ТЕМА 2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
Тема 1.ФІЛОСОФІЯ, КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ
1. Поняття світогляду, його походження, сутність та структура.
2. Історичні типи світогляду.
3. Філософія як форма суспільної свідомості. Предмет філософії та її функції.
4. Проблема основного питання філософії, історичні форми його постановки і вирішення.
5. Проблема методу в філософії: діалектика і метафізика.
Одним із головних напрямків впливу філософії на людину, у який би сфері вона не працювала, є трансформація поглядів, що стихійно склалися у людини, у ретельно продуманий, обґрунтований світогляд.
На додачу до професійних знань, навичок, ерудиції, людині важливо розуміти, що з нею відбувається, смисл і мету дій і самого життя. Такого роду уявлення про світ і місце людини в ньому, якщо їх вдається усвідомити і навіть сформулювати, називають світоглядом.
Головна відмінність світоглядних знань від усіх інших полягає у тому, що вони відповідають на питання “навіщо, в ім’я чого здійснюється та чи інша діяльність?”
Отже, основне питання світогляду – це питання про відношення людини до світу. Воно має декілька сторін або вимірів
1. Що первинне і що вторинне – людина чи світ? Індивід чи суспільство?
2. Чи здатна людина активно і цілеспрямовано перетворювати світ? Що, власне, включає в себе і питання, чи повинна людина це робити (Кант)?
3. Чи здатна людина адекватно пізнавати і відображати світ? Одночасно це питання про те, чи побудований світ на основі певних принципів, законів, які ми можемо, хоча б частково пізнати, чи у ньому панує певний таємний, ірраціональний початок.
|
|
|
4. Чи здатна людина задовольнити свою потребу у щасті, в осмисленому існуванні? Чи є смисл життя? Якщо є, то в чому він?
Отже, світогляд – це необхідна складова людської свідомості та пізнання. Це не просто один із елементів поряд із багатьма іншими, а їх злагоджена взаємодія.
Світогляд – це система поглядів, настанов, оцінок, знань, переконань, уявлень, які визначають бачення, розуміння світу в цілому, місця людини в ньому, а також життєві позиції та ціннісні орієнтації людей. Це спосіб суспільної самосвідомості людини і людства.
Структура світогляду. До неї відносять лише ті елементи психіки, які виконують світоглядну функцію: переконання, знання, цінності, ідеали, світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння,
Світовідчуття – це чуттєве переживання, що супроводжує людську діяльність, обумовлену її переконаннями. Світовідчуття тісно вплітаються в практичну сторону життя людини, а через практику тісно пов’язані зі світорозумінням. Характер світорозуміння впливає на світовідчуття і навпаки.
|
|
|
Світосприйняття – це інтегральне ставлення людини до оточуючого світу, яке забезпечується світорозумінням, системою цінностей та ідеалів, сукупністю переконань, світовідчуттям. Людина певним чином світ сприймає, вона приймає його як належне або заперечує як небажане, зле, таке, що суперечить людській сутності.
Світорозуміння – це та частина знань людини, в істинності яких вона впевнена, ставиться до них з певною мірою довіри, вірить, що ці знання істинні, й використовує їх, орієнтуючись у навколишньому середовищі при визначенні своєї поведінки в процесі активної діяльності.
У світогляді зливаються, доповнюючи один одного, емоційний досвід людей, який виявляється в їх світопереживанні, та інтелектуальний досвід, що визначає їх світорозуміння. Світопереживання становить емоційно-психологічну сторону світогляду на рівні настроїв та почуттів. Сюди відноситься також досвід формування пізнавальних образів світу з використанням наочних уявлень. Світорозуміння становить пізнавльно-інтелектуальну сторону світогляду. Власне, можна говорити про два рівні світогляду - буденний (погляди, думки, смаки, уявлення тощо, які формуються всіма людьми стихійно, неусвідомлено) і теоретичний (ідеї, концепції, теорії, які свідомо формуються теоретиками, професіоналами)
|
|
|
Важливими складовими світогляду є також:
Переконання – інтегруючий елемент світогляду. Це чітке, достатньо вичерпне знання об’єкту, віра в істинність цих знань. Необхідною умовою входження знань в переконання є вміння самостійно їх застосовувати до процесу подальшого пізнання оточуючого середовища та для самостійної організації власної практичної діяльності. Важливою стороною переконання є така їх характерна риса як здатність особи відстоювати свої переконання перед іншими, доводити їх істинність та справедливість. Стійкість переконань, як правило, спирається на практичну діяльність особи, на практичний досвід. Чим переконання відрізняються від інших елементів світогляду? Переконання – це принципи поведінки людини, в яких сплавлено воєдино і раціональну, і емоційно-ірраціональну сторону людської психіки. Переконання - це не тільки знання, а й своєрідне емоційне переживання дійсності. Переконання індивіда – це його власна релігійність, це своєрідна “релігія” особи.
