Контроль за використанням та охороною земель полягає в

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

Забезпеченні додержання органами державної влади, органами

Місцевого самоврядування, підприємствами, установами,

Організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Державний контроль за використанням та охороною земель ( ст 188 ЗК)

Державний контроль за використанням та охороною земель

Здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних

Ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону

Земель - спеціально уповноваженими органами з питань екології та

Природних ресурсів.

Порядок здійснення державного контролю за використанням та

Охороною земель встановлюється законом.

Стаття 189.Самоврядний контроль за використанням та охороною земель:

Самоврядний контроль за використанням та охороною земель

Здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та

Обласними радами.

Стаття 190. Громадський контроль за використанням та охороною земель:

Громадський контроль за використанням та охороною земель

Здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються

Відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі

Положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по

Земельних ресурсах.

69. Цілі та завдання охорони земельОхорона земель включає систему правових, організаційних,
економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне
використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель із
сільськогосподарського обороту, захист від шкідливих антропогенних
впливів, а також на відтворення і підвищення родючості грунтів,
продуктивності земель лісового фонду, забезпечення режиму земель
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення.Охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до
угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуванням
цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних
особливостей. Зміст і порядок охорони земельВласники землі і землекористувачі, в тому числі орендарі,
здійснюють:раціональну організацію території;збереження і підвищення родючості грунтів, а також поліпшення
інших корисних властивостей землі;захист земель від водної та вітрової ерозії, селів,
підтоплення, заболочування, вторинного засолення, висушування,
ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і
радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування;захист від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками
і дрібноліссям, інших процесів погіршення культур технічного стану
земель;рекультивацію порушених земель, заходи щодо підвищення їх
родючості та поліпшення інших корисних властивостей землі;знімання, використання і збереження родючого шару грунту при
проведенні робіт, пов'язанних із порушенням земель;тимчасову консервацію деградованих сільськогосподарських
угідь, якщо іншими способами неможливо відновити родючість
грунтів.Державні органи здійснюють необхідні заходи у рамках
міжнародних, державних і регіональних програм щодо охорони земель.Порядок охорони земель встановлюється законодавством України.

70. Господарська та інша діяльність, пов’язана з використанням земельних ресурсів, не повинна призводити до забруднення земель і ґрунтів понад установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, а тому протидіяти цьому повинна визначена Земельним кодексом України та Законом України „Про охорону земель” система організаційно-правових заходів, яка включає в себе: - державну комплексну систему спостережень; - розробку загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм використання та охорони земель,документації із землеустрою в галузі охорони земель; - створення екологічної мережі; - здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель; - економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів; - стандартизацію і нормування [2; 6 ]. Охарактеризуємо детальніше зазначені заходи охорони земель. 1) Державна комплексна система спостережень включає топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель і ґрунтів, їх моніторинг. На основі даних державної комплексної системи спостережень формуються національний, регіональний та місцевий банки даних про стан земель і ґрунтів. Зважаючи на це, вчені-правознавці Булигін С.Ю. та Шатохін А.В. пропонують створити єдину базу даних земельних ресурсів України – так звану земельну інформаційну систему (ЗІС). Основою ЗІС повинна бути єдина система просторової прив’язки земельних ділянок, яка дозволить зв’язати земельно-кадастрові дані з іншими даними про земельні ресурси, за допомогою спеціальної технології географічних інформаційних систем [36]. 2) Загальнодержавна програма використання та охорони земель розробляється відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України та охорони довкілля. Програма визначає склад та обсяги першочергових і перспективних заходів з охорони земель, а також обсяги і джерела ресурсного забезпечення виконання робіт з їх реалізації. Регіональні програми використання та охорони земель розробляються відповідно до загальнодержавної програми з урахуванням місцевих особливостей. Виконання загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель забезпечується органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених законом. До цього зазначимо, що розпорядженням Президента України від 17.02.1996 р. №34/96-рп "Про Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки" [24] було визнано за необхідне розробити Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки, утворено Комісію з розроблення проекту Національної програми та зобов'язано її подати у двомісячний строк на розгляд Кабінету Міністрів України проект Національної програми. На жаль, така програма так і не була затверджена на державному рівні [35, c.141]. Документацією із землеустрою в галузі охорони земель є схеми землеустрою і техніко-економічні обгрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань, що включають заходи еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель, удосконалення співвідношення і розміщення земель та сільськогосподарських угідь, систем сівозміни, сінокосо- і пасовищезміни. У разі необхідності в складі схем землеустрою може розроблятися проект землеохоронних заходів для конкретної земельної ділянки. Проектом землеохоронних заходів визначаються види, обсяги, порядок здійснення та фінансування цих заходів. Відповідно до видів та обсягів землеохоронних робіт встановлюються екологічні обмеження щодо використання земель. Документацією із землеустрою повинні передбачатися обмеження щодо господарського використання земель, які виконують важливі екосистемні функції (схили, водоохоронні зони тощо). Власники землі та землекористувачі забезпечують виконання заходів з охорони земель та дотримання екологічних обмежень у використанні земель, передбачених проектом землеустрою. 3) Екологічна мережа –являє собою єдину територіальну систему, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні [7]. Відносини, пов’язані з формуванням, збереженням та раціональним, невиснажливим використанням екологічної мережі, регулюються відповідно до Конституції України, Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”[8], Закону України “про екологічну мережу”, а також інших законів України, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них, та міжнародних договорів України. До складових структурних елементів екомережі включаються: а) території та об’єкти природно-заповідного фонду; б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; в) землі лісового фонду; г) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації масового відпочинку населення ітуризму та проведення спортивних заходів; е) інші природні території та об’єкти (ділянки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам’яні розсипи, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу природну цінність); є) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; з) частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання — пасовища, луки, сіножаті тощо; и) радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом. 4) Природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, протиерозійне та інші види районування (зонування) земель включають: 1. поділ земель за цільовим призначенням з урахуванням природних умов, агробіологічних вимог сільськогосподарських культур, розвитку господарської діяльності та пріоритету вимог екологічної безпеки; 2. установлення вимог щодо раціонального використання земель відповідно до району (зони); 3. визначення територій, що потребують особливого захисту від антропогенного впливу; 4. установлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у використанні земель або грунтів з урахуванням їх геоморфологічних, природно-кліматичних, грунтових, протиерозійних та інших особливостей відповідно до екологічного району (зони). Порядок здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель визначає Кабінет Міністрів України. [6] 5) Економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості грунтів. Держава здійснює економічне стимулювання заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості грунтів землевласниками та землекористувачами шляхом: 1. надання податкових і кредитних пільг фізичним і юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи щодо захисту земель від ерозії (руйнування ґрунтового покривала під дією поверхневого стоку і вітру з подальшим переміщенням і частковим перевідкладенням ґрунтового матеріалу), підвищення родючості грунтів та інші заходи, передбачені загальнодержавними і регіональними програмами використання та охорони земель; 2. звільнення землевласників і землекористувачів від плати за землю, за земельні ділянки, на яких виконуються роботи з меліорації, рекультивації, консервації земель та інші роботи щодо охорони земель на період тимчасової консервації, будівництва та сільськогосподарського освоєння земель відповідно до затвердженої документації із землеустрою; 3. компенсування сільськогосподарським товаровиробникам недоодержаної частки доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних, а також техногенно забруднених земель; 4. застосування прискореної амортизації основних фондів землеохоронного і природоохоронного призначення. Компенсація витрат, понесених землевласниками та землекористувачами на покращення екологічного стану земель та підвищення родючості ґрунтів, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів відповідно до загальнодержавних і регіональних програм охорони земель. Підставою для розгляду питання про економічне стимулювання заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів є заява чи клопотання землевласників і землекористувачів до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють регулювання у сфері охорони земель, за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви чи клопотання додається висновок органів виконавчої влади з питань аграрної політики про покращення екологічного стану земель і підвищення родючості ґрунтів згідно з даними агрохімічного паспорта земельної ділянки [6]. Стандартизація і нормування в галузі охорони земель полягають у забезпеченні екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом визначення вимог щодо якості земель, родючості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння земель. До нормативних документів із стандартизації в галузі охорони земель належать: терміни, поняття класифікації; методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель, прогнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та охорони земель; технічні умови щодо процесів та послуг у сфері охорони земель; метрологічні норми, правила, вимоги до організації робіт; інші нормативні документи із стандартизації у галузі охорони земель.

