Гносеологічний аспект соціальної комунікації
Тема: Основи теорії соціальної комунікації
План
1. Аспекти дослідження теорії соціальної комунікації (онтологічний, гносеологічний).
2. Структура соціальних комунікацій.
3. Види соціальної комунікації.
Аспекти дослідження теорії соціальної комунікації
Теорія будь якої науки містить три аспекти: онтологічний (пов'язаний із сутнісною природою об'єкта, що вивчається), гносеологічний (пов'язаний із процесом пізнання об'єкта і виокремленням предмета дослідження) і методологічний (пов'язаний з обґрунтуванням підходу або принципів наукового аналізу). Якщо теорія розробляється в межах окремого аспекту, то її перевагою є несуперечність, недоліком – неповнота і навіть збитковість, статичність, а іноді й мимовільне змішування ознак різних аспектів. Теорія, яка охоплює всі три вказані аспекти, є цілісною, динамічною, евристичною, але страждає від істотних недоліків – суперечності, простої описовості й гетерогенності, що може призвести до еклектизму – механічного під'єднання різнорідних і несумісних характеристик досліджуваного явища або процесу.
І все-таки багатоаспектний підхід з урахуванням вимог сучасної науки виглядає доцільним, оскільки дозволяє глибше проникнути в суть предмета дослідження, встановити багатопланові зв'язки між його істотними характеристиками і виявити їхні причинно-наслідкові зв’язки, додавши теорії пояснювальну силу.
|
|
|
Онтологічний аспект соціальної комунікації
Онтологія (гр. «суще» + «учення») соціальної комунікації пов'язана, передусім, з природою її першої складової – соціальними структурами суспільства. Саме в межах соціальних співтовариств різного типу вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їхньої мовної діяльності.Біологічні витоки соціальної поведінки людей вивчає соціобіологія. Провідні представники цієї галузі соціології (Е. Уільсон, Р. Александер, Д. Береш та ін.) вважають, що принципи, які визначають поведінку і тварин, можуть бути застосовані й до еволюції людського суспільства. До біологічних основ початкових форм соціальної поведінки людини належать сімейно-споріднені стосунки, статево-віковий розподіл праці, соціальна нерівність тощо. Але абсолютно очевидно, що стосовно людського суспільства не можна обмежити онтологію соціальної поведінки біологічними чинниками. Натуралістичне трактування людських суспільств збиткове, тому що воно не бере до уваги інших чинників, які визначають соціальну структуризацію суспільства. У зв'язку з цим і заслуговують на увагу «онтологічні обмеження можливого натуралізму» американського вченого Р. Бхаскара. Ці обмеження зводяться до таких принципів:
|
|
|
1) соціальні структури на відміну від природних структур не існують незалежно від видів діяльності, що спрямовуються ними; 2) соціальні структури на відміну від природних структур не існують незалежно від розуміння діячами того, що вони здійснюють, розгортаючи свою діяльність; 
3) соціальні структури на відміну від природних структур можуть бути лише порівняно стійкими.
Перелічені положення показують основні відмінності між соціальними і природними структурами. Дійсно, соціальна характеристика суспільства значною мірою визначається видом діяльності його членів, хоча за цією ж ознакою виділяються й деякі групи у тварин і комах. Друге обмеження, що випливає з реляційної (описової) концепції в соціології, вимагає деяких уточнень. Мабуть, не позбавлене підстав твердження видатного французького соціолога П. Бурдьє про те, що розуміння ієрархії цінностей суспільства насправді зумовлене «символічним насильством» влади. Люди, визнаючи владу легітимною, приймають панівні установки переважно несвідомо, що, на думку Бурдьє, фактично є незнанням або містифікованим знанням. Третє обмеження викликає заперечення в англійського соціолога У. Аутвейта. Він вважає, що таке положення має обмежену релевантність: річ у тому, що чимало природних структур лише порівняно стійкі.
|
|
|
Спробував уточнити розуміння соціальної природи поведінки людей Н. Д. Кондратьєв. Він вважав, що актами соціальної природи є лише ті, які або мають соціальні умови свого виникнення, або, маючи інші джерела походження, залежать від соціальних умов за формою соціальної комунікації. Чинником соціальної стратифікації суспільства є наявність диференційованих за різними ознаками соціальних структур. Потрібно відзначити специфічну особливість таких структур – їхню подвійну природу. З одного боку, соціальні структури детерміновані видами людської діяльності і є її результатом; з іншого боку, соціальні структури (особливо первинного рівня) є об'єктивною даністю, у межах якої реалізується людська діяльність, зокрема й мовна. Проте аналіз і розуміння співвіднесення соціальних структур і мовної діяльності є вже гносеологічною проблемою.
