Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.



До ч. 2. Щодо визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, див. ст. ст. 199, 200, 203 ЗКУ та коментар до ст. ст. 199, 200, 203 ЗКУ.

Визначення придатності земель для потреб сільського господарства здійснюється органами, які погоджують, здійснюють експертизу та затверджують відповідну землевпорядну документацію (див. ст. ст. 118, 123, 186 та ін. ЗКУ).

Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

До ч. 3. Коментована частина в сукупності із іншими положеннями ст. 23 встановлює пріоритет сільськогосподарського використання земель. Проте у правовій доктрині цілком обґрунтовано відзначається, що цей пріоритет не є абсолютним, на що вказує термін "переважно" у тексті коментованої норми. На наш погляд, сільськогосподарські угіддя можуть бути надані для несільськогосподарських потреб, але лише у випадку, коли суспільна вигода від цього перевищуватиме завдану шкоду, а альтернативний варіант задоволення несільськогосподарських потреб, для яких надається земельна ділянка, відсутній.

При визначенні поняття "сільськогосподарських угідь гіршої якості" слід виходити із положень ст. ст. 199 та 200 ЗКУ щодо бонітування та економічної оцінки земель.

Слід також враховувати, що положення ст. 23 ЗКУ слід застосовувати в сукупності із положеннями ст. 5 Кодексу107, яка закріплює принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання та охорони земель. З цього, на думку П. Ф. Кулинича, до якої ми приєднуємося, з необхідністю випливає, що земельні ділянки повинні використовуватися насамперед у спосіб, що забезпечить їх максимальне наближення до природного стану108, і лише в другу чергу, по можливості - використання для сільськогосподарських потреб за умови забезпечення нормативів оптимального співвідношення земельних угідь (ст. 165 ЗКУ). Як вже зазначалося вище, надмірна сільськогосподарська освоєність земель України, і у тому числі - надмірна частка орних земель, являє на сьогодні серйозну екологічну проблему (див. коментар до ч. 2 ст. 22 ЗКУ).

Слід також відзначити неповноту законодавчого закріплення принципу пріоритетності ЗСГП. Коментована норма, виходячи із її буквального змісту, не поширюється на випадки внутрігосподарського будівництва, коли сільськогосподарські угіддя використовуються для несільськогосподарських потреб, але ділянки для цього не надаються. Це сприяє зловживанням109. Так, наприклад, в Україні існують випадки будівництва речових ринків під виглядом внутрігосподарського будівництва без формального виведення земель зі складу ЗСГП.

Лінії електропередачі і зв'язку та інші комунікації проводяться головним чином вздовж шляхів, трас тощо.

До ч. 4. Положення коментованої частини фактично є деталізацією правила, викладеного у частині третій статті. Детальніше щодо правового регулювання використання земельних ділянок для ліній зв'язку та електропередач див. ст. ст. 75, 76 ЗКУ та коментар до ст. ст. 75, 76 ЗКУ.

 

#4. Суб’єкти права сільськогосподарського землевикористання

Перетворення у структурі земельних відносин в Україні в зв’язку з проведенням земельної та аграрної реформи зумовило перегляд відносин власності на землі сільськогосподарського призначення. Становлення селянина як господаря землі через структурну перебудову сільськогосподарського виробництва, створення багатоукладного сільського господарства на підставі різних форм власності та засоби виробництва і форм сільськогосподарського землевикористання в умовах дії нового Земельного кодексу України показує, що в сільському господарстві поступово формується клас реальних власників.

Землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетне значення серед інших категорій земель з огляду на своє природне, економічне та соціальне значення. Головною особливістю цієї категорії земель є те, що земля тут виступає як основний засіб виробництва продуктів харчування, кормів для тварин, а також сировини для промисловості.

Унікальність цієї категорії земель зумовлює особливий правовий режим їх охорони та використання, який полягає насамперед у їх охороні від несільськогосподарського використання. Це підкреслюється також закріпленим на законодавчому рівні принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення (ст. 23 ЗК України), який є одним з основних принципів земельного права України.

Фактично ж реалізація правового режиму земель сільськогосподарського призначення здійснюється у сфері правомочностей суб’єктів з безпосереднього використання сільськогосподарських угідь.

Правовий режим ЗСГП характеризується особливим суб'єктним складом у відносинах із їх використання.

Віднесення земель сільськогосподарського призначення до того чи іншого виду певною мірою позначається на їх правовому режимі, зокрема на суб'єктному складі власників землі чи землекористувачів, розмірі земельних ділянок, що їм передаються у власність чи надаються у користування, на порядку розгляду земельних спорів, розмірі плати за землю тощо.

Так, суб'єктами права приватної власності на землі сільсько-господарського призначення можуть бути громадяни та юридичні особи України (ст. 22 ЗК України). Для ведення особистого селянського господарства громадянам можуть передаватися у приватну власність земельні ділянки розміром не більше двох гектарів (ст. 121 ЗК України). Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства;

ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури.

