Світовий досвід формування національних інноваційних систем
Формування національних інноваційних систем є початковим етапом побудови постіндустріального суспільства, в основі економіки якого лежить виробництво і використання нових знань. Однією з істотних реалій, що впливають на особливості розвитку інноваційних систем різних країн є глобалізація. Виникає необхідність формувати дієву інституційну інфраструктуру, конкурувати за ринки збуту, фінанси і людські ресурси за межами власних державних кордонів, щоб зайняти найбільш привабливу нішу в глобальному розподілі праці.
Аналіз останніх досліджень і публікацій у вітчизняній та іноземній економічній літературі, незважаючи на порівняно недавнє введення в науковий оборот даної проблематики, існує значний шар публікацій, присвячених питанням економіки знань, національних інноваційних систем, інноваційного економічного зростання тощо. Значний внесок у розробку даного напряму дослідження здійснили ряд зарубіжних, і вітчизняних економістів, а саме: П. Губенко, Н. Іванова, В. Іноземцев, М. Кастельс, І. Макаренко, М. Портер, Й. Шумпетер, Ю. Яковець, Б. Яундвалл [1, 2, 6, 7]
Постановка проблеми вплив глобалізації на процес генерації знань викликає необхідність розширеного розуміння сутності такого явища економіки, як національна інноваційна система (НІС). З ранніх визначень НІС найбільш відоме визначення, дане К.Фріменом. Він визначив, що національні інноваційні системи – це мережа інститутів у державному і приватному секторах, активність і взаємодія яких створюють, імпортують, модифікують і поширюють нові технології. Визначення національної інноваційної системи, сформоване К.Фріменом і його послідовниками в 90-х роках минулого століття, припускає, що інституціональні елементи НІС розташовані або мають коріння усередині національних границь. Але у сучасних умовах НІС є національною з погляду форми інститутів, але орієнтованою на кооперацію в глобальному світі. [6]
|
|
|
При цьому відсутність єдиного методологічного підходу до визначення основних показників і понять, що характеризують інноваційний розвиток у світовій економіці («економіка знань», «національна інноваційна система»), обумовлює дискусійній характер даної наукової проблематики.
Виникає необхідність наукового пошуку шляхів поглиблення інтеграції національних інноваційних систем у міжнародні науково-дослідні, освітньо-інформаційні й віробничо-збутові сфери, що обумовлено логікою сучасних процесів глобалізації й транснаціоналізації, а також потребами сучасної економічної теорії й практики.
Швидкий розвиток економіки знань, взаємозв’язок між ринками капіталу і новими технологіями, посилення соціальної орієнтації нових технологій, масштабний характер генерації і використання знань зумовили виникнення національних інноваційних систем як інституційної основи інноваційного розвитку країн.
|
|
|
Ці глибинні процеси як відповідь на певні глобальні виклики створили ті необхідні передумови, без яких було б неможливе органічне з’єднання первинних ланок суб’єктів і об’єктів інноваційної діяльності в єдину цілісну систему НІС, а саме:
- єдиний інформаційний простір, мережеві технології;
- єдине економічне і правове середовище функціонування інноваційних процесів;
- посилення ролі держави відносно процесів інтеграції у науково-технологічній сфері;
- системний підхід до формування і стимулювання інноваційної діяльності;
- розробка і впровадження інноваційних проектів національного масштабу;
- формування інноваційного мислення і культури в суспільстві тощо.
Аналіз досліджень показав,що основними елементами НІС виступають наступні підсистеми: генерації знань, освіти і професійної підготовки, інноваційної інфраструктури, виробництва кінцевої продукції і послуг, фінансового забезпечення державного регулювання інноваційних процесів(рис.1). При цьому підсистема генерації знань становить основу НІС і складається з сукупності організацій, які виконують фундаментальні і прикладні дослідження.