Але основою світогляду як інтегрального утворення є знання.
Знання – перевірений суспільно-історичною практикою і підтверджений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді понять, суджень, теорій. Вони можуть бути повсякденно-практичними, професійними, науковими, істинними чи неістинними.
|
|
|
Цінність – категорія, що вказує на людське, соціальне і культурне значення певних явищ дійсності. По суті вся багатоманітність предметів дійсності може оцінюватись у плані добра і зла, істини і неістини, краси і потворності, припустимого і забороненого, справедливого і несправедливого тощо. Цінність - це не саме знання по собі і не сам об’єкт по собі. Для людини об’єкт виступає як цінність в сукупності зі знаннями про нього. В результаті практичного та інтелектуального освоєння реальної дійсності в людській свідомості поступово складається ціла система цінностей, які входять до світогляду.
Ідеал – це образ досконалості якогось явища, дії чи відношення, який уявляється людиною як належне, бажане. Він частіше всього виступає у вигляді загальних уявлень, досить складно поєднуючи в собі риси різних образів, ці образи часто перекомпоновані логічним аналізом, а інколи і фантазією. Як цінності, так і ідеали в свідомості формують систему. Ці дві системи активно впливають на визначення людиною своєї поведінки
Віра – світоглядна позиція і одночасно психологічна установка, що включає в себе прийняття певних тверджень і рішучість дотримуватись їх всупереч сумнівам. Кант: віра – позиція розуму, що приймає те, що логічно не доводиться, але є необхідним для обґрунтування морального імперативу.
Віра – історично та практично вироблена настанова людської свідомості на сприйняття уявної реальності як дійсності, вірогідно-істинного знання як достовірного і переживання їх відповідним чином.
Історичні типи світогляду
1. Міфологічний світогляд виникає в епоху формування родового ладу, коли із природи виділяється не окрема людина, а рід, родова самосвідомість людини. Особливості міфологічного світогляду:
1. Синкретичний характер – єдність світовідчуття і світорозуміння, знань, вірувань, художньої діяльності тощо.
2. Антропоцентризм та антропоморфізм – перенесення характеристик людського роду на природу. Звідси – не причинне пояснення дійсності, а доцільність.
3. Ототожнення образа і предмета, слова і предмета, суб’єктивного і об’єктивного, внутрішнього і зовнішнього, частини і цілого та уявлення, що “все у всьому”.
4. Між природою і людьми – (боги) духи. Але вони є не надприродними, а особливими природними істотами.
5. Уявлення про циклічність часу: ідеал – це минуле. Хоча є і уявлення про майбутнє, але воно ніби змикається із минулим.
Смисл міфології – пояснити походження світу і його розвиток. Світ виникає не з порожнечі, а із реального початку – хаосу. В цьому розумінні, міфологія не ідеалістичний, хоча і фантастичний світогляд.
2. Релігійний світогляд характеризується виділенням індивіда із суспільства і одночасним віддаленням його від природи. Зосередження його на своєму внутрішньому світі. Особливості:
1. Віра у надприродне, в існування Вищої сили, що стоїть над законами матеріального світу і не підкоряється їм.
2. Остаточне розділення матерії і духу (бог – духовна сутність), панування духовного над тілесним (надприродне = духовне).
3. Ідея рівності всіх людей перед Богом.
4. Ідея майбутнього (час розпрямляється): спасіння, царство боже.
5. Прилучення до колективних форм діяльності: страждання, терпіння як форма діяльності, а церква виступає у ролі посередника.
6. Неподільність віри і культу.
Отже, основне у релігійному світогляді – протиставлення матеріальної і духовної діяльності. Світ виникає завдяки духовному началу, що має статус вічності, незмінності, а існуючий світ розглядається як дещо вторинне, “створене із нічого”, плинне.