Цей перелік суб’єктів прав на землі сільськогосподарського призначення не є вичерпним. Великі масиви таких земель можуть знаходитись у віданні державних органів та органів місцевого самоврядування. Це землі запасу, придбані ними у власність або передані після припинення прав попередніх власників, користувачів, зокрема в порядку конфіскації.

Відповідно до Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення можуть набуватись у приватну власність лише громадянами України та юридичними особами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи та іноземні держави такого права не мають. Із цього правила є виняток, передбачений ст. 81 Земельного кодексу. Згідно з цією статтею, іноземні громадяни та особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її успадкування. Однак, набувши земельну ділянку у власність таким шляхом, такі особи зобов’язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно із законодавством України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності.

Що стосується юридичних осіб України, які мають право на набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то Земельний кодекс (ст. 82) відносить до них лише ті з них, які засновані громадянами України та юридичними особами України. Створені і зареєстровані в Україні юридичні особи, до складу засновників яких входить хоча б одна іноземна юридична особа, іноземний громадянин чи особа без громадянства, не мають права набувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність. Однак вони можуть користуватися у Україні земельними ділянками сільськогосподарського призначення на праві оренди відповідно до вимог Закону України "Про оренду землі".

Усі суб’єкти прав на землі сільськогосподарського призначення повинні володіти загальною, а деякі спеціальною правоздатністю та дієздатністю. Так, усі юридичні особи, виключаючи відповідно органи державної влади та місцевого самоврядування, повинні бути підприємствами, установами, організаціями сільськогосподарського профілю, – це фіксується у їх статуті. Це не означає, що вони не вправі займатися іншими видами підприємництва, зокрема переробкою сільськогосподарської продукції, виробництвом промислової продукції із власної чи давальницької сировини тощо. Важливо, щоб ці види несільськогосподарської діяльності не займали в загальному об’ємі реалізації виробленої продукції більше 50 %, виключаючи прибуток від реалізації сільськогосподарської продукції.

Спеціальною право- та дієздатністю повинні володіти також і деякі фізичні особи. Відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" земельна ділянка може бути надана для ведення фермерського господарства громадянину, якщо він досяг 18-річного віку, володіє необхідною кваліфікацією або досвідом роботи в сільському господарстві.

Особливі вимоги до юридичних та фізичних осіб, які можуть бути покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлені у ст. 130 Земельного кодексу України. Зокрема, такими покупцями можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

Для інших суб’єктів прав на землі сільськогосподарського призначення з числа фізичних осіб, які займаються садівництвом, городництвом, ведуть товарне сільськогосподарське виробництво, законодавство не передбачає будь-яких спеціальних умов при наданні земельних ділянок.

Аграрне виробництво можуть вести і деякі несільськогосподарські підприємства і організації, для чого їм надаються землі сільськогосподарського призначення. Передусім це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію переважно для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть як входити складовою частиною в підприємство, не маючи прав юридичної особи, так і зберігати юридичну самостійність, але в останньому випадку землі надаються безпосередньо їм, залежно від їх організаційно-правової форми.

Певну кількість земель сільськогосподарського призначення займають релігійні організації, зокрема монастирі, які теж традиційно займаються вирощуванням сільськогосподарських культур.

Сільськогосподарські землі надаються також у користування установ аграрного профілю – науково-дослідних, наукових та навчальних. Вони використовують надані земельні ділянки для наукових, дослідних цілей, пропагування передового досвіду і для ведення сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, суб’єктами прав на землі сільськогосподарського призначення є фізичні та юридичні особи України, наділені відповідною земельною та аграрною правосуб’єктністю. Закріплення землі у власність або у користування окремих суб’єктів повинно здійснюватися за особливою процедурою, з урахуванням природних якостей землі як об’єкта господарювання, чинного земельного законодавства, статуту сільськогосподарської організації, стану сільськогосподарських угідь.

В умовах проведення земельної реформи спостерігається розширення кола суб’єктів використання земель сільськогосподарського призначення, що зумовлює необхідність посилити контроль за наданням та використанням згаданої категорії земель як основного національного багатства України.

 

#5. Правові форми використання земель сільськогосподарського призначення

Землі сільськогосподарського призначення можуть належати суб'єктам земельних відносин на праві приватної, комунальної і державної форм власності, а також на праві користування земельною ділянкою, зокрема на умовах оренди. Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.1 і ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.2 було встановлено право приватної і колективної власності громадян на землю3. Про право комунальної власності на землю в цих актах законодавства в той час не йшлося. Це пояснюється тим, що в період прийняття згаданих законів комунальна власність вважалася різновидом державної власності. Державна власність на майно тоді поділялася на загальнодержавну і комунальну власність.

З прийняттям Конституції України правовий режим комунальної власності змінився. У Конституції України немає такого різновиду права власності, як «загальнодержавна». У статті 41 Конституції України, якою закріплено право приватної власності, зазначено, що «громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону».

