ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Принципи та завдання енергетичної політики ЄС. Енергетична політика ЄС грунтується на трьох загальних принципах, визначених ще 1952 р. Паризьким договором про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі та покладених в основу об'єднання європейських країн: спільний ринок, спільні завдання та інститути. Конкретизація та визначення згаданих спільних цілей та основних напрямів їх досягнення залежить від актуальних викликів енергетичній безпеці країн-членів ЄС.
Завдання та напрями енергетичної політики ЄС визначаються самим характером енергетичного сектора Євросоюзу та тенденціями змін у ньому, що можуть бути зумовлені розширенням.
Енергетичний сектор ЄС залежить від імпорту енергоносіїв. Входження до ЄС країн-кандидатів суттєво підвищить рівень імпортної залежності. За експертними оцінками, загальна залежність ЄС від імпорту енергоносіїв до 2030 р. може зрости до 70 %, значно та на тривалий час погіршаться показники диверсифікованості джерел і шляхів транспортування енергоносіїв. Це, за умови невжиття кардинальних заходів, може поставити енергетику ЄС у критично залежне становище.
Виходячи з цього та маючи на меті забезпечення сталого розвитку й підвищення конкурентноспроможності європейської економіки, ЄС формулює головні завдання енергетичної політики, на підставі яких можна виокремити її стратегічні напрями на сучасному етапі.
|
|
|
Завдання:
•забезпечення безпеки енергопостачання зростаючої зовнішньої залежності ЄС у цьому секторі;
• сприяння щільнішій інтеграції на енергетичних ринках Співтовариства;
• включення як однієї з найважливіших енергетичної складової до стратегії підготовки до вступу країн-кандидатів.
^ Стратегічні напрями:
•забезпечення енергетичної безпеки країн-членів;
• формування внутрішнього енергетичного ринку;
• участь у підготовці енергетичних секторів країн-кандидатів до функціонування за умов ЄС.
Враховуючи, що на енергетичну політику поширюються загальні засади формування та реалізації спільної політики ЄС у різних сферах, засади економічної діяльності та засади функціонування ринку, сформульовані та прийняті в межах Євросоюзу.
^ Правова основа енергетичної політики ЄС. Енергетичне законодавство ЄС є частиною законодавства Євросоюзу та, мабуть, найпотужнішим засобом формування спільної політики ЄС. Його суть як засобу фомування спільної політики полягає у виробленні та прийнятті на наднаціональному рівні певних нормативно-правових актів, до яких адаптовуються національні законодавства, внаслідок чого досягається їх уніфікація. Сфери та ступінь гармонізації законодавства країн-членів також визначаються відповідними правовими актами ЄС.
|
|
|
Гармонізація законодавств країн-членів Римським договором про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) 1957 р. визначена як пріоритетне завдання. Крім того, Договір передбачав зближення законодавств країн-членів настільки, наскільки це необхідно для функціонування Єдиного ринку (ст. З, п h).
У процесі європейської інтеграції від Європейських співтовариств до Європейського Союзу країнами-членами накопичений значний обсяг правових норм, що отримав назву acquis communautare та є обов'язковим для дотримання країнами-членами та імплементації національними законодавствами країн-кандидатів.
Для правового нормування енергетичного сектора використовуються традиційні для ЄС види нормативно-правових актів (міждержавні угоди, регламента, директиви, рішення, пропозиції, рекомендації), документи політичного характеру (Європейська енергетична хартія), а також так звані Білі та Зелені книги, в яких наводиться інформація про стан виконанння заходів спільної енергетичної політики та декларуються стратегія і конкретні заходи на перспективу (Біла книга про внутрішній ринок 1985 p., Зелена книга «Назустріч Європейській стратегії безпеки енергопостачань» 2000 p., Біла книга про відновлювані джерела енергії).
|
|
|
Найпоширенішими актами, що використовуються в сфері регулювання енергетичного сектора ЄС є директиви. Це означає, що спільна енергетична політика ЄС перебуває на стадії становлення і тому надає значну свободу дій національним органам влади у виборі термінів і засобів виконання прийнятих на наднаціональному рівні рішень.
