Земельне законодавство України

Предмет земельного права.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально – правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.У ст. 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Конституція України проголошує, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Не дивлячись на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право. Питання права власності на землю досить грунтовно врегульовані Земельним кодексом Українки.Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю тощо.У цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з врахуванням особливих властивостей землі як об’єкта суспільних відносин, регулюються переважно земельно–правовими і частково цивільно–правовими нормами в тій частині, у якій вони не врегульовані нормами земельного права.Предметом земельного права є суспільні земельні відносини, які обумовлені особливими специфічними властивостями землі як об’єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розцінювати як цивільно – правові (купівля – продаж, дарування, спадщина, відшкодування збитків тощо), свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають приватні їм галузеві ознаки, не зменшують ролі земельного права як самостійної галузі права, основною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших галузей права

Методы

Земельне право як самостійна галузь права у правовій системі України має свої методи регулювання земельних відносин. Вони являють собою відповідні характерові земельних відносин способи та засоби впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. У юридичній літературі виділяють властивий публічному праву метод імперативного впливу, за допомогою обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон та метод диспозитивний, який визначає лише межі поведінки учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому обсязі. З точки зору загальної теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового регулювання.Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо.Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки.У земельно-правовій літературі висловлена обгрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегованийРекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.Делегованийметод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей.

3. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права.До загальних принципівналежать наступні:

 Законність;

 Рівність суб’єктів;

 Відповідальність за вину;

 Спеціального регулювання земельних правовідносин;

 Поєднання імперативно та диспозитивного методів;

 Багатоманітності форм власності на землю;

 Поєднання прав та обов’язків власників на землю;

 Гарантії та державний захист;

Спеціальні принципи.Відомо, що земельне законодавство базується на принципах(ст.5 ЗКУ): Спеціальними принципи земельного права - закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України. Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання.Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів.Принцип платності використання земель був запроваджений Законом України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р.. Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною тощо.

4. Земельное право-самостоятельная отрасль права, представл. собой совокупность правовых норм, регулирующих: отношения по использованию и охране земли как природного ресурса; условия и средства производства в целях организации рационального использования и охраны земли; улучшение и воспроизводство плодородия почв; охрану прав и законных интересов субъектов земельных отношений. Как отрасль науки земельное право изучает общественные процессы и проблемы, возникающие в связи с регулированием земельных отношений. Как научная отрасль земельное право призвано обеспечить повышение эффективности земельно-правовых норм, способствовать совершенствованию земельного законодательства в целях организации более рационального использования и охраны земель. Она выявляет проблемы, противоречия, пробелы и тенденции в регулировании земельных отношений правовыми нормами, предлагает меры по совершенствованию действующего законодательства, разрабатывает научные основы его классификации и систематизации. Система знаний, сведений и информации об основных положениях и содержании земельного права, излагаемых в целях подготовки профессиональных кадров, рассматривается как учебная дисциплина. Она может отличаться от системы отрасли земельного права по объему сведений, исходя изплановыхучебныхчасов.В учебной дисциплине наряду с основными положениями общей части земельного права обычно рассматриваются такие вопросы, как предмет, метод, система земельного права, понятие и особенности земельных правоотношений, история земельного права и его источники, методологические и теоретические основы земельного права в его становлении и развитии. Кроме того, может быть включена специальная часть, освещающая законодательные основы и особенности правового регулирования земельных отношений в зарубежных странах.

5. Земельне право є самостійною галуззю права, має свій предмет і метод регулювання. В той же час земельне право - не відособлене право, бо має цілий ряд питань, за якими стикається з іншими галузями права. Застосування норм земельного права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховуються принципи цих галузей. Найбільший зв'язок земельне право має з конституційним, цивільним, адміністративним та екологічним правом. Так норми конституційного права визначають основні принципи всіх галузей правової системи. По відношенню до земельного права такими положеннями є встановлення різноманітності форм земельної власності, визнання права приватної власності на землю, права на володіння, користування і розпорядження землею, охорона права земельної власності законом. В Конституції закріплені умови і порядок користування землею та іншими природними ресурсами. Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підставою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Зв'язок земельного й адміністративного права виявляється також у визначенні повноважень місцевих органів самоврядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок визначається спільністю соціально-економічної природи земельних та цивільних відносин. Правові норми земельного та цивільного права тісно переплітаються в питаннях земельних та майнових відносин, що обумовлено зв'язком права на земельну ділянку з правом на посіви, будівлі, що знаходяться на земельній ділянці, в праві обмеженого користування чужою земельною ділянкою для проходу, проїзду, в судовому захисті земельних прав, відшкодуванні збитків, спричинених порушенням земельних відносин. Досить тісний зв'язок існує між земельним правом і водним, гірським і лісовим правом. На базі спільності ознак, які властиві галузям земельного, водного, гірського, лісового права, сформувалось природно-ресурсове право як сукупність правових норм, що регулюють відносини щодо використання і охорони земель, вод, надр, лісів з метою задоволення економічних потреб суспільства і охорони навколишнього природного середовища.Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливості використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля. Відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додержання гранично допустимих нормативів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля, приведення земельних ділянок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом визначається положенням землі як елемента оточуючого природного середовища. Не будучи складовою частиною екологічного права як сукупності норм, які регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи, земельне право, що має своєю задачею організацію раціонального використання і охорони землі, має норми, що встановлюють правила екологічної безпеки, які забезпечують охорону землі як частину навколишнього природного середовища.Взаємозв'язок земельного права з аграрним правомполягає у тому,що аграрне право регулює відносини використання земель сільгосп. призначення, а земельне право – порядок придбання земель.

6. Как сложное явление социально-политической и экономической жизни общества, земельное право имеет определенную систему. Его пер­вичным составным элементом служат правовые нормы, которые как «кирпичики» образуют целое здание правовой системы. Правовая норма — это правило поведения субъектов земельных отношений, кото­рым они должны руководствоваться, совершая свои действия и поступ­ки, принимая ответственные решения.Отдельные правовые нормы формируются в группы (блоки или зве­нья) норм, которые именуются правовыми институтами. Нормы, состав­ляющие правовой институт, регулируют не какие-либо отдельные дейст­вия, а цельную однородную общность земельных отношений. Так, на­пример, правовой институт арендных земельных отношений регулирует порядок предоставления земель в аренду, условия аренды, права и обя­занности арендодателя и арендатора, их ответственность за соблюдение договорной дисциплины и т. д.Земельное право как отрасль, имеющая свою систему, состоит из об­щей части, содержащей правовые нормы и положения, относящиеся ко всей отрасли в целом, и особенной части, охватывающей нормы отдельных разделов земельного права. Институты, входящие в общую часть, называ­ются общими, а в особенную часть — специальными (особенными).К правовым институтам, составляющим общую часть земельного пра­ва, относятся: право собственности на землю; право пользования землей; право управления в области землепользования. Сюда же относятся такие правовые институты, как институт землеустройства, предоставления и изъятия земли, планирования использования земли; государственного земельного кадастра, контроля за использованием земли; правовой охра­ны земель, мелиорации, рекультивации и воспроизводства плодородия угодий. Сложным является правовой институт юридической ответствен­ности за нарушение земельного законодательства.Правовыми институтами особенной части являются: группы (блоки) правовых норм, устанавливающих целевые категории земель в составе единого земельного фонда страны, виды землепользования, а также про­возглашающих права и обязанности собственников земли и землепользо­вателей. В состав правовых институтов особенной части земельного пра­ва входят, в частности: институт права собственности, землевладения и землепользования на землях сельскохозяйственного назначения, инсти­туты, определяющие правовой режим использования и охраны земель других категорий, право собственности на землю, землевладения и зем­лепользования граждан, их объединений и т. д.В соответствии с приведенной выше системой земельного права строится курс его изучения и структура настоящего учебника. Это позво­ляет последовательно и с достаточной степенью полноты раскрыть со­держание такой сложной и важной отрасли права, какой является рос­сийское земельное право.Если земельное право в качестве отрасли регулирует, как уже было сказано, однородный вид общественных отношений, т. е. земельных отношений то земельное законодательство может выхо­дить за строгие рамки этих отношений и регулировать также смежные области отношений. Проведение приватизации земельных участков на тор­гах осуществляется в соответствии с нормами гражданского и земельного законодательства о сделках с землей. Так, при решении вопроса предостав­ления (приобретения) земельных участков для нужд строительства необхо­димо, в частности, наряду с другими документами иметь справку госбанка о возможности финансирования строительства. Но это уже область админи­стративного, а не земельного права, хотя это правовое требование включа­ется в земельное законодательство. Обширно, как известно, законодательст­во о мелиорации земель, но не все эти нормы составляют отрасль земель­ного права, так как многие из них относятся к капитальному строительству, его финансированию и т. д. Однако все эти правовые нормы являются со­ставной частью земельного законодательства. Аналогично обстоит дело с за­конодательством о землеустройстве, а также о юридической ответственно­сти, нормы которой принадлежат к уголовному, административному, трудо­вому, гражданскому праву. Следовательно, земельное право, равно как и земельное законодательство,— сложная, комплексная отрасль, охватываю­щая обширный нормативно-правовой материал.Земельное право как наука — еще более широкое понятие. Наука земельного права наряду с изучением этой отрасли права, ее правовых институтов исследует фундаментальные понятия и категории земельного права, такие, как: предмет науки,понятие земельно-правовой нормы, субъект земельного права, земельных отношений — и все это в историче­ском развитии. Изучаются связи земельного права с другими отраслями права, выявляются перспективы его развития и как отрасли, и как зако­нодательства, и как учебной дисциплины. Используется при этом опыт государств — участников СНГ, иных развивающихся и развитых стран. Задача теории земельного права состоит в изучении практики и претво­рении в жизнь земельной реформы в сложных условиях перестройки управления всей экономикой страны, совершенствования ее хозяйствен­ных механизмов. Таким образом, содержание науки земельного права не ограничивается какими-либо жесткими пределами, хотя предмет ее имеет свою определенность и целенаправленность.Предметом отрасли законодательства являются общественные отно­шения, регулируемые этим законодательством. Предметом же науки зе­мельного права является учение о праве, разработка доктрины, концеп­ции земельного права, изучение системы идей и взглядов по тем или иным проблемам этой отрасли науки. Развитие теории земельного пра­ва — необходимое условие эффективности земельного законодательства. Отрасль законодательства, практика его применения ставит перед наукой земельного права конкретные задачи, успешное решение которых во многом зависит от уровня научной разработки правовых проблем.Земельное право — учебная дисциплина во многих высших учебных заведениях страны (часто anrvi в составе природоресурсного или экологического праваЦелью изучения земельного права является получение представления о действующих нормативно-правовых актах, регулирующих предмет зе­мельного права, и применение данных знаний в практической деятельно­сти. Поскольку отправной точкой к изучению дисциплины «Земельное право» является действующее российское законодательство, система зе­мельного права как учебной дисциплины соответствует по структуре сис­теме земельного права как отрасли права с привлечением сопутствующего правового материала гражданского, административного, экологического и другого законодательства с целью более углубленного изучения учебного курса программы обучения. Соответственно курс земельного права подраз­деляется на общую и особенную части, а лекционный материал сгруппи­рован в соответствии с основными правовыми институтами.Системою земельного права -внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких складається з груп юридичних норм, які регулюють однорідні земельні відносини.Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних земельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природно-заповідного фонду та природоохоронного призначення, земель водного фонду тощоЗемельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єкт, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Більшість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуальних норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм. Особлива частина земельного права виконує конкретизуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Правові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення. Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин.

Земельне право являє собою систему спеціально встановлених норм. Воно покликано регулювати особливий вид суспільних відносин - земельні відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин: а) відносини земельної власності; б) відносини в області управління земельним фондом; в) відносини землекористування; г) землеохоронні відносини.