Згідно зі ст. 83 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 р. до комунальної власності належать землі територіальних громад сіл, селищ і міст. Суб'єктами права власності на землі комунальної власності виступають безпосередньо територіальні громади або сільські, селищні, міські ради. До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад у галузі земельних відносин на відповідній території належать розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад.

У статті 84 ЗК України записано, що у державній власності перебувають всі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій центральними органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, державних органів приватизації відповідно до закону.

Згідно зі ст. 142 Конституції України земля, що перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, є матеріальною основою місцевого самоврядування. Об'єкти їхньої спільної власності перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. (п. З ст. 15) також встановлено, що земля належить територіальним громадам сіл, селищ і міст на праві комунальної власності.

На відміну від ЗК України 1992 р., що діяв до прийняття нової Конституції України, первинними суб'єктами комунальної власності на землю Конституція України 1996 р. визнає не адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, а відповідні територіальні громади, які складаються із жителів сіл, селищ і міст. Тим самим Конституція України послідовно підводить до того, що кому-нальна власність є різновидом публічної власності, яка не належить державі. Від імені та в інтересах територіальних громад суб'єктами права комунальної власності є відповідні органи місцевого самоврядування.

До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад.

Це правило стосується земель усіх категорій, що знаходяться за межами населених пунктів і в межах території відповідного населеного пункту, зокрема і земель сільськогосподарського призначення.

Питання права державної і комунальної власності на землі сільськогосподарського призначення чи права користування ними будуть більш зрозумілими, якщо розглядати їх через об'єктно-суб'єктний склад земельних правовідносин. Об'єктом права у земельних правовідносинах виступає земля сільськогосподарського призначення або ж конкретна земельна ділянка цієї категорії земель. Щоб узгодити землю як об'єкт права з суб'єктами правовідносин треба відповісти на запитання: кому в Україні належить земля або ж земельна ділянка і хто здійснює на неї правомочності суб'єкта права.

Так, згідно зі ст. 13 Конституції України земля, яка знаходиться в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Стаття 14 Конституції України закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Отже, суб'єктами права власності на землю виступають громадяни України, які у сукупності складають Український народ, юридичні особи і держава.

Правомочності і повноваження Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України зі здійснення права власності та їх межі у формі функцій і повноважень визначені Конституцією України (статті 85,92,102,106,116) і спеціальними законами про них; повноваження Автономної Республіки Крим— статті 137, 138 Конституції України і ст. 28 Конституції Автономної Республіки Крим, ст. 13 ЗК України; органів місце-вого самоврядування — статтями 13, 14, 142 Конституції України, статтями 25, 26, 27, 43,44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статтями 9-12 ЗК України;

—    правомочності юридичних осіб — статтями 14,36 Конституції України, статтями 23-40 ЦК України; статтями 80,82 ЗК України;

—    правомочності громадян — статтями 13, 14, 41 Конституції України; статтями 9-22 ЦК України; статтями 80, 81 ЗК України.

Здійснюючи права власника Українського народу на землю, Верховна Рада України як орган законодавчої влади визначає засади державної політики в галузі використання землі як одного з видів природних ресурсів, встановлює правовий режим власності, приймає закони про землю, якими регулює земельні відносини в Україні. До її повноважень належить також встановлення і зміна меж районів і міст, погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель.

Здійснюючи права власника Українського народу на землю Президент України як глава держави виступає гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, зокрема і прав на землю. Він сприяє створенню і функціонуванню відповідних механізмів забезпечення повної та безперешкодної реалізації прав людини і громадянина на землю, їхнього захисту, а в необхідних випадках — і поновленню.

Здійснюючи права власника Українського народу на землю, Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, зокрема і прав на землю, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності на землю і здійснює управління землями, які належать до дер-жавної власності відповідно до закону. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин також належить: розпорядження землями державної власності в межах, встановлених ст. 13 ЗК України: викуп земельних ділянок для суспільних потреб, організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням та охороною земель, здійснення землеустрою та встановлення порядку проведення моніторингу земель тощо.

До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів в галузі земельних відносин належить: ведення державного земельного кадастру, зокрема державної реєстрації земельних ділянок; реформування земельних відносин; продаж земель сільськогосподарського призначення, крім земель, переданих у приватну власність, та земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації. Певними функціями і повноваженнями щодо розпорядження землями державної власності на відповідній території наділені Кабінет Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, державні органи приватизації в межах встановлених ЗК України, Законом України «Про місцеве самоврядування» та іншими законодавчими актами.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень здійснюють права власності Українського народу, а також права власності територіальних громад. Це означає, що вони здійснюють правомочності управління щодо земель, які віднесені до державної форми власності, а також права власника щодо земель, які належать територіальним громадам на праві комунальної власності та їх спільної власності. Крім цього, органи місцевого самоврядування в межах наданих їм ЗК України повноважень здійснюють регулювання земельних відносин, що виникають на їх території незалежно від форм власності. Так, до відання галузі регулювання земельних відносин належать:

—    розпорядження землями територіальних громад;

—    надання земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, передача їх у користування, зокрема на умовах оренди;

—    вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності;

—    викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територій громад сіл, селищ, міст;

—    справляння плати за землю;

—    координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;

—    обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;

—    здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, додержанням земельного законодавства;

—    інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок;

—    вирішення земельних спорів тощо.

