Тема 3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (ІХ-ХІІІ ст.)

Nbsp;

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИЦИПЛІНИ

«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Підготувала: доц. Росул Т.І.

 

 

Тема 1. Культура як соціальне явище

План

1.Мета і завдання курсу. Предмет культурології.

2.Історична еволюція, поглядів на культуру в європейській культурологічній думці
3. Функції, структура і типологія культури

4. Культура і цивілізація

Рекомендована література:

 

1. Гриценко В. Людина і культура: Навч. Посіб. — К.: 2000. — 368 с.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія / [Гриценко Т. Б., Мельничук Т. Ф., Сироватсь- кий С. А. та ін.] / За ред. Т. Б. Гриценко. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 392 с.

4. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

Додаткова

1. Історія світової культури : навч. посіб. / за ред. Л. Т. Левчук. – К., 1999.

2. Мир философии. Часть II. Человек. Общество. Культура. –  М., 1991.

3. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. – М., 1991.

4. Павленко Ю. Історія світової цивілізації : Соціокультурний розвиток людства. – К., 2001.

5.  Тавризян Г. Н. : две концепции кризиса культуры / Г. Н. Тавризян, О. Шпенглер, Й. Хейзинг. – М., 1989.

6.  Философия культуры. Становление и развитие / под ред. М. С. Кагана. – СПб., 1998.

7.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.

8.  Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – М., 1993. – Т. 1.

 

1.

Мета дисципліни: ознайомити з основами сучасних підходів до історії національної культури, проблемами етногенезу та культурогенезу українського народу, виявити їх зв’язок з соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами.

Завдання курсу «Історія української культури» полягає у тому, щоб ознайомити студентів з основними історичними періодами становлення феномену української культури, закономірностями її функціонування і розвитку, формування у студентів поглибленого розуміння фундаментальних понять і категорій української культури, оволодіння сучасними методами культурологічного аналізу, розуміння тенденцій сучасних соціокультурних трансформацій в українській культурі.

Програма навчальної дисципліни «Історія української культури» складається з таких змістових модулів:

1. Cтародавня культура України

2. Українська культура Нового і новітнього часу

Культура є предметом вивчення культурології. Культурологія як самостійна галузь науки сформувалась у ХХ ст.. і була вперше визначена В. Освальдом («Система наук», 1915) і Л. Уайтом («Наука про культуру» (1949). Культурологія як наука складається із шести взаємопов’язаних розділів:

1) історія культури;

2) історія культурологічних теорій;

3) філософія культури;

4) соціологія культури;

5) антропологія й психологія культури;

6) прикладна культурология.

Кожний з розділів має власний об'єкт дослідження, відрізняється специфікою аналізу, методами й практичними рекомендаціями, використовуваними при дослідженні кокретних проблем.

Історія культури досліджує процес наступності культурного розвитку різних епох, країн і народів. Вона дає багатий матеріал, що свідчить про різноманіття культурних досягнень і цінностей, про внесок народів у світову культуру людства, про труднощі й протиріччя культурно-історичного процесу, про долі великих цивілізацій.
Історія культури формує знання про культурну спадщину, пам'ятки матеріальної й духовної культури, цінності і норми життя, ідеали і символи різних народів; досліджує походження, джерела культурних явищ, процес їхнього поширення. Історія культури - передана від покоління до покоління пам'ять людства. Для культурології історія культури формує фундамент теоретичних концепцій.

Особливу роль у вивченні культурних феноменів відіграє методологія дослідження. Основна функція методу – внутрішня організація й регулювання процесу пізнання. Серед головних методологічних підходів дослідження, що застосовуються в культурології, виокремлюємо:

1) Системний метод - найбільш загальний метод дослідження як культури в цілому, так і окремих її форм. Цей метод орієнтує дослідника на вивчення культури (культурного феномена) як чогось цілого, елементи якого пов’язані один з одним численними відношеннями (функціональні, інформаційні та інші).

2) Структурно-функціональний метод ґрунтується, з одного боку, на системному аналізі, а з іншого — на ідеях функціоналізму. За такого підходу культура розглядається як така, що складається зі структурних елементів, що функціонально зв’язані між собою і виконують щодо культури та суспільства, як цілого, певні функції.

3) Порівняльно-історичний метод - дозволяє встановити схожість і відмінність між явищами культури чи певними культурами, виявити їхню генетичну спорідненість.

4) Синергетичий метод - ґрунтується на ідеї самоорганізації культури як системи, її нелінійному розвитку (еволюції), когерентності процесів (узгодження процесів у системі), наявності стохастичних процесів, які пов’язані з невизначеністю дій людей у тих чи інших ситуаціях та необхідністю встановлення нових ціннісних обмежень в системі людина — природа та інші.

5) Семіотичний метод ґрунтується на твердженні, що будь-який культурний об’єкт чи процес можна розглядати як певний знак, знакову систему завдяки якому здійснюється комунікація, передача досвіду від покоління до покоління.

6)Біографічний метод — це система засобів дослідження життєвого шляху людини, характерних рис особистості того чи іншого діяча культури, письменника, автора в контексті історії та взаємовідносин з іншими визначними людьми того часу, спрямовані на реконструкцію життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості.

Джерельною базою вивченняісторії української культури є:

1) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі – казки, міфи, легенди, билини, думи, пісні тощо;

2) незліченні пам’ятки матеріальної культури: археологічні знахідки, містобудування, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології виробництва;

3) писемні джерела – літописи, різні види літератури, закони й державні документи;

4) твори мистецтва як симбіоз духовної й матеріальної культури.

2.

Культурологічні знання і розуміння поняття «культура» еволюціонували паралельно з розвитком людства. Виділяємо три основні етапи формування культурологічних понять:

- від античності – до середини ХVІІІ ст. – час зародження культурологічного знання;

- кінець ХVІІІ - ХІХ ст. –філософське осмислення культури;

- ХХ-ХХІ ст. – формування культурології як науки.

Слово «культура», відоме ще з давньоримської епохи, походить від лат. Сolere, згодом - Сultura (піклуватися, удосконалювати, шанувати, обробляти). Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н.е.) у праці "De agri cultura" під поняттям «культура» розуміє обробіток землі. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у листах римського філософа Цицерона (106 р. до н.е. — 43 р. до н.е.) "Тускуланські бесіди" (45 р. до н.е.) трапляється вислів "cultura animi autem philosophia est" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю.

У середньовіччі слово культура означало особисте самовдосконалення людини, її наближення до Бога й до божественного пізнання істини в Христі. У релігійному тлумаченні його співвідносять із «культом», вірою, думаючи, що це божественне зерно, з якого виростає культура людини.

В епоху Відродження, термін «культура» здобуває гуманістичний характер у змісті любові до людської досконалості.

Класичне розуміння змісту терміна «культура» сформувалося в епоху Просвітництва й стало синонімом інтелектуального, мораль­ного, естетичного, тобто розумного, удосконалення людини в ході її історичної еволюції. У цьому значенні поняття «культура» пере­пліталося з поняттям «цивілізація». У подальшому розвитку культурологічної думки в Європі цей спільний плід людської діяльності, як і сам її процес, позначався рі­зними термінами — «цивілізація», «виховання», «створення», «фо­рмування». Ще у XVIII ст. вони вживалися як синоніми, а потім усе більш строго різнилися, через що предметом наукового обговорен­ня було співвідношення змісту цих і близьких до них за змістом понять «діяльність», «традиція», «суспільство» тощо.

Другий етап історичного процесу формування культурологічної думки розширює уявлення про культуру, яка тепер розуміла­ся настільки широко, що поглинала й суспільство (економічне й політичне життя), і все, що не є природою. Системне обґрунтування поняття культури отримало у концепції таких філософів, як І.Кант, И.Шеллінг, Г.Гегель, О.Конт. В цю епоху відчуття цілісності світу, що створюється людиною, було обґрунтовано у трі­адній будові духовних здібностей людини: розум, воля, почуття, яким відповідає тріада цінностей «істина — добро — краса». Дана тріада реалізується у таких фо­рмах культури як наука, мораль і мистецтво.

Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У кантівському розумінні культура — це «здатність індивіда піднятися від зумовленого його тварною природою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку».