71. Захист прав власників земельних ділянок і землекористувачівПрава власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом.Припинення права власності на земельну ділянку або права
користування земельною ділянкою чи її частиною може мати місце
лише у випадках, передбачених статтями 27 і 28 цього Кодексу.Втручання в діяльність власників земельних ділянокі землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку
державних, господарських та інших органів і організацій
забороняється, за винятком випадків порушення власниками землі та
землекористувачами земельного законодавства.Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених цим Кодексом.
Звернення стягнення на земельну ділянку за претензіями
кредиторів може бути здійснено за рішенням суду, арбітражного суду
лише у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути
звернено стягнення.Звернення стягнення за претензіями кредиторів на земельну
ділянку, що належить громадянинові на праві приватної власності,
не допускається, крім випадків, коли земельна ділянка є об'єктом
застави.

72. 73.ЗАХИСТПРАВНАЗЕМЛЮ
Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх громадян та юридичних осіб. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом і, відповідно, громадянам та юридичним особам забезпечено рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Якщо Ваші права порушено, захистіть себе!
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:
а) визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
в) визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
д) відшкодування заподіяних збитків;
е) застосування інших, передбачених законом, способів.
До кого можна звернутися за захистом своїх порушених прав?
Захист прав на землю здійснюється місцевими, господарськими або третейськими судами, а також органами місцевого самоврядування та виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Зауважуємо! Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження; вони несуть відповідальність за шкоду, заподіяну неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.
Запам'ятайте! У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.
Власникам землі гарантується відшкодування завданих збитків, передбачених законодавством!
Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:
а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;
б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;
в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;
г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;
д) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;
е) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
В якому порядку відшкодовуються збитки власникам землі?
Відшкодування збитків власникам землі здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад.
До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного значення) рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники державних органів земельних ресурсів і фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки.У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також представники санітарно-епідеміологічних і природоохоронних органів.
Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості).
Збитки відшкодовуються власникам землі підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок - після прийняття відповідною радою рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.
Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.
Земельні спори - це різновид конфлікту, що виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників землі.
Як нами вже було відмічено земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Тепер більш детально розглянемо компетенцію кожного з визначених органів.
Судові органи
Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Органи місцевого самоврядування
Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
Органи виконавчої влади
Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.
Увага! У разі незгоди власників землі з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.
Який порядок звернення до суду?
Як вже було зазначено, при порушенні Ваших прав можливе звернення до суду. Але цьому передує ряд умов, серед яких:
1. Не сплив строк позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права. Строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного земельного права становить три роки.
2. Пред'явлення позову. Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції (районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи) в письмовій формі.
3. Пред'явлення позову за встановленою законом формою. Позовна заява повинна містити:
1) найменування суду, до якого подається заява;
2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий;
3) зміст позовних вимог;
4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;
5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;
7) перелік документів, що додаються до заяви.
Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.
4. Сплата державного мита. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
5. Подання копії позовної заяви та доданих до неї документів. Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів.
Увага!
Ставки державного мита із позовних заяв та скарг, що подаються до суду, складають 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (51грн.) і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн.); із скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян -0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (8,5 грн.).

74. 1. Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.2. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість. 3. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.Конституція України (ст. 41) гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності на землю. Право приватної власності є непорушним.Умови для підстав припинення права власності на землю можна визначити, як позитивні та негативні. Позитивні умови не несуть для суб'єктів права власності на землю певних негативних наслідків та виникають внаслідок добровільної відмови громадянина або юридичної особи від земельної ділянки(ст. 142 ЗК України). Відмова можлива тоді, коли земельна ділянка була придбана безоплатно; у випадку смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Негативні умови для суб'єктів права на землю полягають у примусовому припиненні права на земельну ділянку та виникають з підстав: звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки, у тому числі за договорами застави землі відповідно ст. 133 Кодексу; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства (ст. 144); відчуження (викуп, вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності для суспільних потреб у випадках, передбачених статтями 146, 147; відчуження земельних ділянок за рішенням суду (ст. 139); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145); конфіскації земельної ділянки (ст. 148).Право власності на земельну ділянку може бути також примусово припинено у випадках: систематичного невнесення земельного податку в строки, визначені Законом України «Про плату за землю»; у разі визнання угоди щодо набуття права власності на землю недійсною; у разі втрати громадянства України; у випадках реорганізації або ліквідації юридичної особи.Гарантією права власності на земельну ділянку виступає положення п. З ст. 153 ЗК України, за яким колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних треб, має право звернутися до суду з позовом про визнання дійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

75.Землі сільськогосподарського призначення — найбільш важлива і значна частина єдиного земельного фонду. Це землі, які надані для виробництва сільськогосподарської продукції; здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, для розміщення відповідної виробничої інфраструктури.Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на сільсьгосподарські угіддя: ріллю, сіножаті, пасовища, перелоги, землі, зайняті багаторічними насадженнями, а також на землі, які до них не належать, а саме: господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо. Згідно з правовим режимом земель сільськогосподарського призначення припускається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів тощо.До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:

1) громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2) сільськогосподарськими підприємствами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

3) сільськогосподарськими науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

4) сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян — для ведення підсобного сільського господарства.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власністьіноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Згідно зі ст. 170 ЗК України технічно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації. Таким чином землі сільськогосподарського призначення є унікальним природним ресурсом, основою економічного розвитку держави та матеріального добробуту народу України. Земельний кодекс України землями сільськогосподарського призначення визнає “землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей” (ст. 22).Це визначення поняття земель сільськогосподарського призначення виходить з їх основного цільового призначення — виробництво продукції сільського господарства. А сам термін “землі” правильно вживається як елемент природного середовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з іншими його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна “земля”.
Землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт земельних правових відносин, істотно відрізняються від майна, як об'єкта цивільних правових відносин. Це, зокрема, пояснюється тим, що землі:1) природний об'єкт, не створений працею людини, а, отже, він має не лише економічну, а й екологічну цінність;2) землі мають сталий кількісний вимір, їх площі не можуть бути штучно ані збільшені, ані зменшені; 3) виконують унікальну і незамінну функцію основного засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва; 4) дають прямий прибуток внаслідок їх використання;5) перебувають у постійному тісному взаємозв'язку з іншими природними об'єктами (атмосферним повітрям, водами, надрами, лісами); 6) не мають балансової грошової вартості, а їх природна та економічна і екологічна цінність визначається за спеціальною методикою;7) земельно-правовими засадами та екологічними вимогами пройнято всі угоди щодо цих земель та юридичну відповідальність за земельні правопорушення тощо.Склад земель сільськогосподарського призначення зумовлений їх цільовим призначенням.
Відповідно до ст. 22 ЗК України до цих земель належать: сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя. Угіддя — це структурна складова земель сільськогосподарського призначення, яка відображає й певне господарське використання.
До несільськогосподарських угідь належать землі під господарськими шляхами і прогонами, полезахисними лісовими смугами та іншими захисними насадженнями (крім тих, які віднесено до лісового фонду), землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо.
Ці землі сільськогосподарського призначення виконують роль просторової бази, території, земельної площі, які використовуються для додаткових (поза рослинництвом та тваринництвом) сільськогосподарських та інших потреб.
76. Призначена Гл. 7 ЗК.
Землями с/г призначення визнаються землі, надані до потреб с/господ-ва абр призначені для цих цілей. Під правовим режимом земель розуміють встановлений правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель усіх категорій і форм і форм власності на землю. Забезпечення прав власників землі і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі додержанням зем. законодавства. Ведення зем кадастру, проведення землеустрою, моніторингу землі, справляння плати за землю і застосування юр. відповідальності за порушення зем зак-ва.
У складі земель України землі с/г призначення поставлені на перше місце.
До складу земель с/г призначення відносяться землі:
передані у власність або надані у користування для потреб с/г;(до них відносяться:землі , надані громадянам або юр. особам увласність або у постійне чи тимчасове користування)

призначені для цілей с/г.( переважно землі запасу, які не передані у власність або не надані у користування для потреб с/г).
До земель, призначених для цілей с/г відн-ся:
с/г землі, які надаються у тимчасове користування для видобування корисних копалин;
деградовані с/г угіддя, які перебувають у тимчасовій консервації і до яких здійснюються заходи щодо відновлення родючості грунтів;
інші с/г землі, що тимчасово не використовуються.
За видами угідь землі с/г призначення поділяються на ріллю, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження.
За конкретними цілями використання землі с/г призначення поділяються на землі:
А) для ведення особистого підсобного госп-ва
Б)для ведення товарного с/г виробництва;
В)для дослідних і навч. цілей;
Г)для ведення підсобного госп-ва нес/г підприємствами;
Віднесення землі с/г призначення до того чи іншог виду позначається їх правовим режимом, на суб’єктному складі власників чи землекористувачів, на розмірі зд, на порядку розгляду зем спорів, на розмірі плати за землю та ін.

Так, суб’єктами права приватної власності на землі с/г призначення можуть бути лише громадяни У. (ст.. 6 ЗК). Для ведення особистого підсобного господарства громадянам можуть передаватись у приватну власність зд розміром не більше 0,6 га (ст.. 56 ЗК). Додатково їм можуть надаватись зд у користування (але не більше 1 га). Збільшення розмірів зд до 2 га може провадитись за погодженням з обласною радою.
Розмір зд, що передаються у власність для садівництва, не повинен перевищувати 0,12 га (ст.. 57 ЗК). Для городництва, сінокосіння і випасання худоби зд надаються лише у користування (ст.. 59 ЗК). У залежності від якості зд визначається розмір плати за землю

77. Землі с/г призначення можуть належать суб’єктам зем відносин на праві приватної, колективної і державної форм власності. У ст.. 4 ЗК записано, що у державній власності перебувають усі землі У., за винятком земель переданих у колективну і приватну власність. При цьому суб’єктами права державної власності виступають: ВРУ – землі загальнодержавної власності У; ВР АРК – на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські ради – на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.
Об’єктом права у земельних правовідносинах виступає земля с/г призначення або ж конкретна зем ділянка (зд).
Згідно зі ст.. 13 Конституції У. , земля, яка знаходиться в межах території У., є об’єктом права власності українського народу. Суб’єктами права власності на землю виступають громадяни України. Лише вони у сукупності складають Укр. Народ, юр особи і державу.
ВРУ визначає засади використання землі, правовий режим власності, приймає закони про землю, якими регулює зем відносини в У. Президент як глава держави виступає гарантом додержання Конституції У., прав і свобод людини і громадянина, в тому числі і прав на землю. КМУ забезпечує виконання Конституції і законів, законодавчих актів України, в тому числі і прав на землю. Органи місц само вряд. В межах компетенції здійснюють права власника на землю від імені Укр. Народу, а також права власника тер громад.

Громадяни У. можуть бути суб’єктами права приватної власності на землі с/г призначення для:
*ведення селянського господарства;*ведення особистого підсобного господарства;
*садівництва.
Із змісту ст.. 13 Конституції У. і ст.. 6 ЗК У випливає, що суб’єктами права приватної власності на землю, в тому числі с/г призначення, не можуть бути громадяни іноземних держав та особи без громадянства.
Суб’єктами права колективної власності на землі с/г призначення згідно зі ст.. 5 ЗК є:*колективні с/г підприємства; ільськогосподарські кооперативи;садівницькі товариства;*сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних с/г підприємств.
Згідно зі ст.. 7 і 8 ЗК України суб’єктами права постійного чи тимчасового користування землею, в тому числі на умовах оренди, можуть бути державні і недержавні організації, а також спільні підприємства, міжнародні об’єднання організації з участю українських, іноземних юридичних та фізичних осіб (а в постійне користування, крім цього, підприємства, що повністю належать інвесторам).Право користування землями с/г призначення згідно зі ст.. 48 ЗК України, крім вищезазначених, надається:*державним с/г підприємствам та іншим с/г п/п та організаціям для ведення товарного с/г виробництва; *с/г науково-дослідним установам і навчальним закладам...- для дослідних і навч. Цілей; нес/гпідприємствам – для ведення підсобного сільського господарства ; *іншим організаціям для ведення с/г у випадках, передбачених законодавством У. та АРК.

78. Землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетне значення серед інших категорій земель з огляду на своє природне, економічне та соціальне значення. Головною особливістю цієї категорії земель є те, що земля тут виступає як основний засіб виробництва продуктів харчування, кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Земельним кодексом України передбачено (ст. 22), що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування: а) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;б) сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам – для для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним об’єднанням громадян – для ведення підсобного сільського господарства.Гарантії прав власників передбачають охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан.Комунальна власність відповідно до Конституції України є самостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.Право комунальної власності на землю набувається і реалізується в разі: 1) передачі земель державної власності в комунальну;2) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;3) прийняття спадщини;4) придбання за цивільно-правовими угодами;5) виникнення інших підстав, передбачених законом.У державній власності залишаються всі землі України, за винятком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Севастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі:1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;2) придбання за цивільно-правовими угодами;3) прийняття спадщини;4) передачі у власність державі земельної ділянки комунальної власності територіальними громадами;5) конфіскації земельної ділянки.

81. Громадяни можуть також бути суб'єктами використання земель сільськогосподарського призначення для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34 ЗК). Для цього вони можуть орендувати відповідні земельні ділянки. Договір оренди може бути короткостроковим (не більше 5 років) та довгостроковим (не більше 50 років).Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.Суб'єктами прав на землі сільськогосподарського призначення можуть бути сільськогосподарські підприємства за умови, що вони їх використовуватимуть для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (п. “б” ст. 22 ЗК). Тут, як бачимо, принцип цільового використання цих земель вводиться у сферу сучасних ринкових відносин.

82. Крім відносно великих організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, за допомогою яких громадяни України реалізують свої права приватної власності на землі та права користування (в основному у формі оренди) землями сільськогосподарського призначення, а саме — через організацію фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, товарних сільськогосподарських підприємств тощо, вони можуть бути суб'єктами й інших форм аграрного землевикористання. Серед них у сучасний період особливо значними стають особисті селянські господарства.Громадяни України можуть використовувати землі сільськогосподарського призначення для організації та ведення особистого селянського господарства. Особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка належить до підприємницької і проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних стосунках і спільно проживають з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.Особисте селянське господарство нині є самостійною організаційно-правовою формою суспільно-корисного ведення сільськогосподарського виробництва. Правовий режим цих господарств та умови їх землекористування встановлено ст. 33 ЗК України та спеціальним Законом України “Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р..
Для ведення особистого селянського господарства використовуються земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом.Розмір земельної ділянки цього господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами господарства.Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть належати на праві приватної власності одній особі або бути спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства.Закон не виключає можливості виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв) членам особистого селянського господарства єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя).У разі виходу з господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).

86. Землі житлової та громадської забудови — самостійна категорія земель серед земель України. Вона з'явилася замість земель населених пунктів, які відповідно до раніше чинного земельного законодавства теж характеризувалися самостійним правовим режимом.Чинний Земельний кодекс України, виділяючи ці землі в самостійну категорію, присвячує їм главу 6, яка включає лише 5 статей.
Згідно зі ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. При визначенні поняття цих земель законодавець бере за основу два критерії: їх місце розташування — у межах населених пунктів та цільове призначення — використання для розміщення забудови.
Населений пункт — категорія історична. Він виник на певному етапі розвитку суспільства. Серед характерних рис, притаманних йому, слід відзначити перш за все наявність певної території, яку займає цей елемент системи розселення. Обов'язковою ознакою населеного пункту є також постійний характер його використання як місця життєдіяльності людей.
Всі населені пункти в Україні виконують у системах розселення різні за своїм характером функції. Згідно з чинним законодавством серед них виділяють дві категорії — міські та сільські поселення. До складу міських поселень відносять міста (республіканського, обласного і районного значення), а також селища. Сільські поселення включають села і селища незалежно від їх адміністративного підпорядкування.Крім цієї класифікації, чинне законодавство виділяє також гірські, курортні та історичні населені пункти. Виділення таких населених пунктів має в кожному конкретному випадку певну мету (наприклад, забезпечення соціального захисту жителів цих пунктів, створення необхідних умов для здійснення профілактики захворювання і лікування людей) і певною мірою впливає на регламентацію земельних відносин у них.Територія як правова категорія не тотожна земельній ділянці. Земельна ділянка—це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗК). Землі у межах території України виступають об'єктом земельних відносин. Територія конкретного населеного пункту як окремого адміністративно-територіального утворення складається з певних різних за призначенням земельних ділянок.
Одні з них слугують місцем проживання людей (зайняті житловим фондом), інші — місцем здійснення їх виробничої та іншої діяльності (наприклад, земельні ділянки промислових підприємств). Самостійну роль серед цих земель у межах населеного пункту виконують ті, які використовуються для задоволення комунально-побутових і соціально-культурних потреб (наприклад, землі під об'єктами соціально-культурного та іншого призначення). Тут можуть бути розташовані також землі під об'єктами культурної спадщини, природно-заповідного, лісового і водного фондів та ін.
Найважливіше значення у межах населених пунктів мають землі житлової та громадської забудови, оскільки вони з урахуванням цільового призначення використовуються як просторово-операційний базис, тобто для розміщення та обслуговування різного роду об'єктів забудови та інших об'єктів загального користування.Здійснення житлової забудови — складне і комплексне явище, яке пов'язане з новим будівництвом, реконструкцією, реставрацією, капітальним ремонтом і благоустроєм жилих будівель і споруд. Житловою забудовою як самостійним різновидом забудови конкретної території вважається земельний масив, у межах якого зосереджений житловий фонд (державний, комунальний, приватний, громадський). Самостійним і домінуючим елементом житлової забудови є жилі будинки, які характеризуються сукупністю певних ознак. Серед них, по-перше, відповідність архітектурно-будівельним, санітарно-гігієнічним, протипожежним нормам, що робить ці будівлі придатними для постійного проживання у них громадян; по-друге, прийняття в експлуатацію приймальною комісією після будівництва чи реконструкції, по-третє, реєстрація в органах державної реєстрації як жилого будинку.До земель житлової та громадської забудови мають належати не лише земельні ділянки, зайняті житловими і громадськими будівлями, спорудами та об'єктами загального користування і призначені для їх обслуговування, а й ті, які відповідно до містобудівної документації підлягають забудові житловими, комунально-побутовими і соціально-культурними будівлями та спорудами, а також іншими об'єктами загального користування.