Громадяни та юридичні особи України можуть набувати у власність права приватної власності на земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення для:

—    ведення фермерського господарства;

—    ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Зі змісту статей 81, 82 ЗК України випливає, що громадяни та юридичні особи України можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення для перелічених вище цілей, а також у розмірах, встановлених для кожного виду цільового призначення земельної ділянки.

Наприклад, юридичні особи України мають право придбати у приватну власність земельну ділянку для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, а також для дачного і гаражного будівництва можуть надаватися у власність громадянам України та юридичним особам України, іноземних держав та особам без громадянства за договорами купівлі-продажу для здійснення підприємницької діяльності в межах населених пунктів. При цьому громадяни та юридичні особи іноземних дер-жав та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Наведене вище свідчить, що органи виконавчої влади, які наділені повноваженням розпоряджатися землями державної власності, територіальні громади сіл, селищ і міст безпосередньо, а також їх ради як органи місцевого самоврядування наділені правом розпоряджатися належними їм землями комунальної власності. Вони мають право використовувати належні їм землі за рішенням уповноважених органів у повному обсязі, передбаченому ЗК України, зокрема відчужувати в установленому порядку громадянам і юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням. Вони вправі в порядку приватизації передати частку земель у власність громадян України, які мають на це право. Вони також можуть надати земельні ділянки із земель державної і комунальної власності державним підприємствам і організаціям для підприємницької, сільськогосподарської, науково-дослідної та іншої діяльності на підставі праві постійного чи тимчасового користування.

Такими повноваженнями щодо розпорядження спільними землями територіальних громад наділені Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні та районні ради.

Відповідно до ст. 24 ЗК України державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи чи організації земельні ділянки, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням здебільшого районної чи обласної державної адміністрації, а в окремих випадках — за постановою Кабінету Міністрів України або органу місцевого самоврядування, відповідною виконавчою владою переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням, тобто для виробництва сільськогосподарської продукції, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

Сільськогосподарські державні підприємства, установи та організації мають право самостійно господарювати на земельній ділянці, що належить їм на праві постійного користування чи оренди, і зобов'язані забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням, дотримання вимог законодавства про охорону довкілля.

 

#6. Особливості оформлення прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення

Надання земельних ділянок у приватну власність і постійне користування громадянам та юридичним особам здійснюється із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.

Підставами набуття права власності на землю громадянами та юридичними особами є передача земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі:

1) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

2) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій;

3) одержання земельної ділянки із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

громадян у межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз з кожного виду використання.

Надання в користування земельної ділянки, що перебуває у власності або в користуванні іншої особи, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, визначеному Земельним кодексом (ст. 149).

Право власності на земельні ділянки може виникати також на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

Покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які повинні мати не тільки цивільно-правову, а й спеціальну (земельну) дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати земельних прав і створювати для себе обов'язки щодо використання та охорони земель. Обов'язковим елементом земельної дієздатності є громадянство України, а додатковими складовими земельної дієздатності є спеціальна сільськогосподарська кваліфікація або досвід роботи в сільському господарстві.

Юридичні особи можуть бути покупцями земель сільськогосподарського призначення, якщо їх установчими документами передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки.

Укладення інших угод з метою набуття права власності на земельні ділянки здійснюється згідно із Цивільним кодексом з урахуванням вимог Земельного кодексу.

Земельне законодавство передбачає порядок передачі земельних ділянок у власність та користування.

Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо прватизації земельної ділянки приймається в місячний термін.

Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери із їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотаннями про приватизацію цих земель до сільської, селищної, міської ради або районної Київської чи Севастопольської місцевої держадміністрації.

Відповідний орган у місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам, організаціям на розробку проекту приватизації земель, після затвердження якого відбувається передача земельної ділянки у власність.

Громадяни, які бажають безоплатно отримати земельну ділянку для ведення селянського (фермерського), особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, індивідуального дачного будівництва, подають заяву до відповідної держадміністрації або ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві має бути зазначений бажаний розмір і мета її використання. Відповідний орган повинен розглянути заяву, а в разі надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства — ще й висновки конкурсної комісії і, якщо є згода на передачу земельної ділянки у власність, дає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Розробку проекту відведення земельної ділянки, перенесення її меж у натурі (на місцевості), а також складання документів, що засвідчують право на землю, здійснюють землевпорядні органи, які мають відповідні ліцензії на виконання цих видів робіт.

