Хронологія подій Болонського процесу.
ТЕМА 4 БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК ЗАСІБ ІНТЕГРАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН
Євроінтеграція як соціально-економічний процес. Чинники євроінтеграції вищої освіти.
Процес об’єднання Європи, його поширення на Схід на Прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де були започатковані такі ініціативи.
Головна мета БП – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентно спроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.
Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року.
Головна мета Болонського процесу:
- підвищення ролі системи вищої освіти в суспільних перетвореннях;
- консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності Європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі.
БП не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше БП намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи освіти повинні бути збережені. Якщо ж ні, то який же сенс у поїздці на навчання до іншої країни, якщо освіта там така ж сама? Розвиток всередені БП повинен слугувати полегшенню "трансляції" однієї системи освіти до іншої і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.
|
|
|
У рамках Болонського процесу виділяють 6 завдань:
1. Введення двоциклового навчання;
2. Запровадження кредитної системи;
3. Формування системи контролю якості освіти;
4. Розширення мобільності студентів та викладачів;
5. Забезпечення працевлаштування випускників;
6. Привабливість Європейської системи освіти.
Основні принципи Болонського процесу:
1. Автономія та відповідальність. Цей принцип означає право та можливість для університетів формувати стратегію, вибирати пріоритети у навчанні та проведенні наукових досліджень, витрачати ресурси, профілювати програми і встановлювати власні критерії прийому професорів та студентів.
|
|
|
2. Освіта як відповідальність перед суспільством. Європейський простір вищої освіти повинен будуватися на європейських традиціях відповідальності освіти перед суспільством.
3. Організація диверсифікованості вищої освіти. Цей принцип означає підтримку та розвиток традиційної різноманітності європейської освіти з точки зору мов, національних систем, інститутів, орієнтації профілів підготовки і навчальних планів.
4. Якість як фундаментальний принцип освіти. Простір європейської вищої освіти вимагає якості освіти на основі академічних цінностей, які б відповідали вимогам часу та очікуванням студентів.
5. Формування довіри через розробку на європейському рівні механізмів для взаємного сприйняття критеріїв якості, акредитації як одного з таких механізмів.
6. Сумісність. Сумісність з європейським ринком праці повинна знаходити відображення у програмах, можливості працевлаштування з урахуванням перспектив навчання протягом усього життя.
7. Привабливість.
8. Розширення мобільності. Виконання попередніх пунктів передбачає розвиток мобільності студентів та розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом.
|
|
|
На думку Ю.М.Рашкевича "... це передусім - процес, який розвивається та реалізовується за відповідними законами. Незмінною залишається ціль, а завдання, пріоритети, акценти, визначення можуть змінюватися з часом."(Рашкевич Ю.М., 2008)
4. Охарактеризуйте стратегічні завдання європейської освіти.
Стратегічні завдання європейської освіти:
1. поліпшення якості та ефективності систем освіти та підготовки у ЄС;
2. сприяння доступові до систем освіти та підготовки для всіх;
3. надання системі освіти та підготовки відкритості ширшому світові.
Поліпшення якості та ефективності систем освіти та підготовки у ЄС.
В університетах Європи запровадити дієві та ефективні системи контролю якості освітньої та наукової діяльності.
Надання системі освіти та підготовки відкритості ширшому світові: посилення зв’язків з трудовим життям, наукою та суспільством в цілому; удосконалення вивчення іноземних мов; підвищення мобільності та обмінів; посилення європейської співпраці.
Визначено індикатори, що свідчать про втілення стратегічних завдань європейської освіти:
|
|
|
− ключові компетентності,. зокрема «вміння вчитися»;
− результативність інвестування;
− розвиток ІКТ-вмінь; мобільність; реальність освіти дорослих; професійно-технічна освіта; володіння двома іноземними мовами; професійний розвиток учителів, тренерів, викладачів, що є життєво необхідний для успіху реформаторських зусиль;
− соціальне залучення та активне громадянство.
Компоненти європейської освіти в загальноосвітніх навчальних закладах:
· навчання про Європу: вивчення історії і культури континенту, розвитку європейської ідеї, представлення розвитку культури різних народів, ролі християнства та грецько-римської спадщини;
· навчання про європейську інтеграцію: ознайомлення з інтеграційними процесами в історичній перспективі, представлення засад функціонування ЄС та інших європейських організацій, а також України в євро-інтеграційних процесах;
· «європейське мислення»: вивчення фундаментальних цінностей та засад, на які опирається Європа, а саме демократії, толерантності, права людини, солідарність;
· «європейські компетенції» (необхідні для справного функціонування інтеграційної Європи): знання іноземних мов, навички використання інформаційних технологій, навички спілкування та вирішення проблем, вміння бути відкритим та толерантним.
Хронологія подій Болонського процесу.
Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписаноЄвропейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.
Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (MagnaChartaUniversitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом.
Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, серед них: Президента Конференції Європейських Ректорів, професора Карміні Романци; ректора Болонского Університету ФабіоРоверси Монако; ректора Університету Парижу, професора Жака Соопелса; ректора Університету Лювен, професора РоджераДіллеманса; ректора Університету Утрехт, професора Ван Гінкель; ректора Університету Барселони, професора Джозефа Бріколя; професора Джузеппе Капуто; Президента університетської комісії Парламентської Асамблеї Ради Європи, професора МануэляНуньесаЕнкабо.
Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи. "Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних", - з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні.
Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.
На сьогодні до Великої Хартії приєдналося 530 університетів, серед яких 30 українських:
У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено та прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи, яку підписали 43 країни (Україна в тому числі). Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яким більша кількість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національних систем освіти і науки, зможуть бути мобільними на європейському ринку праці.
25 травня 1998 року міністри освіти Франції, Італії, Великобританії та Німеччини на конференції, присвяченій 800-річчю Сорбонського університету, підписали так звану Сорбонську декларацію «Про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти». Основні ідеї цього документу: двоступенева структура вищої освіти; використання кредитно-модульної системи; міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі право навчання за програмами магістра від повідано до положень Лісабонської конвенції.
19 червня 1999 року міністри освіти 29 європейських країн підписали Болонську декларацію. головною метою якої проголошувалась побудова до 2010 року загальноєвропейського простору вищої освіти (TheEuropeanHigherEducationArea), в якому викладачі та студенти зможуть безперешкодно пересуватись. а їхні кваліфікації будуть визнаватися. В цьому документі також наголошувалось на сприянні європейському співробітництві в забезпеченні якості освіти для розробки адекватних критеріїв і методологій.
Дата добавления: 2018-05-13; просмотров: 329; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!