87. Правовий режим земель у межах населених пунктів (міст, селищ і сіл)—це встановлений правовими нормами порядок, який визначає структуру та цільове призначення всіх земель, що становлять територію населеного пункту та окремих категорій в його межах, приналежність цих земель певним суб'єктам, розпорядження, управління та користування ними, права та обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів, а також компетенцію місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин.Головні завдання використання земель у межах населених пунктів полягають у розміщенні міст, селищ і сіл, забезпеченні їх подальшого функціонування та сталого розвитку. Цьому підпорядковані правові режими всіх категорій земель, які становлять територію населених пунктів. Із загальної єдності основного цільового призначення земель у межах населених пунктів, яке пов'язане з несільськогосподарським використанням земель, впливає і певна взаємозумовленість у правових режимах її складових. Так, загальним моментом, що характеризує зміст земельних правовідносин у населених пунктах, є зумовленість прав та обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів містобудівною документацією (генеральними планами, проектами детального планування та ін.).Важливою рисою правового режиму зазначених земель слід вважати те, що їх обов'язковою складовою є землі, які перебувають у комунальній власності. Цими землями розпоряджаються сільські, селищні, міські ради, повноваження яких у галузі земельних відносин визначені Земельним кодексом України (ст. 12) та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Зазначені ради передають земельні ділянки із земель комунальної власності, наприклад, у приватну власність фізичних та юридичних осіб або надають у користування, у тому числі й на умовах оренди, вилучають земельні ділянки з користування або ж викуповують їх у власників для суспільних потреб. До повноважень сільських, селищних, міських рад на території населених пунктів належить також зміна цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи і розташована у межах певного населеного пункту. Це встановлено постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб” від 11 квітня 2002 р.. Варто звернути увагу і на те, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи управлінські функції щодо раціонального використання та охорони земель, організують землевпорядкування, здійснюють земельний контроль, обмежують, тимчасово забороняють (зупиняють) використання земель громадянами та юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства тощо.Найважливішими серед цих форм є: схеми планування територій, генеральний план населеного пункту, детальний план території, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території, план земельно-господарського устрою та регіональні і місцеві правила забудови.
Схема планування території — це містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення планування, забудови та іншого використання відповідних територій адміністративно-територіальних одиниць або їх окремих частин. Такі схеми розробляються на регіональному та місцевому рівнях і затверджуються відповідними радами.Генеральний план населеного пункту — головний містобудівний документ, на основі якого здійснюється використання земель у межах населеного пункту, визначає архітектурний та планувальний розвиток конкретного населеного пункту. Він є основою для встановлення меж відповідного адміністративно-територіального утворення. В ньому визначаються: основні напрями майбутнього використання земель у межах населеного пункту для житлового будівництва і громадської забудови, розвитку інженерної і транспортної мережі, здійснення благоустрою та зеленого будівництва, а також межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання; черговість і пріоритетність забудови та іншого використання земель тощо. У складі генерального плану розробляються: детальний план забудови, план червоних ліній, проект забудови території, проект розподілу території та ін.План земельно-господарського устрою населеного пункту — самостійний елемент містобудівної документації. Він використовується для обгрунтування, розробки і подальшої реалізації у межах населеного пункту (як правило, міста) необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєння, поліпшення якості земель, раціонального використання, охорони та захисту їх від руйнівних процесів.Важливою формою планування використання земель у межах населених пунктів є регіональні та місцеві правила забудови, які встановлюють порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.Зонування земель — це розподіл їх на земельні ділянки (масиви) з різним цільовим призначенням і правовим режимом використання. Воно здійснюється згідно з Положенням про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, затвердженим наказом Держкомзему України від 26 серпня 1997 р. № 85 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 31 жовтня 1997 р. Специфічною рисою правового режиму земель у межах території населених пунктів є те, що їх територія відокремлюється від інших територій шляхом встановлення відповідної межі (ст. 173 ЗК).

88. Землі у межах населених пунктів з урахуванням їх основного цільового призначення використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами передовсім для містобудівних потреб, тобто для розміщення та експлуатації будинків і споруд житлового, громадського, транспортного, виробничого, комунального, природоохоронного, іншого призначення, вулиць і доріг, магістральних інженерних мереж, об'єктів ландшафтної архітектури та ін.Забудова територій включає здійснення нового будівництва, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт, впорядкування об'єктів містобудування, розширення та технічне переоснащення підприємств тощо.
Будівництво у межах населених пунктів здійснюється відповідними суб'єктами, які наділені земельними правами (забудовники) або залучені на договірних підставах (підрядники). Воно полягає в організації комплексної забудови території або розташуванні та будівництві окремих будинків і споруд на відповідних земельних ділянках.На території населеного пункту сільська, селищна чи міська рада встановлює у генеральному плані населеного пункту або місцевих правилах забудови режим забудови та іншого використання земель, визначених для містобудівних потреб. Це не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками чи зміну адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) та надання цих ділянок для здійснення запланованої містобудівної діяльності у встановленому порядку. Визначення територій під забудову і вибір земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється на підставі затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою конкретного населеного пункту за погодженням із спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури.
Забудові земельної ділянки у межах населених пунктів, що має здійснюватися відповідно до її цільового призначення, має передувати виникнення у суб'єкта земельних прав на цю ділянку.Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування як адміністративно-правовий акт надається заявникові виконавчим органом відповідної ради або Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією (у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами) протягом Двох місяців з дня подання ним письмової заяви. Підставою Для надання дозволу на будівництво є комплексний висновок Земельна ділянка, що обслуговує приватизований багатоквартирний будинок, не підлягає поділу між співвласниками будинку та закріпленню її частин за окремими співвласниками будинку. Адміністративна відповідальність громадян та посадових осіб за самовільне будівництво будинків та споруд, а так само за самовільну зміну архітектурного вигляду будинків або споруд під час експлуатації встановлена ст. 97 КпАП.Цивільно-правові наслідки самовільного (самочинного) будівництва фізичними і юридичними особами визначені цивільним законодавством. Зокрема, ст. 376 нового Цивільного кодексу передбачає, що особа яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

90. Приміська зона - територія, що оточує місто і що знаходиться з ним в тісній функціональною економічною, санітарно-гігієнічною, архітектурною і ін. видах взаємозв'язку і взаємозалежності Приміська зона має різностороннє господарське значення, виконує оздоровчі функції для міського населення. Місто є местомом роботи деякої частини населення Приміської зони, а також служить головним культурним центром Приміської зониВ Приміській зоні розміщуються передмістя, міста-супутники, окремі виробничі підприємства, аеропорти, же.-д.(железнодорожний) станції, порти, а також обслуговуючі місто пристрої водопостачання, очисні споруди, склади, торгівельні бази і ін. Частина території приміської зони використовується в сільському господарстві, яке спеціалізується переважно на постачанні міста свіжими овочами, продуктами тваринництва і птахівництва. У П. з. розміщуються аграрно-промислові комплекси, тепличні господарства, розплідники, з.-х.(сільськогосподарський) дослідні станції і багато що ін. Тут зберігаються і охороняються природно-природні багатства — ліси, лісопарки, річки, озера і ін. водоймища, створюються зони масового відпочинку. Певні площі відводяться під дачні і садові селища, санаторії, удома відпочинку, пансіонати, спортивно-оздоровчі і дитячі табори. В процесі урбанізації Приміська зона. є територіальним резервом для розвитку і зростання міста. Найбільш раціональне використання території. Містобудівне формування зеленої зони – системи озеленених територій міста в поєднанні із заміськими (лісами, лісопарками, лугопарками, гідропарком) регламентується державними будівельними нормами (ДБН 360-92**, ДБН Б.1-3-97), Постановою Кабінету Міністрів України № 733 від 16.05.07 р. «Про затвердження порядку поділу лісів на категорії …», природоохоронним законодавством.В існуючій і передбаченій генпланом системі озеленення міста (зеленій зоні) присутні усі три групи озеленених територій, що визначаються за функціональною ознакою, а саме:- загального користування – парки, сквери, бульвари, ліси, лісопарки, гідропарк, лугопарки;- обмеженого користування – насадження на територіях житлових і громадських будинків, шкіл, дитячих закладів, промислових підприємств, спортивних споруд, закладів охорони здоров’я;- спеціального призначення – насадження вздовж вулиць, у санітарно-захисних і охоронних зонах, зонах санітарної охорони, на території кладовищ, ботанічного саду, зоопарку.Існуюче і проектне розміщення озеленених територій загального користування розглядається на територіях:- забудови міста;- за межами забудови у межах міста;- за межами міста у межах зеленої зони.

91. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення— самостійна категорія земель у складі земель України. Вони займають площу 2,03 млн га. Їх правовий режим визначаєтьсянормативними приписами, які зосереджені в Земельному кодексі України (глава 13) та ряді інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріплені в окремих правових актах, присвячених в основному спеціальній діяльності тих чи інших підприємств, установ та організацій, зокрема у Повітряному кодексі, законах України “Про державний кордон”, “Про оборону України”, “Про транспорт”, “Про зв'язок”, “Про залізничний транспорт”, “Про трубопровідний транспорт” “Про електроенергетику”, “Про автомобільний транспорт”.Згідно зі ст. 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані у встановленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підка-тегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергетики, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних завдань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно з основним цільовим призначенням використовуються для різних конкретних цілей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це становище пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи нових видів земель несільськогосподарського призначення. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної категорії самостійне місце посідають землі енергетики, які раніше не були відомі законодавству.
Склад земель та особливості використання кожного з названих видів земель регулюються окремими статтями ЗК України (статті 66—77). Зазначені землі відрізняються від інших категорій земель України своїм основним цільовим призначенням. їх використання пов'язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто вони виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призначення цих земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно.Правовий режим всіх видів (підкатегорій) зазначених земель базується на єдиних принципах: загальнодержавного та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спеціальних завдань використання таких земель.Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єктів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу цієї категорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення.
Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих земель є державні підприємства, установи та організації промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших галузей суспільноговиробництва. З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефективного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій до реалізації програм соціально-економічного розвитку законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначення, тобто і за рахунок земель, наприклад, промисловості, у приватну власність як юридичними, так і фізичними особами.Порядок використання зазначених земель встановлюється законом (ч. 2 ст. 65 ЗК), що свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у цій сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти.На сукупність правових норм, які присвячені регламентації суспільних відносин щодо використання цих земель, поширюються спеціальні принципи: загальнодержавного та суспільного значення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення і принцип множинності завдань їх використання.Сутність першого принципу полягає в тому, що названі землі використовуються для забезпечення діяльності саме у тих сферах, які виключно або здебільшого пов'язані з загальнодержавними чи суспільними, тобто публічними інтересами. Це стосується, зокрема, земель атомної енергетики, космічної системи, оборони та ін. Згідно зі ст. 84 ЗК України вони не можуть передаватися у колективну і приватну власність, оскільки їм притаманне особливе соціально-економічне значення.Другий принцип, який характеризує правову регламентацію використання цих земель, пов'язаний з безліччю конкретних цілей несільськогосподарської експлуатації. Він полягає в тому, що землі, які входять до складу даної категорії, можуть використовуватися для вирішення різнопланових завдань. Перелік цілей, для яких можуть використовуватися вказані землі, є невичерпним. Але всі завдання, а отже й цілі, об'єднує те, що вони є спеціальними і спрямовані у своїй сукупності на забезпечення сталого розвитку основних народногосподарських комплексів (промислового, військово-промислового та ін.).

92. Землі промисловості — окремий вид земель у складі самостійної категорії земель України і їх правовий режим базується на єдиних для даної категорії принципах. До них належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд (ст. 66 ЗК). Саме на цих землях підприємства здійснюють відповідну діяльність, пов'язану з виробництвом продукції, переробкою сировини, розробкою надр та ін. У зв'язку з цим серед промислових підприємств розрізняють, такі, що виробляють продукцію, оборонні, добувні тощо.Землі, які забезпечують функціонування промислових підприємств, неоднорідні за своїм складом. Серед них виокремлюються, в першу чергу, земельні ділянки, які зайняті основними, підсобними й допоміжними будівлями та спорудами промислових та інших підприємств. Такі будівлі та споруди — це об'єкти нерухомого майна, які нерозривно пов'язані з відповідними земельними ділянками, що призначені для їх обслуговування. Основне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.Особливість земель промисловості полягає в тому, що вони використовуються або призначені для забезпечення діяльності промислових підприємств і (або) експлуатації об'єктів промисловості.Земельні права та обов'язки підприємства при здійсненні відповідної діяльності регулюються актами відомчого управління землекористуванням промислових підприємств відповідного виду. Але перелік і зміст прав та обов'язків з використання й охорони земельних ділянок повинен відповідати вимогам, закріпленим Земельним кодексом.Використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості характеризується певними особливостями, які зумовлені тим, що право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом користування надрами.
Землі промисловості використовують державні, комунальні та приватні промислові підприємства, а в деяких випадках — і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності. При цьому державні та комунальні підприємства виступають суб'єктами постійного землекористування, інші суб'єкти використовують зазначені землі на умовах оренди.Чинне законодавство не виключає багатосуб'єктності права власності на землі промисловості. Вони можуть перебувати не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності.Можливість виникнення права приватної власності на землі промисловості може бути пов'язана з придбанням земельних ділянок на конкурентних засадах із земель державної або комунальної власності суб'єктами підприємницької діяльності під забудову відповідно до вимог глави 21 ЗК України.