Проект відведення здійснюється органом по земельних ресурсах, природоохоронними, санітарно-епідеміологічними органами і органами архітектури і дається на розгляд відповідної місцевої держадміністрації або органу місцевого самоврядування, який у місячний термін розглядає його і приймає рішення про передачу у власність. В разі відмови в передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Надання земельної ділянки юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в постійне користування, повинна звернутися з клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації або сільської, селищної, міської ради. До клопотання додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення і місцезнаходження. Вказані органи розглядають клопотання в місячний термін і дають дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Відмова в наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржена в судовому порядку.

Приступати до використання земельної ділянки можна лише після встановлення її меж у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право на неї. Таким документом є державний акт на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, який підлягає державній реєстрації.

Громадяни та юридичні особи можуть набувати право на землю внаслідок укладення цивільно-правових угод. Найбільш поширеним є договір купівлі-продажу. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності провадиться місцевими держадміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Купівля-продаж здійснюється на підставі заяви, в якій зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. До заяви додається:

1) державний акт на право постійного користування або договір оренди землі;

2) план земельної ділянки та документ про її надання в разі відсутності державного акта;

3) свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідний орган у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.

Підставою для відмови в продажу земельної ділянки є:

1) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки;

2) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

3) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності.

Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держадміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Договір купівлі-продажу, як і будь-які угоди про перехід власності на земельну ділянку, підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату є підставою для видачі державного акта про право власності на земельну ділянку і її державної реєстрації.

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам та юридичним особам також на підставі договору оренди. Зазначені правовідносини регулюються законом «Про оренду землі».

 

#7. Особливості вилучення земель сільськогосподарського призначення

Припинення права власності та користування земельною ділянкою, як і його виникнення, відбувається на підставі певних юридичних фактів.

Земельний кодекс дає вичерпний перелік підстав припинення права власності і користування земельною ділянкою (статті 140, 141 ЗК).

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6) конфіскація за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом;

8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

9) неусунення допущених порушень земельного законодавства в термін, встановлений вказівками уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

1) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

2) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом;

3) припинення діяльності державного чи комунального підприємства, організації та установи;

4) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

5) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

6) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Важливими гарантіями прав землекористувачів є встановлений законом порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, саме: в разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення і видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк.

Якщо в зазначений термін порушення не були усунені, на особу накладається адміністративне стягнення і надається додатковий 30-денний термін для припинення правопорушення чи усунення його наслідків.

У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Ч. 1 ст. 149 ЗКУ передбачає можливість безоплатного вилучення земельних ділянок у постійних користувачів для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення є фактично повноваженням власника земельної ділянки, правом, яке належить власникові та постійному користувачеві не передається. При цьому право примусового вилучення (за відсутності згоди користувача) має публічно-правове походження і є аналогічним праву на викуп земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (див. коментар до ст. ст. 146, 147 ЗКУ).

Якщо земельна ділянка надана в постійне користування із земель державної власності, то її вилучення провадиться за рішенням органів державної влади, якщо надавалась із земель комунальної власності - то за рішенням органів місцевого самоврядування, уповноважених надавати таку земельну ділянку в постійне користування. До розмежування земель державної та комунальної власності до визначення компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування застосовуються правила п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ.

Варто відзначити формулювання цілей, для яких може бути вилучена земельна ділянка - "для суспільних та інших потреб". Вважаємо, що для "інших" потреб земельна ділянка може вилучатися лише за згодою користувача; примусове ж вилучення має допускатися лише для суспільних потреб. Такий висновок випливає із положень п. "г" ст. 143 "Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку" ЗКУ ("викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб") та § 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року (ратифікована Законом України від 17.07.97 року), за якими "ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільствата на умовах, передбачених законом...". Згідно із тлумаченням Європейського суду з прав людини (див. рішення від 23.09.82 у справі "Спорронг та Леннрот проти Швеції", від 21.02.86 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", від 30.05.2000 у справі "Карбонара і Вентура проти Італії"), рішення якого визнаються в Україні джерелом права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), право постійного користування земельними ділянками повинно розглядатися як майно в розумінні § 1 ст. 1 Протоколу 1, тому примусове вилучення земельної ділянки в суб'єкта постійного користування "не в інтересах суспільства" (тобто не для "суспільних потреб") заборонене.

Не можна не звернути увагу на недолік ЗКУ: його формулювання, взяте ізольовано, дозволяє у будь-який час і з будь-яких мотивів припинити право постійного землекористування, що може негативно впливати на стабільність відносин землекористування та ефективність останнього (див. коментар до ч. 10 цієї статті).

До ч. 2.Вилучення земельних ділянок може провадитись за згодою землекористувачів органами державної влади чи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. ч. 3 - 9 коментованої статті). За відсутності згоди на вилучення земельної ділянки воно може бути проведене і примусово на підставі рішення суду (ч. 10).