Системою земельного законодавства.В системі земельного законодавства можна виділити наступні складові частини:
- Міжнародно-правові договори ратифіковані ВРУ- Конституція України ,як основа земельних відносин в Україні (ст..:13,14,92,142)- Земельний кодекс України від 25.10.2001 (10 розділів\36 глав\212ст.)- Закони України, що регулюють земельні відносини (напр. ЗУ «про охорону земель», «Про плату за землю» і т.д.- Підзаконні акти:*постанови ВРУ*укази Президента*декрети,постанови,розпорядження КабМіну*акти органів Центральної виконавчої влади

7. Починаючи з VI століття почався процес розпаду первіснообщинного ладу. З'являється приватна власність. Йде процес формування панівного класу, який складався із родоплемінних вождів, військових начальників, дружинників, які захоплювали общинні землі, насильно стягували з населення данину. Захват общинних земель і земель підкорених народів дуже тісно був пов'язаний з формуванням феодальних відносин. Родоплемінна знать при захопленні земель примушувала населення цих земель платити подать, а в подальшому селяни повинні були платити новому власнику землі оброк або барщину. З IX ст. утворюється Київська Русь. Основну масу населення Київської Русі становили селяни, які називалися смердами. Смерди були вільними людьми і мали у своєму володінні землю, худобу, господарські будівлі і дім.За часи існування Київської Русі встановлюється феодальна власність на землю і формується клас феодалів-землеволодільців і феодально-залежних селян. Після прийняття в X ст. християнства значна частина земель зосередилась в руках церкви, духовенства. Одночасно існувало общинне володіння землею. Селяни разом володіли землею, що належала общині. Таким чином, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, общинна земля. Власність общини базувалась на природному праві, князівська- на освоєнні пустопорожніх земель та захопленні общинних, а боярська і монастирська - на основі дарування з боку князя.Велика увага в "Руській Правді" приділялась охороні права власності: запроваджувались досить суворі наслідки за незаконне користування чужим майном, за порчу межових знаків. За Володимира Мономаха був встановлений особливий порядок наслідування нерухомості (землі). Привілеї в цьому мали князі, бояри, княжі мужі. Після розпаду КР українські землі ввійшли до складу Литовського князівства, пізніше частина земель переходить до Польщі.
В XVI ст. українські землі вже опинилися у складі Польщі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київщина, Підляш-шя), Литви (Берестейщина і Пінщина), Москви (землі по Десні, Сейму, у верхів'ях Псла, Ворскли і Дінця). Право власності на землю стало належати князеві, шляхтичу, церкві. За часів Литовської держави існувало великокнязівське, магнатське, шляхетське, церковне та селянське землеволодіння. Вільно розпоряджатися можна було родовою, вислуженою або купленою земельною власністю. Право, як власності, так і володіння землею було обумовлене несенням обов'язкової військової служби, була встановлена ієрархічна васальна залежність. Становище селян ставало все більш важким, йшов процес закріпачення селян, відповідно селяни втрачали право власності на землю. Право власності селян на землю було замінено правом користування. Поступово обмежується право вільного переходу селян з одного господарства до іншого. 1505 р.Радомським сеймом селянам взагалі було заборонено перехід без згоди пана. 1573 р. було встановлено повну владу поміщиків над селянами. З XVI ст. селянську землю починають вважати власністю держави або панів.Початок селянському закріпаченню було покладено "Статутом на волоки Господаря його милості в усьому княжінні литовськім" від 1557 р. Селянин міг піти від пана лише за умови, коли він посадить на землю когось іншого. У XVІ ст. в Україні з'являються козаки. Український народ під керівництвом козацтва з кінця XVIІ ст.починає вести національно-визвольну війну. Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під приводом чигиринського сотника Б.Хмельницького. 1649 р.під Зборовом Б.Хмельницький підписав мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Але невиконання договору обома сторонами призвело до подальших військових дій. Б.Хмельницький звернувся з проханням про допомогу у війні з Польщею до Москви і в 1654 р. було досягнуто угоди про встановлення військового союзу України з Московською державою. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. Усі землі, що належали до того польській шляхті, перейшли у власність війська запорізького, тобто стали державною власністю. Селяни платили податки державі, які, як правило, мали натуральний характер. З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші гетьмани України виділяли земельні наділи козацькій старшині та монастирям. Дворяни, одержуючи землі в Україні, переводили на них російських селян-кріпаків (як відомо, селянство в Росії було остаточно закріпачено "Соборним Уложенням" 1649 р.), і таки чином в Україні знову з'явилось кріпацтво. Українські селяни протягом XVIII ст. поступово втратили волю. 1763 р. універсалом гетьмана Розумовського встановлюється повна заборона переходу селян з місця на місце. Земельне право XIX в ст. Власники землі, мали нести військову службу.1835 р. введено в дію Звід законів Російської імперії.
Нерухоме майно розподілялось на "благоприобретенное" та родове. Було закріплено право власності на землю, як право "на все произведения на ее поверхности, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся, и, словом, на все еепринадлежности". Існували обмеження права власності на землю. Так, дворянин міг передати в спадок свою землю тільки старшому сину.Селянам заборонялось виходити з общини і закріплювати за собою в приватну власність земельну ділянку.

8. Реформа 1861 р. здійснювалась на основі Маніфесту від 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпосної залежності. Напередодні революції 1905-1907 рр. 54 % селянських господарств мали земельний наділ до 6 десятин, 29,4 % господарств - від 6 до 10 і 16,6 % - понад 10 десятин надільної землі. Досить часто, зокрема на правобережній Україні, зустрічалися селяни, які мали у приватній власності по декілька десятків, а то й сотень десятин землі. Такі селянські господарства (куркульські) широко застосовували найману працю. З іншого боку, десятки тисяч селян не могли обробляти свій земельний наділ, а тому здавали його в оренду справним господарям. В кінці 1904 р. - царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, але цей указ не вирішив остаточно земельного питання. Указ 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування". Столипінська аграрна реформа, як її називали, передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний член селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини.Столипінська аграрна реформабулла запроваджена указом9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування".Реформа передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини.Руйнуванню селянської общини сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906р., але і інші закони 1909-1911рр., які передбачали: розпуск общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості , а не 2/3, як це було раніше. За своїм економічним змістом це були, без сумніву, ліберальні буржуазні закони, які сприяли розвитку капіталізму на селі, і отож були прогресивні.Конкретні заходи аграрної реформи Столипіна достатньо відомі. Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селянства. Всі селяни одержували право виходу із общини, яка в цьому випадку виділяла землю у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ надавав привілеї для заможного селянства з метою побудити їх до виходу з общини. Зокрема, ті хто вийшов із общини одержували у «власність окремих хазяїв» всі землі, які були в їх постійному користуванні. Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі.Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

9. Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р.іСоюзуРСР,відбулисьдокоріннізміни.Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю»з. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфіскувались.
Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.
Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1.
Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.
Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі1. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).
Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на селі. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р..
З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.
Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потребі Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П.Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колективні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік були перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом виключного права державної власності на землю.
У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалювався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержавної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів. Так, 1 березня 1930 р. була прийнята постанова РНК СРСР і Президії ЦВК СРСР «Про затвердження Примірного Статуту сільськогосподарської артілі», за яким усі межі, які розділяли земельні наділи членів артілі, знищувалися. Всі польові наділи об'єднувалися в єдиний земельний масив, що перебував у колективному користуванні артілі і ні в якому разі не повинен був зменшуватися. Наділення членів артілі, що вибули, землею за рахунок земельної площі артілі заборонялося. Вони могли одержати землю лише з вільних земель держфонду.
З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перейшли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськими радами.
Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду заборонялась.
Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.
Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.
Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами1.
Земельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р. Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенціїСРСР.Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.5. Ст. З Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік.
Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, СоюзуРСР.Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.
Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.

 

10. В Україні економічна реформа почала здійснюватися з 1990 р., головними елементами яких були перехід від плано­во-регулюючої до ринкової економіки; роздержавлення економіки; прива­тизація державного майна; розвиток підприємництва на базі різних форм власності і розширення господарської самостійності підприємств: розвиток корпоративних форм господарювання і різних форм кооперації, відроджен­ня селянських господарств у сільському господарстві. За Земельним кодексом УРСР від 13 грудня 1990р. право державної влас­ності на землю зберігалось, але вводилось право громадян УРСР на довічно успадковане володінняземлею(ст.6). Законом України "Про форми влас­ності на землю" від 30 січня 1992 р. в Україні встановлено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Всі форми власності визнані рівними. Вони були відтворені і в редакції Земельного кодексу України прий­нятому 13 березня 1992 р. Вирішальне значення для остаточного розв'язання права власності і сво­боди підприємництва має Конституція України. У ст. 13 закріплено, що суб'єктом права на землю та інші природні ресурси є український народ, від імені якого права власни­ка здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України Згідно зі ст.14 Конституції Ук­раїни земля є основним національним багатством, що перебуває під особли­вою охороною держави. Початком проведення зе­мельної реформи в Україні можна вважати 15 березня 1991 р коли набрали чинності прийняті Верховною Радою УРСР Земельний кодекс та постанова "Про земельну реформу". Згаданою постановою всі землі України були про­голошені об'єктом земельної реформи. Земельні ділянки із резервного фонду передаватись у власність і надавались у користування громадянам для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства чи для інших сільськогосподарських потреб.Наступним кроком трансформації права власності було введення за по­становою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. Державних актів на право колективної власності на землю і Державних актів на право приватної власності на землю. Третій етапземельної реформи. На це спрямований Указ Президента України віл 10 листопада 1994р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Цим Указом передбачені заходи щодо зміцнення і захисту права колективної власності на землю, визначено правовий режим земельного паю членів колективного підприємства. Законодавче закріплення права приватної і колективної власності на зем­лю потребує впровадження вільного обігу землі, формування ринку земл і- реальних цін на земельні ділянки.Прийняття 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу, у якому більш повно врегульовані питання відносин власності на землю, а також впровад­жені чіткі й ефективні механізми її купівлі — продажу і застави створює умо­ви для розвитку іпотечного кредитування в Україні. Всі ці питання потребу­ють належного їх врегулювання, окремими законодавчими актами, що сприятиме стабілізації земельних відносин і розвитку земельного права.

11. “Руська правда”- це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. “Руська Правда” – найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків "Руської правди", які прийнято поділяти на 3 редакції — коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.
Вона є нетільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме: першого юридичного звіду- “Устав і закон руський”, який сформувався на основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний період, “Уставу земляного”- кодексу законів, створених батьком Ярослава Мудрого- Володимиром), а й в більшості статей доповнений самим творцем- Ярославом Мудрим. У статтях руської правди говориться про встановлення права феодальної властності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухомемайно:коней,зннаряддяпрацітаін.Першою редакцією руської правди є “Правда Ярослава” або “Устав Ярослава”. Він складається з 18 статей, які стали основою всьго правового кодексу. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, ін-т кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення.
“Правда Ярославичів”- це доповнення до “Правди Ярослава”, яке належить його синам. У ній, на відміну від правди Ярослава, вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею.
В сумі ці два звіди та ще дві статті, походження яких невідоме- “Покон вірний” та “Урок мостникам” (про них поговоримо далі) утворюють повний звід давньоруського права- Руську правду.
В основному Руська правда підтримує ріст князівської влади і розширення князівського суду. І навпаки, на позбавлення певного ряду прав простого люду, холопів.
ГрошовийфондправдиАби уникнути неясностей з боку читача я написав цю статтю про грошову систему КиївськоїРусі.Головним видом відплати не тільки за цивільні, але й за кримінальні правопорушення у Руській правді служать грошові стягнення. Вони вираховуються на гривни кун та їх частини.
Гривною кун називається зливок срібла (в різні часи різної маси 51г-1 фунту) різної форми, який служив найкрупнішим міновим знаком на древньоруському ринку. Гривна ділилася на 20 ногат, 25 кун, на 50 різан; різана поділялася на векші, на скільки- точно не встановлено. В пам’ятках нема прямих вказівок на те, які саме хутра називалися ногатами, різанами, однак відомо, що це були хутряні грошові одиниці, а куни у значеннігрошейозначалихутрокуниці.ОсновністаттіправдиЯк я вже казав, головним видом відплати за різні правопорушення були грошові стягнення. Тілесних покарань "Руська правда" не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості ін. феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки.
Покарання передбачало грошові виплати: "віру" — на користь князя і "головщину" — на користь потерпілого або його родичів. Наприклад, головщина за вбивство княжого мужа дорівнювала подвійній вірі (віра за правопорушення написана вище), за вбивство вільної людини- 5 гривень.
Однак у Руській правді існуе багато недоліків і несправедливостей. І за побиття жердю чи палицею штраф 12 гривень і за вищіпані вуса чи бороду 12 гривень, і навіть за відсічення пальця 3 гривні. На мій погляд перший і останній злочини є на багато страшнішими від другого, але 1 і 2 караються однаково, а 3 взагалі в 4 рази менше за 2 . І ще як навмисне вбивство, так і випадкове каралось однаково. В Руській правді існує ще багато, не зрозумілих на наш час законів, але у княжі часи це було нормально. Отже не будем порівнювати ті часи і сучасність. несправедливість правди полягає в тому, що в ній майже не ціниться життя холопа. Навіть стягнення за крадіжку бобра з ловища (12 гривень) перевищує штраф за вбивство холопа чи смерда (5 гривень). І це не єдиний випадок де покарання за матеріальні збитки перевищує покарання за вбивство людини. Але церква прводила інший погляд на холопа і впровадила додаткову “церковну кару ” за його вбивство, яку, точно невідомо.
Нажаль, у Руській правді мала місце і родова помста, відплата трималась на правилі: життя за життя, зуб за зуб.
Також Руська правда передбачала покарання за крадіжки майна, скотини, за знищення польвої межі та тариф на збір мита. Також була впроваджена винагорода за знайденого крадія чи вбивцю.
Отже ми ще раз впевнюємося що, всі покарання здайснюються за допомогою грошових стягнень. Закон Руської правди наче каже злодію: бий, кради, вбивай. скільки хочеш, тіьки за все плати справно…
Говорячи про Руську правду не можна не згадати про дві дуже важливі статті: Покон вірний і Урок мостникам. “Покон вірний” або "Статут вірний" визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги — вірника (збирача віри), який призначався князем для збору податей і виконання окремих судочинних функцій, а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представників княжого апарату, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових.
Судовий процес за "Руською правдою" переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні інші варіанти "божого суду". Існували оригінальні процесуальні інститути: "заклич" (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), "звід" (обов'язок кожного володаря чужого майна "звести" власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), "гоніння сліду" (переслідування злочинця "по гарячих слідах").
Висновок
"Руська правда" — виключно світський пам'ятник феодального права. Всі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний держ. характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.
Руська правда зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, в якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви й деяких інших країн