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Й-Ф.Шіллера, завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. «Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізичним і духовним життям людини». Якщо просвітительським ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потреби і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу.

Нмецький філософ Г.В.Ф.Гегель намагався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, «сутність культури визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак внаслідок того, що ця "загальність" є породженням, "інобуттям" світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне мислення. "Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні та в поведінці й становить культуру».

Окремі мислителі розглядали культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Наприклад, М.Бердяев писав: «релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу… філософія, архітектура, поезія, музика — все це спочатку внутрішньо зосереджене в культі. Культура як духовний феномен протистоїть існуючому об'єктивному світові й символізує дійсне буття духу».

Третій етап історії культурологічної думки характеризується широким розвитком поруч із філософським її розглядом різних конкретно-наукових культурологіч­них дисциплін, з одного боку, і форм художньо-образного осягнен­ня культури ( у мистецтві) — з іншої. Культурні досягнення людства перестають асоціюватися лише з високим рівнем розвитку суспільства. Вони починають ототожнюватися з такими важливими науковими категоріями, як цивілізація й суспільно-економічна формація. Її, як відомо, увів у наукову практику Карл Маркс. Вона становить основу матеріалістичного розуміння історії й культури.

Виділимо методологічні підходи до розуміння феномена культури.

Історико-етнографічний підхід – Е. Тайлор визначав культуру як сукупність знань, мистецтва, моралі, права, звичаїв, вірувань, звичок, властивій людині як члену суспільства».

Релігійно-ідеалістичний підхід - П. Тейяр де Шарден відзначав: «термін «культура» походить від «культ» - віра, шанування Творця... Релігійний досвід і культові процедури – одні з найважливіших характеристик великого часу становлення людської культури»

Аксіологічний (від грецьк. axios – цінність) підхід - П.А.Сорокін - «культура принципово розглядається як сукупність соціально значимих, позитивних цінностей, незалежних ні від часу, ні від людини, а все те, що негативне, деструктивне, – заперечується й визначається як «не-культура».

Соціологічний підхід -  О. Конт - «культура з'являється як історично певний рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя й діяльності людей, у їхніх взаєминах. Культура трактується як соціальний інститут, що дає суспільству системну якість і дозволяє розглядати його як стійку цілісність, відмінну від природи».

Марксистський підхід К.Маркс і Фрідріх Енгельс - "культура як спосіб буття людини є взаємозв'язком проду­ктивних сил і виробничих відносин. Духовні форми культури мають лише відносну самостійність по відношен­ню до матеріальних засад буття».

Діяльнісний підхід М. Вебер – «культура – це історично мінлива й історично конкретна сукупність тих прийомів, процедур, норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, узятої у всіх її вимірах і відносинах». Із цих позицій культура виступає як спосіб регуляції, збереження, відтворення й розвитку всього людського життя, соціального й індивідуального, тобто як своєрідна «технологія виробництва й відтворення людини й суспільства».

Психоаналітичний підхід - З. Фрейд – «культура як узаконена система норм, заборон, табу, що оточують людину в суспільстві, що визначають її життя й відокремлюють її від власної тваринної природи, від вроджених інстинктів».

Семіотичний (інформаційно-знаковий) підхід – Е.Кассірер - вивчає культуру як «сукупність знаків і знакових систем, символів (соціокодов)». Мова розглядається представниками даного підходу, як специфічний знаковий спосіб фіксації, зберігання, переробки й трансляції культурної інформації.

Людологічний (ігровий) – від лат. Ludus – гра – Й.Хейзінга - оголошує культуру грою і намагається простежити роль гри у всіх сферах людського життя – у поезії, науці, праві, філософії, побуті тощо. За тезою «все є гра» автор не стирає емпіричні межі між окремими явищами культури, а осмислює їх через певний єдиний пізнавальний конструкт гри.

Спробуємо узагальнити сучасні погляди на сутність культури:

1. Культура – здатність частини високоорганізованих істот (не обов'язково людей) передавати інформацію негенетичним шляхом.

2. Культура – система створення «другої природи», тобто цілеспрямований і розумове переміщення, трансформація речовини, енергії й інформації. Друга природа існує у вигляді об'єктів матеріальної культури.

3. Культура – спосіб адаптації будь-якого біологічного виду, що володіє негенетичним способом передачі й переробки інформації, до перебування на будь-якому планетному тілі (наприклад, на планеті Земля).

4. Культура – відношення людини до самої себе, інших людей, живих істот, до суспільства, живої і неживої природи. Культура – міра людського в людині.

5. Культура – система символів (тобто образів і вербально-логічних схем), що існують в індивідуальній і груповій свідомості.

6. Культура - спосіб життя людей, притаманний певній спільноті, нації, історичній добі.

7. Культура - узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі мистецтва.

3.

Складний та багатогранний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність.Функції культури розкривають ту роль, що вона відіграє в житті суспільства.

1. Людинотворча (гуманістична, світоглядна)– головна функція культури, оскільки з нею пов’язані і нею визначаються всі інші. Суть її полягає в тому, що людина формується, лише залучаючись до світу культури: формується її світогляд, людський дух, емоції, оцінні складові, цінності.

2. Суспільно-перетворюючафункція — здійснюється через перетворення природи, суспільства та людини. Вона забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства, лежить в основі культурно-історичного прогресу.

3. Етноформуюча та етнозахиснафункція – тісно пов’язана з суспільно-перетворюючою, суть її полягає в тому, що культура творить неповторне обличчя нації, надає їй своєрідності, національної самобутності. Національна самобутність проявляється не тільки в наявності етнічних фізичних, психічних расових ознак, а й у культурних чинниках – мові, традиціях, національних цінностях, способах господарювання, побуту, формах проведення дозвілля тощо. Етнозахисна функція виявляється в тому, що культура забезпечує цілісність і самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужих елементів.

4. Пізнавальнафункція — полягає в тому, що культура розкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе, реалізує свій культурний генофонд через знання.

5. Інтегративна (об’єднуюча)функція — полягає у здатності культури об’єднувати людей незалежно від їхньої національної чи конфесійної приналежності, світоглядних чи ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію. Культурні здобутки кожного народу є вагом внеском у світову скарбницю культури.

6. Семіотичнафункція — полягає в тому, що носіями інформації про культуру є системи знаків та символів. Вони фіксують факти матеріальної і духовної культури. Наприклад, у літературі, музиці, мистецтві такими знаками є слово, текст, звук, колір, форма, адже у них закодовано реальний зміст свідомості, цілу гаму емоцій, знань.

7. Комунікативна (спілкувальна, трансляційна)функція – тісно пов’язана з семіотичною і полягає в передачі культурного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування. Цю функцію культура виконує за допомогою складної символічної та знакової систем, які зберігають досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, засобах виробництва, релігійних культах тощо.

8. Регулятивна (нормативна, керувальна)функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право, традиції, звичаї, обряди, етикет — основа для здійснення регулятивної функції.

9. Аксіологічнафункція – полягає в тому, що культура виступає засобом передавання, поширення, культивування цінностей. Цінності — це еталони, ідеали, те, що є святим для людини чи групи людей, народу або суспільства. Вони можуть бути загальнолюдськими, соціальними, культурними, особистісними. Це звичаї, судження, ідеї, основоположні життєві орієнтири, потреби, настанови, джерело мотивації діяльності. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними, духовними й матеріальними.

10. Соціальнафункція здійснюється через засвоєння знань, соціального досвіду поколінь, через входження в суспільство (соціалізація) і процес входження в культуру (інкультурація). Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, уміння жити і працювати відповідно до них.

11. Емоційно-естетичнафункція – полягає в тому, що сприймаючи твори мистецтва, людина отримує естетичну насолоду, естетичне переживання, формується її естетичний смак, підтримується позитивний емоційний фон (гарний настрій, активна життєва позиція, світосприйняття).

12. Рекреативнафункція – тісно пов’язана з попередньою, дозволяє людині відновлювати свої духовні сили, шляхом відвідування театрів, храмів, музеїв, карнавалів тощо проводити психологічне розвантаження, «профілактику» свого душевного стану.

13. Виховнафункція – твори мистецтва формують відчуття добра, зла, справедливості, формують негативне ставлення до поганого, низького.

