Основні риси середньовічної філософії
I. Теоцентризм. Бог — центральне поняття філософських систем цього періоду. Причому мислиться він як єдиний початок всього сущого. Бог — це абсолютний суб'єкт.
2. Принцип творіння (креаціонізм). Бог є "вседержителем, "творцем неба і землі, видимим же всім і невидимим". Творіння походить з нічого, по слову Господа, відповідно до Його благої волі. Таким чином, світ виявляється розділеним на нетварний (нестворений) і тварний (створений). Перший — це світ самого Господа в його трьох обличчях, де мешкають ангели, архангели і тощо — найближче оточення Господа, туди допускаються святі і безгрішні (вибрані). Тварний світ — земний, природний, людський.
Згідно цьому принципу людина створена за образом і подобою Бога, тобто несе в собі вищий початок.
3. Принцип одкровення. Оскільки все "в руце Божий", плотське пізнання світу дає лише приблизне знання; понятійне, розумне пізнання, повніше розкриваючи істину, не дає її в повному об'ємі. Тільки перед вибраними в рідкісні миті Бог своєю милістю відкриває істину, учить одкровенням своїм.
4. Наука, філософія розглядаються як необхідні, такі види розумової діяльності, що дають людині знання. Проте вони стоять нижче за теологію і повинні бути підпорядковані завданню її пояснення.
5. Принцип теодицеї (виправдання Бога). Бог є благо, добро, любов. Зло, яке існує в світі, йде від порушення волі Господа, бо він не позбавив людини свободи волі. Зло є розплатою людини за гріхи або випробуванням його благочестя.
|
|
|
6. Принцип есхатологічний. Час як зміна, розвиток подій йде до кінця всього земного життя. В кінці відбудеться друге пришестя Христа, і після Страшного Суду вічне життя знайдуть праведники в новому світі. У цій ідеї прихований могутній оптимістичний початок, що зміцнює надію на справедливість, подяку і майбутнє щасливе життя, коли гідна людина буде винагороджена по заслугах.
7. Біблії, як і всьому християнському ученню, а значить, і філософії цього періоду властивий символізм, використання слів-знаків, символів для передачі змісту висловлюваних думок. Символізм давав можливість зашифрувати і передати присвяченим набагато глибший зміст, ніж це представлялося на перший погляд. Звідси виникнення нового методу пізнання, який зберіг своє значення до наших днів.
8. В середні віки складається християнська герменевтика (від гр. герменевтикос — що роз'яснює) — напрям у філософії, основним завданням якого є розробка методології розуміння — спочатку Біблії, літературних пам'ятників, а потім і інших текстів. Для розуміння суб'єкт повинен бути максимально включеним в предмет пізнання, в іншу суб'єктивність.
|
|
|
Філософія епохи Відродження
XIV - поч. XVII ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance - відродження). Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурних надбань античності. В цілому філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.
Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців. На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії. Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.
|
|
|
В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному жити, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. У зв'язку з цим формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється повага до особистої сили та таланту. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння суспільству, а не Богу. Однією з характерних рис епохи Відродження є гуманізм.
|
|
|
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами .індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463—1494) так розумів людину. Бог дав людині свободу волі, і таким чином людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.
Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили Микола Копернік (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.
Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (І401 —1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Причину руху більшість філософів Відродження переносили в саму матерію, але вважали, що ця причина є невід'ємним від матерії розумним началом.
Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання. Н.Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Кузанського).
В основному погляди на пізнання філософів епохи Відродження зводилися до таких положень:
1) визнається можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є;
2) джерело пізнання — дія зовнішнього світу на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію;
3) заперечується будь-яка нематеріальна субстанція, що керує процесом пізнання людини;
4) визнається сила розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.
Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу - буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.
Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у своїй праці «Правитель» обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.
В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" і Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 485; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!