12. Період Стародавнього світу характеризується похідністю правового інституту застави від інституту права власності на землю, формуванням класичної греко-римської іпотеки, яка передбачала залишення об’єкту застави у власності заставодавця та наділенні заставодержателя правом у разі неповернення боргу в строк продати об’єкт застави з публічних торгів. На території України така модель існувала в містах-колоніях Ольвії, Феодосії, Херсонесі й Боспорському царстві.У період Середньовіччя застава землі на українських землях виникла лише у ХVІ столітті. В цей період постійно змінюється тип застави землі – давня та нова форми, які передбачали відповідно передачу об’єкту застави у власність кредитора та залишення заставного майна у володінні та користуванні боржника.

13.14. Столипінська аграрна реформабулла запроваджена указом9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування".Реформа передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини.Руйнуванню селянської общини сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906р., але і інші закони 1909-1911рр., які передбачали: розпуск общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості , а не 2/3, як це було раніше. За своїм економічним змістом це були, без сумніву, ліберальні буржуазні закони, які сприяли розвитку капіталізму на селі, і отож були прогресивні.Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі.Основними районами переселення були Поволжя, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід і Північний Кавказ.Тих хто залишився без землі повинно було прийняти місто, або окраїни імперії, куди організовувалося переселення. З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав панства на землю, а з іншого-забезпечити землею селянствоЧисельність міського населення почала швидко рости за рахунок низів, які поповнювали малокваліфікованої напівграмотних або зовсім неписьменної люмпенізованої сільської бідноти, яка служила живильним середовищем для опозиційних настроїв.. Навіть випадкове погіршення економічного становища маси людей, перебивався випадковими заробітками, могло призвести до революційного збурення.Столипінська реформа була вела до соціального вибуху, проклавши магістральний шлях до перемоги більшовиків у 1917 році.

15. При здійсненні модернізації промисловості радянське керівництво зіткнулося з трьома складними проблемами: нестачею коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Вирішити ці питання можна було за рахунок селянства, яке тоді складало переважну більшість населення країни. Вихід із цієї ситуації B. Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Перевага її полягала у тому, що вона давала змогу поєднувати приватні інтереси з державними, а складність - у традиційні форми кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.Система господарювання на селі, сформована в 1920-х pp., базувалася на принципах добровільного кооперування. Вона забезпечувала до певної міри рівновагу розвитку націоналізованої індустрії і приватновласницького аграрного сектора без проведення масштабної колективізації. У 1927 р. лише 3% селянських господарств були об'єднані у сільськогосподарські артілі та комуни.На XV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. були прийняті рішення про здійснення повільного, поступового, добровільного процесу кооперації (виробничої, споживчої, кредитної та інших її видів). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі міри. Й. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувалися у тому, що проблеми індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних господарств, а на 200-300 тис. колгоспів.Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза в 1928 p., яка, за твердженням Й. Сталіна була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішив, що для «стрибка» в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий політичний та економічний контроль. Вперше після 1921 p., коли була скасована політика «воєнного комунізму», проти селян були застосовані примусові методи.У плані I п'ятирічки в СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої суцільної колективізації.Гасло форсованої суцільної колективізації проголосив листопадовий (1929 р:) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931р. або навесні 1932 р. 24 лютого 1930 р. C. Косіор на догоду И. Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.».  Основні завдання та заходи колективізації. Основними завданнями колективізації були:- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села; , - забезпечення промисловості дешевою робочою силою;- вирішення хлібної проблеми в країні;- повне одержавлення сільського господарства.Основними заходами колективізації стали:- насильницьке створення колгоспів;- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).Хід колективізації в Україні. Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища.13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити.«Розкуркулення» селянства.У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас. Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства.У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.Звершення колективізації в Україні.У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною.  Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації.Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС і 15 березня 1938 р. розстріляний.Соціально-економічні наслідки колективізації. Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;- державне закріпачення селян;- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;- постійне відставання сільськогосподарського виробництва- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;- руйнування продуктивних сил на селі.Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.Протягом, принаймні, чверті століття після колективізації, у тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або б/в нижчим за обсяги, досягнуті в роки непу. Тільки поголів'я худоби зменшилося в ході колективізації вдвічі - 3 60 млн у 1928 р. до 33 млн у 1933-1934 pp. На 1953 p. воно збільшилося до 58 млн, але так і не досягло передколгоспного рівня.Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальною катастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.

16. Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов’язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними встановлюються, набирають чинності, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів земельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства – Земельного кодексу України. Ця своєрідна «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормо творчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній імпульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні. Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

17.

Засвоєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи: ті, що є волевиявленням держави та органів влади ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування. За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на: конституційні,законодавчі,підзаконні,локальні З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам. До конституційних джерел земельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріпленні Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства. Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини. Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст.92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До нихналежать: КонституціяЗакониУкраїниУказиПрезидентаУкраїни Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на активи місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін. Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону. Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела земельного права. До чинних джерел належить Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно - правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести , зокрема , Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992р. Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних – чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів – джерел земельного права. До них, зокрема, належить Земельний кодекс України, закони України „ Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., „ Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України „ Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України „ Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін. Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно – правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно – правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України „ Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 р., „ Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., „ Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., „ Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 р., „ Про Генеральну схему планування територій України” від 7 лютого 2002 р., „ Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.Кодифікація — це така форма систематизації законодавства, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нор­мативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Ко­дифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:— Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, ін.);— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення, статути).

Земельне законодавство України

Земельне законодавство регулює земельні відносини, а саме: відносини земельної власності; відносини в галузі управління земельним фондом, землекористування; землеохоронні відносини. Усі ці положення сконцентровані у Земельному кодексі України, мета якого створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного середовища, охорона прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю. Конституція України надає підстави до прав власності на землю. Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (Земельний кодекс, ст.78.1). В Україні існують три рівноправні форми власності на землю: державна, комунальна, приватна Суб’єктами права власності на землю в Україні є: громадяни (фізичні особи) та юридичні особи – на землі приватної власності; територіальні громади – на землі комунальної власності; держава – на землі державної власності /рис.49). Причому, дані суб’єкти можуть мати право володіння, користування та розпоряджання землею. Під володінням землею мається на увазі безстрокова власність. Розпорядження (право земельного сервітуту) – це право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Користування – це право володіння земельною ділянкою яка перебуває у державній або комунальній власності. Користування може бути постійним (безстроковим) та тимчасовим (строковим). Користувачами земельних ділянок можуть бути фізичні та юридичні особи.

19. Серед нормативно-правових актів, що є джерелами земельного права, самостійне місце посідають постанови Верховної Ради України: постанови Верховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” від 13 березня 1992 р.та ін. Укази Президента України : Указ “Про заходи щодо подальшого розвитку садівництва та городництва” від 23 вересня 1999. Розпорядження Кабінету Міністрів України. Цей вищий орган у системі органів державної виконавчої влади приймає нормативно-правові акти на розвиток і виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України.Значну роль в галузі земельних відносин відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарського суду України.У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно обговорюється проблема визнання судового прецеденту джерелом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права.Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конституції є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

21. 20.Підзаконні нормативні акти як джерела земельного права — це нормативно-правові акти, що виражають земельну політику держави, не суперечать Конституції України, Земельному кодексу України, законам України і розвивають та деталізують їх положення. Функціонування підзаконних нормативних актів у системі джерел земельного права зумовлене в першу чергу багаторівневою структурою самих земельних відносин, які потребують не тільки законодавчого, а й підзаконного (у тому числі локального) нормативного регулювання. Крім того, існування таких актів пов'язане з необхідністю оперативного вирішення конкретних питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства, пов'язаних з використанням та охороною земель.
Підзаконні акти як джерела земельного права утворюють складну ієрархічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями:
1) за суб'єктами видання — земельно-правові акти глави держави, уряду, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;
2) за компетенцією правотворчого органу і сферою дії акта — загальні, відомчі, локальні. До перших належать, зокрема, нормативні акти, наприклад, Президента, уряду, які обов'язкові для виконання на всій території держави. Відомчими джерелами земельного права є земельно-правові нормативні акти органів спеціальної компетенції (міністерстві державних комітетів), які поширюються тільки на організації та осіб даного міністерства. Існують і міжвідомчі джерела земельного права. До локальних джерел земельного права належать нормативні акти місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, сфера дії яких обмежена відповідною територією;
3) за зовнішньою формою акта—укази, постанови, розпорядження, рішення, накази і т. ін.;
4) за характером правотворчої компетенції (наприклад, нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалізації делегованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місцевого самоврядування);
5) за часом дії — постійні й тимчасові;
6) за порядком прийняття — земельно-правові акти, вида ні особисто (наприклад, керівником міністерства), і прийняті колегіально (наприклад, Кабінетом Міністрів).
З урахуванням положень Конституції та законів України розрізняють такі види підзаконних актів як джерел земельного права: постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також нормативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування.
До підзаконних правових актів як джерел земельного права належать і закони Автономної Республіки Крим, які регламентують суспільні земельні відносини.
Серед нормативно-правових актів, що є джерелами земельного права, самостійне місце посідають постанови Верховної Ради України із земельних питань, які вона приймає відповідно до ст. 91 Конституції.
До таких джерел відносять, зокрема, постанови Верховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” від 13 березня 1992 р., “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” від 5 березня 1998 р. та ін.
Елементом системи джерел земельного права, які приймаються органами виконавчої влади, є обов'язкові для виконання нормативні укази та розпорядження Президента України.
Укази, прийняті Президентом України відповідно до ст. 106 Конституції, належать до звичайних. До цієї групи джерел земельного права входять, скажімо, Указ “Про заходи щодо подальшого розвитку садівництва та городництва” від 23 вересня 1999 р.
Разом з тим слід відзначити, що практиці державотворення в Україні відомі нормативні укази Президента, які дістали назву надзвичайних. Вони були прийняті Президентом України з економічних питань протягом трьох років після набрання чинності Конституцією України відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції.
Широке коло суспільних земельних відносин регламентують постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України. Цей вищий орган у системі органів державної виконавчої влади приймає нормативно-правові акти на розвиток і виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України. Постановами уряду оформляються найважливіші рішення у сфері земельних відносин, а рішення з оперативних, поточних питань видаються у вигляді розпоряджень.
Так, з метою проведення єдиної науково-технічної політики у сфері охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського призначення Кабінет Міністрів прийняв постанову “Про державний технологічний центр охорони родючості грунтів” від 4 серпня 2000 р.
Слід зазначити, що цей орган також приймає відповідні постанови на виконання прямої вказівки, яка може бути зафіксована в законі, постанові Верховної Ради чи указі Президента України. Так, наприклад, згідно зі ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цього припису Кабінет Міністрів України 11 квітня 2002 р. затвердив Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб.
Джерелами земельного права виступають також нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю. Ці акти (накази, інструкції та ін.) покликані деталізувати загальні положення, закріплені в законах, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів, указах Президента України, присвячених регламентації земельних відносин. їх приймають уповноважені органи у межах їх компетенції з власної ініціативи або за дорученням вищихорганів.Відомчі нормативні акти є найменш організованою частиною ієрархічної структури джерел національного права взагалі і земельного права зокрема. Це пов'язано перш за все з відсутністю у даній структурі єдиного активного центру та значною кількістю відомчих нормативних актів. Вони, як правило, є обов'язковими тільки для тих підприємств, установ та організацій, що входять до системи конкретного міністерства, а також для їх посадових осіб. Однак, у деяких випадках міністерство за спеціальними нормативними розпорядженнями може дістати право видавати правові акти міжвідомчого характеру. Таке право було надано, зокрема, Державному комітету України по земельних ресурсах, який наказом від 11 березня 1997 р. затвердив Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи.
Для впорядкування відомчої правотворчої діяльності Міністерство юстиції України здійснює державну реєстрацію цих актів на предмет їх повної відповідності чинному законодавству.
У структурі джерел земельного права є також нормативні рішення й розпорядження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Вони мають переважно деталізуючий характер. їх головне завдання полягає у забезпеченні конкретизації тих положень, які закріплено в актах загального регулювання. Так, голови місцевих державних адміністрацій приймають розпорядження у межах повноважень, у тому числі з питань застосування земельного законодавства, відповідно до Конституції та Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.
Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельногоправа. Значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовної практики та зміцнення законності в галузі земельних відносин відіграють керівні роз'яснення пленумів Верховного Суду і Вищого господарськогосудуУкраїни. У сучасних умовах здійснення у країні судової реформі в українській правовій літературі правознавцями активно обговорюється проблема визнання судового прецеденту джерелом права. З цього приводу висловлюються як прихильники судового прецеденту, так і противники ідеї визнання судової практики джерелом українського права.
Разом з тим слід мати на увазі, що судові органи не створюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Роз'яснення цих органів не можна вважати джерелами права в загальноприйнятому розумінні.
Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які згідно зі ст. 150 Конституції є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Конституційний Суд має виключне право на офіційне тлумачення Конституції та законів України. Це передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень зазначених нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів, у тому числі у сфері земельних відносин.