|
|
|
Рис. 1. Системна характеристика національної інноваційної системи в умовах економіки знань
Але в різних країнах історично склалися різні структури, які здійснюють наукові дослідження і розробки, як державні, так і суспільні. Так, у Нідерландах – це Організація прикладних наукових досліджень (TNO), Організація наукових досліджень (NWO), Королівська академія мистецтв і наук (KNAW). Крім того, значний обсяг досліджень і розробок виконується в університетах. У Канаді – Королівське товариство Канади (Royal Society of Canada), Асоціація університетів і коледжів Канади (Association of Universities and Colleges of Canada – AUCC), яка об’єднує понад 100 університетів і коледжів. У Великобританії - система науково-дослідних рад Великобританії (Research Currencies of the United Kingdom – RCUK), в яку входять сім рад:
У Німеччині ці функції виконують: Німецьке научно-досліднецьке товариство (Deutsche Forschungsgemeinschaft – DFG); Товариство сприяння німецькій науці Макса Планка (Max-Planck-Gesellschaft zur Förderung der Wissenschaften e.V. – MPG); Товариство Фраунгофера (Fraunhofer-Gesellschaft – FhG); Товариство німецьких науково-дослідницьких центрів ім. Гельмгольца (Hermann von Helmholtz-Gemeinschaft Deutscher Forschungzentren).
|
|
|
За даними статистичного бюро Європейського співтовариства Eurostat на основі досліджень в галузі промисловості й системи контролю інновацій всі країни за ступенем інноваційної активності умовно поділено на чотири групи, що представлено в табл.1. [5]
Таблиця 1 - Рейтинг країн за індексом інноваційності
| Країни-лідери | Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Данія, Германія, США, Японія |
| Країни з середньою активністю | Франція, Люксембург, Ірландія, Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Австралія, Норвегія, Італія, Ісландія |
| Країни, що нарощують активність | Словенія, Венгрія, Португалія, Чехія, Литва, Латвія, Греція, Кіпр, Мальта |
| Країни, що відстають | Естонія, Іспанія, Болгарія, Польша, Словаччина, Румунія, Туреччина |
Слід зазначити, що на розвиток інноваційної діяльності не впливають ні тип держави, ні діючий політичний режим. Так, інноваційна діяльність успішно розвивається й у федеративних державах (США, Німеччина), і в унітарних (Франція), і в умовах конституційної монархії (Великобританія, Нідерланди, Іспанія), а також при комуністичному режимі Китаю. У кожному конкретному випадку стратегія розвитку НІС визначається певною макроекономічною політикою держави, нормативним правовим забезпеченням, формами прямого й непрямого державного регулювання, станом науково-технологічного й промислового потенціалу, внутрішніх товарних ринків, ринків праці, а також історичними й культурними особливостями і традиціями.
Але, незалежно від країни, основною метою функціонування НІС є підвищення якості життя населення, досягнення якої передбачає розв’язання наступних завдань:
- збільшення обсягів виробництва наукомісткої продукції і, як наслідок, зростання доходів населення і надходжень до державного бюджету;
- підвищення освітнього рівня населення;
- використання новітніх технологій з метою розв’язання соціальних й екологічних проблем;
- розв’язання проблеми безробіття через створення додаткових робочих місць у сферах науки і освіти, виробництва і послуг.
Важливу роль в процесах функціонування НІС розвинених країн відіграє рівень організації просування інноваційних розробок із сфери генерації знань у виробництво. Досягається це за допомогою створення ринку об’єктів інтелектуальної власності та інноваційної інфраструктури, до складу якої відносяться технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові, телекомунікаційні, торговельні та інші структури. У країнах ЄС активно підтримується кооперація університетів і промисловості, яка реалізується за допомогою розвитку університетських інноваційних центрів, центрів трансферу технології, регіональних центрів новітніх технологій тощо.
Крім цього, високорозвинені країни активізують навчання інноваційному менеджменту. Зокрема, це виражається в організації навчальних курсів з проблем наукомістких підприємств для випускників вищих навчальних закладів, інженерів і вчених (Великобританія), спеціальних курсів з інноваційної політики та інноваційного менеджменту для топ-менеджерів (Португалія), тренінгів з підприємництва для студентів, менеджерів і власників малих підприємств (Бельгія), збільшення кількості кафедр з підприємництва в університетах (Німеччина)
Важливе місце у функціонуванні НІС займають системи науково-технічної інформації, інформаційного забезпечення інноваційної діяльності на основі інформаційно-комунікаційних технологій, створення електронного середовища для діяльності бізнесу і держави, використання мережі Інтернет.
