 450-тисячною німецько-австрійською армією, оскільки Центральна Рада не виконувала взятих на себе в Брест-Литовську зобов'язань з поставки продовольства і сировини Німеччині та її союзникам.

3. Важке економічне становище України [після 4-річної світової війни, 8-місячної "холодної війни" Центральної Ради з Тимчасовим урядом та більш ніж 60-денної "гарячої війни" з більшовиками – зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку та ін. Можна погодитись із висновком самого П. Скоропадського: "Бешкети і анархія продовжуються в Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись України встає грізна мара голоду"].

4. Розкол у політичних силах України, які мали більшість в Центральній Раді.

На весну 1918 р. найчисельніша партія Українських соціал-революціонерів була близька до розпаду, що і сталося у травні 1918 р. Майже така ж доля спіткала й УСДРП – з неї вийшли "українські більшовики", а також ліві соціал-демократи, пізніше незалежники тощо].

5. Водночас через збіг об'єктивних і суб'єктивних обставин стрімко підноситься роль Української демократично-хліборобської партії, яка стала опорою П. Скоропадського, тощо.

Мета гетьманського перевороту:

1. Зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходи (влада Центральної Ради обмежувалася лише Києвом та околицями).

2. Не допустити дезорганізації та деградації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи.

3. Покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності тощо.

4. Утворити державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці" (П. Скоропадський).

Якщо узагальнити сили, на які спирався гетьманат П. Скоропадського, то можна виділити:

1. Всі ті, хто мав приватну власність, кому було що втрачати (поміщики, буржуазія, заможне селянство та інші).

2. Вільне козацтво.

3. Проросійські імперські сили, що вбачали в режимі П. Скоропадського надії на відродження "єдиної і неділимої російської імперії".

4. Старе чиновництво, здебільшого зрусифіковане, яке прагнуло стабільності та повернення звичних норм життя тощо.

Таким чином, якщо Центральна Рада спиралася в своїй діяльності на ліві сили (в її складі були в основному партії соціалістичного спрямування), то гетьманат П. Скоропадського базувався на підтримці правих сил. Ідеологічна платформа тих сил, які привели ло влади П. Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.:

1. Гетьман призначав отамана (голову Ради Міністрів).

2. Затверджував і скасовував склад уряду.

3. Виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах.

4. Був верховним воєначальником.

5. Оголошував амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан.

Вищенаведене свідчить, що суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки однієї особи – гетьмана П. Скоропадського.

Отже, Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності "як фундаменту культури й цивілізації".

В історичній літературі діяльність гетьмана П. Скоропадського оцінюється неоднозначно. Тут констатуються як його досягнення, так і прорахунки. В залежності від позицій автора фіксується увага або зміщуються акценти в той чи інший бік.

Так, досягненнями діяльності гетьманату П. Скоропадського були:

1. Відновлення права приватної власності та вільного підприємництва.

2. Налагодження діючого адміністративного апарату, набуття досвіду організації державної служби. Реформування вищих органів судової влади в особі Державного Сенату. Створення нових органів охорони правопорядку – Державної варти, що поєднувала поліцейські і жандармські функції.

3. Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, боротьба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва.

4. Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи (українська валюта була забезпечена природними багатствами і головним чином цукром); сформування державного бюджету, відкриття українських банків, акціонерних товариств і бірж тощо.

5. Організація чіткої кордонної і митної служби.

6. Намагання утвердити міцний середній клас селян-власників як соціальну опору гетьманату.

7. Прийнято закон про загальний військовий обов’язок та розроблено план організації армії, яка мала нараховувати понад 300 тис. чол. (8 армійських корпусів).Створення центрів підготовки кадрів для армії (Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби). Розпочато розбудову українського морського флоту. Сформовано гвардійську сердюцьку дивізію (національну гвардію) з юнаків із заможних хліборобських родин Полтавщини як зразкові військові частини. Практичні кроки з відновлення козацьких традицій, формування українського вільного козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом.

8. Визнання де-юре і де-факто суверенітету Української держави з боку майже двох десятків країн. Підписання прелемінарного (попереднього) мирного договору з Росією, за яким радянська Росія офіційно визнала Українську державу. Встановлювалась демаркаційна лінія, розвивались торговельні відносини. Ведення переговорів з Кримом, який мав стати автономною частиною України, та Румунією стосовно Бесарабії. Створення досить широкої мережі посольств Української держави, генеральних консульств, консульств та консульских агентств в більш ніж 20 країнах світу.

9. Подальші кроки щодо українізації народної освіти і підвищення авторитету державної української мови (відкрито курси українознавства для вчителів, створено українські початкові школи, відкрито 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними), широка програма видань підручників та інших книг українською мовою).Піклування про розвиток науки, заснування Української Академії наук та українських наукових видань. Значне розширення мережі національної вищої школи: відкрито Київський державний український університет, Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо.

10. Надання імпульсу театральному життю України, створено Державний народний театр, Державний драмтеатр, Молодіжний драмтеатр, Залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу, режисерсько-інструкторські курси. Суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури, створено Музично-драматичний інститут ім. М.В. Лисенка, першу народну оперу в м. Харкові, Першу дитячу оперу, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. М.В. Лисенка, Державну капелу бандуристів, Київське концертне бюро та ін. Засновано нові бібліотечні та музейні заклади – Національну бібліотеку, Черкаський краєзнавчий музей, музей церковноісторичної та археологічної громади.

11. Підвищено авторитет Православної Церкви, надання їй статусу Екзархату і автономії у складі РПУ; покладено початок Українській Автокефальній Православній Церкві.

Щодо прорахунків діяльності гетьманату П. Скоропадського, то вони полягали в наступному:

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і «вибивання» компенсації з селян за збитки, завдані маєткам. Каральні експедиції в села для отримання потрібної кількості продуктів, щоб розрахуватися з Німеччиною за військову допомогу.

2. Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства, за яким дозволялося примусово використовувати в поміщицьких маєтках реманент селян. Невирішеність аграрного питання на практиці.

3. Закон про локаути (відновлення закону 1905 р. Російської імперії), тобто заборона страйків, що вело до значного обмеження демократизму. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.

4. Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), більшість в уряді були членами російської партії кадетів. Відновлення дореволюційної адміністративної системи, яка існувала за царату: повернення до губерній, повітів та волостей, скасування міського і земського самоврядування.

5. Помилкова ставка лише на багаті і заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості.

6. Не вдалося провести мобілізацію. Не спромоглися реалізувати власні плани зі створення достатньо боєздатної армії (вдалося створити лише 60-тисячне військо).

7. Заблокування конституційного процесу.

8. Велика залежність від німецько-австрійської військової адміністрації. Орієнтація лише на держави німецького блоку. Невдача спроб зав'язати відносини з країнами Антанти.

9. Засилля в Україні промонархічно настроєних росіян, які негативно ставились до незалежності Української держави, виступаючи з намірами відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

10. Фактична відсутність реальної протидії деструктивним діям і пропаганді більшовицьких сил в Україні.

11. Прийняття Акта про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією тощо.

Отже, в діяльності гетьманату П. Скоропадського, як бачимо, були досягнення і прорахунки. Наголосимо на тому, що своїм «Актом про федерацію з небільшовицькою Росією» гетьман перекреслив головні здобутки на шляху державотворення, оскільки цей «акт» означав фактично офіційне скасування державної самостійності України.

 

2. Відлига на Україні (Хрущов)

Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.
Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.
За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.
Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.
Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів.
Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.
Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.
Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.
Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.
"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".
Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.
Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.
Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.
Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).
Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.
Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

 

Білет № 22

---

Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 284; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!