22. На відміну від джерел інших галузей права джерела земельного права України мають такі характерні особливості- уніфікованіакти законодавства являють собою ядро земельного законодавства і впливають на становлення земельного права як самостійної та інтегрованої галузі національного права;значущість локальних актів санкціонованої та делегованої правотворчості суб'єктам земельних правовідносин;- збереження рекомендаційної правотворчості;- використання правових норм інших галузей права, які одночасно належать і до норм земельного та інших галузей права (аграрного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб'єктів земельних правовідносин; - зростання ролі міжнародних норм права та уніфікації національного земельного законодавства щодо міжнародного права.

23. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається в залежності від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на два види: основні і звичайні. До основних відносяться Конституція України, яка є головним джерелом земельного права. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її нормам. До звичайних законів, як джерел земельного права, відносяться правові акти, що містять норми земельного права як галузі, а також норми, які є в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, тій чи іншій їх частині, де вони регулюють земельні відносини.

24. Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” укладені і ратифіковані міжнародно-правові акти України становлять невід'ємну частину національного законодавства України.Україна як самостійна держава підписала й ратифікувала низку міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів.На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. затверджений порядок надання водно-болотним угіддям статусу “водно-болотних угідь міжнародного значення”. А з метою вдосконалення управління у сфері охорони та раціонального використання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від 27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зміст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя міжнародного значення.Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які тією чи іншою мірою стосуються регулювання земельних відносин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Республікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 14 липня 1993 р., встановлено, що акредитуюча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділянки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебування консульської установи. Договором між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., встановлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебувають у користуванні суб'єктів господарювання іншої договірної Сторони, визначається окремою угодою.Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється законодавством Сторони, на території якої перебувають об'єкти власності.

25. Земельна реформа в Україні триває вже двадцятий рік (з 1990 року), але цей досить тривалий період реформування так і не став запорукою формування сталого землекористування, а поточний стан земельних відносин можна вважати кризовим і таким, що стримує розвиток продуктивних сил.

В силу, як окремих системних прорахунків авторів земельної реформи, так і недостатнього ресурсного її забезпечення, більшість задекларованих цілей земельного реформування дотепер залишаються не досягнутими, зокрема [1]:

· не відбулося удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, натомість здійснена тотальна парцеляція товарних сільськогосподарських землекористувань, а також фіксація створеної неефективної системи землеволодіння забороною на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення;

· подальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах відбувається переважно у напрямку приватизації земель територіальних громад, яке нерідко здійснюється в умовах «колективної безвідповідальності» розпорядників землі – органів місцевого самоврядування, що стає причиною безсистемної урбанізації та ускладнення умов для просторового розвитку містобудівних систем;

· законодавчо заблоковано найбільший сегмент ринку земель – ринковий оборот земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського, які становлять 45,7 % від площі держави;

· обмежений характер має кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечне кредитування, яке здійснювалось виключно щодо земельних ділянок несільськогосподарського призначення і істотно обмежилось внаслідок фінансово-економічної кризи, що розпочалась у 2008 році;

· зберігається неефективний механізм справляння плати за землю, який був запроваджений ще у 1992 році, базується на спрощених підходах до визначення податкової бази та передбачає значну кількість виключень із загального режиму оподаткування, що не дозволяє розглядати земельний податок на повноцінну фінансову основу місцевого самоврядування та регіонального розвитку;

· не здійснюється моніторинг земель, не встановлений порядок ведення державного земельного кадастру, відсутня система реєстрації прав на нерухоме майно, що унеможливлює ефективне гарантування прав на землю та дієвий державний контроль за використанням та охороною земель;

· надзвичайно недосконалим залишається землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи, яке звелось до розробки проектів відведення при наданні земельних ділянок та оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки, внаслідок чого практично втрачений науково-технічний потенціал землеустрою, практично повністю деградувала землевпорядна наука;

· не можна вважати ефективною створену систему державного управління земельними ресурсами, яка приділяє основну увагу перерозподілу землі як майна, не вирішуючи проблеми охорони земель як основного національного багатства;

· масовість порушень земельного законодавства та норм раціонального природокористування свідчить про недосконалість організаційно-правових механізмів контролю за використанням та охороною земель;

· залишається незавершеною нормативно-правова та методична база розвитку земельних відносин.

Проведена в державі земельна реформа, мала своїм головним наслідком лише соціалізацію землі – її перерозподіл між населенням. При цьому при проведенні реформи було знехтуване значення землі як ресурсу територіального розвитку продуктивних сил та базисного компоненту довкілля, що в сучасних умовах стало причиною виникнення низки кризових явищ економічного та екологічного характеру у землекористуванні, складність вирішення яких істотно ускладнюється відносинами власності

Таким чином, досить важливим завданням землевпорядної, економічної та правової науки стає розроблення цілісної системи заходів, яка дозволить гармонізувати економічний, екологічний та соціальний напрями оптимізації використання земельно-ресурсного потенціалу України.

27. Земельні правовідносини - це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження та управління землею на державному, господарському і внутрігосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.Структура:- норми права, якою необхідно керуватись при вирішенні тих чи інших земельно-правових питань;- суб'єктів права, тобто учасників земельних відносин;- об'єкта права - індивідуально визначеної земельної ділянки, з приводу якої виникають земельні відносини;- змісту земельних правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників, які здійснюють свої дії у точній відповідності з нормами права, переслідуючи мету, заради якої складаються дані земельні відносини. При цьому враховуються особливості суб'єкта і об'єкта цих відносин. Земельно-правова норма, як і всяка інша правова норма, має свою внутрішню структуру, тобто складові частини, пов'язані між собою певним логічним змістом.Структурні частини земельно-правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція) викладаються у статтях пунктах того чи іншого нормативного акта по-різному.Оскільки норми земельного права діють у певному логічному взаємозв'язку, тобто одні із них регулюють позитивні дії людей, інші правоохоронні охороняють їх від порушень, то в законодавчій практиці часто допускається роздільне їх формулювання. Це вимагає вдумливого вивчення правових нормативних актів і виникаючих на їх основі земельних правовідносин. Процес пізнання ускладнюється ще й тим, що заради уникнення небажаних повторень у земельному законодавстві є відсилочні статті, тобто норми, які не викладають повністю їх зміст, а відсилають до інших статей даного чи навіть іншого нормативного акта. Застосовується і прямий спосіб викладення тих чи інших елементів правової норми без відсилання до інших статей нормативного акта.У кожному випадку для встановлення розуміння правової норми необхідне її тлумачення, аналіз її юридичного змісту. У даному разі важливо встановити мету правової норми, відповісти на питання, яку роль дана норма покликана виконувати у ході регулювання конкретних земельних відносин. У зв'язку з цим земельно-правові норми характеризуються не лише як регулятивні і правоохоронні, про які згадувалось вище.

28. За функціональним призначенням земельні правовідносини поділяються на наступні види: регулятивні та правоохоронні.Регулятивні правовідносини - це такі відрегульовані нормами земельного права, які проявляються у вчиненні учасниками даних відносин позитивних дій. Це - звичайні земельні відносини, які зустрічаються у практиці, придбання, використання земельних ділянок, приклади про які наводились вище. Правоохоронні земельні відносини, на відміну від регулятивних, викликаються відхиленнями у поведінці учасника земельних відносин від норми закону. Тому правоохоронні земельні відносини виникають з приводу правопорушень, коли наступає необхідність юридичного впливу на порушника земельного законодавства. Названі відносини можуть виникати і при відсутності правопорушення, коли є загроза його настання. Земельні правовідносини можуть поділятись на матеріальні, що виникають внаслідок господарської діяльності, і процесуальні, які виникають на підставі процесуальних норм. Матеріальні відносини - це правові норми, які встановлюють певні суттєві права і обов'язки учасників земельних правовідносин, наприклад, право на отримання земельної ділянки, зобов'язання охороняти (зберігати) родючість ґрунту. Процесуальні відносини - це правові норми, які встановлюють порядок подачі заяв, прохань про виділення землі, порядок оскарження рішень державних органів, процедуру розгляду земельних спорів, якщо вони виникають тощо. Управлінський державний орган, як і будь-який власник, має право повного володіння над землею. Ці відносини держави ще називають абсолютними земельними правовідносинами.Земельні правовідносини можуть поділятися за ступенем взаємних зобов'язань їх учасників. Вони можуть бути відносинами рівноправності (партнерськими) і відносинами підлеглості однієї сторони іншій. Як правило, рівноправні земельні відносини виникають між тими чи іншими громадянами або юридичними особами. Партнерські відносини складаються між орендатором і орендодавцем, у тому числі в разі здавання земельної ділянки в оренду.

29. Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатніми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України та іноземні), територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через відповідні органи державної влади).Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий статус, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України. Але придбати такі землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть лише такі громадяни України, які мають відповідну освіту або досвід, а юридичні особи повинні мати відповідні цілі, закріплені в установчих документах. Таким чином, на правовий статус покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги щодо виду даних суб'єктів та їх можливої правомірної поведінки, які зумовлені особливостями об'єкта правовідносин (земельної ділянки сільють ці суб'єкти (сфера товарного сільськогосподарського виробництва).За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних правовідносин поділяються на чотири категорії: органи державної влади і місцевого самоврядування, що мають право на регулювання використання земель; власники землі і землекористувачі — носії прав та обов'язків з раціонального використання і охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за використанням земель; органи судово-прокурорського нагляду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин.Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) та права на них.Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у загальній спільній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.До Об’єктів земельних правовідносин державної власності ставляться землі, що перебувають у межах їхніх адміністративно-територіальних границь, за винятком земель, що становлять федеральну, муніципальну, приватну й іншу форму власності. Об’єктами муніципальної власності є землі, що перебувають у границях адміністративних районів і населених пунктів за тими ж виключеннями. Крім того, об’єктами земельних правовідносин власності виступають земельні ділянки, надані у власність фізичним й юридичним особам. Зміст земельних правовідносин становлять права і обов'язки їх учасників, які передбачені нормами земельного права. Суб'єкти земельних правовідносин реалізують їх або шляхом вчинення активних дій, наприклад, забудови земельної ділянки, або шляхом утримання від здійснення тих чи інших дій, заборонених законодавством.
Зміст земельних правовідносин залежить від їх віднесення до того чи іншого виду, складу учасників, особливостей об'єкта. Зміст правовідносин земельної власності утворюють права і обов'язки земельних власників: держави, юридичних осіб, громадян щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Земельні правовідносини у галузі управління мають своїм змістом права та обов'язки державних органів загальної та спеціальної компетенції, а також землевласників, землекористувачів, власників землі з планування використання земель, інформації про земельні ресурси, веденню земельного кадастру і обліку земель, реєстрації земельних ділянок, прав на них і операцій з ними, їх надання та вилучення, землеустрою, проведення земельної контролю, вирішення земельних спорів та іншої управлінської діяльності.
Коло прав і обов'язків землевласників та землекористувачів визначено Кодексом про землю (ст. 64-65) і доповнює його законодавством. Вони охоплюють як відносини між землевласниками та землекористувачами, так і між ними і державою - власником землі, а також іншими власниками землі. Самостійним обсягом правомочностей і обов'язків наділені носії земельних сервітутів.
Зміст охоронних земельних правовідносин визначається характером порушення земельного законодавства та особливостями виникає відповідальності: кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правовий.
Земельні відносини не можуть бути розглянуті тільки в статиці, тобто як відносини належності земельної ділянки конкретного суб'єкта на певному праві. Земельні відносини мають і свою динаміку. Вони можуть виникати, змінюватися і припинятися. Земельні ділянки є об'єктами господарського обороту, можуть переходити від одних суб'єктів до інших в порядку і на умовах, визначених земельним законодавством.
Підставами виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин є юридичні факти та їх суміші, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки.
У залежності від волі суб'єктів юридичні факти поділяються на події і дії. За ознакою дозволеності законом дії можуть бути правомірними і неправомірними. Правомірні дії в земельному праві, так само, як і в інших галузях права, поділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.
Юридичні факти поділяються залежно від правових наслідків на правовстановлюючі, право-змінюють і правоприпиняючі. Такими юридичними фактами є адміністративно-правові акти виконавчих і розпорядчих органів держави, а також договори.
Основним видом земельно-правових юридичних актів є правові акти індивідуального значення. Серед них - рішення виконавчо-розпорядчих органів про надання земельних ділянок у володіння або користування, передачі їх у приватну власність юридичних осіб і громадян, судові рішення, що встановлюють земельні права і обов'язки, наприклад, про визнання права власності на землю, розділ земельних ділянок та визначенні порядку користування ними та ін
В якості підстав виникнення земельних правовідносин можуть виступати угоди і договори. Слід мати на увазі, що в земельному праві виникнення земельних правовідносин нерідко пов'язується зі складним юридичним складом.

30. Підставами виникнення, зміни та припинення земельних відносин є юридичні факти — юридично значимі обставини, які поділяються відповідно на правовстановлюю-чі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обставин можна віднести: договори та інші угоди, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів місцевого самоврядування, які передбачені законом як підстави виникнення земельних прав та обов'язків; судові рішення, які встановлюють земельні права та обов'язки; набуття земельних прав та обов'язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший правовий акт пов'язує виникнення, зміну і припинення земельних відносин.За характером виникнення юридичні факти поділяються на дії та події.Одним з найпоширеніших правовстановлюючих юридичних фактів є приватизація земель.Динаміка у земельних правовідносинах особливо характерна для сільськогосподарського виробництва, де якісні характеристики об'єкта таких відносин — земельної ділянки — не є постійними. Однак важливим у таких земельних правовідносинах є те, що вони повинні ґрунтуватися тільки на законних підставах.Земельне законодавство окремо закріплює перелік правоприпиняючих юридичних обставин. Згідно зі статтями 140 і 141 ЗК України до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності правонаступника; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених земельним законодавством; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законодавством; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.Охоронні земельні правовідносини припиняються після здійснення учасником (учасниками) цих відносин дій, які усувають правопорушення. Якщо порушника земельного законодавства притягнуто до юридичної відповідальності, то акт застосування стягнення (покарання) означає припинення охоронних земельних правовідносин.Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на дві групи: 1) ті, які відбуваються за волею землевласникачи землекористувача (відчуження земельної ділянки за рішенням власника, відмова від використання земельної ділянки тощо); 2) ті, які відбуваються за волею органів держави, уповноважених на охорону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ділянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з порушенням закону тощо).

31. Юридична природа земельної реформи. Здійснення земельної реформи, яка започаткована в 1990 році, передбачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на становлення нових за змістом і характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням землі. При цьому побудова нової структури суспільних земельних відносин, і відносин власності зокрема, в Україні має базуватись на дії об'єктивних законів природи, економіки, суспільства. Без урахування цих об'єктивних факторів не можна визначити правильні і перспективні шляхи виходу з кризового стану, а також виробити таку юридичну модель регулювання земельних та інших відносин, яка б забезпечувала прогресивний розвиток суспільства.
До суб'єктивних передумов реформування земельних відносин належить діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, які реалізують свої функції і повноваження у сфері земельних відносин в межах, визначених Конституцією та іншими законами України. Державне і самоврядне регулювання земельних реформаційних правовідносин є складовою частиною зміни і утвердження нового земельного ладу.Серед суб'єктивних чинників, які безпосередньо впливають на проведення земельної реформи, важливого значення набуває юридична база, яка має бути адекватною конкретним історичним та іншим умовам розвитку суспільства в Україні. Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенденції, перешкоди і перспективи реформування земельних відносин у кожній країні.
У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Україні за 12 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший — з 1990 р. до 1992 р., другий — з 1992 р. до 1996 р.; третій — зі 996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спрямовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру відносин власності на землю як основу національного суверенітету і територіальної цілісності держави і об'єкт права власності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій захисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фондом України тощо.
Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві переважали норми і принципи, які перейшли у спадок від законів радянського періоду.
На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної реформи, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.
Третій етап законодавчого забезпечення земельної реформи бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визначає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.
У чинному законодавстві України не дається визначення поняття “земельна реформа” як юридичної категорії. У науковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці, ідеології. Однак такий підхід до визначення юридичної природи земельної реформи є надзвичайно широким. З точки зору предмета земельного права, земельну реформу необхідно розглядати через призму суспільних відносин, що виникають у процесі заміни основ існуючого на той чи інший історичний проміжок часу земельного ладу на новий земельний устрій, і потребують правовогорегулювання.В Україні в основу земельної реформи було покладено денаціоналізацію землі шляхом її роздержавлення і приватизації. При цьому мета та завдання земельної реформи визначались, виходячи з конкретних історичних, економічних, політичних, соціальних, правових передумов розбудови незалежноїУкраїни.Відповідно до мети земельної реформи у законодавстві України визначаються основні напрями, завдання та організаційно-правові заходи щодо реформування земельних відносин. Основними напрямами земельної реформи є економічний, інституційно-функціональний і правовий (юридичний). Зміст кожного із вказаних напрямів здійснення земельної реформи визначений в Указі Президента України “Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки” від 30 травня 2001 року, а також в Указі Президента України від 4 лютого 2000 року щодо розвитку ринку земель населених пунктів та іншого несільськогоспо-дарського призначення, у Постанові Верховної Ради України “Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів” від 24 грудня 1999 року, а також у Перехідних положеннях ЗК України від 25 жовтня 2001 року. На основі аналізу цих та інших нормативно-правових актів визначаються напрями державної політики у здійсненні земельної реформи і регулюванні земельних відносин.
Земельні реформаційні правовідносини є самостійним видом суспільних відносин, що потребують регулювання нормами земельного, екологічного, конституційного, цивільного та інших галузей права. В системі земельного права України ці правовідносини вирізняються специфічним об'єктним і суб'єктним складом, а також змістом.
Реформування земельних відносин поширюється на всю землю України в межах існуючих територіальних кордонів держави. При цьому здійснення основних напрямів земельної реформи має базуватись на конституційних положеннях щодо землі як об'єкта права власності Українського народу і основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави.
Саме у такому значенні земля має розглядатись як цілісний і загальний об'єкт земельної реформи на національному рівні. Водночас на регіональному і місцевому рівні у ЗК України, інших законодавчих актах об'єктами реформування визнаються землі державної і комунальної власності, землі окремих категорій, а також окремі земельні ділянки.
Суб'єктами земельних реформаційних правовідносин є Український народ, держава і територіальні громади, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, об'єднання громадян, релігійні організації. Правове становище цих суб'єктів визначається Конституцією України, а також іншими нормативно-правововими актами.
Особливість змісту земельних реформаційних правовідносин полягає у тому, що права і обов'язки різних суб'єктів обумовлені необхідністю здійснення основних напрямів і виконання завдань земельної реформи на національному, регіональному і місцевому рівні, а також на рівні окремої земельної ділянки.
Відповідно до названого Указу Президента України від 30 травня 2001 р. щодо основних напрямів земельної реформи забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю передбачає: розмежування земель державної і комунальної власності, визначення механізмів управління ними та порядку придбання земельних ділянок для державних потреб і потреб територіальних громад сіл, селищ і міст; приватизацію громадянами і юридичними особами України земельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передаватися у приватну власність; задоволення потреб громадян у земельних ділянках для ведення особистого підсобного господарства, селянського (фермерського) господарства, сінокосіння і випасання худоби, садівництва і городництва, індивідуального житлового будівництва; задоволення потреб працівників соціальної сфери села в земельних ділянках; забезпечення ефективного використання земельних ділянок, що перебувають у державній та комунальній власності.

32. Право власності на землю— це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.Право власності на землю — це Ваше право на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками.Можливість володіння є правом фактичного панування над певною земельною ділянкою. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, право володіння земельною ділянкою має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо в інше місце.
Зазначимо, що право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.Можливість користування є правом власника задовольняти за допомогою землі свої потреби, тобто можливістю її безпосередньої господарської експлуатації шляхом отримання корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати й іншій особі, яка не є власником.
Можливістю розпорядження є визнане за власником і гарантоване йому право учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим особам у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншій особі всі свої права.Зауважимо! Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, які міжсобоюєрівними.З'ясувавши форми власності на землю, виникає необхідність у визначенні суб'єктів права власності на землю залежно від форм власності.

33. Власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності єрівноправними.Розпоряджаються землею ради народних депутатів, які в межах їхньої компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві ради народних депутатів можуть передати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування. Право державної власностіземлюУ державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективнуіприватнувласність.Суб'єктами права державної власності на землю виступають:• Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;• Верховна Рада Автономної Республіки Крим — на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; • обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів — на землі в межах їхніх територій, за винятком земельзагальнодержавновласності.Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у колективну або приватну власність і надаватися в користування, у тому числі в оренду. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність: • землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища і т. д.), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади;• землі гірничо-добувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони;• землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;• землі лісового фонду;• землі водного фонду;• землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, навчальних господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.Правоколективноїтаприватноївласностіназемлю
Земля може належати громадянам за правом колективної власності.
Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу.
У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств — за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.
Право на земельну частку може бути передано у спадщину в порядку і на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна, та статутом відповідного колективного підприємства.
У разі продажу власником своєї земельної частки переважне право на її купівлю мають співвласники.
Сільські та селищні ради народних депутатів створюють на своїй території резервний фонд земель.
Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: • ведення селянського (фермерського) господарства;• ведення особистого підсобного господарства;• будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд (присадибна ділянка);• садівництва;• дачного і гаражного будівництва.
Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно.
Безкоштовно земельні ділянки передаються у власність громадян для:
• ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки;• ведення особистого підсобного господарства;
• будівництва та обслуговування будинку і господарських споруд;
• садівництва;• дачного і гаражного будівництва.
За плату передаються у власність громадян для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.
Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

34. Об'єктом права власності є земельна ділянка.
Земельною ділянкою є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Окрім цього право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
Також право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Шановний читачу! Оскільки ми розглядаємо в цілому право власності на землю, яке може належати як державі, територіальній громаді, юридичним особам (підприємствам, установ, організаціям), так і громадянам, то для належного розмежування прав власності на землю ми пропонуємо Вам ознайомитися з об'єктами права власності перерахованих суб'єктів.
Об'ектом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування тощо.
Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, або які використовуються для житлової, промислової та громадянської забудови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для житлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів.
Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

35. Суб'єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи (підприємства, установи, організації) - на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Щоб стати власником земельної ділянки треба:
1. Мати правоздатність, тобто здатність мати права та обов'язки. Правоздатність мають усі фізичні особи (людина як учасник суспільних відносин) з моменту народження.
2. Мати дієздатність, тобто усвідомлювати значення своїх дій та можливість керувати ними. Повну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років. Земельною дієздатністю є здатність громадянина здійснювати дії, які направлені на отримання земельної ділянки, зокрема, - звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди.