14. Діагностична та прогностичнафункція – зміст її розкривається в тому, культура ставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві. Прогностична функція полягає в тому, що культура дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози й перспективи.

Складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури. Структура — означає порядок, будова, зв’язок. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних типів, видів та форм культуриза різними критеріями: за носієм, змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою тощо. Під типологієюв сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів.

Основними логічними параметрами культурологічної типології є діахронія — синхронія й лінійність — дискретність. Діахронія ре­алізує історичний підхід до типології культури, розглядаючи її у системі простору-часу, горизонталі й вертикалі. Синхронія розгля­дає культуру лише у системі просторових координат, виділяючи, як основну, горизонталь. Синхронія вивчає культуру в певний період часу, роблячи нібито одночасний зріз, що використовується насам­перед у порівняльному вивченні культур у межах цілком конкрет­ного тимчасового відрізка.

Лінійний підхід розглядає історію культури як безперервний нерозімкнений ланцюг розвитку, тоді як дискретний підхід реалізує ідею про уривчастість світового культурно-історичного процесу.

І. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну.

Матеріальна культура– це сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та виробниче устаткування; засоби зв’язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування.

Духовна культураохоплює усі сфери духовної діяльності людини: релігію, філософію, освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура– творча діяльність діячів мистецтва.

Поділ культури на духовну та матеріальну – умовний.

ІІ. За етнічним чинником та вагомістю культуру поділяють на світову, етнічну, національну.

Етнічна культура— вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.

Національна культура— продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування). На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

Світова культура (метакультура)— це синтез досягнень культур усіх націй і народів. Це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості, захисту прав особистості, гуманізмі.

ІІІ. За протиставленням до пануючої (домінуючої)культури виділяють такі види: домінуюча (загальнонаціональна), субкультура й контркультура.

Субкультура– сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних з домінантною культурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані, неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо.

Контркультура— в широкому значенні напрям розвитку культури, який різко відрізняється від пануючої, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури.

ІV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну, масову й народну культуру (фольклор).

Елітарнаабо висока культура — дистанційовані від масових форм артефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею.

Масова культура(попкультура) – це культура, що склалася у процесі розвитку ЗМІ, тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо). Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість; розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості, збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування недосконалих естетичних смаків.

Народна культура (фольклор)- колективна художня літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу, народнопоетичної фантазії.

V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі, вона поділяється на традиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх.

VІ. За приналежністю до історичних епох: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5) культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи.

VІІ. За регіональною приналежністю: культура Сходу, культура Заходу; або ж культура  європейського; далекосхідного; індійського; арабо-мусульманського; тропічно-африканського; латиноамериканського регіонів.

VІІІ. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур: конфуціансько-даосизька, індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька, протестантська).

ІХ. За господарським ладом – культура мисливців і збирачів; культура хліборобів; культура скотарів; промислова (індустріальна) культура

Х. За сферою суспільної діяльності - виробнича, політична, педагогічна, екологічна тощо.

4.

У науковому середовищі давно дискутується питання співвідношення культури і цивілізації.Поняття «цивілізація» (від лат. civilis – громадянський, державний) і культура близькі, але не тотожні. У науковій літературі немає єдності щодо трактування і розмежування цих понять. Наведемо кілька підходів.

1. По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства. У такому випадку вживаються як рівнозначні: антична, шумерська, європейська, азійська цивілізація (культура).

2. По-друге, термін «цивілізація» вживається на означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, відповідних суспільних відносин, рівнем техніки, побутовими умовами. У такому розумінні він протиставляється духовній культурі.

3. По-третє, поняття «цивілізація» також уживається для характеристики етапу суспільного розвитку, який настав після первіснообщинного ладу і змінив період варварства і дикунства. При цьому зазначаються такі ознаки цивілізації, як: створення класів, держави, приватної власності, розподіл праці, урбанізація. Такий підхід був започаткований Ф. Енгельсом у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави».

4. Поняття «цивілізація» може вживатися на означення конкретних етапів розвитку суспільства чи народів: аграрна цивілізація, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна, буржуазна тощо. Але у межах однієї цивілізації можуть існувати різні формації (азійська цивілізація – це й соціалістичний Китай, і напівфеодальний Іран чи Саудівська Аравія, і капіталістична Японія).

5. Поняття «цивілізація» вживається як характеристика цілісності сучасної культури з підкресленням загальнолюдської єдності: «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя».

6. Інколи вживається як стан культури в певній галузі людської діяльності («технічна цивілізація», «міська цивілізація»).

Отже, будь-яке із наведених значень передбачає взаємозв’язок з культурою. В одних випадках культура становить особливий шар цивілізації, в інших цивілізація – матеріальна основа вияву духовної культури. Процес розвитку цивілізації і культури нерівномірний, у темпі вони не збігаються. Певні періоди розквіту літератури й мистецтва не відповідають загальному розвитку суспільства, його прогресу. З іншого боку, бурхливий розвиток цивілізації, матеріального виробництва (наш час) не супроводжується адекватним рівнем розвитку духовної культури.

 

Тема 2. Витоки української культури.

План

1. Періодизація історії української культури.

2. Характерні риси української культури. Ментальність українців.

3. Архаїчні культури на території України.Феномен трипільської культури.

4. Культура мідно-бронзової та залізної доби (кімерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор’я).

5. Культура давніх слов’ян.

 

Рекомендована література:

 

1. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

4. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.

Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.

Додаткова

5.  Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992.

6.  Василенко Г. К. Велика Скіфія. – К., 1991.

7.  Відейко М. Ю. Україна : від Трипілля до Антів. – К., 2008.

8.  Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993.

9.   Давидюк В. Первісна міфологія. – Луцьк, 1997.

10. Котляр М. Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації – К., 1993.

11.  Пономарьов А. П. Українська минувшина : ілюстрований етнографічний довідник / А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна. – К., 1993.

12. Українці : народні вірування, повір’я, демонологія / за заг. ред А. П. Пономарьова. – К., 1992.

13.  Чмихов М. О. Давня культура : навч. посіб. – К., 1994.

 

1.

В історії української культури культурологи виділяють кілька періодів, тісно пов’язаних з історичними умовами формування української нації:

1.Стародавня культура України (від кам’яного віку, 15 тис. рр. до н. е., до прийняття християнства, Х ст. н. е.).

2. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х – ХІІІ ст.).

3. Ураїнська культура литовсько-польської доби. (ХІV – ХVІ ст.).

4.Культура українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.).

5.Культуранаціонально-культурного відродження (кінець ХVІІІ  – початок ХХ ст.).

6.Українська культура в період соцреалізму (30-40 – 80-ті рр ХХ ст.).

7. Культуротворчі процеси в умовах незалежності. (90-ті рр.ХХ ст – перше десятиліття ХХІ ст.)

2.

На становлення української культури суттєво вплинуло унікальне географічне середовище. Лісостеп, степ і ліс, в умовах яких жили пращури українців, зумовили відповідний спосіб життя, характер життєдіяльності, специфічні риси національного характеру. У таких природних умовах результативним було землеробство, скотарство, мисливство, рибальство.

Народ (гр. етнос) – поняття багатопланове – це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Існує кілька теорій етногенезу українського народу:

1) теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30 – 40 тис. до 2 – 3 млн. років.

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою українці походять від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.

3) ідеологічна теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30–80-ті рр. ХХ ст.) про зародження і розвиток трьох братніх слов’янських народів з єдиної давньоруської народності в ІХ — Х ст.

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Життя українців на кордоні між Заходом і Сходом, Європою та Азією сформувало свідомість українця як людини прикордоння, яка характеризується розмаїттям етичних, релігійних, правових, політичних спрямувань.

У сучасній культурології виділяють два культурні регіони світу: Захід і Схід. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом — Європу та Північну Америку. У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей.

Поняття "Сходу", східного типу культури складніше (аніж Захід) у зв'язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю. Так, виділяють буддійський Схід, Схід арабо-мусульманський, Схід індуський; єврейсько-іудейський тощо. Відтак типова культура Сходу може бути окреслена метакультурою далекосхідного регіону, в якому відбулась зустріч і дивне переплетіння самобутніх духовних світів Індії та Китаю, а також культур, що історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності — японську, тибетську, індокитайську та ін.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх територіальне розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної орієнтації, основних світоглядних установок, суспільно-економічних і політичних структур.