^ Європейські інституції, які реалізовують енергетичну політику.
Реалізація спільної енергетичної політики потребує не лише відповідного законодавства, а й ефективно функціонуючих інституційних структур. В енергетичному секторі діють:
• загальні інститути, що виконують функції на рівні ЄС (Рада ЄС, Європейська Комісія, Європейський Парламент і ін.);
• міждержавні структури, до складу яких входять не лише країни-члени ЄС, а й інші країни (МАГАТЕ, Міжнародне енергетичне агенство);
• інститути, призначені для виконання функцій в енергетичному секторі (Генеральна дирекція з енергетики та транспорту).
|
|
|
Генеральна дирекція з енергетики та транспорту є головною ініціативною та виконавчою структурою у сфері енергетики ЄС і входить до складу ЄК. Вона створена шляхом об'єднання двох дирекцій: транспорту та енергетики. Розпочала роботу 1 січня 2000 р., в червні 2002 р. до складу цієї дирекції увійшов Комітет з безпеки Євроатому. Пріоритетні завдання Дирекції у сфері енергетики випливають із завдань енергетичної політики ЄС і зводяться до:
• завершення формування внутрішнього енергетичного ринку,
• забезпечення сталого розвитку енергетичного сектора,
• розвиток енерготранспортних мереж,
• підвищення рівня енергетичної безпеки,
• підтримка розширення ЄС,
• розвиток міжнародного співробітництва.
^Спільні програми у сфері енергетичної політики. Вони є формою міжнародної кооперації, що має на меті об'єднання ресурсів країн-учасниць для здійснення комплексу проектів у певній галузі або вирішення певної проблеми. В 1998 р. ухвалено комплекс програм розвитку енергетики за такими напрямками: впровадження відновлюваних джерел енергії (програма ALTENER), підвищення енергетичної ефективності (SAVE), впровадження когенерації (РССЕ).
^ Забезпечення енергетичної безпеки країн-членів ЄС. Метою антикризових заходів є запобігання кризовим явищам в економіці у випадку надзвичайних ситуацій.
Створення запасів нафти, нафтопродуктів і природного газу.
Створення стратегічних запасів нафти започатковане в Європі після нафтової кризи 1973-1974 pp. Запаси нафти існують у таких формах: запаси компаній (обов'язкові та комерційні); державні запаси (створення фінансується з державних бюджетів); запаси спеціальних агенств (державно-приватні).
Загальне планування спільних стратегічних запасів та управління ними здійснює Міжнародне Енергетичне Агентство (MEА). Нинішній сумарний запас становить понад 500 млн. т нафти, що відповідає 114-денній потребі в імпорті. Близько двох третин сумарних запасів створено приватними компаніями, решта - урядами та спеціальними агентствами.
Зараз Європейська Комісія розробляє програму екстренних заходів на випадок великомасштабної енергетичної кризи. ЄК має намір досягти домовленості про те, щоб за умов можливої кризи європейські виробники нафти припинили всі поставки за межі Європи та зосередили зусилля на постачанні до країн ЄС. Крім того, пропонується збільшити стратегічні запаси нафти до обсягу 120-денного споживання та створення стратегічних запасів природного газу. Початковий обсяг запасу визначений на рівні 60-денного споживання.
^ Збереження доступу до вугільних резервів. Попри збитковість та екологічну шкідливість вугільної енергетики, з міркувань енергетичної безпеки субсидіювання шахт буде продовжене принаймні до кінця 2010 p., але буде обмежене необхідністю: а) збереження доступу до вугільних резервів; б) підтримання обладнання в робочому стані; в) підтримання професійної кваліфікації шахтарів; г) збереження технологій.
Державна підтримка вугільної галузі ЄС регулюється Регламентом Ради Європейського співтовариства №1407 від 23 липня 2002 р. Крім підтримки доступу до вугільних резервів, Регламент забезпечує надання державної допомоги для реструктуризації вугільної галузі з урахуванням її соціальних і регіональних аспектів.