Ключова роль у формуванні НІС належить державі, яка встановлює правила її функціонування, а також забезпечує необхідну ресурсну підтримку, включаючи фінансування. В світі виразно виявляється тенденція зростання масштабів фінансування наукових досліджень і розробок. Наукомісткість ВВП в ЄС складає майже 2%, у США – 2,59 %, у Японії – 3,15 %. Лідерами за наукомісткістю ВВП є Швеція – 4,3 % і Фінляндія – 3,5 %.[3,5]
Очевидно також, що на функціонування НІС активно впливає підприємницьке середовище. Аналіз інноваційних процесів в розвинених країнах показує, що більш високий рівень інноваційної активності проявляє сфера великого бізнесу. У країнах ЄС 80% великих підприємств і лише третина малих підприємств можна віднести до інноваційно активних. В результаті державного стимулювання в даний час підприємницький сектор забезпечує велику частину внутрішніх витрат на дослідження і розробки: 56 % - в ЄС, 63 % - в США, 74 % - в Японії. У країнах ОЕСР частка витрат корпорацій в загальному обсязі національних досліджень і розробок в середньому наближається до 70 %. Частка зайнятих у високотехнологічному бізнесі ЄС складає в промисловості – 7 %, у сфері послуг – 3,5 %. Продуктивність праці у секторі високих технологій майже в 1,5 рази вище, ніж в середньому по промисловості. Лідерами в розвитку високотехнологічного виробництва є Німеччина (11 % зайнятих) і Словенія (8,9 % зайнятих), а у сфері високотехнологічних послуг – Швеція (4,9 % зайнятих) і Фінляндія (4,7 % зайнятих). [3,5]
У США прийняття у 1980 році пакту Бея - Доула надало університетам можливість ставати власниками того інтелектуального продукту, який створювався за рахунок державних грантів. Асоціація менеджерів університетських технологій, що займалася комерціалізацією наукових розробок, стала із часом генерувати істотний внесок в економіку: сума платежів у вигляді роялті до 2004 року досягла майже $54 млрд., було створено 435 тис. нових робочих місць.
Після ефективного реформування законодавства американські компанії взяли на озброєння концепцію «відкритих інновацій», яка передбачає вільний обмін ідеями як усередині компаній, так і із зовнішнім середовищем. Так, найбільші корпорації США прийшли до висновку, що їм вигідніше купувати технології, які розроблено на відкритому ринку, чим проводити власні НДДКР, сполучені з ризиком невдачі або створення незатребуваного продукту.
Крім цього, з метою стимулювання інноваційної діяльності уряд США продовжує фінансувати проекти за рахунок державних коштів. Так, за двадцять років тільки за програмою SBIR фінансування одержали 65 тисяч проектів із 400 поданих заявок. Обсяг інвестицій, спрямованих на фінансування інноваційних проектів в США становить понад $13 млрд. При цьому ресурси і заходи (пільгове кредитування, цільові субсидії, податкові пільги) спрямовувались на підтримку малих і середніх підприємств, де високі ризики заважали проявлятися приватній фінансовій ініціативі.
В Японії побудова НІС с самого початку базувалася на самодостатності бізнесу, яка підтримувалась замкнутою системою фінансування, навчання персоналу всередині фірми, системного довічного найму і кар’єрного просування. В цей період сформувалися міжфірмові інноваційні взаємозв’язки і високий рівень професіоналізму трудових ресурсів на інноваційних підприємствах, що сприяло значному зростанню інтелектуального потенціалу. При цьому Японія в сфері глобальної інтеграції інноваційної діяльності займала одне з останніх місць в ОЕСР(Організація економічного співробітництва та розвитку). Зокрема, виробництво інноваційної продукції іноземними компаніями в Японії складає менш ніж 4 % порівняно до 12 % в середньому у США і країнах ЄС.
Досить унікальним для розвинених інноваційних економік є те, що в Японії витрати на сектор НДДКР з боку держави стабільні й уже протягом восьми років змінюються дуже слабко, поступово знижуючись від 1,8 трлн до 1,6 трлн ієн протягом 2001-2009 років. Це пояснюється культурою ведення бізнесу в країни, де традиційним джерелом фінансування скоріше є корпорації й банки, ніж держава.