93. Використання земель транспорту, пов'язане з розміщенням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здійснюється за погодженням з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.На підприємства транспорту, яким надані земельні ділянки, покладено додаткові обов'язки щодо належного їх використання та охорони.
Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати безпеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів. У зв'язку з цим частини території підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів (тобто відповідні земельні ділянки), де відбувається рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, згідно з законом визнані зонами підвищеної небезпеки. Правила перебування громадян у зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. їх специфіка полягає і в тому, що вони можуть виступати об'єктами концесії. До складу земель залізничного транспорту згідно зі ст. 68 ЗК України входять, у першу чергу, землі, які є смугою відведення залізниць. Крім того, землями залізничного транспорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями та спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, а також землі під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та подальшої експлуатації споруд, будівель та інших об'єктів, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.Землями дорожнього господарства вважаються землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, тунелями, транспортними розв'язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг. їх перелік закріплений у ч. 2 ст. 71 ЗК України. Залежно від характеру цих споруд вони класифіковані на чотири групи. До першої групи віднесені паралельні об'їзні дороги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протиселеві споруди, вловлюючі з'їзди. Друга група споруд включає майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу. Третю групу становлять будинки (у тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами. До останньої групи належать захисні насадження.Використання земель автомобільного транспорту здійснюється відповідно до вимог Земельного кодексу, законів України «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт», «Про дорожній рух», Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 р. (зі змінами та доповненнями), Порядку видачі дозволів та погоджень на розміщення і будівництво об'єктів сервісу, будівель побутово-торговельного призначення, рекламоносіїв на автомобільних дорогах загального користування, затвердженого наказом Української державної корпорації з будівництва, ремонту та утримання автомобільних доріг «Укравтодор» Мінтрансу України від 10 березня 2000 р., та ін.
До земель трубопровідного транспорту ст. 73 ЗК України відносить земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди підземних трубопроводів.Відповідно до ст. 74 ЗК України до земель міського електротранспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв'язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.Цільове призначення цих земель пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель та споруд, а також об'єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують функціонування міського електротранспорту.До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під і повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку (ст. 75 ЗК).Суб'єктам зв'язку земельні ділянки надаються у власність постійне користування (на період експлуатації засобів, споруд і мереж) або на умовах оренди (на період їх будівництва).Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення обов'язкові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи у зазначених зонах.Відповідно до ст. 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Ці землі задовольняють потреби електроенергетики.

94. Оборона як одна з найважливіших функцій держави і необхідний елемент її безпеки — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.Землі, які обслуговують потреби оборони, характеризуються певними специфічними рисами. Вони можуть використовуватися лише за цільовим призначенням, яке було визначено рішенням про надання земельної ділянки у користування.
Згідно зі ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства.
Землі оборони включають земельні ділянки, які відведені для організації охорони державного кордону, дислокації військових частин, розміщення і функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забезпеченням обороноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів та ін. Крім того, до земель оборони належать землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими складами тощо.
Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань (розміщення військових частин, установ та інших об'єктів, проведення вчень та ін.); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів та ін.); створення запасів матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву (розміщення складів, сховищ та ін.). Цільове призначення земель оборони, характер їх використання та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій зумовлює перебування їх тільки в державній та комунальній власності.При цьому здебільшого землі для потреб оборони є об'єктом права саме державної власності. Лише в деяких випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватись у комунальну власність. Така можливість випливає зі ст. 84 ЗК України.Суб'єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функціонують як самостійні юридичні особи. Земельні ділянки цим суб'єктам надаються головним чином у постійне користування. Незалежно від завдань і функцій, покладених на користувачів землями оборони, вони користуються загальними для всіх землекористувачів правами, а також виконують відповідні обов'язки, пов'язані із забезпеченням раціонального використання та належної охорони земельних ресурсів.

95. До земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність (ст. 46 ЗК).Під водно-болотними угіддями розуміються райони маршів боліт, драговин, торфовищ або водойм — природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує 6 м.Відповідно до постанови Кабінету Міністрів “Про затвердження Концепції збереження екологічного різноманіття України” від 12 травня 1997 р. № 439 передбачається проведення інвентаризації земель водно-болотних угідь національного, регіонального та місцевого значення, розробка і прийняття заходів щодо їх охорони та відтворення.Законом України “Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства” від 17 січня 2002 р. визначено заходи щодо відтворення та збереження водно-болотних угідь. Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, затвердженою Законом України від 22 березня 2001 р., та передбачено подальший розвиток законодавства, що регулює правовий режим земель водно-болотних угідь міжнародного значення.Визначення водно-болотних угідь такими, що можуть бути заявлені для надання їм міжнародного статусу, здійснюється Мінекоресурсів за поданням наукових установ та інших заінтересованих організацій і громадян.Землі водно-болотних угідь можуть бути як у державній, так і комунальній або приватній власності. Якщо на території водно-болотного угіддя створюється об'єкт природно-заповідного фонду, режим охорони такого угіддя і використання його земель передбачається такий самий, як і для земель цього фонду. Якщо на території водно-болотних угідь міжнародного значення не створено об'єкт природно-заповідного фонду, то на них поширюється особливий режим охорони.На всі водно-болотні угіддя міжнародного значення складаються паспорти, ведення яких покладається на адміністрації установ природно-заповідного фонду, у межах яких розташовані ці угіддя, а у разі розміщення їх за межами територій природних заповідників, біосферних заповідників і національних природних парків — на територіальні органи Мінекоресурсів за погодженням з користувачами (власниками) земельних ділянок та інших природних ресурсів.

96. Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (п. “г” ст. 19 ЗК). Вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, що їх використовують або Вони можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Лікувально-оздоровчі властивості мають не самі землі, а тільки лікувально-оздоровча місцевість, тобто природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До загальнопоширених природних лікувальних ресурсів належать ресурси, які трапляються у різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань (ст. Закону України “Про курорти” від 5 жовтня 2000 р.Такі місцевості у встановленому Законом порядку можуть бути визнані курортами. Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовуються з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та рекреації і підлягає особливій охороні. Надання земельних ділянок для створення або розширення курорту здійснюється у порядку, встановленому статтями 116, 117 і 122—126 ЗК України, на підставі розроблення техніко-економічних обгрунтувань використання землі та проектів відведення земельних ділянок з урахуванням затверджених округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони, схем медичного зонування.На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Так, залежно від зон округів санітарної охорони на землях оздоровчого призначення забороняється: користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, проведення будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс тощо.На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона — суворого режиму; друга зона обмежень; третя зона спостережень.Зона суворого режиму охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовуються для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря та прилеглу до пляжів територію завширшки не менш як 100 м.Зона обмежень охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій розміщені санаторно-курортні заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів і т. ін. курорту.Зона спостережень охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без додержання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.
У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони, за загальним правилом, забороняється передача земельних ділянок у власність і надання у користування для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.Чинне законодавств забороняє приватизацію земель оздоровчого призначення, на яких розташовані курорти державного значення, що перебувають у державній або комунальній власності на момент прийняття Закону України “Про курорти” від 5 жовтня 2000 р.Земельні ділянки оздоровчого призначення курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови курорту з додержанням вимог статей 31—33 Закону України “Про курорти”.Порядок надання родовищ корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, у користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань визначається Кодексом України про надра. Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами.