Якщо Ви є засновником юридичної особи!
Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Суб'єктом права приватної власності на землю мають бути тільки юридичні особи, засновані на приватній власності. Юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності, не можуть бути власниками земельних ділянок. їм земля надається в постійне користування.
Суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст, як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад. Територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста,що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Особливим суб'єктом права власності на землю виступає держава, яка виступає в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій.
Але треба враховувати, що землі державної та комунальної власності мають бути розмежовані в натурі (на місцевості) згідно із законодавством. Якщо землі не розмежовано, розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

36. Надання земельних ділянок у приватну власність і постійне користування громадянам та юридичним особам здійснюється із земель державної або комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.

Підставами набуття права власності на землю громадянами та юридичними особами є передача земельних ділянок у власність або надання їх у користуванняБезоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться в разі:1) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;2) одержання земельної ділянки внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій;3) одержання земельної ділянки із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.громадян у межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз з кожного виду використання.Надання в користування земельної ділянки, що перебуває у власності або в користуванні іншої особи, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, визначеному Земельним кодексом (ст. 149).Право власності на земельні ділянки може виникати також на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.Покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які повинні мати не тільки цивільно-правову, а й спеціальну (земельну) дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати земельних прав і створювати для себе обов'язки щодо використання та охорони земель. Обов'язковим елементом земельної дієздатності є громадянство України, а додатковими складовими земельної дієздатності є спеціальна сільськогосподарська кваліфікація або досвід роботи в сільському господарстві.Юридичні особи можуть бути покупцями земель сільськогосподарського призначення, якщо їх установчими документами передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки.Укладення інших угод з метою набуття права власності на земельні ділянки здійснюється згідно із Цивільним кодексом з урахуванням вимог Земельного кодексу.Земельне законодавство передбачає порядок передачі земельних ділянок у власність та користування.Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо прватизації земельної ділянки приймається в місячний термін.Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери із їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотаннями про приватизацію цих земель до сільської, селищної, міської ради або районної Київської чи Севастопольської місцевої держадміністраці.Відповідний орган у місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам, організаціям на розробку проекту приватизації земель, після затвердження якого відбувається передача земельної ділянки у власність. Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається та реалізується його суб'єктами виключно відповідно до закону. Отже, суб'єктивне право власності на землю виникає на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підстави та порядок виникнення права власності на землю обумовлені формою власності на землю. Тому їх доцільно класифікувати на дві основні групи — підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю і порядок та підстави виникнення права суспільної (публічної) власності на землю. Крім того, підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю можна поділити ще на дві самостійні підгрупи, а саме — підстави та порядок виникнення права приватної власності громадян на землю і підстави та порядок виникнення права власності юридичних осіб на землю. Що стосується виникнення права суспільної (публічної) власності на землю, то його підстави також можна поділити на дві підгрупи — підстави та порядок виникнення права державної власності на землю і підстави та порядок виникнення права комунальної власності на землю.

Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення такого права. Згідно з Земельним кодексом України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать: 1) рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність; 2) цивільно-правова угода; 3) успадкування земельної ділянки. Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають право власності на землю. Ці дії є складними за змістом. їх вчинення регулюється правовими нормами, які в сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.
Однак порядок набуття права приватної власності на землю не є однаковим для всіх його суб'єктів і залежить від підстав набуття землі у власність. Так, земельне законодавство визначає порядок набуття права власності на землю громадянами шляхом: а) приватизації земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації; б) приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю); в) приватизації земельної ділянки за плату; г) придбання земельної ділянки за давністю користування (набувальна давність); ґ) придбання земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивільно-правового договору; д) успадкування земельної ділянки.

Підставами виникнення права комунальної власності на землю є: 1) проведення розмежування земель державної і комунальної власності на землю (п. 12 перехідних положень ЗК); 2) передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність (ст. 117 ЗК); 3) викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб (ст. 146 ЗК); 4) добровільна відмова власника земельної ділянки від прав на неї на користь територіальної громади села, селища чи міста (ст. 140 ЗК).
Підставами виникнення права державної власності на землю є: 1) передача земельних ділянок комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК); 2) викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб (ст. 146 ЗК); 3) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 140 ЗК); 4) добровільна відмова власника земельної ділянки від прав на неї на користь держави (ст. 140 ЗК); 5) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця (ст. 140 ЗК); 6) конфіскація земельної ділянки за рішенням суду.

Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, які ведуть до припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю.
Підставами припинення права державної власності на землю є: 1) приватизація земель, які перебувають у власності держави; 2) розмежування земель державної та комунальної власності; 3) передача земельної ділянки державної власності у комунальну власність.
Підставами припинення права комунальної власності визнаються: 1) приватизація земель, які перебувають у комунальній власності та 2) передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.Загальною підставою припинення права державної та комунальної власності на землю виступає укладення уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, в тому числі і відповідно до міжнародних договорів.Примусове припинення права державної та права комунальної власності на землю може мати місце за рішенням суду.Щодо підстав припинення права приватної власності на землю, то вони визначені у статтях 140 і 143 ЗК України. На жаль, ці статті містять суперечливі положення. Так, у ст. 140 “Підстави припинення права власності на земельну ділянку”, визначено, що підставами припинення права приватної власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; тощо.Стаття 143 “Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку” містить дещо інший перелік підстав припинення прав на землю, включаючи і право власності, а саме: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України.

37. Згідно Ст 78. ЗК: Зміст права власності на землю:1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. 2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, за­кону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі. Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задо­волення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва за­воду, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це пра­во надане договором, законом чи адміністративним актом. Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.Поняття обмеження прав на земельну ділянку.1.На використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі,передбаченому законом,або договором.
2.Перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження).
До частини першої.Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів „ обмеження” та „ обтяження”,часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.
Цивільне законодавство вживає термін „ обтяження” і визначає його стосовно рухомого майна як „ право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно,що виникає на підставі закону, договору,
рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб,з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна” (ч.1 ст.3 ЗУ „ Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” від18.11.2003.р.На думку В.В. Носіка, "обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розгля­дати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом Г Вони "стосуються суб'єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб". Натомість, обтяження права власності на землю "характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об'єкта права; встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов'язків, пов'язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов".
Д. В. Бусуйок вважає, що "є всі підстави стверджувати, що обтяження прав на землю є різновидом обмежень прав на землю". На думку дослідниці, "обмеження прав на землю є багатоаспектним явищем. Під ними слід розуміти функціональний інститут земельного права, правовідносини щодо обмеження прав на землю та суб'єктивний обов'язок щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, що належатьуповноваженійособіВ. К. Гуревський поділяє обмеження за змістом правовідносин на: а) ті, які надають право користуватись чужою земельною ділянкою; б) які забороняють здійснювати певні дії на власній земельній ділянці; в) які є поєднанням перших та других. Існує думка, за якою не можна сприймати як обмеження специфічні обов'язки (обтяження), що покладаються на землевласника чи землекористувача (ст.91,96 ЗКУ тощо). Як зазначала І. О. Іконицька, "... жодною мірою обов'язки та повинності не можуть бути віднесені до обмеження прав власника".
У правовій доктрині також існує підхід, за якими обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки, окрім права власності, тоді як обмеження - це звуження меж суб'єктивного права, яке не випливає із права іншої особи. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, пропонуємо виходити у розумінні змісту відповіднихнормЗКУ.Законодавець розрізняє дві підстави виникнення обмежень - норму закону та договір. На наш погляд, у даному випадку термін "закон" слід розуміти буквально - як акт Верховної Ради України, виданийзазаконодавчоюпроцедурою.Маємо зауважити, що не будь-яке обмеження може бути встановлене на підставі дого­вору. Деякі мають чітко закріплені законодавчі підстави, які не можна змінити у договірному порядку, тоді як інші можуть бути предметом домовленостей і конкретизації в угодах. Детальніше див. нижче положення ЗКУ про окремі види обмежень, їх правовий режим та коментар до ст. 111ЗКУ.Хоча у коментованій статті йде мова лише про обмеження права власності, фактично її положення є повністю справедливими і по відношенню до права користування (оренди, емфітевзису тощо), оскільки інші статті даної глави, що розкривають зміст ст. 110 ЗКУ, стосуються як права власності, так і права користування.До частинидругої. Коментована норма є одним із законодавчих втілень положення ч. З ст. 13 Конституції України, в якому йдеться про те, що "власність зобов'язує."
Закономірно, що встановлене щодо земельної ділянки обмеження не пов'язується зако­нодавцем з особою власника земельної ділянки. Як вказувалося вище, обмеження полягає у привнесенні додатково до звичайного правового режиму земельної ділянки звуження меж суб'єктивного права її власника.
Таким чином, перехід права власності зберігає обмеження "закріпленим" по відношенню до земельної ділянки. Будь-яка особа, котра відповідно до закону набуде право власності на цю земельну ділянку, повинна буде здійснювати його з урахуванням встановлених обмежень.

38. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку 1. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. 2. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину. 3. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. 4. Форми державних актів на право власності на земельну ділянку, право постійного користування земельною ділянкою затверджуються Кабінетом Міністрів України. 5. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. 6. При набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених частиною другою цієї статті, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки. На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження. Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа. Забороняється вимагати для здійснення відмітки та державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень документи, не передбачені цією статтею. У разі зміни співвласника або набуття права спільної власності на земельну ділянку орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, також вносить зміни до державного акта на право власності на землю щодо співвласників земельної ділянки. 7. Відчуження частини земельної ділянки з виділенням її в окрему земельну ділянку здійснюється після отримання її власником державного акта, що посвідчує право власності на сформовану нову земельну ділянку. 8. У разі якщо державним актом на право власності на земельну ділянку було посвідчено право власності на декілька земельних ділянок, відчуження однієї з цих ділянок здійснюється після виготовлення державного акта, що посвідчує право власності на кожну з цих ділянок. 9. Державний акт на право власності та право постійного користування земельною ділянкою видається на одну земельну ділянку. Право постійного користування на декілька земельних ділянок, наданих під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів (доріг, трубопроводів, ліній електропередачі та зв'язку), може посвідчуватися одним державним актом"; 3) у статті 132: а) у частині другій: пункт "є" викласти в такій редакції: "є) права та обов'язки сторін"; доповнити пунктами "ж" та "з" такого змісту: "ж) кадастровий номер земельної ділянки; з) момент переходу права власності на земельну ділянку"; б) після частини другої доповнити новою частиною такого змісту: "3. Додатком до угоди, за якою здійснюється відчуження земельної ділянки приватної власності, є державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується (або відчужувалась)". У зв'язку з цим частину третю вважати частиною четвертою та викласти її в такій редакції: "4. Угоди про перехід права власності на земельну ділянку підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації"; 4) пункт "є" частини першої статті 184 доповнити словами "у випадках, передбачених законом". 2. У статті 56 Закону України "Про землеустрій" ( 858-15 ) (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., N 36, ст. 282): 1) абзац перший після слів "що посвідчують право на земельну ділянку" доповнити словами "крім поділу та об'єднання земельних ділянок"; 2) доповнити частинами другою та третьою такого змісту: "Технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, при поділі чи об'єднанні земельних ділянок включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, затверджене замовником документації; в) копії документів, що посвідчують право на земельні ділянки; г) плани земельних ділянок, які об'єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку; ґ) матеріали польових геодезичних робіт; д) акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання при поділі земельної ділянки по межі поділу; е) перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути; є) нотаріально посвідчена згода на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі знаходження земельної ділянки в заставі, користуванні). При передачі земельних ділянок у власність чи користування та зміні цільового призначення земельних ділянок за проектами землеустрою щодо їх відведення технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, не розробляється". 3. Абзац другий статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" ( 1952-15 ) (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 51, ст. 553) викласти в такій редакції: "державний акт на право власності на земельну ділянку у випадках, визначених законом". II. Прикінцеві та перехідні положення 1. Цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування. 2. Положення цього Закону щодо посвідчення права власності на земельні ділянки документами, зазначеними у частині другій статті 126 Земельного кодексу України ( 2768-14 ), поширюються також на випадки, коли зазначені документи були укладені (видані) до набрання чинності цим Законом, але державні акти на право власності на земельні ділянки видані не були. В такому випадку нотаріус, який посвідчив (видав) відповідний документ, звертається з письмовим запитом до органу, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, про підтвердження того, що державний акт на право власності на землю (земельну ділянку) не виданий новому власнику земельної ділянки. Після надходження до нотаріуса письмового підтвердження такого факту державний акт на право власності на землю (земельну ділянку) вилучається нотаріусом із його справ та після здійснення відмітки про перехід права власності на неї, долучається до відповідного документа, зазначеного у частині другій статті 126 Земельного кодексу України ( 2768-14 ). Термін розгляду зазначеного запиту органом, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, не повинен перевищувати 14 календарних днів. 3. До створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень: відмітку про відчуження земельної ділянки на державному акті на право власності на землю (земельну ділянку), що відчужується, здійснює нотаріус та орган, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок; право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки. 4. Кабінету Міністрів України: до набрання чинності цим Законом затвердити порядок здійснення відмітки про відчуження земельної ділянки нотаріусом та органом, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, на державному акті на право власності на земельну ділянку ( 439-2009-п ); протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом. Президент України В.ЮЩЕНКО м. Київ, 5 березня 2009 року N 1066-VI

39. Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника:

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у ви­падках, визначених цим Кодексом.