3. Філософсько-науковий світогляд є новим історичним типом світогляду. Філософія замість міфологічної і релігійної картини світу дає логічне науково-теоретичне пояснення дійсності і раціонально обґрунтовує систему духовних цінностей людини. Цей світогляд склався в період між 800 і 200 роками до н.е. в пізніх центрах цивілізації – Китаї, Індії, Ірані, Палестині та Греції.
У філософії рано виявилися два основних комплекси проблем, що визначили напрямок філософських досліджень. Філософія 1) дає узагальнену картину світу, вивчає об’єктивне буття.
2) розробляє уявлення про людину, її призначення, про смисл життя та його цінності.
Таким чином,
- міфологічний світогляд дає фантастичну, виражену у символах картину світу,
- релігія наділяє людину вірою у надприродне і розкриває загальнолюдські моральні цінності,
- філософія (наука) озброює її точними знаннями, закріпленими у спеціальних поняттях, законах, теоріях.
Специфіка філософського знання в тому , що воно:
- ширше будь-якого наукового експерименту.
- філософське знання будується на гранично широкому узагальненні, джерелом якого у кінцевому рахунку є універсальний досвід людства;
- має справу з найбільш загальними категоріями і законами розвитку природи, суспільства і мислення, які діють на самому високому рівні еволюції світу, в усіх науках і сферах діяльності людини.
- має справу з питаннями вічними (Що таке світ? Чи може людина пізнати його? В чому сенс життя? Що таке свобода, щастя, любов тощо?) Такі питання людство осмислює знову на кожному новому етапі і виносить нове рішення. Більше того, кожна людина, користуючись філософським знанням, повинна самостійно розв’язувати ці проблеми, повертаючись до них неодноразово протягом життя.
- має тенденцію до об’єктивації – втіленню в діяльності, вчинках людей, а отже таким чином і у речовому чи знаковому світі культури. При цьому філософські ідеї можуть стати величезною не лише духовною, а й матеріальною силою, якщо будуть сприйняті людством як переконання.
Філософія як форма суспільної свідомості (самостійне вивчення)
Функції філософії.
Філософія виконує величезну кількість функцій, назвемо лише головні
Світоглядна - полягає в її здатності створювати картину світу в цілому, об’єднувати данні наук, мистецтва, практики тощо.
Гносеологічна – вивчення сутності пізнавального процесу, його загальний механізм, можливості і межі пізнання.
Методологічна – визначення способів досягнення певної мети. Мова іде про такі методи, принципи дії, які мають фундаментальне, а не вузьколокальне значення.
Гуманістична - реалізується у гранично уважному відношенні до людини. Філософія не обмежує себе науковим підходом, а поряд із ним культивує естетичний та етичний підходи.
Практична - полягає перш за все в її моральності, піклуванні про благо людей.
В різні часи дослідники, філософи виділяли різні функції філософії. Незважаючи на всі відмінності в цій типологізації функцій філософії вони всі мають право на існування, оскільки філософія – одне із найскладніших явищ у духовному житті суспільства, вона дійсно виконує дуже багато функцій, впливаючи практично на всі сфери життя людства. До вищеназваних функцій можна також додати такі як онтологічна, аксіологічна, абстрагуюча, систематизуюча, моделююча, евристична, культурна, виховна тощо.
Основне питання філософії
Питання про відношення свідомості до буття торкається співвідношення двох гранично широких реальностей:
- зовнішнього світу, природи в цілому і
- свідомості, яка сприймає, відображає цей світ.
Щоб зрозуміти як співвідносяться ці дві реальності, необхідно:
з одного боку – вирішити онтологічну проблему: визначити початкову природу сущого, з’ясувати, що є первинним;
з другого – вирішити гносеологічну проблему: зрозуміти, чи може свідомість пізнати світ.
Кожна людина, якщо не прямо, то опосередковано, певним чином вирішує для себе це питання, і в залежності від цього витлумачує інші світоглядні проблеми і виробляє свою життєву позицію. Це і обумовило розвиток в історії філософії таких двох ліній, як матеріалізм і ідеалізм.
Представники матеріалізму вважають, що до людини, поза і незалежно від її свідомості існує матеріальний світ. Свідомість вторинна по відношенню до цього світу, похідне від нього.