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою дослідження М.Вебера. Видатний німецький культуролог (економіст, філософ, соціолог), зіставляючи східні та західні культури, виявив численну низку смислових антиномій:

Захід	Схід
демократія (свобода, рівність)	деспотизм
аскеза	містика
наукове знання, раціональність	інтуїція, вживання у світ
динамізм, розвиток	непорушність, стабільність
модернізація, інновативність	традиційність, ритуал
"логос"	"дао"
індивідуалізм, особистість	колективізм, держава
активне техніко-технологічне перетворення світу	досягнення гармонії з природним середовищем проживання і медитація
капіталізм, буржуазність	комунізм, безкласове суспільство

Геополітичне розташування України між Заходом і Сходом визначило її "межовий характер". Однак належність до християнського культурного кола все ж таки вказує на домінанту європейського генокоду, західної основи та спрямування.

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизується у феномені ментальності (близькі за значенням поняття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Ментальність – це прихована складова суспільної свідомості. Настільки прихована і глибинна, що усі, без винятку, дослідники ментальності говорять про неї як про сферу колективного безсвідомого.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються такі ознаки: емоційність, індивідуалізм, споглядальність, самозаглиблення, відсутність агресивності, інтровертність, кордоцентризм (розуміння дійсності не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» - емоціями, почуттями, внутрішнім, «душею»), екзекутивність (жіночність), толерантність, антеїзм (єдність людини з природою («землею-матір'ю»)), селянськість (орієнтація на ідеали хліборобів, що зумовлює поміркованість, традиційність, злиття з природою, працелюбність), орієнтація на малий гурт (прагнення створити рай у власному домі), бівалентність, (двоїстість психічних реакцій українців: авантюрно-козацька, схильна до максималізму, та селянська, схильна самозаглиблення й самопізнання).

Природне середовище сприяло діалогові культур: через «степовий коридор» на українських землях приходили численні кочові народи, впливаючи на формування українського характеру; а водний шлях Дніпром – «шлях із варяг у греки» уводив нашу культуру в коло середземноморської. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- й лівобережну, що зумовило відмінності в системі господарювання, в політично-державних спрямуваннях та культурних пріоритетах.

Отже, український народ створив культуру, яка займає гідне місце у світовій, має власне обличчя, самобутня і неординарна.

1. Українська культура належить до євразійського типу, вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася їм.

2. Українська культура є складовою індоєвропейського кола культур, що визначається і походженням мови, спорідненням міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт.

3. Українська культура є відкритою, функціонує і розвивається у світовому культурному просторі.

4. Українська культура є гетерогенна (неодноріна) і в культурно-етнографічному, і в соціально-історичному, і в конфесійному відношенні.

5. Вона є культурою селянською, хліборобською. Причому селянськість – ознака не лише сільського населення, а й інтелігенції. Це певний тип психології, ментальності (обожнення землі, працьовитість)

6. Культурно-етнографічна неоднорідність (наявність різних культурно-історичних зон, різних субетносів).

3.

Людина почала жити на території України мільйон років до на­шого часу. В середині 70-х рр. XX ст. київський вчений В.Гладилін знайшов біля села Королеве на Закарпатті стоянку первіс­ної людини. На цьому місці виявлено знахідки 16 культурних шарів часів палеоліту. Це знаряддя праці пітекантропів, неандертальців, кроманьйонців — зубила, чопери, великі відщепи тощо. Становлення людини в Україні, вірогідно, відбулося у ті самі періоди, що і в інших регіо­нах Землі.

Епоха палеоліту (200 тис. — 10 тис. років до н.е.) засвідчує існування на території України певної культури. Саме в ці часи:

- люди набувають вміння добувати і використовувати во­гонь;

- удосконалюють знаряддя праці, житло будується з дерева (жердин), кісток;

- виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

- з'являються зачатки релігійних вірувань (анімізм, магія, тотемізм, фетишизм), а разом з ними елементи мистецтва.

Місця перебування часів пізнього палеоліту виявлено по всій Україні. Найбільш цікаві стоянки — Мізинська, Кирилівська, Межирічська, Гінцівська.

У добу мезоліту (10 тис. — 7 тис. років до н.е) на Україні:

- використовується лук і стріли;

- розвивається рибальство, приручено собаку;

- започатковуються форми первісної племінної організації;

- основою суспільного устрою стає матріархат;

- для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло;

- виготовляються нові знаряддя праці — ножі, кинджали, списи з ріжучими кам'яними пластинами тощо.

У середині ХХ ст. були виявлені кілька стоянок доби неоліту в басейні річок Південний Буг, Дністр, Дунай (буго-дністровська та дунайська культури). У цей період відбувається перехід людей до відтворювального типу господарства (хліборобства, скотарства), з’являється перший штучний матеріал – кераміка. На Закарпаття приходить культура так званої мережаної кераміки, на Волинь – лінійно-стрічкової кераміки, а в лісову та лісостепову зону Лівобережної України – ямково-гребінцева.

Яскравим зразком української культури неоліту є трипільська культура, вперше відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах.

Трипільці оселялися вздовж річок, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розта­шовані по колу, середина якого становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин.

Будинки трипільців - великі (до 4—5 м у ширину і до 15—20 м у довжину), багатокамерні. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату бу­дували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знай­дені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших ча­сів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малю­вали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефект­ний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, сполучень барв це засвідчує модель хати, знайдена у Володимирівці (Уманьщина). Узори розписів хат, зібрані на Уманьщині за наших часів, вказують на високу доскона­лість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народного мистецтва досягла вже за трипільських часів.

Трипільська хата була призначена для бі­льшої родини, адже процес господарчо-родинного дифе­ренціювання окремої малої родини за трипільських часів почався, проте ще ще не завершився. Родинний лад трипільців з цього по­гляду становить перехідний період між материнсько-родовим уст­роєм та батьківсько-родовим.

Трипільці – перш за все хлібороби. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство — великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно заго­ном, вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окре­мими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключе­но, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати у громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над відокремленими родин­ними групами.

Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від навколишнього простору, поселя­лись на горбах та відокремлюватись ровами і валами. Вони потре­бували захистити свої стада від нападів звірів, чим і був зумовле­ний спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали.

Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем'яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов'язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі символи отримали назву солярних.

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення на зразок "венер" палеоліту. Вони, радше, уособлювали вірування в духів предків і, передусім, у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевезенні врожаю, будівельних матеріалів, а з овечої вовни навчилися виробляти одяг.

Рідкісні знахідки пластики зі зображенням людей, призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини. У межах помешкань трапляються також поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріархами.

Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу — патріархату.

В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, — речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були земл'еробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Процеси, що зароджувалися ще за епохи неоліту, набули характеру визначальних. Розвиток виробництва і обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набуваючи сили, привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно із землеробством — працездатність чистина чоловічого населення вивільнилася з господарської сфери і спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.
Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

До найбільших об'єднань України на зламі енеоліту та початкового етапу бронзового віку належала давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона займала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, що входили до її складу, об'єднувалися спільними типами господарства, де переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крім численних курганів, виявлені сліди тимчасових стоянок пастухів, а також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с.Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників — глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини —другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою, однак вона не набула великого поширення.

4.

На межі бронзового й залізного віку(1 тис. до н. е.) розпочалася нова хвиля експансії кочових культур, які домінували в культурному просторі українських земель. Це час панування скотарських кочових племен з індо-іранськими коренями, які прийшли з Центральної Азії. Цю добу умовно поділяють на три періоди:

- кіммерійський (9 – 8 ст. до н. е.)

- скіфський (7 – 2 ст. до н. е.)

- сарматський (2 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.).

Кіммерійська культура майже не залишила артефактів. Це переважно пам’ятки поховань у курганах, залишки архітектури і скульптури, посуду, зброї, знарядь праці, поширені від Дунаю до Волги. Кіммерійці одні з перших оволоділи залізом, що покращило культуру виробництва, прискорило суспільний розвиток, розпочало процеси державотворення. Для релігійних вірувань кіммерійців характерний культ предків, вірування в життя після смерті (у похованнях клали речі, що належали покійнику), а також культ богині-матері (стели з зображенням жінок).