 

Коментована стаття Земельного кодексу регулює припинен­я права власності юридичних та фізичних осіб на земельну ділянку. В ній наводиться перелік підстав, при наявності яких суб'єктивне право власності припиняється. Таких підстав сім, і зі змісту цієї статті можна зробити висновок, що даний перелік є вичерпним. Тобто інші юридичні факти, які не перераховані у зазначеній статті, не можуть розглядатися як підстави припинення права власності на земельну ділянку.

Умовно дані підстави можна поділити на групи:

а) добровільне припинення права власності на земельну ділянку, тобто без примусового вилучення земель;

б) вилучення земель без згоди їх власника за умови наявності його вини;

в) вилучення земель без згоди їх власника за умови відсутності його вини.

Першу групу складають підстави припинення права на землю суб'єктів земельних відносин: при добровільній відмові власника від прав на земельну ділянку; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця. У зазначених випадках не проявляються владні повноваження органів державної виконавчої влади або судових органів. Припинення суб'єктивного права відбувається виключно у зв'язку із самостійним волевиявленням власника земельної ділянки або його смертю. Функція державних органів — юридично оформити припи­нення такого права.

Другу групу складають підстави припинення права на зем­лю: при зверненні стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; конфіскація за рішенням суду. У зазначених ви­падках йдеться про те, що власника земельної ділянки поз­бавляють прав на землю поза його волею та за наявності пору­шення ним певних норм законодавства (цивільного, кри­мінального, адміністративного, земельного тощо).

Так, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора має місце у випадках, коли власник земельної ділянки не виконує взятих на себе зобов'язань щодо повернення в зазначені терміни кредитів. Конфіскація земельної ділянки ^-рішенням суду відбувається у разі порушення власником земельної ділянки норм кримінального або адміністративного законодавства (див. коментар до ст. 148 ЗК України).

Третю групу складають підстави припинення права на землю суб'єктів земельних відносин: при відчуженні земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; при відчуженні земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України. У цих випадках, як і в попередніх, йдеться про те, що власника земельної ділянки позбавляють прав на землю поза його волею. При цьому у власника відсутня вина, пов'язана із порушенням тих чи інших норм законодавства України. Припинення права у зазначених випадках відбувається за рішенням органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або судових органів.

42. Право природопользования по видам природных объектов подразделяется: право землепольз, право недропольз, право водопольз, право лесопольз и т.д. По признаку целевого назначения землепольз в зак-ве распред-ся: з-ние для с/х нужд, для нужд градостроительства, для нужд промышленности, транспорта, связи и обороны, для природоохранных, оздоровительных, историко-культурных нужд и т.д.
Право землепользования рассматривается в трех аспектах: как правовой институт- совокупность норм, регулир права и обязанности землепольз-лей и др лиц; как правоотношение, в кот реализ-ся субъективное право; как субъективное право, принадлежащее конкретному субъекту. Возможное поведение лица в рамках земельного законодательства по извлечению полезных свойств и качеств из земли с целью реализации своих материальных, экологических и других интересов определяется его субъективным правомземлепользования.Право землепользования – явл одной из основных форм, обеспечив-х возможность реализации интересов отдельных граждан, их коллективов, юрид лиц и гос-ва; - с формированием рыночных отношений расширен круг правомочий землепользователей, правовые и иные гарантии прав землепользователей Право землепользования – правомочия конкретного субъекта на владение и пользование предоставленным ему определенным земельным участком. Если рассматривать право землепользования как право владения и пользования то оно совпадает с правомочиями собственника земли и Земельный Кодекс подтверждает ст. 39, 40 близость содержания прав и обязанностей собственниковземлииземлепользователей. Види і форми права землекористування.
В нашей стране сложились три формы использования земли гражданами и их коллективами, осуществляемые на основании: приобретения права частной, общей долевой или общей совместной собственности на землю; предоставление земли в пользование; получение земельного участка в аренду в установленном законом порядке. По срокам предоставления: постоянное и временное. В постоянное пользование земельные участки предост-ся из земель, наход в гос собст-ти, предприятиям, учр-ниям и орг-циям независимо от форм собств и сферы их деятельности. Во временное польз зем участки предост гражданам, пред-тиям, учр и орг собственниками земли и землепользователям по договору, кот регистрируется в уст порядке. Врем землепользование может быть краткосрочным – до трех лет и долгосрочным – от 3 до 25 лет. Специальным видом врем землепольз-ния явл занятие зем участка для изыскательских работ (землеустроительных, геолого-съемочных, геодезических, поисковых), предоставляемое на срок более одного года. Еще один спец вид врем землепользования – аренда. В соврем условиях правовая регламентация арендных отнош в сфере исп земли осущ Земельным Кодексом, Законом "Об аренде земли» и др спец нормативн док-тами.

43.Згідно зі ст. 7 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) земля надається в користування громадянам України, сільськогосподарським і несільськогосподарським підприємствам і організаціям незалежно від форми власності, на якій вони створені. Наведений перелік суб'єктів не є вичерпним. У випадках, передбачених законодавством, земля може надаватися в користування й іншим суб'єктам. Так, ст. 8 ЗК України називає потенційними землекористувачами-орендарями, наприклад, іноземців і осіб без громадянства. Серед несільськогосподарських підприємств і організацій закон вказує громадські об'єднання, релігійні організації, кооперативи, спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації з участю українських, іноземних юридичних осіб і громадян, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземні держави, промислові, транспортні підприємства тощо.Правовий статус деяких суб'єктів землекористування характеризується певними особливостями. Наприклад, Закон України «Про оренду землі» серед суб'єктів, які можуть використовувати землю на умовах оренди, називає органи державної*виконавчої влади як самостійні юридичні особи. У даному разі має місце поєднання в одній особі користувача і державного органу, який управляє землею.До окремих суб'єктів землекористування чинним законодавством встановлені спеціальні вимоги. Так, орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути тільки юридичні особи, Установчими документами яких передбачено здійснення цього виду Діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.Особливу категорію землекористувачів складають громадяни, "ким надаються земельні ділянки для цільового використання в установленому порядку і в певних розмірах.Специфічними суб'єктами землекористування є селянські (фермерські) господарства, діяльність яких регулюється ЗК України і спеціальним Законом України «Про селянське (фермерське) господарство».Об'єктом права землекористування є певна індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (земельний або її частина, що закріплена на праві власності або праві кори вання за конкретним суб'єктом для використання згідно з її ціль призначенням, тобто передана (надана) для конкретної цілі. З приводу цієї ділянки (масиву) виникають і здійснюються відпов земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права також відповідні повноваження конкретного землекористувача: володіння, користування, внутрішньогосподарського управління, а іноді й право розпорядження.Об'єктом права землекористування виступає така земельна ділянка, місцерозташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру.Об'єкти права землекористування класифікуються з урахув основного цільового призначення землі(город, сінокіс, пасовище тощо.)

44. В научной литературе нет единого мнения по поводу содержания права землепользования. Существует ограничительное толкование – право землепользования включает в себя лишь правомочие пользования земельным участком, т.е. юридические возможности конкретного лица непосредственно осуществлять в своих интересах строго целевую эксплуатацию для получения определенных благ. Расширительное толкование – право землепользования по своему содержанию не ограничивается только включением в него своего самостоятельного правомочия пользования, а охватывает наряду с ним и другие правомочия (владения, распоряжения). Владение явл предпосылкой и необходимым условием для всякого пользования землей. Оно проявляется в праве на огораживание зем уч, установлении порядка пользования или, наоборот, запрета на использование участка со стороны третьих лиц.
Пользование как правомочие землепользователя раскрывается через права и обязанности по использованию земельных ресурсов.

45. Как и временное землепользование, аренда земли хар-ся временным исп-нием земли, договорным основанием возникновения и возмездности использования зем ресурсов. Однако есть определенные различия: - исп земли на основании аренды имеет более широкий круг субъектов, осущ-х пользование зем участками (зем уч на условиях аренды предост-ся гражд, предпр, учрежд, орг-циям, обществ объед и религиозным орг, совместным предприятиям, междунар объед и орг-циям с участием украинских, иностранных юрид лиц и граждан, предприятиям, полностью принадл иностр инвесторам, а также иностр государствам, междунар орг-циям, иностр юрид лицам и физич лицам без гражданства); - арендодателями зем участков явл собственники земли. Зем уч, наход в гос собственности, передаются в аренду по решению органов госуд власти в лице соотв-х Советов нар депутатов, в ведении которых находятся участки.

В соврем условиях правовая регламентация арендных отнош в сфере исп земли осущ Земельным Кодексом, Законом "Об аренде земли» и др спец нормативн док-тами. Определение понятия аренды дают: Ст 3 Закона «Об аренде земли» - что аренда представляет собой основанное на договоре срочное, платное владение и пользование земельным участком, необходимым арендатору для осущ предприним и иной деятельности; ст.1 ЗУ «О плате за землю»; ст. 1 ЗУ «О налогообложении прибыли предприятий». Правовая природа договора аренды сводится к тому, что он охватывает круг как имущественных так и земельных отношений. В своем Разъяснении Высш Арб суд Укр указывает, что договор временного пользования землей явл разновидностью договора имущественного найма, по-этому при разрешении споров, связанных с заключением, изменением, исполнением и прекращением такого договора необходимо руководствоваться кроме норм Земельного кодекса - главой 5 Гражданского кодекса Украины, нормами Закона «Об аренде земель», отдельными положениями соответствующих указов Президента Украины, постановлением КМУ «О форме договора на право временного пользования землей (в т.

ч. на условиях аренды)» и др. нормативными актами.

46. Предоставление зем участков в пользование, а также передача их в коллективную или частную собственность осущ Советами нар деп, на террит которых находятся данные зем уч. В целях обеспечения устойчивости землепользования, защиты прав и законных интересов участников земельных отношений зем зак-вом определены условия и порядок предоставления земель в пользование и их изъятия, который можно разделить на следующие стадии: 1. Стадия подачи и рассмотрения ходатайства о предоставл зем участка в пользование. 2. Стадия предварительного согласования места располож зем участка или размещения объекта. 3. Стадия отвода зем уч в пользование. 4. Стадия выдачи док-та, удостове-щего право на зем уч.

Предоставление земли как административно-правовой способ установления права на зем уч в связи с проведением аграрной реформы и развитием рыночной экономики постепенно уступает место гражданско-правовым основаниям. Собственнику зем участка предоставлены широкие права по распоряж принадлежащ ему участком путем совершения им в установленном порядке сделок купли-продажи, мены, дарения, наследования и др гражд-правовых сделок.
Основания, влекущие полное или частичное прекращение права на землю, в отличие от оснований возникновения, могут быть не только в виде правомерных действий но и в виде противоправных действий (бездействий), предусмотренных Земельным кодексом (в случае залога земель, прекращение права на участок может иметь место по требованию залогодержателя).