В процесі розробки національної стратегії в галузі інноваційної діяльності Японії ґрунтується на досвіді інших країн ОЕСР, зокрема, принципах управління інноваційним розвитком, які лежать в основі Ініціативи американської конкурентоспроможності Президента США 2006 р. (American Competitiveness Initiative – ACI), європейської Програми конкурентоспроможності інновацій (Competitiveness and Innovation Program – CIP) на 2007-2013 рр., Програми підтримки інновацій у фірмах малого та середнього бізнесу (Innovation Support Program for Small and Medium-sized Enterprises – SME), англійської Рамочної програми з науки і інвестицій в інноваційну галузь (Science and Innovation Investment Framework 2004-2014), Інноваційної стратегії ОЕСР (OECD Innovation Strategy, 2008). Японський уряд з урахуванням іноземного та власного досвіду силами трьох рад, що входять до складу Кабінету міністрів Японії, розробило блок документів, регулюючих інноваційну діяльність держави до 2025 р. [3]
Так, стратегічна рада з інтелектуальної власності розробляє політику і стратегію у цій області. Створення інтелектуальної власності і її захист є важливішою частиною інноваційної діяльності, що знайшло відображення у Стратегії розвитку інтелектуальної власності Японії, а також у стратегічному документі «Створення інновацій і глобальне розповсюдження інформації до 2025 р.». Рада з інноваційної стратегії безпосередньо брала участь у розробці важливішого стратегічного документу уряду Японії «Інновації 25» - комплексної стратегії розвитку інноваційної економіки держави до 2025 р. Особливо слід зазначити, що основний акцент у ній зроблено на міждисциплінарну и міжвідомчу координацію найважливіших інноваційних проектів. Схема координації мети «Інновацій 25» та способів їх досягнення зображена на рис.2
Стратегія робить акцент на тенденцію зростання глобальної конкуренції на ринку інтелектуального капіталу. У зв’язку з цим постає стратегічне завдання – збільшити кількість Нобелевських лауреатів Японії в період діяльності стратегії, підвищити рівень мобільності вчених, дослідників та студентів, для чого планується реформувати університети, які в теперішній час є порівняно закритими організаціями. На думку японських аналітиків з інноваційного розвитку, в наступні 20 років будуть характерні три головні тенденції:
Рис 2. Комплекс цілей і завдань стратегічної програми інноваційного розвитку Японії «Інновації-25».
- швидке старіння суспільства та зменшення населення Японії, що впливатиме на інноваційний розвиток держави;
- вибуховий характер розвитку глобального інформаційного суспільства, що впливатиме на культуру усіх націй, у тому числі Японії;
- ризик загрози порушення соціальної і екологічної рівноваги Землі, що може впливати не тільки на окремі держави, але й на цивілізацію в цілому.
У рамках стратегії представлено більш ніж 60 інноваційних технологій, які планується розробити до 2025 р. в наступних галузях: медицина та охорона здоров’я; екологія, водні ресурси і енергетика; передові технології і розвиток промисловості; безпека і комфортне життя для населення. Глобалізація науки, технологій інновацій стають важливішим елементом політики розвитку НІС Японії і стратегії «Інновації 25», згідно з якою в наступний час основними напрямками діяльності японських дипломатів в науково-технологічній сфері є:
- посилення науково-технологічного співпраці з державами, що розвиваються;
- демонстрація японського науково-технологічного і інноваційного лідерства на глобальному рівні;
- сприяння просуванню екологічних ідей і екологічно чистих технологій на ринки інших держав;
- розширення міжнародної співпраці по перспективним напрямкам науки.
Разом з тим звертають увагу на себе й деякі слабкі сторони інноваційної системи Японії. В першу чергу – це недостатня увага японських компаній до фундаментальних досліджень при надмірному захоплені прикладними, в той час як без розвиненої фундаментальної науково-дослідної бази знань зайняти позиції абсолютного лідера неможливо. По-друге, значною перешкодою на шляху подальшого науково-технічного і інноваційного розвитку є слабкий розвиток венчурного бізнесу, який у США і Європі є основним двигуном інноваційного процесу, який і «бере на себе» проекти с високим рівнем ризику. Лише розв’язання таких проблем, як створення та розвиток фундаментальної науково-дослідницької бази, заохочення самостійної науково-дослідної діяльності та розвиток венчурного бізнесу, дозволить Японії упорядкувати у майбутньому позиції світового науково-технічного лідера.