До ч. ч. 3 - 8. Коментовані норми в принципі достатньо однозначно визначають та розмежовують компетенцію органів місцевого самоврядування та виконавчої влади з вилучення земельних ділянок.

Можливість вилучення земельних ділянок стосується як суб'єктів, перелічених у ст. 92 ЗКУ, так і тих суб'єктів, що користуються земельними ділянками на праві постійного користування відповідно до норм ЗКУ 1990 р. в силу п. 6 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ та Рішення Конституційного Суду N 5-рп/2005 від 22.09.2005.

До розмежування земель комунальної та державної власності коментовані норми слід застосовувати з урахуванням п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ.

До ч. 9. Коментована норма не прив'язує можливість вилучення земельних ділянок, зайнятих лісами, до їх віднесення до земель лісогосподарського призначення. Відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України, ліси можуть перебувати і на земельних ділянках іншого цільового призначення. Це, а також нечіткість юридичного визначення категорії "ліс" ускладнюють чітке окреслення кола земель, вилучення яких повинно провадитись за рішенням КМУ.

Слід наголосити, що, на думку авторів, формула "понад 1 гектар" стосується не лише лісів, а й інших різновидів земель, згаданих у відповідному реченні ("ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб"). На це вказує системне тлумачення ч. 9 ст. 149 в сукупності із ч. 1 ст. 150 ЗКУ - якби КМУ приймав рішення про вилучення ріллі та багаторічних насаджень будь-якої площі, потреби у виділенні окремого порядку вилучення особливо цінних земель (ст. 150 ЗКУ) не було б. Крім того, встановлення для сільськогосподарських угідь більш жорсткого режиму, ніж для лісів, вочевидь є непропорційним цінності відповідних земель.

Формулювання ч. 9 коментованої статті є не лише класичним прикладом формул типу "стратити не можна помилувати" (або "куди віднести 1 га?"). Вони є ще й прикладом реалізації тези "хотіли як краще, а вийшло як завжди". Справа у тому, що у первісній редакції норми було вміщено "поріг" для втручання КМУ в 10 га. Із прийняттям нової редакції Лісового кодексу України до ч. 9 були внесені зміни, спрямовані щодо зменшення порога щодо лісів до 1 га, проте через недоліки юридичної техніки цей поріг було знижено також і для ріллі та багаторічних насаджень. Оскільки КМУ не може оперативно вирішувати питання щодо вилучення таких земель, майже одразу виникла необхідність повернутися відносно них до порогу у 10 га328.

До ч. 10. Вилучення земельної ділянки, наданої у постійне користування, не завжди проводиться за згодою постійного користувача. У разі виникнення спору з приводу принципової можливості вилучення, строків припинення права постійного користування тощо дане питання може бути предметом судового розгляду. При вирішенні спору за відсутності належної чіткості у національному законодавстві слід керуватися § 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року (ратифікована Законом України від 17.07.97 року) та практикою його застосування Європейським судом з прав людини.

Як звернув увагу ВСУ у п. 9 постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16.04.2004 N 7, при вилученні земельної ділянки повинні бути дотримані гарантії прав на землю, передбачені розділом V ЗКУ та ст. 350 ЦКУ.

 

#8. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення

Детальний опис механізму забезпечення пріоритетності ЗСГП див. у коментарі до п. "б" ч. 1 ст. 164 ЗКУ, яка відносить до змісту охорони земель "захист сільськогосподарських угідь ... від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб".

Дана складова охорони земель є відображенням принципу пріоритету земель сільськогосподарського призначення, закріпленого у загальному вигляді у ст. 23 ЗКУ.

Як зазначають представники землевпорядної науки342, критерієм віднесення сільськогосподарських угідь до таких, що мають гіршу якість, у сучасних умовах повинні бути положення Порядку консервації земель, затв. наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17.10.2002 N 175.

Реалізації принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, окрім його законодавчого закріплення у загальному вигляді, слугують низка правових механізмів: (1) встановлення т. з. норм відведення земель для несільськогосподарських потреб, (2) встановлення особливого ускладненого порядку вилучення особливо цінних сільськогосподарських земель для інших потреб, (3) встановлення обов'язку рекультивації земель, (4) встановлення обов'язку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва.

Норми відведення земельних ділянок для певних несільськогосподарських потреб передбачені як законодавчими343, так і підзаконними нормативно-правовими актами344. Наведені нормативи забезпечують використання для несільськогосподарських потреб мінімально необхідних площ земель, передбачаючи в одних випадках конкретну мінімально необхідну площу земельної ділянки для певної потреби345, а в інших випадках встановлюючи чіткі правила щодо обчислення такої мінімально необхідної площі (наприклад, встановлюючи норми відступу до межі від крайніх проводів лінії зв'язку346).