Створення Трансєвропейськихмереж та диверсифікація джерел і шляхів постачання енергоносіїв (включаючи будівництво розгалуженої інфраструктури енерготранспортних мереж). У межах цього напряму:
• активно розробляються проекти будівництва трансконтинентальних нафто- та газопроводів, зокрема, з країн Каспійського регіону і Перської затоки;
• реалізуються проекти розвитку трубопровідних систем ЄС і країн-кандидатів. Зокрема, в межах Програми створення Трансєвропейських мереж, що виконувалася протягом 1996-2001 pp., реалізовано п'ять роектів, у тому числі проект побудови газопроводу Росія - Білорусь - Польща - ЄС, який позбавив Україну монопольного права на транзит російського газу до Європи.
Підвищення енергетичної ефективності Метою підвищення енергетичної ефективності є зниження споживання енергії без зменшення її використання. Реалізація заходів з підвищення енергетичної ефективності не лише зміцнює енергетичну безпеку, а й дає значний екологічний ефект (зокрема сприяє зменшенню викидів парникових газів).
При цьому ЄС провадить послідовну політику, що передбачає як активізацію наукових досліджень, так і реалізацію конкретних заходів із залученням законодавчих та економічних механізмів її стимулювання. Внаслідок цього країни ЄС мають один з найнижчих показників енергоємкості ВВП.
Головними завданнями спільної енергетичної політики ЄС є забезпечення енергетичної безпеки та стійкості енергетичного ринку. Вимоги виконання цих завдань ЄС поширює і на майбутніх членів, що матиме відповідні наслідки (як позитивні, так і негативні) для структури та ефективності їх енергетичних секторів.
№ 8. Євроінтеграційна політика України. Перспективи співробітництва України з країнами ЄС
12 липня 2007 року Європарламент ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспектив членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандата на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.
Україна може стати учасником Європейського Союзу за умови забезпечення прав людини, дотримання технічних і юридичних норм інтеграції в політичну й ринкову системи. Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та розвитку торгівлі, є Угода про партнерство і співробітництво, укладена в 1994 році. Відповідно до статті 51 цієї Угоди, Україна зобов'язалася вживати заходів "для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства". Угодою також визначено перелік сфер, у яких має бути досягнуто "приблизної адекватності" законів: митне право; законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки, у тому числі непрямі; інтелектуальна власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції; державні закупівлі; охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин; охорона довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти; енергетика, у тому числі ядерна; транспорт.
Присутність України на ринках ЄС регулюється спільними для всіх країн елементами торговельного режиму із застосуванням окремих заходів стосовно тих товарів, у експорті яких зацікавлені українські виробники. Так, діють кількісні обмеження імпорту в ЄС з України певних груп сталеливарних виробів згідно з Угодою про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписаною в 2007 році. Торгівля текстильною продукцією регулюється Угодою про торгівлю текстильною продукцією між Україною і ЄС, яка забезпечує безквотовий режим торгівлі. Регулювання торгівлі високотехнологічною продукцією сьогодні не здійснюється жодною спеціальною угодою між Україною та ЄС.
Європейський Союз є найбільшим торговельним партнером України: у загальних обсягах українського експорту в 2007 році частка країн ЄС складала 28,3 %, імпорту - 36,6 %. За даними Держкомстату, у 2007 році обсяги експорту товарів з України до країн
ЄС склали 13 916,4 млн дол. США, імпорту - 22 217,7 млн дол. США, сальдо зовнішньоторговельного обороту було негативним і становило 8301,4 млн дол. Порівняно з аналогічним періодом 2006 року обсяги експорту українських товарів до країн ЄС збільшилися на 15,1 %, імпорту в Україну з ЄС - зросли на 37,2 %. Існуюча тенденція перевищення імпорту над експортом у торгівлі України з ЄС свідчить про більшу відкритість українського ринку для виробників з ЄС порівняно з рівнем відкритості ринку країн ЄС для українських експортерів, а також про відносно нижчий рівень конкурентоспроможності українських товарів.