Декоративно-прикладне мистецтво надзвичайно розмаїте: вони володіли навичками художнього литва з бронзи й коштовних металів, різьбленням по деревині, кості, гравіюванням, карбуванням і паянням золотом, керамікою. В орнаменті домінує геометричний стиль (вертикальні лінії в шаховому порядку заповнені трикутниками, ромбами, зиґзаґами, хрестоподібні форми, кола, спіралі). Дрібна пластика представлена фігурками коня, кози, вівці, корови.

З усіх культур доби заліза скіфська культурає однією з найдивовижніших, вона залишила велику кількість царських поховань-курганів, найвідоміші з яких могила Куль-Оба під Керчю, курган Чортомлик під Нікополем, могила Солоха поблизу Запоріжжя, Товста Могила біля Орджонікідзе та сотні ін. Виявлені також залишки могутніх городищ: Пастирське городище на Черкащині, Мотронинське на Київщині, Немирівське на Поділлі.

Держава скіфів – це величезна поліетнічна імперія від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю з центром в Україні. Попри державне об’єднання, культура скіфів не була однорідною. Її складали племена іранського та угро-фінського походження, що вступали в діалог з балтами, греками, праслов’янами. Грецький історик та мандрівник Геродот називав такі племена скіфів: скіфи-орачі, царські скіфи, скіфи-елліни, гіпербореї, гелони, неври, що свідчить про етнічну та соціальну неоднорідність. Це був конгломерат народів, сплав різних компонентів — кочової культури, привнесеної з Азії, та осілої, частково місцевої.

Науковці стверджують, що і скотарство, і землеробстводосягло у скіфів значного розвитку: вони володіли навичками селекції, розводили велику рогату худобу, коней, свиней; вирощували просо, ячмінь, пшеницю; розвиненими були ремесла – ткацтво, прядіння, металообробка, гончарство, кушнірство, ювелірне ремесло.

Чинником єдності культури стало активне формування релігійних уявлень. Скіфи вірили в божественне походженні царів, що надавало їм верховної військової, світської та релігійної влади, існував культ царів з посмертною героїзацією, спорудженням святилищ. У скіфів був політеїзм, упорядкований пантеон богів: верхівку посідала богиня вогню, що єднає світ Табіті(та, що зігріває); другий рівень пантеону обіймали подружжя богів неба і землі – Папай(бог грому, усіх небесних світил) та його дружина Апі(богиня землі). Третій рівень богів пов'язаний з культом богів-героїв, пов’язаних з античним впливом: Гойтосир(Аполон) – захисник спільноти, Аргімпаса(Афродіта) – богиня родючості, захисниця людей і тварин, Арес – божество воєнної вдачі, Тагімсад– покровитель воїнів, втілення царської влади. Міфологія скіфів була багата на сказання про героїчні діяння предків, проте лише уривки її відомі з грецьких переказів.

Велике значення у скіфів мав культ предків, віра в потойбічне життя, що підтверджує велика кількість артефактів у скіфських курганах-святилищах, куди клали обладунки, одяг, зброю, золоті прикраси. Вони свідчать про високий розвиток мистецтва, досконалий художній смак скіфів.

Важливою складовою художнього доробку скіфів була скульптура – стовпоподібні статуї, фігури воїнів у бойових обладунках

Художнім досягненням скіфської доби є так званий «звіриний стиль» у декоративно-прикладному мистецтві. Запозичений з Азії, цей стиль ґрунтувався на використанні різних матеріалів (золото, срібло, бронза, залізо, кістка, ріг), різних технологій (литво, штампування, гравіювання, кування, різьблення, інкрустація), декорування (зброї, кінської зброї, предметів культового характеру). Провідну роль у цьому стилі відіграли образи оленя, кабана, коня, хижих тварин і птахів. Зі Сходу запозичені образи лева, грифона, цапа, сфінкса. Розташовували ці звірині композиції горизонтальними чи вертикальними рядами.

Найвідоміші у світі такі скіфські артефакти:

- скіфська пектораль(з лат. pectus – груди) з кургану Товста могила (Дніпропетровська обл.). Це золота нагрудна прикраса скіфського царя вагою 1140 г і діаметром понад 30 см, шедевр ювелірного мистецтва світового значення, знайдена в 1971 р. Зберігається у Київському музеї історичних коштовностей України у Києві. Композиція пекторалі складається з трьох рівнів: найнижчий — анімалістичні сцени (міфологічні та реалістичні звірі); середній — флористичні мотиви; верхній — побутові сцени із життя скіфів за участю домашніх тварин (є версія, що це скіфський варіант легенди про пошуки золотого руна).

- золотий гребіньз кургану Солоха на Мелітопільщині Запорізької обл., відкритого й дослідженого М. Веселовським. Гребінь оздоблено мініатюрними левами, над якими – сцена бою вершників. Зберігається в Ермітажі.

- срібні вази з позолотоюз Чортомлицького й Гайманового курганів та кургану Солоха. Прикрашені сценами приборкання коней, полюванням вершників, побутовими сценами.

У 4 – 3 ст. до н. е. скіфська культура починає занепадати внаслідок економічних (криза кочового скотарства), соціальних (занепад віськового стану) та ідеологічних чинників (занепад військової ідеології). На українські землі прийшли сармати(об’єднання іранських племен – сіраків, аорсів, роксоланів, аланів та ін.), які витіснили скіфську культуру. Це були споріднені зі скіфами племена (Геродот писав про їх походження від шлюбу скіфів з амазонками). Головним досягненням сарматської культури став розвиток військової ідеології, культ меча, вогню, коня. У художній сфері надбанням сарматів став новий звіриний стиль, поліхромно-інкрустованийкамінням чи емаллю. Визначними пам’ятками цього мистецтва є комплекс золочених предметів та прикрас, виявлених у могилі-кургані сарматського вельможі біля м. Азова, а також золоті прикраси з могили цариці в кургані Хохлач на Подонні (Новочеркаський скарб).

Значний внесок у культурний полілог, що склався у давні часи на теренах України, зробила антична культура. Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди – грецький і римський.

У грецький період(7 – 1 ст. до н. е.) тривало виникнення полісів у Північному Причорномор’ї, у дельтах річок Дністра, Бугу і Дніпра. Серед них Тіра (Белгород-Дністровський), Ольвія (біля Миколаєва), Херсонес (тепер Севастополь), Пантікапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Теодосія (Феодосія), на основі яких у 5 ст. до н. е. виникла Боспорська держава. Грецькі назви мали й річки – Дністр (гр. Тірас), Буг (гр. Гіпаніс) і Дніпро (гр. Борисфен). У полісах була добре розвинена архітектура: житлові будинки об’єднані в квартали, вулиці вимощені бруківкою, існував водогін, каналізація, велика кількість колонад, храмів, були театри, школи, скульптура, впроваджувалась своя грошова система. Високого рівня набули ремесла: ткацтво, різьбярство, кушнірство, гончарство, ювелірне мистецтво.

Грецькі міста-держави зберігали культурний, політичний, економічний зв'язок з материковою Грецією, проте відбувався процес еллінізації місцевого люду, культурні зв’язки зі Скіфією, Гіпербореєю (так греки називали територію України, розташовану на північ від грецьких колоній). В основі зв’язків з Україною лежало хліборобство. Геродот розповідає про двох гіперборейських дівчат, які в супроводі охорони несли вінки з пшениці на о. Делос, де був відомий храм Деметри, Матері-Землі.

Греки-колоністи просувалися углиб краю, шукаючи багатств і ринків збуту. Залишки від храму Діоніса знайдені на Полтавщині. Грецькі впливи позначились у художньо-мистецькій сфері українців (прагнення прикрасити, декорувати одяг, житло, у народній музиці), а також в ідеологічно-світоглядній сфері (поширення антропоцентризму, ідей єдності індивіда і спільноти, високої громадянської свідомості).

У римський період(1 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.) грецькі поліси Ольвія, Херсонес, Тіра увійшли до складу римської провінції. Завдяки римлянам відбулось проникнення християнства на південь України, адже за римськими легіонерами йшли купці й місіонери. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (м. Заліщики на Тернопольщині), Дніпра (у Києві знайдено скарб римських монет, посуд, прикраси).