Представники ідеалізму вважають, що в пізнанні первинним є ідея (дух, образ, думка), яка може мати різний характер. Або вона належить людині, суб’єкту, що пізнає і який таким чином відкриває для себе, створює світ. Такий підхід називають суб’єктивним ідеалізмом. Або ідея належить всезагальному ідеальному початку (світовому Духу, Загальній ідеї). У такому випадку вона має об’єктивний характер, який не залежить ні від якої конкретної людини. Такий напрямок називається об’єктивним ідеалізмом.
Матеріалісти виходять із того, що буття, матерія первинні, а свідомість – вторинна, що вона відображає світ та його зміни, вирішують гносеологічну проблему так: світ можна пізнати, пізнання нескінченне, як нескінченне і буття, що пізнається свідомістю.
Об’єктивні ідеалісти стверджують, що, оскільки первинна загальна ідея, людина може пізнавати світ лише в тих межах, в яких ця ідея відкриється їй, тобто пізнання світу обмежене самою об’єктивною ідеєю. Суб’єктивний ідеалізм, виходячи із того, що первинною є ідея, думка суб’єкта, вважає, що у кожного є свої ідеї, уявлення, тому об’єктивної істини не існує, знання людини приблизні, ілюзорні, а те, що вважають істиною, має конвенціональний (договірний) характер.
Наведені погляди є моністичними: в них за основу береться один початок: матерія або дух (монізм). Існує також дуалістичне вирішення проблеми первинності: є одночасно два початки – духовний і матеріальний (дуалізм). Але у розвитку своєї філософської концепції філософ-дуаліст неминуче буде переходити або на позиції матеріалізму, або на позиції ідеалізму. Саме тому питання про відношення мислення до буття називають основним питанням філософії.
Діалектика і метафізика.
Філософські вчення розрізняються також за своїм методом. Метод – основний підхід до вивчення предмету дослідження. У філософії історично склалися два методи - метафізичний і діалектичний.
Термін “метафізика” вживається як для позначення теоретичної (спекулятивної) філософії, так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позиції метафізики і у природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісного нового – “немає нічого нового під місяцем”. Метафізичний метод мислення – один із основних методів наукового пізнання. Для філософії і природничих наук він був характерним у той період, коли усвідомлення, осмислення фактів і явищ потребувало відповіді на питання “що є що?”, тобто коли здійснювався переважно аналіз фактів. Але абсолютизація цього методу приводить до нагромадження формальних визначень та ігнорування взаємозв’язку та взаємообумовленості явищ і процесів, що вивчалися. На етапі синтезування знань, розробки філософських і наукових систем метафізичний підхід є недостатнім.
Діалектичний метод на противагу метафізиці визнає універсальний зв’язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Головні принципи діалектики – всезагального зв’язку і розвитку.
ТЕМА 2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
Філософія як світоглядне явище з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність раціонального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням цього є пам'ятки культури, які підтверджують, що філософське знання започаткувало себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавілоні, а трохи пізніше в країнах Європи, насамперед Греції і Римі. Власне, філософія як окрема наука виникла саме в античній грецькій культурі. Передумови виникнення філософіїбули такі:
1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2) поява товарно-грошових відносин;
3) виникнення держави;
4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;
5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення.
Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу.
Перші уявлення про єдине походження і єдину першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в III—II тисячоліттях до н.е. Це ж спостерігається і в стародавній Вавілонії. Вавілоняни, як і єгиптяни, вважали, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі всього сущого. Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу.
На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.
Філософія Стародавньої Індії
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500—2000 рр. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Тут філософія ще тісно переплетена з релігією, не виділена в окреме знання.
Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "самхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.
Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.
Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.
Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.
Бріхаспаті, Вардхамана, Будда, Канада, Капіле, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана вважаються засновниками цих світоглядних систем. Вони залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.
Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах» (даршан — найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"). Існували даршани астиків і дашани настиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса. До складу даршани настиків, які не визнавали авторитет Вед (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму.
Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення й переживання.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI - V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
1) Життя — це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання — жадоба до життя та бажання.
4) Шлях виходу із страждання має 8 стадій або сходинок.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара, і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмиступеневий шлях морального вдосконалення. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії чарвака-локаята посідає виняткове місце, вона не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
Треба сказати, що загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань — у правильному способі життя.
Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу. Відсутній поділ на «живу» та «неживу» матерію.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 467; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!