З погляду забезпечення міжнародної конкурентоспроможності економіки України, яка повинна базуватися на науково-технічній конкуренції, товарна структура українського експорту є незадовільною. Так, структура експорту України до країн ЄС включає: чорні метали (21,2 %), енергетичні матеріали, нафту та продукти її перегонки (19,3 %), одяг текстильний (5,7 %), деревину та вироби з деревини (4 %). Імпорт характеризується вищою наукомісткістю товарів, оскільки в його структурі понад 30 % становить виробниче устаткування, продукція машинобудування та транспортні засоби - 11 %, хімічна продукція - близько 12 %.
Високотехнологічна продукція з України експортується переважно до Росії, Білорусі, Індії, Ірану, Грузії, а до країн ЄС - Німеччину, Угорщину, Італію - у значно менших обсягах.
Зовнішня торгівля України з ЄС товарами, що належать до групи високих технологій "Аеронавігаційні або космічні апарати", упродовж останніх п'яти років характеризується позитивним сальдо торговельного балансу, у 2007 році воно дорівнювало 770 тис. дол. США. Найбільше української аеронавігаційної та космічної техніки експортується до Німеччини (49,9 %), 15,8 % - до Словаччини, 10,4 % - до Польщі, імпорт здійснюється переважно з Німеччини (42,6 %), Великої Британії (12,6 %), Італії (11,8 %). Проте в загальних обсягах експорту України до країн ЄС товари цієї групи складають лише 0,1 %.
Підписання протоколу про приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ) прискорило початок переговорів про зону вільної торгівлі з ЄЄ. Дія Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) завершилася у 2008 році, що зумовило необхідність укладення нового документа про співпрацю між Україною та Європейським Союзом наприкінці 2008 року чи у І кварталі 2009-го. Відразу після підписання протоколу про приєднання України до СОТ 18 лютого 2008 року в Києві розпочалися переговори між комісаром ЄС з питань торгівлі Пітером Мендельсоном та Президентом України Віктором Ющенком про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Геополітичні інтереси Європейського Союзу на сьогодні не передбачають надання Україні статусу країни-кандидата на членство в ЄС. Проте Україна не може залишатися поза євроінтеграційними процесами. Тому ЄС застосовує такий стандартний інструмент співпраці з третіми країнами, як зона вільної торгівлі (ЗВТ), водночас вживаючи заходів для захисту своїх власних економічних інтересів. Провідні виробники сільськогосподарської продукції у Франції, Іспанії та Італії, занепокоєні можливістю зростання конкуренції з боку українських товарів, можуть вимагати захисних заходів щодо торгівлі сільськогосподарською продукцією в межах ЗВТ. Європейські виробники чорних металів і хімічної продукції в Німеччині та Франції також очікують посилення конкуренції внаслідок надходження на ринок ЄС української продукції.
Угода про зону вільної торгівлі передбачатиме скасування митних тарифів, лібералізацію сфери послуг, вільний рух факторів виробництва, послаблення нетарифних бар'єрів, що є надзвичайно актуальним для активізації процесів обміну технологіями між Україною та країнами ЄС. Українська промисловість характеризується високою енергомісткістю внаслідок переважання в її структурі продукції важкої індустрії, матеріально-технічна база якої є застарілою. Тому нові умови торгівлі в межах ЗВТ забезпечать відносне зниження ціни на технологічні лінії та устаткування, що постачаються виробниками країн ЄС, і позитивно вплинуть на оновлення матеріально-технічної бази тих галузей промисловості, для яких обладнання в Україні не виробляється.
Проте участь України у ЗВТ з ЄС може мати й негативні наслідки для вітчизняної економіки, зокрема таких галузей промисловості, як виробництво машин та устаткування, хімічної промисловості, виробництва автомобілів, причепів, напівпричепів. Високотехнологічна продукція провідних європейських фірм стане доступнішою для українських підприємств, що може призвести до втрати конкурентних позицій вітчизняних виробників аналогічної продукції та галузевих науково-дослідних організацій.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 778; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!