В умовах утвердження військово-політичної могутності Риму, господарство України включається в економічну систему античного світу, інтенсивно розвивається хліборобство, хатні промисли, ремесла, збільшується кількість населення. Разом з тим відчутні й елементи міліарного гноблення, примусової романізації. Місцеве населення було залучене до спорудження оборонних валів (т.зв. Троянові вали, залишки яких є майже по всій лісостеповій та степовій території України), відбувалось рекрутування для служби у римських легіонах. Римські впливи в українській культурі відбилися в стародавніх віруваннях та обрядах, зокрема колядках (у римлян новорічний день), русаліях.

Отже, тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки:

По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України.

По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин.

По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я.

По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

Усі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури — Візантії.

5

Слов'яни — один з величезних індоєвропейських етносів, який виділився з. германо-балто-слов'янськоїгрупи у II тис. до н. е. і розвивався в розмаїтому культурному полілозі на перехресті торгівельних і міграційних шляхів.

Формування слов’янської культури відбувається у римський період, про що свідчить зарубинська та черняхівськаархеологічні культури, відкриті В. Хвойкою (с. Черняхів на Київщині та с. Зарубинці на Черкащині). Знайдено цілі городища 2 ст. до н. е. – 4 ст. н.е., де багато бронзових і срібних прикрас, вишуканих керамічних виробів. Римські монети, амфори свідчать про торгівлю з римськими колоніями. У носіїв цієї культури (антів) був своєрідний глиняний календар – широка посудина, край якої поділено на 12 секцій (місяців), у кожній із яких зображені характерні явища природи, сільськогосподарські роботи чи свята. Черняхівці й зарубинці вели землеробський спосіб життя, проте володіли технікою обробки кольорових металів. Наприкінці 4 ст. черняхівська культура занепадає під навалою гунів.

Перші згадки про слов’ян датуються VI ст. і належать римським історикам Плінію Старшому, Тациту, Птолемею, які вважають племена антів, склавинів та венедів,автохтонним і стародавнім народом. В арабських джерелах згадується держава 3 – 4 ст. н. е. на теренах України – Ортанія, Ратанія чи Рутеніярозташована на території між Дністром і Дніпром, де мешкали переважно анти (племінне об’єднання східних слов’ян – полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців).

Постійна необхідність захисту, як і здійснення спільних військових походів на Візантію і землі аж до Балкан, спонукає слов’янські племена до укладання союзів і формування воєнної демократії. Десь у 6 – 7 ст. з’являється тип укріплених поселень городищ – своєрідних адміністративних, ремісних і торгівельних центрів. Поляни виступили як консолідуюча сила, що в зібрала слов’янську спільність навколо Києва.

Реконструювати розвинену систему релігійних уявлень слов’ян досить складно, культура слов’ян була усною, а подальша письмова культура Київської Русі не була зацікавлена в фіксації давніх язичницьких уявлень.

Ґрунтом релігійних уявлень був пантеїзм та анімізм.Слов’яни обожнювали природу, рослинний і тваринний світ, природні стихії, зокрема воду і вогонь. З культом вогню був пов'язаний поховальний обряд кремації. Поступово з формуванням ранньокласового суспільства та підвищення князівської влади склалася ієрархічна система міфологічних уявлень.

Верховною владою був наділений Перун— бог грому і блискавки, покровитель князя і князівської дружини.

Велес — покровитель скотарства, торгівлі, достатку.

Владикою світу був Сварог— бог вогню і світла, від нього походять інші боги Сварожичі.

Дажбог— в буквальному перекладі означає «давач добра», бог сонця, виконував функцію культурних героїв, полегшив життя простого люду, створивши плуг, навчив людей ростити пшеницю, тому останній сніп як удячність – Дідухзберігався в хаті на покуті;

Овин— бог домашнього вогнища.

Стрибог— бог вітрів.

Хорс— в роксоланів вважався богом сонця

Мокоша—богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва, покровителька жінок, її культ походить від ще давнішого культу Дани— богині води, яка присутня в слові вода, в назві багатьох слов’янських рік: Дніпро, Дністр, Дунай, Дон.

Сімаргл — імовірно охоронець посівів, рослин, божественний вісник.

Існувало багато свят і обрядів, були святилища, жертовники, де приносили жертви, але з прийняттям християнства їх знищили. Одну з таких пам’яток – знайдено в річці Збруч – кам’яну статую бога Світовида,упорядника всесвіту (Збручанський ідол) – чотиригранний стовп висотою 2,67 м, розділений вертикально на три рівні.

У 8 – 9 ст. зростає значущість князівської влади, активізуються зв’язки з Візантією. Потреба чіткої ієрархії феодального суспільства зумовлює поступове проникнення християнства.

Дохристиянська культура слов’ян має величезне значення для формування ґрунту власне української культури. На думку багатьох учених вона мала й докирилічне письмо, адже слов’янські князі укладали грамоти з Візантією.

 

 

Тема 3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (ІХ-ХІІІ ст.)

План

1.Особливості європейского середньовіччя і його культури.

2. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

3. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література Київської Русі.

4. Архітектура, образотворче і музичне мистецтво Київської Русі.

5. Культура Галицько-Волинського князівства.

 

Рекомендована література:

1. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

4. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.

5. Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.

Додаткова

1. Бєлонович М. В. Українська культура часів Київської Русі : словник-довідник / М. В. Бєлонович, В. Г. Рибалко. – Х., 1998.

2. Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.). – К., 1993.

3. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.

4. Рыбаков Б. А. Из истории культуры Древней Руси. – М., 1984.

5. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя : доба Київської Русі (Х–ХШ століття). – К., 2002.

1

Середньовіччя — закономірний культурно-історичний період розвитку людства. "Середніми віками" назвали цей період гуманісти кінця ХV ст. Письменники Відродження вважали Середньовіччя надто похмурим у зіставленні з культурою античності. Середні віки — доба зародження націй, активізації їхнього суспільного й культурного життя, становлення літератури національними мовами. У певному відношенні тоді створювалось духовне підґрунтя сучасної цивілізації. Згідно з науковими дослідженнями, середньовічній культурі притаманні значні духовні досягнення, глибина змісту і суперечності.

Культура західноєвропейського Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії, з яким і настав кінець "класичної давності", до Нового часу. Соціальні передумови середньовічного суспільства визрівали в середовищі Римської імперії разом з посиленням ролі християнства, котре при Константані І (285 — 337 pp.) утворило союз церкви та держави. Звідси розпочалося світове визнання християнської релігії.
Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму; стосовно країн Західної Європи цей період охоплює V—XІV ст.

Середньовічна культура - це культура релігійного типу, якому притаманна повна перевага релігії над усіма іншими сферами культури. Насиченість усієї системи культури духом релігії та її принципами, знищення всього, що не відповідає нормам, канонам і догматам церкви стають типовими для Середньовіччя, втілюються у своєрідному світогляді. Середньовіччя виробило теоцентричну модель світу, де центром світобудови був Бог-творець; вивчало всі проблеми у зв'язку і крізь призму християнського розподілу світу на добро (небесне, божественне) і зло (земне, диявольське).

Центральне місце у християнській моделі світу належало Богу, як вищому, всеохоплюючому началу. Бог є творцем світу з його упорядкуванням. Основним принципом цього упорядкування є ієрархія різних, рівнів світобудови. Вищий рівень - це світ вічного, незмінного і довершеного в своїй організації буття. Це світ божественного, або "інтелектуальне небо", де блаженні бачать лик Святої Трійці. Другий рівень - це "духовне небо", яке населяють духовні субстанції, тобто ангели. Потім іде світ земний – світ тварний, недосконалий і мінливий, який підпорядкований занепаду і зникненню. Нижчий світ - це пекло, де хазяйнує диявол. Отже, основу християнської картини світу складає протистояння божественного і земного, "світу горнього" і "світу земного", духовного і матеріального, добра і зла.

Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під впливом християнської доктрини, що обумовило її специфічність, підпорядкованість релігійним вимогам. Головне місце в естетичній системі займала божественна краса. А світ наповнений красою, оскільки він - творіння бога. Творчий процес був прирівняний до божественного акту, бо художник - це посередник між вищими силами та людьми. Завдання мистецтва полягало не в реалістичному відображенні світу, а в тому, щоб застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на вічне.