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

 

У теоретико-правовому аспекті право користування земель­ною ділянкою або право землекористування розглядається з двох позицій: по-перше, в об'єктивному розумінні, тобто як Інститут земельного права, і по-друге, як суб'єктивне право Юридичних і фізичних осіб.

Право землекористування в об'єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспіль­ні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб'єктний та об'єктний склади, особливості використання різних земельних ділянок на юри­дичному титулі права землекористування, закріплюють пра­ва та обов'язки землекористувачів, підстави виникнення та припинення земельної правосуб'єктності осіб щодо конкрет­них земельних ділянок.

Право користування земельною ділянкою як суб'єктивне право являє собою встановлену об'єктивним правом можли­вість фізичних і юридичних осіб здійснювати реалізацію зе­мельної правосуб'єктності стосовно користування відособле­ною земельною ділянкою.

Право постійного користування земельною ділянкою — це різновид права користування земельною ділянкою, коли суб'єк­ти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів .Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації таких правомочностей, як володіння і користування.

Право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством.

Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Зміст правомочностей землекористувача передбачений статтями 95, 96 ЗК України.

Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, але й обов'язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов'язані використовувати землі за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, вод об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.

Особливістю змісту правомочностей володіння земельною ділянкою є те, що землекористувачі зобов'язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до п. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Перелік таких земельних ділянок визначається статтями 83, 84 ЗК України.

Так, відповідно до п. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди; місця знешкодження та утилізації відходів; землі під залізницями,та автомобільними дорогами, об'єктами повітряного та трубопровідного транспорту тощо). Відповідно до п. 1 ст. 84 ЗК Країни у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності. Це, зокрема, землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення тощо.

У н. 2 ст. 92 ЗК України визначено виключне коло суб'єк­тів, які можуть набувати право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Ними є підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. зі змінами доповненнями комунальним під­приємством визнається підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, а державним підприємством — підприємство, засноване на державній власності. До державних підприємств законодавець відносить казенне під­приємство.

48. У ст. 1 Закону "Про концесії" концесія визначається як надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі права на створення та управління об'єктом концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності на себе зобов'язань щодо створення та управління об'єктом концесії, а також майнової відповідальності й можливого підприємницького ризику.Існує декілька важливих особливостей концесійного використання земельних ресурсів. Це насамперед те, що концесієдавцем виступає уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, а, отже, земельна ділянка є об'єктом права державної або комунальної власності. По-друге, концесіонером може бути лише вітчизняний або іноземний суб'єкт підприємницької діяльності. Тому земельна ділянка надається лише для здійснення останньої. По-третє, на відміну від інших видів підприємницької діяльності, які здійснюються з метою одержання прибутку, метою концесійної діяльності є задоволення суспільних потреб.

49.Відповідно підчас укладання договору слід пам’ятати про всі істотні умови та обов’язково їх прописати, а саме:А) об’єкт оренди. У договорі слід, конкретизувати об’єкт оренди, слід зазначити адресу, за якою знаходиться земельна ділянка та її площу, вказати цільове призначення земельної ділянки. Б) строк дії договору. Строк дії договору визначається сторонами договору, але не може бути більшим за 50 років. В) орендна плата. Вона фіксується в договорі з обов’язковим зазначенням її розміру, індексації, форми оплати, строків і порядку її сплати та її перегляду, а також відповідальності за її несплату. Річна орендна плата за земельну ділянку, що є державною чи комунальною власністю, зараховується у відповідні бюджети і не може бути більше 10% від нормативної грошової оцінки землі (Нормативна грошова оцінка використовується для визначення розміру земельного податку, орендної плати земельних ділянок, що знаходяться у державній та комунальній власності. Експертна оцінка використовується при здійснення цивільно-правових угод, які передбачають визначення вартості об’єкту оцінки)

50. Постанова КМУ «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі»вiд 25.12.1998:Державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Для державної реєстрації договорів оренди юридична або фізична особа (заявник) подає особисто або надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів:• заяву про державну реєстрацію договору оренди;• договір оренди (у трьох примірниках);• план (схему) земельної ділянки, яка надається в оренду (у трьох примірниках);• рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності;• результати конкурсу чи аукціону - у разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах;копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності фізичних або юридичних осіб. призначення. У разі державної реєстрації договору суборенди земельної ділянки до заяви про державну реєстрацію договору суборенди додається договір (у трьох примірниках) та акт перенесення меж ділянки на місцевість - якщо передається не визначена в натурі частина орендованої земельної ділянки. Договір оренди відповідно до законодавства повинен бути нотаріально посвідченим, а договір суборенди - може бути нотаріально посвідченим. У договорі оренди мають бути зазначені істотні умови. Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України. Державний орган земельних ресурсів у 20-денний термін перевіряє подані документи на відповідність чинному законодавству та за результатами перевірки готує висновок про державну реєстрацію або обгрунтований висновок про відмову у такій реєстрації і передає реєстраційну справу відповідно виконавчому комітету сільської, селищної та міської ради, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям за місцем розташування земельної ділянки для засвідчення факту державної реєстрації або відмови у такій реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується у 10-денний термін гербовою печаткою та підписом голови відповідної ради, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації або уповноваженої ними посадової особи.Печатка та підпис ставляться на всіх примірниках договору оренди (суборенди). Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, яка ведеться державним органом земельних ресурсів за формою згідно з додатком

51. Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріального характеру від корисних властивостей землі.Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів(ст. 95 ЗК) з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків(ст. 96 ЗК):а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.

52. Згідно з Конституцією України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13). Використання землі в Україні є платним. Метою запровадження плати за землю є формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати згідно з Законом України "Про плату за землю" (із змінами, пов'язаними з прийняттям нового Земельного кодексу України та щорічними законами про Державний бюджет України) за середніми ставками за одиницю площі землі залежно від якості і місцезнаходження земельної ділянки, виходячи з її кадастрової оцінки. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів.
Платниками є власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.Ставкиподатку встановлюються залежно від якості та місцезнаходження землі, зокрема, ставки земельного податку з 1 га сільськогосподарських угідь встановлюються у процентах від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,1; для багаторічних насаджень - 0,03.Ставки земельного податку з земель, грошову оцінку яких встановлено, визначають у розмірі 1% від їх грошової оцінки, крім встановлених винятків.Ставки земельного податку за земельні ділянки (за винятком сільськогосподарських угідь) диференціюють та затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання та місцезнаходження земельної ділянки, але не вище ніж у два рази від середніх ставок податку з урахуванням Відносини у сфері встановлення і справляння плати за землю регулюються главою 5 ст.(35-38) ЗК України, Законом “Про плату за землю” віфд 19.19.96 р., Законом “Про оренду землі”, Методиками Грошової оцінки земель с/г та нес/г призначення. При цьому ставки земельного податку, порядяк їх обчислення і справляння не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законодавчими актами, крім Закону “Про плату за землю”
Стаття 2. Використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.
Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок.
За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата. Стаття 3. Плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості грунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.
Стаття 5. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.
Суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач, у тому числі орендар.
Кошти які надходять як плата за землю акумулюються на спеціальних бюджетних рахунках бюджетів ссм ради на території яких знаходиться земельна ділянка і використовуються для створення державного зем кадастру, створення земельного іноваційного фонду, відшкодування витрат землевласників і землекористувачів, економічного стимулювання власників землі і землекористувачів за поліпшення якості земель, надання пільгових кредитів, часткового погашення позичок та компенсації втрат постраждалим внаслідок тимчасової консервації земель, порушених не з їх вини.Для централізованого виконання певних робіт з числа вищеперерахованих, розробки виконання державних програм щодо раціонального використання земель 30% коштів- централізується на спеціальному бюджетному рахунку деркомзему, а 10% - на спец. бюджетних рахунках АРК і областей.
За нецільове використання коштів, що надходять від зем податку на відповідний бюджет, фінансовими органами нараховується штраф у розмірі 100% використаних сум, що надходять до державного бюджету України на цілі забезпечення раціонального використання та охорони земель.встановлених коефіцієнтів.

53. Основним принципом економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель є платіжність. Він означає, що використання землі в Україні здійснюється за відповідну плату.
Однак це положення стосується явище спеціального використання земель усіх категорій, оскільки загальне землекористування здійснюється безоплатно.
Згідно із Законом України “Про плату за землю” в редакції від 19 вересня 1996 року, плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.
Земельний податок являє собою обов’язковий платіж, що справляється у юридичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками виключно у грошовій формі. Розмір земельного податку не залежить від господарської діяльності землевласників і землекористувачів. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Власники земельних ділянок і землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році. Обчислення ставок земельного податку за окремими категоріями земель здійснюється відповідно до статей 6-11 Закону України “Про плату за землю”.Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку за формою, встановленою Головною державною податковою інспекцією України. Земельний податок громадянам нараховують державні податкові інспекції, яків видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про сплату податку.
За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у власності чи користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що пере буває у їх власності чи користуванні.
Платники, яких своєчасно не було залучено до сплати земельного податку, сплачують податок не більш як за 2 попередні роки. За такий самий термін допускається перегляд неправильно нарахованого податку, стягнення або повернення його платникові.
Відповідно до ст. 19 Закону України “Про оренду земель” орендна плата – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. На відміну від земельного податку, орендна плата може встановлювати у грошовій, натуральній (за пеню кількістю чи частиною продукції, яку одержують з орендованої земельної ділянки) та відробітковій (надання послуг орендодавцеві) формах. Строки можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати, за винятком справляння орендної пати за земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності (справляється виключно у грошовій формі і централізується на спеціальних бюджетних рахунках, розподіляється та використовується відповідно до Закону України “Про плату за землю”).

54. Розмір земельного податку встановлюється у вигляді стабільних платежів за одиницю площі земельної ділянки, яка обкладається податком у розрахунку за рік. Ставки податку визначаються окремо за категоріями земель основного цільового призначення, видами і підвидам угідь, групами грунтів і поглядаються у разі зміни цін та інших причин, незалежних від волі землевласників і землекористувачів.
Для земель сільськогосподарського призначення ставки земельного податку з одного гектара угідь встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ – 0,1%, для багаторічних насаджень – 0,03%.
Ставки земельного податку із земель житлової та громадської забудови, грошову оцінку яких здійснено, встановлюються у розмірі 1% від їх грошової оцінки. Якщо відповідну оцінку земельних ділянок не визначено, то середні ставки земельного податку встановлюються у розмірах, що визначаються відповідно до чисельності населених пунктів з урахуванням коефіцієнтів, які застосовуються для міст Києва, Севастополя та міст обласного значення, за даними таблиці, наведеної у ч.2. ст. 7 Закону України “Про плату за землю”.
Закон містить низку винятків з вищенаведеного загального правила. Так, податок за землі ділянки, зайняті житловим фондом, кооперативними автостоянками для зберігання особистих транспортних засобів, гаражно-будівельними, дачно-будівельними кооперативами, індивідуальними гаражами і дачами громадян, а також за земельні ділянки, надані для потреб сільськогосподарського виробництва, водного та лісового господарства, які зайняті виробничими, культурно-побутовими та господарськими будівлями і спорудами, обчисленого за зальними правилами. Податок за земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється як складова плата за використання лісових ресурсів, що визначається лісовими законодавством.
Податок за земельні ділянки на територіях та об’єктах природоохоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення, зайняті виробничими, культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, що не пов’язані з функціональним призначенням цих об’єктів, справляється у п’ятикратному розмірі відповідного земельного податку.
Ставки земельного податку застосовують з урахуванням коефіцієнтів індексації, визначених Законом України про державний бюджет України на відповідний рік.
Грошова оцінка земельних ділянок проводиться Держкомземом за методиками, затвердженими Кабінетом Міністрів України. У зв’язку з інфляційними процесами в економіці держави грошова оцінка земельних ділянок щороку станом на 1 січня уточнюється на коефіцієнт індексації, порядок проведення якої затверджує Кабінет Міністрів України.
Грошова оцінка земель с/г призначення проводиться окремо по даних землях, землях під багаторічним насадженнями, природними сіножателями і пасовищами за рентним доходом, який формується залежно від якості, місця розташування та економічної оцінки земель. В основу розрахунку грошової оцінки земель покладено рентний дохід, який створюється при виробництві зернових культур і визначається за даними економічної оцінки земельних ділянок.

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 1886; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!