Безумовний інтерес для України с точки зору практичної адаптації зарубіжного досвіду до умов національної економіки викликає процес формування інноваційних систем в країнах групи БРІК (Бразилія, Індія, Китай). Так, досвід Китаю наочно демонструє плавний перехід від планової економіки до регульованого ринку. Мету створення «інноваційно орієнтованого суспільства» в Китаї заплановано досягнути до 2020 року. Основним показником інноваційного розвитку в програмі вважається частка витрат на наукові розробки, яку планується підвищити до 2,5 % ВВП (в 2007 році – 1,4 % ВВП). При цьому 90 % в структурі венчурних інвестицій припадає на державні кошти, тобто залучення як національного капіталу, так і іноземних інвестицій поки не є пріоритетом.
Проте далеко не всі країни мають такі ресурси як Китай для побудови інноваційної системи. Зокрема в Індії модель стимулювання інноваційної діяльності формувалася з урахуванням необхідності залучити в країну іноземний капітал. Для цього була реалізована система податкових пільг, що разом з низькою вартістю трудових ресурсів дозволило залучити не тільки ІТ- і бізнес-аутсорсинг, але й виробництво й дослідницькі центри в області хімії й фармацевтики. Важливою рисою розвитку інноваційного процесу в країні зі слабко розвинутою інфраструктурою стала концентрація високотехнологічних виробництв в індійських технопарках.
В Україні в 2004 р. була прийнята «Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки», яка передбачала розробку концепції інноваційної моделі розвитку економіки. Але роль і місце НІС в даній концепції не визначено, не конкретизована її структура, а аналізується лише окремі сегменти такі, як формування інституційного устрою інноваційної економіки, технологічні пріоритети інноваційного розвитку виробничої сфери економіки, фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності, розвиток інноваційного підприємства, ринок інноваційного підприємництва, ринок об’єктів права промислової власності, державна політика в національній інноваційній системі.
Сучасна криза НІС України виявилася не тільки в дефіциті фінансових ресурсів, але і в падінні платоспроможного попиту на науково-технічну продукцію з боку держави і підприємницького сектора, в погіршенні якісних характеристик наукових кадрів і матеріально-технічної бази досліджень. Отже, формування інноваційної системи нового типу в Україні є нагальною першочерговою проблемою найближчого майбутнього.
У контексті подальшого формування інноваційної стратегії для України можуть представляти інтерес стратегії, розроблені, наприклад, у Німеччині, Великобританії, ОЄСР и Японії. До їх числа можна віднести Стратегію високих технологій Німеччини (High – Tech – Strategie für Deutschland), Стратегію розробки і застосування технологій майбутнього – Zukunftstechnologien (біотехнології, нанотехнології, ІКТ та ін.), японську інноваційну стратегію до 2025 р., а також європейську Програму конкурентоспроможності і інновацій (Competitiveness and Innovation Program) на 2007-2013 рр., англійську Рамочну програму з науки і інвестицій в інноваційній сфері (Science and Innovation Investment Framework 2004-2014), Інноваційну стратегію ОЕСР (OECD Innovation Strategy 2008) та ін. Важливіший елемент цих інноваційних стратегій – охоплення широкого спектру соціальних, науково - технологічних, економічних, політичних, освітніх, культурних та інших елементів, пов’язаних з розвитком інноваційної діяльності.
Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що незалежно від обраної інноваційної стратегії і рівня технологічного розвитку країни важливішими напрямками ефективного функціонування НІС, є наступні:
- розвиток інститутів НІС;
- вдосконалення інфраструктури інформаційно-комунікаційних технологій;
- розвиток системи освіти і підвищення кваліфікації трудових ресурсів.
- створення умов для стимулювання інноваційної ініціативи суб’єктів господарювання;
- посилення взаємодії між виробниками знань і технологій і бізнес-структурами;
- створення сприятливого інноваційно-інвестиційного клімату (умов) в країні;
- проведення певної державної політики сприяння розвитку НІС.
Причому державне регулювання інноваційних процесів, враховуючи досвід розвинених країн, має бути спрямовано на підвищення ефективності розвитку НІС, що передбачає ряд заходів, а саме: розробка напрямів і здійснення інноваційної політики держави; державна підтримка інституцій, які здійснюють розробку інноваційних нових знань; стимулювання розвитку інноваційної інфраструктури; підтримка і розвиток інституційної сфери освіти і професійної підготовки; фінансова підтримка і стимулювання інноваційної діяльності національного виробника.
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 209; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!