Характерною рисою християнського світогляду є його символізм. Тобто сприйняття і тлумачення кожного предмета або явища природного світу як певного знака - символу світу божественного, духовного. Архітектуру та скульптуру цього періоду називають "Біблією в камені" через те, що вони відображають прагнення людини до Бога. Значна висота готичних храмів, їх прагнення вгору та вертикалізм, символізують "порив та політ віруючої душі". За принципом символізму побудовані зображення святих на іконах. Великі очі - дзеркало душі - є символом пріоритетності духовного над земним.

В середньовічній культурі можна виділити два хронологічні періоди: раннього та пізнього середньовіччя, яким відповідає формування двох архітектурних стилів – романського і готичного. Романський стиль (ХІ-ХІІ ст.) відзначався масивністю форм, напівциркулярним склепінням, які надавали йому особливої монументальності.. Невеликі, схожі на бійниці, вікна, пробиті в товстих стінах, горизонтальний поділ стін напівциркулярними арками підкреслюють грандіозність і сувору монументальність споруди. Похмуру велич архітектури посилює скульптура, яка лише умовно передає риси людини. Романський мав утілювати ідею величі й могутності церкви. За основу романського собору став план римської громадської (світської) будівлі — базиліки.

Готичний стиль (XII-XV ст.) з’явився завдяки новій системі і техніці будівництва. Конструкція спиралася на несучий каркас, споруджений поза стінами собору. Це дозволило будівельникам споруджувати собори небаченої висоти з тонкими стінами і великими стрімчастими вікнами. Вертикалізація будівництва стала важливою особливістю готичного стилю. Найважливішими ознаками нового стилю були тонкі стіни, висока стрімка аркова стеля, великі вікна, прикрашені кольоровими вітражами.
Ще одним важливим елементом готичного стилю є скульптура, яка ніби сповнює споруду рухом. У готичному храмі скульптура відігравала роль, з одного боку, архітектурної прикраси, а з іншого — енциклопедії знань та уявлень про світ середньовічної людини. Поряд зі скульптурами святих, ангелів, Ісуса Христа, Діви Марії, демонів з'явилися скульптури звичайних людей. Окрім того, усі скульптури набули людських рис і характеру. Так у надрах готичного стилю зародилися паростки зацікавлення людиною і світом, в якому вона живе.

2

У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов’янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя – Київська Русь. Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в’ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо.

В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ – ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим). Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга.

Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки:

1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов’язаний геоцентризм. Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу. Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру. Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування в культурі Київської Русі дохристиянського (язичницького) культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов’яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської державності.

3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видів мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, і книги з Візантії.

Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ’я) з-поміж мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів. На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з’являються нові культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі, мають різні можливості, зв’язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п’яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив арабського Сходу помітний у побуті знаті – це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

3

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологі­чні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письмен­ник Чорноризець Храбр у своєму творі «Про письмена» зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, во­ни не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися ла­тинськими і грецькими літерами.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944 і 970 ро­ків. Після введення візантійського православ'я, яке стало «культу­рою» новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилич­на система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кирили­чне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах — пряслицях, горщиках, корчагах, голосни­ках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам'ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти — переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI—XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кири­лівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт. Особливий інтерес становить так звана «Софійська азбука», ви­явлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійсько­го собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Згідно з С.О.Висоцьким, «Софійська аз­бука» відображає один із перехідних етапів східнослов'янської пи­семності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови Отже, виникненню писемності у східних слов’ян сприяло два головних чинники: поява держави і проникнення на східноєвропейські території християнства.

Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, отже, дало могутній поштовх розвитку освіти. Можна сказати, що у Х –ХІ ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти в Київській Русі ґрунтувався на використанні власних традицій та болгаро-візантійського досвіду навчання. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стає частиною державної і церковної політики Київської Русі. Утворилися такі типи шкіл:

- школи «книжного вчення» – державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя; тут вивчали мови – грецьку й латинську, канонічні книги, «сім вільних мистецтв» – тобто основи граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії і музики; прикладом таких шкіл були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) при Софійському соборі, яка мала міжнародне значення.

- монастирські школи – згідно зі Студитським уставом, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти, при монастирях з ХI ст. відкривалися школи, які поділялися на внутрішні (для майбутніх монахів) і зовнішні (для мирян);

- школи грамоти – існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів;

- жіночі школи – школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Анною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївському монастирі у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах;

- кормильство – форма домашнього виховання дітей князівської знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) годувальників серед воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Годувальники були за наставників і управителів, в їхні обов’язки входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, залучення до державних справ, військового й політичного життя, вивчення мов.

Більшість дітей простолюду виховувалася в сім’ях, де вони навчалися сільськогосподарській праці, домашньої роботи, ремеслу, зрідка їх віддавала майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати ще й грамоту та хоровий спів. Поширеною формою навчання була також самоосвіта.

Для навчання використовували віршовані азбуки, привезені з Болгарії; Псалтирі, Апостол, апракосні Євангелія; як підручники використовували також перекладені з грецької мови «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення сіту), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова (географія).

Для поглиблення освіти служили бібліотеки, що організовувалися при монастирях та церквах. Перша і найбільша була заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській. У бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, державні документи. Загалом у бібліотеці нараховувалося до 900 томів рукописних книг – грандіозна для середньовіччя кількість. А весь фонд Русі нараховував 130–140 тис. томів. При бібліотеці була книгописна майстерня – скрипторій, де переписувались та перекладались книги. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали перекладачі, художники, ювеліри, майстри, що виготовляли пергамент. Книги були надзвичайно дорогі, оздоблені мініатюрами, золотом, сріблом, дорогоцінним камінням

Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек – Печерського та Видубицькому монастирів. Крім Києва, бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та ін. З тих часів до сьогодні залишилися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Реймське євангеліє (ХІ ст.), яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла з Києва до Франції, на цій книжці складали клятву французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє (XII ст).

Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Осердям тогочасної науки була теологія (богослов’я). Але воно пов’язувалось не тільки з думками святих отців Церкви, а й античних філософів (Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.). Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію.

Математикана Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Актуальною була проблема мір довжини, об’єму, ваги. Використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п’ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками). Робилися хронологічні обчислення при складанні церковних календарів та пасхалій. В «Руській правді», наприклад, подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали й дроби, відсотки, обчислювали площу круга.

Давні русичі мали знання з хімії, а саме — хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (суміші для прикрашання виробів зі срібла, смальти для мозаїк та ін.). Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Був відомий і грецький вогонь – легкозаймиста речовина, яку використовували в при обороні міст.

Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. В одному з «Шестидневів» згадуються чотири складники: земля, вогонь, вода, повітря, тобто по суті русичі знали про чотири стани речовини – твердий, рідкий, газоподібний, плазму.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії,але цей термін мав тоді такий зміст, що нині вкладається в поняття астрології. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. За астрологічним трактатом, уміщеним в Ізборнику, в центрі Всесвіту знаходилася Земля, довкола якої оберталося кілька небесних сфер – Сонце, Місяць, та ще п’ять планет.

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічнимизнаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін.

Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер. Вважалося, що увесь світ і все живе було створене Богом протягом шести днів. Головним джерелом знань залишалася сама природа, а також високий рівень розвитку землеробства (знання селекції, обробки ґрунтів, щеплення рослин) і тваринництва (велика і мала рогата худоба, домашня птиця). Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, левів, верблюдів, слонів, носорогів, мавп, скорпіонів) давньоруські книжники черпали з візантійських джерел.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою (до святого Пантелеймона, заступника медицини і лікарів), зіллям (лікарськими рослинами), застосовували різного роду процедури (кровопускання, компреси, пов’язки тощо). Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій. При Печерській лаврі був шпитальний монастир, процвітала аптечна справа. Внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.

Поява літературив Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов’янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна літератураКиївської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

- біблійна література(похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кόндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих – житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців – патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури – апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

- природничо-науковалітература (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

- історична література(переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

- повісті(прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна літератураКиївської Русі.

1. Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги»та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.

2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.

