Строки та терміни. Позовна давність
Ефективність реалізації, охорони і захисту своїх прав суб'єктами цивільних правовідносин залежить від своєчасності здійснення ними певних дій. Для цього законодавець і передбачив наявність у цивільному праві строків і термінів.
Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Він визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
Термін - це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Такий момент визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Строки і терміни можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Для усунення невизначеностей, що можуть виникнути між суб'єктами цивільних правовідносин, законом встановлено особливий строк, який отримав назву "позовна давність".
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Розрізняють два види позовної давності:
1) загальну тривалістю в три роки;
2)спеціальну - скорочені або більш тривалі строки порівняно із загальною позовною давністю, що встановлюються законом для окремих видів вимог.
Так, спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог щодо:
1) стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;
|
|
|
3) недоліків проданого товару;
5) розірвання договору дарування;
6) перевезення вантажу, пошти.
Спеціальна позовна давність у п'ять років встановлена до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину, тобто правочину, недійсність якого прямо встановлена законом.
Слід враховувати, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути в будь-якому разі скорочена.
У ЦК України також передбачено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, тобто вимог, які можна пред'являти незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту виникнення права на них. Такими е вимоги:
1)що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
4) власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
|
|
|
5) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
6) центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Загальні положення про право власності та інші речові права.
Суспільство не може існувати без наявності відносин власності, але такі відносини необхідно регулювати. Зазначене, зокрема, зумовило виникнення права власності.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності складають правомочності володіння, користування і розпорядження речами.
Право володіння - це право фактичного відання річчю. Воно полягає в можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе.
Правом користування є право на здобуття з речі її корисних властивостей.
Право розпорядження - це право визначати юридичну долю речі (знищити, переробити, подарувати, продати тощо).
|
|
|
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Також він не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, не має права погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин (фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права). При цьому всі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно (тобто крім як у випадках, встановлених законом) позбавлений нього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень Конституції України та ЦК України існує три форми права власності:
1) право приватної власності, суб'єктами якого є фізичні та юридичні особи;
|
|
|
2) право державної власності. У державній власності перебуває майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна;
3) право комунальної власності. У комунальній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, що належить територіальній громаді.
Залежно від того, у праві власності скількох суб'єктів перебуває майно, можна виокремити два види права власності:
1) право одноособової власності, якщо майно належить на праві власності тільки одній особі;
2) право спільної власності, коли майно є у власності двох або більше осіб (співвласників). Це право у свою чергу поділяється на:
- право спільної сумісної власності, яким є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, тобто якщо право кожного зі співвласників поширюється на все майно;
- право спільної часткової власності - це власність двох чи більше осіб із визначенням конкретних часток кожного з них у праві власності на певне майно.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема такими підставами є;
1) створення майна;
2) перероблення речі;
3) привласнення:
- загальнодоступних дарів природи;
- безхазяйної речі;
- рухомої речі, від якої власник відмовився;
- знахідки;
- бездоглядної домашньої тварини;
- скарбу;
4) договір;
5) набувальна давність;
6) приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності.
Право власності припиняється в разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток історії та культури;
6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;
7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом із метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи;
12) смерті власника.
Якщо право власності особи порушується, не визнається або оспорюється виникає необхідність захисту цього права.
Захист права власності - це сукупність передбачених законом засобів, що застосовуються з метою поновлення порушеного права власності, усунення перешкод, які заважають власнику вільно реалізовувати своє право власності, а також із метою відшкодування збитків, завданих порушенням, оспоренням чи невизнанням права власності.
Усі засоби захисту права власності прийнято поділяти на речово-правові та зобов'язально-правові.
До речово-правових засобів захисту права власності належать:
- віндикаційний позов - вимоги неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (тобто володіння без правових на те підстав);
- негаторний позов - вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном;
- позов про визнання права власності.
Зобов'язально-правовими засобами захисту права власності є, зокрема позови про:
- відшкодування завданої власнику шкоди;
- повернення речей, наданих у користування;
- визнання правочину недійсним тощо.
Іншими речовими правами є речові права на чуже майно, під якими розуміють визначену договором із власником або законом міру можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (порівняно з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать.
У законі визначено такі види речових прав на чуже майно:
1) право володіння чужим майном. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає це майно в себе. Право володіння виникає на підставі договору із власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом;
2) право користування чужим майном (сервітут), яке може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом;
3) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Воно встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель. Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 185; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!