97. Землі рекреаційного призначення — одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «г» ст. 19 ЗК). Вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.Юридичними ознаками земель рекреаційного призначення може бути:
— можливість використання їх для організації масового організованого відпочинку населення у зв'язку з наявною сукупністю на них природних, природно-соціальних умов та природно-антропогенних комплексів;
— підтвердження в порядку, передбаченому законодавством, якостей земельних ділянок суші та водного простору, які сприяють фізіологічному, психологічному, генетичному та духовному оздоровленню людей;
— встановлення порядку користування такими землями для масового довгострокового та короткострокового відпочинку населення, обліку, моніторингу;
— оголошення у встановленому порядку меж, розмірів земельних ділянок суші та водного простору рекреаційного призначення. Наявність цих ознак дає підставу для визнання відповідних територій землями рекреаційного призначення. Вирішальним фактором віднесення ділянок суші та водного простору до зазначених земель є можливість їхнього цільового використання для організації масового відпочинку населення.Порядок визнання територій рекреаційними зонами на землях рекреаційного призначення залежить від їх місцезнаходження та виду природних об'єктів на них.Місця користування водами з рекреаційною та спортивною метою встановлюються відповідними радами у порядку, передбаченому водним законодавством (ст. 64 Водного кодексу України). Визначення земель рекреаційного призначення на землях лісового фонду регулюється відповідними нормами лісового законодавства (статті 9, 36, 37, 40, 75, 78 Лісового кодексу України). Спеціальний порядок створення встановлено для рекреаційних зон у складі земель природно-заповідного фонду України (статті 18—24 Закону України.«Про природно-заповідний фонд України»). Режим використання цих земель визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а також місцевими органами влади та місцевого самоврядування (ч. З ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва та спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.Залежно від розташування можна виділити три види земель рекреаційного призначення: а) землі, на яких розташовані зони оздоровчого відпочинку в межах населених пунктів; б) землі приміських та зелених зон; в) землі, на яких розташовані зони оздоровчого відпочинку населення за межами населених пунктів.

98. Землі історико-культурного призначення — одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «д» ст. 19 ЗК). До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні цивільні та вій-ськові кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянок історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.Статус та правовий режим цих земель визначається Земельним кодексом України, законами України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. (ст. 7) та «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів належать до земель історико-культурного призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Об'єкти історико-культурного призначення незалежно від форм власності відповідно до їх антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після занесення до реєстру на об'єкт культурної спадщини та всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає особливості здійснення права власності на такі землі залежно від об'єктів культурної спадщини, що визнані пам'ятками. Так, усі пам'ятки археології як на поверхні, так і під водою незалежно від форм власності на землю чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається ЗК України , Законом України «Про охорону культурної спадщини» (статті 24—26, 34—37), постановами Кабінету Міністрів України та органів місцевої влади і самоврядування. Землі історико-культурного призначення віднесено до особливо цінних земель України, вилучення яких для інших цілей не допускається, за винятком випадків, визначених ч. 2 ст. 150 ЗК України.Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.Об'єкти культурної спадщини на території України охороняються державою згідно зі статтями 22—37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і земельні ділянки, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Цей договір встановлює режим використання та охорони пам'ятки культурної спадщини.Порядок укладення таких договорів та їх типові форми затверджує Кабінет Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із Закону України «Про охорону культурної спадщини».

102. Відповідно до ст. 19 ЗК України землі водного фонду є самостійною складовою земель України.

До їх складу згідно зі ст. 58 ЗК України і ст. 4 Водного кодексу належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів. Зазначений перелік, є вичерпним.Чинний Земельний кодекс України виділяє кілька видів земель водного фонду. Головною частиною цих земель є землі покриті водою. Фактично всі водні об'єкти займають земельні ділянки, на яких вони знаходяться. Виняток становлять лише підземні води і джерела, тому що вони розміщені в надрах землі. До водопокритих земель відносять лише земельні ділянки, які покриті водою тривалу частину року. Землі, вкриті водою нетривалий час, не належать до водопокритих земель.. Не належать до цих земель і земельні ділянки, на яких розташовані штучні плавальні басейни, системи комунальних і промислових водопроводів тощо.Другий вид земель водного фонду складають землі, зайняті болотами й островами. Відповідно до Водного кодексу України болото — це надмірно зволожена земельна ділянка із застояним водним режимом і специфічним рослинним покривом. Болота не належать до водних об'єктів. Вони є особливим типом наземних екосистем, для яких характерні надлишкове зволоження, наявність вологолюбивої рослинності і процес формування торфу. Особливість островів полягає в тому, що вони фактично відокремлені від суші з усіх боків водами, і їх правовий режим залежить від режиму водних об'єктів.
До третього виду земель водного фонду відносять землі: зайняті прибережними захисними смугами уздовж морів, річок і навколо водойм; береговими смугами водних шляхів; виділені під смуги відведення для гідротехнічних та інших водогосподарських споруд і каналів. Вони призначені для охорони водних об'єктів від забруднення, засмічення, виснаження та здійснення певної господарської діяльності, пов'язаної з використанням водних об'єктів.Прибережні захисні смуги є складовою водоохоронних зон і встановлюються у їх межах. Ці смути безпосередньо прилягають до водних об'єктів. Головна мета виділення земель під прибережні захисні смуги полягає в охороні поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності. Згідно зі ст. 60 ЗК України вони встановлюються уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як З га — 25 м; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га — 50 м; в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м.Розмір та межі прибережної захисної смути уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з урахуванням вимог містобудівної документації.Смуги відведення виступають самостійною складовою частиною земель водного фонду. Вони включають земельні ділянки водного фонду, на яких встановлюється особливий правовий режим їх використання для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження та руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних спорудах, а також водойм і гребель на берегах річок.Берегові смуги водних шляхів — також самостійний елемент земель водного фонду. Відповідно до ст. 64 ЗК України і ст. 92 Водного кодексу України вони встановлюються тільки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів. Згідно зі ст. 67 Водного кодексу України перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджує Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України постановою від 12 червня 1996 р. № 640 затвердив Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних.У Земельному кодексі не встановлюються конкретні розміри земельних ділянок берегових смуг водних шляхів. їх розміри визначаються за проектами землеустрою.
Окремий вид земель водного фонду становлять землі, зайняті безпосередньо гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами. У ст. 58 ЗК України додатково вказується, що для створення сприятливого водного режиму водних об'єктів встановлюються їх водоохоронні зони. Вони фактично забезпечують охорону поверхневих водних об'єктів (природних водойм, водотоків і штучних водойм) і морів.
Водоохоронні зони являють собою земельні ділянки, що є природоохоронною територією регульованої господарської діяльності. У складі водоохоронних зон виділяють прибережні захисні смуги, які належать до земель водного фонду. Тому землі водоохоронних зон частково є землями водного фонду, оскільки у їх межах виділено прибережні захисні смуги.Водоохоронна зона має визначені межі. Зокрема, виділяється внутрішня і зовнішня межі. Внутрішня межа водоохоронної зони збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті. При цьому не має значення категорія водного об'єкта, його правовий режим та цілі використання. Зовнішня межа водоохоронної зони залежить від категорії земель, видів населених пунктів та природних характеристик водних об'єктів.Зони санітарної охорони джерел і об'єктів централізованого водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму: перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчиків водопровідних споруд і водовідвідного каналу; другий пояс (обмежень) — територія, на якій встановлюються певні обмеження господарської діяльності; третій пояс (спостереження) — територія, призначена для спостереження за станом водних об'єктів і веденням господарської діяльності з метою охорони джерел водопостачання від забруднення.

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 1188; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 23

Мы поможем в написании ваших работ!