Гносеологічний аспект соціальної комунікації
Гносеологія (гр. «пізнання» + «учення») – теорія пізнання, яка стосовно об'єкта, що вивчається, включає наукове аргументування тієї або іншої гіпотези, містить систему доказів на користь гіпотези, що висувається, критерії істинності висновків та спостережень і, зрештою, дозволяє обґрунтувати предмет дослідження і сформулювати проблематику наукової дисципліни, яка вивчає цей предмет.
|
|
|
Гносеологічний аспект теорії соціальної комунікації складний і суперечливий через складність самого об'єкта вивчення і множинність інтерпретацій його як предмета дослідження. До гносеологічного аспекту теорії належить низка проблемних питань.
1. Взаємодія комунікації і соціальних структур. Одні вчені вважають, що між способом комунікації («кодом») і класовою структурою суспільства існують однозначні зв'язки – гіпотеза англійського соціального психолога Б. Бернстайна. Інші (Д. Вундерліх, У. Лабов) критикують такий погляд і переконливо показують відсутність прямого зв'язку між «комунікативними кодами» і класовою структурою суспільства. Звичайно, процес взаємодії власне комунікаційних і соціальних чинників спілкування набагато складніший, ніж пропоновані Б. Бернстайном залежності - «розгорнутий код» у представників «середнього класу», «обмежений код» у представників нижчих верств населення, зокрема робітничих. Річ у тому, що в деяких суспільствах для ефективного здійснення комунікації важливою є взаємодія мовних характеристик не тільки із соціальними структурами первинного і вторинного рівнів, але й з природними структурами, що склалися на основі ознак віку, статі. Окрім того, слід враховувати, що соціальні структури не автономні в регламентації «комунікативного коду». Вони не можуть існувати незалежно від ідей, від розуміння соціальних цінностей, які сформувалися в цьому суспільстві. Усвідомлення «престижності» того або іншого коду призводить до того, що деякі індивіди можуть змінити свій звичний код залежно від соціальних умов спілкування.
2. Визначення функцій соціальної комунікації. Вважають, що основними функціями комунікації є взаємодія людей з метою повідомлення й обміну інформацією та дія на індивіда або суспільство загалом відповідно до певної мети – установки. Таке положення є більшою мірою аксіомою, здобутою під час численних емпіричних спостережень і прикладних досліджень, аніж результатом теоретичного обґрунтування. Механізм взаємодії, а особливо, дії, перебуває поки «за сімома печатками». Саме тому для теорії соціальної комунікації особливого значення набуває попереднє дослідження і виявлення її приватних функцій з урахуванням різнорідності комунікаційних засобів і способів комунікації.
3. Обґрунтування одиниць (соціальної) комунікації. Це – найважливіше питання, від з'ясування якого залежать як розуміння істотних характеристик соціальної комунікації, так і методи дослідження фактологічного матеріалу. У найзагальнішому гносеологічному значенні одиниця пізнання розуміється як регулярно відтворювана єдність форми і змісту, завдяки чому вона виокремлюється з потоку інформації і може порівнюватися з іншою єдністю. У соціології такими одиницями є соціальні структури різних рівнів, видів і різновидів. У соціолінгвістиці такими одиницями вважають слово і навіть його частини – фонеми і морфеми, які передають інформацію про соціолінгвістичні особливості мови людей. У соціокомунікації до одиниць висуваються особливі вимоги, пов'язані з їхньою комунікаційною функцією. До комунікаційних одиниць належить така єдність форми і змісту, яка не лише представляє (репрезентує) інформацію, а повідомляє її. Це означає, що інформація цілеспрямована, тобто адресована певному одержувачеві і, що дуже важливо, передає особисте ставлення того, хто говорить, і до інформації, і до одержувачів за умови їх наявності. З іншого боку, соціальна інформація нібито протистоїть їм як змістовна категорія, зумовлена так званими фоновими знаннями комунікантів – знаннями навколишньої дійсності, соціальних цінностей суспільства, культури тощо.
Неоднозначність у визначенні кількісних і якісних характеристик соціальних категорій комунікації пояснюється різними підходами до обґрунтування їхніх компонентів і функцій. Зупинимося на прикладі обґрунтування лише однієї категорії – категорії соціального статусу.
Цякатегорія розробляється в таких суміжних науках, як соціологія, етнокультурологія, соціальна антропологія, соціальна психологія, соціолінгвістика. Слово «статус» (із латин, «стан, положення») спочатку означало правове положення юридичної особи. У соціологічному значенні його вперше вжив англійський історик Р. Дж. С. Мейн 1885 р. Поняття соціального статусу розроблялося інтенсивніше в межах стратифікаційних соціологічних концепцій. Так, відомий німецький соціолог М. Вебер розглядав соціальний статус як одне з вимірювань соціальної стратифікації суспільства і виокремлював у ньому два параметри - субстанційний і реляційний. До субстанційних характеристик належать вікові, статеві, національні, культурологічні, освітні, професійні ознаки і навіть ступінь володіння мовою. Іноді розрізняють природжені ознаки (соціальне походження, національність) і здобуті (освіта, кваліфікація). Реляційні характеристики людини визначаються її місцем у соціальних групах і розглядаються як показник соціальної і ситуативної нерівності тих, хто стоїть вище, і тих, хто стоїть нижче. Мабуть, соціальну і ситуативну нерівність так само слід розрізняти, оскільки вони можуть залежати від конкретної ситуації взаємодії людей.