З метою захисту особливо цінних земель, у т. ч. сільськогосподарського призначення, від необґрунтованого вилучення для інших потреб встановлений особливий, ускладнений порядок такого вилучення (ст. 150 ЗКУ).

Щодо рекультивації земель див. ст. 166 ЗКУ, а щодо обов'язку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва - ст. ст. 207 - 209 ЗКУ та коментарі до статей 207, 208, 209.

Сільське господарство — найбільш активна галузь, де взаємодіє суспільство і природа. В умовах сучасної системи сільського господарства можна виокремити два напрямки природоохоронної діяльності: охорона навколишнього природного середовища і всіх його елементів від негативного впливу сільськогосподарського виробництва та охорона сільського господарства від шкідливого впливу антропогенного навколишнього середовища.

Основні правові норми, які закріплюють порядок використання та охорони земель, інших природних об'єктів у сільському господарстві, містяться в Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, в кодексі України про надра, а також у Законах України «Про охорону земель», «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря». Дані правові норми становлять правову основу екологізації аграрного законодавства.

Основними природними об'єктами, які зазнають негативного впливу в сільському господарстві, є землі сільськогосподарського призначення, якими визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей (ст. 22 ЗК України). Охорона земель сільськогосподарського призначення включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів.

Одним з найважливіших заходів є обмеження використання цих земель для цілей, не пов'язаних з сільським господарством. Згідно зі ст. 23 Земельного кодексу України землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для будівництва об'єктів, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Земельний кодекс України закріплює правовий режим для особливо цінних земель. Згідно зі ст. 150 ЗК України вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб не допускається. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викупатися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення та інших загальних потреб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України.

Одночасно, в разі вилучення земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських цілей, Земельний кодекс України передбачає обов'язкове відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Кошти, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, використовуються виключно на освоєння земель для сільськогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь, охорону земель відповідно до розроблених програм та проектів землеустрою. Використання цих коштів на інші цілі не допускається (ст. 209 ЗК України).

Найважливішим завданням правової охорони земель сільськогосподарського призначення є охорона родючості ґрунтів. Використання землі як засобу виробництва веде до зниження її продуктивних властивостей. Тому важливо, щоб ці властивості не зменшувалися. З цією метою власники та землекористувачі, в тому числі орендарі земельних ділянок, згідно зі ст. 37 Закону України «Про охорону земель» зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони родючості ґрунтів. Використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення якості, забороняється.

До основних заходів по збереженню, відновленню, поліпшенню ґрунту належать дії по боротьбі з вітровою та водною ерозією ґрунту, з безгосподарним ставленням до земель, меліорацією та рекультивацією земель, а також боротьба з забрудненням ґрунту.

Згідно з Законом України від 14 січня 2000 року «Про меліорацію земель», меліорація земель — це комплекс гідротехнічних, культурно-технічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліоративних заходів, що здійснюються з метою регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.

Особливої уваги заслуговує питання рекультивації порушених земель. Рекультивація порушених земель — це комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покрову, поліпшення стану та продуктивності порушених земель. Повернення рекультивованих земель у сільськогосподарське виробництво є обов'язковою умовою для отримання нової земельної ділянки для видобутку корисних копалин відкритим способом і торфу та проведення інших робіт, пов'язаних з порушенням ґрунтового покриву.

В останні роки особливого значення набувають заходи боротьби із забрудненням та псуванням сільськогосподарських земель. Сільськогосподарські угіддя забруднюються різними джерелами: відходами промислових підприємств, атомних електростанцій та інших установок, при розробці корисних копалин.

У результаті промислового забруднення земель знижується врожайність сільськогосподарських культур. Велике промислове забруднення земель сільськогосподарського призначення доповнюється радіоктивним, через що повністю виводяться з дії площі сільськогосподарських земель. Так, за даними Держагропрому України площа сільськогосподарських угідь, які були забруднені радіонуклідами внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, становить 898,9 тис. га.

Несвоєчасне вжиття заходів по запобіганню та зменшенню забруднення земель сільськогосподарського призначення призвело до виникнення нового різновиду земель, які отримали назву «техногенно забруднені землі». Техногенно забруднені землі — це землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. Вказані землі згідно зі ст. 170 Земельного кодексу України підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації. Консервації підлягають також деградовані і малопродуктивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним.

Забруднення земель можливе також і в процесі сільськогосподарського виробництва безпосередньо власниками землі або землекористувачами. Для підвищення врожайності сільськогосподарських культур господарства використовують різні агрохімікати, пестициди, мінеральні добрива, які призначені для боротьби з бур'янами, хворобами та шкідниками рослин. Однак при їх застосуванні виникають різні негативні наслідки — забруднення навколишнього середовища та спричинення шкоди здоров'ю населенню, водним об'єктам, лісовій рослинності, тваринному світу. Правовою основою застосування хімічних речовин у сільському господарстві є Закон України від 26 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України від 2 березня 1995 року «Про пестициди і агрохімікати», а також інші підзаконні акти, які були прийняті на підставі цього закону.

Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених для використання, регламент їх застосування та щорічні доповнення до нього ведуться Укрдержхімкомісією у встановленому порядку. Технічні засоби застосування пестицидів та агрохімікатів належать обов'язковій сертифікації. Підприємницька діяльність у сфері виробництва, зберігання, транспортування, реалізації пестицидів та агрохімікатів і торгівля ними здійснюються на підставі ліцензії. Речовини, які становлять підвищену небезпеку, застосовуються лише за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров'я України і Міністерства охорони навколишнього природного середовища. Перелік пестицидів та агрохімікатів, які становлять підвищену небезпеку, визначається Кабінетом Міністрів України.

Усі підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані додержувати правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів з тим, щоб запобігти забрудненню ними або їх складовими навколишнього природного середовища та продуктів харчування. У разі порушення чинного законодавства про пестициди та агрохімікати винні особи притягуються до цивільної, дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Крім земельних ресурсів у сільському господарстві шкідливого впливу зазнають водні ресурси, лісова рослинність, дикий тваринний світ.

Згідно з Водним кодексом України всі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання. З метою запобігання забрудненню води сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства та громадяни повинні дотримуватися встановлених правил зберігання, транспортування та використання добрив, хімічних засобів та інших токсичних препаратів та речовин. Вказаним суб'єктам на територіях водоохоронних зон забороняється використання стійких та сильнодіючих пестицидів, а у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм повністю забороняється зберігання та використання усіх видів пестицидів та добрив.

Водний кодекс України забороняє вводити в дію підприємства, споруди та інші об'єкти, які впливають на стан вод (ст. 98 Водного кодексу). Будівництво тваринницьких ферм та комплексів по переробці сільськогосподарської продукції потребує дотримання встановлених правил щодо забезпечення об'єктів очисними обладнаннями і спорудами, які знешкоджують стічні води.

До основних заходів щодо збереження водності річок і охорони їх від забруднення належить створення прибережних захисних смуг (ст. 81 ВК України, ст. 60 ЗК України). Всі сільськогосподарські підприємства зобов'язані суворо додержуватися встановленого правового режиму при здійсненні господарської діяльності в цих смугах.

Лісова рослинність також зазнає негативного впливу від діяльності сільськогосподарських підприємств. Можливим є пошкодження, а в деяких випадках і знищення лісів через їх забруднення хімічними речовинами, пестицидами і агрохімікатами.

Основні правила охорони лісів закріплені в Лісовому кодексі України, інших нормативних актах. Ліси мають корисні якості, оскільки вони зменшують негативний вплив природних явищ, захищають землю від ерозії, регулюють стік води, запобігають забрудненню довкілля і сприяють його очищенню. Тому підприємства, установи, організації і громадяни, діяльність яких впливає на стан та відтворення лісів, зобов'язані погоджувати з відповідними органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та інших заходів щодо охорони і захисту лісів.

Місця будівництва підприємств, споруд та інших об'єктів сільського господарства, які шкідливо впливають на стан і відтворення лісів, узгоджуються з місцевими радами, державними органами лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Проекти будівництва таких об'єктів обов'язково підлягають екологічній експертизі.

Окремі дерева, групи дерев, чагарники, які ростуть на сільськогосподарських угіддях і належать до нелісової рослинності, також підлягають охороні від шкідливого впливу сільськогосподарського виробництва. У разі їх знищення або пошкодження розмір заподіяної шкоди підраховується за таксами, що використовуються для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству.

Згідно зі ст. 40 Закона України від 13 грудня 2001 року «Про тваринний світ» підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані вживати заходів для запобігання загибелі тварин під час проведення сільськогосподарських та інших робіт, також під час експлуатації електричної мережі та транспортних засобів. При введенні в господарський обіг цілинних земель, заболочених, прибережних та зайнятих чагарниками територій, меліорації земель, визначення місць випасання і прогону свійських тварин повинні передбачатися і здійснюватися заходи щодо збереження середовища існування та умов розмноження тварин, забезпечення недоторканності ділянок, що мають особливу цінність для збереження тваринного світу. Випалювання сухої рослинності або її залишків допускається лише в разі господарської необхідності за відповідним дозволом територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища.

При використанні в сільському господарстві засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів повинні враховуватися вимоги щодо охорони тваринного світу. Всі сільськогосподарські підприємства зобов'язані вживати заходів щодо запобігання захворюванню та загибелі тварин під час зберігання, транспортування та застосування вказаних препаратів.

Сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства та громадяни в усіх випадках повинні компенсувати шкоду, заподіяну ними навколишньому природному середовищу внаслідок їх господарської діяльності. Посадові особи і громадяни, винні в порушенні правил охорони навколишнього середовища, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.


Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 536; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!