3. «Повчання Мономаха»- зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

4. Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім»(1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Твір перекладений багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя «Слова».

5. Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик».В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі.

6. Паломницька література. Паломництво – це ходіння до святої землі, до Палестини, до Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання– оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про окремі історичні події. На відміну від західноєвропейських хронік, що писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ»– літописне зведення початку ХІІ ст., укладене ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності та ін. Записи подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди.

Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», укладений ігуменом Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує «Повість минулих літ» і охоплює події 1118—1200 рр. Головна тема літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам’яток (крім голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети й образи є здобутком Київської Русі, а які більш давнього чи пізнішого походження. Серед найзначніших здобутків усної словесності Х—XI ст. — билинний епос. У билинах втілені патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович, відомості про яких збереглися в літописах та навіть у графіті на стінах Софіївського собору. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім» та «Повісті минулих літ».

4

В Київській Русі переважала  дерев’яна архітектура.  Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру:

- дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір’я.

- окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м², які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.

       - посад,околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень.

       Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, що містив як візантійські, так і руські правила забудови міст. Місто мало лінійну систему забудови – уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну.

Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура– будівництво храмів, що стали символом утвердження нової релігії. Усього у період з Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було зведено близько 10 тис. храмів.

У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиціяз хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи, інтер’єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церквав Києві (989–996 рр.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 – 1036 рр.) та ін.

Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національнихрис. Пам’яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собору Києві, закладений (1011 (1037) р. на зразок Константинопольської Святої Софії. Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення, тому в 1990 р. занесений ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів. Усередині собору над центральним куполом – велике мозаїчне зображення Марії Оранти – Богоматері, що молиться.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах – Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська, галицька.У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура більше схожа до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощої на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у Чернігові: Борисоглібський собор (1128), Успенський собор (1160), П’ятницька церква (поч. ХІІІ ст.) та ін.

Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура–– міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Захищали Київ також фортеці – Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися оборонні укріплення – змієві вали.

З культовою архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів.

Рельєф(фр. relief, від лат. relevo — піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф)і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики.

Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї.

З культовою архітектурою пов’язаний і монументальний живопису формі мозаїк і фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення Христа-Пантократора (Уседержателя), Марії Оранти.

Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім’я), що не було характерно для візантійського канону. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр. ХХ ст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтвоКиївської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво(гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтвобуло відоме слов’янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво– виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, колтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Художню творчість руських майстрів високо цінували й у інших країнах. Так, німецький монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла різних країн, ставив Київську Русь на друге місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він вважав, що шлях удосконалення емалі та черні відкрила Русь.

Поширеним видом ужиткового мистецтва було куваннята карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа– виготовлення зброї для князя та його війська – мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.

У Київській Русі існували три музичні культурирізного походження і призначення – народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи).

Записів народної музикиперіоду Київської Русі не існує, відтворити її неможливо. Походить вона з язичницьких часів і пов’язана з календарно-обрядовою поезією (колядками, щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з трудовою діяльністю (обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством, полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва були скоморохи, які поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів, хоча церква засуджувала це.

Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. На одній із фресок Софіївського собору зображений великий придворний оркестр із 11 музикантів. Музика супроводжувала також ратні походи княжих бойових дружин. Особливу роль тут відігравали труби і бубни.

Багатство і різноманітність інструментів свідчать про високий рівень музичного мистецтва. В Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні— гудок, смик, лютня, гуслі; духові— роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні— бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.

На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна музика, гімнографія, система нотації і запису музики. Надзвичайно поширився церковний спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою стало восьмигласся, коли кожен з восьми гласів (ладів) мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів був монодичним, акапельним (без музичного супроводу), мав два стилі – кондакарний (сольний, з досить складною мелодикою, розрахованою на професійне виконання) і знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність запису).  У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, які були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала  Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Давнім видом музичної культури є дзвоннамузика. Дзвонами повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народне віче.

Отже, культурний розвиток Київської Русі знаходився на високому рівні, значно вищому низки європейських держав. Культурний бум спричинили державотворчі процеси, прийняття християнства та власна культурна традиція. Давньоруська культура посідала значне місце в культурному житті Європи, виступала частиною єдиної середньовічної цивілізації.

5

Культура Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Давньої Русі періоду феодальної роздробленості. У 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на окремі землі (князівства). У 1199 р. волинський князь Роман приборкав боярську верхівку і об’єднав Галичину і Волинь, у 1202 р. він оволодіває Києвом і стає великим князем. Центром своєї держави він обрав близький до західних кордонів Галич. Найвищого розвитку Галицько-Волинське князівство досягло у 30 – 60 рр. ХІІІ ст. за правління Романового сина – Данила Галицького. Це було одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості, до його складу входили галицькі, перемишльські, звенигородські, теребовлянські, володимирські, луцькі, белзькі і холмські землі, а також територія сучасного Поділляі Бессарабії. Галицько-Волинське князівство вважають першою етнічною українською державою. Воно занепало через відсутність міцної княжої влади і надмірно сильної боярської аристократії, у 1349 р. Галичина була захоплена сусідньою Польщею, а Волинь – Литвою.

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв’язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, що пояснюється єдністю економічних та політичних інтересів княжих династій, попереднім культурним надбанням. Разом з тим Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв’язки з країнами Західної Європи, що виявилось у торгівлі та дипломатії. Воно перебувало під впливом різних культурних традицій – Київської Русі та Візантії, Західної та Центральної Європи та азійського Сходу.

Яскравим виявом високого рівня культури була архітектуракраю. Визначальним було культовебудівництво. Причому на ранньому етапі, коли князівство перебувало у складі київської держави, мистецтво та архітектура розвивались у руслі традицій київсько-візантійського стилю. Але починаючи з ХІІ ст. усе яскравіше проявляються місцеві особливості – будуються церкви з білого каменю з широким застосуванням рельєфних прикрас, що характерно було для романського стилю, який панував у Європі в ХІ – ХІІ ст. В одному лише Галичі було не менше 30 монументальних споруд. У 1157 р. Ярославом Осмомислом був зведений Успенський собор – третій за розміром собор Київської Русі, найбільша святиня й окраса княжого Галича, яскравий зразок галицької білокам’яної архітектури. На жаль, зберігся від нього лише фундамент. До наших днів збереглась лише церква св. Пантелеймона, збудована 1200 р., у якій можна побачити такі ознаки романського стилю, як восьмигранні колони з капітелями, яких не було в давньоруському оздобленні.

У ХІІІ – ХІV ст. закладається низка нових міст і замків, наймогутнішими серед яких були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Білгород-Дністровський, Холм, Львів (1256). Для будівництва замків Данило Галицький запрошував найкращих майстрів з Європи. Певні зміни відбуваються й у зведенні оборонних споруд(мурів, веж, башт), які будуються з каменю. Найдавніша серед них – фортеця Тустань поблизу Львова (ІХ–Х ст.), а також оборонні укріплення Кам’янця, Дрогобича, Луцька.

ІконописГалицько-Волинського князівства розвивався під русько-візантійським впливом, проте зображення більш реалістичні, яскравіші, життєрадісніші. Наприклад, ікона Юрія-змієборця (кін. ХІV – поч. ХV), знайдена поблизу Дрогобича і зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва; Красилівська Богородиця (ХІІІ). Про високий рівень іконопису в Галичині свідчить той факт, що після захоплення Львова польським королем Казимиром у 1349 р. він запросив львівських художників розмальовувати свій палац у Кракові. Новими в Галицькій Русі були литі олов’яні та бронзові ікони.

Розвивався фресковий і мозаїчнийживопис, хоча мозаїчні панно не збереглись. Але з’являються вітражі, які називали римським склом і які є свідченням впливу готичного стилю. Розвивається й рельєфна пластика. У всіх давньоруських землях були відомі галицькі кахлі з рельєфними зображеннями, які збереглись до наших днів.

Унікальною пам’яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис»(XIII ст.), присвячений історії Галичини і Волині, охоплює події 1201—1292 років. У ньому подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з польським королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість про Володимира Васильковича.

Отже, Галицько-Волинському князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв’язків з культурами інших західноєвропейських країн.

---

Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 340; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!