Варто зауважити, що соціальний статус є історично мінливою і динамічною категорією. Аналіз соціальних ієрархій у різні історичні періоди будь-якої країни свідчить про їхню зміну, що відображається і в зміні назв соціальних груп. У процесі соціалізації людини як члена суспільства може видозмінюватися і його соціальний статус. Динаміка його розвитку визначається переважно «здобутими» ознаками.
Етнокультурологічний напрям у вивченні соціального статусу представлений в етнографії, соціальній антропології і культурології. Соціальний статус розглядається як найважливіший показник взаємин людей, особливо у «простих суспільствах», у субкультурі на основі таких ознак, як ритуали, звичаї, традиції, диференційоване використання мови навіть у межах однієї общини. Дотримання певної дистанції (інтимної, персональної, соціальної, публічної) між комунікантами є одним із показників їхнього соціального статусу.
В одному із соціопсихологічних напрямів – інтеракціоністському, де велика увага приділяється вивченню міжособистісних взаємин, соціальний статус розуміється як становище особи, яке вона займає в суспільстві відповідно до «природжених» і «досягнутих» ознак статусу. У вітчизняній соціопсихології акцент зроблено на діяльності людей, у якій вони є активними суб'єктами, що перетворюють природне і соціальне довкілля.
У соціопсихологічних дослідженнях одержали наукове обґрунтування пов'язані з поняттям статусу поняття соціальної установки, соціальних ролей, соціальних норм поведінки, а також ознаки оцінної категорії, що розглядається в термінах авторитету, пошани, престижу, популярності, привілеїв. Усі названі характеристики, пов'язані із соціальним статусом, регулюють мовну діяльність в умовах конкретної комунікативної ситуації, тому їх вивчення з гносеологічного боку становить особливий інтерес для соціокомунікації.
У соціопсихолінгвістиці та соціолінгвістиці обґрунтування соціального статусу як категорії дається у зв'язку з дослідженням проблем цілеспрямованого спілкування, мовної дії, рольових очікувань і нормативних розпоряджень мовного етикету.
Отже, соціальний статус багатовимірний. Як відзначав німецький соціальний філософ Ю. Хабермас, у ньому об'єднуються нормативні, драматургічні й комунікаційні дії. Нормативні дії орієнтовані на співтовариство людей, драматургічні (мовний етикет) – на учасників взаємодії, комунікаційні - на учасників спілкування і вербального, і невербального. Соціальний статус – це нібито фокус, у якому перетинаються різноманітні соціальні ознаки людини. Завдання полягає в тому, щоб, попри багатовимірність соціального статусу, уявити його як цілісну категорію соціальної комунікації. У зв'язку із цим заслуговує на увагу обґрунтування соціолінгвістичного статусу людини як особи в так званому типологічному сенсі – виокремлюється система статусних постійних ознак (констант), визначаються необхідні й випадкові, первинні і вторинні, явні й опосередковані ознаки статусу, їх варіативність, нейтралізація і посилення. Перелік показників статусу групується за трьома параметрами – лінгвістичним, прагматичним і семантичним.
Які ж ознаки перетинаються в соціальному статусі під час його актуалізації в комунікації? Які чинники, що визначають соціальний статус індивіда як комуніканта, набувають соціальної значущості? За функціональним призначенням такі ознаки можна об'єднати у три групи чинників – прагматичні, комунікаційні та когнітивні.
До прагматичних чинників належать: вмотивованість комунікації, тобто її мета і задум, місце комунікантів у соціальній ієрархії суспільства, їхні соціальні ролі в конкретній комунікаційній ситуації, соціальна оцінка інформації й адресата.
До комунікаційних чинників належать: соціальні норми мовної поведінки, мовного етикету – дистанція, поза, орієнтація на співбесідника тощо, типи комунікаційних ситуацій, пов'язаних із різними сферами діяльності, умови міжособистісної, внутрішньогрупової і масової комунікацій, диференціація комунікаційних засобів залежно від стратифікаційної і ситуативної варіативності комунікації.
До когнітивних (із латин, «знання, пізнання») чинників належать: обсяг фонових знань комунікантів – усвідомлення реалій навколишнього світу і суспільства, соціальних цінностей, самооцінка свого положення в суспільстві, рівень володіння комунікативними засобами для адекватної передачі та сприйняття інформації, здатність правильно інтерпретувати взаємозв'язок соціальних і комунікаційних характеристик комунікантів.
Узагальнюючи, можна сказати, що соціальний статус індивіда як комуніканта визначається його місцем у соціальній ієрархії суспільства, соціальною роллю в комунікаційній ситуації і рівнем мовної та комунікаційної компетентності.
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 479; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!